Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

і надав кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в

одному масиві, що мав назву "відрубу". Селяни могли переносити

туди свої господарські будівлі і створювати "хутір". Крім того, уряд

надав Селянському земельному банкові право виділяти селянам

вигідні для сплати кредити на закуп землі. Це сприяло також торгівлі

землею, яку продавали поміщики, а також бідніші селяни. На жаль,

ціни, за які продавалися поміщицькі землі, були такі високі, що

небагато селян могли їх купити.

За неповних чотири роки четвертина господарств в Україні, що

входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916— 1917

pp. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад сім мільйонів

десятин землі. Внаслідок цього напередодні вибуху революції 1917 р.

у руках селян було вже 65% усієї землі й на одне господарство в

середньому припадало 8,6 га

. У висладі столипінської реформи на

Правобережній Україні й на Полтавщині, де система общин не була

поширена і становила заледве від 1 до 16,5% всіх дворів, земля, якою

користувалося селянство, майже вся перейшла в особисту приватну

власність

. Особисте приватне землеволодіння стало переважаючим

також у Чернігівській губернії, де на кожний двір у середньому

припадало по 6,3 десятин землі, але декілька поміщиків все таки ще

володіли від 50 до 1000 десятинами землі, а Терещенко мав 250 000

десятин

. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській і

Харківській губерніях приватне землеволодіння охоплювало близько

50% усіх дворів.

Слід підкреслити, що столипінська реформа викликала вороже

ставлення з боку великих землевласників, які боялися втратити ро-

бітників. В Україні лише поодинокі великі землевласники, як гу-

берніальний маршалок Волині Є. Журавський, Терещенко, Хари-

тоненко та Чикаленко, поставилися прихильно до реформи.

Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увін-

чалося тільки частинним успіхом, бо з можливостей, які вносила

земельна реформа, користали багатші та проворніші селяни. Шляхом

скуповування земля переходила із негосподарних рук до тих

елементів, що мали потяг до сільського господарства і вміли гос-

подарювати. Але зі зростанням багатшої верстви селян зростала теж

т.зв. бідняцька верства, яка в цей час становила приблизно третину

всього селянства України. Наприклад, у Чернігівській губернії понад

33 000 господарств мали дві або менше десятин землі. У деяких

районах Чернігівщини, як і Київщини та Херсонщини, були села, що

рішуче виступили проти виходу на хутори.

Енциклопедія українознавства.— Мюнхен, 1949.— Т. 1.— С. 1042.

Історія Української РСР.— Київ, 1953.— Т. 1.— С 635.

Щербаков В. Черниговщина накануне революции // Летопись революции.— 1927.—

№. 2(23).- С. 31.

Подекуди біднота, одержавши землю у власність, продавала її за

безцінь тим, хто хотів купити. Малоземельним селянам аграрна

реформа не тільки не дала можливості підкріпитися, вона прискорила

їхню повну ліквідацію й остаточно перетворила їх у пролетарів.

Багато шкоди наробив в українському селі алкоголізм, якому

пособляла державна алкогольна монополія, бо деякі виділені наділи

землі на повну приватну власність навіть не продавалися, їх просто

пропивали їхні власники. Щоб чисельно зменшити бідняцьку верству,

Столипін заохочував бідніших селян емігрувати з України до Сибіру,

де був достаток вільної землі. І багато людей користало з того, але

були й такі, що поїхали там шукати кращої долі, але потрапивши на

нових місцях у скрутне становище, бо земля ще не була освоєна й не

було де жити, поверталися назад, стративши все, що мали

Збільшені ряди бідняцької верстви легко піддавалися агітації чле-

нів Соціал-Революційної Партії, які закликали їх до страйків та за-

ворушень. Соціал-революцінери були проти аграрної реформи Сто-

липіна, бо вважали, що землю треба було б забрати від поміщиків і

роздати селянам безплатно. Крім того, аграрна реформа мала на меті

ліквідувати сільський пролетаріат, що йшло на шкоду соціалістам

усіх мастей. У зв'язку з тим Столипін став головним об'єктом атак

соціал-рсволюціонерів й остаточно загинув з рук есера Д. Богрова в

часі відвідин Києва, 18 вересня 1911 р.

* * *

У Києві з 1907 р. почав виходити історично-стнографічний та

літературно-публіцистичний місячник "Україна", як продовження

"Київської Старини", за редакцією літературознавця, етнографа і

філолога Володимира Науменка. Але цей журнал самоліквідувався з

появою "Записок" Українського Наукового Товариства, яке постало з

ініціативи і заходом того ж таки В. Науменка в 1908 р. Головою

Товариства був обраний Михайло Грушевський, який у скорому часі

об'єднав біля нього десятки членів, старших і молодших наукових

діячів. Товариство почало видавати свої "Записки" і влаштовувало

прилюдні наукові конференції.

Репресії уряду, що мали хаотичний характер, викликали у різних

партіях прагнення об'єднатися. Адміністрація таємними указами

забороняла приймати українців—"мазепинців", "сепаратистів" на

посади вчителів і професорів університетів. Українські літературні

твори роками лежали в цензурі, а державним урядовцям забороняли

передплачувати українські часописи й журнали, чим влада

позбавляла їх читачів і передплатників, а з другого боку, накладала

на видавництва великі грошові кари. У той спосіб видавництва

Радянська енциклопедія історії України.— Київ, 1972.— Т. 4.— С 216.

344 345

позбавляли матеріальних засобів, що остаточно доводило до руїни й

ліквідації тих видань.

Репресії з боку уряду викликали нові заворушення. Це найкраще

виявилося восени 1912 р., в часі похорону Миколи Лисенка, на який

з'їхалися представники з різних кінців України, в тому числі й з

Галичини та Буковини. У похоронному поході взяло участь понад сто

тисяч народу. Тут були старі й молоді, заможні й бідні, інтелігенти,

селяни й робітники. Похорон Лисенка став першим масовим

виступом українців. У Москві цю величезну українську де-

монстрацію зрозуміли як перший тривожний сигнал дозріваючих

подій в Україні

У 1914 р. століття народин великого сина України Тараса Шев-

ченка збиралася відзначити урочисто ціла Україна, включно з Гали-

чиною й Буковиною. Під австрійською займанщиною приготування

відбувалися без значних перешкод. У підросійських землях України

по більших, а подекуди й по менших містах, постали офіційні комі-

тети для вшанування пам'яті поета. Але ці приготування дуже зане-

покоїли російський уряд, підбурюваний реакційною пресою. Чорно-

сотенні організації повели шалену кампанію проти відзначення

пам'яті Шевченка і проти "мазепинського" руху взагалі. І вслід за тим

міністр внутрішніх справ Маклаков заборонив друкувати про-

пам'ятне видання в честь століття народин Тараса Шевченка. Міністр

внутрішніх справ рекомендував усім губернаторам не дозволяти

публічного вшанування пам'яті Шевченка, називати його ім'ям вулиці

і школи. Святіший Синод заборонив правити панахиди, Міністерство

освіти заборонило учням середніх шкіл ходити на академії й

концерти в честь Шевченка

. Унаслідок того в Києві урочисте

відзначення століття Шевченка було відмінено й тільки в Катери-

нославі та ще в двох-трьох містах відбулися святкування.

Але на тому справа не стала, ініціятиву взяли студенти, в першу

чергу грузини, які ставилися з великим пієтизмом до Шевченка.

Студенти створили протестний комітет, який організував 10—11 бе-

резня 1914 р. у Києві вуличну демонстрацію. Але зараз з'явилася

протидемонстрація чорносотенної студентської організації "Двого-

лового орла", які волочили по вулиці й топтали ногами портрет Т.

Шевченка. Так на вулиці міста вийшло спонтанно кілька десятків

тисяч осіб і дійшло до сутички між двома демонстраціями. Влада,

побоюючись, щоб не дійшло більш бурхливих виявів, спровадила

кінну поліцію і кілька відділів козаків, щоб розігнати київських де-

монстрантів. Було декілька поранень і поліція заарештувала кілька

десятків демонстрантів, здебільшого грузинів

Ковалевськіїй М. При джерелах боротьби.— Інсбрук, I960.— С. 134—135.

Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— С 162.

Там же.- С 163.

Подібні демонстрації мали місце також і в інших містах України.

Це був перший такого роду національний рух на землях цен-

тральносхідної України, що виплеснувся на вулиці міст, щоб виявити

своє невдоволення. Російська преса з подивом висловлювалася про

цей несподіваний вияв потужності українського національного руху.

Заборона відзначати сторіччя народин Т. Шевченка знайшла свій

відгомін й на форумі Думи у Петербурзі. В часі палкої дискусії над

тою справою високий царський достойник граф Кап-ніст, нащадок

Василя Капніста, казав, що заборона святкувати сторіччя з дня

народження Шевченка є образою для цілої України

Україна з польською та московською, чи змосковщеною укра-

їнською аристократією, змагала власними силами в нерівній боротьбі,

не маючи навіть сприятливих політичних умов. Як засвідчив "Союз

Русского Народа", серед найбільш завзятих ворогів українського

національного відродження не бракувало і зрусифікованих українців.

Православна церква, будучи підпорядкована повністю Російській

Православній Церкві, виявилася найбільш успішною зброєю у

російщенні українського народу. Вона повністю стояла на послугах

імперського уряду та московського шовінізму. Проте завдяки горстці

українського дворянства-аристократії, головно на Лівобережжі та

невеликого відсотка національно свідомої української інтелігенції,

український національний рух здобував щораз вагоміші позиції. Цей

рух з кожним роком могутнів та мобілізував українське селянство,

яке у своїй основі було здоровою і численною базою у боротьбі за

національне й соціальне визволення. В Україні обидва ці елементи

були дуже тісно пов'язані й тому, що переважна більшість дворянства

була чужородною, боротьба за національне визволення була

одночасно й боротьбою за соціальне визволення і справедливість.

Унаслідок того напередодні першої світової війни український народ

під Росією не був ще належно національно й політично свідомий.

Період від скасування кріпацтва до вибуху першої світової війни

приніс великі зміни в Україні. Крім піднесення сільського гос-

подарства, яке мало добрі та злі сторони, розбудовувалася також і

промисловість, здебільшого завдяки мінеральним багатствам Укра-

їни. Так само постійно скріплювався й захоплював щораз то ширші

кола суспільства український рух, незважаючи на великі перешкоди з

боку державної адміністрації. На переломі XIX—XX ст. Україна

спромоглася на свою власну політичну ідеологію та після революції

1905 р. в Росії виявила себе живим і повним наснаги організмом,

створивши свої власні політичні партії. Але найбільшим успіхом була

відважна оборона прав українського народу на форумі російського

парламенту — Думи. На жаль, все це стосува-

Полонська-Васшіенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 431.

346

347

лося переважно права мати українську школу та розвивати укра-

їнську літературу. Більших політичних домагань українська інтелі-

генція, за малими винятками, під російською займанщиною не зуміла

ані сама, а тим більше в народі, закріпити.

Відданий українській справі, оборонець української мови і школи

Микола Костомаров ревно намагався довести лояльність українсь-

кого руху до Росії. Власне із його писань виходило, що весь укра-

їнський рух вичерпувався такою скромною метою, як видавання

книжок для народу, букваря та словника; навіть українську літера-

туру визнавав він лише "для домашнього вжитку"

Наступне півстоліття не зробило великих змін у політичних по-

глядах української інтелігенції, яка мала б вести свій народ до кра-

щого майбутнього. Внаслідок того українство не дістало великої

спадщини ідей, що творили би ясний і повний політично-державний

світогляд. Українська людина, яка виховувалася пщ різнородни-ми

впливами, почавши зі школи, а потім преси, літератури й науки,

засвоювала погляд, що український народ нездатний до творення

свого національного життя в основних його ділянках — громадській,

політичній, державній. Великий вплив на політичну думку українсь-

кої інтелігенції кінця XIX ст. мали ідеї Драгоманова, що вважалися за

ознаку найбільш поступового та модерного українства й проти-

ставилися зневажаному "культурництву". Однак і вони зв'язували

майбутність українства з розвитком поступових російських течій,

спрямовували політичні настрої громадянства у бік лагідного спів-

життя у російській державі, а не до державної незалежності

І власне з такою політичною настановою захопила український

народ війна 1914 p., а вслід за тим і революція 1917 р.

Визвольні рухи в Європі

Українське національне відродження не було якимсь відірваним

явищем від загальнополітичних процесів Європи, як цілості. На-

впаки, XIX ст. характеризується якраз зростанням революційних

рухів, як серед державних, так і поневолених народів. Державні на-

роди прагнули обмежити владу своєї керівної верхівки, домагаючись

більшого голосу в вирішуванні державних справ, тобто демократи-

зації суспільно-політичного устрою. Водночас, зокрема в другій по-

ловині XIX ст., ширилися різні соціалістичні ідеї справедливого по-

ділу народного доходу та боротьби проти жахливої експлуатації ро-

бітників капіталістами.

Визначними ідеологами соціалістичного руху були француз Сен

Сімон (1760—1825), шотляндець Роберт Оуен (1771—1858) та ні-

Лотоцькіїй О. Вказ. праця.— Т. 3.— С. 323.

Там же.

мецький жид Карл Маркс (1818—1883). Маркс був найбільш лівий у

своїх теоріях, що їх він з'ясував у творі "Капітал" (Das Kapital) та у

виготовленім ним, на спілку з німцем Фрідріхом Енгельсом

"Комуністичному Маніфесті", опублікованому 1848 p., який вва-

жається першим програмовим документом наукового комунізму.

Карла Маркса та Фрідріха Енгельса вважають основоположниками

сучасного комунізму.

Поруч із змаганням до демократизації та забезпечення гідного

людського існування для чисельно зростаючого робітництва-про-

летаріата, долучався також і національний, чи радше націоналістич-

ний рух серед поневолених народів у складі багатонаціональних ім-

перій Росії, Австрії та Туреччини (поляки, чехи, хорвати, серби,

болгари, румуни, греки та ін.), як і серед народів, роздріблених на ряд

більших і менших держав (Німеччина й Італія).

Турецька, або Оттоманська імперія, панувала вже декілька століть

над народами південно-східної Європи і контролювала морські

протоки Босфор і Дардансли, що ведуть із Чорного у Середземне

море. За панування над берегами Чорного моря, а в подальшому й за

контроль над протоками, велися постійні війни між Російською і

Турецькою імперіями.

До російсько-турецьких спорів долучався ще й релігійний чинник,

бо народи південно-східної Європи належали до християнської

Східної Православної Церкви, а Туреччина була мусульманською

державою й жахливо переслідувала християн. Це викликало постійні

бунти проти турків. Росія використовувала ці заворушення для своїх

політичних цілей, виступала як протектор православ'я й давала

постійно моральну й матеріальну допомогу грекам, сербам, румунам,

болгарам тощо. У той спосіб вона підривала потужність Туреччини й

поширювала свої впливи на терени Балкансь-кого півострова.

Але послаблення Туреччини на користь Росії, зокрема зростання

московських впливів на Балканах і Середземному морі, загрожувало

інтересам західноєвропейських держав, зокрема Австрії та Франції.

Англія також не була радою ширенню Російської імперії, бо то

загрожувало її посілостям в Азії, де знаходилася Індія, перлина

Британської імперії. Власне цей конфлікт імперіалістичних інтересів

допровадив до Кримської війни у 1854—1856 pp. і не все дозволяв

Росії розправитися зі своїм сусідом-суперником. Але завдяки цим

ворогуванням та війнам поміж Росією і Туреччиною, довголітня

боротьба сербів за своє національне визволення увінчалася успіхом.

Для скріплення своїх впливів серед слов'янських народів на Бал-

канах, під кінець 1860 pp. для послуг Росії постала нова ідеологія —

панславізм, яка по своїй суті нічим не різнилася від російського на-

ціоналізму та експансії Російської імперії. Головними проповідни-

348

349

ками панславізму, як крайнього російського націоналізму, були ви-

значний публіцист М. Данилевський та генерал Р. Фадеев. Російські

дипломати спритно використовували православну релігію та пансла-

візм на користь Російської імперії.

У 1817 р. Туреччина була змушена дати Сербії автономію і ви-

знати її князя Мілоша, що стало початком до повного національного

визволення. Унаслідок московсько-турецької війни 1829 р., два

румунські князівства, Валахія і Молдавія, одержали від Туреччини

повну автономію, але покищо під російським протекторатом.

Після десятилітньої жорстокої боротьби з Туреччиною (1821—

1831) Греція також визволилася з-під турецького панування і про-

голосила свою самостійність у 1831 р. із монархічним ладом.

Подібний процес відбувався по цілій Європі, яку Віденський

Конгрес з 1815 р. розподілив згідно з інтересами володарів учасників

протинаполеонівської коаліції, а не з інтересами народів. Але тільки

королівство П'ємонту мало короля італійського роду. В усіх інших

державах панували чужинці, здебільша під впливом Австрії, яка для

себе захопила дві провінції у Північній Італії, Ломбардію та Венецію.

У той час австрійський канцлер князь Клемент Меттерніх твердив,

що Італія — це тільки географічне поняття. Однак італійський народ

проявив свою живучість і розгорнув боротьбу за своє визволення та

єднання в одній національній державі.

Головну роль у національному відродженні Італії відіграв відомий

італійський безкомпромісний республіканець націоналіст Джу-зеппе

Мацціні. Але його безкомпромісність як республіканця не надавалася

до тодішніх політичних умов Європи й тому практичне об'єднання

Італії здійснив у 1871 р. граф Камілльо Кавур. Будучи прем'єром

П'ємонту протягом цілої декади (1852—1861), Кавур своєю

блискучою дипломатією здобув загальне визнання в Європі та дістав

союзника проти Австрії в особі французького імператора Наполеона

III.

До остаточного об'єднання Італії дійшло в 1870 р, коли славний

провідник італійських революціонерів-республіканців Джузеппе

Ґарібальді з'єднався з королем П'ємонту Віктором-Емануслем. В 1861

р. Ґарібальді розгромив війська Франческа II, Неаполітанського

короля й захопив зі своїми революційними частинами південь Італії,

тоді як більшість північної Італії вже була об'єднана під проводом

Кавура. 17 березня 1861 р. проголошено королівство Італії з Віктором

Емануелем як першим італійським королем. У 1866 р.,' після

італійсько-австрійської війни, Венеція ввійшла до складу іта-

лійського королівства. У липні 1870 р. вибухла прусько-французька

війна і французькі війська, які обороняли папу і Рим, мусіли його

покинути. З цього скористали італійські війська, які в серпні зайняли

місто й після проведеного плебісциту Рим включено до

складу італійського королівства і проголошено столицею Італії.

Папська держава перестала існувати й на карті Європи появилася

Італія, яка із "географічного поняття" перетворилася в об'єднану

національну державу.

Подібний процес відбувався у той сам час і в Німеччині, яку

Віденський конгрес переорганізував на 38 різних суверенних держав,

між якими було аж п'ять королівств: ІІрусія, Гановер, Саксонія,

Вюртемберґія та Баварія. Щоправда, всі ці держави мали своїх

німецьких володарів, між якими найбільшою під кожним оглядом

була Прусія, з якої власне й почався процес об'єднання Німеччини.

На чолі цього процесу став пруський канцлер (прем'єр уряду) князь

Отто Бісмарк, який своїми дипломатичними заходами, включно з

інтригами, зумів осягнути намічену ціль. На перешкоді до об'єднання

Німеччини, так як і на перешкоді об'єднання Італії, стояли Австрія та

Франція. Бісмарк зумів своїми інтригами довести до семитижневої

війни з Австрією влітку 1866 р. та Франко-Пруської війни в 1870 р., в

яких Австрія під містом Садовою і Франція — під Седаном зазнали

великих поразок. У січні 1871 р. на базі тих перемог, як і договорів з

різними німецькими державами, Бісмарк допровадив до об'єдання

Німеччини. У Дзеркальній залі Версальської палати біля Парижа,

столиці переможеної Франції, 18 січня 1871 р. Німеччину

проголошено Другою Імперією, а пруського короля Вільгельма —

імператором. Об'єднана Німеччина складалася з 25 держав, у тому

чотири королівства і три вільні міста: Гамбург, Бремен і Любек, які

разом творили Другий Райх.

Постійні повстання народів Балканського півострова та війни з

Росією досить ослабили колись могутню турецьку Оттоманську ім-

перію. Численні болгарські повстання проти турецького панування, а

зокрема 1876 p., яке турки криваво задушили, довело до нової

Російсько-Турецької війни в 1877 р. На боці Росії воювали Румунія,

Монтснегро і Сербія. Після важких боїв і великих людських втрат

російські війська зламали опір турків і в січні 1878 р. захопили

Андріянополь і загрожували столиці Туреччини — Констан-

тинополю. Султан запропонував мир і 3 березня 1878 р. Туреччина

визнала незалежність князівства Монтенегро, Сербії й Румунії.

Найбільше, однак, скористала Болгарія, яка мала бути самоуправною

державою й платити Туреччині тільки певну данину.

Але західні великодержави не погодилися на таке розв'язання

східного питання. Англія, побоюючись російської експансії на Се-

редземне море, оскільки Болгарія стане знаряддям у руках Росії в

порозумінні з іншими державами Західної Європи, вимагала, щоб

договір у Сан-Стефано розглянув ще й Берлінський конгрес. У липні

1878 р. був скликаний у Берліні конгрес, в якому взяли участь

Австрія, Англія, Франція, Німеччина, Росія, Італія, Греція й Ту-

350 351

рсччина. На Конгресі головував німецький канцлер Отто Бісмарк, і

там укладено новий договір — Берлінський, який відповідав ін-

тересам західноєвропейських держав. Велику Болгарію, створену у

Сан-Стефано, поділено на три частини: Македонію залишено Ту-

реччині, Східну Румелію також залишено в складі Туреччини, під

безпосередньою владою султана, який мав назначити для неї гу-

бернатора-християнина. Властиво Болгарія мала далі залишитися у

складі Турецької імперії, але як автономна країна.

* * * У зв'язку з Російсько-Турецькою

війною російські війська ввійшли на територію Молдавії і примусили

її до участі в облозі твердині Плевна. Об'єднані князівства Валахії й

Молдавії використали цю нагоду і проголосили незалежність. На карті

Європи появилася нова держава Румунія, незалежність якої визнано

Берлінським договором. Те саме зробила Сербія, яка виступила війною

проти Туреччини на боці Росії, і її також визнав Берлінський договір,

але з вимогою, що Боснію і Герцеговину окупують австрійські війська,

помимо того, що ті князівства були заселені сербами й хорватами. На

загал, можна сказати, що учасники Берлінського конгресу зовсім не

дбали про Туреччину, не керувалися вони й добром народів, долю

яких вони вирішували. Про те найкраще свідчить повернення

християнських народів під турецьку владу, яка християн дуже

переслідувала. Дбали вони самі про себе, щоб якнайбільше захопити

земель Турецької імперії. Росії дозволили затримати частину

захопленої від Туреччини Вірменії з містами Батум, Каре і Ардаган та

повернено їй південну Басарабію, яку Росія обіцяла віддати Румунії за

допомогу у війні проти Туреччини. Румунії, в заміну за Басарабію,

дали Добруджу, територію на південь від устя Дунаю. Ще перед

Берлінським конгресом Англія намовила Туреччину передати їй острів

Кіпр і взаміну за те Англія гарантувала Туреччині непорушність

решти турецьких доміній.

Як і у Західній Європі, над берегами Атлантичного океану в ХГХ

ст. також відбулися деякі політичні зміни. Віденський Конгрес з 1815

р. прилучив до Королівства Голландії також й підавстрійську

Бельгію, заселену флямандцями й валонцями. Під впливом революції

в Парижі у 1830 р. збунтувалися проти голландського панування

громадяни Брюсселя й на вулицях дійшло до боїв поміж цивільним

населенням та голландським військом. Був створений тимчасовий

уряд, який 4 жовтня 1830 р. проголосив Бельгію незалежним

королівством. Завдяки Франції, інші європейські держави погодилися

на незалежність Бельгії, як конституційного королівства.

Аналізуючи процеси національного відродження у другій поло-

вині XIX ст. в Європі, доводиться ствердити, що завжди і всюди го-

ловну роль у тих процесах відігравала національна аристократія. Ус-

352

пішність національного об'єднання Італії базувалася головно на ко-

ролівстві Сардини-П'ємонту, а Німеччини — на могутній Прусії.

Боротьбу за національне визволення країн південно-східної Єв-

ропи з-під панування Туреччини весь час підтримувала Російська

імперія, яка намагалася дістатися до Середземного моря. На шляху до

здійснення цієї мети стояла Оттоманська імперія, яка панувала над

Балканським півостровом і контролювала проливи Босфор і

Дарданели. Росія використовувала поневолені Туреччиною народи

для власної експанзії і через те була, хоча й важливим, але тільки

допоміжним чинником.

Дійсно важливим чинником у національному відродженні та в

боротьбі за свою державність таких країн як Греція, Сербія, Болгарія

та Румунія, була їхня релігія. Ці народи, визнавці православного

християнства, різнилися під релігійним оглядом від панівної

мусульманської нації — Туреччини. Тут релігія ототожнювалася з

народом, тим більше що турки-мусульмани переслідували християн.

Маючи свою власну національну церкву та свою власну ари-

стократію, а при тому ще й сильного союзника, яким була Російська

імперія, їхнє національне відродження й боротьба за власну державу

увінчалися успіхом.

., В. Верига

Розділ VI

УКРАЇНЦІ ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ

Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. український

народ, економічно визискуваний і політично переслідуваний в

Україні, відчував щораз то більший голод на землю. Водночас оку-

паційні імперські уряди спроваджували на українські землі чужинців

(головно росіян і німців), яким не тільки давали земельні наділи, але

ще й матеріальну допомогу, щоб вони могли загосподаритися.

Створювалася парадоксальна ситуація — українські землі коло-

нізували чужинці, а український селянин, не маючи вдосталь землі

для утримання власної родини, мусів шукати вільних земель поза

межами своєї батьківщини.

У пошуках "вільної землі", нових теренів поселення, український

селянин забрів на Поволжя, дійшов до Центральної Азії і далі вздовж

південних окраїн Сибіру, понад рікою Амур, добрався ген аж до

Тихого Океану, організовуючи поселення, надаючи їм відомі в

Україні топографічні українські назви. Одночасно із західних земель

України селяни заходили у найдальші закутини американського

континенту, починаючи від холодної Канади, зокрема степових

провінцій Манітоби, Саскачевану й Альбсрти, аж до найдальше

висунсних окраїн Південної Америки, таюгх як провінції Ріо Неґро і

Чубут в Аргентині. В кожній країні вони мусіли пристосовуватися до

локальних відносин, відмінних природних і культурних умов.

У XVIII ст. українці почали емігрувати на територію Нижнього

Поволжя і в 1782 р. становили там уже 4,4% населення району. З

часом українці поселилися в Самарській, Саратівській, а також в

Оренбурзькій та Уфімській губерніях. Внаслідок того на Поволжі й

Уралі створилися українські осередки серед російського населення.

На початку XX ст. українські поселення на Поволжі були посереднім

кільцем між суцільною українською територією в Європі й

українськими поселеннями в Азії

Зросло число українців й у північній Слобожанщині у межах

Воронезької губернії, куди ввійшов інтенсивно заселюваний ук-

раїнським селянством Острогозький полк. Під кінець XIX ст. у

Воронезькій губернії було близько мільйона осіб української на-

ціональності. У 1897 р. в Острогозькому повіті вони становили

93,5%, в Богучарському — 82,2%, а в Валуйському — 52,9% усього

населення. Так само більшість українців проживало в Грайво-

ронському, Путивльському та Ново-Оскільському повітах Курської

губернії

У першій половині XIX ст. надвишка української людності йшла

головно в південну Україну, а коли вільної землі там не стало, від

половини XIX ст.,— на Персдкавказзя. Завдяки тому кількість

українських переселенців на Північному Кавказі зросла від 2,4% у

1792 р. до 18,6% у 1858 р. Росія у 1829 р. захопила, на підставі

Андріанопольського миру з Туреччиною, все чорноморське

узбережжя від Анапи до Гагри, і тоді розпочалася його колонізація

українцями, в основному азовськими козаками, що повернулися з

Туреччини, а також козаками з колишньої Гетьманщини та

Слобожанщини, колишніх запорожців і селян-утікачів від крі-

паччини, яких приписували до козаків. Завдяки тому в першій

половині XIX ст. саме на Північному Кавказі найпомітніше зросла

частка українського населення. З 1861 р. на Закубання стали

переселятися козаки-чорноморці, азовські та українські селяни —

загалом 85 тис. осіб. Особливо інтенсивно почало населення зростати,

коли в 1868 р. було дозволено брати землю також і невійськовим.

Тоді впродовж 15 років на всю Кубань переселилося майже 250 тис.

селян, переважно українців

У 1897 р. відбувся перепис населення в цілій Російській імперії,

під час якого етнічну приналежність встановлювали за мовною

ознакою, а це значно статистично знизило число українців, бо деякі з

них уже не говорили українською мовою, але вважали себе

українцями. Незважаючи на те, українці на Кубані становили від

50,7% у Новогригорівському — до 75,2% населення у Темрюцько-му

повітах. На початку XIX століття Кубанщина перетворилася в

справжню українську етнографічну територію.

Після Кримської війни в 1854—1856 pp. збільшилася також міг-

рація українського населення і в Крим, де після виселених татар

залишилися вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму

татари становили 194 тис, або заледве 35,5% населення. З розвитком

курортів Криму приплив українців-хліборобів постійно зростав у

степовій частині, а росіян у південній, переважно в містах. Оскільки

Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилося також багато

німців, жидів і греків. Однак жодна з цих національностей не

становила абсолютної більшості. У тому часі чимало українців пе-

реселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх проживало майже

380 тис, що становило 19,6% всього населення.