Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Але попри все згадане, жиди займалися також різними ремеслами,

вони були шевцями, кравцями, золотниками тощо.

Становище жидів на Гетьманщині під російським пануванням

дещо змінилося, бо російський уряд, починаючи від Петра І, забо-

ронив їм мешкати на Лівобережжі і там їх було менше. Більше жидів

було на Правобережжі, під польським пануванням. За переписом з

1765 р. жидівська людність Правобережної України становила 131

782 осіб, а всього їх було 2 498 117 осіб. Майже три четвертих жидів

жило по містах, де вони в основному займалися шинкарством та

корчмарством, як також купецтвом, лихварством і ремеслом.

По селах жиди виступали в 1770 pp. як орендарі маєтків, млинів,

винокурень, корчм і шинків. Насправді всі маєтки Правобережжя, в

часі перепису населення 1764—1765 pp., перебували під зарядом

жидів. На цілу Правобережну Україну (приблизно 120 000 жидів) у

1786 р. знайшовся тільки один жид-хлібороб

Після поділу Польщі в межах Російської імперії залишилося бл.

900 тис. жидів на Правобережній Україні та в Білорусі, яких Росія не

хотіла бачити на суто російських територіях. Це було причиною того,

що 23 грудня 1791 р. російський уряд визначив т. зв. смугу осілості,

де жиди могли поселятися, вона охоплювала землі Литви, Білорусі й

України. На українській території ця смуга захоплювала на сході

Чернігівську, Полтавську та Катеринославську губернії

. У Києві,

Херсоні, Севастополі та Ялті жиди могли поселятися тільки за

спеціальним дозволом, а на Слобожанщині, яка була поза смугою

осілості, — жиди могли селитися тільки в Харкові.

З початку XIX ст. багато жидів перейшло до міст і містечок Ліво-

бережної і Степової України. Полтавську, Чернігівську, Херсонську й

Катеринославську губернії, де наприкінці XVIII ст. майже не було

жидів, заселили чисельні жидівські громади. З введенням жидів в еко-

номіку України спочатку волею Польщі, а потім Росії, український

купець і ремісник не витримав жидівської конкуренції. Так за допо-

могою московського уряду задавлено розвиток національного укра-

їнського середнього стану, що ще у XVIII ст. був по містах і користу-

вався магдебурзьким правом. У 1825 р. на 2 730 000 жидів Європи, в

Україні з Басарабією жило 625 000, в Галичині 275 000 (разом 900 000),

тоді як на цілу Західну Європу припадало заледве 458 000 жидів

У Правобережній Україні 1897 р. 47,5% жидівської людності жи-

ло з торгівлі та засобів пересування, а в Полтавщині — 62,5%. Жи-

ди-купці як стан становили 65,8% всього купецтва. У Києві 1901 р. із

440 свідоцтв купців першої гільдії 400 були видані жидам-купцям

Мицюк О. Аграризація жидівства України // Розбудова Нації.— 1931.— Ч. 1—2.—С. 23.

Там же.— С. 25.

Там же.- С 25-26.

Міщюк О. Жидівська економіка на Україні// Розбудова Нації.— 1932.—Ч. З—4.—С 87.

312

Живучи головно по містах і містечках уже в першій половині

XIX ст., жиди, як це стверджував історик Орест Левицький, орен

дували у поміщиків шинки, корчми, млини, заводи, річні перево

зи, а іноді й цілі фільварки, постачали панів і селян кредитом, за

безцінь скуповували у них різні продукти, а більш заможні жиди

брали в оренду навіть казенні маєтки з правом вимагати від селян

панщини

У кінці XIX — початку XX ст. серед жидів з'явилося чимало

багатих купців, фабрикантів, банкірів і вищої інтелігенції. Почи-

наючи з 1860 pp. жидівський капітал служив і розвиткові продук-

ційних сил країни, а з початком XX ст. це явище ставало ще ін-

тенсивнішим. Деякі жиди-капіталісти у 1870-х pp. не лише фіна-

нсували, але й будували заводи з власної ініціативи. На початку

XX ст. більшість цукроварень Правобережної України були в ру

ках жидівського капіталу, від чого вигравало не тільки саме вироб

ництво, але й селянство, яке мало роботу

Але категорія жидів-багатіїв становила незначну кількість. Багато

жидів бідувало. Пауперизація жидівської маси в Україні була наслід-

ком не лише урядових обмежень, чи конкуренції християнських під-

приємців, але насамперед величезного природного приросту жидів.

Це дало поштовх до організації власних національних політичних пар-

тій (сіонізм), які дбали про піднесення жидівської культури. Жи-

дівський пролетаріат, збідніла інтелігенція й напівінтелігенція по мі-

стах заповнювали ряди російського революційного руху. Лише окремі

одиниці серед них підтримували український національний рух

Це, очевидно, насторожувало проти жидів російську поліцію, а

зокрема російські шовіністичні кола й партії, як наприклад, "Союз

русского народа", "Союз Двоглавого Орла" тощо, які намагалися

дискредитувати жидів як національно-релігійну меншину та

влаштовували їх погроми там, де вони жили, тобто в Україні й Бі-

лорусі, а не в Росії, де їх не було. Перший погром жидів в Україні

відбувся 1871 р. в Одесі. Згодом погроми були в Єлисаветграді, на

Київщині, на Волині та інших місцевостях. У 1903—1905 pp. відбу-

лася чергова хвиля погромів на всій території жидівського поселення,

зокрема в Житомирі і Ніжині. Були погроми також і поза Україною, у

Кишиневі, Гомелі й Білостоці. Протижидівські настрої населення

підтримували урядові кола, ба навіть інспірували різними

протижидівськими публікаціями.

Щоб удокументувати погроми, "охранка" вдалася до різних фаль-

сифікацій. До них належать горезвісні "Протоколи сіонських муд-

реців", в основу яких покладені свідчення про світову жидівську

змову. Голова тодішнього уряду Російської імперії П. Столипін

Міщюк О. Аграризація жидівства України // Там же.— 1931.—Ч. 7—8.— С. 179.

Міщюк О. Жидівська економіка на Україні // Там же.— 1932.—Ч. З—4.—С. 84.

Енциклопедія українознавства.— Львів, 1993.— Т. 2 (перевидання в Україні).— С. 672.

313

1909 p. доручив дослідити походження "протоколів". Вислідом було

доведено, що то фальшивий документ. Але цю інформацію не

донесено до загального відома на наказ самого царя Миколи II.

Незважаючи на те, що Департамент поліції мав у своїх архівах докази

про фальсифікацію "протоколів", він все-таки і далі доручав відділам

"Союзу Русского народа" користуватися ними для організації

жидівських погромів

Кооперативний рух

Під кінець XIX — на початку XX ст. в Україні широкого розмаху

набрала організація різного роду кооперативів як одного із засобів у

піднесенні економічного рівня серед населення. Перша споживча

кооперація була заснована в 1866 р. у Гадячі на Полтавщині, але

російський уряд, боячись будь-якої організації громадських сил,

довгий час ставився ворожо до кооперації і гальмував її розвиток на

селі. Щоб організувати на селі кооператив, треба було мати дозвіл з

міністерства у Петербурзі, яке давало його дуже нерадо. Через те до

половини 1890 pp. по містах України ледве животіли близько 50

споживчих кооперативів. Перше споживче товариство на селі

постало в 1888 р. в Бахмутському повіті на Катеринославщині.

У 1894 р. Микола Левитський (1859—1934), закінчивши право в

Московському університеті, почав організувати хліборобські спілки

— артілі, головно в Херсонській губернії. За його почином спілковий

рух дістав нових організаторів в особах Василя Доманиць-кого,

Василя Нагірного та інших. Кооперативний рух розширився по всіх

девяти українських губерніях. Однак, щойно після революції 1905 р.

почалася активна організація кооперативів (пересічно 300 кооператив

на рік)

В Україні у 1908 р. було вже 572 споживчі товариства, а в 1914 р.

— 3052. У кооперативному русі Україна зі своїми 30 мільйонами

населення займала перше місце в тодішній Російській імперії, де

налічувалося усього бл. 10 500 кооперативів. Для координування

праці та взаємної допомоги у Києві 1908 р. був заснований Союз

Споживчої Кооперації, а другий у Вінниці в 1910 р. У противагу

Українському Союзові і для конкуренції з ним москалі заснували свій

у Харкові — "Потребительское Общество Юга Рос-сіи" (ПОЮР).

Великого розмаху набрав кооперативний рух в Україні в 1910 p.,

однак українській кооперації бракувало всеукраїнського центру і че-

Носснко В., Рогов С. Осторожно: провокация!—Кому нужны черносотенные

мифы //Огонек.- 1988.- № 23.- С. 7.

Витапович І. Історія українського кооперативного руху.—Нью-Йорк, 1964.— С.

119-120.

рез тс вона була залежна від двох московських централь. Між

окремими губерніальними центрами України проводилися перего-

вори в цій справі й ініціативу створення українського кооперативного

центру взяв на себе Київський Союзбанк з Христіяном Бара-новським

на чолі. Однак, коли в Києві розпочали організувати Український

центральний банк, який мав стати фінансовим центром української

кооперації, московські центри виступили проти українського

об'єднуючого центру в Києві. Провідники російської кооперації

повели гостру боротьбу проти "нечуваного шовінізму" українських

кооператорів, які не погоджувалися на те, щоб Московський

народний банк уважати центром української кооперації, а творили

собі свій центр у Києві

. З тих заходів так і нічого не вийшло, бо

російська адміністрація не дала дозволу.

Під тиском конкуренції з Московським союзом Київський союз

потрапив у фінансову скруту. На покриття його втрат Московський

союз погодився дати в 1911 р. позичку з вимогою, щоб Київський

союз ліквідував торговельні операції. Він існував ще два роки, але

вже тільки як організаційний осередок, а в 1913 р. мусів цілковито

ліквідуватися. З таких самих причин мусів ліквідуватися і

Вінницький союз, й українську споживчу кооперацію підпорядковано

російському союзові у Харкові

Не залишились позаду й кредитові кооперативи, зростання яких

після 1905 р. було не менш замітним. Перший "Союз кредитної

кооперації" постав у Бердянську в 1901 р. На 1 січня 1915 р. в Україні

було 794 ощадно-позичкових та 1792 кредитових спілок, тобто разом

2772. Коли до цього зачислити ще й Кубань та Басара-бію, де жило

багато українців, то їх кількість разом виносила 3412, які володіли

майном вартістю бл. 150 мільйонів рублів.

Але проти цього руху виступили представники уряду, а також і

російської інтелігенції, до соціалістів включно. Всі вони вбачали в

незалежному кооперативному русі український економічний і по-

літичний сепаратизм. Ліва російська інтелігенція, посідаючи керівні

посади в російських кооперативних центрах, старалася недопусти-ти

до розвитку української кооперації шляхом конкуренції, або навіть

дефіцитових операцій, висуваючи на кооперативних з'їздах гасло

"всеросійської кооперативної єдності". Уряд і місцева адміністрація

зупиняли цей розвиток шляхом адміністративних кар та різ-

номанітних брутальних репресій

КовалевсьшиМ. Україна під червоним ярмом. Документи і факти.—Варшава—Львів,

1936.-С. 16.

Віггановач І. Вказ. праця.— С. 131.

Ковалевськіш М. При джерелах боротьби: спомини, враження, рефлексії.—Інсбрук,

I960.- С. 230.

314 315

Розділ V

НА ПОРОЗІ XX СТ.

Зародження політичних партій

Народництво

Російська урядова політика у XIX ст. була спрямована на по-

дальшу насильницьку русифікацію українського народу. На службі у

неї стояла офіційна російська історіографія, яка всіма силами на-

магалася довести, що Україна — це теж російська земля і навіть

назву "Україна" замінено на "Малоросія"

. Підставовим історичним

твором стали вважати дванадцятитомну працю Миколи Карамзіна

(1766—1826) "История Государства Россійскаго", доведену до 1611

р., в якій він представив історію Київської Руси як інтегральну

частину історії Росії.

Унаслідок шовіністичної політики російського уряду частина

міського населення, особливо представники українського дворянства,

буржуазії та інтелігенції, асимілювалися з російськими панівними

станами, втративши своє національне самоусвідомлення. Російська

мова і побут стали переважаючими у великих містах

Оскільки московська влада в Україні звернула найбільшу увагу на

українську мову, як основний виразник "українського сепаратизму",

то друга половина XIX ст. характеризувалася якраз і боротьбою за

права української мови й літератури. Українські діячі настільки були

зайняті проблемою мови, що не звернули уваги на брак чітко

окресленої політичної думки, яка могла б бути дороговказом для

молодшого покоління.

Цю прогалину почали заповнювати московські політичні ідеоло-

ги. Крім знаного вже панславізму, в половині XIX ст. у Росії й

Україні з'явився новий напрямок в історії та літературі, відомий під

назвою "народництво". Початки українського народництва слід

шукати в етнографічних творах Миколи Цертелева, Ізмаїла Срез-

невського та Михайла Максимовича. Головною рисою народництва

взагалі, а в Україні зокрема, була не тільки ідеалізація селянства, а й

переконання, що тільки селяни й рядові козаки були й

Лугова О.І. Про становище України в період капіталізму // Український історичний

журнал. —1967.— № 3.— С 22.

Там же.— С 23.

залишилися носіями української національності. Усі інші стани, як

запевняли народники, втратили свою національність, а тому треба

наблизитися до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор.

Ідеологи народництва всю свою увагу звертали на селянські маси,

ішли в народ, щоб ширити революційні ідеї, спрямовані проти

царського самодержавства. Між іншим, українські народники ви-

ключали з кола своїх зацікавлень добу Гетьманщини, бо, мовляв,

гетьмани спричинилися до поневолення українського народу, і тому

головну увагу звертали на Запоріжжя

На тих ідеях виховувалися молоді люди, вони захоплювалися ни-

ми та поширювали їх по Україні. Народники створили таємну ор-

ганізацію "Земля і Воля", у проводі якої стали росіяни, письменник

Олександер Герцен (1812—1870), революціонер-анархіст Михайло

Бакунін (1814—1876) та публіцист Микола Чернишевський (1828—

1879). З часом ця організація поширилася й на Україну та

захоплювала революційно настроєну молодь, якій царське самодер-

жавство було так само ненависне, як і для москалів. Багато з них

вірило, що корінь лиха лежить у самодержавстві царя і коли б його

конституційно обмежити чи взагалі повалити, то український народ

міг би вільно розвиватися, як під культурним, так і під політичним

оглядом.

Але весь цей рух не цікавився визвольними прагненнями поне-

волених Росією народів і навіть вважав їх з погляду інтересів "ре-

волюції" підозрілими. Взагалі, серед народників — членів товариства

"Земля і Воля", як і "Воля Народа",— знайшлося чимало і членів

визначних українських родів. Деякі з них гинули в боротьбі з

царським абсолютизмом, не даючи по суті нічого українському

національному рухові. Тільки поодинокі українці в народницькому

русі, як Павло Грабовський, Леонід Жебуньов, Софія Русова та інші

зберегли свої власні національні позиції.

Крім російського народницького руху, існувала також й окрема

українська народницька течія, т.зв. хлопомани, відмінна своєю ду-

ховною природою та формами вияву. Хлопомани цікавилися ук-

раїнською культурою й наголошували на своєрідності психіки ук-

раїнського народу, його побуту й господарства.

У другій половині 1870-х pp. народницькі організації в Україні

стали на шлях терору проти представників влади. У Києві 1878 р.

зроблено замах на заступника прокурора Котляревського. У лютому

1879 р. в Харкові народовці вбили губернатора князя Кро-поткіна.

Народники більш радикальних поглядів 1879 р. створили російсь-

ку революційну організацію "Народна Воля", яка у своїй боротьбі з

представниками влади застосовувала терор. Групи "Народної Волі"

Полопська-Васішенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976. — Т. 2.— С 310—311.

316

знаходилися в Києві, Одесі, Харкові, Ніжині та деяких інших містах.

Члени цієї організації 13 березня 1881 р. виконали в Петербурзі

третій, (цим разом удалий) атентат на царя Олександра II.

По смерті Олександра II на царський трон прийшов його син 35-

річний Олександер НІ, який припинив усі реформи, започатковані

його батьком, і повернув до автократичної системи правління. Він

вдвоє збільшив кількість поліції, створив таємну політичну поліцію

під назвою "Охранка", якій були надані майже необмежені права

діяльності. Вона мала свої власні тюрми, а її представники могли

заходити до будинків підозрілих їм осіб, робити труси, арештувати

людей без дозволу судових інстанцій, засилати на Сибір, ба навіть

карати смертю без належного судового процесу. Вони також

користувалися провокаторами, а свої жертви змушували батоженням,

голодом і кайданами признаватися до вини

. Цими крайніми

заходами Олександер III намагався задушити революційні рухи, й

тому панування його відоме в історії під назвою "чорна реакція".

Головним інспіратором, а згодом і символом "чорної реакції" став

дорадник царя і колишній його учитель Костянтин Победоносцев, що

був одночасно і прокуратором Святішого Синоду Російської

Православної Церкви. Переслідування українського руху також

посилилося, а в парі з тим і русифікація по всіх завойованих країнах

імперії.

Марксизм

У 1880-х pp. у Російській імперії почало поширюватися вчення

Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, відоме як марксизм. Згідно з цим

вченням, держава протягом своєї історії завжди була знаряддям

використовування широких мас народу панівним класом — спершу

аристократією, а з приходом т.зв. індустріальної революції, коли

головну роль у суспільстві почав відігравати капітал — бур-жуазією-

капіталістами. Впродовж історії проходила т.зв. класова боротьба

між бідними (пролетарями) і багатими (аристократією та

буржуазією), в якій держава завжди стояла в обороні того класу, який

мав засоби виробництва. З кожним роком багаті капіталісти,

визискуючи робітників, стають багатшими, а робітники з кожним

роком — біднішими. Такий стан,— твердив Маркс,— доведе до не-

минучого повстання гноблених робітників (пролетарів) проти гно-

бителів — панів і капіталістів. Але перемога робітників можлива

щойно тоді, коли всі робітники об'єднаються разом, без уваги на

національність, усунуть експлуататорів-капіталістів і переберуть під

власний заряд всі засоби продукції — капітал. Для здійснення цього

він кинув клич "пролетарі всіх країн, єднайтеся". Усунувши клас

Seih R. The Executioners;, the story of Smersh.—New York, 1970.— P. 17.

визискувачш-капіталістів, владу спочатку, як перехідне явище, мала б

здійснювати т.зв "диктатура пролетаріату", для забезпечення

переходу від капіталізму до соціалізму, в якому державне керівниц-

тво перебувало б у руках робітничого класу. Тоді, коли ліквідується

клас визискувачів-експлуататорів, закріпиться соціалістичний лад, і

не буде визискуваних і визискувачів, гноблених і гнобителів, ство-

риться безкласове суспільство. Всі засоби виробництва стануть влас-

ністю цілого народу й не буде експлуатації людини людиною. Кож-

ний, працюватиме по своїй спроможності й одержуватиме засоби

прожитку згідно з його потребами. Оскільки не буде панівного класу,

не буде потреби в існуванні держави, яка зникне, як непотрібна

сусільна надбудова,— теоретизував Маркс.

Згідно з вченням Маркса, національність як і батьківщина — це

витвір панівної верхівки, бо насправді робітник не має наці-

ональності, не має батьківщини. Для робітника батьківщина є там, де

він може працювати й забезпечити прожиток для себе і для своєї

родини.

Поширенню марксизму в Росії сприяли невідрадні життєві умови

робітництва — пролетаріату на промислових підприємствах. Робіт-

ники були революційно настроєні й організовували більші або менші

гуртки прихильників марксизму. У 1898 р. дев'ять представників

таких гуртків створили в Мінську марксистську Російську Соціал-

Демократичну Робітничу партію (РСДРП). У 1900 р. Володимир

Ульянов-Ленін, разом із Юлієм Мартовим, Георгієм Плехановим та

ін. почали видавати за кордоном марксистську газету "Искра". Ленін

настоював, що для переведення успішної революції (розуміється в

Росії) необхідно організувати малу, але дисципліновану партію з

професійних революціонерів, яка мала б вести робітничий рух під

контролем свого проводу.

На цьому тлі дійшло до різниці поглядів між Леніним і Мартовим,

який уважав, що партія повинна бути доступна кожному, хто прийме

її програму. На III З'їзді РСДРП в 1903 р. у Лондоні дійшло до

голосування з приводу двох поглядів. При першому голосуванні

погляд Мартова отримав більшість голосів. Але коли п'ять

жидівських делегатів, яким відмовлено визнати автономні права для

їхньої організації "Бунд", опустили з'їзд, Ленін ще раз поставив свою

пропозицію на голосування і отримав більшість.

Від того часу фракція членів РСДРП, яка підтримувала Леніна, а

між ними був і теоретик марксизму Г. Плеханов, звалася "боль-

шевиками" (від більшості голосів), а та, що підтримувала Мартова, до

якої належав також Лев Троцький (Леон Бронштайн), —

"меншовиками" (від меншості голосів).

Розходження поміж обома фракціями продовжувалися й газету

"Искра" перебрали меншовики, які не довіряли большевикам на чолі з

Леніним. У 1912 р. дійшло до остаточного розриву поміж

318

319

обома фракціями. Ленін без порозуміння з Центральним Комітетом

РСДРП скликав V З'їзд партії у Празі, де обрано новий Центральний

Комітет зі самих большевиків на чолі з Леніним. У березні 1918 р. на

VII З'їзді в Москві РСДРП переназвано на Російську Комуністичну

Партію (большевиків) РКП(б).

Побіч партії большевиків продовжала існувати і діяла також

РСДРП-меншовиків на чолі з Ю. Мартовим. Обі партії вели між

собою завзяту боротьбу, видаючи різні памфлети, де критикували

один одного. У короткому часі Плеханов змінив свій погляд і також

перейшов до меншовиків. Ленін, який так само як і Плеханов,

перебував на вигнанні у Швайцарії, залишився безспірним вождем

РСДРП(б).

Важливо підкреслити, що російський уряд, хоча й поборював

соціал-демократичну доктрину, проте в Росії появлялися і книжки і

товсті журнали, в яких дискутувалися і соціал-демократизм і мар-

ксизм. В той же сам час український національний рух таких мож-

ливостей не мав, зокрема після проголошення Емського Указу. Ро-

сійська цензура дуже пильно стежила за такими матеріалами.

Іван Франко, що сам спочатку захоплювався соціалістичними

гаслами, проаналізувавши російський соціал-демократизм із його

марксистською ідеологією, висловив жаль, "що на сю доктрину ло-

виться в значній часті гарячіша українська молодь", бо соціал-де-

мократизм є ворогом "суспільної самодіяльности та децентралізації".

А що найголовніше, як це твердив Франко,— він є "проти

українського національного руху і з того погляду являється для ук-

раїнства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і

російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної

сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі,

напоює їх пустими і фальшивими доктринами та відвертає від праці

на рідному грунті. От тимто й не диво, що свідомі українці

виступають проти цієї згубної доктрини, як можуть"

А в "народну" державу, в якій би через своїх вибранців панував

увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідноти, ні

темноти, як це пропагували Маркс, Енгельс і Лассаль, Франко не

вірив. Він твердив, що поперед усього та всеможна сила держави

налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого

чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусі-ла би

щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою,

непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних

людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою

духовною муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій

залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у

найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна дер-

жава сталась би величезною народною тюрмою

Досвід наступних десятиліть показав, що Іван Франко правильно

оцінив ту ідеологію та її наслідки, зокрема, для українського народу.

До війни найбільш популярною в Росії була Партія Соціалістів-

революціонерів (СР), яка оформилася за кордоном в 1890-х pp. го-

ловно з колишніх народників. У Росії Соціал-революціонери офор-

милися в окрему підпільну партію 1901 р. і свою увагу звернули на

селянські проблеми та пропагували націоналізацію землі. В основ-

ному вони були спадкоємцями народницьких ідей і тактики "На-

родної Волі", далі займалися терористичними акціями, влаштовуючи

атентати на високих достойників царського уряду.

Партія Соціалістів-революціонерів відбула свій перший з'їзд 29

грудня 1905 — 4 січня 1906 року у Фінляндії. Там була схвалена її

програма, яку підготував головний теоретик В.М. Чернов. Головними

лідерами Партії Соціалістів-революціонерів були Катерина Брешко-

Брешковська, історик Венедикт М'якотін, А. Пешехонов та інші.

Провідниками терористичних акцій були молодий жид, студент хімії,

Григорій Гершуні, також жид інженер Євно Азеф, який, як

виявилося, був поліційним агентом, а також Борис Савінков.

Третьою важливою опозиційною до режиму партією був Союз

Визволення (Союз Освобождения), до якої належали головно ін-

телектуалісти, члени вільних професій та урядовці земств.

Усі ці російські партії знаходили шлях і в Україну: РСДРП мала

своїх прихильників серед чужинецького робітництва, пролетаріату

Донбасу і Кривого Рогу. Партія Соціалістів-революціонерів

апелювала в більшості до інтелігенції та студентства.

На переломі XIX—XX ст. українська інтелігенція складалася в

основному з трьох таборів: а) свідомого українського; б) соціалі-

стично-федералістичного напрямку, що були пщ впливом ідей Дра-

гоманова; в) радикалів, які йшли в ряди московських соціалістичних

партій, головно до соціал-революціонерів. Слід підкреслити, що це

була доба, коли дуже модною ідеологією був соціалізм різних

відтінків. Одиноким дійсно українським елементом, як суспільний

клас, залишалося селянство. У Російській імперії політичні партії

легально не існували, бо й не було для них місця вияву через

відсутність парламентарно-конституційної системи правління. На

початку 90-х pp. з'явилися також нелегальні гуртки української мо-

лоді, які обрали своєю програмою об'єднання українського народу, її

опрацювали Борис Грінченко й Трохим Зінковський. Основним

принципом програми було твердження, що "жодні географічні межі

не можуть роз'єднати одного народу."

Франко І. Народники і марксисти // Літературно-Науковий Вістник.— 1899.— Кн.

6.- С. 186.

320

Іван Франко про соціялізм і марксизм; рецензії і статті, 1897—1906.— Нью-Йорк,

1966.— С 112.

. п В. Всрига

321

* * *

Переслідування українського культурного життя продовжувалося

й Емський указ діяв на повну силу. Але це не спинило досліджень з

минулого України, результати яких з'являлися в "Чтеніях" Товариства

Нестора Літописця в Харкові, а також на сторінках "Київської

Старини" у Києві 1882—1907 pp., щоправда, все російською мовою.

Українська історична робота наприкінці XIX ст. могла пишатися вже

дуже значними здобутками. Праці Володимира Антоновича, Ореста

Левицького, Івана Новицького висвітлювали історію української

шляхти, міщанства і селянства на Правобережній Україні й історію

народних козацьких і гайдамацьких рухів. Олександр Лазаревський

(1834—1902), автор численних історичних праць, приділяв головну

увагу історії селянства та дворянським родинам Лівобережної

України; Олександра Єфименко (1848—1918), росіянка, одружена з

українським етнографом й істориком права Петром Єфименком,

стала авторкою численних праць, головно з політично-історичної

ділянки та про соціальний устрій України, а також популярної

"Исторіи украинского народа". Дмитро Багалій, професор

Харківського університету та його учень Дмитро Міллср,

концентрувалися зокрема на історії Слобідської України; Микола

Василенко досліджував суспільний побут в Україні; Аполлон Скаль-

ковський і Дмитро Яворницький займалися історією Запоріжжя, та

цілий ряд інших, а між ними й Михайло Грушевський.

Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, яке очолив проф.

Михайло Грушевський, видало 120 томів "Записок" Товариства, 10

томів "Жерел до історії України" та багато ІНШІЇХ досліджень з життя

українського народу. Тут з'явилося сім томів монументального твору

"Історії України-Руси" Михайла Грушсвського. Після революції 1905

р. в Росії повернувся до Києва Михайло Грушевський і в 1907 р.

зорганізував Українське Наукове Товариство і був його першим

головою. Перша частина восьмого тому, яку доведено до 1638 p.,

вийшла 1913 р. у Києві.

У Петербурзі в 1908 р. з'явилася друком "Історія України-Ру-сі",

яку написав Микола Аркас (1853—1909). Він був також ком-

позитором і йому належить опера "Катерина" за сюжетом одной-

менної поеми Тараса Шевченка.

Микола Міхновський, радник харківської міської думи у 1900 р.

вніс пропозицію, щоб у Харкові побудувати пам'ятник великому

українському поетові Тарасові Шевченкові. Але російські шовіністи

рішуче виступили проти того і замість пам'ятника Шевченкові

пропонували збудувати пам'ятник російському письменникові Ми-

хайлові Лєрмонтову. І тільки вибух японсько-російської війни пе-

решкодив здійснити той план.

Демократичні партії

У 1903 р. Загальна Українська Організація, а радше її Рада, яка

дотепер не мала якоїсь політичної платформи, опрацювала такий

проект і представила його з'їздові. Але, як виявилося, з'їзд був

поділений у поглядах на потребу політичної платформи з такими

політичними гаслами, як автономія та федерація, які могли пере-

лякати багато членів Громад на провінції, що здебільша були дер-

жавними або земськими урядовцями і не молоді вже віком. Деякі

члени Ради, як Науменко і Беренштам, вважали, що політична про-

грама всіх не задовольнить і може викликати роздор та ліквідацію

Загальної Української Організації

Незважаючи на ті застереження, на з'їзді восени 1904 р. орга-

нізацію переназвано на Українську Демократичну Партію і схвалено

політичну програму, яка включала:

1) знесення політичного абсолютизму й заведення парламентар-

ного ладу;

2) свободу слова, особи й віри, свободу зборів, спілок, організацій,

страйків;

3) заведення народної мови в школах, судах, адміністрації та у всіх

громадських інституціях;

4) заведення національної автономії та, крім всеросійського пар-

ламенту, також й українського сойму;

5) восьмигодинний день праці, державну пенсію для калік і

немічних, а також для робітників, що дожили до шістдесятирічно

го віку, заведення прогресивно-доходового податку, вивласнення

державних, монастирських, удільних та кабінетних земель на те

риторії України і передачу їх за оплатою в користуванні селянства

і т.п.

Але програма ця нікого не задоволила й тому в організації роз-

почався розбрат. Молодші й енергійніші члени Київської Старої

Громади, як Сергій Єфремов, Модест Левицький і Йосип Юрке-вич,

вийшли з неї, вважаючи УДП замало революційною. Одночасно

старші члени почали відтягатися, вважаючи програму занадто

радикальною.

З початком 1915 р. заходами Бориса Грінчснка, Сергія Єфре-мова,

Модеста Левицького, Ф. Матушевського засновано Українську

Радикальну Партію

, яка, беручи до уваги брак національної

свідомості серед маси українського населення, зосередила свою

діяльність на видання політичних брошур, що виходили у Львові й

Петербурзі. Але незабаром виявилося, що Українська Радикальна

Чикаленко Є. Спогади, 1861-1907.- Нью-Йорк, 1955.-С. 357-359.

Там же.- С 359-360.

Там же.

322

323