Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

дії український, український його глибокий, а проте грайливий гу-

мор... Щось було в нього таке, що він назавжди залишився укра-

їнцем"

. Обидва вони, як і Василь Наріжний (1780—1825), Григорій

Данилевський (1829—1860) та інші подібні українці — російські

письменники, у своїх творах зверталися до української тематики і

свідомо, чи не свідомо, ширили знання про життя-буття українського

народу.

Проте українська література не могла свобідно розвиватися, бо в

другій половині XIX ст. їй на перешкоді стояли два укази, таємний

Валуєва 1863 pp. та Емський указ 1876 р. й, очевидно, державна

цензура. Як відомо, цензура в Росії не була новиною, її по-чатків

шукати треба ще в часах Петра І, який у січні 1721 р. видав регламент

Духовної Семінарії, що його можна назвати першим офіційним

встановленням цензури. Катерина II 1783 р. видала указ Сенату "про

вільні друкарні", який дозволяв відкривати приватні друкарні, але

одночасно підпорядковував світські друкарні Священному Синоду,

Академії Наук, а також поліції. За Павла І засновано окреме

відомство для нагляду над пресою.

Появився "Олександрівський" Статут 1804 p., який говорив, що в

Російській імперії не повинна друкуватися і продаватися ні одна

книга чи твір без цензури, яку мав здійснювати окремий комітет при

університетах. Після повстання декабристів у 1826 р. з'явився новий

статут, який визнавав право на існування тільки офіційного друку;

забороняв друкувати твори з окремих галузей знань, зокрема

вимагалося пильно стежити за творами з історичної тематики,

книгами політичного змісту. Більш ліберальний статут 1865 р. звіль-

няв від попереднього контролю газети, журнали, книги, урядові ви-

дання, наукові праці тощо. Він дозволяв авторові протест проти

неприхильного рішення цензорів. Цензура була знаряддям російсь-

кого уряду в проведенні вірнопідданчої політики, захисті винятково

державних інтересів, включаючи загальнолюдські цінності

Церква в Україні

Тоді як в усіх ділянках життя українського народу під мос-

ковською займанщиною відбувався процес національного відрод-

ження, Українська Православна Церква, потрапивши під владу

московських патріархів, а опісля Святішого Синоду Російської

Православної Церкви, відірвалася від вікових традицій українського

народу і стала повністю на службу московської політики. Напри-

Goetz В. Wladimior Korolenko. Der Wald rauscht.— Ziirish, 1954.—S. 386; Демкович-

ЦобрянськийМ. Україна і Росія; історичні нариси на теми російського імперіалізму.—

Рим, 1989.- С 126.

Кравченко І. З історії цензури // Київська старовина.— 1992.— № 4.—С. 59.

300

кінці XIX ст. в Україні було 8 єпархій: Київська, Чернігівська,

Полтавська, Харківська, Волинська, Подільська, Катеринославська,

Херсонська та Симферопільська, яка охоплювала Крим зі степовими

повітами. Єпископів не обирали за старим українським звичаєм, їх

назначав Святійший Синод. Єпископам допомагали консисторії, які

комплектувалися з "надійних людей", що мали допомагати в

проведенні русифікації. До великих міст добирали священиків-росіян

та "малоросів". Учителями духовних семінарій та в духовних бурсах-

школах були теж росіяни, які навчали в дусі офіційного патріотизму

та сприяли русифікації

Москва добре розуміла значення церкви в житті народу й тому не

дозволяла, щоб на керівних постах у церкві були українці. Від 1799 р.

на Київському Митрополичому престолі засідали або москалі, або

інші чужинці, в кожному разі не українці, а від 1812 р. вже не

висвячували українців на єпископів. Російська Православна Церква,

переформована в державний департамент, стала засобом русифікації

й денаціоналізації своїх вірних. У XIX ст. імперський уряд заборонив

вживати українську мову навіть у проповідях, ліквідовано церковні

братства, а на священиків в Україні також призначали здебільшого

неукраїнців. Духовна школа була знаряддям політичного і церковного

омосковщення українцш-кан-цидатів на священиків, а духовенство

було зобов'язане стежити за політичними рухами й інформувати про

них поліцію. Згідно з православною теологією, відношення між

владою і підданими має бути таке, як між дітьми й батьками. У

зв'язку з цим священиків, а також дуже часто і поміщиків, власників

підприємств, чи офіцерів при війську, називали добродіями,

батеньками тощо, яких треба було інформувати, що діялося довкола

них. Отже доносництво "батенькові" не вважалося таким, а

видавалося за звичайну інформацію.

Уряд заборонив будувати церкви в українському стилі, малювати

ікони, наказав нищити статуї, де вони були, та переслідував

українські звичаї. "Зовнішнє управління церкви, втиснуте в склад

загально-державної адміністрації,— писав Олександер Лотоцький,

відомий знавець церковного права,— щодалі тратило характер уста-

нови суто церковної, вже не співпрацювало з державою, а служило

їй"

. У другій половині XIX с. Православна Церква зовсім відірвалася

від народу, а вслід за тим вищі українські верстви та інтелігенція

почали байдуже ставитися до церкви як інституції. Маси українського

народу все більше шукали задоволення свого релігійного почуття

поза мурами Православної Церкви. Внаслідок того в Україні

появилися різні релігійні протестантські секти, які

Полонська-Васнленко Н. Вказ. праця.—Мюнхен, 1976.— Т. 2.— С. 361.

Лотоцький О. Автокефалія.— Варшава, 1935.—Т. 1.— С 452.

301

поширювалися головно з німецьких колоній. "Баптисти", які вірили,

що людину можна хрестити тільки в дорослому віці, коли вона вже

розуміє акт "хрещення" (звідти походить назва "баптист");

євангелісти, які визнавали тільки вчення Нового Завіту і відкидали

всі інші вчення, рішення церковних синодів, писання Отців Церкви

тощо.

Але найбільш поширеною була секта, відома під назвою "штун-

да". Назва ця походила від німецького слова "штунде" (година), мо-

литовної години, призначеної кожного дня для релігійних розважань,

читання св. Письма та співу гімнів. У 1870-х pp. штундисти й

баптисти почали відділюватися від Православної Церкви і закладали

свої т.зв. громади євангельських християн. У зв'язку з тим почалося

урядове переслідування штундистів. їх засилали до Сибіру, тримали в

тюрмах, відбирали дітей у батьків і т.п. У 1879 р. ті громади були

офіційно визнані, але 1884 р. міністерство внутрішніх справ те

визнання відкликало й заборонило молитовні збори штундистів.

Щойно революція 1905 р. знесла ту заборону. Але загальний вислід

урядових переслідувань вийшов у некористь переслідувачів, бо

підняв в народі авторитет штундистів, як мучеників за віру. І коли в

1877 р. штундистів налічувалося 300 000 осіб, то з вибухом першої

світової війни їх уже було в Україні 4 мільйони

Поява сектанства серед українського населення була протестом

проти зрусифікованої української церкви, яка перестала задовольняти

духовні потреби своїх вірних.

Незважаючи на те, що Православна Церква в Україні цілком

підпорядковувалась уряду та його русифікаційній політиці, не бра-

кувало в рядах її духовенства і таких людей, які намагалися надати

церкві українського характеру. Деякі священики говорили проповіді

по-українськи, а в духовних школах України існували гуртки, які

ставали вогнищами українського національного руху. На жаль, це

були тільки винятки. Напередодні вибуху першої світової війни

український народ у Російській імперії не мав своєї церкви, що потім

відбилося на подіях 1917 р. і пізніше.

Церква на землях Холмщини та Підляшшя. У межах Польського

Королівства землі Підляшшя та Холмщини під церковним оглядом

творили одну Холмську єпархію, що належала до Галицької

митрополії. Від 1652 р. там існувала Уніатська Церква, яка відрізняла

українців, визнавців східного обряду від поляків — латинського

обряду. Однак під тиском польської адміністрації тут також

відбувалася сильна латинізація обряду та полонізація населення.

Російському урядові, а зокрема Священному Синодові Російської

Православної Церкви, дуже залежало на тому, щоб ліквідувати унію,

а населення навернути до православної віри. У зв'язку

Полопська-Васішенко Н. Історичні підвалини УАПЦ.—Мюнхен, 1964.— С 90—91.

302

з тим уживалися заходи, щоб це сталося добровільно, а не під

урядовим примусом.

Але ці заходи не дали бажаних Москві наслідків, бо Уніатська

Церква стала тут національною. По другому польському повстанні у

1863 р. Росія зірвала конкордат з Ватиканом, укладений 1847 p., й

почувала себе вільнішою у поступках щодо уніатства. Крім того,

польське повстання дало московському урядові нову нагоду зни- ■

щити рештки української Уніатської Католицької Церкви, яка ще

існувала на Холмщині й Підляшші, й була сіллю в оці Святішого

Синоду. До того, у великій мірі, причинився войовничий польський

католицизм, який намагався підкорити собі ту церкву, латинізуючи

поступово її обряд впроваджуванням деяких елементів латинської

церкви. Холмська єпархія не мала тоді єпископа і нею завідував

священик Іван Калінський, який, якщо не потурав, то не виступав

проти поступової латинізації церкви. Такою політикою поляки

викликали обурення не тільки на Холмщині й Підляшші, але також і в

Галичині. Цю польську глупоту мудро використала російська влада і

взяла "в оборону" уніатське населення і тим здобула собі симпатії в

місцевого, як також і в галицького духовенства, зокрема серед

москвофілів. У вересні 1866 р. Ка-лінського, син якого брав участь у

повстанні, москалі ув'язнили і запроторили до В'ятки, разом з його

найближчими помічниками, де він скоро помер

. На місце Калінського

прийшов прелат Иосиф Войціцький, який мав очистити обряд, але він

"перевищив усі сподівання російської влади." "Очищуючи обряд", він

завів у Церкві і школі ... російську мову"

. За це Ватикан суспендував

Войціцького і в 1868 р. російський уряд згодився призначити на

холмського єпископа визначного громадського діяча в Галичині,

львівського каноніка Михайла Куземського, якого висвячено в

єпископи. Новий єпископ обмежувався лише відлатинщуванням

обряду і відпольщуванням єпархії. Та це не вдовольняло російського

уряду. Куземський незабаром увійшов у конфлікт з прихильниками

Войціцького й москвофілами, між якими були також священики з

Галичини, які писали на Куземського різні доноси. У 1871 р. єпископ

Куземський був змушений покинути Холмську єпархію й повернутися

назад до Галичини,

Насправді Москва тільки шукала нагоди, щоб ліквідувати Уні-

атську Церкву та підпорядкувати її Святішому Синодові так, як це

зробила Катерина II та цар Микола II на Правобережжі України. Коли

спроби владнати це мирним способом, за згодою населення й

духовенства, не дали бажаних наслідків, московський уряд почав

уживати силу, терор і підкуп.

Чубатий М. Українська Католицька Церква.— Регенсбург, 1946.— С. 19.

Федорів Ю. Вказ. праця.— С 276.

303

У 1871 р. адміністратором Холмської єпархії був назначений М. Попел

ь, священик-москвофіл з Галичини, що мав "навернути" Уніатську

Церкву до православ'я. Однак він не відважився негайно ліквідувати

унію— спершу позносив деякі свята, яких не було у православних,

заборонив поминати папу в богослужениях і наказав поминати

Святіший Синод та запровадив московські богослужбові книги. Народ

і священики заворушилися, а деякі тікали до римо-ка-толицької

церкви, інші переходили на православ'я, а були такі, що стояли до

кінця. Щойно у травні 1875 р. Попель поїхав до Петербурга на чолі

делегації з проханням прилучити Уніатську Церкву до московської

Православної Церкви. У тому часі Холмська єпархія налічувала 120

парафій із 330 церквами та 246 146 вірних. Цар Олек-сандер II

"ласкаво" погодився задовольнити прохання делегації й Уніатська

Церква в Холмській єпархії була ліквідована

. Допоміжним чинником у

наверненні Холмської єпархії на православ'я була депортація 74

священиків та 600 віруючих на Сибір, а 60 священиків уряд прогнав до

Галичини, було вбито кільканадцять віруючих

. Після скасування унії,

ліквідовано й Холмську єпархію та підпорядковано її Варшавському

православном)' архієпископові.

Проте офіційна ліквідація Уніатської Церкви не означала, що всі

вірні погодилися на те. Навпаки, було багато таких, які відмовлялися

від православ'я і царський уряд застосував супроти них терор,

арештував їх та вивозив на заслання. При допомозі карних експедицій

на села силою відбирали церкви від українців католиків і

запроваджували православ'я. У Сельківській в'язниці 1876 р.

перебувало близько 200 арештованих уніатів, у судах тої губернії

розглядалося 43 карні справи за чинний спротив поліції. З 200 ареш-

тованих 52 особи (27 чоловіків і 25 жінок) було передано судові для

покарання "за спротив владі"

Перехід Холмської єпархії на православ'я коштував українському

народові приблизно 200 000 населення, яке воліло перейти на римо-

католицький обряд, ніж повернути на православ'я

. І вони, на жаль,

завдяки польському духовенству, з часом сполонізувалися. Цю групу

населення називали на Холмщині "калакути". У кожному разі в

останній чверті XIX ст. на всіх українських землях Російської імперії

всевладно панувала Російська Православна Церква, вірна московсь-

ким царям та імперії. Навіть революція 1905 р. не сколихнула пра-

вославну ієрархію, щоб визволитися з одягнутих на неї кайданів.

Федорів Ю. Вказ. праця.—С. 277.

Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1984.—

Т. 10.- С 3614.

Пастернак Є. Нарис історії Холмщини і Підляшшя (новіші часи).— Вінніпег—То

ронто, 1968.-С. 89.

Чубатий М. Вказ. праця.— С. 20.

304

Під час революції 1905 р. вийшов царський декрет про релігійну

толеранцію і свободу релігії у Російській імперії, але він виключав

можливість відновлення Української Уніатської Церкви. Цей декрет

є, мабуть, найкращим доказом того, як московська влада ненавиділа

український католицизм, що був однозначний з українським

сепаратизмом у релігійному відношенні.

Освіта і шкільництво

Колоніальний стан України в межах Російської імперії виявився

також у ділянці освіти та шкільництва. Незважаючи на перешкоди,

які чинив царський уряд, в першій половині XVI ст. українська

культура все ще продовжувала розвиватися й на Лівобережній та

Слобідській Україні. Шкільна мережа значно зростала. За даними

полкових ревізійних книг (1740—1748 pp.) із 10 полків, на які тоді

ділилася Гетьманщина в адміністративному відношенні, у сімох було

866 приходських шкіл, тобто в кожному місті, містечку й великому

селі була школа. У Переяславі, Чернігові та Новгород-Сіверську були

семінарії, в Харкові Колегія, а в Києві Могилянська Академія

. На

території Чернігівського, Городенського та Сосниць-кого повітів

1768 р. було 134 школи, і одна школа припадала на 746 осіб

населення. Із позбавленням Гетьманщини адміністратив-ної

самоуправи та запровадження типово російського губерніального

правління, в 1875 р. на тій самій території було вже тільки 52 школи,

а кожна школа припадала на 6750 душ населення. І це ще не було

найгірше, бо в 1860 р. в усій Чернігівській губернії на кожну школу

припадало 17 144 особи

. Про середні та вищі школи не доводиться і

говорити.

Але український народ ніколи не переставав боротися за рідну

школу. До Петербурзького комітету грамотності постійно надходили

листи з домаганням навчати в школах рідною мовою. Деякі учителі

пробували користуватися українською мовою в школі, але їх звіль-

няли з роботи, обвинувачуючи в українському сепаратизмі й виси-

лали на працю в глиб Росії, або взагалі забороняли вчителювати

У Російській імперії через весь час існував розподіл населення на

суспільні верстви, або стани. На відміну від Західної Європи, де

такий розподіл мав тільки формальне значення, у Росії він визначав і

певні права для кожного із тих станів. Зокрема, яскравий поділ

існував у ділянці шкільництва, де уряд провадив політику станової

освіти.

Редько М. Світогляд Г.С. Сковороди.—Львів, 1967.— С. 26.

Енциклопедія українознавства (за В. Відновим).—Мюнхен, 1949.— Том 1.—Ч. 3.—

С 920-921.

Кріїїюв І. Система освіти в Україні (1917—1930).—Мюнхен, 1956.—С 8—9.

305

Селянські діти, за невеликими винятками, вчилися у народних

школах з трирічним, а в XX ст. вже з чотирирічним курсом навчання.

Здібніші діти могли продовжувати свою освіту в вищих початкових

школах із чотирирічним навчанням, або в учительських семінаріях.

Крім того, для селянських дітей були призначені церковно-

парафіяльні школи та дворічні школи грамоти. Освіта в до-

революційній Росії стояла на дуже низькому рівні взагалі і навіть у

другій половині XIX ст. вона була цілком незадовільна. Багато дітей

шкільного віку не відвідувало шкіл. У 1869 р. на 1000 населення у

початкових школах училося 6 дітей, у 1885 р. — 22, а в 1896 р. — 29

дітей

Наприкінці 1890-х pp. Україна була поділена на три шкільні ок-

руги: Київську, Харківську та Одеську. В них налічувалося 16 818

початкових шкіл, якими завідували різні чинники: міністерство ос-

віти — бл. 5500 шкіл, земства — 3200 шкіл, церкви — 8061 школою

та ще декілька інших. Початкова освіта не була обов'язкова, тому

тільки незначна кількість дітей відвідувала школи. Наприклад, у

самій Київській шкільній окрузі 1902 р. було 2 млн. дітей шкільного

віку без шкільної освіти, або 83% усіх дітей шкільного віку в окрузі.

Київська округа є прикладом того, що Правобережна Україна до

революції 1905 р. була найбільш упосліджена. Це були наслідки ще

польського панування до кінця XVIII ст. У 1897 р. серед населення

України віком від 9—49 років налічувалося лише 24% письменних

Дуже багато неписьменних було на селі, особливо серед жінок

Далеко краще виглядало шкільництво на Лівобережній Україні, де

розбудовою шкіл займалися земства і вже на початку XX ст. шко-

лами була охоплена приблизно половина дітей шкільного віку. Ук-

раїна до революції стала одною з передових країн тодішньої царської

Росії. Лівобережна Україна, завдяки її земствам, мала прекрасні

школи, які перед війною охоплювали майже 100% дітей.

Повітові й губерніальні земства робили заходи перед урядом, щоб

навчання проводити українською мовою, але уряд завжди те про-

хання відкидав. Учителів, які пробували користуватися українською

мовою, як допоміжною, звільняли або, в найкращому випадку, пе-

реводили на працю в Московщину.

У середніх школах, тобто гімназіях, училися переважно діти дво-

рян та державних урядовців, хоча були й діти інших станів, якщо їхні

батьки могли покривати велику оплату за навчання. Але були й такі

школи, куди приймали тільки дворянських дітей (Інститути

шляхетних дівчат, дворянські гімназії, як наприклад у Полтаві, Чер-

нігові тощо). Майже у кожному губерніальному місті були т.зв. "па-

жеські корпуси" для дітей найвищої аристократії

Свої спеціальні школи мало також дворянство, нижчі чотирирічні

духовні школи (бурси), духовні семінарії з шестирічним і духовні

академії з чотирирічним навчанням. Дочки духовенства вчилися в

середніх єпархіальних школах, які мали при собі свої інтернати. Діти

міського населення вчилися переважно в реальних школах, а в кінці

XIX ст. постали спеціальні торговельні та промислові школи й ін-

ститути. Діти дворян, офіцерів та урядовців, які бажали робити

військову кар'єру, вчилися у спеціальних військових школах

На початку XX ст. в Україні було 129 гімназій (52 хлоп'ячих і 77

дівочих), 19 реальних і 17 торговельних шкіл та 11 середніх тех-

нічних та сільськогосподарських шкіл, 4 кадетські корпуси, 5 ін-

ститутів для шляхетних дівчат та 12 духовних семінарій із шести-

річним навчанням.

Після революції 1905 р. збільшилося число гімназій, особливо

приватних дівочих. Наприклад, у 1912 р. у Київській шкільній окрузі

було 56 хлоп'ячих з 17 666 учнями і 95 дівочих гімназій із 27082

ученицями. На 1 січня 1914 р. було в Україні понад 300 гімназій та

близько 40 реальних середніх шкіл.

Це раптове зростання шкільництва в Україні, після того, як хви-

лево було обмежене самодержавство царя, вказує на те, що недо-

статня кількість шкіл в Україні була наслідком колоніальної політики

Москви в Україні, а не із недбальства української провідної верстви

та українського народу взагалі. Цс, мабуть, найкращим чином може

проілюструвати випадок із Василем Симиренком, який за свої власні

гроші збудував школу у селі Сидорівці Канівського повіту, щоб у ній

діти навчалися українською мовою

Гімназії, реальні й торговельні школи, у значній своїй частині

існували на приватні кошти. Незалежно від того гімназіями та ре-

альними школами завідувало міністерство освіти та вело строгий

нагляд, чого у тих школах навчалися.

В Україні існувало три університети (у Харкові з 1805 р., у Києві з

1837 р., в Одесі з 1865 р.) та декілька спеціальних інститутів, ліцеїв та

академій. Абсольвснти гімназій мали вільний вступ в університети, а

з інших середніх шкіл мусіли складати додаткові іспити.

Університетами завідувало міністерство освіти і строго стежило за

їхньою діяльністю. Академічної свободи в Російській імперії не було.

ВащенкоГ. Коротка характеристика освіти в дореволюційній Росії // Наукові Запис

ки Українського Вільного Університету.— Мюнхен, 1963.— Ч. 7.—С 52.

Українська Радянська Енциклопедія. — Київ, 1965.— Т. 17.—С 407.

Історія Української РСР: у двох томах.— Київ, 1967.— Т. 1.— С 491.

Ващснко Г. Вказ. праця.— С. 49.

Там же.

Леоігговт В. Спогади про мої зустрічі з українськими діячами старшого покоління

// 3 минулого: збірник.— Варшава, 1938.—Т. 1.—С 77—78.

306

307

Однак Київський університет став одним із головних осередків

українського руху, а не твердинею монархізму й русифікації, як цьо-

го прагнув міністр освіти граф С.С. Уваров (1786—1855). Тут ви-

кладало багато видатних учених в усіх галузях науки, а серед про-

фесури виділялися такі видатні українські історики, як Микола Ко-

стомаров і Володимир Антонович, що обсадив своїми студентами всі

кафедри історії в університетах України, які засівали зерно правди

про минуле українського народу. На юридичному факультеті був

професор Михайло Владимирський-Буданов (1838—1916) — творець

історії українського права, та інші визначні науковці

Протягом XIX ст. у Київському університеті значно змінився

контингент студентів. На початку це були переважно поляки-шлях-

тичі, далі — українські й російські шляхтичі. У 1860-х pp. перева-

жала вже українська молодь, серед якої ширилися революційні ідеї.

Наприкінці XIX ст. в Київському університеті стали організуватися

студентські українські громади

Викладання в середніх, високих і початкових школах велося ви-

ключно російською мовою. Про стан освіти в Україні дуже промови-

сто свідчать урядові документи, поміщені в "Ежегоднику Россіи" за

1910 p., згідно з якими грамотність населення європейської частини

Російської імперії, не враховуючи дітей до 9 років, становила всього

30%, тобто менше половини того, що було тоді в найбільш відсталій

європейській країні — Австрії. Хоча ситуація з неграмотністю в Росії

була ганебна, та ще гірше вона виглядала в Україні. У семи українсь-

ких губерніях, де українці становили не менше двох третіх населен-

ня, відсоток грамотних коливався від 29% у Катеринославській

губернії до 20% в усіх інших, тобто нижче середньозагального ро-

сійського. Отже, стан був гірший як у будь-якій іншій частині євро-

пейської Росії

, що також свідчило про колоніальний стан України.

Шляхта й український рух

Українські вищі суспільні верстви, аристократія, увійшовши по

втраті своєї держави до складу російського дворянства, не могли

діяти інакше, як погоджувати свою вірність російському імперато-

рові зі службою для свого народу. А це не було легке і просте

завдання.

Великим центром українського відродження був Харків зі своїм

університетом, який було відкрито заходами і коштами українського

дворянства й купецтва.

Історія Києва.- Київ, 1960.-Т. 1.- С 334-347.

Моргун О. На провесні то було // Визвольний шлях.—1963.— Ч. 4.— С 420—428.

Петровсьшй Г. Промова в IV Думі, 20 травня 1913 року //Літопис революції.— 1928. -

№ 1(28).-С. XLI-XLII.

Майже всі літературні видання початку українського відродження

фінансували чернігівські поміщики, історик та меценат Василь Тар-

новський — старший (1810—1866) та Григорій Галаган (1819—1888).

Перший український щоденник у Києві "Рада" виходив головно за

гроші українського поміщика Євгена Чикаленка. Так само цілий ряд

наукових і культурних інституцій в Україні існувало завдяки щедрим

пожертвам українських поміщиків, як наприклад, Микола Терещенко

(1820—1903) подарував 2 млн. рублів на Київську політехніку в 1878

р. й на будинок Київського історичного музею в 1899 р. тощо. Барон

Федір Штайнгель (1870—1946) був фундатором Волинського

археологічно-історичного музею в Городку на Волині. Богдан Ханен-

ко (1849—1917) став фундатором Київського музею мистецтва та ін.

Фундаторами, мабуть, чи не всіх українських музеїв були поміщики

та капіталісти українського роду або із поукраїнщених родів

У той час як українська інтелігенція та університетська молодь під

впливом школи й оточення захоплювалася чужими, часто навіть во-

рожими українству ідеологіями, жертвувала для них не тільки свою

працю і гроші, але навіть і життя, серед спольщеної шляхти Право-

бережної України продовжувався рух за поворот до українства.

Визначним представником цього руху був В'ячсслав Липинський

(1882—1931), шляхтич родом з Волині, син поміщика з польського

роду. Ще у гімназії Києва він увійшов в українське середовище й

почав цікавитися українським рухом та історією України. Закінчивши

студії в Кракові й Женеві, Липинський повернувся до свого маєтку в

Уманщині та працював над поверненням до українства спо-

лонізованої шляхти. Спеціально для неї він написав у 1909 р.

польською мовою брошуру "Шляхта на Україні; її участь у житті ук-

раїнського народу". "Обов'язком цеї шляхти,— писав Липинський,—

стати разом з пробудженим українським народом до боротьби на

користь цього народу, з якого шляхта жила й досі нічим не при-

чинилася до розвитку його культури, нічим не допомогла йому в його

боротьбі за своє самозбереження."

Під впливом праці Липинського навесні у Києві відбувся таємний

з'їзд, який його учасники назвали з'їздом "українців польської

культури". На ньому було схвалено підтримати український на-

ціональний рух, заложити видавництво популярних українських

книжок для народу й видавати польською мовою часопис, який мав

би пропагувати серед спольщеної шляхти в Україні поворот до рід-

ного народу. Згідно з тим рішенням ще того самого року почав у

Києві виходити часопис "Przegla_d Krajowy" (Крайовий огляд).

У 1912 р. Липинський випустив свою другу книжку "Z dziejow

Ukiainy" ("З історії України"), в якій він описав змагання укра-

їнського народу за свою державність у часах Хмельницького й Ви-

Ідеї і люди визвольних змагань, 1917—1923.— Нью-Йорк, 1968.— С 11-13.

308

309

говського, та роль шляхти у тому процесі. Праця перейнята ідеалом

боротьби за самостійну Україну. Свої праці Липинський писав

польською мовою, щоб їх читали спольщені шляхтичі в Україні й

запізналися зі своїм власним минулим.

Липинський був також ініціатором створення поза кордонами

Російської імперії 1914 р. (у Львові) шформативно-пщготовчого цен-

тру для боротьби за незалежну українську державу —"Союзу Ви-

зволення України".

Важливу роль у поширенні й поглибленні українського наці-

онального руху відіграла, в першу черіу, українська шляхта-дво-

рянство. З початком революції 1917 р. значна частина чернігівського

дворянства, яке мало також поважні політичні впливи в Російській

імперії, виступила на стороні нової української влади.

Зростання населення та його соціальне становище

У XIX ст. кількість населення України почала швидко зростати

внаслідок не тільки природного приросту, але також напливу імміг-

рації, зокрема на рідко заселені запорізькі землі на півдні України.

Херсонщина 1797 р. мала заледве 1,1 мешканця на один квадратний

кілометр, а вже у 1897 р. налічувалося 49 осіб. Подібне явище харак-

терне й для Слобідської України. Наприклад, якщо на Харківщині у

1837 р. налічувалося всього 24 мешканці на квадратний кілометр, то

в 1891 р. їх там уже було 52. У 1863 р. на території України жило

13615 тис. осіб, що становило понад 22% всього населення Євро-

пейської Росії. На час загального перепису населення в 1897 р. Ук-

раїна мала вже 23430 тис. населення, тобто воно зросло на 9815 тис,

що становило 25% населення Європейської Росії

Наприкінці XIX ст. посилилася боротьба селянства, незадово-

леного реформою і способами її проведення, що виявилася в чис-

ленних селянських заворушеннях. Селяни вимагали більших наділів

землі, яка залишалася ще в користуванні поміщиків. За неповними

даними, в 90-х pp. в Україні зареєстровано 152 селянські

заворушення

. Зокрема, у 1902 р. відбулися великі заворушення на

Полтавщині й Харківщині, коли спалено багато панських садиб,

цукроварень та інших заводів

В останні роки перед вибухом першої світової війни 62% селян

мали до трьох десятин землі (близько 8 акрів); так званих серед-

ньозаможних, які мали від 3—9 десятин землі (8 до 24 акри) було

близько 34%, а таких, що мали від 9 до 50 десятин землі (24 до 100

акрів) було заледве 5%. Ті багатші зі середньої групи українські

Гуржій І. Вказ. праця.—С 8.

Історія Української РСР.-Київ, 1967.— Т. 1.-С. 476.

Енциклопедія українознавства.—Мюнхен, 1949.— Т. 1.— С. 477.

селяни, як і та, найбагатша, група мали у своїх руках 60% всієї ук-

раїнської землі. Вони були основними виробниками продуктів, що

йшли на експорт, і становили майже 80% експортових сільсько-

господарських продуктів цілої Російської імперії. Брак землі, як і

великий попит на харчові продукти, спричинилися до перетворення

колишніх пасовиськ та землі гіршої якості — на орні поля.

Великою проблемою все ще залишалося питання землеволодіння.

У десятьох українських губерніях у посіданню великих землевласни-

ків знаходилося 22 260 859 десятин землі, а без лісів 19 520 164 деся-

тини; казенних, удільних, церковних і т.п. — 1 499 613 десятин без

лісів, разом 23 759 473 десятини. На малу селянську посілість припа-

дало всього 17 484 615 десятин, а саме: в губерніях Київській, По-

дільській і Волинській — 4 579 450 дес. на 1 008 528 родин чи госпо-

дарств; у Чернігівській, Полтавській і Харківській — 5 281 165 дес. на

1 035 475 родин, а в Новоросійському районі, тобто в Басарабсь-кій,

Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях) — 7 624 000

дес. на 1 061 743 родини. Загалом відношення великої зсм-

левласності до малої в Україні становило 60% до 40%. Місцями, од-

наче, цей стан був ще гіршим. Наприклад, у Київській та Подільській

губерніях на особу припадало 7/8 десятин, у Харківській — Г-/

Катеринославській — 1

, а в Чернігівській і Полтавській тільки

десятини на особу.

Жиди в Україні

Одною з найдавніших меншин в Україні були жиди, які вже в XI

—XII ст. займали в Києві окрему ділянку. Вони відігравали важливу

роль в економічному розвитку країни й ними часто послуговувалися

українські князі. Наплив жидів в Україну збільшився після

Люблінської Унії 1596 р. Вони займалися торгівлею, фінансовими

операціями, в тому числі збиранням податків, орендою магнатських

маєтків та промислових закладів. У XVI—XVII ст. жиди стали фі-

нансовими кредиторами, а їхніми боржниками нерідко бували

польські пани-магнати, а то й самі королі. Від того часу жиди були на

послугах чужої в Україні панівної верстви; збирали з населення

податки та різні оплати для панів, які за позичені гроші віддавали

жидам в оренду православні церкви. При цьому, звичайно, жиди

надуживали своїми правами і практикували лихварство, ба навіть

шахрайство, чим наставляли населення проти себе, в очах якого вони

були інструментом визиску. Власне це було причиною того, що якщо

вибухало в Україні повстання чи бунт проти панської сваволі, жиди

також падали жертвою. Такий гнів населення проти панів і жидів

вибух у часі козацьких і гайдамацьких повстань XVII— XVIII ст.

Важливо, одначе, підкреслити, що сталось це внаслідок їхньої

шкідливої діяльности, а не расової нетерпимості українців.

310 311