Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Полонська-Василснко Н. Історія України.— Т. 2.— С 417.

334

Там же.

335

держави є цілком логічним завершенням українського революцій-

ного процесу" і тому підтримував український визвольний рух. Ви-

значним діячем цієї партії був Соломон Ґольдельман

Третю групу становили консервативні й ліберальні елементи жи-

дівства, об'єднані в Сіоністичній організації. Сіоністи займали на за-

гал нейтральне становище в російсько-українському спорі, хоча їх

провідник Сиркін відрізнявся радикально від Рафеса, провідника

Бунду, що обороняв російські імперіалістичні інтереси в Україні.

Незважаючи на проголошену конституцію, переслідування жидів

продовжувалося. У печері на окраїнах Києва 20 березня 1911 р.

знайдено труп дванадцятилітнього хлопця Андрія Ющинсь-кого, що

дало підставу чорносотенній пресі розгорнути протижи-дівську

кампанію. Слідство кримінальної поліції мало матеріали, які

доказували, що вбивства доконала одна із київських кримінальних

банд, але міністр юстиції Щегловітов під тиском антисемітських

організацій наказав повести справу як ритуальне вбивство. Внаслідок

того головний прокурор Київської губернії знехтував матеріалами

поліції й дозволив 22 липня 1911 р. арештувати прикажчика

цегельного заводу Менделя Бейліса, якого чорносотенці обвинува-

чували в ритуальному вбивстві хлопчика-християнина. Слідство три-

вало понад два роки й викликало протести передових діячів культури

всієї імперії. У Петербурзі був створений комітет на чолі з відомим

російським письменником Максимом Горьким та Володимиром

Короленком для боротьби проти антисемітської політики уряду.

Комітет випустив відозву до громадянства, яку підписало 83 діячів

культури, й організував оборону для Бейліса. Справа набрала

широкого розголосу далеко поза межами Російської імперії. Суд над

Бейлісом відбувся 28 вересня 1913 р. в Києві. На суді виявилося, що

деякі свідки, застрашені поліцією, свідчили фальшиво. В обороні

підсудного стали не тільки цивільні люди, але також і високі церковні

достойники різних віровизнань. Остаточно 28 жовтня 1913 р. суд

присяжних після кількагодинних дискусій виніс одноголосно

рішення, що М. Бейліс невинний

Революція в Петербурзі знайшла належний відгук і серед укра-

їнської інтелігенції в Україні, де, крім соціального чинника, був ще і

політичний —- русифікація. Революційні події дали змогу свідомим

українцям широко розгорнути культурну й політичну працю. У

деяких містах засновано за галицьким зразком товариство

"Просвіта". Почала з'являтися українська преса: "Хлібороб" — 12

листопада 1905 р. у Лубнах, під редакцією Володимира Шемета; 24

грудня — "Рідний Край" у Полтаві, під редакцією Миколи Дмит-

рієва та Григорія Коваленка; щоденник "Громадська Думка"— у

Ковалевсьюгй М. При джерелах боротьби.—Інсбрук, I960.— С. 304—305.

БроЙтман Е. Знаменитые евреи.— Москва, 1992.— С. 52—53.

Києві під редакцією Федора Матушевського. Перші два пресові ор-

гани фінансували місцеві громади, а "Громадську Думку" — Євген

Чикаленко та Василь Симиренко. У 1906 р. поліція заарештувала

кількох співробітників "Громадської Думки" на чолі з С. Єфремо-вим,

і видання часопису заборонили. За перші три місяці існування газети

її притягали до судової відповідальності не менше десяти разів

. Але

дещо пізніше того самого року дозволено було відновити видання

часопису під новою назвою "Рада", видавцем якої був Є. Чикаленко, а

редактором Методій Павловський

. Найбільшого розмаху українська

преса досягла в межах Російської імперії в 1906 p., протягом якого

українською мовою друкувалося 16 газет і журналів

Російська адміністрація в Україні, не забороняючи друкувати ук-

раїнські пресові органи, почала переслідувати її передплатників.

Учителям заборонено передплачувати "Раду" й інспектори заявляли:

"Або "Рада", або посада". Коли хтось уперто продовжував пе-

редплачувати український часопис, то його звільняли з праці. Одним

із перших адміністративних розпоряджень була заборона пропускати

на села часопис "Хлібороб". А коли він якимось чудом таки дістався

на село, то його стражники відбирали читачам з рук

У 1906 р. з'явилася українська преса також і в Росії, в Петербурзі

— журнал "Вільна Україна", газети "Наша дума", "Рідна справа" та

"Вісті з Думи", а в Москві появився перший у Росії український

ілюстрований журнал "Зоря"

Услід за тим на публічній арені появилися також українські по-

літичні партії. Деякі вийшли з підпілля, як Українська Народна Пар-

тії (НУП), чи зорганізувалися нові, як Українська Соціал-Демок-

ратична Робітнича Партія (УСДРП), на чолі якої стояв талановитий

молодий український письменник Володимир Винниченко.

Після революції 1905 р. настали кращі можливості для зв'язків з

Галичиною, з одного боку, та організації просвітянського життя на

взір галицького товариства "Просвіта", з другого. Але в Україні під

російською займанщиною завдання "Просвіти" мусіли відповідати

місцевим потребам. Якщо в Галичині головним завданням культур-

них організацій була позашкільна освіта, то в царській Росії перед

українськими просвітителями стояли безмежні завдання. Необхідно

було пробудити й розкрити очі українському народові, на 80 відсот-

ків неписьменному, який проживав на 750 тис. квадратних кіломет-

Воробей П. І. З історії української преси // Український історичний журнал.—1971.—

№ 10.- С. 51.

Дорошенко Д Мої спомини про давнє минуле, 1901-1914.— Вінніпег, 1949.— С. 88-89.

Воробей П. І. Вказ. праця.— С. 53.

Животко А. Історія української преси.— Регенсбург* 1946.— С 124.

Воробей П. І. Вказ. праця.— С 50.

336

337

pax у складі Російської імперії

. На цю роботу найкраще надавалася

випробувана вже просвітянськя робота в Галичині. І тому вже в

жовтні 1905 р. у Катеринославі засновано Літературно-артистичне

українське товариство "Просвіта", яке в скорому часі налічувало 400

членів. Тут робота проводилася в чотирьох секціях: драматичній, во-

кально-музичній, літературній та бібліотечній. Згодом відкрили й чи-

тальню. В 1906 р. почало діяти товариство "Просвіта" в Одесі, яке

мало власну бібліотеку й історичний музей. Заходами "Просвіти" від

1906 р. в Одеському університеті професор Олександер Грушевський

читав лекції з українознавства. Ця "Просвіта" створила окремий фонд

ім. Леоніда Смоленського (1844—1905), педагога й учителя історії,

одного з керівників Української Одеської Громади, для видавання

книжок. Але з появою книжки доцента Одеського університету Івана

Бондаренка "Про Ґарібальді" влада незабаром закрила "Просвіту" як

небажану установу.

Більше щастя мала "Просвіта" у Кам'янці-Подільському, якій уда-

лося домогтися права ввести українську мову в початкових та пара-

фіяльних школах. Вона зуміла також відкрити свою філію в Могилеві-

Подільському. Того ж самого року появилося товариство "Просвіта" і

в Києві, статут якого підписали видатні діячі української культури

Борис Грінчскко, Микола Лисенко, Григорій Коваленко та ін. Завдяки

старанням Іллі Шрага та Михайла Коцюбинського відкрилася

"Просвіта" у Чернігові, де влада зустріла її дуже ворожо і закрила вже

в 1911 р. За старанням історика Миколи Аркаса організовано товари-

ство "Просвіта" також у Миколаєві, а О. Ертасов (чи Степан Ерас-

тов?) зорганізував "Просвіту" в Катеринодарі, яка на терені Кубані у

скорому часі мала по різних станицях 15 філій

. Організувати товари-

ства "Просвіти" не було легко, бо кожне товариство в місті чи селі

повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна ор-

ганізація, а не як у Галичині, де діяло матірне товариство у Львові. У

зв'язку з тим життя кожної організації повністю залежало від місце-

вого губернатора\ Це вказує на те, як царський режим боявся орга-

нізованого суспільства. Так існували земства без загально крайового

центру, те саме застосовано і стосовно до товариства "Просвіта", не

допускаючи навіть до губерніальних об'єднань.

Державні Думи в Росії

Кінець 1905 і 1906 pp. позначені жорстокою реакцією. Револю-

ційні здобутки були майже повністю знищені. Реакційні організації

вимагали збереження абсолютизму і самодержавства. Уряд зно-

ву відчув свою силу. Спираючись на реакційну пресу й на вимоги

чорносотенних організацій, він намагався відновити старі закони і

права. Почалася розправа з тими, хто повірив у Маніфест 17

Жовтня. В'язниці були переповнені заарештованими, а на лави

підсудних потрапляли редактори та співробітники прогресивних

газет. В імперії діяли "надзвичайні суди", які виносили смертні

вироки

. . .

У лютому 1906 р. цар видав другий маніфест у справі виборів до

Державної Думи, яка мала складатися з двох палат, Державної Ради та

нижчої палати — Державної Думи. До Державної Ряди половина

членів мала бути призначена урядовими чинниками, а половина мала

бути виборна. До Державної Думи вибори відбувалися в чотирьох

куріях: землевласницькій, тобто поміщицькій, міській, селянській та

робітничій. Голосувати могли тільки чоловіки, що досятли 25 років.

Державна Дума мала мати 524 депутати, розподілені гіа всі курії, з

того в поміщицькій курії один депутат припадав на 2000 поміщиць-

ких виборців, у міській — на 7000, у селянській — на 30000, а в ро-

бітничій — на 90 999 виборців. Оскільки в цей час український народ

складався в основному з селянства, то його представництво в Думі

було дуже обмежене. Крім того, вибори не були прямі, але "ступневі".

Поміщики й міщани мали двоступневу, робітники — триступневу, а

селяни — аж чотириступневу систему. Селяни вибирали спершу

десятників на т.зв. волосний збір, на воЛрсному зборі вибирали

представників до повітових зборів, а повітові — до губерніальних і

щойно на губерніальних зборах селянських представників вибирали

депутатів до Державної Думи.

Весна 1906 р. проходила в цілій Російській імперії під знаком

виборів до Державної Думи. У половині травня 1906 р. головою Ради

Міністрів був номінований Петро Столипін (1862—1911), людина

консервативних поглядів. Він обійняв також ЇТОСТ міністра

внутрішніх справ. Під час передвиборчої кампанії половина Російсь-

кої імперії перебувала в надзвичайному стані охорони, бо уряд про-

водив вибори і приборкував революційні виступи, які вибухали в

різних місцях імперії. І в тих областях діяли військові суди, які при-

суджували або до розстрілу, або на заслання. Тисячі людей, звину-

вачених в протиурядових виступах, гинули на шибениці чи були

розстріляні, а ще більше пішло до Сибіру

В S^Kpami, як і в цілій імперії, ліві соціалістичні партії бойкотува-

ли вибори, а за ними пішли й українські соціал-демократи, чим по-

легшували виборчу більшість російських ліберальних пАртій, головно

конституційних демократів (кадетів). Останні розвинули в Україні

СередякА. Товариство "Просвіта" за межами Галичини // Нарис історії "Просвіти'

(за ред. І. Мельника).— Львів—Краків—Париж, 1993.— С. 64.

Там же.— С 66-67.

Там же.— С. 64.

338

Полоііська-Василеико Н. 1905 рік в Україні // Український самосгпй

Ч. 2(424). - С. 29.

Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.—

339

широку агітацію й обіцяли обстоювати в Думі українські національні

домагання. Оскільки кадети найбільш толерантно ставилися до ук-

раїнського питання, в їхній партії було багато інтелігентних україн-

ців, тому з цієї партії було обрано чимало депутатів-українців. На

Полтавщині діяла зовсім самостійно Українська Радикально-Демок-

ратична Партія й вона провела кілька своїх кандидатів

Незважаючи на таку виборчу систему, як і несприятливі політичні

умови, до першої Державної Думи на призначені українським

губерніям 102 місця в Думі — від України обрано 24 поміщики, 26

представників міської інтелігенції та 42 селяни.

Урочисте засідання 10 травня 1906 р. відкрив сам цар Микола II.

Але вже по кількох сесіях виявилося, що в розумінню уряду ця перша

Державна Дума була надто революційною й проіснувала тільки до 21

липня 1906 p., тобто всього 72 дні, і цар її розпустив. Розпуск Думи

не сприяв заспокоєнню суспільства. Навпаки, терор збільшився, бо за

самий 1906 р. терористи забили 768 і поранили 820 представників

влади, а військовий суд засудив на смерть 683 особи

Свою власну парламентарну Громаду створили 45 депутатів-ук-

раїнців. її головою був обраний адвокат і громадський діяч з Чер-

нігова Ілля Шраг. Серед її членів були відомі українські діячі, такі як

Володимир Шемет і Павло Чижевський (обидва — дідичі з По-

лтавщини^ Микола Біляшевський, барон Федір Штейнґель з Києва,

Андрій В'язлов з Волині. Громада почала видавати свій власний

журнал "Украинский Вестник", що мав служити трибуною для цілої

Росії й тому друкувався російською мовою. Редактором журналу був

Максим Славінський, а секретарем — Дмитро Дорошенко. У цьому

журналі співпрацювали найкращі українські інтелектуальні сили, а в

тому числі й Іван Франко та Володимир Гнатюк з Галичини. Пізніше

зі Львова до Петербурга приїхав проф. М. Гру-шевський, якого тоді

всі вважали за провідника українського руху в Росії. Його наукові

праці та організаційний талант створили йому великий авторитет і

глибоку пошану. Прибувши до Петербурга, Грушевський став

ідейним провідником редакції "Украинского Вестника", а також й

української Парламентарної Громади, яка ставила собі за мету

домагатися автономії України, про що дуже ясно проголосив з

думської трибуни її голова Ілля Шраг. Цікавим явищем було те, що

депутати Євген Онацький та Аркадій Грабовець-кий промовляли в

Думі українською мовою, і голова Думи проф. Муромцев їх не

зупиняв

Було укладено декларацію Української Парламентської Громади у

справі автономії України, яку мав виголосити з думської трибуни

голова Громади Ілля Шраг. Але до того не дійшло, бо вже 8 липня

1906 р. Думу розпущено

У січні 1907 р. відбулися вибори до Другої Думи, депутатами до

якої обрано більше половини з лівих партій. Із 102 депутатів від

України лівих — соціал-демократів, трудовиків та кадетів було 65,

октябристів, поміркованих, правих тощо 29. Українська Парламен-

тарна Громада мала цим разом 47 членів, які домагалися автономії

України, місцевої самоуправи, української мови в школі, суді й у

церкві. У зв'язку з тим Громада вимагала створення кафедр укра-

їнської мови, літератури й історії в університетах і в учительських

семінаріях

. Цим разом українські депутати вже поставили справу

автономії гостріше. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у

складі Російської імперії із своїм власним автономним урядом.

Громада видавала часопис — "Рідна Справа — Думські Вісті", що

виходив два рази на тиждень за редакцією Василя Доманицького,

хоча офіційно редакторами зареєстровані були М. Хотовицький і С.

Нечитайло. В "Рідній Справі" друкувалися промови членів Ук-

раїнської Парламентарної Громади. Отже, як виявилося, Друга Дума

була більш революційна, ніж перша, й тому вона також втрималася

заледве 103 дні, від 5 березня до 15 червня 1907 р.

Після цього розпочалася нова реакційна політика уряду. Сто-

липін, щоб виключити революційні елементи з Думи, видав 3 червня

1907 р. новий виборчий закон, який надавав у Державній Думі

перевагу упривілейованим станам. Згідно з тим законом, у се-

лянських куріях один депутат припадав уже на 60 тисяч виборців і

число депутатів у Державній Думі зменшено до 442 для цілої імперії.

Від українських губерній число депутатів збільшено до 111, але з них

64 були дідичі-поміщики, а депутатів-селян зменшилося із 42 до 20.

За партійною приналежністю в Третій Думі від українських губерній

було 41 октябристів, 5 кадетів та 26 від "Союза русского народа",

решта від інших політичних партій. Внаслідок того до Третьої Думи

свідомих українців дісталося заледве 29 осіб

, тобто замало, щоб

творити окрему парламентарну фракцію. Одначе, і депутати

систематично підносили питання про переслідування української

преси та про потребу українського шкільництва.

Третя Дума відбула свій строк і в 1912 р. відбулися вибори до

Четвертої Державної Думи. Вислід був несподіванкою для урядових

кіл, бо вона стала лівішою за третю. У ній було по 150 депутатів від

правих та лівих партій та 130 "октябристів", які були більш схильні

до опозиції і не раз вступали у спілку з лівими партіями. Головою

Думи був "октябрист" Михайло Родзянко, великий дідич

Там же.

Полонськя-Васіїленко Н. Історія України.— Т. 2.— С. 424.

Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— С 83.

Там же.

Полонська-Василежо Н. Вказ. праця.— С 42—43. >

Історія Української РСР.-Київ, 1953.-Т. 1.— О. 625.

340

341

Катеринославщини, який ставився негативно до українського на-

ціонального питання. Таке трактування державними чинниками Ук-

раїни було тим більш дивне, що в той час дістали школи з рідною

мовою навчання малі народи Кавказу, а також татари, естонці й

латиші.

У 1908 р. 37 депутатів внесли законопроект про навчання укра-

їнської мови в народних школах, який, щоправда, недопустили до

розгляду російські посли-шовіністи з "Клубу Русских Национали-

стов", але він зробив певний розголос. У 1909 р. питання про ук-

раїнську мову в судах виніс професор Київського університету Іван

Лучицький, яке також викликало протест чорносотенців.

У відповідь на ті домагання Столипін в 1911 р. заявив, що "іс-

торичним завданням російської державности є боротьба з рухом, у

теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею від-

родження старої України й устрою малоросійської України на ав-

тономних національно-територіяльних основах"

Помимо всіх репресій, українське питання ставало щораз більш

актуальне і про нього заговорили й посли-росіяни, а не тільки самі

українці. У 1913 р. професор С Іванов вимагав кафедр укра-

їнознавства в університетах України, а єпископ Нікон — введення

української мови в школах. З приводу державного бюджету справу

бсзправств державної адміністрації в Україні порушували такі ви-

датні посли Думи, як А. Шингарьов, Павло Мілюков, Олександер

Керенський, Григорій Петровеький та інші. Вони домагалися сво-

боди національного розвитку та автономії України

На форумі Другої Думи виникло також питання — виділення

Холмщини й Підляшшя в окрему українську (офіційно — мало-

руську) губернію, щоб українське населення звільнити з-під постій-

ного польського наступу. На жаль, українські депутати — есери й

еедеки (в думі всі вони виступали за партійною приналежністю)

вважали, що вони повинні йти рука в руку з польськими соціалі-

стами, то в справі Холмського законопроекту вони не тільки не

виявили жодного зацікавлення, але були проти нього. Проект узялися

реалізувати праві російські кола — монархісти-націоналісти, до

гурту яких належав єпископ Євлогій Храповицький, що був де-

путатом від Холмщини. Власне з правих рядів вийшов офіційний

доповідач в справі Холмського проекту — Володимир Чихачов —

депутат з Поділля

}

, але забракло голосів, щоб його схвалити.

Цей законопроект був схвалений щойно в Третій Думі, коли кіль-

кість правих депутатів зросла, а крім того, законопроект підтрима-

ли депутати з партії "октябристів". Поляки намагалися сторпеду-вати

той законопроект, назвавши його "четвертим поділом Польщі",

пояснюючи це ще й тим, що Дума не мала права вирішувати справи

Холмщини, тому що ті землі були визнані Польщі Віденським

Конгресом. Остаточне голосування над опрацьованим за-

конопроектом відбулося 9 травня 1912 р. Проти проекту голосували

поляки й соціалісти, в тому числі й соціалісти-українці. Зако-

нопроект, схвалений 23 червня 1912 р. великою більшістю голосів,

був підписаний царем і став законом, на базі якого була виділена

Холмська губернія. Кордони губернії були визначені на строго ет-

нографічних засадах і українське православне населення було аб-

солютною більшістю її населення

Столипінські реформи

Прихід до влади Столипіна на посаду голови Ради Міністрів та мі-

ністра внутрішніх справ став важливою подією цього періоду. Він був

великим противником ліберального й соціалістичного рухів і тому

планував змінити Російську імперію з допомогою соціальнігх реформ

та посилення політики русифікації неросійських народів, зокрема

Фінляндії її України. Це завдяки йому була розпущена Друга Держав-

на Дума, яка не погодилася бути тільки інструментом у його руках.

У 1910 р. Столипін видав спеціальний указ, яким наказував

губернаторам не давати дозволу на створення товариств з "іно-

родців", до яких зараховано також й українців

. Влада відкинула

законопроект про введення української мови до початкових шкіл

України, а полтавський губернатор посунувся аж так далеко, що

пропонував не допускати українців на посади учителів та шкільних

інспекторів. У школах забороняли співати українських пісень,

декламувати українські вірші і навіть виконувати українські мелодії

на музичних інструментах

. Уряд ліквідував українські культурно-

освітні організації, замикав товариства "Просвіти", українські клуби й

бібліотеки. Навіть заборонив продаж Євангелії українською мовою,

що її видав Церковний Синод у 1905 р.

Але всі ці переслідування та репресії викликали зворотну реакцію

— нові заворушення, заставляли організувати самооборону й

об'єднуватися проти наступу.

Найбільш значною в діяльності Столипіна була аграрна реформа.

Вона мала на меті розв'язати нелегке земельне питання. Указ від 9

листопада 1906 р. скасовував обов'язкові "земельні общини"

Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С. 446.

Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 425.

Пастернак Є. Нарис історії Холмщини й Щаляшшя (новіші часи). — Вінніпег, 1968.—

С 113—114.

342

Там же—С. 119.

Історія Української РСР.- Київ, 1953.- Т. 1.- С 628.

Там же.— С 629.

Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 430.

343