Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

була незрівняною, неперевершеною як в оперному, так і в камерному

мистецтві. Ті, кому довелося бачити і чути артистку на сцені в різних

куточках світу, ніколи не забудуть її блискучого співу і гри. У

Соломії були прекрасний, оригінального тембру голос (сопрано),

бездоганна дикція

. Коли вона співала, можна було зрозуміти кожне

слово. Здавалося, що вона не співає, а говорить. В її репертуарі

близько 60 опер, таких як Отелло, Тангойзер, Трубадур, Мадам

Батерфляй та інші, які принесли їй безсмертну славу. "Спів Соломії

Крушельницької,— писав італійський критик М. Іка-льяті,— весь

сповнений поезії та захоплюючого чару, лунав у Римі протягом

чотирьох коротких місяців. З цим чаром, з цією поезією наша

публіка, здавалось, не хотіла вже ніколи розлучатися"

Модест МенцІнський (1875—1935) був одним з найкращих ге-

роїчних тенорів (між іншим у славних вагнерівських операх) євро-

пейських сцен. Він учився у консерваторії у Львові, а закінчив студії у

Франкфурті, де і розпочав свою мистецьку кар'єру, бо на батьківщині

тоді оперного театру не було. Від 1901 до 1903 pp. МенцІнський

перебував у Німеччині, а з 1904 по 1910 pp. на становищі першого

тенора в Стокгольмській опері у Швеції. У 1911—1926 pp. він

виступав в операх усіх великих міст Західної Європи (Гамбург,

Берлін, Кельн, Брюссель, Париж, Амстердам, Мілан). Як тільки

траплялася нагода, він приїжджав до Львова й виступав у Львівсько-

му оперному театрі. Чим вище МенцІнський піднімався на вершини

мистецтва, тим більше зростала в нього, як і в Мишуги та Кру-

шельницької, любов до рідного народу, з якого вийшов і якому за-

вдячував своїм талантом

. У 1925 р. МенцІнський хотів приїхати на

гастролі в Україну і дирекція театру в Харкові на те погодилася, але

совєтський уряд не бажав собі виступів Менцінського в Україні. В

його концертному репертуарі були також твори українських

композиторів—Січинського, Матюка, Ярославснка, Людкевича, Ко-

лесси, Барвінського. З нагоди його 60-ліття шведське столичне радіо

звернулося до нього з проханням виступити в цей день і заспівати те,

що йому найдорожче. І він проспівав для світу низку українських

народних пісень і Лисенкове "Мені однаково"

Мишуга, Крушельницька, МенцІнський — це велика трійка, якою

може погордитися кожний народ.

Іван Алчсвський (1876—1917), родом з Харкова, драматичний те-

нор, артист петербурзької опери, виступав також у головних ролях на

сценах опер Західної Європи, в Лондоні, Парижі, Мілані та інших

столичних містах, а також і в Нью-Йорку. Крім спектаклів в

Жозефіна (Негріта) Кано де Піяцціні. Славетна співачка, моя велика подруга //

Соломія Крушельницька.— Київ, 1977.—Т. 1.— С 141.—142.

Ікальяті М. Троянди за прекрасне // И Tirso.— 1905.— №. 15.— 16 квітня.

Деркач І. Героїчний тенор //Літературна Україна.— 1964.—№ 33.— 28 квітня.

Там же.

288

оперному театрі в 1906—1907 pp., що проходили з великим успіхом,

Алчевський організував серію концертів, в яких пропагував

українську класичну музику. Тріумфальні виступи Алчевського в Па-

рижі дістали високе визнання не тільки серед вимогливих фран-

цузьких критиків, але й серед композиторів

Малярство і графіка. "Українське малярство з кінцем XVIII ст.

дійшло до незвичайно високого ступеня розвитку й це тоді Україна

явила майстрів, що можуть уважатися між першими майстрами цілого

сучасного їм культурного світа",— писав відомий мистецтвознавець

Дмитро Антонович.— Перший між ними Дмитро Ле-вицький (1735—

1822) з Києва, син українського майстра, маляра і гравера Григорія

Левицького. В його працях мистецтво українського портрету

дорівнює найкращим майстрам тієї доби Англії і Франції. Володимир

Боровиковський (1757—1825) з Миргорода, портретист, фундатор

романтично-реалістичної школи українського портретного малярства.

Видатний скульптор Іван Мартос (1752—1835), родом з Чернігова,

професор і ректор Петербурзької Академії Мистецтв. Разом з тим

академічний рисунок підійняв на височінь найкращих європейських

вправ того роду другий український майстер з Чернігівщини — Антін

Лосенко (1737—1773)

Останній видатний майстер доби класичності, пост Тарас Шев-

ченко, був на засланні й йому було заборонено працювати на ниві

мистецтва. Інших українських мистців змушували переселитися до

Москви та Петербурга, працювати на користь російського мистецтва.

Вже сам факт, що такий чи інший мистець працював у Росії,

російська історіографія зачисляє їх як російських мистців. До таких

належали романтики Олексій Венеціанов (1780—1847), родом з

Ніжина, син грека й українки, та маляр і графік Костянтин Тру-

товський (1826—1893), автор відомих картин "Сорочинський Яр-

марок" і "Весільний викуп"; реалісти Іван Крамський (1837—1887),

Микола Ярошенко (1846—1898) та Ілля Рєпін (1844—1930).

Те саме було з українськими пейзажистами, Іван Айвазовський (1817

—1900) та Архип Куїнджі (1842—1910), родом грек з Маріуполя, а

також Олександер Мурашко (1875—1919), які не мали можливості

виявити себе в Україні й помандрували в Росію, де розвинули свої

таланти в Петербурзі і там творили на славу російського мистецтва.

Знаменитий Міхай Мункачі (1844—1900), українець родом з Му-

качева на Закарпатті, переселився до Парижа і там працював і здобув

всесвітню славу

У другій половині XIX ст. з наростанням національно-визвольного

руху спостерігалася і значна активізація всіх форм духовного

Лисенко І. У сузір'ї великих // Літературна Україна.—1970.— № 62.— 7 серпня.

АнтоновичД. Українське мистецтво // Нова Україна (Прага).—1923.— Ч. 3.— С 113.

Там же.-С. 114.

JJ Б. Верига

289

й культурного життя народу. Одним із проявів цих змін було ви-

никнення таких українських мистецьких центрів, як Харківський з

малярською школою Марії Раєвської-Іванової (1840—1912), що

студіювала малярство в Дрездені і була першою жінкою-маляркою в

Україні; Одеський з мистецькою школою на чолі з Киріяком Ко-

станді, а також Київський з малярською школою М. Мурашка. По-

жвавлювалося мистецьке життя також у Полтаві, Катеринославі,

Львові та інших містах України

Незважаючи на несприятливі обставини, в українському образот-

ворчому мистецтві, подібно як і в музиці, помітне повернення до

українських традицій. Українські мистці почали приділяти більше

уваги не тільки побутовим темам українського села, але також по-

верталися до історичних тем героїчних подій часів козаччини. З ог-

ляду на це найбільш визначними малярами і графіками виявилися

Опанас Сластіон, брати Василь і Федір Кричевські, Микола Са-

мокиша, Сергій Васильківський, графік Юрій Нарбуг та інші.

Бурхливого розвитку набрав пейзажний живопис, в якому ук-

раїнські майстри втілювали свою любов до рідної землі. Новий ре-

алістичний пейзаж розробляв Сергій Васильківський, Киріяк Ко-

станді, Володимир Орловський (1842—1914), Петро Левченко (1856—

1917), Микола Пимоненко (1862—1912), Сергій Світославський

(1857-1931).

Сергій Васильківський (1850—1917), один з найвидатніших маля-

рів передреволюційної доби, знавець українського орнаменту і на-

родного мистецтва. Він навчався в Петербурзькій Академії Мистецтв

і ще студентом його картини були відзначені одинадцятьма срібними

та двома золотими медалями. Закінчивши студії, він виїхав за кордон

на кошти Академії й побував в Іспанії, Італії й Англії, де мав змогу

запізнатися із західноєвропейським малярським мистецтвом.

Повернувши в Україну, постійно працював на Слобожанщині, де

виконав понад 3000 творів різного жанру — портрети, українські

пейзажі, баталії. Васильківський співпрацював з істориком Д.Явор-

ницьким та М. Самокишею над альбомом українських краєвидів під

назвою "З української старовини". У спілці з іншими малярами він

виконав на історичну тематику також великі настінні панно в бу-

динку Полтавського земства

. З-під його пензля постали реалістичні

полотна, які відображають красу і велич рідного краю: "Весна на

Україні", "По Дінцю", "Ловлять снігура", "Після дощу", "Бездоріж-

жя", "Захід сонця" та багато інших. Популярні його картини на іс-

торичну тематику: "Козачий пікет", "Бій запорожців з татарами",

"Дума про трьох братів", "Обрання полковником Мартина Пушка-

Уманцев Ф. Розвиток мистецтва в 60—90-х роках XIX століття // Вісті з України.—

1965.- № 27 (Збі).-С. 7.

Там же.

ря", "Сторожі запорозьких вольностей" та інші. Своїми історичними

картинами Васильківський зарекомендував себе як артист-маляр, що

глибоко відчуває і тонко відтворює образи героїчно-романтичного

минулого

. Васильківський виявився видатним майстром пейзажу

навіть на фоні світового мистецтва.

Микола Мурашко (1844—1909) — видатний український мистець.

Та відомий і як працьовитий педагог. З 1869 р. він викладав малю-

вання в київських середніх школах, а в 1875 р. відкрив Київську

рисувальну школу, якою беззамінно керував протягом чверть сто-

ліття. Цю школу фінансово підтримував власник цукрових заводів

Іван Терещенко. Звідси вийшли такі видатні майстри образотворчого

мистецтва, як Микола Пимоненко, Олександер Мурашко, Іван

Селезньов, Сергій Костенко, Григорій Дяченко, Фотій Красиць-кий,

Іван їжакевич, Григорій Світлицький. Мурашко — це не тільки

мистець великого діапазону, він також був критиком, писав рецензії у

київській та столичній пресі і був однодумцем ідеологів руху ху-

дожників-передвижників

, які боролися за реалізм, народність і на-

ціональну своєрідність мистецтва.

К. Костанді (1852—1921) був маляром-реалістом, багато уваги

присвятив побутовій тематиці. У зображенні природи виявився тон-

ким й оригінальним кольористом і в пейзажах з Південної України

Костанді досяг тієї краси й проникливості, які зумовили появу в

українському живописі специфічно "костандіївських" мотивів

Опанас Сластіон (1855—1933) — маляр і графік романтично-на-

родницького напрямку, етнограф і педагог. Закінчив Петербурзьку

Академію Мистецтв і співпрацював з журналом "Київська Старина".

Як маляр Сластіон любувався в українських краєвидах і жанрових

сценах з національною тематикою.

Найбільш талановитим малярем виявився Микола Самокиша

(1860—1944), один з найбільших баталістів, що їх знає світове ми-

стецтво. Він студіював у Парижі і ставив собі за мсту відтворити іс-

торичні події й національні особливості з життя й побуту українсько-

го народу. Так постала ціла низка баталістичних картин з козацької

доби. Самокиша разом з Васильківським працював над альбомом, що

мав бути продовженням Шевченкової "Живописної України"

Брати Василь і Федір Кричевські, видатні українські артисти ма-

лярі. Василь Кричевський (1873—1952) — архітектор, маляр, графік,

театральний і фільмовий декоратор й автор проекту та мистецького

оформлення відомого інтер'єру будинку земства в Полтаві

. У ма-

Історія українського мистецтва в шести томах.— Київ, 1970.— Т. 4.— Кн. 2.— С 142.

Русич К.Ш. Київська Рисувальна Школа // Новий Шлях.—1979.—Ч. 24.—18 червня.

Мистецтво другої половини ХІХ-ХХ сторіччя.—С. 167.

Енциклопедія українознавства.— Париж—Нью-Йорк, 1973.— Т. 7.—С 2701.

Горбенко Є.В. Монументальний живопис // Історія українського мистецтва.—

Т. 4,-Кн. 2.- С 238.

290 291

лярстві майстер імпрессіоністичної школи, пейзажист, що з модер-

ним декоративним малярством умів пов'язати локальний колорит. Як

графік, Василь Кричевський був піонером українського книжкового

мистецтва, який, починаючи з 1903 p., оформив понад 70 українських

видань. Він виконав проекти державних гербів, друків і печатки

Української Народної Республіки, грошових банкнотів, поштових

марок, екслібрисів і т.п. Крім того, В. Кричевський писав рецензії і

статті на мистецькі теми. У 1940 р. у Києві була влаштована

ретроспективна виставка, на якій було показано 1100 експонатів його

творчості

. Василь Кричевський великий різнобічний мистець кінця

XIX — першої половини XX ст., провідна й авторитетна постать у

справах мистецтва в Україні. У 1944 р. він, не бажаючи жити більше

в комуністичному "раю", емігрував на захід Європи, звідки переїхав

до Венесуели, а в 1950 р. — до США, де й помер.

Федір Кричевський (1879—1947), закінчив Петербурзьку Академію

Мистецтв в 1910 р. і в лютому 1911 р. виїхав за кордон. Подорож по

країнах Західної Європи: Франції, Німеччині, Італії тощо, позначи-

лася на його творчості. Протягом 1912—1914 pp. на виставках київсь-

ких малярів Ф. Кричевський показав ряд цікавих творів — "Краєвид

села Шишаки", "Літній краєвид", "Три віки". У 1914—1918 pp. він

був директором і професором Київського художнього училища, а ко-

ли в листопаді 1917 р. була створена Українська Державна Академія

Мистецтв, став її співзасновником, а у 1918—1922 pp. був ректором.

Від 1920 до 1939 р. працював як професор Київського художнього ін-

ституту. Кричевський — відомий маляр портретист. З-під його пен-

зля вийшли портрети багатьох визначних діячів української культу-

ри, Володимира Вернадського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі

Українки, Миколи Лисенка, Івана Котляревського, Григорія Сково-

роди та інших. Його творчість позначилася переходом від імпрессі-

онізму до синтезу українського стильового виразу на зразках народ-

ного мистецтва. Він також є автором цікавої композиції ескіза "Збори

Кирило-Мефодіївського Товариства", на якому зображені 12 кирило-

мефодіївців на зразок апостолів. На ньому можна пізнати М. Косто-

марова, М. Гулака-Артемовського, П. Куліша, О. Марковича, В. Бі-

лозерського та інших. Найбільш виразна постать Тараса Шевченка в

позі оратора. Немає між зображеними кириломефодіївцями провока-

тора О. Петрова

У 1940 р. Федір Кричевський дістав звання "заслужений діяч

мистецтва УРСР". Творчість Кричевського позначалася багатством

тематики, в тому числі й зображення українського народного побуту.

До цієї тематики належать панно-триптих "Життя", "Свати",

Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Львів, 1994.—Т. 3. — С. 1190—

1191.

Красовський І. Ф.Г. Кричевський — творець прекрасного // Наше Слово (Варша-

ва).-1969.- № 20 (666).- 18 травня.

292

"Мати", "Шахтарська любов", "Веселі доярки", "Дівчата". У 1932 р.

Федір Кричевський намалював цікаву картину на гуцульську

тематику під назвою "Довбуш". На жаль, ця картина під час війни

загинула, залишився тільки малий її варіант. У 1943 р. мистець виїхав

на захід до Німеччини, але в 1945 р. був репатріова-ний до СССР, а

два роки пізніше, ЗО липня 1947 р. Федір Кричевський помер.

Порфірій Мартинович (1856—1933) створив цілий ряд портретів,

як наприклад, гетьманів Івана Мазепи й Богдана Хмельницького,

філософа Григорія Сковороди і жанрових картин з українського

життя. Він також був першим ілюстратором "Енеїди" І.

Котляревського та деяких поезій Т. Шевченка ("Катерина",

"Гайдамаки" тощо). Через хворобу він від мистецтва відійшов, але

співпрацював з журналом "Київська Старина" і вивчав дерев'яну

архітектуру і старовину Полтавщини.

Одним з найбільших графіків був Юрій Нарбут (1886—1920), ро-

дом з Чернігівщини. Графікою захопився ще в Глухівській гімназії. У

1906 р. молодий Нарбут переїхав до Петербурга і там студіював

графічне мистецтво та працював над оформленням книг, зокрема

казок. Згодом Нарбут створив власний стиль, заснований на

українських національних традиціях народного мистецтва. Він ці-

кавився геральдикою і сам виконав безліч гербів, ілюструючи "Ма-

лороссійський гербовник", виготовив ряд силуетих портретів.

У березні 1917 р. Нарбут переїхав до Києва і з відкриттям Укра-

їнської Академії Мистецтв у грудні 1918 р. його запрошено на про-

фесора графіки. В Києві Нарбут разом з М. Бойчуком і В. Кричевсь-

ким став основоположником нового українського мистецтва і мав

великий вплив на українську графіку наступних десятиліть.

Із західноукраїнських малярів та графіків найбільш відомі були

Іван Труш, Олена Кульчицька, Осип Курилас, Антін Манастирсь-кий,

Осип Сосенко та ін. До західноукраїнських малярів слід зачислити

також і Олексу Новаківського, який, хоча й народився на східному

Поділлі, та свій талант повністю розвинув у Галичині.

Іван Труш (1869—1941), відомий маляр і мистецький критик. Він

один із визначніших українських малярів-імпрессіоністів. Своєю

творчістю розпочав відродження галицького малярства. Труш ство-

рив цілу галерею портретів визначних українських постатей, почи-

наючи від кардинала Сильвестра Сембратовича, кінчаючи своїм

автопортретом. Намалював цілий ряд пейзажів з Криму, Венеції,

Єгипту, Палестини і т.п., а також багато жанрових картин. Його твори

визначаються лаконізмом мистецької мови та простотою композиції.

Мистецька спадщина Івана Труша становить понад 6000 картин

Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1980.—

Т. 9.- С 3274.

293

Олена Кульчицька (1877—1967) закінчила Віденську школу ми-

стецького промислу й набула слави як маляр-графік. Створила великі

цикли картин, різних за технікою і тематикою: "Страсті Христові", "З

війни", "Ярмарок у Косові", "Жнива", "На базарі" тощо. Багато її

картин основані на українській міфології та побуті. Мистецький

доробок Кульчицької становлять портрети українських князів,

письменників, побутові та історичні картини, пейзажі, на яких

зображувала різнородні мотиви української природи, зокрема

краєвиди Гуцульщини, а також твори ужиткового й декоративного

мистецтва. Окрему групу становлять натюрморти і книжкові ілю-

страції, особливо дитячих видань, бо діти були її улюбленою темою.

Твори О.Кульчицької визначаються досконалою технікою і знанням

українського побуту.

Осип Курилас (1870—1951), закінчив Краківську академію Ми-

стецтва, і виявився знаменитим ілюстратором дитячих видань, пей-

зажів. Курилас був одним із піонерів нового українського релігійного

мистецтва. Він є автором багатьох іконостасів в Галичині й Америці.

Антін Манастирський (1878—1969), закінчив Краківську Акаде-

мію Мистецтва в 1905 р. Серед його творів є пейзажі, портрети,

полотна й графіки з фольклорно-етнографічними, історичними й

соціальними мотивами й архітектурні пам'ятки. Він спеціялізував-ся

як портретист і в талановитих портретах вмів виявити складну

психологію людини. Історичні картини переважно на козацьку те-

матику, "На водопої", "На могилі", "Козацька Школа", "Козаки в

поході", "Тарас Бульба" і т.п. Звертають на себе увагу його чудові

картини з етнографічного побуту, як наприклад, "Ой під гаєм, гаєм",

"Бабусенько— голубонько", "Ой ходила дівчина беріжком", "По

діброві вітер віє". Манастирський залишив по собі до 1000 картин,

різних за жанром і темою, в тому числі й велику кількість рисунків та

ілюстрацій дитячої та шкільної літератури

Олекса Новаківський (1872—1935), визначний маляр і педагог,

студіював в Одесі, а опісля в Краківській Академії Мистецтв, яку

закінчив із золотою медалею. Намалював цілу низку портретів

визначних громадян Львова, а також пейзажі ліричного характеру.

Новаківський створив свою власну школу у Львові, яка в західній

Україні була осередком малярської культури й дала низку відомих

мистців, як Святослав Гординський, Володимир Гаврилюк, Степаны

Гебус-Баранецька, Софія Зарицька, Едвард Козак, Степан Луцик,

Володимир Ласовський, Мирон Левицький, Михайло Мороз та ін.

Модест Сосенко (1875—1920) студіював у Краківській Академії

Мистецтв, у Мюнхені, а також у Національній Школі Мистецтв у

Парижі. Він є автором декількох портретів й монументального де-

коративного розпису Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові.

Окремою ділянкою його малярських заінтересувань було церковно-

релігійне малярство. У своїх творах, особливо релігійних, він

намагався синтезувати старі візантійські основи малярства з сучас-

ними мистецькими досягненнями і був новатором у цій ділянці.

Для популяризації досягнень українського малярства і графіки

велике значення мали музеї. Київський музей старовини й мистецтва

та Одеський міський музей красних мистецтв засновані в 1899 p.,

Харківський міський художній музей — 1886 р. та Феодо-сійська

Картинна Галерея І. Айвазовського — 1880 р. та інші.

Російська влада не бажала розвитку української культури, а тим

більш пропагування її здобутків. Москва ставила всілякі перешкоди й

застосовувала урядові утиски, зокрема, коли йшлося про виключно

українську національну культуру.

Одним із прикладів такої політики був випадок у Чернігові. Мар-

шал Ніженського повіту Василь Тарновський, маючи колекцію ук-

раїнської старовини, оригінальних портретів, зброї, стародруків, а

також речей і документів, які стосувалися пам'яті Тараса Шевченка,

подарував її Чернігівському губерніальному земству. Земство на

своїх зборах у 1899 р. більшістю, понад дві треті голосів вирішило

організувати у Чернігові історичний музей і виділило кошти на його

утримання. Проти тієї ухвали виступив чернігівський губернатор

Андрієвський, мовляв, через брак матеріальних засобів, а також тому,

що "земства не мають права поширювати своє піклування на

культурний розвиток населення". Одначе в таємному повідомленні до

Міністерства внутрішніх справ губернатор висловив побоювання, що

музей посилить українофільські настрої, які мають місце в Чернігові

Політика Російської імперії відносно культурних цінностей Ук-

раїни була також своєрідною формою імперіалізму. Росія намагалася

забрати з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а

пізніше цукор та руду, забирала вона духовні скарби, обезкровлюючи

тим українську культуру

Велику роль у збиранні та популяризації шедеврів українського

мистецтва відіграв Національний Музей у Львові, заснований мит-

рополитом А. Шептицьким, відомим меценатом української науки й

мистецтва.

Архітектура.У середині XVIII ст. на зміну пишному козацькому

барокко, прийшло рококо. Церкви рококо вирізняються ошатністю,

вони тягнуться вгору. Власне в цій добі вибудовані дзвіниці в Київ-

ській Печерській лаврі, біля Софійського собору, Кирилівського,

Янчсвська Є. Народний художник Л. Манастирський // Наше Слово (Варшава).

1969.-№ 5 (651).-2 лютого.

294

Лугова О.І. Вказ. праця-—С 23.

Полонська-Василенко Н. До історії України XIX століття // Український історик.—

1964.- Ч. 4- С 10.

295

Михайлівського та Брацького монастирів і багато інших. Церкви

Щекавицька св. Покрови та св. Андрея в Києві, собор Різдва Бо-

городиці з чудовим різьбленим іконостасом у Козельці на Черні-

гівщині, собор св. Юра у Львові, головна церква в Почаївській лаврі,

запорозький храм у Самарі — це найбільш відомі будівлі рококо.

Головними меценатами тоді були гетьман Кирило Розумовський й

останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський, який збу-

дував між іншим церкву св. Петра й Павла у Межигір'ї, де майстерно

поєднані риси рококо з національним українським характером

сільської церкви

Ліквідовуючи рештки української самостійності, з 1801 р. забо-

ронялося будувати в Україні церкви в українському стилі, зате в

церковному будівництві стали насаджувати візантійсько-московсь-

кий стиль. Державні монументальні будинки в Києві, Полтаві, Одесі,

Херсоні, Маріуполі й Катеринодарі будувалися вже не за проектами

українських архітекторів, а за проектами, надісланими з Петербурга.

З початком XX ст., український національний рух захопив й ар-

хітектурну творчість, в якій поширювалося відродження українсько-

го стилю, піонером і послідовним виразником якого був Василь

Кричевський. Шедевром відродженого українського національного

стилю в архітектурі став будинок Полтавського земства.

Дальшого розвитку зазнало й українське народне мистецтво, яке

не могло бути обмежене державними законами. Цей розвиток по-

значився, у виробництві килимів і гобеленів, вишиванні, мистецькій

кераміці, а також різьбі по дереву. На весь світ прославилися

українські вишивки, гаптування срібром і золотом, вироби знаме-

нитих майстрів кераміки, різьбярства, декоративного мистецтва. Ві-

домими осередками народного мистецтва стали Опішня, Миргород,

Хомутець і Скопці на Київщині, Ямпільщина на Поділлі, Ко-сів,

Коломия, Яворів та Глиняни в Галичині.

Художня література. Найбільшим чинником, що спричинився до

поширення національної свідомості серед українських селянських

мас, було красне письменство — література. її розвиток і вплив тим

більше замітний на українських землях під російською займанщи-

ною, що там українське слово жорстоко переслідувалося й заборо-

нялося державною владою. Незважаючи на всі заборони, передові

українські інтелігенти продовжали свою літературну працю, писали

твори з українського побуту, як також історичні повісті й оповідання,

що виховували любов до свого народу. Література другої половини

XIX ст. визначалася двома напрямками: реалізмом і модернізмом. До

найважливіших письменників другої половини XIX ст. аж до вибуху

першої світової війни були Марко Вовчок (1834—

АнтоновичД. Українське мистецтво // Нова Україна.—1923.—Ч. 3.—С 113.

296

1907), Степан Руданський (1830-1873), Леонід Глібов (1827-1893).

Вони належали до перехідної доби в літературі, від романтизму до

реалізму.

Визначними представниками реалізму в літературі на Наддніп-

рянській Україні були: Анатоль Свидницький, відомий у літературі

під псевдонімом Патриченко (1834—1871), який показував розвал

старого патріархального побуту сільського духовенства и наслідки

чужої школи в Україні, які вели до відчуження і денаціоналізації

української молоді

; Олександер Кониський (1836—1900), "який

невтомно підкреслював доцільність для української молоді триматися

свого поля, а не служити своїми силами на чужому лану".

Повістяр Іван Нечуй-Левицький (1839—1918) робив перші спроби

показати національно свідомих українців у повістях "Хмари" й "Над

Чорним морем", а під псевдонімом Баштового написав працю "Ук-

раїна на літературних позвах з Московщиною"

. Панас Мирний (дій-

сне прізвище Рудченко, 1849—1920) намагався збагнути "проблеми

внутрішнього життя, переживання душі людської" й оповідав про

буденне життя українця, його боротьбу за право бути людиною.

Корінь лиха Мирний бачив у тодішніх економічних обставинах

Борис Грінченко (1863—1910), якого видатний літературний критик

Сергій Єфремов назвав "найхарактернішою й найвизначнішою

постаттю серед літературного покоління 1880 pp.", він був не тільки

громадський діяч і письменник, але і "символ цілої епохи —

безмежного гніту з одного боку і дужого одпору та громадської

відсічі, з другого"

. Павло Грабовський (1864—1902) засланий у Яку-

тію, перебуваючи на чужині серед чужих людей, зумів викохати ве-

лику любов до рідного краю й народу, а в парі з тим до людини

взагалі, до всіх поневолених народів і країв, серед яких рідний край

займає перше місце в серці поета

. До того самого покоління на-

лежить Володимир Самійленко, який ганив усіх тих, які плазували

перед Москвою; Андріян Кащенко та інші.

У цей період творила й Леся Українка (псевдонім Лариси Косач,

1872—1913), велика поетеса, багатогранний талант якої виявився в

найрізноманітніших жанрах. Вона — автор глибоко патріотичних

поезій. її відношення до Росії вона найкраще виявила в своїх

драматичних поезіях "Бояриня", "Оргія" та інших. З великою силою

поетеса оспівувала болі рідного краю та надію на перемогу в

боротьбі, як також інтимні почування душі сумовитого інтеліген-

Єфремов С. Історія українського письменства. Вид. 4-е.— Київ-Ляйпціг, 1919.—

Т. 2.— С 84—85.

Бойко Ю. Вибране.—Мюнхен, 1974.- Т. 2.- С 146—147.

Єфремов С Вказ. праця.— С. 169—174.

Там же.—С 197.

Там же.-С. 221-222.

297

та-сучасника. У патріотичних поезіях пробивається незламна віра в

перемогу, наприклад, у поезії "Contra spem spero".

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки займає ми-

стецька проза, як "Біда навчить", "Жаль", "Приязнь" та інші. Своєю

творчістю Леся Українка здобула собі винятково велике значення в

історії української літератури, бо вона збагатила українську поезію

новими темами, новими мотивами, стала в авангарді творчих сил, що

виводили українську літературу на широку арену світової

літератури

Отже, незважаючи на цензурні утиски та заборону українського

слова в другій половині XIX ст. під російською займанщиною,

українська література досягла певного розквіту.

У третій чверті XIX ст. на Буковині з'явився Осип-Юрій Федь-

кович (1834—1888), відомий також як буковинський соловій, та Си-

дір Воробкевич (1836—1903), відомий під псевдонімом Данило Мла-

ка. Вони були представниками романтизму. Це Воробкевич писав:

"Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько,

але камінь має". Але найбільш всестороннім письменником, поетом,

публіцистом і науковцем із Галичини був Іван Франко (1856—1916),

який, подібно як Тарас Шевченко, закликав свій народ, що "Не пора,

не пора москалеві й ляхові служить, Довершилась Україні кривда

стара, нам пора, для України жить".

З кінцем XIX ст. Іван Франко, Ольга Кобилянська (1865—1940) та

Осип Маковей (1867—1925) на Західній Україні та Михайло

Коцюбинський (1863—1942) і Леся Українка (1871—1913), Володи-

мир Самійленко (1864—1925) на Східній виводять українську літе-

ратуру із селянської тематики і присвячують деякі свої твори про-

блемам, які заіснували із розвитком промисловості. Коцюбинський

написав "Фата моргана", а Іван Франко — "Boa Constrictor" та

"Борислав сміється", в яких зображають незавидні умови укра-

їнського робітника.

Гідним увага є те, що українські письменники, мистці та вчені, які

стали на службу своєму народу, походили з різних суспільних верств.

Найбільше їх, однак, походило зі шляхетсько-дворянських родів.

Поруч з оригінальними творами української літератури, з'явилася

також і перекладна література класиків світової літератури різних пе-

ріодів, починаючи від Гомера, через Данте, Шекспіра та Гете аж до

Байрона. Визначними представниками у перекладній літературі були

Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Павло Грабовський, Володимир

Самійленко, Осип Маковей, Леся Українка, Михайло Старицький, а з

молодших — Максим Славінський, Агатангел Кримський, великий

знавець перської та арабської мов та ін.

З розвитком української літератури з'явилися і перші спроби по-

дати її історію та критичний аналіз. До піонерів у цій ділянці на-

лежать росіянин Микола Петров (1840—1921), який у 1880 р. опуб-

лікував працю "Очерки из исторіи украинской литературы XVII—

XVIII веков", Микола Дашкевич (1852—1908) написав "Очерки

исторіи украинской литературы 19 столетия" в 1888 р., а в Галичині

— Омелян Огоновський (1833—1894) написав українською мовою

"Історію літератури руської" у чотирьох частинах, яка вийшла друком

у 1887—1893 pp.

Українською мовою з'явилися твори класиків античного світу, як

наприклад, Гомера, а також середньовічні твори, такі як "Пісня про

Нібелюнгів", "Пісня про Ролянда", "Пісня про Гайявату" та

"Келавала". Із класиків Західної Європи перекладені були твори

Данте, Сервантеса, Шекспіра, Гете, Байрона та ін.

Продовжувалося на широкій науковій базі збирання та дослід-

ження фольклору. У Львові побачили світ 46 томів "Етнографічного

збірника" за редакцією Івана Франка та Володимира Гнатюка, і 16

томів "Матеріялів до українсько-руської етнології", за редакцією

Федора Вовка, а пізніше В. Гнатюка, в серії видань Наукового Това-

риства ім. Шевченка. Багато матеріалів з видань українознавства

друкувалося у "Записках Наукового Товариства ім. Шевченка", за

редакцією Олександра Кониського, а опісля Михайла Грушевського,

а також у "Літературно-Науковому Віснику" у Львові, також за ред.

М. Грушевського, на сторінках "Кіевскої Старини" у Києві. Але тут, у

відміну від львівських видань, все виходило російською мовою.

На початку XX ст. українська культура в цілому досягла значних

успіхів. Мистецтво України вийшло поза вузькі етнографічні межі, де

стало поруч з мистецтвом інших народів світу.

Обговорюючи українську літературу та її авторів, не можемо по-

минути з виду й те, що багато українських талантів, з уваги на не-

можливість виявити себе вільно українською мовою, писали ро-

сійською та іншими мовами. У першій половині XIX ст. до них

належав Микола Гоголь (1809—1852), який був найвизначнішим

представником української школи в російській літературі. Гоголь

пішов у російську літературу як українець, щоб розповісти про іс-

торичну Україну і поширити її духовно-культурні традиції на всю

Росію

. У другій половині XIX ст. з'явився Володимир Короленко

(1853—1921), який також вибрав російську літературу для своєї пись-

менницької кар'єри і став видатним російським письменником.

Швейцарський літератор Бруно Гетц, аналізуючи його твори, писав:

"Його,—тобто Короленка,—українське походження, його українські

душа і світосприймання, особливий кольор його мелянхо-

Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1980.—

Т. 9.- С 3331.

Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин.— Нью-Йорк—Париж.—

1987.—С 318.

298

299