Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

252

253

лений Клин емігрувало майже чверть мільйона людей, а за час від

1896 до 1914 pp. число емігрантів з України "За Урал" нараховувало

1 600 000 осіб

Важливим явищем еміграції було те, що емігрували не найбід-

ніші верстви селянства, які не мали засобів прожитку, а середньо-

заможні, які, продавши свою землю, мали початковий капітал на

розбудову нового господарства. Найбідніші селянські маси залиша-

лися на місцях і збільшували ряди безробітних. Отже, та еміграція не

розв'язувала питання надлишку селянського населення, яке заздрісно

дивилося на великі землеволодіння й вимагало від уряду розподілу

великих маєтків поміж безземельних. Тяжкі умови життя селянства

сприяли зростанню революційних настроїв, який підсилювали ті

селяни, що поверталися звільнені з фабрик чи копалень. Становище

погіршало в 1901 р. внаслідок поганого врожаю, почалися селянські

страйки, які охопили Київську, Полтавську і Харківську губернії.

Селяни палили поміщицькі садиби, цукроварні, млини, рубали ліси й

забирали сільськогосподарський реманент та орали поміщицькі

землі. Поміщики тікали, залишаючи свої маєтки напризволяще. У

1901—1902 pp. зареєстровано 670 селянських виступів, зруйновано

40 поміщицьких маєтків в одній тільки Полтавській губернії. У

Харківській губернії проти повстанців влада вислала військо й до

суду притягнено 960 осіб. Багато селян покарано шомполами без

суду

Розвиток промисловості

У сільському господарстві велике значення мало вирощування

цукрових буряків, яких Україна постачала 82% збору в цілій Ро-

сійській імперії. Жиди — власники цукроварень в Україні з ініці-

ативи видатного жидівського промисловця цукровара Бродського,

почали організувати цукроварні синдикати. Але повністю думку

Бродського зреалізував у 1887 р. граф Бобринський

. У висліді

концентрації виробництва в 1895 р. кількість цукроварень змен-

шилася до 153 (а в цілій імперії було їх 185), які в 1913 р. виробили 1

106 900 тонн цукру. В останній передвоєнний рік Україна засівала

цукровими буряками 533 600 га, або 82,3% до всієї площі цукрових

буряків в Росії

Якименко МЛ. Організація переселення селян з України в роки столипінської ре

форми (1906—1913) // Український історичний журнал. — 1974.— № 7.— С 36.

Полопська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т.2.— С 411.

Мидюк О. Жидівська економіка на Україні за доби реакції // Розбудова нації.—

1932.-Ч. 3-4.- С 84.

КулітічІ.М. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму 1900—1914.—

Київ, 1963.- С 156.

Поруч з виробництвом цукру розвинулися й інші ділянки сільсь-

когосподарської промисловості, зокрема в Київській, Подільській та

Харківській губерніях, де вироблялися алкогольні напитки. У 1907 р.

в Україні налічувалося 569^ винокурних заводів, 203 броварні та 154

медоварні. До 1914 рГна винокурних заводах перероблялося 15%

усього урожаю картоплі. У Подільській і Волинській губерніях

переробка картоплі на спирт становила 25—40% урожаю. Крім того,

в Україні вирощували тютюн, який переробляли 109 фабрик, по 20 у

Київській, Подільській, Полтавській і 10 у Таврійській губерніях.

Інші галузі промисловості — олійна, обробки волокна і вовни — були

мало розвинуті

. Хоч Україна мала всі дані для розвитку текстильної

промисловості, колоніальна політика Росії була спрямована на

збереження України як ринку збуту для своїх текстильних продуктів і

тому перед першою світовою війною тут було заледве шість більших

текстильних підприємств.

Друга половина XIX ст. — це також період великого промисло-

вого розвитку в Україні. Як виявилося, Україна мала не тільки

світової слави родючий чорнозем для сільського господарства, але

також і численні мінеральні багатства у надрах землі. Вони притягали

до себе інвестиції не тільки капіталістів Російської імперії, але також

і французькі, бельгійські та німецькі капітали, які почали

розбудовувати головно видобуткову промисловість. І тут, так само як

і серед дворянства України, де українці становили заледве 5%, так і

серед капіталістів-фабрикантів кількість українців була дуже

незначна. Серед них вирізнялися Терещенко, Харитоненко,

Симиренко та ще декілька інших. Згідно з переписом населення в

1897 p., власниками фабрик були 44,6% — росіяни, 28,7 — українці,

17,4% — жиди, 3,6% — чужинці та 5,7% — інші

На лівому березі ріки Дінець почалася будова копалень для ви-

добування багатющих покладів кам'яного вугілля (Донецький басейн

— Донбас). На Правобережжі, в околицях міста Кривого Рогу,

відкрито поклади залізної руди, яка разом з вугіллям становила

основу промислового розвитку. Крім залізної руди, у районі Нікополя

1874 р. відкрито марганцеву руду, з якої добувають марганець,

потрібний у різних галузях промисловості. Україна відігравала важ-

ливу ролю у видобутку марганцевої руди, яка застосовувалася у ме-

талургійній (95%), хімічній, керамічній та скляній промисловості, її

видобуток під кінець XIX ст. становив уже понад півтора мільйона

тонн, або майже 45% всеросійського видобутку

Наявність високовартісного кам'яного вугілля у Донецькому кря-

жі, як і залізної руди на Криворіжжі, зумовила розвиток металургій-

Голобуцьтй В.О. Вказ. праця.—С 268.

Випар Б. Економічний колоніялізм в Україні.—Париж, 1958.—С 23.

Там же.-С. 27.

254 255

ної промисловості. Першою домною, що виплавляла метал на коксі,

була домна Луганського заводу. її будували п'ять років і щойно 16

жовтня 1800 р. вона почала працювати і ту дату вважають днем

народження української металургії. У XIX ст. на державні кошти

збудовано домни Луганського, Керченського, Бахмутського й Лиси-

чанського заводів. Але всі вони погасли, бо кріпосницька система

гальмувала опанування нової техніки й технології виробництва.

Серед донецьких заводів пореформного періоду Бахмутський

завод виробляв якісний метал уже в 1860 pp., а Лисичанський у 1870

pp. Однак обидва ці заводи з економічних причин були закриті

У 1869 р. уряд затвердив статут акціонерного "Новоросійського

товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва"

валійця Джона Юза, який заложив гірниче поселення "Юзівка". Дж.

Юз 1870 р. збудував першу домну, а на кінець 1890 pp. на заводі було

сім доменних печей, що виплавляли близько 15 млн. пудів чавуну на

рік

В Україні 1913 р. вже було 50 доменних печей, на Уралі — 73, у

Центральній Росії — 17, у Польщі — 11. Але якщо за кількістю

доменних печей Урал і йшов попереду, то за середньою продук-

тивністю на одну домну Україна залишила далеко позаду всі інші

промислові райони

Сформовані промислові райони мали й загальноросійське зна-

чення. Центром вугільної промисловості став Донецький басейн

(Донбас), залізорудної — Кривий Ріг, марганцевої — Нікопольський

басейн, металургійної — Донбас і Придніпров'я (Київ, Херсон,

Одеса), цукрової — Правобережжя і частково Лівобережжя.

У Донбасі та Придніпров'ї збудовано 17 заводів з повним мета-

лургійним циклом (чавун, сталь, прокат) та сім заводів з марте-

нівськими печами. Перші два заводи (Юзівський і Сулівський у До-

нбасі) виникли поруч із покладами вугілля, руди, флюсів і буді-

вельних матеріалів. Після побудови Катеринославської залізниці у

1880 pp. стало вигідно транспортувати донецьке вугілля до Дніпра,

де видобували високоякісну криворізьку залізну руду

Залізничне будівництво мало велике значення для народного

господарства взагалі, а для промисловості зокрема. Будова заліз-

ничних шляхів в Україні, та й у цілій імперії, викликала потребу в

залізничних рейках, виробництво яких у 1900 р. становило 377000

тонн, або 76%, а в 1912 р. — 79% загального виробництва імперії.

Якщо брати до уваги продукцію чавуну взагалі, то в 1913 р. вона

становила 3 млн. тонн, або понад 70% загальної продукції чавуну в

Росії.

Україна з Донецьким та Криворізьким басейнами протягом

останніх двох десятиліть XIX ст. перетворилася в основну кам'яно-

вугільну і металургійну базу Росії. Вона відіграла велику роль у

сільськогосподарському, а з кінцем XIX ст.— і в транспортному ма-

шинобудуванні. Чільне місце належало Україні і в харчовій про-

мисловості Росії, зокрема у виробництві цукру, борошна, круп, солі,

горілки, спирту й тютюну

. Поряд з продуктами хліборобства з Ук-

раїни відправлялася на експорт велика кількість продуктів тварин-

ництва. Вивозилися коні, велика рогата худоба, вівці, свині, вовна,

шкіра, масло, тощо

. Одночасно в Московщину відправляли цукор,

вовну, необроблену шкіру, тютюн, сало, хліб, вино, залізо, тобто в

основному сировину та продукти харчування. Натомість з Росії

надходили різні тканини, оброблені шкіри, взуття, залізо й залізні

вироби. З того видно, що Україна доставляла сировину до російських

фабрик й стала сировинним придатком Росії, колонією, в якій

провадилося хижацьке використання природних ресурсів. Зокрема,

виключно зерновий напрям сільського господарства при низькому

рівні агрокультури приводив до виснаження родючих земель

Особливо швидко розвивалася вугільна промисловість, а з 1880 р.

— металургійна та металообробна. У 1914 р. в Донбасі видобуто 26

941 999 тонн вугілля, що становило 74,5% видобутку Російської

імперії. На Донбас припадало майже все виробництво коксу,

основного фабричного палива. У 1900 р. виробництво коксу в цілій

імперії становило 2 145 000 тонн, з того в Україні видобуто 2 232 000

тон, а в 1913 році — 4 440 000 тон

Розглядаючи розвиток української промисловості, доводиться

ствердити, що він в основному обмежувався тільки гірничо-заводсь-

кою ділянкою, яка концентрувала свої підприємства на півдні Ліво-

бережжя. Інші ділянки промисловості, в першу чергу легка фабрична

та кустарна промисловість, відставали від важкої індустрії. Таку

відсталість України спричинила російська конкуренція, яка пильно

берегла свої колоніальні права в Україні від масового споживача, а

закордонний капітал ще не встиг зацікавитися тією ділянкою

До успішного розвитку промисловості спричинилася побудова за-

лізничних шляхів, хоча вони були призначені в першу чергу на пе-

ревіз збіжжя України до портів Чорного моря. Від 1860 до

Корчмар Я.І. Виникнення металургійних заводів на Україні в XIX ст. // Український

історичний журнал.— I960.— №.6.— С 114.

Там же.-С. 115.

Кулінич І.М. Вказ. праця.— С 97.

Корчмар Я.І. Вказ. праця.— С 115—116.

Гуржій І. Вказ. праця.— С. 45.

Там же.- С 177.

Лугова О. Вказ. праця.— С. 20.

Гуржій І. Вказ. праця. — С. 25.

Винар Б. Вказ. праця.— С. 23.

256

Верига

257

1890 pp. в Україні збудовано 10 000 км залізничної сітки. Першу за-

лізницю в Україні довжиною бл. 200 кілометрів збудовано в 1865 р.

від Одеси до міста Балти. В 1881—1884 pp. збудовано залізницю До-

нбас — Кривий Ріг і так сполучено кам'яновугільний басейн із за-

лізорудним. Завдяки цьому в Кривому Розі швидким темпом стала

розвиватися металургійна промисловість. За 1860—90 pp. територію

України перетнули такі важливі залізничні магістралі: Одеса—Кре-

менчук—Харків, Курськ—Харків—Ростов; Курськ—Київ—Одеса; Ко-

зятин—Бердичів—Берестя; Знам'янка—Миколаїв; Лозова—Севасто-

поль та ін. Проте перша магістраль була проведена від Москви через

Харків до Феодосії, під впливом російської буржуазії. Цей факт

настільки порушував інтереси України, що навіть російське видання

(Центрального Статистичного Комітету Міністерства Внутрішніх

Справ) 1864 р., в брошурі "Про напрямок залізниць у південно-за-

хідній Росії" ствердив, що "Південна Росія ... переконується, що її

інтереси уряд ставить на другому плані ,.."

Розбудова залізничних шляхів сприяла розвиткові промисловості

й торгівлі, а тим самим торговельних і промислових центрів.

Залізниці сполучали між собою українські міста, що сприяло їхньому

розвиткові, а також появі нових міст, зокрема в Донбасі. На території

України створилася ціла мережа пунктів, де зосереджувалася

торгівля хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами. В

Україні 1860 р. було 2709 промислових підприємств, де працювало

85 000 робітників, отже пересічно 120 робітників на одне

підприємство. У 1897 р. фабрик і заводів налічувано 8063, де пра-

цювало вже 758 000 робітників, а виробництво порівняно з 1860 р.

зросло більш як у шість разів

Планування розбудови залізничних шляхів України не мало на

мсті економічно пов'язати українські промислові центри зі собою та з

українською столицею Києвом, брався до уваги лише імперський

центр Москва.

Швидка розбудова залізничної мережі України порівняно з інши-

ми теренами Російської імперії була в інтересах російського народ-

ного господарства. Вони сполучали господарські осередки України з

російським господарством, щоб скріпити й полегшити товарообмін і

тим самим знайти вигідні шляхи для подальшої інтенсивної екс-

плуатації народного господарства України

Розвиток промисловості притягав в індустріальні центри, з одного

боку, зубожілих селян і ремісників з України, а з другого, з

неукраїнських місць, переважно Росії. Зростав пролетаріат Укра-

їни, під кінець XIX ст. налічувалося три чверті мільйона робітників.

Згідно з переписом населення 1897 р., у гірництві шістьох ук-

раїнських губерній (Київській, Полтавській, Харківській, Херсонсь-

кій, Катеринославській і Таврійській) 63,1% становили росіяни, а

29,8% — українці. Натомість у металообробній промисловості тих же

губерній — росіяни становили 39,1%, а українці — 32%, решта

робітників належало до інших національностей

. Отже, від самих

початків українці становили меншість серед промислового робіт-

ництва України, яке скріпляло русифікацію України й перетворювало

українські індустріяльні центри на центри русифікаційної політики.

У середині XIX ст. російське купецтво переважало у більшості

українських губерніях. "Купецтво Чернігівської губернії майже на дві

третини складається з великоросів (здебільшого слободян-роз-

кольників) та жидів і лише одна третина припадає на долю корінного

населення — малоросіян",— писав один з дослідників. "Так само в

Катеринославській губернії в усіх містах купців-росіян значно

більше, хоча українське населення тут значно переважає",—

повідомляв інший дослідник

Російські купці масово прибували в Україну, займали тут мо-

нопольні становища й робилися єдиними посередниками в постачанні

товарів. Вони, будучи власниками суконних і шкіряних мануфактур,

постійно скуповували в Україні сировину, виробляли з неї готові

продукти в Росії, і привозили те на продаж в Україну. Хоч товар був

гіршої якості, але продавали його на 15—20% дорожче, ніж у Росії.

Маючи відповідні капітали, вони могли давати товари в кредит, чим

робили місцеве українське купецтво залежним від російських

гуртівників

Головним торговельним осередком України і взагалі Російської

імперії була Одеса, яка, на відміну від Києва, де домінувало російське

купецтво, являла собою головну арену жидівської торговельної ді-

яльності. За винятком кількох торговельних фірм, одеськими торгів-

цями були майже виключно жиди. В їх руках концентрувалися всі

види торговельної діяльності, до них належали комісійні контори, в

їх руках була біржова гра цінними паперами, вони торгували готовим

одягом, горілкою і всім іншим, включно дівчатами і жінками для

константинопольських публічних домів. В Одесі ніхто не міг ви-

тримати з ними конкуренції. Жиди тут були експертами в усіх ді-

лянках торговельної діяльності

Полонська-Василєнко Н. До історії України XIX століття // Український історик.—

1964.- Ч. 4.- С 9-Ю.

Полонська-Василєнко Н. Історія України.—Мюнхен, 1976.— Т.2.— С 342—343.

Винар Б. Вказ. праця. — С 28.

25S

Голобуцький В.О. Вказ. праця.— С. 251.

Лугом О.І. Вказ. праця.— С 18.

Винар Б. Вказ. праця.— С 22.

* Мицюк О. Жидівська економіка на Україні в добі реакції // Розбудова Нації.—

1932.- Ч. 3-4.- С 83.

259

Згідно з переписом населення з 1897 p., купецтво України за

національною приналежністю складалося з 52,6% росіян, 22,2% ук-

раїнців, 20,9% жидів, 1,9% чужинців та 2,4% інших

Під кінець XIX ст. Україна вже була промислово розвиненою

країною й посідала значне місце в російському експорті промислових

товарів. Зокрема з України багато йшло за кордон цукру, спирту,

сукна, пряжі, канатів, мила та ін. Лише через Одеський порт в 80—

90-х pp. вивозилися мільйони пудів цукру, сотні тисяч відер спирту

Спеціалізація промислового виробництва привела до створення на

кінець XIX ст. на Україні великих промислових центрів

загальноімперського економічного значення — Донецького вугільно-

металургійного, Криворізького залізнорудного, Нікопольського

марганцевого і південно-західного цукробурякового районів

У 90-х pp. промисловість України характеризувалася великим

зростанням підприємств і їхньою концентрацією. Промисловці по-

чали творити монополістичні синдикати, намагаючись монополі-

зувати продукцію товарів і ціни на них. Цьому сприяло ще й те, що

багато промисловців-капіталістів були чужинці. Із 15 великих

металургійних заводів України — 9 належало французько-бель-

гійським капіталістам, 2 — німецьким, 1 — англійцям, а 3 — росі-

янам. Для них найважливішою справою було забезпечити вложені

ними капітали й дістати по можливості якнайбільші зиски. Складний

процес синдикалізації проходив разом з концентрацією певних

виробничих галузей та зрощуванням промислового капіталу з

банковим. Наприкінці XIX ст. банки контролювали 50% капіталів

металургійної і 60% вугільної промислових галузей. На жаль, Ук-

раїна не мала самостійної банкової системи й на її території існували

тільки філії московських і петербурзьких банків, що було ще одним

виявом колоніяльної залежності України

Коли ж з кінцем 1890 pp. настала промислова криза, багато дріб-

них підприємств збанкрутувало, а більші фабрики скорочували своє

виробництво, або й зовсім закривалися. Робітники залишилися без

праці, чим знижувалася їхня заробітня платня. Все це разом творило

дуже сприятливий грунт для революційної пропаганди. Визискував

Україну й імперський уряд, який витрачав на її народне господарство

дуже малі суми порівняно з прибутками, які Україна давала Росії

Винар Б. Вказ. праця.— С. 23.

Там же.— С 178.

Лугова О.І. Вказ. праця.— С. 19.

Винар Б. Вказ. праця.— С. 41.

Там же.- С 39.

Економічна політика уряду й робітництво

"В економіці України значне місце належало російським, а також

іноземним капіталістам, — стверджувала дослідниця того періоду

О.І. Лугова,— які експлуатуючи природні багатства і людські ресурси

..., одержували величезні прибутки." Наприклад, у Харкові вже в 1871

р. діяло шість чавунноливарних заводів. їх власниками були чотири

росіяни: Пономарьов, Рижов, Костін, Кочеров і два іноземці —

Вестберг і Пільстрем. У цей же час існувало 13 тютюнових фабрик,

серед власників яких не було жодного українця.

У Києві 1900 р. було 11 машинобудівних і чавунноливарних за-

водів, з них шість із 1843 робітниками належали іноземним підданим,

три — полякам і два обрусілим іноземцям, в яких разом працювало

455 робітників. Серед 93 інших київських підприємців, у яких

працювало 5038 робітників, було лише шість українських прізвищ і

на їх підприємствах був 361 робітник. У металургійній промисловості

України панівне становище займав іноземний капітал, який становив

80—90%. Такий самий стан був у сільськогосподарському

машинобудуванні, де майже всі великі заводи належали чужинцям. Із

68 цукрових заводів Київської губернії тільки шість належало

власникам українського роду, а саме — Абаза, Коза-ківський,

Краснокутська, Симиренко, Тульчинський і Яхненко. Подібно було й

у всіх інших галузях промисловості

. Так менш-більш виглядав "клас"

українських капіталістів. Вони мусіли "конкурувати в своїй

підприємницькій діяльності з буржуазією інших національностей, яка

мала більші капітали й більший досвід гонитви за наживою"

. На

основі цього можна безсумнівно стверджувати, що українських

капіталістів — буржуазії як класу, про який залюбки пише

комуністична історіографія, не було, натомість була російська

буржуазія, яка експлуатувала як саму Україну з її мінеральними ба-

гатствами, так і її робітників. Тут треба ще згадати і про те, що

російський уряд допомагав капіталістичним колам Росії, які були

зацікавлені в ослабленні позицій української буржуазії, в проник-

ненні російського капіталу в усі сфери економіки України

Умови праці на фабриках, заводах і шахтах України, як і цілої

Російської імперії, були жахливі. Робочий день тривав 12—14 годин,

платня була незадовільна, санітарні умови як на роботі, так і в

житлових приміщеннях, були нижче критики. Робітники не мали

жодного забезпечення від нещасних випадків на праці, каліцтва і

смерті й не мали права організуватися для оборони своїх інтересів

перед несовісними працедавцями.

Лугова О.І. Вказ. праця.— С 21.

Там же.— С 22.

Там же.