Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

нищила посіви і саранча. У додатку до того в краю лютувала холера.

У листопаді-грудні 1848 р. почалися селянські заворушення, які

очолив Лукіян Кобилиця. Ліквідувати повстання властям удалося

щойно влітку 1849 р. Вони арештували Л. Кобилицю, який внаслідок

жорстоких тортур помер 24 жовтня 1851 р. у тюрмі м. Ґураґумор

Розігнавши перший парламент, цісар Франц Иосиф І проголосив 3

березня 1849 р. нову конституцію, на базі якої Буковина стала

окремим від Галичини коронним краєм. Румуни намагалися

прилучити Буковину до заселеного здебільшого румунами Семиго-

родя, але їм цього не вдалося осягнути у великій мірі завдяки

єпископові Є. Гакманові, який рішуче виступив проти того. Тоді

вони повели кампанію за відокремлення Буковини від Галичини і

надання їй автономних прав. Цісар залишив Буковину окремим

коронним краєм, що остаточно переведено в життя щойно 6 березня

1853 р. Вслід за тим її поділено на 15 повітів на чолі зі старостами,

які підпорядковувалися президентові провінційного уряду в

Чернівцях. Цей стан тривав аж до 22 квітня 1860 p., коли Буковину

знову підпорядковано як окрему область галицькому урядові.

Буковині повернено статус коронного краю з правом внутрішньої

автономії 26 лютого 1862 р. і цим закінчилося намагання румунів

об'єднати її з Семигородом та Банатом, з яких вони планували

створити Велике Воєводство Румунів.

Буковина отримала свій власний сойм, до якого входило спершу

30 виборних послів, але виборчі мандати були поділені на стани:

Релігійний Фонд — 2 мандати, великі землевласники — 8, сільські

громади — 12, міщани — 5 (Чернівці — 2, а Радівці, Серет і Сучава

по одному), купці і промисловці — 2 і єпископ з уряду — 1 мандат.

Тому що єпископ і великі землевласники були, як правило,

румунами, то румуни домінували у тому соймі. Щойно 1910 р. в

Австрії була введена виборча система національних курій, і мандати

розділено поміж національні групи більш-менш пропорційно до

населення. Тоді число мандатів у Буковинському соймі збільшено до

. У виборах до буковинського сойму в 1870 р. на 27 послів було

всього чотири українці, а між ними єпископ Євген Гакман. У 1890 р.

до сойму вибрані три свідомі українці— Єротей Пігуляк, Іван

Тимінський і Василь Волян; в 1892 р. до них дійшов ще проф. Степан

Смаль-Стоцький, а в 1903 р. число послів-українців у буковинському

соймі зросло до шести

Шевченко Ф. П. Вказ. праця.—С. 187.

Nowosiwsky І. М. Op. cit.— P. 54—55.

Буковина, її минуле і сучасне (за ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана і А. Жу

ковського).— Париж—Филадельфія—Детройт, 1956.—С. 253.

Після реорганізації виборчої системи у виборах 1911 р. до бу-

ковинського сойму ввійшло 17 українців (15 від Націонал-Демок-

ратичної парти, на чолі з бароном Миколою Васильком, Теодот Га-

ліп від Радикальної партії й Микола Гаврищук від Соціал-Демок-

ратичної). Крім соціал-демократа М. Гаврищука, 16 українських по-

слів творили посольський "Український клуб" на чолі з М. Василь-

ком. Але цей сойм мав тільки о

дну

сес

І г

Ісрсз

напружене за-

гальнополітичне положення на Буковині більше не скликався.

До віденського парламенту в І890 р. був обраний Василь Волян,

якого в 1893 р. замінив Сидір Винницький. Значення буковинських

українців в австрійському парламенті зросло лише в 1898 p., коли

послом став барон М. Василько. ц

еи

визначний дипломат добре

орієнтувався в загальних політичних справах Австрії і, використову-

ючи свої зв'язки з впливовими віденськими достойниками, багато

зробив для поліпшення становища українців на Буковині у політич-

ній, культурній і церковній Ділянках. Разом з М. Васильком у ві-

денському парламенті від 1898 р. засідав також і Євген Пігуляк

Важливою і корисною зміною

для

українців Буковини була кон-

ституційна гарантія рівноправності усіх національностей у межах

Австрії. Однак під кінець 1851 р.

сар

скасував конституцію й Ав-

стрійська імперія повернула в нову добу реакції, яка потривала ціле

десятиліття.

Боротьба за національні права

Через брак власної інтелігенції Буковина не виявила великої по-

літичної активності в часі Весни Народів. Визначною постаттю того

часу був православний єпискоц українець Євген Гакман (1834—

1873), який реорганізував свою Єпархію та підніс рівень православ-

ного духовенства.

У часі прилучення Буковини

До

Австрії, більша частина її належала

до Радівецької єпархії, а ме

до Сучавської. Обидві ці єпархії

підлягали молдавському митрополитові в Яссах. Але австрійський

уряд не бажав собі, щоб духовна влада над його підданими знахо-

дилася поза кордонами імперії, тому цісар Йосиф II видав 24 квітня

1781 р. "патент", згідно з яким усі парафії, церкви й монастирі Пра-

вославної Церкви в Буковині вщц

ав

ід владу Радівецького єпископа

Досифея Херескула, який з "єпископа Радівців" став "єпископом

Буковини". На підставі цісарської постанови від 13 лютого

1782 р. єп. Херескул переніс свою катедру до Чернівець, де збудовано

для нього нову пишну резиденцію

Там же.-С. 258-259.

Власовсьшй І. Нарис історії Української Православної Церкви.-Нью-Йорк, 1957.-

Т. З- С XV.

218 219

—■"—--■" ■

Від 1783 до 1873 p. Буковинська єпархія підпорядковувалася пра-

вославному митрополитові у Карловицях (Хорватія). Заходами єпис-

копа Є. Гакмана Чернівецьку єпархію 1873 р. піднесено до стану

митрополії й вона отримала незалежність як Буковинсько-Далма-

тинська митрополія. В такому стані вона перебувала аж до розвалу

Австро-Угорської імперії в 1918 р. В 1840 р. єпархія поділялася на ві-

сім деканатів, які складалися з 148 парафій та 24 місцевостей. Крім

того, до православної єпархії належало ще три монастирі, у Путній,

Сучавиці та в Драгомірній. Понад дві третіх, або 269246 осіб належа-

ло до Православної Церкви, одна третя до інших віровизнань: 37738

римо-католиків, які мали один деканат, 9626 осіб різних інших

християнських релігій та 10 293 особи жидівського віровизнання

Говорити про національну свідомість буковинських українців у

цьому часі важко, але вони знали й любили свою мову й тому поміж

населенням сіл та адміністрацією, яка була в румунських руках,

проходила затяжна боротьба за введення української мови до

буковинських шкіл. Румунська мова у школах, якої діти не розуміли,

відштовхувала їх від школи і сприяла зростанню неграмотності. У

1811 р. цісарська Комісія освіти доручала, щоб у но-возапланованих

17 "тривіальних" школах Буковини, у громадах зі змішаним

румунським й українським населенням, учителі знали мову

мешканців села. У березні 1844 р. згадана Комісія наказувала, щоб у

публічних школах, на території між Прутом і Дністром, була введена

українська мова. Але місцева румунська адміністрація саботувала це

розпорядження. Згідно з переписом населення 1846 і 1851 pp.,

загальна кількість населення становила 447 095 осіб, в тому числі 188

288 українців (42,11%) і 175 670 румунів (39,30%), 37 855 німців

(9,47%), 29187 жидів (6,53%) і 10086 або 3,59% інших

. Отже, румуни

становили тоді дещо більше третини населення, яке в основному

проживало в південній Буковині. І тоді як в усіх селах із румунським

населенням мовою навчання в школах була румунська, румуни

робили всілякі перешкоди, щоб не допустити українську мову до

школи в українських селах, твердили, що буковинські українці— це

насправді зукраїнізовані румуни.

Українське національне відродження на Буковині почалося доволі

пізно, бо щойно в січні 1869 р., за ініціативою єпископа Гакмана було

засноване перше українське товариство "Руська Бесіда" головою

якого був обраний священик Василь Продан. Але перевагу тут мали

москвофіли, які в 1870—1871 pp. видавали журнал "Бу-ковинская

Зоря" штучною церковнослов'янською мовою за редакцією учителя

гімназії Івана Глібовецького. Починаючи з 1880 p.,

Bcndella T. Op. cit.-S. 38.

Das National і ttaetenrecht des alten Oesterreichs.—Wien—Leipzig, 1934.— S.55; Nowosiwsky

I. M. Op. cit.-P. 58.

220

"Руська бесіда" почала розбудовувати читальні, які провадили куль-

турно-освітню діяльність і ширили москвофільство. Одним із перших,

хто виступив проти москвофільської політики "Руської Бесіди", був

Осип Юрій Федькович. Ще в листопаді 1869 р. він написав статтю під

заголовком "Щоб не було запізно! Голос спосеред руського народу".

Але щойно в 1884 р. "Руську Бесіду" перебрали народовці, тоді вона

скоро стала духовним культурним осередком національного

відродження Буковини. Перед вибухом першої світової війни "Руська

Бесіда" налічувала вже п'ять філій у повітових центрах Буковини та

150 читалень з 13 000 членів.

У 1870 р. організовано політичне товариство "Руська Рада" також

під проводом В. Продана та впливами москвофілів, але 1885 р. на чолі

Ради стали народовці — фінансист Іван Тимінський, гімназіальний

учитель Єротей Пігуляк, педагогічний діяч і публіцист Омелян

Попович й І. Окуневський. "Руська рада" видавала два часописи

"Руська рада" і "Народний Голос". У 1880 р. під впливом галицьких

народовців український рух на Буковині почав досить швидко

ширитися.

Не мале значення для культурного розвитку Чернівців, як і для

цілої Буковини, мало заснування учительської семінарії в 1870 р. та

Університету ім. Франца Иосифа. Щоправда, в університеті ви-

кладання велося німецькою мовою, але були окремі кафедри ук-

раїнської та румунської мов і літератур. З цього університету вийшов

цілий ряд визначних буковинців і галичан, а між ними Іван Франко,

Лесь Мартович та ін.

Під економічним оглядом за велике достягнення цього періоду

можна вважати побудову залізничної сітки на Буковині: Чернівці—

Львів, Чернівці—Вижниця, Чернівці—Заліщики та Чернівці—

Новоселиця. Завдяки цьому Чернівці стали вузловим залізничним

торговельним центром, що сприяло швидкому зростанню міста. У

1851 р. Чернівці мали всього 20 тис. населення, в 1900 р. воно зросло

до 67 тис, а в 1930 р. до 112 тис.

У 1860 р. почали несміло з'являтися поетичні та прозові твори

народною українською мовою. Не малу роль у цьому відіграли твори

українських письменників з Наддніпрянщини— Григорія Квітки-

Основ'яненка, Марка Вовчка, а особливо поезії Тараса Шевченка.

Одним із перших на Буковині почав писати свої твори народною

мовою Осип Юрій Федькович Гординський (1834—1888). Замолоду

він служив при війську, був учасником кривавих австрійських походів

в Італію й тому багато віршів присвятив тяжкому "жов-нярському"

життю. Ці твори належать до найкращих серед його літературного

дорібку. Перша самостійна збірка поезій з'явилася в 1862 р. під

назвою "Поезії Іосифа Федьковича". Своїми поетичними творами, в

яких він малює життя простого народу, вояка й селянина, Федькович

здобув загальне визнання. Він "перший на

221

всю закордонну Украшу звернувся безпосередньо до народу, чер-

паючи від нього мотиви і зміст для своїх творів, принаймні най-

кращих, і цим зайняв в історії українського письменства одмітне

місце",— писав С. Єфремов

. Услід за Федьковичем пішов Сидір

Воробкевич (1836—1903), літературний псевдонім Данило Млака,

автор творів про історичне минуле й побут українського народу. Він

же драматург і композитор.

Під кінець XIX ст. на літературному горизонті Буковини з'явилася

нова сила, талановита символістка — Ольга Кобилянська (1865—

1942), яка у своїх творах, зокрема в першому під назвою "Людина",

з'явився друком 1891 р., та в другому "Царівна" (1895 р.) ідеалізує

аристократизм духа. В її пізніших творах "Природа", "Некультурна",

а особливо в оповіданні "Битва", змальовані розкішними барвами

картини природи, які можна зарахувати до поеми в прозі. А твори

"Банк Рустикальний", "Земля", "На Полях" та інші дають читачеві

реально-мистецькі сцени.

Культурно-освітні організації на Буковині

У 1884 р. засновано в Чернівцях товариство "Руский Народний

Дім", першим головою якого був Єротей Пігуляк, а секретарем Оме-

лян Попович. Рік пізніше почав виходити часопис "Буковина" за ре-

дакцією Осипа Юрія Федьковича, спочатку два рази в місяць, пізніше

частіше. Після Федьковича редакторами "Буковини" були Силь-

вестер Дашкевич, Осип Маковей та ін. Часопис друкувався народною

мовою й фонетичним правописом і проіснував аж до 1918 p., тобто

до окупації Буковини румунами. Буковина відіграла визначну роль в

розвитку національної думки і свідомості буковинських українців.

Одночасно "Руська бесіда", що її перебрали від москвофілів на-

родовці, почала видавати "Бібліотеку для молодсжі, селян і міщан-

ства", в якій визначну роль відіграв педагогічний діяч і публіцист

Омелян Попович (1856—1930). Пізніше назву "Бібліотеки" замінено

на "Ластівку", а вкінці на "Читальню".

У 1887 р., за ініціативою Ом. Поповича, засновано товариство

"Руська Школа", яке він очолював продовж перших чотирьох років.

Від 1891 р. аж до 1914 р. головою товариства був мовознавець і

педагог Степан Смаль-Стоцький (1859—1939). У 1910 р. товариство

перейменовано на "Українська Школа". Воно в 1912 р. налічувало 12

філій по цілій Буковині, засновувало приватні школи, а також

утримувало дівочу учительську семінарію в Чернівцях та реальну

гімназію у Вашківцях. Крім того, товариство "Українська

Школа" дбало про українські потреби в державних школах, орга-

нізувало курси для підвищення кваліфікацій учителів, видавало ук-

раїнські шкільні підручники й серію книжок для дітей "Діточа Біб-

ліотека".

Найбільшого розвитку у цьому періоді досягло власне українське

шкільництво на Буковині, яке стояло найкраще з усіх українських

земель. У 1910—1911 шкільному році на Буковині працювало 216

народних шкіл з українською мовою навчання, в яких училося 39796

учнів і викладало 800 учителів-українців. Крім того, було ще 77 шкіл

румунських, 82 німецьких та 32 інших шкіл. У 1911 р. з понад 122

тис. дітей шкільного віку тільки 4000 було неписьменних (3,03%)

. У

цьому була велика заслуга Омеляна Поповича, інспектора

українських народних шкіл у 1892—1912 pp.

Крім того^ було ще й середнє шкільництво, одна чисто українська

гімназія у Вижниці, крім згаданої вже приватної у Вашківцях, а

також школи, в яких деякі предмети викладалися українською мовою

поруч румунської та німецької. У середніх школах Буковини

навчалося тоді щорічно 1800 молодих українців та бл. 70 українців,

кандидатів на учителів.

У Чернівецькому Університеті від 1875 р. було три, а від 1884 р. п'ять

кафедр з українською мовою викладання. Тут 1912 р. навчалося

майже 1200 студентів, серед них 313 українців та 312 румунів. Згідно

з декретом міністерства внутрішніх справ від 9 грудня 1860 p.,

українська мова була визнана офіційною мовою нарівні з німецькою

та румунською в усіх урядових установах. Але, коли українські посли

запропонували, щоб українську мову вживати в соймі як офіційну,

румунські запротестували, кажучи, що такої мови нема й румунська

більшість схвалила, що в соймових дебатах можна вживати тільки

німецьку й румунську мови.

Зі зростанням української інтелігенції та її національної свідо-

мості, поправлялася й політична ситуація для українців. Почавши від

1880 p., усі національно свідомі українці, а зокрема українська

інтелігенція належали до народовського табору на Буковині. Спо-

чатку вони не хотіли творити жодних політичних партій, щоб не

роздрібнювати себе, аж до створення Української Радикальної Партії

в 1906 р. на чолі з Теодотом Галіпом, Ільком й Остапом Поповичами

та Наполеоном Бігарієм. їхніми органами були "Народна Воля" й

"Народна Справа", які з'являлися в 1905—1909 pp., та "Громадянин",

що прийшов їм на зміну і виходив аж до вибуху війни в 1914 р.

Радикальна Партія мала досить добре зорганізовані партійні кадри

при допомозі товариства "Січ". Однак її вплив на Буковині був

слабкий

Єфремов С. Історія українського письменства.—Вид. 4, з одмінами й додатками.—

Київ—Ляйпціг, 1919.— Т. 2.— С 125.

222

Буковина, її минуле й сучасне.— Париж—Філадельфія—Детройт, 1956.—С 255—256.

Там же.-С. 257.

223

Того самого 1906 р. була заснована також Соціал-демократична

партія, яка ставила собі за мету організувати українське робітництво,

її пресовим органом був часопис "Борба", що виходив з епіграфом

"Пролетарі всіх країн, єднайтеся". Головою цієї партії був Осип

Безпалко, а провідними діячами Григорій Андріящук, Микола

Гаврищук та інші. Соціал-демократична партія була в опозиції до

Радикальної партії, як також і до народовців, які в 1908 р. створили

свою власну "Національно-демократичну партію", на чолі якої стали

проф. С. Смаль-Стоцький, барон Микола Василько, Омелян Попович,

Єротей Пігуляк, священик Теофіл Драчинський та ін. Пресовими

органами цієї партії були "Буковина", яка тоді виходила тричі в

тиждень, і тижневик "Народний Голос".

Жваву національно-освідомлюючу й одночасно спортову працю

провадили руханкові й пожежні організації, об'єднані в "Союзі Сі-

чей", який у 1904—1914 pp. поширив свою сітку на всю Буковину й

начисляв 123 правних членів, 5 окружних союзів та 112 товариств

"Січ" по селах Буковини.

Поруч із цими найважливішими культурно-освітніми, запільно-

громадськими та економічно-фінансовими товариствами в період

національного відродження Буковини виникло багато організацій

найрізноріднішого характеру, студентських, жіночих, учительських,

церковних, драматичних, музичних, наукових, руханково-спорто-вих

тощо. У 1914 р. на Буковині було 590 різних українських товариств

та установ

Українське національне відродження на Буковині перебувало в

тісному зв'язку із загальним українським відродженням. Від самого

початку національно свідомі одиниці не без успіхів протистояли ру-

мунізації та германізації, налагоджуючи зв'язки з українцями з інших

земель, доказували історичні права українців на Буковину

У 1909 р. націонал-демократи організували в Чернівцях з'їзд, на

який прибули всі активні українські діячі: сільські війти з заступ-

никами, голови читалень "Просвіти" й товариства "Січ" тощо. На

тому з'їзді створено "Руську Раду", відому також під назвою "Се-

лянська Партія", на чолі з проф. С. Смаль-Стоцьким.

У такому стані Буковину захопила перша світова війна й перша

російська окупація в 1914 р.

ЗАКАРПАТТЯ

На південному схилі Карпатських гір знаходиться висунута най-

далі на південний захід частина української землі, знаної протягом

історії під різними назвами: Закарпаття, через своє географічне

положення— українська земля за Карпатами; Угорська Русь, ос-

Там же.—С. 284.

Там же.—С. 290.

224

кільки протягом століть тут панувала Угорщина; Підкарпатська Русь,

у складі міжвоєнної Чехословаччини, тому що відносно чехів це

Підкарпаття.

Закарпаття своєю площею обіймає бл. 15 000 кв. км і від півночі та

сходу вздовж Карпат межує з Галичиною, на заході — зі Сло-

ваччиною, на півдні з Угорщиною, а далі на схід — з Трансільванією.

Головні міста Закарпаття—Ужгород і Мукачів. Мукачів є також

осідком єпископа мукачівської єпархії та василіанського Свято-

Миколаївського монастиря на Чернечій Горі. Мова закарпатських

українців — це т. зв. карпатський діалект, яким говорять мешканці

південно-західної частини кол. Станіславівської єпархії, Ко-сівського,

Надвірнянського і південних частин Стрийського, Сам-бірського,

Сяноцького та Новосандецького повітів Галичини. Отже, творять

вони одну мовну групу із галицько-буковинськими гуцулами,

бойками і лемками.

Південні схили Карпат русини заселяли ще далеко до приходу

угорців, що зрештою стверджує і анонім Бейли Іу: "Русини-укра-їнці

заселяли не тільки гірські гребені Карпат, але сягали далеко вглиб

Угорщини до місцевостей Токай, Дебрецин, Гайдудорог та інші, де

ще перед першою світовою війною старші люди говорили руською

мовою. Ці території, заселені греко-католиками, належали колись до

Мукачівської єпархії"

Колись, за князя Володимира Великого, ця територія належала до

великої Київської Держави, але по його смерті 1015 p., угорський

король Стефан І використав княжі міжусобиці між синами Воло-

димира і прилучив Закарпаття до Угорщини. З того часу аж до по-

чатку XX ст. Закарпаття постійно перебувало в межах Угорщини.

Правда, в XIII ст. тут правили українські князі, зяті угорського князя

Бели, князь Ростислав Чернігівський та князь Лев І Галицький. Але це

все були тільки короткі проміжки часу. Від 1393 до 1414 pp. паном

Мукачівської домінії та наджупаном Березного Комітату був князь

Федір Коріятович, але він там володів з ласки угорського короля.

Коріятович залишив по собі на Закарпатті тривалу пам'ятку у вигляді

монастиря св. Михаїла на Чернечій горі біля Мукачева. Незважаючи

на те, Закарпаття ніколи не творило інтегральної частини Угорщини й

навіть у мадярських літописах про цю територію згадують як про

Маркію Рутенорум (область русинів)

. Так само в кордонах

Мадярщини Закарпаття ніколи не творило суцільної адміністративної

одиниці

Шаіщор В. Характеристика історичного розвитку русинів-українців у Мадярщині

(Угорщині) // Свобода.— 1984.— Ч. 48.—14 березня.

Шаіщор В. Вказ праця // Там же.— Ч. 47.—13 березня.

Пекар А.В. Нариси історії Церкви Закарпаття //Записки ЧСВВ.—Рим, 1967.—Т.22.—

С 14.

Q В. Верига

225

З половини XIII до кінця XV ст. на Закарпатті постав ряд міст за

німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Сев-люш,

Хуст та інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за

німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночасно

припливали на схід і словаки, що дало початок ступневій сло-

вакізації західного Закарпаття

Після довготривалих воєн з Туреччиною від кінця 14 ст., що за-

кінчилися угорською поразкою під Могачем, в 1526 р. Угорщину по-

ділили між собою Оттоманська Імперія, Семигород, який був під

зверхністю турецьких султанів, та Австрія. Внаслідок того Закарпаття

також було поділене — західна частина (Ужгородщини) разом з Пря-

шівщиною належали до Австрії, східна — до Семигорода, а середню

захопили турки. І оскільки Семигород і Австрія суперничали й по-

стійно вели війни, Закарпаття власне було головним побоїщем для

обидвох цих країн і його населення брало участь по обох боках.

Особливо активну участь брали закарпатські русини у повстанні

Франца II Ракоція (1703—1711), в якого вони творили прибічну гвар-

дію і заслужили від нього почесну назву "найвірнішого народу"

Боротьбу між Габсбургами і Ссмигородом використало населення

Закарпаття для полегшення власної долі. Постійні війни, як також

часті турецько-татарські напади на рівнинні частини Закарпаття

спричинили адміністраційний занепад, і панщина тут була далеко

легша, а в горах ЇЇ взагалі не було. Це дозволило Закарпаттю від-

родитися культурно і скріпитися економічно. Тоъгу туди навіть га-

личани тікали від ланщизняного утиску.

У 1699 р. східна Угорщина, а разом з тим і східне Закарпаття, пе-

рейшла з-під панування турецького султана лід австрійських Габ-

сбургів, що дало нагоду мадярським магнатам відновити над насе-

ленням систему поневолення і податкового здирства. У 1767 р. ав-

стрійська цісарева Марія Терезія видала закон, який зменшив пан-

щину на половину, визначив ланщизняні обов'язки і надав селянам

право на переселювання. Цісар Йосиф II видав у 1785 р. закон про

скасування підданства, але по його смерті підданство відновлено й

повернено старі порядки. Посилена панщина викликала рух оприш-

ків

, що виступали проти дідичів і державної адміністрації.

Раніше нащадки українських княжих родів служили при дворі

угорських королів й часто займали високі державні посади. Атс з

часом вищі українські верстви перейшли в римо-католицьку віру

' Лисяк-Рудницький І. Закарпаття //Енциклопедія українознавства (словникова ча-

стина).- Париж-Нью-Йорк, 1955-57.- Т. 2.- С 717.

ШтефанА. За правду і волю; спомини і дещо з історії Карпатської України.— Торон

то, 1973.-К.Н. 1.- С 126.

Енциклопедія українознавства (словникова щетина).—Париж—Нью-Йорк, 1955—57.—

Т.2.- С 718.

й помадярщилися. Однак у списках шляхти з XVII-—XVIII ст. на

Закарпатті було ще трохи й української; Бачинські, Балудянські,

Ферковичі, Ольшавські, Бренковичі, Анталовські та інші. Отримавши

шляхетство разом із гербом, вони втішалися тими самими при-

вілеями, що й мадярські шляхтичі-дідичі аж до скасування панщини в

1848 р.

. Однак не стали мадярами, а зберегли свою національність.

Власне із цієї незначної кількості руської шляхти вийшли оборонці і

просвітителі русько-української селянської маси на Закарпатті. Слід

підкреслити, що автохтонне населення Закарпаття аж до кінця другої

світової війни називало себе русинами, а мову свою руською, що

походить від історичної назви України — Русь. Подібно називали

себе мешканці Галичини й Буковини аж до першої світової війни.

Власне це українське, чи як воно звало себе в ті часи — руське

селянство, яке в своїй масі залежало від мадярської шляхти-

аристократії, залишилося на поталу мадярам протягом століть, а під

кінець XLX ст., також ще й жидам, які напливали в Закарпаття з Росії,

втікаючи від погромів.

Церква і народ

Помимо того, що закарпатські українці були позбавлені полі-

тичної самоуправи і провідної аристократичної верстви, вони збе-

регли свою народність завдяки релігійній окремішності. Мадяри були

католики, а русини-українцІ православні аж до половини XVII ст.

Але українська Православна Церква й духовенство не мати рівних

прав з римо-католиками мадярами, їх тільки толерували, а тому не

рідко й переслідували.

Щоб піднести престиж української церкви і здобути для неї права

подібні, як мала римо-католицька церква, єпископи розпочали заходи,

щоб зробити унію з Римом, подібну до Берестейської Унії 1596 р. Ці

заходи закінчилися т.зв. Ужгородською Унією 1646 р. у західній ча-

стині Закарпаття, згідно з якою Українська Церква мала гарантовані

певні специфічні обрядові права. Крім того, церква і духовенство були

зрівняні перед законом з римо-католицькою церквою. Першим уній-

ним єпископом став василіанин Петро Партеній з осідком у Мукачеві.

Але унійні заходи довели до затяжної боротьби у половині XVII

ст. між прихильниками унії і православними, причому останні

знайшли заступництво в Семигородського князя Ракоція, завзятого

кальвініста й великого ворога латинства. Завдяки йому православ'я на

Мармарощині вдержалося аж до 1720 р. Головними осто-ями

православ'я виявилися монастирі, зокрема Свято-Миколаїв-

Мельникова И. Н. Закарпатская Украина в революции 1848 года // Ученые записки

Института славяноведения.—Москва, 1949.—Т. 1.— С. 244.

226

227

ський у Мукачеві та Свято-Михайлівський у Грушові на Мармаро-

щині, який від 1391 р. користувався правами ставропігії

Великою перепоною у свободному розвитку релігійно-національ-

ного життя було узалежнення мукачівського єпископа від мадярсько-

го архієпископства в місті Ягері. Насправді, від прийняття церковної

Ужгородської унії 1646 р. мукачівські єпископи були зведені до ролі

генеральних вікаріїв мадярських римо-католицьких архієпископів в

Ягері. Єпископ Михайло Мануїл Ольшавський (1743—1767) перший

почав боротьбу за унезалежнення Мукачівської єпархії. Щоб вихова-

ти свідоме духовенство, він заснував богословську школу 1750 р. у

Мукачеві, де виклади відбувалися в тодішній книжній українській

мові. Він також організував народне шкільництво, щоб ширити ос-

віту серед населення Закарпаття. Ягерський архієпископ Карло

Естергазі, щоб ослабити українське католицьке духовенство і підко-

рити собі його, підбурював православних у боротьбі з уніатами. Це

довело до відкритої боротьби за єпископа Івана Брадача й архідиякон

Андрей Бачинський звернувся в імені українського духовенства за

поміччю до цісаревої Марії Терези. На її домагання, незважаючи на

протести мадярського єпископату, папа Климент XIV унезалеж-нив

Мукачівську єпархію від Ягеру буллою від 19 вересня 1771 р. Ще того

самого року Закарпаття виділено в окрему автономну єпархію з

осідком в Мукачеві, а Іван Брадач був першим самостійним єписко-

пом Мукачівської єпархії

. Це була територіяльно величезна єпархія,

з якої пщ тиском мадярів у 1818 р. виділено на заході другу греко-ка-

толицьку єпархію з осідком у місті Пряшеві, яку підпорядкували

острогомському архієпископові, як свому митрополитові

Найбільш заслуженим ієрархом Закарпаття був Андрей Ба-

чинський (1732—1809), номінований мукачівським єпископом у 1772

р. Бачинський переніс осідок Мукачівської єпархії та богословської

семінарії до Ужгорода, а в парі з тим і богословську школу, де вона

дістала характер духовної семінарії. Там же була відкрита також і

дяківська школа. Єпископ Бачинський намагався об'єднати

Закарпаття з Галичиною в одну церковну провінцію — митрополію,

але цьому противилися мадяри, які не хотіли допустити до об'єднан-

ня Закарпаття з Галичиною, щоб не скріплювати русинства-україн-

ства. Для піднесення освіти він організував бібліотеки, а при церков-

них громадах закладав українські школи. У цей час Закарпаття мало

найкраще зорганізоване шкільництво з усіх українських земель і в

1793 р. налічувало 300 шкіл. Одночасно єп. Бачинський закликав ду-

ховенство, щоб воно держалося свого обряду та плекало рідну мову.

Федорів Ю. Історія церкви в Україні.—Торонто, 1967.—С. 241.

Лужницькіїй Г. Українська церква між сходом і заходом: нарис історії української

церкви.—Филадельфія, 1954.—С. 512.

Пекар А. В. Вказ.праця.—С. 97.

Справа церковного об'єднання з Галичиною стала знов акту-

альною 1843 p., коли папа Григорій XVI хотів греко-католикам на-

дати, якщо не одного спільного примаса, то двох примасів, одного

для Галичини, а другого для Закарпаття. Однак мадяри не погодилися

з тим, щоб греко-католицькі єпархії були вилучені з-під мадярської

церковної влади. Тому вони не дозволили створити в межах

Мадярщини греко-католицьку митрополію

Незважаючи на політичне відокремлення Закарпаття від решти

українських земель, духовні зв'язки далі існували; у церкві вживали

богослужебні книги київського чи львівського видання й розвивалася

місцева релігійна література, що за своїм характером була частиною

української барокової літератури. Уніатська, чи пак Греко-

Католицька Церква на Закарпатті, була опорою русинства, тобто

українства. Мукачівська греко-католицька єпархія стала за даних

умов у проводі обнови й закріплення не тільки релігійного, але й

народно-культурного життя

. Саме з рядів греко-католиць-кого

духовенства на Закарпатті вийшли провідники українського

національного відродження.

Друга половина XVIII ст.— це доба інтелектуального піднесення

Закарпаття. Перед у цьому русі вели єпископи Михайло Мануїл

Ольшавський (єп. 1743—1767), Іван Брадач (єп. 1767—1772) та

Андрій Бачинський (єп. 1772—1809). їх уважають за найкращих цер-

ковних і культурних діячів Закарпаття.

Завдяки цим трудолюбним владикам половина XVIII ст. виявилася

"золотою добою" в історії церкви Закарпаття. Зайво підкреслювати,

що в цей час усе культурне і, очевидно, релігійне життя

зосереджувалося коло церкви. З кінцем XVIII ст. Закарпаття дало

цілу низку висококваліфікованих інтелектуальних сил, що

позакінчували закордонні університети, одначе їх не використано

тоді для культурного розвитку своєї землі, й вони у пошуках за

працею опинилися деякі в Галичині, як видатний фізик і математик

Іван Земанчик (помер після 1822 p.), професор, пізніше декан і ректор

Львівського Університету; Петро Лодій (1764—1829), професор

Львівського, Краківського, а також і Петербурзького університетів;

Михайло Балудянський (1769—1847), економіст і правник, професор

університету в Будапешті, у 1803 р. заходами Івана Орлая

запрошений до Росії і брав участь у законодавчій роботі графа

Михайла Сперанського, а в 1819—1821 pp. був першим ректором

Петербурзького університету; Юрій Гуца—Венелін (1802—1839),

який відіграв чималу роль у культурному відродженні нової Болгарії,

поклавши початок болгарським етнографічним студіям, та інші.

Там же.

Шандор Ш. Вказ. праця // Свобода.—1984.— Ч. 49.—18 березня.

228

229