Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Лужтщький Г. Вказ. праця.— С 522.

ШлсмкешічМ. Галичанство.— Нью-Йорк— Торонто, 1956.— С. 34.

190

ГнатюкВ. Вказ. праця.— С. 45.

Там же.— С 59.

Свобода (Львів).- 1935.- Ч. 31.-18 серпня - С 10.

191

ки, які стали на російську національну платформу. Вони заперечували

окремішність українського народу, його мови й культури, повторю-

ючи відому вже фразу, що українців ніколи не було, немає і не може

бути. Москвофіли-"новокурсники" поборювали українське наці-

ональне відродження і цілком стали на службу польської адміністрації

та російських шовіністів. На свою пропаганду вони одержували великі

суми грошей від "Галицко-Русского Общества" під проводом графа В.

Бобрінського. Платні агенти ширили ненависть до всього, що ук-

раїнське, агітували за російське православ'я і єдність українського на-

роду з російським. Провідниками "новокурсників" були Володимир

Дудикевич, Дмитро Марков, С. Лабенський та інші

У 1914 р. на українських землях Австро-Угорщини відбулося

декілька процесів, один у Мармароському Сиготі на Закарпатті,

другий — у Чернівцях на Буковині і третій, найголосніший — у

Львові проти чотирьох підсудних: Семена Бендасюка, студента-

випускника прав і журналіста, двох православних священиків-мос-

квофілів і одного студента прав з Лемківщини. Цей процес, відомий

під назвою першого підсудного С. Бендасюка, зрушив не тільки

Австрію і Росію, але також інші держави. Польська адміністрація

старанно приготовила той процес і підсудні були звільнені від вини й

кари. У той спосіб поляки, з одного боку, загравали на лояльності до

Австрії, а з другого — здобули собі прихильність Росії і всіх

русофільських народів Австро-Угорщини

, щоб скомпрометувати

український рух.

Москвофіли взагалі, а "новокурсники" зокрема, ідучи на спів-

працю з поляками, своєму народові, для добра якого вони намагалися

працювати, не дали нічого корисного, за тс наробили багато шкоди.

Москвофільский рух гальмував український національно-культурний

розвиток, але не зупинив його і жива українська течія взяла верх. З

кінцем XIX ст. москвофільство завмирало, помимо того, що поляки

підтримували його всіма засобами, а з Петербурга через російські

дипломатичні представництва надходили фінансові субсидії.

Народовці

На противагу старшому консервативному табору, молодше по-

коління покладалося на власні сили, на сили українського народу і

пропагувало єдність з українцями під московською займанщиною.

Вони організувалися довкруги літературного тижневика "Вечорниці",

що виходив у 1862—1863 pp. під редакцією Федора Заревича.

Тесля І. Галицьке москвофільство напередодні Першої світової війни // Новий Шлях.—

1981. -Ч. 37.-12 вересня.

Тесля І. Вказ. праця // Новий Шлях.— 1981.— Ч. 38.—19 вересня.

Однак журнал через брак коштів занепадав і знову появлявся під

новими назвами: "Мета" за редакцією Ксенофонта Климковича,

"Нива" за редакцією Костя Горбаля, "Русалка", за редакцією Во-

лодимира Шашкевича, сина Маркіяна. До молодих приєднались і

деякі старші діячі такі, як священик Степан Качала, суддя Юліан

Лаврівський, правник Іван Борисикевич, колишній заступник голови

Головної Руської Ради, письменники Корнило Устиянович та Сидір

Воробкевич.

З ініціятиви Володимира Барвінського, Юліана Романчука та

Анатоля Вахнянина у січні 1880 р. почала з'являтися у Львові нова

політична газета, яку на противагу русофільському "Слову" названо

"Діло", щоб "ділом, не словом прямувати до кращого майбутнього".

За редакцію взялися В. Барвінський, як головний редактор, при

співпраці А. Вахнянина, Михайла Подолинського, Івана Белея, Ю.

Романчука та Юліана Целевича. По смерті Барвінського газету

редагували Антін Горбачевский, І. Белей та ін. "Діло" виходило

спочатку два рази на тиждень, а від 1888 р. як щоденник. Газета стала

органом народовецького руху й інформувала про всі події, які

заторкували українців. Часопис проіснував аж до вересня 1939 p.,

коли його закрила совєтська влада. "Діло" гуртувало довколо себе

найкращі українські політичні й публіцистичні сили і, хоча

відстоювало погляди тієї чи іншої політичної партії, ніколи не було

партійним органом.

Заборона українського слова під Росією ще більше скріпила та

пожвавила діяльність народовців, бо східноукраїнські письменники,

як О. Кониський, П. Куліш, М. Драгоманов та М. Ста-рицький,

почали друкувати свої твори в Галичині. Українські діячі

Наддніпрянщини щораз уважливіше приглядалися до галицьких

справ, а українські організації почали отримувати щедру допомогу

східноукраїнських меценатів, хоч їх можливості далеко не могли

дорівнювати російським субвенціям для галицьких москвофілів

Українсько-польська боротьба в Галичині поважно занепокоїла

східноукраїнських провідників — В. Антонович, О. Кониський та

інші хотіли зробили з Галичини "український П'ємонт". Замирення

українців з поляками в Галичині відповідало також й інтересам

австрійської закордонної політики, бо саме тоді Австро-Угорщина

мала спір з Росією, за те що Австрія окупувала Боснію. Можливість

збройного конфлікту з Росією диктував Австрії, щоб вона на

східному кордоні держави запевнила собі мир і спокій. Щоб за-

спокоїти українців, уряд Австрії, під впливом міністра закордонних

справ Кальнокі, пішов на уступки українцям, а одночасно зробив

натиск на поляків, щоб вони з його політикою погодилися та

Демковігч-Добряііськігй М. Вказ. праця. — С. 68—69.

192

р В. Верига

193

були посередниками між урядом та українцями. Так намісник граф

Бадені і крайовий маршалок князь Евстафій Сангушко дістали до-

ручення довести цю справу до успішного кінця. Від українців у пе-

реговорах брали участь О. Барвінський і В. Антонович. Переговори

велися аж до осені 1890 р. у справі: 1) урядового запровадження

фонетичного правопису у шкільних підручниках; 2) заснування нової

гімназії в Коломиї; 3) кількості українських кафедр у Львівському

університеті; 4) дозволу на заснування товариства обез-печень

"Дністер" і 5) певної кількості мандатів при виборах за допомогою

уряду й поляків.

Остаточно поляки також пішли на деякі уступки, введено фо-

нетичний правопис, в 1892 р. заснували українці товариство обез-

печень "Дністер", у 1893 р. була відкрита українська гімназії в Ко-

ломиї. Але найціннішим здобутком "Нової Ери" було створення

кафедри історії Східної Європи та запрошення з Києва до Львова на

викладання Михайла Грушевського. Однак польсько-українське

порозуміння не тривало довго, бо граф Казимир Бадені і його партія

не думали йти українцям на поважні уступки. Перше розчарування

прийшло вже в березневих виборах 1891 p., коли українці здобули

всього сім послів на 56 місць до віденського парламенту. У 1895 р.

"Нова Ера" була похоронена тим більше, що небезпека війни Австро-

Угорщини з Росією минула.

Завдяки замиренню з поляками українці переламали русофільство

у власному народі. Вирішальне значення з цього погляду мало

очищення митрополичої капітули у Львові, популярно званої

"Святого Юра", яке провів митрополит Сильвестер Сембратович.

"Святий Юр" знов став головною опорою національного руху серед

галицьких українців.

Оскільки москвофіли захопили під свою управу "Народний Дім"

та "Руську Матицю" у Львові, народовці заснували в 1861 р. свій

власний клуб "Руська Бесіда", а згодом при ньому зорганізували ук-

раїнський театр. Це був перший професійний український театр вза-

галі, а не тільки в Галичині. Першу свою виставу він дав 1864 р. у

переповненому "Народному Домі" Львова. Була це п'єса "Маруся"

Григорія Квітки-Основ'яненка, адаптована Олександром Голем-

биовским, під дирекцією Омеляна Бачинського. Однак, через брак

достатньої кількості українців у Львові та через конкуренцію польсь-

кого міського театру, театр "Руської Бесіди" мандрував з місця на

місце протягом цілого півстоліття і перевозив свої декорації, костюми

та музичні інструменти. Водночас існування польського театру

забезпечувалось міським бюджетом і він ставив у Львові драми, опе-

ри й комедії цілий рік

Нижанковський 3. Тінями забутих предків українського театру // Свобода. — 1975.—

Ч. 122.—26 червня.

194

Щоб піднести освіту серед населення Галичини і протиставитися

москвофільській пропаганді, народовці, серед яких були священики,

заснували 8 грудня 1868 р. товариство "Просвіта", якого статут

говорив: "Спомагати народну просвіту в напрямах моральнім,

матеріальнім і політичнім".

Заснування "Просвіти" було переломовим актом у житті галиць-

ких русинів-українців, "а до того актом свого роду революційним, бо

мало за завдання зробити з етнографічної селянської маси націю,

свідому своїх цілей і завдань". 11 лютого управа, чи як це тоді

називалося, "виділ" "Просвіти" видав відозву, в якій визнав потребу

"цілий нарід, цілу масу простого люду, котрий нещасливою долею

більше як в інших народів підупав, двигнути і до пізнання привести і

на тім люді, котрий вже дав докази своєї твердости, заложили

будучність нашої народности". "В підкреслених словах замкнене

національне вірую і національна програма "Просвіти",— стверджував

відомий національний і політичний діяч Галичини Василь Мудрий

Першим головою "Просвіти" був обраний Анатоль Вахнянин,

педагог, журналіст і композитор. Завданням "Просвіти" було ширити

освіту серед дорослих при помочі організації читалень по українських

селах та видаванням популярних книжок з різних ділянок народного

господарства, творів красного письменства тощо. По всіх повітових

містах організувалися Філії Товариства "Просвіти", які займалися

організацією читалень у своїх повітах та різних культурно-освітніх

імпрез. На тих же зборах, пам'ятного 8 грудня 1868 p., студент Андрій

Січинський сказав, що "кожний нарід, що хоче добитися

самостійності!, мусить передусім дбати про те, щоб нижчі верстви

суспільносте, народні маси, піднести до тої степені просвіти, щоб

народна маса почула себе членом народного організму, відчула своє

горожанське і національне достоїнство й узнала потребу існування

нації, як окремішної народної індивідуальности, бо ніхто інший, як

маса народу підставою усього"

. Але цс власне було те, чого поляки

побоювалися й тому, маючи більшість у Галицькому сой-мі,

відмовлялися дати субсидії на діяльність "Просвіти". Оскільки

"Просвіта" ширила освіту серед народних мас, то один із послів

твердив, що вона підбурює селян проти панів. У відповідь на те тре-

тій з черги голова "Просвіти" український шляхтич-землевласник

Володислав Федорович (1845—1917) заявив, що "Просвіта" є товари-

ство ні від кого незалежне. Коли прийняла вона на себе труд видавати

шкільні книжки, то робить це тільки для добра народу... Щоб

Мудрий В. Роля "Просвіти" в українському житті; з приводу шістдесятиліття "Про-

світи".— Львів, 1928.— С 5.

Ялів В. Всенародність "Просвіти" // Українське Слово (Париж).—1969.— Ч. 1435.—

1 червня.

195

увільнити Просвіту на будуче від закидів ... неприхильних людей, я

дарую Просвіті 12 000 голландських гульденів"

Обговорюючи незалежність "Просвіти", Федорович підкреслив,

що вона працює для 20-мільйонного народу, "для якого вона є осе-

редком народного життя, якого є вона серцем і головою. Лиш цей

нарід, а не хто інший, є наш суддя!"

До 1914 р. товариство "Просвіта" у Львові було найважливішою

масовою українською організацією в Галичині, що довгий час охоп-

лювала своєю діяльністю майже всі ділянки національного життя.

Вона була матір'ю організацій і товариств, які згодом усамостій-

нювалися, по селах організували кооперативи, дитячі садки, гуртки

товариства "Сільський Господар" тощо.

Товариство "Просвіта" відіграло величезну роль в культурно-ос-

вітньому й національному розвитку не тільки Галичини, але й ук-

раїнства поза нею. До 1912 р. "Просвіта" видала 445 назв книжок

загальним тиражем 3 115 295 штук й налічувала 77 філій та 2944

читальні, 504 читальняні доми, і всі разом мали 197 035 членів, 2364

бібліотеки. Кілька сотень аматорських гуртків, стільки ж хорів і кіль-

канадцять духових оркестрів. Кожний член "Просвіти" діставав ще

кілька книжок на рік, що їх "Просвіта" видала 374 назви спеціально

призначених для широкого вжитку

. Крім того, "Просвіта" уділяла

також стипендії для студентів, чим допомагала й заохочувала

селянську молодь до вищих студій.

Товариство "Просвіта" докладало великих зусиль до піднесення

економічної освіти й розбудови економічних організацій та установ:

сільськогосподарська школа в Милованю, Товмацького повіту,

господарська школа для дівчат в Угерцях Винявських, а в 1911 р.

засновано Торговельну школу у Львові

. Від 1906 по 1912 р.

"Просвіта" організувала 15 кооперативних курсів, які закінчило 427

осіб. У 1912 р. при читальнях "Просвіти" існувало ще 540 крамниць і

236 позичкових кас.

"Просвіта" повела вперту і відкриту боротьбу з пияцтвом.

У 1909 р., за постановою першого з'їзду "Просвіти", засновано у

Львові протиалкогольне і протинікотинове товариство "Відрод-

ження", яке влаштовувало протиалкогольні курси, виклади, ба навіть

віча, на яких роз'яснювали, які шкоди наносить нікотин й алкоголь

для здоровля і господарства. Товариство "Відродження" відновило

свою діяльнісь і після першої світової війни, від 1928 р. видавало свій

місячний журнал "Відродження", який появлявся аж до приходу

большевиків у 1939 р.

Там же.

Мудрий В. Вказ. праця.— С 13.

Там же.- С 12-13.

196

Побіч культурно-освітної і видавничої діяльності, у 1870—80-х pp.

"Просвіта" відігравала також керівну роль у громадському й політич-

ному житті, завдяки тому, що членами її Головної Управи були то-

дішні українські галицькі політичні діячі. Вони шщіювали і співдіяли

в намаганнях погодження українців з поляками, народовців з мос-

квофілами, висилали петиції у справі заснування українських шкіл і

викладання української мови в школах.

У 1873 p., з ініціативи громадських та культурних діячів Гали-

чини, у Львові засновано "Товариство ім. Шевченка", на чолі якого

став видатний педагог та історик Олександер Барвінський, рішучий

противник москвофільства. Цей почин належно оцінили українські

культурні діячі Наддніпрянщини і приєдналися до зусиль галицьких

українців. Заходом Олександра Кониського й Володимира

Антоновича Товариство переорганізовано на "Наукове Товариство ім.

Шевченка" (НТШ) і створено три науково-дослідні секції: історично-

філософічну, філологічну та математично-при-родописно-лікарську.

У 1897 р. М.Грушевського обрали головою НТШ і на тому пості

він залишився аж до 1913 р. Під його впливом 1899 р. змінено статут

і членство поділено на дійсних членів, які вибирали секції, і

звичайних, які не мали вирішального голосу.

За головування Михайла Грушевського Товариство досягло най-

більшого розвитку і перетворилося у справжню українську академію

наук. Але такої назви офіційно йому не признано тільки завдяки

впливам польської адміністрації в Галичині, яка не хотіла конкуренції

Польській Академії Наук у Кракові.

Для здійснення намічених наукових завдань у великій мірі спри-

чинилися украшці-фундатори з Наддніпрянщини. Завдяки їм НТШ

видало понад 300 томів наукових праць. Провідне місце займали тут

"Записки НТШ", які почали з'являтися в 1892 р. й перетворені М.

Грушевським на квартальник, а пізніше двомісячник. До 1914 р.

з'явилося 120 томів "Записок", які були репрезентативним органом

усієї української науки. Широку видавничу діяльність розгорнула

історично-філософічна секція, очолювана Грушевським. Вона

видавала декілька серійних видань, у т. числі "Збірник ІФС". Важливу

наукову роль виконувала філологічна секція, яку очолював Іван

Франко, та етнографічна комісія, очолювана Володимиром Гнатюком.

Математично-природописно-лікарська секція видавала свій власний

"Збірник", в якому друкувалися праці видатних українських і

чужинецьких учених. Для ширшого загалу української інтелігенції

важливе значення мав місячник "Літературно-Науковий Вістник", що

служив об'єднуючим чинником усіх культурних сил України,

поділеної поміж двох ворожих імперій.

Наукове Товариство ім. Шевченка перетривало першу світову

війну, хоча було закрите в часі московської окупації в 1914—1915 p.,

197

продовжувало свою корисну діяльність і за польської окупації в 1919

—1939 pp. аж до січня 1940 p., коли його діяльність припинила

совєтська окупаційна влада.

При допомозі цих організацій народовці здобували чимраз то

більше послідовників і прихильників як серед інтелігенції, так і серед

селянських мас. Ріст сили народовців збігався з занепадом

москвофільства, яке тратило грунт, помимо фінансової допомоги від

російського уряду і протегування польською адміністрацією в

Галичині.

Під впливом зросту національної свідомості взагалі, прийшла

черга й на Українське жіноцтво, чий рух очолили Наталія Коб-

ринська та Євгенія Ярошинська. Він, одначе, не знайшов загальної

підтримки серед українських суспільно-громадських і політичних ді-

ячів. Незважаючи на те, Наталія Кобринська при допомозі Євгенії

Ярошинської зуміла зорганізувати у Стрию 1-го вересня 1891 р. пер-

ше віче "руських женщин". Віче не було велелюдним, бо на нього

прибуло заледве 40 жінок, зате з різних сторін Галичини й Буковини,

на яке чоловіки не мали доступу. Воно тривало близько двох годин і

під час нарад наспіли привітальні телеграми від Товариства "Січ" у

Відні, від письменниці Клименты Попович-Боярської та від дружини

проф. М. Грушевського. Крім того, буковинські українки прислали

заяву, що вони солідаризуються з нарадами збору

Головною темою віча було допущення жінок до університетських

студій та відкриття жіночої гімназії, або доповнення т.зв. виділо-вих

шкіл навчанням латинської і грецької мов. У тій справі вислано до

уряду окрему петицію, в якій порушено також загальнокра-єві

відносини, зокрема недостаток промислового руху в Галичині. Про

потребу жіночого видавництва говорила Євгенія Ярошинська й

вирішено організувати фонди на видання жіночого альманаху або й

періодичної газети

Товариство "Пласт" у Галичині зорганізували педагоги Олексан-

дер Тисовський, Тарас Франко та Іван Чмола у 1912 р. Він розпочав

діяльність у Львові у нелегальній формі. За прикладом Львова

почали поставати пластові гуртки в середніх школах інших міст Га-

личини. Збільшена політична активність поляків у Галичині насто-

рожувала українців і заставляла молодих ентузіастів до посиленої

виховно-організаційної праці по лінії змагань до національної са-

мостійності. Тільки два роки мала змогу пластова молодь проводити

свої пластові зайняття. Вибух першої світової війни 1914 p.,

мобілізація до війська професорів, виховників тощо, перервали його

роботу. Важливо підкреслити, що як Сокіл", так "Січ" і "Пласт"

Книш І. Смолоскип у темряві, Наталія Кобринська й український жіночий рух (З

передмовою Олени Кисілевської).— Вінніпег, 1957.— С. 168.

Там же.- С 171.

198

постали у противагу до подібних польських молодечих організацій,

які на своєму організаційному шляху перешкод зі сторони адміні-

страційних чинників не мали

Розуміючи вагу виховання молоді у національно-свідомому дусі, у

1863 р. громадський діяч і публіцист, священик Данило Танячке-вич

(1842—1906) та педагог Омелян Партацький (1840—1895) зорга-

нізували у Львові таємну громаду "Молода Україна", на взір київської

"Громади", до якої належали студенти університету. Управа тої

громади на чолі з Остапом Грабовським, до речі, римо-католиком з

Поділля, творили дев'ять найвизначніших та найрухливіших студен-

тів, а саме, Володимир Старосольський, Євген Косевич, Сень Горук,

Михайло Галущинський, Антін Крушельницький, Лонгин Цегельсь-

кий, Володимир Темницький, Роман Стефанович, Теофіль Мелень.

Всі вони пізніше визначилися, як передові культурні, політичні чи

військові діячі

. У 1899 р. "Молода Україна" нав'язала таємні зв'язки з

Революційною Українською Партією (РУП) на східній Україні й

колпортувала її однойменний орган, що почав з'являтися в 1900 р. та

інші видання РУП. У липні 1900 р. "Молода Україна" організувала у

Львові велике віче студентів-українців усіх високих шкіл Австрії, на

якому організувала велику демонстрацію за відкриття українського

університету у Львові

Пізніше такі таємні громади були організовані по середніх школах

різних галицьких міст (Тернополі, Коломиї, Станіславові, Перемишлі,

Дрогобичі, Бережанах тощо), вони проводили культурно-національну

роботу серед молоді. У Бережанах такий гурток прийняв назву

"Молода Україна", до нього належали Богдан Лепкий, Зенон Кузеля,

Григорій Качала. Цей гурток вважав своїм обов'язком відзначати

кожнорічно день знесення панщини у Галичині. Бережанська

"Молода Україна" мала моральну й матеріальну підтримку з боку

старшого громадянства, й на окрему згадку заслуговує відомий пись-

менник у Галичині, Андрій Чайковський

. У травні 1903 р. відбувся у

Львові потаємний з'їзд усіх гуртків Галичини, на якому зроблено

підсумки праці серед галицької молоді.

Для виховування молоді в 1894 р. у Львові засновано руханко-во-

спортове товариство "Сокіл", статут якого базувався на статуті

чеського "Сокола". Першим його головою був Василь Нагірний, а

справником — Володимир Лаврівський, обидва піонери сокільсь-

кого руху в Галичині й Буковині, який по селах був також і рухан-

ково-пожежною організацією. Всі пізніші організації входили до

центральної у Львові, відомої під назвою "Сокіл-Батько". Великі

Гординський O.K. 70-річчя українського Пласту, 1912—1982 // Наша мета (Торон

то).— 1982.— Ч. 35.—15 вересня.

Молода Україна (альманах).— С. 12—13.

Там же.- С. 13—14.

Там же. - С 63-64.

199

заслуги в розбудові "Сокола" педагога Івана Боберського (1873—

1947), який був його головою від 1908 по 1914 р. За його головства

товариство поширило свою діяльність на всю Галичину, зокрема у

Львівському повіті та на Поділлі.

У 1900 р. Кирило Трильовський заснував у селі Завалля Сня-

тинського повіту перший гурток руханково-протипожежного това-

риства "Січ", яке скоро поширилося по цілій Галичині, а зокрема на

Покутті й Буковині. Ця молодеча організація була здебільшого під

впливом Радикальної Партії. Всі локальні організації об'єднувалися в

Головному Січовому Комітеті, який у 1912 р. перейменовано на

"Український Січовий Союз", на чолі якого стояв генеральний отаман

Кирило Трильовський. Перед вибухом першої світової війни "Січ" і

"Сокіл" влаштували на площі "Сокола-Батька" у Львові великий

крайовий здвиг молоді для відзначення 100-річ-чя народим Тараса

Шевченка. Обидві ці організації, призначені для тіловиховання

молоді, були масовими організаціями, які мобілізували й виховували

молодь й налічували бл. 12 000 членів.

Церква і народ

Колосальне значення в національному відродженні галицької

вітки українського народу відіграла Українська Греко-Католицька

Церква. Вона охоплювала найширші маси населення й національна

свідомість у багатьох селах залежала від свідомості пароха.

Здебільшого священик був єдиною високоосвіченою людиною на

селі, до якого всі зверталися як до свого батька за порадою і він мав

великий вплив на своїх парафіян. Про значення Української Греко-

Католицької Церкви влучно висловився священик Йосиф

Заячківський на перших основуючих зборах Львівської "Просвіти":

"Дивні речі чинить Провидіння ... Та Унія, що її сприяв польський

уряд в XVI ст., перевернулася в XIX ст. в найбільшу захисницю

української національної справи, давши низку патріотів священиків-

католиків, що врятували Галичину від полонізації, подібно як

католицькі священики врятували Ірляндію від ан-глізації..."

Велику

роль у цьому процесі відіграли владики, що стояли у проводі Церкви:

Михайло Левицький, Григорій Яхимо-вич і Спиридон Литвинович.

У 1869 р. помер галицький митрополит Литвинович, і папа Пій IX

назначив митрополитом адміністратора Перемиської єпархії,

єпископа Иосифа Сембратовича, доктора теології і професора

Львівського університету. Це була людина науки й не конечно при-

' Борщак І. Галичина й українська справа в XIX ст. // Україна (Париж).— 1953.—

Збірник 10.- С S64.

200

готована вести боротьбу з москвофільським рухом, що тоді заісну-вав

в церковно-релігійному житті Галичини. Але в 1880 pp. моск-

вофільство набрало такої сили, що врешті й австрійський уряд не міг

довше його легковажити. Зокрема коли І. Наумович перейшов на

православ'я з цілим селом 1876 р. Це було на руку полякам, які

використали те як доказ, що українцям годі вірити, навіть якщо вони

заявляють себе австрійськими патріотами, бо по суті вони є вірними

слугами Москви. Для Москви це був доказ, що "унія й католицтво"—

це накинене згори ярмо, бо по суті українці залишаються

нез'єднаними православними, для яких Москва є третім Римом

Митрополит Йосиф Сембратович виявився прихильником ук-

раїнізації церкви, сам говорив проповіді по-українськи та й свя-

щеникам те саме наказував. Він поборював п'янство, що тоді дуже

поширене було по селах, і надав тій справі церковно-релігійного

характеру. Очоливши т.зв. відроджекецький рух, він уклав окремий

статут для церковних братств тверезості. Священики, які на селах

користувалися великим авторитетом, брали активну участь у тій

боротьбі. Наприклад, в селі Денисові на Тернопільщині ла-рохом був

через довгі роки священик Йосиф Вітошинський, який палицею гонив

селян з москвофільської читальні Качковського та з корчми. Він

організував у селі читальню "Просвіти", другу з Галичині після

Львова і своєю довголітньою та наполегливою працею поставив село

на рейки українського національного відродження. Завдяки йому

читальня ім. Качковського^ занепала й зникла, спорожніли жидівські

корчми в селі

. Отець Йосиф Вітошинський не був винятком. Це,

очевидно, ^підривало зиски дідичів^ і за те пани зненавиділи

митрополита Иосифа Сембратовича й не полишали нагоди, щоб йому

за те відплатити. Остаточно через польські інтриги на цісарському

дворі, підсилені поширенням москвофільства серед духовенства, у

1882 р. цісар домігся від папи усунення митрополита Иосифа. На

місце митрополита прийшов його небіж Сильвестер Сембратович.

Другою^ важливою справою, яку започатковано завдяки митро-

политові Йосифові Сембратовичеві, стала реформа чину ОО. Ва-

силіан. Політика митрополита Иосифа, як також і народовців, на-

сторожила не тільки москвофілів і поляків, але також й австрійський

уряд, ба навіть Рим, який почав цікавитися українськими справами й

вимагав, щоб менше уваги було присвячувано національному

вихованню молоді, а більше католицькому. У зв'язку з тим папа Лев

XIII призначив польський монаший чин "Змартвихвстанців"

реформувати монаший чин ОО. Василіан, який знаходився у стані

ЛужницькийГ. Вказ. праця.— С. 522.

Шарик М. Діти війни. Спогади.— Вінніпег, 1955.— Ч. 1.— С 20—22.

201

занепаду. Коли на початку XIX ст. він нараховував 144 монастирі та

1225 монахів, то на початку 1880-х pp. їх залишилося заледве 14 і з

50 монахами. Сподіваючись певних успіхів у своїй полонізацій -ній

політиці, Галицький сойм негайно ухвалив на ту ціль 100 000

ринських, помимо протестів греко-католицького священика, посла

Степана Качали. Щоправда, призначення єзуїтів "змартвихветан-ців"

та реформування українського монашого чину насторожило

українську громадськість, але згодом виявилося, що реформа себе

виправдала і "з реформованих василіан вийшло багато прекрасних

священиків, богословів і церковно-громадських діячів"

Василіани відновили місійну працю, працювали серед української

молоді, організуючи молодечі "Марійські Дружини", які до вибуху

світової війни налічували понад 20 000 членів. Вони зорганізували

початкову гімназію — Інститут св. Йосафата в Бучачі, в якому на-

вчалося до 800 учнів. Крім того, василіани розвинули доволі успішну

видавничу діяльність з осередком у Жовкві, де появилася ціла низка

української релігійної літератури. Вони видавали місячний журнал

для народу "Місіонар", для молоді— "Наш Приятель", а по війні —

також науковий журнал "Записки ЧСВВ".

Митрополит Сильвестер Сембратович велику увагу приділяв

скріпленню Греко-Католицької Церкви. Він провів у ній основні

реформи, а в 1885 р. створив нову єпархію з осідком у Станіславові,

яка охоплювала Покуття і частину Поділля.

С. Сембратович 1891 р. скликав у Львові провінційний собор,

який упорядкував низку обрядових справ, що утруднювали духовну

працю і спиняли розвиток Церкви. За ініціятивою василіанина Єремії

Ломницького він 1892 р. заснував нове чернече згромадження сестер

служебниць для релігійного виховання дітей і шкільної молоді та

харитативної допомоги по парафіях. У Львові відкрив дівочий

інститут, який віддав під опіку Сестер Василіанок.

Сильвестр розумів загрозу москвофільства, яке ширилося серед

мало-, а то й неграмотного населення, з одного боку, а з другого, те,

що йшов запеклий бій із польським кліром. Більшість освіченого

духовенства була т.зв. "кацапами", тобто москвофілами, так що

митрополит не міг вести з ними відкритої протимосквофільсь-кої

боротьби, щоб не зразити собі більшої частини греко-католиць-ких

священиків. Однак тому, що він вибрав посередню і на той час

правильну лінію, частина духовенства народницького напрямку

дивилася криво на нього, а молодь таки ворожо

. Народовці, під

впливом драгоманівського антиклерикалізму, виступали проти

митрополита, але згодом помирилися з ним, зокрема коли у вибо-

Федорів Ю. Вказ. праця. — С 288.

Лужницький Г. Вказ. пращ.— С. 524.

рах до парламенту у 1885 р. він провів своїх двох кандидатів у посли.

Це показало народовцям, що Сембратович має силу і з ним треба

співпрацювати. Митрополит включився у громадську діяльність та

сприяв народовецькому рухові угодовецького відламу. За заслуги

супроти Церкви папа Лев XIII номінував митрополита Сем-братовича

кардиналом.

У 1898 p. C. Сембратович помер, і в 1900 р. на галицький мит-

рополичий престіл прийшов молодий монах-василіанин граф Андрей

Шептицький. До нього також чимало українців ставилося з

недовір'ям й підозрівало, що він, як нащадок старого українського,

але сполыценого роду, сприятиме польським впливам на українські

справи. Так само поляки сподівалися, що молодий митрополит

причиниться своїм впливом на зупинення національного розвитку

галицьких русинів-українців. Але митрополит Андрей скоро

включився в боротьбу за права українського народу й під його впли-

вом багато священиків греко-католиків зірвало з москвофільством і

приєдналося до народовецького табору. Турбуючись народною

культурною спадщиною, у 1913 р. митрополит Андрей Шептицький

заснував у Львові Український Національний Музей і сам став його

головним меценатом. Своєю відданою працею для української церкви

й народу митрополит Андрей зумів прихилити до себе народні маси і

ще до вибуху першої світової війни уже був визнаний усіма як

український патріот.

Школа й освіта в Галичині

Посол галицького сойму, польський історик і поет, ректор Кра-

ківського університету Йосиф Шуйський, виступаючи у галицькому

соймі 1880 p., заявив, що "наповняючи голову (селянської) дитини

різнородними відомостями, викликало б у неї аспірації до вищих

шкіл. Отже, ціль навчання помилкова, бо замість дати їй корисну

науку, яку вона могла б використати на ріллі, наука викликає

аспірації, які не відповідають її селянському станові, але заохочує

пнятися по драбині до вищих шкіл." Він також стверджував, що

учительські семінарії дають відносно зависокі кваліфікації кандида-

там на учителів, яких учителі сільських шкіл не потребують". Він за-

кликав відповідальні чинники "схаменутися й перевірити програми

для кваліфікацій учителів народних шкіл". Дослідники цього питання

стверджують, що думки Шуйського не були поодиноким явищем,

вони виражали переконання певного кола людей

. Це були погляди

шляхти відносно навчання селянських дітей взагалі, польських й

українських, але для українців обмеження були ще більші й ад-

міністрація робила всякі труднощі у ширенні просвіти серед наро-

Kieniewicz S. Galicja w dobie autonomicznej (1850—1914).— S. 152—153.

202

203

ду. І ПОЛЬСЬКЕ адміністрація дотримувалася вказівок Шуйського, або

робила це й без нього. У 1875 р. в Галичині було 1093 польські шко-

ли, 1340 — українських та 260 — утраквістичних (двомовних). Не бу-

ло українських шкіл у містах, з яких був доступ до середніх шкіл,

гімназій чи учительських семінарій. Але сама чисельність шкіл не все

говорить. У 1894/95 шкільному р. 171 польська та 286 українських

шкіл не діяли. Три роки пізніше (1897/98) не функціонувало 155

польських шкіл, а українських — 321. У 1900 р. було 2136 українсь-

ких, а насправді змішаних шкіл, та 2 099 польських. Але з них тільки

1894 школи працювали, які разом налічували 2368 класів, а 2000

польських шкіл мали 5671 клас, отже, майже вдвоє більше

В останніх роках перед першою світовою війною в Галичині було

бл. 3000 українських народних шкіл

. Упослідження українського

населення в ділянці народної освіти спостерігається також і в ста-

тистиці учителів. У 1900 р. в галицькому шкільництві працювало

5449 учителів поляків і заледве 2284 українців

. У сільських чоти-

рикласових школах один учитель учив два класи зранку, а два по-

полудні. Внаслідок того, наприклад, у селі Біла Чортківського повіту,

в 1904 р. два учителі учили 681 дитину

Велику дискримінацію практикували поляки і в організації се-

реднього шкільництва. В 1875 р. поляки мали 28 гімназій та 6

реальних шкіл, а українці — 4 гімназії й ані одної реальної

. У 1914 р.

одна гімназія припадала на 42000 поляків і одна на 520000 українців

Водночас українці мали вже шість державних гімназій ^ українською

мовою навчання, а при двох польських були паралельні українські

класи (в Стрию і Бережанах). Зате поляки мали 39 гімназій та 11

реальних шкіл середнього типу, де не вчили класичних мов. Крім

того, були ще й 10 учительських утраквістичних семінарій. Правда,

поруч з тим, існувало ще вісім приватних українських гімназій, під

зарядом Руського Педагогічного Товариства, та дві учительські

семінарії, а сестри Василіанки мали три середні школи. Всього у

Галичині було 13 українських приватних середніх шкіл, які

українська громада вдержувала власними коштами. У них навчалися

в 1911/12 шкільному році 1931 студент. У той же самий час польські

середні школи утримувалися з державних бюджетів, тобто з податків

усіх громадян, у т.ч. українців. Вступ до шкіл для селянської молоді

був обмежений не тільки

Ibid.- S. 323.

Полонська-Василснко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т.2.— С.434.

Najdus W. Op. cit- S. 76.

Ibid.-S. 53.

Kieniewicz S. Op. cit.—S. 323.

Ukraine, a concise encyclopedia.— Toronto, 1963.— Vol.2.— P. 331.

204

відповідними законами, але також й економічними спроможностями

селянина. Небагато було таких селянських господарств, що могли

оплачувати дуже високі кошти за школу та утримання дитини в місті.

Для організації українського шкільництва в останній декаді XIX

ст. постало ще й Руське Педагогічне Товариство, яке заініціювало і

утримувало чотири приватні школи та кілька бурс-гуртожитків, де

виховувалася українська молодь. Великого значення набуло це Това-

риство в останні роки перед першою світовою війною, а зокрема під

польською окупацією, відоме вже під назвою Українське Педагогічне

Товариство — УПТ. Воно організувало й утримувало "Рідні школи",

народні й середні гімназії, де українська молодь виховувалася на

свідомих синів свого народу. Зліквідувала УПТ, як і всі утримувані

ним школи й гуртожитки, совєтська влада восени 1939 р.

Політичні партії й організації

Політичні умови, які створилися в "конституційній" Галичині,

змусили народовців поширити свою діяльність і на політичне життя

краю, де втомлене вже старше покоління не давало собі ради з

польським наступом. У 1885 р. народовці заснували політичну орга-

нізацію під назвою "Народна Рада" у противагу москвофільській

"Руській Раді". Народна Рада стояла на позиціях єдності галицьких і

наддніпрянських українців та окремішності українського народу від

польського та російського. Вона вимагала поділу Галичини на дві

провінції, східну — українську, та західну — польську, і ставила собі

за мету обороняти конституційні права українців, боролася за рів-

ноправність усіх народів Австро-Угорщини. Насправді Народна Рада

не була партією, а тільки клубом інтелігентів, на чолі якого стояв ві-

домий суспільно-громадський діяч Юліан Романчук.

Внаслідок різниці поглядів у 1890 р. з ініціативи Івана Франка,

Михайла Павлика, Вячеслава Будзиновського постала на базі ра-

дикальних молодечих гуртків перша українська політична партія в

Галичині — Русько-Українська Радикальна Партія. Але в скорому

часі прикметник "руська" опущено й залишилася Українська Ра-

дикальна Партія (УРП), яка організувала селян і робітників, а зокрема

жіноцтво. Вона скликала віча по селах, заюіадала кооперативи, як

самооборону перед жидівським лихварством. Спершу в цій партії

домінували ідеї Михайла Драгоманова, що виявилося, зокрема, в

пропагуванні секуляризації українського суспільного та культурного

життя. Так почалося поборювання Грско-Католицької Церкви та її

духовенства.

Вячеслав Будзиновський пропонував ввести до програми партії

поетапну максимальну й мінімальну ціль, а саме ~- змагання до

власної державності і мінімальну — домагатися поділу Галичини

205