Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Весна Народів на Закарпатті

Революційний рух 1848 p., знаний як Весна Народів, захопив

також Угорщину, яка в межах свого королівства мала багато слов'ян.

Крім русинів і словаків на півночі, знаходилися ще й землі південних

слов'ян, в тому числі Хорватія. Усі ці слов'янські народи Угорщина

хотіла змадяризувати, насильно запроваджуючи в їх школах й урядах

мадярську мову. У справу втрутився центральний уряд у Відні,

ставши на боці слов'янських народів. На тому тлі у вересні 1848 р.

вибухло збройне повстання мадярів проти Габсбургів під проводом

Лайоса Кошута, якого мадяри проголосили президентом незалежної

Угорщини. Не маючи власних сил, щоб задушити мадярське

повстання, молодий австрійський цісар Франц Иосиф І запросив на

допомогу Росію. Російський цар Микола І вислав до Угорщини понад

стотисячну армію, під командою генерала Івана Паскевича, яка в

серпні 1849 р. побувала на Закарпатті та задушила повстання. Кошут

мусів рятувати своє життя втечею до сусідньої Туреччини.

Під час революції періоду 1848 р. панщина була теоретично ска-

сована законом угорського сойму, але насправді існувала аж до 1853

р. Це й було одною з причин, чому українське населення Закарпаття

не підтримало мадярське повстання й залишилося лояльним Австрії.

Закарпатська інтелігенція, що складалася головно з духовенства,

домагалася автономії для своєї країни в межах Угорщини. Однак,

переконавшись, що уряд Кошута не думає задовольнити потреб

слов'янських народів, на чолі з Адольфом Доб-рянським (1817—

1891) і священиком Олександром Духновичем (1803—1865)

висунула ідею автономної Угорської Руси й об'єднання її з

українською частиною Галичини.

З приходом на трон Франца Иосифа на початку 1849 р. А. Доб-

рянський виїхав на чолі української депутації до Відня і вручив ці-

сареві прохання — створити автономну Угорську Русь й об'єднати

всі українські землі під Австрією в одну адміністративно-політичну

цілість

Після проголошення березневої конституції в 1849 р. Доб-

рянський розвинув широку діяльність з метою об'єднання Закарпаття

з Галичиною. Він опрацював окремий меморіал у тій справі і,

зібравши під ним підписи на Закарпатті, відправився до Львова, де

представив свій план Головній Руській Раді. Рада той план схвалила

й 20 квітня 1849 р. меморіал вручила губернаторові Галичини

графові Агенору Голуховському, щоб він передав його цісареві.

Ідея такого об'єднання Закарпаття з Галичиною в одне "Руське

воєводство" знайшла широкий відгомін по обох боках Карпат. Най-

Мелышкопа И. Н. Вказ. праця.—С 272.

краще обгрунтування тій ідеї дав Олександср Духнович у своїй статті

в "Зорі Галицькій" "Состояние русинів в Угорщині". Згадуючи про те,

як мадяри-азіяти прийшли в долину ріки Тиси, відірвали "забес-

кидських русинів" від інших руських племен, що проживали на схід

від Карпат, він ствердив, що вони свобідних 700 тисяч русинів пе-

ретворили в рабів Угорщини. Обговоривши факти конечности тери-

торіального об'єднання Закарпаття з Галичиною, Духнович закінчив

свою статтю словами: "Русини угорські давніше з галицькими з'єд-

нані були (а) в самій Угорщині, як самобутній нарід визнаний, бо в

XIV ст. руським воєводою обдарований. Русь Угорська має історичні

права на бажаний союз і для того вважала за потрібне про те до Го-

ловної Ради Руської у Львові, як і до Його Імператорської Величності

просьбу подати в надії, що уряд просьбу ласкаво прийме і обіцяну

всім народам рівноправність і на угроруське племя ізволить"

Однак об'єднання всіх українських земель під Австрією в одну

адміністративну провінцію не вдалося зреалізувати через великі

впливи польських аристократів у Відні, які хотіли зберегти у своїх

руках усі галицькі землі й виступили проти поділу Галичини на ук-

раїнську — на сході, та польську на заході. У цьому вони дістали

повну підтримку від мадярів і румунів, які теж не хотіли втратити

українських територій. За те австрійський уряд поставився прихильно

до першого проекту закарпатських русинів і в 1850 р. створив т.зв.

"Руський Дистрикт" із заселених українцями земель Угорщини, зі

столицею в Ужгороді. Вже в 1849 р. у Відні назначили Дцоль-фа

Добрянського, одного з найбільших борців за національно-політичні

права Закарпаття, заступником наджупана цього "Руського

Дистрикту" й на тому пості він був у 1850—51 pp.

. "Руському Ди-

стриктові" не визначено тоді герба, але сам А. Добрянський і його

прибічники вважали синьо-жовті кольори національними барвами

Закарпаття. У 1855 р. в Марамороській жупі введено також синьо-

жовті кольори, тому що, як це записано в протоколі Мараморось-кої

жупи, "добрі дві третини населення жупи є русини, а з уваги на те, що

й на інших руських землях синя і жовта барви є прийняті, хай так

буде і в Марамороші."

Мукачівська греко-католицька єпархія більше як 150 літ уживала

синьо-жовтих барв як своїх кольорів. Коли в 1818 р. з Мукачівської

єпархії виділено Пряшівську єпархію, вона так само задержала синьо-

жовті барви

. Це свідчить, що населення Закарпаття завжди вважало

себе складовою частиною русько -українського народу. З

відновленням конституції в Австрії в 1860 р. мадяри домоглися

скасування Руського Дистрикту, який був їм не наруку.

Там. же- С 273.

ШтефанА. Вказ праця. — С 97.

Там же.— С 103.

230

231

А. Добрянський, обнявши нову посаду, заводив українську мову в

урядах і школах, планував заснувати в Ужгороді "руську академію".

Здавалось, що все було на добрій дорозі. На жаль, сам Добрянський

попсував всю справу, бо, ставши намісником, він замість ширити

національну свідомість та розбудовувати українську культуру, почав

класти підвалини під москвофільство

* * *

Москвофільство існувало на Закарпатті ще з кінця XVIII ст., а в

1848—1849 pp. було підсилене постоєм російської армії, яка приду-

шувала мадярське повстання. Головними діячами москвофільства

були згадуваний уже Адольф Добрянський, а також греко-католиць-

кий священик Іван Раковський (1815—1885), що редагував "Церков-

ный вестник для русинов Австрийской Державы" і прищеплював ідеї

московського месіянізму. Під впливом Адольфа Добрянського в 1850

—60-тих pp. на Закарпатті цілковито запанувало москвофільство, так

що крізь нього не могла пробитися українська національна ідея.

"Коли опісля наступив державний дуалізм і мадяри почали змагати

до асимілювання немадярських народів, москвофіли відразу піддалися

сій течії й потрапили погодити москвофільство з мадярон-ством",—

твердив В. Гнатюк

. Так, завдяки москвофільству, з одного боку, а

мадярам з другого, які поборювали українську народну мову, мова

закарпатських українців московщилась й робилися намагання

створити окремішню мову для Закарпаття, мішанину церковносло-

в'янської і московської мови

. Але москвофільство на культурнім полі

цілком провалилося, бо народові й інтелігенції на Закарпатті мос-

ковська мова й література були цілком чужі. Зате москвофільський

месіанізм пагубно вплинув на релігійне життя народу, підкопуючи

авторитет Риму — Ватикану. Це давало мадярам нагоду щораз то

більше знущатися над народом і втручатися в його релігійне життя.

Таким способом москвофільство загострювало мадяризацію Закар-

паття

Одною з найбільш видатних постатей Закарпаття у XIX ст. був

священик Олександср Духнович (1803—1865), який дав початок на-

ціональному відродженню на Закарпатті. Родом з Пряшівщини О.

Духнович був громадським і культурним діячем, письменником і

публіцистом, істориком, учителем і поетом, який у своїх патрі-

отичних поезіях закликав зберігати традиції, культурні надбання й не

цуратися свого народу. "Я русин був, єсьм і буду",— писав він

Полоиська-Василеако Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т. 2. — С 338.

Гнатюк В. Національне відродженнє австро-угорських українців (1772—1880 pp.).

Відень. 1916.— С 46.

Лужтщькнй Г. Вказ. праця. — С.514.

Пекар А.В. Вказ. праця.- Т. 1. - С.115.

в одній зі своїх поезій, а його вірш "Підкарпатськії Русини" служив

як гімн Закарпаття аж до 1939 р.

Духнович заснував товариство "Літературноє заведеніє Пряшівсь-

коє", яке проводило культурно-освітню роботу й видавало популярні

книжки для народу. Це, очевидно, не подобалося мадярам і вони 27

квітня 1849 р. арештували Духновича в Пряшеві та під строгим

конвоєм відправили до Кошицької тюрми. Однак 9 травня мусіли

його звільнити, бо він не робив нічого незаконного. Духнович ціле

своє життя працював серед молоді Пряшівщини й обороняв свій

народ перед мадяризацією.

Піц кінець свого життя Духнович присвятив багато уваги органі-

зації культурно-освітнього товариства "Общество св. Василія Вели-

кого" з осідком в Ужгороді, яке мало працювати над освітою народу

та боронити церковні й національні традиції перед мадяризацією. У

цьому допомагали йому мукачівський єпископ Василь Попович (1796

—1864) та пряшівський єпископ Иосиф Гаганець (1793—1875), який

започаткував національно-релігійне відродження Пряшівщини.

Першим головою товариства був священик Іван Раковський (1815—

1885), а почесним головою Адольф Добрянський. Воно згуртувало

близько 500 священиків і світської інтелігенції й зайнялося видавни-

чою діяльністю. На жаль, товариство не здійснило свого завдання, бо

під головуванням І. Раковського ширило москвофільство, а потім

потрапило під впливи мадярофілів і в половині 1870 pp. занепало.

Шляхом Духновича та гуртка письменників, що працювали разом з

ним, як поет Олександер Павлович (1819—1900), автор "Церковної

історії" Андрій Балудянський, видатний проповідник Степан

Мустянович, пішли й деякі інші діячі, зокрема молодшого покоління.

Деякі, хоча й віддані патріоти, не могли зважитися, якою мовою

писати. Наприклад, греко-католицький священик Олександер Митрак

був етнографом і лексикографом і як письменник елегійні й

патріотичні вірші писав народною мовою, а нариси з життя

закарпатських селян — язичієм, хоча йому не можна закинути брак

патріотизму. Навпаки, він уже як ЗО-літня людина, збагнув трагедію

свого народу, на що вказує його допис в ужгородському часописі

"Свет" у 1867 р. Там він помістив свої враження з Вер-, ховини, в яких

висловив цікаві міркування: "Я стояв на самій межі Галицької та

Угорської Руси і звертав мій зір то на Галицьку, то на Угорську Русь.

Бідна Русь. І тут і там мертва тишина серед гір, цих гробів нашого

народу, в яких закопана і доля наша. А чи воскресне вона? Гори

однакові, нарід один, мова одна, одна кров, а люди розлучили нас і

назвали одного угром, другого поляком, так що кінець-кінців і ми самі

в те повірили"

МитракО. Путевые впечатления на Верховине // Свет.—1867.— Ч. 14.; Рудловчак

О. Хрестоматія Закарпатської української літератури XIX ст.— Кошіце, 1985.— Ч. 2.

— С 107.

232 233

Закарпатські літератори другої половини XIX ст. продовжували

писати твори дивовижним жаргоном, мішаниною російської, цер-

ковнослов'янської та народної мов, які мало хто розумів. Ці твори

були далекі від громадських, соціальних і культурних інтересів наро-

ду і ще більше поглиблювали ізоляцію Закарпаття від Галичини.

Мадяризаційна політика на Закарпатті знищила у зародку наці-

ональне, культурне й господарське життя, а народові відбирала його

інтелігенцію. І не дивно, що на Закарпаттю наставав зворот, подібно

як і в Галичині, до москвофільства, що стало самообороною перед

національним знищенням

У другій половині XIX ст. на Закарпатті почали з'являтися також

різні часописи, але їхній вік був короткий, бо, по-перше, не було до-

сить читачів через неграмотність населення, а по-друге, мова тих ча-

сописів не була зрозумілою для населення. У 1856—1858 pp. мадяр-

ське "Общество св. Стефана" в Будапешті видавало для закарпатсь-

ких русинів "Церковную Газету", за редакцією священика Івана Ра-

ковського, відомого москвофіла, і тому з його газети, як це писав

один історик, "віяло духом православія і благоросположенія ко Ро-

сії"

. Першим українським часописом на Закарпатті був тижневик

"Світ" в Ужгороді, який видавало "Общество св. Василія" в 1867—

1871 pp., а від 1871—1872 р. "Новий Світ", що їх редагували профе-

сори гімназії в Ужгороді Юрій Ігнатко, Кирило Сабов та Віктор Ки-

мак. У 1873—1886 pp. виходив тижневик "Карпати" за редакцією М.

Гомичкова, в якому від 1882 р. більшість статтей була мадярською

мовою. Від 1885 до 1903 р. з'являвся півмісячних "Листокь", за

редакцією греко-католицького священика Євгена Фенцика (1844—

1903), письменника русофільського напрямку. Мова тих часописів

була мертвою мішаниною церковнослов'янської, російської з

домішкою народної, і такий самий мертвий був їхній зміст. Отже,

нічого дивного, що вони з'являлися й заникали, не знайшовши до-

ступу до широкого загалу читачів.

Конституція та мадяризація

У 1867 р. під тиском мадярів австрійську імперію переорганізо-

вано на дуалістичну державу, Австро-Угорську Монархію, в якій

Угорщина стала ^окремим королівством із власним парламентом й

урядом. Франц Иосиф І коронувався також на короля Угорщини, яку

відтоді з Австрією єднала особа монарха. Але успіх мадярів був

нещастям для Закарпаття, яке залишилося в межах Угорського Ко-

ролівства. Тому що закарпатські русини не підтримали мадярського

повстання, як і тому, що російські війська задушили його, ма-

ЛужніщькийГ. Вказ. праця.— С. 514.

Волошин А. Спомини.— Ужгород, 1923. — С. 41—42.

дяри перенесли всю свою ненависть, якою палали до росіян за погром

у 1849 р., на закарпатських русинів. "Нищити русинів зробилося

немов патріотичним обов'язком мадярським"

. Українські здобутки з

1848—1860 pp. угорський уряд ліквідував і почав нагінку на

українську Греко-Католицьку Церкву, намагаючись поставити її на

службу запланованої мадяризації українського, чи пак, руського

населення Закарпаття. Мовою в урядах і в школах, замість

української, стала мадярська мова. У духовній семінарії в Ужгороді,

де від 1809 р. виклади відбувалися латинською мовою, заведено ще й

мадярську. Те саме сталося в Гїряшівській семінарії—українську

мову усунено зовсім

. Папа 1866 р. під впливом угорського уряду

іменував Стефана Панкевича на мукачівського єпископа, який через

сім років свого єпископства виявився ренегатом-мадяроном. Після

нього єпископами були іменовані тільки надійні для Будапешту

особи.

У 1863 р. мадяри повели пропаганду за введення мадярської мови

до літургії, яка мала служити як один із засобів мадяризації. "Але

Апостольський Престіл не допустив до того, щоб до церкви запро-

вадити політику,— писав о. Августин Волошин,—і на Закарпатті

залишилася старослов'янська мова"

. Наступ мадярів на церкву пе-

реконав закарпатців, що настала вже вирішальна боротьба за їхнє

існування. Підступне введення мадярської мови до літургії, ство-

рення "політичної" мадярської єпархії, вирішальне слово мадярів у

назначуванні церковних провідників, персбрання владою контролю

над церковними школами,— все це й подібне засвідчувало, що Рим

не був у силі спинити мадярщення Церкви

. Реакцією проти

мадяризації Греко-Католицької Церкви був доволі численний по-

ворот до православ'я, що в 1919 р. охопив майже третину населення

Закарпаття

На літературно-мовному відтинку народовецький рух у третій

чверті XIX ст. розпочав учитель гімназії в Будапешті Василь Чо-пей

(1856—1935), упорядник підручників для народних шкіл Закарпаття,

в тому числі й української читанки. Він також автор "Русько-

мадярського словаря" (1883 р.), у передмові до якого доводив

незалежність української мови від російської, чим заперечував мос-

квофільські твердження. У той же час на науковому горизонті з'яви-

вся етнограф священик Юрій Жаткович (1855—1920) та інші гре-ко-

католицькі священики, які підтримували народовецький рух.

Лужніщький Г. Вказ. праця.— С 514.

ГиатюкВ. Вказ. праця.— С. 24.

ВОЛОШИНА. СПОМИНИ; релігійно-національна боротьба карпатських русинів-україн-

ців проти мадярського шовінізму.— Филадельфія, 1959.—С. 18—20.

Пекар А. В. Вказ. праця.—С 111.

Федорів Ю. Вказ. праця.— С 282.

234

235

Свою журналістську діяльність 1900 p. розгорнув молодий священик

Августин Волошин.

Проти мадяризаційної політики Угорщини на Закарпатті ви-

ступили й політичні та суспільно-громадські кола Галичини, які в

1896 р. з нагоди мадярського відзначення тисячоліття угорського

королівства опублікували у Львові "Протест Галицьких Русинів

проти мадярського тисячоліття" під назвою "І ми в Європі". Автори

"Протесту" відстоювали думку, що закарпатські українці не окрема

народність, а жива і діяльна частина українського народу, "тої нації,

до котрої належать своїм походженням, своєю історичною і

духовною традицією"

У другій половині XIX ст., коли національні суперечності особ-

ливо загострилися, щоб обгрунтувати свою політику національного

гноблення, мадяри звернулися до філософічних теорій визначення

нації. Вони 1868 р. схвалили навіть окремий "Закон про права

національностей", який стверджував, що "всі громадяни Угорщини в

політичному відношенні становлять одну неподільну угорську націю,

рівноправними членами якої є всі громадяни країни, незалежно від

того, до якої національности вони належать." Така теорія захищала

ідею територіяльної цілосте Угорщини, утримання в її межах усіх

національностей, що проживали в королівстві

Про розміри мадяризаційної політики на Закарпатті найкраще

засвідчують дані про шкільництво. Під кінець XVIII ст. на Закарпатті

було 300 українських шкіл, в 1868 р. — 479, у 1874 р — 571, а в 1888

p.— вже тільки 353 українських, а 265 мадярських. У 1900 р.

залишилося бл. 500 шкіл на 2918 сільських громад із присілками. На

загальну кількість 134 280 дітей шкільного віку, до школи ходило

тільки 52 477, тобто 39,9%. Одночасно статистика виявила, що

заледве 25 000 українців уміло говорити по-мадярськи, а трохи

менше число мадярів — по-українськи. Писати й читати по-укра-

їнськи вміло тільки 7% чоловіків та 4% жінок

. У 1905 р. залишилося

23 українські школи, але законом з 1906 р. скасовано всі не-мадярські

школи, й українські діти мусіли вчитися тільки по-мадярськи. У 1913

р. не було жодної української школи, тільки в 34 школах дозволено

вживати староруську мову для навчання церковного співу

Унаслідок такої політики у 1913 р. було 20 000 дітей, що взагалі не

ходили до школи. До 1910 р. на 472 тисячі українців Угорщини

закінчило середню школу лише 274 особи. У 1913/14 навчальному

році в усіх середніх школах Угорщини налічувалося лише 39

українців, у тому числі: в Марамароші — 6, Пряшеві — 18,

Одохівська Т.О. З історії українсько-угорських зв'язків другої половини XIX ст. //

Український історичний журнал.— 1971.— № 10.— С 96.

Там же.-С. 92.

Дорошенко Д. Угорська Україна.— Прага, 1919.—С.8.

Шандор В. Вказ. праця // Свобода.—1984.—Ч. 47.—13 березня.

Ужгороді — 4, Мукачеві — 8 та в Кошицях — 3

. Отже, нічого див-

ного, що перед вибухом Першої світової війни на Закарпатті було

60% неписьменних. Коротко кажучи, мадяризаційна політика Бу-

дапешту на Закарпатті знищила започатковане там національне від-

родження і довела країну до культурного занепаду.

Майже до кінця XVIII ст. Закарпаття населяло відносно мало

жидів, але коли в 1782 р. цісар Йосиф II видав відомий "Толеран-

ційний Едикт", який дозволяв їм поселятися тут, з цього права ско-

ристало багато галицьких жидів. У скорому часі жиди стали важ-

ливим соціальним й економічним чинником Закарпаття. Оскільки там

української середньої верстви не було, професійні зайняття, як право,

медицина, дентистика і т.п., до певної міри опанували жиди, бо в

деяких місцевостях їх було більше як мадярів. У жидівських руках

знаходилося також шевство, кравецтво, годинникарство тощо

Торгівля, як звичайно, знаходилася у руках жидів, так само як і

шинки та корчми, яких на Закарпатті було дуже багато. Великі зиски

мали жиди від шинків і корчми, де вони споювали селян, даючи

горілку в борг.

На Закарпатті, як це стверджував угорський економіст Еґан, най-

нижча процентова ставка становила 30%. Але як тільки боржник не

встигав віддати вчасно гроші, лихвар негайно підносив процен-тову

ставку до 1 золотого ринського від 10 золотих тижнево, що давало

520% річних. Міністер справедливості Угорщини видав роз-

порядження — переслідувати лихварство. Але воно процвітало при-

ховано, бо лихварі застосували свого роду економічний терор- суп-

роти боржників. Коли боржник подав лихваря до суду, тоді стратив

кредит на майбутнє і в суді селянин боявся признатися, які відсотки

він платить лихвареві, а коли приходило до ліцитації селянського

грунту — тоді вже було запізно.

Якщо до суду справу від імені селянина подавав священик чи

урядовець, то лихварі на ньому металися, підпалюючи обійстя або

вбивали. Наприклад, "Василь Ряшко позичив від Е. Герша з Бу-ковця

5 золотих, які мав повернути до кінця року з 30% надвиш-кою. Та

Ряшко не міг заплатити на час і, щоб уникнути екзекуції, зобов'язався

заплатити до кінця 1876 року — 40 золотих і сплачував лише

частками, 5, 10, 14 зол., тоді, коли міг. Не мав грошей — приніс

збіжжя. Коли Герш натиснув на нього — привів коня, потім ще п'ять

корів і 15 овець. Коротко кажучи, з позичених Ряш-кові 5 зол. довгу

зробилося 600. Справа пішла до суду і Герш заперечив, що він

позичив Ряшкові тільки 5 зол, а також заперечив, що дістав 600 зол.

Навпаки, він твердив, що не знає, скільки Ряшко

Сміян Н.К. Революційний та національно-визвольний рух на Закарпатті кінця XIX—

початку XX ст.— Львів, 1968.— С 74.

ШтефанА. Вказ. праця.—С. 272.

236

237

позичив і скільки від дістав від нього звороту. Через брак доказів

справу припинено"

За несплату боргів жиди забирали у селян їхні господарства. В

окремих селах Закарпаття, зокрема гірських районах, 80—90% се-

лянських дворів були боржниками жидів-лихварів; у деяких округах

за борги перейшло в руки лихварів 60% селянської землі

Нагромаджуючи капітал із лихварства, жиди винаймали в оренду

великі посілості та державні землі, полонини, сіножаті тощо, а потім

віднаймали їх дрібними клаптиками за подвійну, чи потрійну ціну.

Малоземельний русин-українець Закарпаття для свого прожитку міг

винайняти потрібні йому угіддя виключно через жида-посередника,

що забирав йому весь зиск для себе. Ані приватні великі земельні

посілості, ані державні землі не здавалися в оренду прямо корінному

населенню, а тільки через посередника-жида

Боротися з лихвою було дуже трудно, бо лихварі були готові на

все й не перебирали в засобах. У Мармароськім комітаті по деяких

селах засновано задаткові каси й організовано споживчі крамниці на

зразок галицьких. Про це дізналися лихварі й зараз вислали двох

людей до священика в Долішній Бистрі, що очолював цю коопера-

тиву з пропозицією, щоб негайно відмовився від головування. І коли

священик не послухав, то в скорому часі його обійстя підпалено з

чотирьох кутів, внаслідок чого він утратив весь свій маєток

У державній адміністрації працювали в основному мадяри, але

мадярська адміністрація була назагал байдужа до долі українського

селянства. її бюрократизм полегшував жидівству нестримно визис-

кувати закарпатців, яким не в стані були прийти з допомогою ні війт,

ні священик.

Але не всі жиди нелюдськи використовували закарпатських селян

і були лихварями. Це робили, звичайно, лише корчмарі, купці й

посередники, які становили заледве 25% жидівського населення. Але

й між цими жидами було багато таких, які чесно й законно викону-

вали свою професію. Решта, тобто 75%, працювало в хліборобстві, як

робітники, малі й більші землевласники, в лісівництві. Були й такі

жиди, які безкорисно допомагали людям, що були в матеріальних

скрутах і ставилися до своїх односельчан краще, ніж мадярські або

навіть свої пани. "Взявши під увагу всі від'ємні й додатні сторінки

діяльности жидів на Закарпатті,— писав Августин Штефан,— неупе-

реджений дослідник ствердить, що вони виконали позитивну роботу

в підвищенні добробуту населення Закарпаття"

Мицюк О. Жидівська економіка на Україні за доби реакції // Розбудова Нації.—

1932.— Ч. 5- 6.- С 122.

СміянН. К. Вказ. праця.—С 23.

Мицюк О. Вказ. праця // Розбудова Нації.—1932.- Ч. 3-4.- С 78.

Там же.— С 124.

Штефан А. Вказ. праця.— С. 272.

238

Єпископ Фірцак і "Рутенська акція"

У 1892 р. мукачівським єпископом став Юлій Фірцак (1836—

1912), і завдяки йому відновлено діяльність "Общества св. Василія

Великого". Відновлене "Общество" мало за мету розвивати культурну

діяльність серед населення Закарпаття й тому спершу видало

"Буквар" для шкільної дітвори. З 1897 р. стало видавати популярний

часопис "Наука", за редакцією о. Юлія Чучки, спершу щодва тижні, а

від січня 1904 р. щотижня. "Наука" була газетою народовецького

напрямку, друкувалася етимологічним правописом і мовою, зближе-

ною до народної. З 1903 р. її редактором був о. Августин Волошин.

Часопис "Наука" втримався аж до вибуху війни 1914 р. і спричинився

чимало до культурного розвитку Закарпаття.

Єпископ Фірцак уболівав над трагічним станом українського на-

селення Закарпаття, боровся проти мадяризації, й тому підтримував

"Общество св. Василія", але під тиском державної адміністрації мусів

його розв'язати. Функції "Общества..." перебрало ново-створене

акційне товариство "Уніо"

. Фірцак уболівав також і над економічним

станом населення й тому у квітні 1896 р. звернувся до уряду з

проханням, щоб уряд перевірив, в якому економічному стані

перебуває населення Закарпаття.

Остаточно на домагання єпископа Ю. Фірцака угорський уряд

вислав на Закарпаття свого уповноваженого, вищого урядовця Мі-

ністерства хліборобства, Едмунда Еґана, родом ірландця, для пе-

ревірки ситуації. Еґан подорожував від села до села, приглядався до

життя-буття закарпатських селян сам, не чекаючи від нікого окремих

звітів, і ствердив катастрофічний стан українського населення під

нестерпним визиском місцевих корчмарів-лихварів, внаслідок чого

населення масово емігрувало до СНІ. Пізнавши жахливе положення

українського селянина на Закарпатті, він написав спеціальний

"меморандум" до угорського міністерства хліборобства, в якому

змалював дійсний стан. Еґан звертав особливу увагу на постійне

голодне життя сільського населення й на систематичний визиск його з

боку жидів, що довів закарпатських селян до повної господарської

руїни. "Цей нарід буде поволі занепадати матеріально й морально

щораз то нижче, доки не загине зовсім", — відзначає Еґан

. Якщо

уряд думає допомагати русинам,— писав Еґан міністрові

хліборобства, і хоч би частину їх урятувати від смерти, необхідно

терміново взятися за оздоровлення всього недужого організму"

. І це

трохи допомогло.

Мадярський уряд позитивно зареагував на меморандум Еґана, і

тодішній міністр хліборобства Дарані започаткував цілий ряд ре-

Волошин А. Вказ. праця.— С. 15—16.

Закарпаття в очах мандрівника // Самостійна Думка.— 1935.—Ч. 5.— С. 374.

Еґан Е. Економічне положення руських селян в Угорщині.— Львів, 1901.— С 37.

239

форм, відомих під назвою "Верховинська Акція", яку спочатку за-

провадив у Свалявській окрузі, потім поширив на Верховину, а в 1900

р. — на все Закарпаття. Завдянням "Верховинської Акції", яку часом

називали також і "Ругенською Акцією", було поліпшити економічний

стан закарпатських русинів. У скорому часі появився закон про лихву,

який гальмував жидівські зловживання так, що в 1914 р. жидівська

комерційна діяльність практикувалася здебільшого в межах законів

Безземельних селян почали наділяти землею, засновувалися

сільськогосподарські курси, промислові школи та позичкові каси

дрібного кредиту. Так само почали привозити на Закарпаття расову

худобу й будували на полонинах державні стайні й колиби

. З 1898 р.

угорський уряд почав видавати народною мовою тижневик "Неділя"

(поучительно-господарска газета для уг-ро-руского народа), завданням

якої було духовно прив'язувати закарпатців до мадярської держави.

Але цей часопис нехотячи сприяв також і пробудженню приспаної

свідомості мас. Незважаючи на байдужість тодішньої закарпатської

інтелігенції до долі села, серед народу пробудилася самодіяльність,

організувалися споживчі крамниці, читальні та просвітньо-аматорські

гуртки

. Запровадженням "Рутенської Акції" були незадоволені

лихварі й торгівці, які раніше могли безкарно визискувати селян. Вони

ставили урядові всілякі перешкоди у здійснюванні того плану, а 20

вересня 1901 р. вбили й самого Еґана

Великим лихом для Закарпаття були часті неврожаї, де селяни і

так збирали найнижчий урожай порівняно з іншими частинами

Угорщини, ба навіть Європою. Не менше шкоди селянам Закарпаття

завдавали і стихійні лиха, зокрема повені, які нищили не тільки

урожай, але й весь господарський дорібок. У 1903—1904 pp.

Закарпаття впало жертвою великої посухи, від якої загинула куку-

рудза, що була головним продуктом харчування багатьох селян.

Унаслідок низьких урожаїв зернових культур і картоплі, частих

неврожаїв і шкоди від стихійних лих, селянство жило в злиднях й

напівголоді

. "Життя закарпатських селян,— писав В. Гнатюк,— не

можна назвати навіть життям, а скоріше животінням"

Хоча народ Закарпаття бідував, його край мав великі природні

багатства, якого власниками були чужинці. Були там величезні лісові

простори, які надавалися не тільки для будівельної індустрії, але

також і для хімічної. Хімічну промисловість почали розбудову-

Зеркаль С Національні й релігійні відносини на Закарпатті.— Нью-Йорк, 1956.—

С. 27.

Там же.- С 374.

Закарпаття в очах мандрівника // Самостійна Думка.— 1935.—Ч. 5.—С. 234.

Сміян Н.К. Вказ. праця.— С. ЗО.

Там же.— С. 36—37.

Український вісник.—1906.— Ч. 5.— С 297.

240

вати з 1870 р. коштами Америки, Англії, Німеччини і Франції. З

деревини, зокрема бука, стали виробляти деревне вугілля, оцет, ме-

тиль, алкоголь, ацетон та різні інші хімічні продукти.

Наприкінці XIX ст. на Закарпатті почали видобувати з надрів землі

граніт, каолін, мармур, вогнетривкі та гончарні глини, вапняк тощо.

Велике значення мало добування бурого вугілля та кам'яної солі з

осередком у Солотвині — найбільшої соляної копальні в Україні, що

давала 200 000 т щорічно, тобто бл. 20% усієї соляної продукції

України. Було там також декілька нафтових копалень, ґуралень,

броварень тощо

. При наявності такого розвитку промисловості

здавалося, що надвишку робочих рук на селі повинна б абсорбувати

зростаюча промисловість. На жаль, цього не сталося, а законодавство

не забезпечувало інтересів закарпатського робітництва й воно

бідувало не менше від селянства.

Початок XX ст. характеризувався трьома важливими процесами: а)

посиленням мадярського утиску, б) новою хвилею москвофільської

пропаганди, г) виникненням народовецької, тобто національної

української течії, що її репрезентувала група молодшої світської і

духовної інтелігенції. Згідно з угорською конституцією, найвищим

законодавчим органом був парламент, який складався із виборних

народом послів. На жаль, кандидати на послів, навіть українського

роду, не виступали під фірмою української національної групи.

Вибраний посол, чи посли-родовиті українці, ніколи не творили своєї

національної групи, а завжди входили до мадярських національних

партій й публічно виступали як мадяри

Статистичні дані про населення Закарпаття дуже контроверсій-ні.

У 1826 р. налічувалось бл. 800 тис. і з кожним роком воно чисельно

зменшувалось. За даними Я. Головацького, 1828 р. було 476560

українців

. Багато з них підлягало асиміляції, як також мадяри

фальшували статистичні дані перепису населення, і в 1880 р.

начислювано вже тільки 395 тис. осіб. Перепис населення в 1900 р.

виявив 537 тис, а в 1910 р. — 605 тис. осіб. Це був раптовий при-

родний зріст населення, який спричинив земельну кризу, що була

одиноким засобом прожитку сільського населення. Селянам належало

тільки 35% усієї площі Закарпаття, а великим власникам — мадярам і

державі — 64%. Один тільки граф Шенбурн-Бухгайм мав коло 100

тис. га, себто близько 20% усієї території Закарпаття

. Серед селян

переважали т.зв. карликові господарства, половина яких становила по

2—5 га (5 — 7,5 акрів). Багато людей було зовсім беззе-

Др. Володимирів та Г.П. Промисловість України // Розбудова нації.—- 1931.—

Ч. 11-12.-С. 297.

Гнатюк В. Вказ. праця.—С 58.

Дорошенко Д. Угорська Україна.—Прага, 1919.— С 3—4.

* Полопська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т. 2.— С. 432.

241