Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

на українську й польську. Але в тому часі драгоманівці не погоди-

лися на те.

У 1892 р. з'явилася друком праця публіциста і провідного члена

Української Радикальної Партії, Юліяна Бачинського "Ukraina

irredenta", в якій він розглянув питання самостійності українського

народу й обгрунтував потребу створення власної української со-

борної держави. Бачинський проаналізував тодішнє національно-

політичне і соціально-економічне положення українського народу в

Австро-Угорщині і в Росії, і прийшов до висновку, зовсім про-

тилежного від Карла Маркса, а саме, що настала доба пролетари-зації

і націоналізації українського робітника, який завдяки просвітянській

роботі, яку проводитиме українська інтелігенція, осягне національну

свідомість. Це у свою чергу викличе потребу партійно-політичної

організації й бажання відірватися від чужої державної системи і

змагати до власної державної самостійності. Бачинський

передбачував, що на руїнах тюрми народів-Росії й Австрії—

пробудиться й Україна і "розкута проголосить і вона своє слово, і

вона упімнеться тоді різко за своє право до життя. Настане тоді

страшний час,— каже він.— Мов грім загуде над Україною

проймаючий оклик мести, історичної відплати. Тоді виложить вона

одверто на стіл своє право до життя, право на політичну само-

стійність, право бути своїм паном у своїй власній хаті. Україна буде

тоді вільна, велика, політично самостійна, одна нероздільна від Сяну

по Кавказ"

Але тоді ідеї Будзиновського, а тим більше Бачинського, Укра-

їнська Радикальна Партія не була ще готова сприйняти. Щойно по

смерті Драгоманова на своєму з'їзді у Львові в 1895 р. схвалила

постанову про політичну самостійність українського народу.

Та УРП не була однорідною під оглядом політичних поглядів і

серед її членства існували різні політичні течії, яких диференці-яцію

приспішила передчасна смерть ідеолога М. Драгоманова в 1895 р.

Остаточно виникло три різні течії: а) соціалісти-народни-ки,

прихильники Драгоманова; б) соціалісти-марксисти; в) радикальні

народовці. Під кінець 1890-х pp. дійшло до розколу і з рядів УРП

вийшли у 1899 р. Володимир Охримович, Євген Ле-вицький,

Вячеслав Будзиновський, ТеофІль Окуневський, Іван Франко та інші,

і разом з більшістю народовців створили Національно-Демократичну

Партію. Важливу роль в організації цієї партії відіграв також і

Михайло Грушевський. Нова партія об'єднувала всі прошарки

українського суспільства й різні суспільні течії на національних і

демократичних принципах.

Бачинський Ю. Україна ірредента.—Львів, 1892.—С 71—72; Зореславич М. Укра-

їнське робітництво і боротьба за національну і державну самостійність // Народна

Воля (Скрентон).— 1912.— Ч. 48.—20 грудня. —С 4.

206

У 1900 р. покинули УРП соціалісти-марксисти Микола Ганке-вич,

Юліян Бачинський, Роман Яросевич, Семен Вітик та інші, які

заснували Русько-Українську Соціал-Демократичну Партію. На ділі ж

ця партія об'явила себе секцією Польської Соціал-Демокра-тичної

Партії Галичини і Шлезьку й такою залишилася аж до 1907, коли

молодші члени почали закладати самостійні міські комітети УСДП,

які намагалися організувати робітництво. Насправді тоді існувало дві

фракції УСДП, старша під проводом Миколи Ганкевича й С. Вітика,

та молодша, незалежна, самостійницька під проводом Лева

Ганкевича, Володимира Старосольського, Порфира Буняка та ін. Крім

того, УСДП молодших пропагувала самостійницьку ідею, зокрема

серед молоді й кинула клич "Вільна українська держава, українська

республіка". Примирення обох фракцій відбулося щойно в березні

1914 р. Але великої популярности УСДП не осягнула й у виборах до

парламенту в 1907 р. вона отримала заледве 8% українських голосів і

здобула два посольські мандати до віденського парламенту: її

пресовими органами були від 1907 до 1912 р. тижневик "Земля і

Воля", що виходив у Чернівцях, за редакцією М. Огродніка, а в 1912

—1913 pp. тижневик "Вперед", що з'являвся у Львові за редакцією П.

Буняка та

інших.

Митрополит С. Сембратович також намагався організувати кле-

рикальну партію, але загал духовенства поставився до того почину

негативно. Були ще й інші, менші політичні партії, які, однак, не

відігравали великої ролі.

Боротьба за український університет

Одною із пекучих проблем Галичини на переломі XX ст. було пи-

тання українського університету. Заснований у Львові 1784 р. цісарем

Иосифом II університет з німецькою мовою викладання мав бути

переданий українцям так швидко, як тільки вони розвинуть задо-

вільно свою мову. У 1822 р. поляки домоглися кафедри польської

мови й літератури, яка там існувала аж до 1848 p., коли ректор Тав-

гер заявив, що "цей університет слід вважати українським", та що він

ще через деякий час буде німецько-український. Того ж самого року

відновлено там кафедру української мови й літератури, де викладачем

був призначений Яків Головацький.

Заходами А. Ґолуховського 4 липня 1871 р. цісар Франц Иосиф

дозволив замінити німецьку мову польською і професори мали вільну

руку, якою мовою викладати свої предмети, українською чи

польською. А тому що більшість професорів були поляки, у

Львівському університеті запанувала польська мова. У 1878 p.,

помимо цісарського декрету з 1781 p.,- новообраний ректор Лев

Білінський заявив, що університет за своїм характером повинен

207

стати польським. Професори-українці і студенти запротестували

проти того, але поляки вперто проводили в життя свою політику й

антиукраїнський рух в університеті скріплювався. Так почалася бо-

ротьба за український університет у Львові, з одного боку, парла-

ментарним шляхом за посередництвом численних виступів укра-

їнських послів у Віденському парламенті, а з другого — шляхом

незалежних акцій українського студентства, демонстрацій, страйків,

а також т. з. "буч". У 1883 р. українські студенти на своїх вічах

поставили категоричну вимогу запровадження української мови та

відкриття кафедри історії України у Львівському університеті.

У липні 1899 р. студенти-українці організували свій з'їзд, на якому

обговорювано питання надання Львівському університетові ук-

раїнського характеру. Однак, стративши надію на відвоювання

Львівського університету і взагалі на позитивне полагодження спра-

ви, вирішили домагатися окремого українського університету. Цю

думку підхопило українське суспільство й українські посли на чолі з

Костем Левицьким поставили це питання у віденському парламенті

на денний порядок. Але позитивного висліду та вимога не дала, за

винятком того, що в 1894 р. в існуючому університеті відкрито

кафедру "Всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію

Східної Європи" з українською мовою викладання. На викладача

запрошено Михайла Грушевеького з Києва. Але боротьба за окремий

український університет продовжувалася. На своєму вічі в 1901 р.

студенти вимагали створення в міжчасі паралельних класів з

українською мовою викладання в усіх трьох факультетах (права,

медицини й філософії) та двомовних університетських формулярів, в

українській і польській мовах.

Тим часом українські делегації оббивали пороги у віденському

парламенті з вимогою окремого українського університету. Дійшло

до поважного конфлікту поміж студентами поляками, які стали в

оборону "польського" університету, та українцями. Демонстрації

ставали щорічним явищем і повторялися в 1903 p., 1906 p. і декілька

разів у 1907 р.

У січні 1907 р. студенти влаштували одну з найбільших "буч",

внаслідок якої поліція арештувала 99 студентів, серед яких були Ми-

рослав Січинський, Володимир Левицький, Іван Крип'якевич, Петро

Карманський та багато інших, (відома тоді "Справа 100"). Обороняти

безплатно заарештованих зголосилися найбільш відомі адвокати—

Кость Левицький, Микола Шухсвич і Володимир Ста-росольський,

але до суду справа не дійшла. Студенти 21 лютого оголосили

голодовий страйк з вимогою, щоб їх випустили й на суді вони могли

відповідати "з вільної стопи". Польський крайовий суд вирішив

звільнити з тюрми тільки найбільш ослаблених, але студенти

солідарно заявили, що вийдуть усі, або ані один, що во-

ни готові вмерти голодною смертю. І суд випустив усіх 27 лютого, а

українська громадськість стрічала їх як героїв

У 1907 р. міністр освіти обіцяв ту справу розглянути, і коли по

трьох роках поляки стали вимагати, щоб парламент офіційно визнав

Львівський університет як польську установу, українці організували

численні віча, на яких схвалювано вимогу окремого українського

університету. Тим часом поляки вирішили розв'язати те питання

силою. Вони організували "боївки", які часто нападали на студентів-

українців. Це викликало реакцію серед українського студентства й 1

липня 1910 р. дійшло до збройної сутички, в якій загинув студент

Адам Коцко та було багато поранених з обох боків.

У справу вмішалася поліція і заарештувала 127 студентів-україн-

ців, серед заарештованих не будо ні одного поляка. З них суд покарав

101 тюрмою і позбавив академічних прав. Справа пішла до Відня і

цісар потвердив кару десятьом, а 91-го студента звільнив.

Українські посли до віденського парламенту внесли негайну

скаргу до прем'єра уряду з вимогою окремого українського універ-

ситету. Справа знову затягалася, бо хоча австрійський уряд годився

такий університет відкрити, проти цього виступив польський політик

професор В. Грабський і контрольована поляками Львівська міська

Рада.

До польсько-українського антагонізму долучився ще й ректор

Львівського університету Дембінський, який 14 грудня 1907 p., всу-

переч розпорядженню міністерства, щоб т. зв. імматрикуляцію від-

читувати латинською мовою, відчитав польською мовою. Коли ж

студенти-українці запротестували, тоді польські шовіністи кинулися

на них і важко їх покалічили

. Це викликало протест українських

послів у віденському парламенті.

Справа українського університету у Львові не переставала бути

актуальною. Після довгих торгів, цісар остаточно погодився, щоб для

українців був збудований окремий університет не пізніше як до 1916

р. Прихильне ставлення австрійських властей у Відні було викликано

напруженими міжнародними відносинами, а зокрема, між Австрією і

Росією. Австрія хоч-не-хоч мусіла щось обіцяти для українців, щоби

зберегти їхню лояльність.

У 1914 р. Галичина відзначала століття народин Тараса Шевченка.

Величаво був зорганізований шевченківський здвиг 28 червня 1914 р.

у Львові, в якому взяли участь всі молодечі організації, близько 12

000 членів "Січей", "Сокола", "Пласту", "Українських Січових

Стрільців" та спортових дружин. Були там також представ-

Замора М. Один із сорока мільйонів. Машинопис, на правах рукопису.— Львів,

1993.— С. 132-133.

Левицький К. Вказ. праця.— С. 462—463.

208

209

ники чеських, хорватських та словінських руханкових товариств. І,

власне, на цьому здвизі наспіла вістка про вбивство австрійського

престолонаслідника Франца Фердинанда і його дружини в Сараєві,

що стала приводом до вибуху першої світової війни.

БУКОВИНА

Буковина — це край між середнім Дністром і головним хребтом

Карпат у басейні ріки Прута й горішнього Серета на погра-ниччі

української та румунської національних територій. Назва Буковина

вперше стрічається у XIV ст. і походить від великих букових лісів.

Спочатку вона означала простір на кордонах тодішньої Молдавії й

Польщі; згодом, зокрема, після захоплення Буковини Австрією, вона

поширилася на весь край

Від X ст. територія сучасної Буковини становила частину Ки-

ївської держави Руси-України. Буковина разом з іншими землями в

долині між ріками Дністром і Прутом, що простягаються аж до

Дунаю і Чорного моря, була заселена в основному українськими

племенами і в XII ст. творила частину Галицько-Волинської держави.

У тих часах Буковина була мостом між північним заходом Галицько-

Волинської держави і Чорним морем, де простягалася тоді могутня

Візантійська імперія.

У 1241 р. Буковина потрапила під зверхність татарських ханів і

була відділена від Галицько-Волинської держави. Пізніше мол-

давська колонізація посунулася далі на північ і Буковина стала ча-

стиною молдавського князівства. Молдавія не тільки не усунула ав-

тохтонного українського населення, але й сама потрапила під вплив

української культури й політичного розвитку

З упадком Візантійської імперії у XV ст. на південному сході

Європи і на Близькому Сході виросла нова Оттоманська імперія, яка

у XVI ст. поширила своє володіння і на Молдавію, у складі якої

знаходилася Буковина. Наприкінці XVII ст. у середущій, як і в

південній Молдавії, процес румунізації переміг і українська мова

зникла з церкви й урядових установ. Одначе у північній частині

Молдавського князівства, тобто сучасній Буковині, збереглося не

тільки автохтонне українське населення, але також його мова, побут,

культура.

У часі російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Молдавію й Во-

лощину, що були під зверхністю турецького султана, захопили ро-

сійські війська. Від 1769 p. вони перебували на Буковині, а їхнє

командування у Чернівцях. Але успіхи Росії у війні з Туреччиною,

яка готувалася до наступу на Балкани, занепокоїли Австрію. Тому,

коли Туреччина запропонувала Австрії посередництво між воюючи-

ми сторонами, Австрія радо на те погодилася. В остаточному ви-

сліді, це коштувало Туреччині північної частини Молдавського во-

єводства — Буковини.

Беручи до уваги стратегічне значення Буковини, яка єднала Га-

личину з Сємигородом, Австрія скористала зі скрутного положення

Туреччини і в порозумінні з російським командуванням у 1774 р.

ввела свої війська до північної частини молдавського воєводства,

тобто сучасної Буковини. У переговорах з Туреччиною Австрія ви-

сунула свої історичні претензії на Буковину на підставі колишньої

приналежності її до Покуття

Австрійська цісарева Марія Терезія, окупувавши Галичину при

першому розподілі Польщі 1772 p., вважала себе правним спадко-

ємцем також і окупованої частини Молдавії, як колишньої складової

частини галицького королівства. Знеможена війною Туреччина

погодилася на вимогу Габсбургів і 7 травня 1775 р. підписала у

Константинополі договір, згідно з яким Австрія перебрала ту те-

риторію під своє панування. Цій трансакції спротивився молдавський

воєвода Ґрігоре Ґіка, але його протести не принесли користі, і він за

те наклав головою.

Цій території, яка становила близько 10 500 квадратних кіло-

метрів, австрійський уряд офіційно надав популярну тут ще з XIV ст.

назву Буковина. А оскільки Буковина від півночі й заходу межувала з

Галичиною, то у 1786 р. її як окрему округу з адміністративним

центром у Чернівцях прилучено до Галичини.

Буковина 1774 р. мала заледве 277 заселених пунктів, у тому три

більших міста: Сучава, Серет і Чернівці. Перший перепис населення

в 1774 р. виявив, що на терені Буковини проживало 14 650 родин, в

тому числі 22 родини бояр, 175 родин дрібної шляхти, на загал 75 000

осіб. За національним складом населення Буковини становило 60%

українців, 26% румунів та 5% інших національностей (цигани, жиди,

вірмени тощо)

. Молдавське, тобто румунське населення розміщалося

в основному в південних районах Буковини.

З переходом Буковини під владу Габсбургів, австрійський уряд

намагався збільшити населення за допомогою імміграції з інших

своїх або й чужих теренів. З цього скористали найбільше молдавські

румуни, а в деякій мірі й українці з Галичини. Почався також великий

наплив німців, дещо поляків, зокрема на різні високі та се-

Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Львів, 1993.— Т. 1 (Переви

дання в Україні).—С 187—188.

Nowosiwsky I.M. Bukovinian Ukrainians; a historical background and their selfdctermination

in 1918. Translated from Ukrainian by Walter Dushnyk.—New York, 1970.— P. 14—15.

Onciul D., Polek Y. Landesgeschichte //Die ostterreichisch-ungarische Monarcltie in Wort

und Bild.— Wien, 1899.— Band 20: Bukowina..— S. 123.

Nowosiwsky I. M. Op. cit.—P. 36.

210

211

редні урядові посади. Згідно з військовим переписом у 1840 р. було

вже 339 669 мешканців, які проживали у трьох містах, двох пе-

редмістях, чотирьох містечках та 278 селах. Серед них було 449 ду-

ховних осіб, 1840 шляхти-боярів, 454 урядовців і пенсіонерів, 375

мистців і ремісників та 26 ПО господарів. Молоді від 1 року до 18 літ

налічувалося 85 517 осіб, а всіх жінок 168 548

Буковина творила окрему округу, якою завідував окружний ста-

роста, відповідальний перед галицьким губернатором. Окружними

старостами були звичайно німці, або румуни, які, за малими виїм-

ками, послушно виконували розпорядження галицької адміністрації,

що знаходилася в руках поляків.

За час перебування Буковини під австрійським пануванням й

завдяки австрійській імміграційній політиці, населення її зросло в

1900 р. до 723 000 чол., а в 1910 до майже 795 тис. осіб. Отже, воно

зросло більше як у десять разів і стало багатонаціональним. Незва-

жаючи на те, українці все таки залишилися найбільш чисельною

групою, понад 305 тис. або 38,4% усього населення, і в Північній

Буковині становили переважну більшість. На другому місці були

румуни — 273 250 або 34,4%, і становили більшість у Південній

Буковині. Не цілих 168 850 (21,1%) становила німецька група, яка

проживала здебільшого в містах, як державні урядники, а головно в

Чернівцях; поляки начисляли поверх 36 тисяч (4,6%) та понад 11500

(1,5%) інших національностей, а в тому найбільше жидів

У гірських околицях Буковини, тобто на Буковинській Гуцуль-

щині, за молдавського періоду не було панщини, бо не було панських

маєтків та інших господарських споруд, ані панської орної землі, на

якій селяни мали б відробляти панщину. Однак більшість селян "на

долах", тобто на буковинських низинах, була підданими різних панів-

бояр, але їхні взаємовідносини нормувалися "Золотою Грамотою"

воєводи Олександра Пки від 1 січня 1766 р. На підставі цієї грамоти

піддані селяни мали відробляти 12 днів панщини на рік (4 дні

навесні, 4 — влітку і 4 восени) та платили панові десятину з урожаю.

Самі ж пани-бояри всю свою землю віддавали в користування селян і

самі рідко мали своє власне господарство. Крім того, було ще й

багато інших зобов'язань супроти панів, як також супроти держави,

якій платили податки. Подібно як і в Галичині пани-бояри на

Буковині надуживали своїми правами і вимагали від селян далеко

більше, як на це дозволяв закон. Однак панщина на Буковині не була

така жахлива, як у Галичині. Але все ж таки Буковина перебувала у

занедбаному стані й новий австрійський володар почав

запроваджувати деякі реформи, щоб піднести добробут

новозайнятого краю.

Цісар Иосиф II 1781 p. окремим декретом замінив кріпаччину, в

якій селяни, чи пак "душі", вважалися власністю пана-поміщи-ка, на

панщину, в якій пани були власниками не селян, але землі, яку селяни

"діставали" від панів для власного користування. У цей час

землевласники почали закладати на Верховині, тобто на Гуцульщині,

господарські споруди (корчми, млини тощо) і притягати до роботи

підлеглих їм селян, але це відбувалося тільки на основі договорів, бо

"Золота Грамота" не передбачувала примусової праці-панщини

Згідно з декретом цісаря, селяни мали самі складати умови зі своїми

панами-боярами, щоб визначити, скільки кожний з них мусів

працювати на пана за одержану від нього землю. Так повільно

заходила панщина й на Буковинську Гуцуль-щину. Але згідно з

законом, селяни завжди мали право вносити скарги на своїх панів-

дідичів, коли вони надуживали зі своїх прав. У 1788 р. уряд затвердив

для селян право на власність тих грунтів, які були в їхньому

користуванні.

У Чернівцях 1782 р. створено окрему буковинську православну

митрополію і засновано духовну семінарію для кандидатів на пра-

вославних священиків, спершу у Сучаві, а в 1789 р. ЇЇ перенесено

також до Чсрнівець. Австрійський уряд 1786 р. відібрав від мона-

стирів і церковних парафій землю та створив з них Релігійний Фонд

Буковини.

Унаслідок того, що через кілька століть Буковина перебувала у

складі Молдавського воєводства, її аристократія складалася здебіль-

шого з молдавських бояр — румунів, хоча населення її було в ос-

новному українським, чи як тоді називали — руським. Молдавські

аристократи, подібно як і польські в Галичині, швидко зуміли знайти

шлях до двору Габсбургів у Відні й були визнані речниками Бу-

ковини. Своє впливове становище вони вживали не тільки для влас-

них вигод, але також і для румунізації краю.

Від 1785 р. на Буковині засновано цілий ряд шкіл. Але знову ж

таки завдяки впливам румунських бояр, у цих школах мовою на-

вчання була німецька або румунська. Оскільки вчителями були ру-

муни, то школи стали засобом румунізації українських дітей.

Від Віденського Конгресу до Революції 1848 р.

Після Віденського Конгресу 1815 р. в Європі почалася жахлива

реакція, на чолі якої стояв австрійський канцлер князь Климент

Меттерніх. Бояри використали це і домоглися збільшення панщини з

12 днів на рік до 70, а подекуди й до 100 днів

. Пани безправно

забирали у селян землю, ліси й пасовиська й вимагали до-

BendeUa Т. Die Bukowina im Konigreiche Galizien.—Wien, 1845.—S. 9.

Nowosiwsky I.M. Op. cit.—P. 167.

212

Історія Гуцульщини.—Чікаго, 1975.— Т. 1.— С 73.

Полонська-Василенко Н. Історія України.—Мюнхен, 1976.— Т.2.— С.334.

213

даткових послуг для себе. Особливо жорстко відчули це безправ'я

гуцули, де законом була воля бояр.

Найбільш докучливим було т.зв. "пропінаційне право", за яким

селяни повинні були купувати річно певну кількість алкогольних

напоїв лише в корчмах своїх панів. Тому кожний пан прагнув від-

крити якнайбільше корчм. Наприклад, у невеликій Русько-Кимпо-

лунзькій окрузі на 2767 селянських дворів припадало 93 корчми,

приблизно одна на 25—ЗО дворів

. Здебільшого пани здавали корчми

в оренду (звичайно жидам), а орендарі наживалися на здирствах та

обмані селян. У корчмах горілку давали селянам у борг, внаслідок

цього їх часто обманювали, борги зростали й через те вони не рідко

тратили ціле своє господарство. Хоч австрійський уряд і заборонив

силою нав'язувати селянам напої або давати їм у борг чи під заклад,

орендарі не звертали на цс уваги. "Справа в тому, що гірський

селянин ніколи не мав грошей і коли б йому давали горілку лише за

готівку, то він майже ніколи б не відвідував корчми"

,—писалося у

скаргах до уряду. А цс означало, що він не потрапив би в борги, які

його руйнували.

Водночас завіз горілки до корчми був також обов'язком селян. У

згаданій уже гірській Русько-Кимполунзькій окрузі кожний селянин,

що мав коня, повинен був безплатно привозити у панські корчми го-

рілку, а хто не мав коня, платив відповідний податок панові. Через

бездоріжжя горілку довозили лише в'ючним шляхом, тобто в де-

рев'яних бочілках, нав'ючених на коней, що забирало день, або і два.

Поруч із панщиною докучливою була також і військова повин-

ність, яку введено на Буковині у 1831 р. Тоді це була справжня і

довголітня неволя, бо служба в австрійській армії тривала 14 років і

лише з 1845 р. була зменшена до 8 років. Власті визначали, скільки

рекрутів повинні були давати окремі округи, а окружні старости

давали вказівки домініям про виділення певної кількості людей, тоб-

то пани були уповноважені призначати рекрутів. Цим правом вони

часто зловживали й віддавали в рекрути людей, які їм були не

вигідні. У призначений день мандатори разом зі своїми помічниками

несподівано забирали хлопців, заковували в кайдани й відправляли

до окружного уряду

Селяни вносили скарги до крайової галицької адміністрації про ті

всі безправства, але уряд не став в обороні селян. Для подачі скарг

селяни вибирали громадських делегатів, або т.зв. пленіпотен-тів,

тобто уповноважених, які повинні були захищати інтереси громад у

різних справах, а особливо під час суперечок з боярами. 06-

Шевченко Ф.П. Лук'ян Кобилиця: з історії антифеодальної боротьби селянства

Буковини в першій половині XIX ст.—Київ, 1958.—С. 47—48.

Там же.

Там же.-С. 50-51.

214

рання делегатів було дозволено цісарським декретом ще наприкінці

XVIII ст. і від кожної громади вибиралися по два делегати. У серпні

1840 р. з гірських околиць Буковини 22 громади писали цісареві, що

дідичі загарбали від них неправно ліси і здирали неналежні данини.

Гуцули скаржилися, що вже 25 років судяться з панами, але не

знайшли справедливості. За цей час громади написали 27 скарг

самому цісареві, 27-губерніальній канцелярії у Львові і безліч в

окружний уряд, три рази висилали делегацію до Відня. Для розгляду

скарг у гори направлялися десять комісій, але жодна з них не вела

справи в користь селян. Більше того, ці комісії навіть залякували

селян і намовляли перестати судитися з панами

Брак позитивної акції з боку уряду допроваджував до розпачу де-

які громади й вони відмовлялися виконувати панщину. У відповідь на

те уряд присилав військові каральні частини, які не тільки знущалися

над селянами, але ще й жили їхнім коштом декілька тижнів,

руйнуючи і так бідне гуцульське село. Лукіян Кобилиця, з села Пу-

тилів Русько-Кимполунзької округи, був одним із уповноважених

пленілотентів у 1839 p., який намагався легальними засобами випра-

вити кривди, заподіяні гуцулам. Коли ж до цього не дійшло, селяни

виступили з одвертим бунтом проти утисків і гніту румунських діди-

чів. Остаточно дійшло до збройного повстання в 1842—1843 p., відо-

мого пщ назвою "Гуцульський бунт", який очолив Лукіян Кобилиця.

Центром того бунту була буковинська Гуцульщина, але він скоро

поширився й на сусідні з нею райони. За свою діяльність Л. Кобилиця

був переслідуваний і покараний в'язницею.

Навесні 1846 р. селяни Русько-Кимполунзької округи написали ще

одну скаргу цісареві до Відня про знущання дідичів над ними і про

загарбування найкращих лісів і полів, як також і про зловживання при

наборі рекрутів. Ця скарга знайшла належний вщгук у Відні, бо була

передана 1 вересня до Львова із допискою "загрожує небезпека". Але

тут вона знову застрягла в якомусь уряді, не дочекавшись якоїсь акції

з боку державних чинників. У жовтні 1847 р. селяни села Путилова

подали того ж самого змісту нову скаргу на дідичів губернаторові

Стадіонові у Львові, який 13 січня 1848 р. доручив буковинському

обласному урядові розглянути ту справу і до кінця квітня повідомити

про наслідки слідства. До окружного уряду в Чернівцях 1 квітня 1848

р. наспіла бажана інформація, але довести її до кінця не вдалося, бо у

Відні вибухла революція, яка усунула реакційний уряд Меттерніха.

Школа й освіта в XIX ст.

Поруч з економічним визиском, практикованим дідичами та їх-

німи довіреними, продовжався і культурний утиск. Румунська верхів-

Там же.-С. 88.

215

ка на Буковині, так само як і польська в Галичині, не бажала освіче-

них селянських мас, зокрема українських, і тому не допускала до

шкіл української мови. У 1780 р. на Буковині не було жодної публіч-

ної школи, в 1788 р. їх було вже 12 (дві нормальні взірцеві й 10 по-

вітових), а в 1792 р. — 32 школи і запланованих було ще 28. Влада це

оправдувала браком українських книжок, хоча такі книжки були в су-

сідній Галичині. Зате вона протегувала румунську мову в школі й да-

вала гроші на видавання шкільних підручників румунською мовою.

У 1805 р. буковинські школи підпорядковано під нагляд львівсь-

кої польської римо-католицької консисторії, яка так повела справу,

що в короткому часі залишилось тільки 15 шкіл, причому не було ані

одної української, крім приватних т.зв. дяківок, у яких дяки вчили

читати кирилицю і гражданку

. Надалі цей стан дещо поправився,

однак в 1843 р. на Буковині було лише 25 шкіл, та й то здебільшого

так звані тривіальні школи, в яких учили лише читати, писати й

лічити. Навчання велося німецькою, румунською або польською

мовами

. Отже, село залишалося без належної освіти, бо єдиними

установами там були — церква і корчма. Підпорядкування

буковинських шкіл римо-католицькій консисторії стрінуло великий

протест, оскільки Буковина була в основному православного

віровизнання.

Коли нагляд над школами в 1850 р. перебрала православна бу-

ковинська консисторія на чолі з єпископом Євгеном Гакманом (1793

—1873), цей стан поправився, але рішучий перелом в розвитку

шкільництва зробив аж державний закон з 1868 р.

Прилучення Буковини до Галичини на початку не було корисним,

бо до румунізації прилучилася ще й полонізація українського

населення, насаджувався римо-католицизм. Але в другій половині

того періоду, коли зросла національна свідомість українців Галичини

й Буковини, таке прилучення виявилося корисним.

Буковина в Австрійській імперії до 1848 р. вважалася політичним

закутком. "Спокійно і мирно було в нашому краю,— писав сучасник

революційних подій Л. Ставфе-Сімігіновіч у своїх спогадах.— В

політичному житті брали участь лише окремі одиниці. Про

національний рух мало було чути ... Для тих небагатьох одиниць, що

порушували суспільний спокій тільки тоді, як дозволяли собі в

корчмі забагато, вистачало тих кількох поліцейських, що були на

послугах громадських урядів ... Буковина була далеко віддалена від

усього, що означало великий світ, і тому губилася вона поміж

іншими краями австрійської монархії"

ГиатюкВ. Національне відродженнє австро-угорських українців (1772—1880 pp.).—

Відень, 1916.-С. 14.

Там же.—С ПО.

Шевченко Ф. П. Вказ. праця.—С 130.

216

Революція 1848 р.

У березні 1848 р. на Буковину дихнуло новим вітром Весни На-

родів.

Революційні рухи відбулися у Чернівцях та іншігх містах, де ство-

рено навіть "національну гвардію", до якої входили міщани, реміс-

ники, а також студенти духовної семінарії та гімназії. Але селянський

рух організаційно майже не був зв'язаний з подіями, що відбувалися в

містах, які становили чужонародні острови поміж українськими

селами. Більшу активність виявили українці в часі виборів до

віденського парламенту, бо для українців Буковини ті вибори були

свого роду плебісцитом. І, незважаючи на різні махінації державної

румунської адміністрації, вони вибрали, на всіх призначених для

Буковини вісім послів, п'ять українців, двох румунів та одного німця.

Одним із тих п'яти послів українців був Лукіян Кобилиця, провідник

"Гуцульського бунту" взимку 1842—1843 р. і 1847 р. Два румунські

посли були обрані у південно-буковинських округах, Ра-дівецькій та

Гурагуморській. Ті вибори заперечили румунські твердження, ніби

Буковина є компактним румунським краєм

. Хоча буковинські посли-

українці були майже неписьменні селяни, але в парламенті вони діяли

спільно з послами-українцями з Галичини. І коли Головна Руська

Рада висунула домагання, щоб території, заселені русинами, тобто

українцями, виділити в окремий Коронний Край, буковинські посли

підтримали цю пропозицію й домагалися, щоб Буковина ввійшла до

того коронного краю.

Весна Народів на Буковині

Але хід подій на Буковині був дещо інакший, ніж у Галичині.

Декрет про скасування панщини від 15 травня 1848 р. не стосувався

Буковини, хоча вона була її складовою частиною. Це викликало нові

бунти, й селяни відмовлялися відробляти панщину. Уряд присилав

військо, яке змушувало селян до праці, а тих, що відмовлялися, дідичі

карали по 50 буків кожному. Щойно 9 серпня 1848 р. під тиском

селянських заворушень поширено декрет і на Буковину. Згідно з

рішенням парламенту, селяни були зобов'язані заплатити дідичам за

своє звільнення дві третіх викупних платежів, а держава платила одну

третю. Закон про скасування панщини та про викуп панщизняних

повинностей набрав сили щойно з 7 вересня 1848 p., тобто після його

затвердження цісарем.

Незважаючи на видані декрети від 9 серпня та 7 вересня 1848 p.,

дідичі далі змушували селян виконувати різні панщизняні повин-

ності. Слід підкреслити, що 1848 р. на Буковині був неврожай,

Nowosiwsky І. М. Op. cit.— P. 52.

217