Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

мельних, що жили з праці рук у панських і державних лісах. Згідно з

державною статистикою, у 1910 р. 23% українців були наймитами чи

сільськогосподарськими робітниками, або жили з праці рук у

панських і державних лісах. Ремісники з помічниками становили

тільки 3%, а купці — 0,07% серед українського населення

Асиміляційні, чи пак, денаціоналізаційні процеси також шкідливо

відбилися на закарпатських русинах-українцях. Коли ж 1900 р. від-

бувся загальний перепис населення Угорщини, то він виявив уже

тільки 429 447 осіб українського роду. "Але українські вчені, які спе-

ціально працювали над обчисленням угорських українців, доводять,

що це число має бути побільшене принаймні ще на кілька десятків

тисяч,— писав історик Дмитро Дорошенко,— так, що в тому часі бу-

ло їх принаймні з пів мільйона. Це вказувало на те, що на протязі

останніх 75 років XIX ст. багато русинів пословачилося, а ще більше

помадярилося"

Незавидний економічний стан змусив закарпатській русинів-ук-

раїнців до масової еміграції за океан, зокрема до СІЛА, початок якої

можна датувати 1877 р. Емігрували переважно бідніші селяни, люди

молодшого віку, без родин, з наміром заробити трохи грошей і

повернути назад у рідні сторони

. У 1905—1907 pp. із Закарпаття

емігрувало удвоє більше людей, як у тому самому часі народилося. В

Америці 1897 р. вже налічувалося бл. 100 тис. угорських українців

(разом з пословаченими греко-католиками з Пряшівщини), які на

американців робили враження "найбільш темних, найбільш убогих і

пригнічених з поміж усіх іммігрантів, які приїжджали з Австро-

Угорщини.'

За даними чехословацького міністра закордонних справ

того часу, Мілана Годжі, напередодні першої світової війни із За-

карпаття емігрувала третина населення

Невідрадні економічні умови, які в перших роках переживали

закарпатські емігранти в Америці, використали російські православні

священики й доволі успішно пропагували серед них перехід на

православіє. Цей рух щедро підтримував Російський синод, по-

силаючи до Америки місіонерів, гроші й навіть видавав часопис "на

малоросійськом наречи", тобто українською мовою, якою не вільно

було нічого публікувати на українських землях під Росією.

Очевидно, що в парі з православієм ширилося й москвофільство

При переписі населення в 1910 р. до списку угорського населення

були зараховані всі ті закарпатські русини, які хоч трохи розуміли

мадярську мову. Внаслідок того відсоток українського на-

селения Закарпаття значно понизився. Міністерство внутрішніх справ

видало розпорядження про перейменування ряду сіл з українських

назв на мадярські. В одному тільки Ужанському комітаті було

змінено назви 76 сіл. Від українців вимагалося зміняти їхні

слов'янські прізвища на мадярські

. Ще наприкінці XIX ст. з іні-

ціативи угорського уряду на Закарпатті почали творитися "культурні

товариства", що їх завданням було мадяризувати українські прізвища.

Вони розгорнули доволі успішну діяльність, але не серед

українського населення. За офіційними даними у першій половині

1900 р. 2500 закарпатців перемінили своє прізвище, але це були в

основному жиди та німці, українців між ними було дуже мало.

Першим представником модерного українства, що поцікавився і

взяв собі до серця долю закарпатських українців, був Михайло

Драгоманов, який двічі відвідував Закарпаття (1875 і 1876 pp.) і по-

інформував своїх земляків про їх нужденне становище. Услід за тим,

починаючи з 1890 pp., Закарпаттям зацікавилися галицькі вчені:

письменник Іван Франко, етнограф Володимир Гнатюк, природо-

знавець і філолог Іван Верхратський, історик Степан Томашівський

та інші, які зробили свій вклад в національне відродження тої за-

недбаної землі. Федір Вовк провадив гам антропологічні досліджен-

ня. Під їхнім впливом співпрацювали з Науковим Товариством ім.

Шевченка у Львові історик священик Юрій Жаткович, дослідник

літератури Г. Слипський та ін.

У таких жахливих політичних, культурних й економічних умовах

під мадярським пануванням захопив Закарпаття вибух першої

світової війни у серпні 1914 р. Українська молодь Закарпаття була

мобілізована до угорської армії, щоб проливати кров і вмирати за

інтереси держави, яка їх переслідувала.

.' Там же.—С. 8.

ШтефанА. Вказ. пращ-— С. 278.

Дорошенко Д. Вказ. праця.—С. 3—4.

Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Париж—Нью-Йорк, 1955—

1957.-Т. 2.- С 724.

Сміян Н.К. Вказ. праця.— С. 77.

Дорошенко Д. Вказ. праця,—С 10.

•242

Розділ IV

ПІД РОСІЙСЬКОЮ ЗАЙМАНЩИНОЮ (1861-1914 pp.)

Доба великих реформ

Остаточно Державна Рада прийняла проект реформи, на підставі

якого Редакційна Комісія підготувала відповідне "Положення", що

його цар Олександр II підписав 19 лютого (3 березня за н. ст.) 1861 р.

Водночас був проголошений офіційний маніфест про скасування

кріпацтва, але звільнення селянства мало настати щойно через два

роки. Вони діставали персональну свободу і двір із присадибною

землею, але орну землю мали отримати тільки через 20 років, тобто

1881 р. після викупу її від дідичів.

Програма реформи стверджувала, що: 1) селяни дістають особи-

сту свободу і включаються до вільного селянського стану; 2) в адмі-

ністративному відношенні селяни організують сільські громади, які

вибиратимуть органи громадського правління; 4) поміщик догово-

рюється з громадою, а не з поодинокими особами; 4) помимо забез-

печення селянина земельним наділом у вічне користування, конечно

надати йому можливість викупити той наділ на власність. З тією

метою уряд допомагатиме селянам шляхом організації кредитів; 5)

необхідно регламентувати терміново зобов'язане положення

Українські губернії були поділені на три окремі групи: Лівобе-

режні, Правобережні та Південні, в яких розподіл землі відбувався за

трьома "Місцевими Положеннями", що відповідали земельним

відношенням між поміщиками й селянами.

Частково у Південній Україні, і в деяких повітах Харківської та

Чернігівської губерній, переважало т.зв. "общинне землеробство"*,

зокрема у місцевостях з російськими поселенцями. Звільнення селян

з кріпацтва мало відбуватися поступово протягом трьох років. Вони

мали дістати ту землю, на якій вони до реформи працювали у панів.

Але на ділі так воно не сталося, бо на Лівобережній і Південній

Україні пани затримували в себе у середньому 27,6% се-

Отмена крепостного права на Украине: сборник документов и материалов.—Киев,

1961.- С. 17.

* Община — форма громадського землеволодіння і землекористування в Росії, в якій

землею розпоряджалась громада і періодично розподіляла поодиноким дворам-ро-

цинам для користування. По якомусь часі перерозподілювано землю знову поміж усі

двори пропорційно до кількості т.зв. "ревізійних душ", тобто до розміру родини та

інших обставин. Іншими словами, ніхто не мав власної землі.

244

лянської землі. Цей відсоток різнився не тільки між окремими гу-

берніями, але навіть між повітами, залежно від якості землі та ха-

рактеру господарства. У середньому по цілій Україні наділ землі на

особу чоловічої статі становив 4,5 десятини й цю землю оцінено на

45% більше її справжньої вартості

. Поміщики отримали за ту землю

повну ціну з державного скарбу, як відшкодування, а селяни мали ті

гроші повернути державі протягом 20 років. Крім того, селяни мали

платити "оброк" — податок поміщикові замість колишньої панщини,

на Ліво- і Правобережжі — по 5 рублів і 10 коп. від садиби щорічно, а

в Південній Україні — по 9 рублів від наділу землі, якщо він був

вищий, ніж передбачала земельна реформа. За одиницю робочої

повинності було обрано робочий день чоловіка на десятину

земельного наділу селянина, яка також не була всюди однакова.

Наприклад, у Чернігівській губернії за кожну десятину землі селянин

мусів відробити від 12 до 21 днів, у Полтавській — від 16 до 21, а в

Харківській — від 12 до 19 робочих днів. У правобережних губерніях

селяни мали відробляти в літні місяці три п'ятих панщизняних днів та

дві п'ятих — у зимові

Селяни могли викупляти свої садиби, коли їм хотілося, але коли

йшлося про земельні наділи, то їх селяни могли викупляти тільки за

згодою поміщика, який при тому тратив робітника. І коли поміщик

згодився на те, то в основу розміру викупу бралася до уваги не

ринкова ціна землі, і не прибутки з сільського господарства, а розмір

тогочасних повинностей селянина супроти поміщика. Іншими

словами, селяни мали викупляти не так землю, як вартість їхньої

робочої сили, яку вони були зобов'язані віддати землевласникові

Крім того, були ще й інші зобов'язання супроти панів і держави, так

що селянин був вільним тільки номінально, а насправді й далі

залежав від пана.

Становище селян в Україні у цілому було гірше ніж у Росії, бо в

Україні селянські земельні наділи до реформи були більші, ніж ті, які

вводила реформа. Загалом у Полтавській і Катеринославській

губерніях селяни втрачали по реформі 37% свого попереднього на-

ділу, а в Харківській — 31%. На Лівобережній Україні в Коно-

топському, Ніжинському, Остсрському і Зміївському повітах вони

перевищували 40% надільного землекористування. За даними офі-

ціальної статистики, відрізки з селянських наділів на користь по-

міщиків становили понад 2365 тис. десятин, або 48,8%, так що

поміщики збільшили свою посілість землі на 18%

. Наприклад, у

правобережних губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали "Бі-

Дорошенко Д. Нарис історії України.—Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С. 292.

Отмена крепостного права на Украине.—С. 22—24.

Там же.— С 25.

Там

же.—С. 21-22.

245

біковські інвентарі" 1848 p. Наслідком реформи було катастрофічне

збільшення числа малоземельних селянських господарств, які мали

до трьох десятин. На Лівобережній Україні таких господарств було

43,3%, а в Південній Україні 27,6%.

У додатку до того, селяни, які на землі не працювали, але з волі

панів працювали на їх дворах і тому звані "дворовими", або "дво-

раками", землі зовсім не одержали

. Унаслідок того понад 200 000

селян України чоловічої статі залишилися безземельними, а близько

100 тис. отримали мізерні наділи до однієї десятини на особу; 1600

тис. — від 1 до 3 десятин і заледве 742 649 — дістали наділи більше

трьох десятин землі на особу

Після реформи селяни, хоча і ставали особисто вільними, не

діставали усіх громадських прав, з яких користали інші верстви ро-

сійського суспільства. Вони були поставлені під опіку провінціаль-

ної адміністрації, зв'язані волею тієї сільської громади, до якої кож-

ний був приписаний; нижчий сільський суд мав право карати селян

різками, тимчасом як для інших громадян тілесна кара була

скасована

Крім того, на селянські маси покладено тягар всіх прямих і по-

середніх податків. У 1862 р. з загальної суми 292 млн. рублів податку

в Росії, 223 млн. припадало на селян і ремісників. У 1872 р. на де-

сятину поміщицьких земель всіх повинностей і зборів припадало від

10 до ЗО копійок, тоді як селяни платили за десятину гіршої землі від

2 до 5 рублів. Наприклад, у Катеринославській губернії платежі з

приватновласницьких земель становили лише 1,5 — 2% їх при-

бутковості, а з наділів колишніх державних селян — 27—39%, з на-

ділів колишніх поміщицьких селян з вищим наділом — 80—109% і з

нижчим наділом — 157—229%

Дещо інакше виглядала реформа на Правобережній Україні, чи як

цс офіційно називалося, у Південно-Західному краю, куди належало

три губернії: Київська, Волинська й Подільська, в яких існували

особливі умови. їх Росія приєднала після третього розподілу Польщі

й тут у селі населення було здебільшого українським, з них 3 070 000

звільнених з кріпацтва, з невеликою домішкою католиків т.зв.

ходачкової шляхти, які за мовою і звичаями були ближчі до

українського селянства, як до поляків. Вищу верству становила

польська шляхта-дворянство, якої налічувано 67 000 осіб. Хоча

порівняно дворян було не багато, їм належало більше половини всіх

земель і з кожнорічного доходу в кишенях цієї невеликої гру-

Дорошенко Д. Вказ. праця.—Т. 2.— С. 292.

Отмена крепостного права на Украине.— С. 22.

Дорошенко Д. Вказ. праця.— С. 292.

Теплицький В. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні 60—90-ті роки XIX

ст.—Київ, 1959.- С 267-268.

пи осідало до ЗО млн. рублів. У середньому це становило для кож-

ного поміщика близько 5000 рублів річного доходу. Було тут і ук-

раїнське та російське дворянство, але воно володіло заледве однією

п'ятою дворянських земель

Уряд мав на меті обмежити значення польського поміщицького

елементу та поліпшити стан українського селянства, яке вороже

поставилося до польського повстання. Указ від 30 липня 1863 р.

припиняв дотеперішні обов'язкові приписи селян до поміщиків. При

генерал-губернаторстві у Києві засновано комісію під головуванням

поміщика з Чернігівської губернії Григорія Галагана для проведення

реформи. Г. Галаган був назначений разом зі своїм приятелем

Василем Тарновським до Комітету поліпшення життя поміщицьких

селян, де він гаряче відстоював звільнення селян з кріпацького стану.

Комісія працювала більше року (від 8 січня 1864 р. до 26 лютого

1865 р.) й випрацювала низку важливих постанов на користь селян-

ства, які цар затвердив. Для проведення в життя цігх постанов покли-

кано нових виконавців. Мирові посередники, що раніш працювали у

краю, набиралися з поміщиків та захищали свої інтереси. Після ре-

форми нові посередники набиралися з людей, які відстоювали інте-

реси селянства. Серед них були такі відомі громадські діячі, як Олек-

сандер Русов, Митрофан Ковалсвський, Микола Зібер та ін

Реформи Олександра II ввели деякі зміни в адміністрації держави.

Цар 1 січня 1864 р. підписав "Положення про губернські та повітові

земські установи", згідно з яким утворювалися губерніальні й

повітові земські зібрання — розпорядчі органи та земські управи,

виконавчі управи. Вибори до земських зібрань відбувалися на основі

майнового цензу та куріальної системи. Головою земського зібрання

обирався для губернії — губерніяльний голова дворянства, а для

повіту — повітовий. Земства займалися будівництвом і ремонтом

шкіл та лікарень, наглядали за розвитком місцевої промисловості та

станом ґрунтових доріг.

У 1864 р. реформовано судівництво. Суд став триступеневим:

мировий суд, до якого суддів обирало саме населення, та державні

суди, які поділялися на цивільні та карні. Вину підсудного вста-

новлювали присяжні судці, вибрані населенням. Вони мали вирі-

шувати судові справи згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання

були відкриті й у них брали участь зацікавлені сторони, прокуратор

та оборонці.

Реформи Олександра II передбачали створення земств. Земства

були органами місцевої самоуправи й поділялися на губерніальні

Труды этногр.— статистической экспедиции, снаряженной Имп. русск. геогр. обще

ством. Юго-Западный отдел.— Киев, 1878.— Т. 7.—Вып. 1,— С. 291.

Щербина В. І. Нариси з історії Київа, 1654—1914.— 'Київ, 1926.—С. 26.

246

247

та повітові. Вони утримувалися з оподаткування населення від кож-

ної десятини землі й доглядали та будували місцеві дороги, опіку-

валися хліборобством, торгівлею, промисловістю, медично-суспіль-

ними справами, частково й освітою. Земства організували різного

типу школи, початкові, чотирирічні, професійні та технічні гімназії,

курси українознавства та підвищення освіти учителів. Фінансову

допомогу в цьому надавало міністерство освіти, яке передало все

адміністрування шкільництва на селі в завідування земства, але на-

гляд над програмою навчання тримало під своїм контролем. Міні-

стерство освіти покривало 14% коштів утримання школи, 2% давало

духовенство, а 86% — земства

. Медичну допомогу населення

діставало безплатно, незалежно від того, чи пацієнт платив земський

податок.

У той час земства були введені тільки у Лівобережній та Пів-

денній Україні, а на Правобережжі — щойно 1911 р. У земствах були

представлені три суспільні стани: дворяни, міщани й селяни. Вони

представляли не кількість людей, а майно, яким ті стани володіли,

тобто дворянство, як найбагатший стан, було найчисельні-шим.

Селяни мали тільки половину тих голосів, що дворяни, а міщани і всі

інші — тільки одну третину порівняно з дворянами. З часом це

співвідношення ще більше змінилося на користь дворян і в 1903 р. в

українських повітових земствах вони становили 83%, селяни — 9,3%,

інші — 7,7%, а в Херсонській губернії в повітових земствах були

тільки дворяни.

Земства вибирали на три роки, збори земств відбувалися звичайно

раз на рік, під головуванням дворянина. Отже, селяни не могли

очікувати справедливості від земств, де верховодили дворяни.

Видатними діячами Земства були історик Іван Лучицький (1845—

1918), довголітній професор Київського університету, Василь Тар-

новський, Олександер Русов, Ілля Шраг, Борис Грінченко, Воло-

димир Самійленко, Михайло Коцюбинський, родина Дорошенків,

Олександер Лашкевич (1842—1889) та багато інших. Земську роботу

в Україні провадили головно середньозаможні землевлас-ники-

дворяни, серед яких наприкінці XIX ст. було багато революційно

настроєних свідомих українців. Крім того, великі землевласники

давали найбільший фінансовий вклад у земства, але користь від

земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники

Дворянство — шляхетство в Україні, зокрема на півдні й сході

України, було чужонаціональне, здебільшого російське (а на Пра-

вобережжі — польське), яке було не тільки ворожим українському

селянству, але ще більше українському національному відроджен-

ню. Отже, це була не лише соціальна, але й національна неспра-

ведливість, в імені українського народу, позбавленого своєї власної

аристократії, шляхти-дворянства, виступала завжди чужонаціональна,

польська або московська аристократія, яка виражала інтереси

Російської імперії, чи польського національного відродження. Тому

що в основному тільки аристократія могла здобувати високу освіту і

подорожувати по світі, вона всюди популяризувала свої власні

національні інтереси коштом українського народу.

У 1870 р. уряд провів реформу міського самоврядування і в кож-

ному місті діяла міська рада, членів до якої обирало все населення,

що платило податки (власники будинків, крамниць, підприємств

тощо). Але тому що в містах України населення було переважно

неукраїнське, а головно росіяни й жиди, то роль міста в українському

національному русі була незамітною

. У 1874 р. заведено загальну

військову службу, час якої обмежено від 4 до 5 років, замість до-

теперішньої практики — 25 років.

Польське повстання 1863 р.

У січні 1863 р. вибухло нове повстання поляків, спровоковане

брутальною поведінкою російського окупаційного режиму. Повстання

засягнуло і Правобережну Україну з її поміщиками-поляками.

Поляки створили тимчасовий Національний Уряд, який намагався

приєднати до повстання й українців і тому видав спеціальну відозву

"до братів-русинів", закликаючи їх до спільної боротьби "за свободу і

незалежність Польщі, Литви і Руси." У квітні той уряд видав т.зв.

"Золоту Грамоту до сільського народу", в якій запевняв селян Волині,

Поділля й України, що дасть їм свободу, рівність і наділить землею

без викупу та всіма громадянськими правами, включно зі свободою

віровизнання, як також уживанням рідної мови в школах і судах.

Полякам ішлося головно про відбудову Польської Речі Посполитої у

колишніх її кордонах.

Помимо всіх привабливих обіцянок, тільки деяка кількість ук-

раїнських селян і представників української інтелігенції стали в лави

повстанців, або активно допомагали їм. Назагал, українські селяни не

підтримали повстання, знаючи вже з досвіду, що польські обіцянки

не мають жодної вартості.

У квітні 1863 р. польське повстання було придушене й коштувало

полякам до ЗО 000 вбитими повстанців і масових екзекуцій.

Зліквідувавши збройною силою польські повстанчі загони, ро-

сійський уряд знищив дощенту автономну адміністрацію Конгре-

сівки, яка ще залишилася після повстання в 1830 р., та замінив її

Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 313—314.

Там же.— С 314.

'Там же.— С 315.

248

249

російською адміністрацією всеімперського зразка. Польську інте-

лігентську верству москалі здушили залізною рукою, застосувавши

до неї за участь у повстанні кару смерті, ув'язнення та заслання в

Сибір на каторгу.

На Правобережній Україні російський уряд застосував супроти

польських панів-поміщиків, які брали участь у повстанні, карні ад-

міністративні й законодавчі розпорядження, як конфіскація маєтків, а

вслід за тим обмеження їхніх культурних і політичних впливів.

З'явився ряд урядових розпоряджень, спрямованих на знищення

польського землевласництва та заміну його російським, що мало на

меті русифікацію Правобережної України (чи як це офіційно

називалося — "обрусение края"). Надбавку 50% давали урядовцям,

які народилися поза межами "Південно-Західного краю" й мали

русифікувати край. Уряд обкладав польських поміщиків 10% збором,

з якого на 50% збільшувалося утримання урядовців російського

походження

Конфісковані у поляків маєтки уряд роздавав російським офі-

церам та урядникам, або продавав обов'язково особам російського

походження, яким видавалися позики з особливого фонду у 5 млн.

рублів, передані до петербурзького Товариства Взаємного Кредиту.

Застосовано пільговий продаж, ба навіть безплатну роздачу кон-

фіскованих маєтків службовцям російського походження. Однак, як

виявила практика, пільговий продаж, чи роздача маєтків вищим і

нижчим урядовцям у багатьох випадках не виправдали урядових

сподівань, бо місцеві, як і столичні урядовці не спішили йти на села й

давали новонабуті маєтки в оренду полякам чи жидам. Для

зменшення польських і скріплення російських впливів у Києві й

Житомирі засновано російські бібліотеки. Заборонено вживати

польську мову в офіційних установах, в аптеках, ба навіть у при-

ватному листуванні чи в прилюдних розмовах

У Києві 1864 р. засновано офіційний російський часопис що-

денник "Киевлянин". Редактором став Віталій Шульгін, родом з

Калуги. Уряд давав значні субсидії журналу, девізом якого було:

Правобережжя — це "край русекій, русекій". За своїм змістом "Ки-

евлянин" спершу був антипольським, але згодом повів боротьбу з

"українським сепаратизмом"

Помимо того, що українці не підтримали польського повстання,

російська влада, розгромивши поляків, поставилася вороже й до

українського національного руху та використала цю нагоду для

придушення його. Михаш Катков, редактор часопису "Московские

Ведомости" та журналу "Русекій Вестник", один з ідеологів російсь-

Щербина В. І. Нові студії з історії Києва.— Київ, 1926.— С. 25.

Там же.

Там же.-С. 25-26.

250

кого імперіалізму, доводив, що Україна "ніколи не мала окремої

історії, ніколи не була окремою державою ... Малоросійської мови

ніколи не було і, незважаючи на всі зусилля українофілів, до цього

часу не існує". Пізніше він твердив, що коли уряд не зупинить

український рух, поки ще не пізно, то вибухне колись й українське

повстання, що буде гірше за польське. Катков, зрештою, не був

одиноким у своїх судженнях. З'явилися також твердження, нібито

український рух — це "польська інтрига", що "польська революція"

— ніщо в порівнянні з національним і літературним рухом в Україні.

Якби вибухла польська революція, то Росія, в найгіршому випадку,

втратила б одну провінцію. Але, якби вдався національний і

літературний рух в Україні, то це було б ударом у саме серце Росії

Селянство України

Після реформи 1861 р. площа землі дев'ятьох губерній України,

тобто без Холмщини, Полісся, Подоння й Кубані, становила 47 760

тис. десятин, або понад 11% всієї площі європейської Росії; з того під

посівами було 19 727 тис. десятин. У 1884 р. площа орної землі в

Україні зросла до 23 463 тис. десятин, що становило 22% посівної

площі європейської Росії

, на яких вирощувано у середньому 66 млн.

тонн зерна в 1880 pp. до 123 мільйони в 1900 p., або 24% загального

збору європейської Росії

. Більшість цієї землі на півдні України

опинилася в руках російських поміщиків

Україна вирощувала десятки мільйонів тонн збіжжя і завдяки -

розширенню орних земель, зокрема в степових провінціях, кількість

його постійно зростала, що робило її основним районом вирощування

пшениці в цілій Російській імперії. У кінці XIX ст. Україна була одним

з головних районів капіталістичного землеробства, даючи (1904 р.)

75,1% озимої і 38,5% ярої пшениці європейської Росії

. Разом з

Кубанню вона постачала на експорт найбільше пшениці та ячменю в

цілій Європі, спершу до Англії, а пізніше до Німеччини. Під кінець

XIX ст. тільки через чорноморсько-азовські порти щорічно вивозилося

близько 5 млн. тонн зерна, що становило майже половину

експортованого зерна цілої імперії. Крім того, частина зерна

вивозилася з України через балтійські порти й сухопутні митниці.

Одацькш Є. Українська мала енциклопедія.— Буенос-Айрес, 1959.— С 613.

Гуржій І. Україна в системі всеросійського ринку 60—90-х років XIX ст. — Київ,

1968.- С 51.

Там же.— С 52.

Лугова О. І. Про становище України в період капіталізму //Український історичний

журнал.- 1967.- № 3.- С 18.

Там же.— С 19.

251

Коли до цього додати ще й експорт цукру, тоді стане зрозумілим,

чому Україну на Заході називали "шпихлірем Європи"

Ліквідація кріпацтва не зрівняла у правах селян з іншими групами

населення: вони залишалися під особливим доглядом адміністрації,

не мали права виїздити з села без дозволу громади, посилати дітей на

навчання до гімназій, далі застосовувано тілесні кари, які щоправда

пізніше були скасовані.

Так само селяни спочатку не мали права. Економічний стан се-

лянства через великі борговості на землю, як також непосильні гро-

мадські, земські й державні податки, був важкий.

У 1860 pp. селянство Київської, Чернігівської, Полтавської і Хар-

ківської губерній відчувало великий брак землі, тоді як родючі землі

Півдня України російський уряд заселював переселенцями з ро-

сійських губерній, або німецькими колоністами

. В одній лише Хер-

сонській губернії відведено для переселенців 26 533 десятини дер-

жавної землі, аз 1881 р. по 1893 р. в усіх трьох південних українських

губерніях 157 946 десятин

. Отже, нічого дивного, що під кінець XIX

ст. Україна мала найбільше малоземельних селянських господарств з

цілої Російської імперії.

На Правобережній Україні, де землевласниками була польська

шляхта, дворянське землеволодіння скорочувалося дуже повільно. У

1905 р. воно становило 75% усіх приватновласницьких земель. До

польського повстання в 1863 р. панам-поміщикам належало 90% усіх

земель. Після повстання російський уряд конфіскував маєтки у

причетних до повстання поляків і в 1901 р. польські поміщики мали

вже тільки 47% або 3 030 200 десятин приватновласницької землі

Селяни, які дістали менші наділи землі, або поділили їх поміж

своїх дітей, мали малі й неекономічні господарства. Вони не могли

вив'язатися з наложених на них зобов'язань за сплату землі, податків

тощо, продавали свою землю і перетворювалися на робітників у

багатших господарів, чи у фабриках і заводах. Завдяки цим процесам

в Україні почалося розшарування сільського населення на бідне та

багате. В останніх роках перед вибухом першої світової війни 62%

селян мали до трьох десятин землі (близько 8 акрів); так званих

середньозаможних, які мали від 3—9 десятин землі (8 до 24 акри),

було бл. 34%, а таких, що мали від 9 до 50 десятин землі (24 до 100

акрів), було заледве 5%. Ті багатші, зі середньої групи, українські

селяни, як і та найбагатша група, мали

у своїх руках 60% всієї української землі. Вони були основними

виробниками продуктів, що йшли на експорт, і становили майже 80%

експортних сільськогосподарських продуктів цілої Російської імперії.

Брак землі, як і великий попит на харчові продукти, спричинилися до

перетворення колишніх пасовиськ та землі гіршої якості — на орні

поля. У 1850—1870 pp. багато селян виїхало з Лівобережної України

на Кубань і Південну Україну. Наприклад, з Полтавської губернії

протягом 1861—1876 pp. виселилося у пошуках землі 6340 сімей, з

них 34,7% виїхали в Південну Україну, 50,2% — на Кавказ і 7 родин

— до Сибіру й на Далекий Схід

. При переписі населення в 1910 р. у

Полтавщині було 24000 селянських родин без землі, 86300 —

посідало менше ніж одну третину десятини, а 55 300 родин —

понижче півтори десятини, так що разом нараховувано 166 тис.

безземельних або малоземельних родин, що становило 36% всієї

людності Полтавщини

Все це робилося планово згідно з великодержавною політикою

"русифікації окраїн". Унаслідок того, "починаючи з 1795 по 1897 p.,

питома вага українського населення в шістьох губерніях України

скоротилася приблизно на 13%. У Катеринославській та Херсонській

губерніях, які були районами посиленої колонізації, наприкінці XVIII

ст. проживало 83—90% українського населення, але за 100 років цей

відсоток змалів.

На початку XX ст. найбільш численну групу селянства України

становили бідні селяни, бо з 3100 тис. господарств — 1550 тис. мали

менше трьох десятин. Близько 1 млн. господарів були середньо

заможні і приблизно одна шоста (558 тис. господарств) належала

заможним господарям. З-посеред малоземельних селян багато йшло

працювати в промисловість. Але зі зростанням числа робітників,

зокрема у зв'язку з існуючою економічною кризою в останньому

десятилітті XIX ст., як і тому, що у великих сільських господарствах

почали пристосовувати машини, безробіття зростало.

У кінці XIX ст. надлишок робочої сили у селах на Правобережній

і Лівобережній Україні становив приблизно 2183 тис. дорослого

чоловічого населення, яке безуспішно шукало праці

. Почалося

переселення поза межі України, за Дон і на Кубань. Частина ук-

раїнського населення посунулася ще далі на схід, над Волгу і за Урал,

до Середньої Азії, а навіть аж до берегів Тихого Океану, на т.зв.

Зелений Клин, де кожна переселена родина отримувала безплатно

100 десятин землі. Тільки за п'ять років (1896—1900) на Зе-

Гуржій І. Вказ. праця.—С. 177.

Там же.

Лугова О. І. Вказ. праця.—С 18—19.

Голобуцьшй В. О. Економічна історія Української РСР: дожовтневий період—Київ,

1970.- С 225.

Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний Край в 1850—1916 pp. //

Український історичний журнал.— 1971.— №2.— С.66.

ЗалозецьшйР. Земельна реформа на Україні.—Відень—Київ, 1918.—С 12—13.

Голобуцьют В.О. Вказ. праця.— С 228.