Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Там же.

Там же.— С. 78.

ГнатюкВ. Вказ. праця.— С. 31.

Демкович-ДобрянськиіїМ. Вказ. праця.— С 23.

Франко І. Вказ. праця.— С. 112.

Русалка Дністрова; документи й матеріали.— С 204.

Франко І. Твори в двадцяти томах.— Київ, 1955.— Т. 17.— С 227.

158

159

виявив себе непохитним прихильником української національної

ідеології

. Не витримавши переслідування з боку греко-католиць-кої

ієрархії, Вагилевич зламався і пішов на співпрацю з польським

кліром. Наприкінці він покинув греко-католицький обряд, перейшов

на протестантизм і, не поправивши своїх життєвих умов, помер у

злиднях.

... ?

Головацький — автор наукових розвідок з філології, історії й

етнографії. Він зібрав й опрацював багато українознавчих матеріалів,

виходячи з засади, що мова найкраще відображає дух нації. Він також

зробив першу спробу наукової класифікації українських діалектів. У

1848 р. Головацький був одним з учасників з'їзду руських учених і

став першим викладачем на кафедрі української мови й літератури

Львівського університету, а рік пізніше був обраний ректором. Але

згодом під впливом Погодіна він захопився ідеєю панславізму,

приєднався до москвофілів, був змушений покинути професуру й

емігрував до Росії

. Написав низку наукових праць, з яких ще й досі

має наукову цінність збірник "Народні пісні галицької й Угорської

Руси", яка з'явилася в Москві 1878 р. у чотирьох томах. Я.

Головацький помер у 1888 p., похований у місті Вільнюсі.

Зерно, посіяне Руською Трійцею, дало неабиякі плоди. їхній по-

чин підхопили низка молодих людей, охочих до праці на народній

ниві: Михайло Бульвінський, Іван Головацький (1814—1899), Гри-

горій Ількевич (1803—1841), Йосафат Кобринський (1818—1901),

Иосиф Левицъкий (1801—1860), Иосиф Лозинський (1807—1889),

Антін Могильницький (1811—1873), Рудольф Мох (1816—1891), Ио-

сиф Охримович, Семен Плешкевич, Иосиф Скоморовський, Микола

Устиянович (1811—1885), Юліян Ямінський та інші.

Революція і Весна Народів

Після придушення Росією Варшавського повстання багато

польських повстанців втекло до Галичини, де закликали до по-

встання, але цим разом уже не тільки проти Росії, але також і проти

Прусії й Австрії. Галичина була переповнена всякими рево-

люційними емісарами й конспіративними гуртками і під цим оглядом

уважалася, поруч італійських провінцій у складі Австрійської імперії,

класичним тереном різних змов і революційних приготувань. У

зв'язку з цим польські революціонери намагалися прихилити на свій

бік селян, апелюючи до їхнього патріотизму, не тільки на польських

теренах Західної Галичини, але також і в українській

Brock P. Ivan Vahylevych (1811—1866) and the Ukrainian national identity // Canadian

Slavonic papers.—1972.— Vol. 14.— No. 2.— P.171.

Демковігч-ДобрянськийМ. Вказ. праця.— С. 23—24.

Східній Галичині й обіцяли їм звільнення від панщини. Але ав-

стрійська бюрократія в Галичині також не спала й грала на антаго-

нізмах, що існували поміж двором і селянами і під'юджувала їх,

вказуючи, що власне двір є джерелом усіх селянських тягарів і

злиднів, та що єдиним оборонцем села є уряд, який треба підтри-

мувати й боронити

Тимчасом 12 і 13 лютого 1846 р. поліція заарештувала у Львові 35

осіб, готових до повстання, а пару днів пізніше у Познанському

князівстві німці провели масові арешти польських революціонерів і

захопили також начального вождя планованого повстання Люд-вика

Мєрославського, який там перебував інкогніто. Вістка про це дійшла

до Кракова зранку 18 лютого, але відмінити повстання було

неможливо, бо на панських дворах збиралися вже озброєні шляхтичі,

які також підбурювали селян. Щоб запобігти повстанню, уряд вислав

до Кракова, що був центром польського революційного руху,

військову частину, однак під впливом непсревірсних вісток, що до

Кракова зближаються великі повстанські відділи, командуючий

краківською залогою покинув Краків і відступив аж до Тарнова. Це

також мало певний вплив на те, що поляки, помимо вісток про

арешти лідерів повстання в Познані та Львові, таки розпочали по-

встання 21 лютого 1846 р. поблизу міста Тарнова.

Користаючи з відсутності військ на території Кракова, повстан-

чий "Національний Уряд Польської Речіпосполитої" перебрав 22

лютого 1846 р. владу у Краківській Республіці, і ще тої самої ночі

видав Маніфест до Польського Народу. В тому Маніфесті він обіцяв,

що всі привілеї, очевидно шляхти, будуть скасовані, що земля, яка

знаходиться в посіданні селян, — стане їхньою власністю без жодної

оплати, а ті, що візьмуть участь у визволенні Польщі, будуть

нагороджені землею із державних маєтків

Тим часом селяни-поляки відмовили послуху панам, які їх не раз

уже обманювали, і замість йти з повстанцями — стали виловлювати

польських шляхтичів-бунтівників, забирали від них зброю й достав-

ляли на суд. Шляхта відповіла вистрілами в селян-мазурів. Розлючені

селяни кидалися на панів, безжалісно їх побивали і побитих, або лед-

ве живих везли до міста, де діставали нагороду за кожного доставле-

ного повстанця. Мазури не тільки били й мордували тих повстанців,

яких заарештували по дорогах, але купами кинулися нападати на

двори, нищити, грабувати й мордувати всіх чоловіків від малого до

великого, іноді завдаючи їм страшенних мук

Lozinski В. Szkice z history! Galicyi w XIX wieku.— Lwow, 1913.— S. 136—137.

МшшерИ.С. Накануне отмены барщины в Галиции (Из истории идейно-политической

борьбы в польском обществе в 30-40 годах XIX столетия) // Ученые записки Инсти

тута славяноведения.— Москва — Ленинград, 1949.-; Т. 1.— С. 189.

Франко І. Вказ. праця.— С. 65—66.

160

В. Верига

161

У другій половині лютого 1846 р. на допомогу австрійцям прий-

шли російські війська, і 3-го березня 1846 р. Краків упав. Щоб

позбутися революційного центру, Австрія, на пропозицію Росії, лік-

відувала Краківську республіку у листопаді того ж року й анексувала

Краків до Королівства Галичини й Лодомерії. Краків, як "вільне

місто", перестав існувати.

У Східній Галичині вибухового матеріялу було ще більше: до со-

ціального гніту приєднувався ще й національний. Але завдяки ве-

ликому впливові духовенства, поза двома винятками, ніяких заво-

рушень не було. У селі Горожані біля Комарна селяни-українці

відмовилися брати участь у повстанні під впливом місцевого укра-

їнського пароха Городиського. "В інших місцевостях Самбірсько-го

округу ніде до вибуху не дійшло, й тому Горожана може служити як

доказ, що український нарід у тих сторонах віднісся до повстання

рішуче ворожо",— каже польський історик С Кенєвіч. В інших

округах Східної Галичини був тільки один збройний виступ в селі

Нараєві в Бережанщині, де 60 польських повстанців напали на

військову команду і вбили двох гусарів. Однак повстанці мусіли

розбігтися, не отримавши сподіваної допомоги на місці

У другій чверті XIX ст. підвалини феодальної системи тріщали.

Гасло, кинуте Французькою революцією про волю, рівність і бра-

терство, доходило й до панщизняних низів суспільства Галичини.

Обставини життя і змагання селян та їхні стосунки з дідичами чудово

описав Іван Франко 1887 р. в своєму творі "Панські жарти".

Паризька революція поширилася по всій центральній Європі й

охопила Італію, Німеччину, а згодом підійшла до Австрійської мо-

нархії.

У Відні 13 березня 1848 р. почалися розрухи, які допровадили до

кровавих вуличних боїв і резиґнації уряду. Всевладний канцлер князь

Метгерніх, головний творець Священного Союзу 1815 p., символ

реакції у цілій Європі, мусів в одязі жебрака тікати з Відня до Англії.

Вістка про упадок Меттерніха в Австрії досягнула Берліна, на

вулицях якого вже 15 березня з'явилися барикади. Щоб уникнути

кровопролиття, пруський король Вільгельм IV проголосив скликання

парламенту, який мав опрацювати для ГТрусії конституцію, як

гаранта громадянських прав. В Європі наступила Весна Народів.

Створений у Відні новий уряд проголосив свободу друку, до-

зволив поодиноким краям імперії організувати своє військо, т.зв.

"народну гвардію", а вкінці проголосив вибори до конституційного

державного парламенту, який мав схвалити закони на підставі

рівності всіх громадян.

Kieniewicz S. Ruch chbpski w Galicji w 1846 roku.— Wroclaw, 1951.— S. 169—170.

На вістку про події в Відні заворушішася північна Італія, яку ще

на Віденському Конгресі в 1815 р. перетворено в Ломбардсько-

Венеційське королівство, складову частину володінь Габсбургів.

Мешканці міста Мілана 18 березня почали повстання, яке ав-

стрійський генерал Радецький намагався задушити. Міланці зверну-

лися за допомогою до королівства П'ємонту, внаслідок чого король

Карло Альберт виповів 22 березня Австрії війну. Того самого дня Ве-

неція, місто і провінція, що також була складовою частиною Ав-

стрійської імперії, проголосила себе незалежною республікою, на

чолі з президентом Денієлем Маніном. Цю складну ситуацію для

Габсбургів використали мадяри і стали вимагати, щоб Австрійську

імперію переорганізувати на конституційну державу, а Угорщині на-

дати автономію. Подібні заворушення виникли у Празі.

Під впливом усіх цих подій знову зворохобилися поляки у Кракові

та Львові. В той час (від 1847 р.) губернатором Галичини був граф

Франц-Серафим Стадіон фон Вартгавзсн, який прихильно ставився до

українців і підтримував їхні змагання за вживання рідної мови в

школі й адміністрації. Це, очевидно, полякам не подобалося, бо їм не

йшлося про свободу для народу Галичини, а про створення

самостійної Польщі, принаймні на території королівства Галичини й

Лодомерії

. У Львові польська інтелігенція вже 18 березня виготовила

окреме звернення до цісаря, в якому представила бажання

відбудувати Польщу у федерації з Австрією із цісарем Фердинандом

як польським королем. Вони вимагали: завести польську мову по всіх

урядах і судах, створити окреме правління для Галичини та крайовий

сойм з представників усіх верств населення. Крім того, у тому

зверненні вимагалося скасування цензури та амністії для всіх

політичних в'язнів, тобто арештованих поляків за організацію бунтів

у 1846 p., заведення шкіл по всіх селах, надання більших прав

міському правлінню, видалення з Галичини всіх чужинців, очевидно

німців, які там перебували на різних відповідальних посадах, а також

знесення панщини

. Пропагуючи гасло про "рівність і братерство всіх

народів", вони заюіикали й українців підписати те звернення до

цісаря. Однак, коли Кирило Вінковський, член одинокої тоді

української установи, Ставропігійського Інституту, іменем українців

зажадав, щоби в тому зверненні до вимоги, щоб "у школах й урядах

(була) польська мова" додати ще слово "і руська", тобто "польська і

українська мова", то поляки з обуренням закричали: "Тут нема Русі,

тут є Польща, а мова руська — це тільки діалект польської мови"

. За

те, що Вінковський взагалі відважився ставити таку вимогу, поляки

назвали його зрадником і мос-

Франко І. Вказ. праця.— С 75.

Там же.— С 76.

Kaczata S. Polityka Polakow wzgledem Rusi.— Lw6w,4879.— S. 286.

162 163

калем. Ця подія витверезила русинів, що готові були йти в польські

революційні організації, повіривши нещирим фразам про рівність і

братерство

Поляки 13 квітня заснували свою Раду Народову, яка зовсім іг-

норувала українців, і поводилися так, ніби Галичина була чисто

польська країна, а Рада її дійсним урядом...

Скасування панщини

Австрійський уряд зробив ставку на селянство, яке й так шляхті не

вірило. Використавши непорозуміння поміж польською інте-

лігенцією й дідичами, цісарський намісник Ф. Стадіон наказав

арештувати всіх тих, хто бунтував людей обіцянкою дарування пан-

щини. За його порадою вже 17 квітня 1848 р. у Відні цісар підписав

закон про знесення панщини, звільнення селян від повинностей й

надання їм волі. Цей закон проголошено народові на Великдень 22

квітня 1848 р. Це було "завершенням тої роботи, яку розпочав Йосиф

II ще 1785 р. ... з деякими поправками, що сталися конечні по звиш 60

роках"

. Отже, щоб недопустити до селянського повстання,

скасування панщини в Галичині було проведене з великою

поспішністю, майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях

Австрійської імперії. Скасування панщини викликало великий

ентузіазм на селі української Галичини й запевнило династії

Габсбургів лояльність селян на наступне півстоліття.

За скасування панщини пани-дідичі мали дістати відшкодування з

державної скарбниці та звільнялися від ряду податків. На жаль, закон

не визначив відразу вартості панщини і всіх підданських данин у

грошах на основі податкового виміру, які дідичі мали дістати як

відшкодування. Замість того організувалася спеціальна комісія на

чолі з губернатором, що мала визначити висоту винагороди панам за

втрату панщини. За панами, однак, залишалися т. зв. сервітути, тобто

ліси й пасовища, якими користувалися селяни. На підставі того

закону вони й далі могли ними користуватися, але були зобов'язані

платити за них панам на основі "добровільних угод з ними"

Скасування панщини було проведене з повним нехтуванням ін-

тересів селянської верстви. Крім фінансового відшкодування, яке

селяни мали платити своїм панам, в руках дідичів залишалося ще 89,

57% лісів і непропорційно велика кількість пасовиськ, що робило

селянина залежним від дідича у господарському відношен-

Левицьшй К. Історія політичної думки галицьких українців 1848—1914; на підставі

споминів.— Львів, 1926.— С. 15.

Франко І. Вказ. праця.— С 83.

Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С 21.

ні.

Варто підкреслити, що Галичина була хлібною коморою для Ав-

стрії й Німеччини, вона експортувала масу збіжжя з великих маєтків,

але в той же сам час сільське населення перманентно голодувало.

Причина лежала в тому, що 43% всієї управної землі припадало на

польську шляхту-дідичів, яких налічувалось до 50 999, а на близько

2700 тисяч сільської людності припадало заледве 57% орної землі.

Іншими словами, на один квадратний кілометр припадало 93 особи.

Так само не вирішеним залишалося право "пропінації", яке за-

безпечувало за дідичами привілей виробляти і продавати горілку, пи-

во й мед. Щоправда, 7-го вересня 1848 р. Віденський парламент ска-

сував "примус побирання пива й горілки і всякі сполучені з тим

зобов'язання", але дідичі зуміли обійти цей закон

і намагалися ви-

тягнути з пропінації якнайбільше користі. У 1860 р. дохід із пропіна-

ції виносив 5 млн. ринських річно. У Галичині 1876 р. було 23 269

шинків, тобто один шинок припадав на 233 особи, а на одну особу

припадало 26 літрів горілки річно, за яку народ видавав 54 мільйони

ринських. Згідно з тодішніми обчисленнями українського вченого

Володимира Навроцького, що працював як державний скарбовий

комісар, у 1874 р. кожний новозаложений шинок відбирав можли-

вість шкільної освіти майже сотні селянських дітей

Крайовий бюджет у 1880 р. становив бл. 7 млн. корон. Публічні

тягарі спихалися на плечі селян. Новий кадастр, опрацьований у 1870

pp., штучно зменшував доходи дідичів, щоб більшість тягару

перекинути на селян, на ґрунтовий податок. Утримування доріг, як

також народних шкіл, падало на поодинокі громади, щоб якнайменше

податків платили панські фільварки. Розбудова шкільництва не

дорівнювала навіть природному приростові населення: у 1900 р. дві

третини шкіл мали тільки по одному класу. Після 33 років автономії,

яку здійснювала польська адміністрація, у Галичині налічувалося

67,7% неграмотних, тоді як на Чехах було тільки 4,7%

Тим часом галицькі пани-дідичі, спираючись на вказівку імпе-

раторського закону від 17 квітня про необхідність укладання селя-

нами "добровільних" угод з панами за користування сервітутними

лісами і пасовищами, заборонили селянам користуватися тими лісами

й пасовищами, які вони в минулому у них же загарбали. Це стало

причиною численних селянських виступів за збереження права

користування лісами й пасовищами

. Навесні та влітку 1848 р.

Дсмковнч-Добрянський М. Вказ. праця.— С 89.

Франко І. Вказ. праця.— С. 105.

Онисим (Навроцький В.). Пиянство і пропінація в Галичині // Громада.— Женева,

1882.— Т. 5.— С 50; Франко І. Вказ. праця.— С 105—106.

Kieniewicz S. Galicja w dobie autonomicznej.— Wroctaw, 1952.—S. 323—324.

Ibid.- S. 22.

164 165

селяни почали відбирати у панів громадські пасовища. Це набрало

масового характеру, австрійські власті застосовували військову силу.

Боротьба за привернення загарбаних дідичами громадських лісів і

пасовищ характеризувала суспільно-скономічні відносини в Галичині

аж до вибуху першої світової війни в 1914 р.

Головна Руська Рада

Українці Львова 19 квітня зібралися під проводом крилошани-на

Михайла Куземського і вручили намісникові Стадіону петицію до

цісаря, в якій домагалися: а) української мови у школах, щоб

цісарські розпорядження видавалися в українській мові та б) щоб

урядники в заселеній українцями Галичині знали українську мову, та

щоб усі народні уряди, міські та сільські служби були доступні також

українцям; в) щоб греко-католицьке духовенство мало змогу добре

вивчити українську мову й могло зрозуміло викладати народові

науку моралі й віри та щоб зрівняти духовенство в правах, привілеях

і достоїнствах усіх трьох обрядів, греко-католицького, латинського й

вірменського. Варто підкреслити, що місто Львів було єдиним містом

в Європі, де були владичі престоли трьох різних католицьких

обрядів.

У день уродин цісаря Фердинанда, 25 квітня 1848 p., проголошено

першу конституцію в Австрії. Для відзначення цісарських уродин

українці міста Львова зібралися в духовній семінарії й, вислухавши

святочну промову, відспівали низку українських пісень. Це були

перші збори з українським характером^.

Українці 2 травня 1848 р. заснували у^Львові представництво

"Головну Руську Раду" під проводом єпископа Григорія Яхимови-ча,

яка складалася з ЗО членів. Його заступниками були обрані канонік

Михайло Кузсмський (пізніше єпископ Холмський) і письменник

Іван Борисикевич та два секретарі: о. Михаїл Малиновський й Теодор

Лсонтович. На перші збори Головної Руської Ради прийшло близько

триста українців, а також кілька поляків, які переконували українців,

що їм не треба окремої репрезентації, вистачить одна польська для

всіх мешканців Галичини. Коли ж українці на цс не погодилися,

поляки залишили збори.

В таких обставинах виринула думка про створення із заселених

українцями земель в Австрії самоуправної області, яка в даному

випадку мала перспективи на швидке здійснення в австрійському

уряді за принципом рівноправності національностей. До речі, в той

час уже існувала цісарська постанова з 27 лютого 1847 р. про поділ

королівства Галичини й Лодомсрії на дві губерніальні області з

головними містами Львовом в українській Східній Галичині та

польською областю, заселеною мазурами, з Краковом на заході. Але

покищо та постанова не була здійснена. Головна Руська Рада 9 чер-

166

вня у своєму зверненні до цісаря Фердинанда висловила домагання,

"щоб ті простори, що є замешкані русинами, творили для себе

провінцію з осідком політичної крайової управи у Львові ... та щоб ті

части краю, які замешкують мазури, відділено від руської провінції,

бо вона має польське населення".

Головна Руська Рада видала свій маніфест до народу, в якому

сповіщала про своє заснування, підкреслила єдність українців під

Австрією з українцями під російською займанщиною. "Ми русини

галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним го-

ворить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона

землю галицьку замешкує. Той нарід був колись самодільний,

рівнявся славі найможнішим народам Європи, мав свій письменний

язик, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом, був у

добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні

політичні нещастя розпався поволі той великий нарід, стратив свою

самодіяльність, своїх князів і прийшов під чуже панування."

"Такі нещастя склонили з часом, що много заможних панів від-

ступили від руського обрядку отець своїх, а з ним виреклися мови

руської і опустили свій нарід ... Нарід тим способом оставлений і

щораз більше ослаблений, зістав завислим від довольности чужої"

Стверджуючи, що Австрія буде конституційною державою та що,

"як усім так і русинам засвітило сонце й будить їх до життя. Будяться

під тим сонцем освічені народи далекі й сусідні, підноситься перед

нашими очима на землі нашій народність польська, й о добрі і

свободах своїх скоро і живо промишляти зачала, а ми ж, браття, сини

так великої руської родини малибисьмо самі одні на світі позістати в

тім нещаснім змертвінню? Ні! Пробудився вже наш лев руський і

красну нам ворожить пришлють. Вставайте ж, браття, вставайте з

довгого сну вашого, бо вже час. Встаньте! але не до звади і незгоди,

но двигнімся разом, щоби піднести народність нашу і забезпечити

дані нам свободи, ... абисьмо не покрилися ганьбою перед світом і не

стягнули на себе нарікань поколінь наступних. Поступаймо з другими

народами в любові і згоді. Будьмо тим, чим бути можемо і повинні.

Будьмо народом"

Далі в маніфесті був з'ясований план діяльності, який збігався з

вимогами, висловленими у петиції до цісаря Фердинанда й закликом

до лояльності Австрії, та щоб на місцях організували місцеві ради на

взір Головної Ради у Львові^

Ствердження Головної Руської Ради в Маніфесті, що "півтретя

мільйона галицьких русинів" є складовою частиною великого 15

мільйонного народу, який говорить тою самою руською мовою, не

Зоря Галицька.— 1848.— 15 травня.

Там же.

167

відносилося тільки до мовного аспекту. Про це зовсім ясно стверджує

анонімна стаття в архіві Головної Руської Ради під назвою "Умови

згоди між Польщею і Руссю", яка підкреслює власне політичний

аспект справи. "Від Тиси за Карпатами, по обидва боки Дністра і

Дніпра, аж до берегів Дону,— писав невідомий автор,— розкинулися

поселення одного слов'янського народу, чисельність котрого досягає

15 мільйонів ... Призначенням такого великого народу не може бути

те, щоб займати в Європі побічне становище, щоб

підпорядковуватися іншому,— говорить він.— Скажім відверто, чого

прагнуть і мають право прагнути русини. Хочуть бути народом

самостійним і непідлеглим нікому іншому (бо) все, що на їхній землі

— чинить їм шкоду, або їм ворогує — є їм ненависним. З того

випливає, що все іноземне, інородне, з часом повинно зникнути з

їхнього краю... Скажімо виразно: на Русі живуть всупереч з правом і

мовою руського народу, переважно як шляхта, міщани й урядники, —

мадяри, поляки й росіяни. Розуміючи теперішні події і перспективи,

не можна сумніватися в тому, що ці елементи в кінцевому підсумку

мусять зникнути з Руської землі, столицею і серцем котрої, як колись,

так і потім буде Київ"

. Закінчуючи свої міркування, невідомий автор

уважав, що "коли бажання самостійности й окремішнього існування

уже задскляро-ване, не можна більше повертати русинів до

національної бездіяльносте а треба діяти так, щоб їх боротьба за

незалежність сприяла досягненню незалежносте сусідніх Польщі й

Татарії. Хай Львівська Галичина стане зародком майбутнього вільної

Русі, а краківська Галичина — майбутньої Польщі"

. Іншими

словами, автор визнавав принцип національного самовизначення

поневолених народів.

Одночасно Головна Руська Рада почала видавати у Львові свій

власний пресовий орган, перший український часопис народною

мовою, "Зоря Галицька", "письмо повременное для справ народно-

політичних, церковних, словесности і сільського господарства

галицько-руського і буковинсько-руського народа". Першим редак-

тором "Зорі Галицької" був журналіст і правник, один із засновників

Головної Руської Ради, Антін Павснцький (1818—1889). Вона скоро

набула такої популярності, що народ виходив за село навпроти

листоноші, щоб швидше довідатися про новини зі світу. Власне у

"Зорі Галицькій" з'явилася відповідь міністра внутрішніх

"Warunki zgody miedzy Polskq a Rusiq" // Центральний Державний Історичний Архів

України у м. Львові (далі — ЦДІАЛ), ф. 180: "Головна Руська Рада", опис 1, справа

8, аркуш 3—4; цитує Олег Турій у доповіді: "Галицькі русини між москвофільством

і українством (50-ті — початок 60-их років XIX ст.)", на Міжнародній-Науковій

Конференції "Товариство "Просвіта" і західноукраїнське національне відродження...",

7 грудня 1993 р. у Львові (у друці).

Там же.

168

справ на петицію Головної Руської Ради до цісаря та її "Відозва до

руського народу". У 1849 p., коли "Зорю Галицьку" перебрали

москвофіли й завели в ній "язичіє", тобто мішанину українсько-

цсрковнослов'янських та російських слів, число передплатників різ-

ко зменшилося, бо люди її не розуміли й у 1857 р. вона перестала

виходити, через відсутність передплатників.

Створення Головної Руської Ради як першої політичної органі-

зації українців Галичини збентежило і насторожило поляків. Вони у

противагу Раді заснували у Львові 23 травня полонофільський

комітет під назвою Руский Собор, на чолі якого став князь Лев

Сапіга. До Собору вписалося 64 поляки українського походження,

які назвали себе "русинами", щоб могли говорити в імені русинів

Галичини. До Собору могли належати особи українського роду, але

без уваги, греко-католики вони чи римо-католики. Насправді

українці становили там меншість — три грско-католицьких свя-

щеники, а решта були "gentes Rutheni, natione Poloni", поляки з

українського роду. Серед них можна вирізнити три групи: а) спо-

лонізовані аристократи і дідичі на чолі з графом Володимиром Ді-

душицьким; б) сполонізовані інтелігенти, польські підпільники; в)

українські інтелігенти демократичних переконань, що були в

опозиції до Головної Руської Ради, де домінували священики

Руский Собор виступив дуже рішуче проти поділу Галичини на

польську й українську області.

Для скріплення позицій Руского Собору поляки запросили до

себе на працю шанованого в українських національних колах Івана

Вагилевича, колишнього члена Руської Трійці, на посаду редактора

часопису "Дневник Руский", який вони видавали на противагу

"Зорі Галицькій". Перше число з'явилося ЗО серпня.

Як редактор пресового органу Руского Собору Іван Вагилевич

виступив проти поділу Галичини, уважаючи, що українська мен-

шина у західній області Галичини, знайшовшись під польською ад-

міністрацією, упала б жертвою полонізації. На його думку, поділ

Галичини послабив би також відпорність українського населення у

процесі германізації

. Отже, опозиція до поділу Галичини у Ва-

гилевича виходила із зовсім інших причин, ніж у Руского Собору.

Вона не означала, що Вагилевич запродався і зійшов із позицій

окремішности українського народу від поляків і росіян. Він усе ще

уважав, що історія України й галицьких русинів сягає Київської

Руси, охоплює славне козацьке минуле й доходить до сучасних

днів.

Поляки застосовували різні інтриги, щоб перешкодити

діяльності Головної Руської Ради. Вони твердили австрійським

властям, що Руська Рада висловлює погляди й бажання тільки

однієї клерикаль-

ВюскР. Op. cit. -P. 180.

Ibid.- P. 184

169