Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Leszczynski J. Rzqdy rosyjskie w Kraju Tarnopolskim, 1809—1815.— Krakow, Warszawa,

1903. - S. 83.

136

ГнатюкВ. Національне відродженнє австро-угорськйх українців (1772—1880 pp.).—

Відень, 1916.- С 3-4.

137

щі й підданства Австрії підписали самі польські шляхтичі-вельмо-жі,

бо про українських вельмож і бояр й чути не було. Не було тоді ні

маєтного українського міщанства, ні багатих купців; ремесло стояло

низько і вся торгівля була у жидівських руках. Отже, в розумінню

австрійського уряду Галичину заселяли поляки. Першим, хто звернув

увагу австрійському урядові у Відні, що населення Галичини не є

польським і не говорить польською мовою, був австрійський урядник

чех Вацлав^Коранда. У 1774 р. Галичину відвідав син цісаревої Марії

Терезії Иосиф, що був її співрегентом, який також переконався, що

новонабуті землі — цс не одностайний край з польським населенням,

але живе там ще й інший нарід. Він власне ствердив, що населення

Галичини українське, а польська тільки шляхта. Так само цісарський

намісник у Львові граф Перген у своєму звіті до цісаря зазначив, що

більшість населення Галицької землі — це не поляки, а русини (тобто

українці). Він, між іншим, також ствердив, що між українським

уніатським і польським римо-като-лицьким духовенством існує

велика ворожнеча. Одночасно пропонував поліпшити економічне

положення селян, які перебувають у крайній нужді, щоб таким чином

вони могли в разі потреби стати пригожим знаряддям проти

польської панівної верстви

Львівський єпископ Лев Шептицький доводив перед віденським

урядом, що русини-українці — це самостійний, окремий від поляків

народ, та домагався справедливого трактування для свого народу.

Першим посередником поміж цісарським двором у Відні та но-

возайнятою українською Галичиною був священик Іван Гудз, що

перебував у Відні як приватний учитель. У міжчасі монаший чин от-

ців василіан, який намагався унезалежнитися від греко-католицького

єпископату в Галичині, користаючи з нової політичної ситуації,

звернувся з відповідним проханням до цісареви Марії Терезії. Це,

очевидно, творило б шкідливе двоєвладдя в церковній адміністрації й

тому єпископи виступили проти василіанського плану. Маючи у

Відні греко-католицького священика Івана Гудза, львівський єпископ

Лев Шептицький та його офіціал священик Антін Левинський

написали листа до Марії Терезії в тій справі й передали Іваном Гуд-

зом, який того листа доручив цісаревій у березні 1774 рА Незважа-

ючи на те, що Польща як держава перестала існувати, Римо-като-

лицька Церква, як і польська інтелігенція, різними способами на-

вертали українських людей до латинського обряду, що рівнялося

першому ступневі у переході до польської національносте

. У зв'язку

з тим ще в липні того самого року о. І. Гудз подав знову цісаревій від

єпископа Шептицького дві скарги на польське духовенство, яке

перетягало багатших і знатніших українців на латинський обряд. .

Марія Терезія полагодила ті справи згідно з просьбою єпископа й

одночасно зацікавилася долею русинів.

З початком 1775 р. цісарева Марія Терезія покликала до себе о. І.

Гудза і, після довшої розмови з ним обіцяла заопікуватися га-

лицькими русинами. У тому цісареву підтримав її син Йосиф

Згідно з деякими даними, населення Галичини разом з Буковиною

в 1820 р. налічувало 3 893 000 осіб. За переписом населення в 1846 р.

у Східній Галичині залишилося 3 120 тис. населення, з того 70,7%

становили українці, решту поляки, жиди, вірмени, німці тощо.

За часів Иосифа II захоплені від Польщі території з офіційною

назвою Галичина й Лодомсрія поділено на 18 округ, на чолі яких

стояли старости. Функції адміністративної й судової влади на місцях

виконували дідичі —- власники маєтків або їхні ставленики, за-

тверджувані окружними старостами

. З того 12 округ становили

Східню Галичину з більшістю українського населення, а саме: Белзь-

кий, Брідський, Бережанський, ЗалІщицький, Коломийський, Лісь-

кий, Львівський, Перемиський, Самбірський, Станіславівський,

Стрийський, Тернопільський. У цих дванадцяти округах у 1831 р.

проживало 2 957 700 осіб, які становили 65,4% населення всього

Королівства Галичини й Лодомерії. У 1849 р. кількість населення

Східньої Галичини зросла до 3 113 320 осіб. З того українців було 2

210 460 осіб, або 71% населення, поляків 635 113, або 21%, жидів 245

950 (7,9%), німців 18 680 (0,6%), решта інші

. Тут слід підкреслити,

що у деяких містах Галичини жиди становили найбільшу групу

населення, наприклад, в 1842 р. в Тернополі — 54%, а в Станіславові

— 53,5%

Як Галичина, так і Буковина прийшли під владу Австрії у дуже

занедбаному економічному й культурному стані. Основою економіки

Східної Галичини було сільське господарство, причому величезні

природні багатства краю були власністю польської шляхти, церкви й

держави. Шляхта становила приблизно 3,6% населення, серед якої

магнатські роди князів Радивилів, Яблоновських, Любомирських,

графів Потоцьких, Дідушицьких, Лянцкоронських тощо володіли де-

сятками й сотнями галицьких сіл і містечок. Чисельним був проша-

Лужтщький Г. Українська Церква між сходом і заходом: нарис історії української

церкви.— Филадельфія, 1954. — С. 486—487.

Франко J. Панщина та її скасування 1848 року в Галичині // Зібрання творів у

п'ятдесяти томах. — Т. 47: Історичні праці.— Київ, 1986. — С. 108—109.

Там же.

Там же.- С 109.

Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772—1849); документи і матеріали.—

Київ, 1974.- С 4—5.

ГербільськнйГ.Ю. Передова суспільна думка в Галичині (30-і — середина 40-х років

XIX століття).— Львів, 1959.— С 15

KozikJ. Ukrainski rach narodowy w Galicji w latach 1830—1848.— Krakow, 1973.— S. 68.

138

139

рок дрібної української шляхти (кілька десятків тисяч осіб), що

складалася з нащадків давніх збіднілих бояр, вільних поселенців. Всі

інші селяни були зобов'язані відробляти безплатно для своїх панів-

поляків на панських дворах і фільварках, так звану панщину.

Панщина

Панщина не була якимсь народним лихом тільки галицьких ук-

раїнців, бо вона існувала в Польщі, Чехії, Німеччині та інших кра-

їнах. Але для українців вона була подвійним лихом, громадським і

національним, тому що тут панами дідичами були поляки, які поруч

із економічним визиском селян проводили також і полоніза-ційну

політику серед вищих верств суспільства. "Майже все, що піднеслося

понад хлопа, чи то шляхта, чи міщани, все те за польських часів

зробилося поляком, за Австрії — німцем, а пізніше знов поляком,—

писав Іван Франко.— При українській мові, при українській

народності лишалися тільки темні селянські маси й малов-чені

сільські священики. Вищі духовні, єпископи та каноніки говорили й

писали по-поЛьськи або по-латині. Цікава річ, що в перших 50 роках

австрійського панування польська мова серед галицького

духовенства, навіть по менших містах і селах, була поширена далеко

більше, ніж за часів Польської держави.

'] Так само міщанські

родини, що з початком австрійського панування ще розмовляли

українською мовою, до 1820 р. майже зовсім спольщилися

. Завдяки

тому в часі переходу Галичини під австрійську владу до українців, чи

пак, як це тоді називалося, до русинів, зараховувалися тільки селяни

та нижче духовенство й тому то поляки згірдливо казали, що

український народ, це — "хлоп і поп", селянин і священик. Польські

пани заставляли греко-католицьких священиків працювати для себе

на панщині та виконувати всякі двірські роботи

Основним принципом феодальної держави була визнана законом

нерівність між людьми. Цісар мав необмежені права і ціла держава

була його власністю, бо держава була для цісаря, а не цісар для

держави. Всі жителі країни називалися не громадянами, але

підданими цісаря. У Галичині тільки шляхта, пани-дідичі були по-

вноправними людьми й виконували на місцях адміністраційні й су-

дові чинності. Допоміжним, дорадчим чинником для цісаря були

крайові шляхетські соймики, до яких були допущені тільки повно-

правні піддані, тобто шляхта й вище духовенство

. Решта населення

не мала повних прав.

Франко І. Вказ. праця.—- С 108.

Вознях М. Просвітні змагання галицьких українців у 19 віці.— Львів, 1912.— С 1.

Франко І. Вказ. праця.— С11.

140

Міщани, купці й жиди доступу до сойму не мали, за винятком

посадника міста Львова, якого на ту посаду іменував уряд. Міщани

мали менші права від шляхти й хоч панщини не відробляли, але

мусіли платити панам-дідичам, крім державного податку, ще й

"домовий чинш". Ще більш обмежені права мали жиди, які панщини

теж не відробляли, тільки платили чинш, як це писав Іван Франко, за

те, що були жидами. Вони не мали права жити на селі, бути

урядниками, ходити до вищих шкіл, бути офіцерами у війську. Проте

жиди вміли обходити деякі закони і з відома й волі ланів жили й по

селах, де орендували корчми. Обходячи несправедливі, як і

справедливі закони, вони займалися головно торгівлею, продажею

горілки в корчмах та позиками грошей і при тому практикували

шахрайство

Але найбільш упослідженим був селянський стан. За польського

панування селянин, чи хлоп, як його згірдливо називали пани, був

легально прив'язаний до своєї землі й не мав права переходити з

місця на місце. Він і його грунт були власністю пана й наза-гал права

селянина були малощо більші від прав робочої худоби. Деякі дідичі,

знаючи, що піддані нікому не можуть поскаржитися, заставляли їх

працювати часто й по чотири-п'ять днів на тиждень, нераз і в

найбільші свята

Як свідчив перший австрійський губернатор Галичини граф Йо-

ган Б. Антон Перген 1773 р., у більшості панських маєтків селяни

працювали на панщині цілий тиждень. Лише на галицькому Поділлі

селяни виконували панщину влітку три дні на тиждень, взимку два

Без панського дозволу селянин не міг "своєї" землі продати, ані

заміняти, ані ділити між дітей, збільшувати чи зменшувати, не міг

женитися, ані давати дітей до школи до міста. Дідич мав право давати

дітей своїх панщизняників навчатися ремесла, щоб мати з них своїх

власних ремісників. Навіть уряд не приймав до вищих шкіл

селянських дітей, поки пан не посвідчив на письмі, що звільняє того

хлопця від панщини

Крім праці на себе, пани стягали зі своїх селян державні податки

та збирали для себе різні данини: кури, яйця, мітки, мед, хміль та інші

сільськогосподарські продукти. Деякі пани розділяли зі своїх

ґуралень горілку для селян, розраховуючи, скільки кварт, чи гарців,

мусів він випити на рік. Розуміється, що за ту горілку він мав

заплатити. "Таким делікатним способом пани забезпечували собі з

одного боку збут горілки, бо селянин від того не міг відмовитися, а з

другого приучували селянина довгі часи до п'янства"

Там же.- С 12

Коковськнй Ф. Провесна на Сяніччині //Життя і знання.— 1936.— Ч.5.— С. 137.

Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С. 6.

Там же.- С. 13.

Франко І. Вказ. праця.— С 13.

141

Одним із перших розпоряджень австрійського уряду для адміні-

страції в Галичині, яке й далі виконували пани-дідичі, було поспи-

сувати всі грунти свої і своїх підданих, їхні повинності у роботах,

чиншах, данинах, все що мало вплив на вимір податку. Це був т.зв.

Інвентарні, який мав стати легальною базою стосунків між паном і

селянами. Але в тому Інвентарії пани, використовуючи неграмотність

селянських мас, багато чого подали неправдиво, собі на користь, а

підданим на шкоду. Про це уряд довідався і 1774 р. видав нове

розпорядження, щоб пани дали списки із правдивими зізнаннями про

свої доходи. Хоча після того цісарева Марія Терезія упоминала панів,

щоб вони не вимагали від селян більше, як записано в інвснтаріях,

але пани на те, за старим звичаєм, не звертали уваги

. Законом з 1775

р. уряд заборонив дідичам вимагати від селян більше як це записано в

інвентарії, панщину в неділю і свята, примусову роботу за гроші без

згоди селян та монополію корчмаря на горілку. Обмежено також

застосування тілесних кар і т.п.

Г780 p. цісарева Марія Терезія померла й на престіл вступив її

син Йосиф II, який уважав хліборобство головним багатством краю, а

стан селянський найважнішим станом, тому що він своєю працею

годує і збагачує всі інші стани. У листопаді 1781 р. цісар видав тим-

часовий закон, що панщина не може виносити більше як три дні на

тиждень, а у 1786 р. цей закон став постійним. Тоді ж встановлено

робочий день — улітку 12 годин, взимку — 8. Закон 1782 р. фор-

мально скасував особисту залежність селян від панів-дідичів і нада-

вав селянам елементарні громадянські права, а сільським громадам —

самоврядування. Дозволено селянам женитися без згоди пана, по-

силати дітей до міської школи, скасовано примусову службу у

панському дворі. Селянин перестав бути безправним кріпаком і став

особисто свобіднішим під охороною державного права. Він був лише

зобов'язаний точно означеною кількістю днів безплатної пішої або

тяглої роботи на користь дідича. За тс селянин міг користуватися

безплатно дровами з лісу на опал та пасовиськом, що належали ді-

дичеві. До селянина-панщизняка належало теж і посідання управ-

люваного ним грунту і дохід з нього. Дідич не міг його з того грунту

усунути, як це було із кріпаком, що був власністю дідича і прикова-

ний до землі

. Сталося це рік перед тим, як цариця Катерина II за-

провадила кріпацтво в Лівобережній Україні.

У серпні 1786 р. відділено панські та державні (домінікальні) зем-

лі від селянських т.зв. рустикальних і власникам маєтків заборонено

розпоряджатися ними, замінювати, ділити, приєднувати до фільвар-

ків, а селяни одержали право спадкового користування своїми наді-

лами тощо

Йосиф II 10 лютого 1789 р. видав закон, яким зовсім скасував

панщину, але чотири місяці пізніше він передчасно помер, а з ним

померло й багато його законів

? Смерть Иосифа И була великим

нещастям для Австрії, а зокрема для селянства. Його брат і на-

слідник Леопольд II скасував закон про відміну панщини, але під-

твердив усі інші. Однак він також помер передчасно в 1792 р. і на

австрійський трон вступив його наступник цісар Франц І.

У квітні 1792 р. революційна Франція виповіла Австрії війну й вщ

того часу віденський уряд більше уваги приділяв зовнішнім справам.

З цього скористались пани-дідичі та почали присвоювати собі гро-

мадські рустикальні землі за "згодою" селян, буками змушуючи їх

підписувати відповідні документи. На громадських землях будували

корчми, заставляли працювати для себе в неділі й свята й вимагали

більше днів праці на тиждень, чим це було приписано законом.

Користаючи з закону, який дозволяв селянам вносити скарги на

своїх панів, в одній з них зі Станіславівської округи сказано, що у

вересні 1799 р. богородчанський управитель камерального маєтку

"бере від громад досить важкі та дуяс нестерпні податки понад ухвали

урбарію і більші, як у інших камеральних маєтках" та що "на лан

виганяють зі сходом сонця і тримають до заходу" і "так придушують

роботою, що людські сили не витримують", а до того "ще й карають

невинних людей"; що управитель "парубкам, які хочуть одружитися,

не дає посвідчення до шлюбу, доки не заплатять йому грошей або пів

кірця пшениці." Читаємо там також і скарги на жидів, які спільно з

управителем "в усьому маєтку орендують шинкування напоями та

орендують млини" і "все тримають у своїх руках корчмарі". Там є

також скарги на інші надужиття, а при тому й те, що "беруть

селянських синів-одинаків, які мають господарство, або зятів навіть

від жінок і дітей до війська, а вони мають старих батьків". Старий не

може сам обробити грунт й тоді управитель "продає його хату й

решту будівель, а старі батько й мати рекрута йдуть на старцівський

хліб з торбами. Жінка й діти рекрута, які залишилися, поневіряються

по людських кутках. Хату ж оцінюють і продають корчмарям"

Як виходить із наведеного документу, у зв'язку із цими наду-

життями була вже якась комісія на місці, але вона жодного "декрету

не видала й видати не хоче". Селяни хотіли вислати в тій справі

окрему делегацію до цісаря, але Станіславівський окружний староста

не видав паспорта на їзду до Відня. Немає сумніву, що тут діяла рука

згаданого управителя.

Положення селян не покращало і в пізніших роках. Хоча біль-

шість приписів, виданих Иосифом II, ніхто не скасував, та вони

Там же.- С.29.

Баран С Весна народів в Австро-Угорській Україні.— Мюнхен, 1948.— С 2.

Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С. 7.

142

Франко І. Вказ. праця.— С 36—37.

Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С. 61—62.

143

були тільки на папері. Пани не зважали на них і поводилися з під-

даними по-старому, застосовуючи тілесні кари, всупереч закону

прилучали рустикальні грунти до своїх, самовільно визначали се-

лянам, скільки горілки вони мають випити та скільки за неї заплатити

чи відробити і т.п.

У 1819 р. уряд провів реєстрацію панських і селянських маєтків,

причому пани приписали собі багато рустикальних грунтів, про що

селяни не знали, зокрема в Коломийській, Станіславівській,

Стрийській та Сяноцькій округах. Панська жахлива поведінка, зде-

більшого безкарна, викликала селянські бунти у різних місцевостях

Галичини — Перемищині, Станіславівщині, Поділлі

Доволі обширне донесення окружного старости Мільбахера в місті

Стрию з 10 квітня 1825 р. свідчить про утиски селян у маєтку Сколе

їхнім дідичем виконувати панщину, як також і про вжиті проти них

засоби примусу у формі карних військових експедицій

. Командир

піхотного батальйону в Заліщиках звітував у липні 1838 р. своєму

командуванню у Львові про початок селянського заворушення у зв'язку

з утисками селян дідичами. "Останнім часом серед селян місцевого

округу, переважно в селах вздовж Дністра, проявляється надзвичайне

збудження,— писав майор граф Вурмбрад.— Сюди приходять

частково цілі громади, частково по 20—30 осіб або більше їхніх

представників, подають до ц.к. (цісарсько-королівського) окружного

староства прохання або скарги, публічно висловлюються дуже

рішучим способом про заподіяні їм їхніми дідичами численні кривди

та перенесені утиски й вимагають, щоб перших покарали, а інше —

припинилося. Не менш цього скаржаться місцеві дідичі, що їхні піддані

відмовилися від належного їм послуху, не хочуть більше виконувати

жодну панщину і що їх таємно підбурили до цього опору"

Церква і школа

У часі переходу Галичини під австрійське панування галицькі

русини-українці вже майже три чверті століття визнавали уніатську

церкву на базі Берестейської Унії. Важливо підкреслити, що Галичина

найдовше з усіх земель України під пануванням Польщі задержалася

при Православній Церкві.-» Однак, коли в 1686 р. Київську

Митрополію підпорядковано московському патріархові, пе~

ремиський єпископ Іннокентій Винницький, переконавшись, шо унія

— це не ополячення чи облатинення, але окрема національна церква,

перейшов потаємно на унію у 1681 р. Протягом наступних

Франко І. Вказ. праця.— С. 46—47.

Там хе.

Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С 185.

144

десяти років він приготовляв до того цілу єпархію, яка після Луцької

була найбільшою й найбільш впливовою єпархією в Україні, й у 1692

р. єпархія офіційно прийняла унію

У 1700 р. ^слідами Перемиської єпархії пішла Львівська на чолі з

єпископом Иосифом Шумлянським. Важливим бастіоном православ'я

залишалася ще Львівська Ставропігія, яка перейшла на унію в 1708 р.

і в цілій Галичині зостався при православ'ї одинокий монастир у

Богородчанському повіті Манявський Скит,

який користувався

правом ставропігії царгородського патріарха. Цісар Йосиф II наказав

перевести ревізію українських монастирів, польських кляш-торів і

багато з них, які нічого не давали для суспільства, тобто не

утримували шкіл, не займалися наукою й не доглядали хворих, він

декретом з 12 січня 1782 р. наказав ліквідувати, а їхні землі пере-

брати на потреби уряду. Він говорив, що монастир, який не прино-

сить жодної користі людям, не може бути милий Богові

. Але лік-

відовано тоді й деякі дійсно корисні монастирі, зокрема і книгозбірні

при них, в яких знаходилися також цінні рукописи. Правдою є, що

при ліквідації монастирів те, що вважалося важливішим, передава-

лося до публічних книгозбірень, або продавалося на ліцитації. Але те,

що було писане кирилицею, якої урядовці читати не вміли, чи не

хотіли, продавалося до крамниць за безцінь на опакування. Тоді

загинули навіки дорогоцінні пам'ятки української культури — старі

рукописи

. Жертвою ліквідації монастирів упав також і Манявський

Скит у 1785 р., при якому була чимала бібліотека.

Останні роки XVIII і перші XIX ст. — це безпросвітна, чорна доба

в історії українців Галичини. Тоді навіть його єдина "інтелігентна"

верства — священство, було поголовно зденаціоналізоване. Лише

одиниці мали деяке, зрештою дуже неясне, почуття національної сві-

домості, проявом якої була симпатія до панщизняного раба-хлопа і

відсутність погорди до його "мужицької" мови

. Поза тим вище ду-

ховенство національної свідомості не мало й тому користувалося

польською або Латинською мовами.

Нижче сільське духовенство не багато різнилося, за винятком

одягу, від селянина під оглядом освіти та звичаїв. У той час, щоб

стати священиком, треба було вміти тільки читати та писати по

польськи та кирилицею. Отже, поза нечисленними одиницями, у

перших роках по прилученні Галичини до Австрії української ін-

телігенції насправді не було. Польські пани уніатську церкву вва-

Федорів Ю. Історія Церкви в Україні.— Торонто, 1967.— С. 244—245.

Там же.— С 246.

GrodziskiS. Historiaustrojuspoleczno-politycznego Galicji, 1772—1848.—Wroclaw, 1971.—

S. 121.

Лужтщьшй Г. Вказ. праця. — С. 393—394.

КривоносюкП. Організатор і просвітитель //Шашкевичіяна.— 1973. 4.1 (19—20).—

С.З.

145

жали за гіршу від римо-католицької, а уніатських священиків часто

принижували й заставляли нарівні з селянами працювати для себе на

панщині та виконувати всякі двірські роботи

. З уваги на те, в 1777 р.

уряд видав окрему заборону гнати священиків на панщину

і вживати

їх до двірських робіт.

Як і раніше, проти греко-католиків виступив енергійно польський

клир

, який намагався златинізувати українську церкву, що було

рівнозначним полонізації.

Австрійський уряд звернув увагу на незавидний стан уніатської

церкви і вживав заходів, щоб поліпшити долю її духовенства, а в

першу чергу піднести його освіту. У Відні у 1774 р. була заснована

духовна семінарія п.н. Barbareum, де виділено 14 місць для українців.

З Barbareum вийшла ціла низка добре підготовлених достойників і

суспільних діячів Греко-католицької Церкви

.;'Поліпшено й

матеріальне та правове становище греко-католицького духовенства.

У 1783 р. за єпископа Петра Білянського для піднесення рівня освіти^

засновано духовну семінарію у Львові.

Йосиф II 1784 p. закрив Barbareum у Відні, але заснував у Львові

перший на українських землях університет. На жаль, українці не

могли з нього користати, бо всі виклади відбувалися там латинською

мовою. Оскільки молоді українці, кандидати на священиків, не були

приготовлені слухати викладів латинською мовою, як також тому, що

відчувався великий брак освічених греко-католицьких священиків,

Йосиф II відкрив 1787 р. при університеті у Львові духовну

семінарію Stadium Rutcrrum ("Руський Інститут") з українською мо-

вою викладання, що була тимчасовим українським філософічним і

богословським факультетом. Першим ректором цієї духовної семі-

нарії був Антін Ангелович, пізніше галицький митрополит.

Тут викладали лише українці, але мовою, наближеною до церков-

но-слов'янської. Цей Інститут проіснував аж до 1808 p., коли вже було

достатнє число гімназійних абсольвентів, що знали латинську мову

На інших факультетах Львівського університету також були професо-

ри українці, а від 1787 р. почалися виклади деяких предметів на філо-

софічнім та богословськім відділах українською книжною мовою, бо

професори не знали народної української мови. Отож студенти тієї

мови не розуміли, вони самі просили, аби їм викладати по-польськи

Завдяки австрійським реформам вже під кінець XVIII ст. греко-

католицьке духовенство інтелектуально дещо піднеслося, але в парі

Коковський Ф. Провесна на Сяніччині // Життя і знання.— 1936. — Ч. 5. — С 137.

ВознякМ. Вказ. праця.— С. 1—2.

Лужницький Г. Вказ. праця.— С. 487.

Там же.

ВознякМ. Вказ. праця.— С. 2—3.

Франко І. Вказ. праця.— С ПО.

з тим стало занехаяти народні звичаї, цуратися української мови, та

приймало не тільки польську мову, але й польський дух. Перед у тім

вело вище духовенство. Одинокий львівський єпископ Петро Бі-

лянський (1736—1798) боронив права та мову українського народу,

але його наступник єпископ Микола Скородинський (1757—1805)

був гарячим прихильником усього, що польське, й сам не вмів навіть

говорити по-українськи^] Незважаючи на те, він змагав до того, щоб

відновити Галицьку митрополію, яка існувала у Львові ще за княжих

часів від 1303 до 1347 р. Києво-Галицька уніатська митрополія прак-

тично вже не існувала, оскільки була під володінням російських ца-

рів, і її влада на землі, захоплені Австрією, не простягалася.

Першим звернув на те увагу мукачівський єпископ Андрій Ба-

чинський, який домагався від цісареви Марії Терезії, щоб відновити

Галицьку митрополію і включити до неї закарпатські єпархії.

Австрійський уряд поставився до тої пропозиції прихильно, але цьо-

му дуже спротивилися мадяри, які не бажали духового зближення

Закарпаття з Галичиною

Однак цієї цілі вдалося осягти заходами архіпресвітера Греко-Ка-

толицької Церкви у Львові Михайла Гарасевича. М. Гарасевич, за-

кінчивши докторатом теологію у Віденському університеті, був у то-

му часі, мабуть, найбільш освіченою людиною серед галицьких укра-

їнців. Він добре володів латинською, німецькою, італійською і

польською мовами і мав широкі зв'язки при цісарському дворі і в

Ватікані. Деякий час редагував перший щоденник у Львові німець-

кою мовою "Lemberger Zeitung" і написав кількатомну історію укра-

їнської церкви латинською мовою "Annales Ecclesiae Ruthenae". У

Львові 1808 p. встановлено Греко-католицьку митрополію на чолі з

Антоном Ангеловичем (1756—1814)

, до якої ввійшли три єпархії —

Львівська, Перемиська та Холмська.

Це було тоді, коли імператор Наполеон створив т.зв. Варшавське

князівство. Австрійський цісар забрав усе військо на захід для бо-

ротьби з Наполеоном і залишив Галичину безборонною. З того ско-

ристали поляки у Варшаві й вислали до Галичини своє військо, щоб

прилучити її до Варшавського князівства. Ранньою весною 1809 р.

поляки захопили Львів й обсадили всі уряди своїми людьми. Мит-

рополит Ангелович відмовився визнати польську владу в Галичині,

знаючи, як поляки раніше поводилися з українським народом. Він

також відмовився проголошувати наполеонівські та польські декрети.

Унаслідок того поляки почали арештовувати греко-католицьке

духовенство й вивозити його на суд до Любліна

ВознякМ. Вказ. праця.— С. 5.

Федорів ТО. Вказ. праця.— С 257.

Там же.- С. 258-259.

Лужницький Г. Вказ. праця.— С 500.

146 147