Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

І14

115

"старенькою ненькою" — Україною. Більшість поезій Метлинського

балади, в яких переважає ліричний і глибокий драматичний елемент.

З мистецького боку поезії Метлинського на історичну тематику

цікаві як оригінальні зразки романтизму, який тоді щойно ут-

верджувався в українській літературі. Він перший в українській

літературі творить поетику образів-символів, образів-алегорій, що

втілюють у собі його патріотично-філософські узагальнення. Мет-

линський любить і цінить свою мову, мову українського народу, на

що вказує його вірш "Рідна мова": "Рідна мова, рідна мова! Мов

завмер без тебе я! Тільки вчую рідне слово, обізвалась мов сім'я...".

Він як поет-новатор відіграв позитивну роль у розвитку української

віршованої мови, техніки віршування, збагачення жанрів.

Також гідним уваги є історик, поет і письменник Микола Косто-

маров (1817-1885), основоположник народницького напрямку в "ук-

раїнській історіографії. У 1838 р. вийшов його твір "Савва Чалый,

драматические сцены на южнорусском языке", а в 1839 р. збірка

поезій "Украинские баллады" та "Ветка, малороссийские стихот-

ворения" (в 1840) під псевдонімом Ієремія Галка, цілий ряд інших

літературних творів. Деякі твори Костомаров писав російською мо-

вою, як наприклад, "Кремуций Корд", "Кудеяр" та інші, але "у своїх

історичних та літературно-критичних дослідженнях Костомаров

обстоював самобутність української літератури, життєздатність

української мови, доводив, що це мова й література народу, який мав

свою історію і своє майбутнє"

. В естетичному відтворенні ук-

раїнського минулого Костомаров іноді йде поряд із Мстлинським.

Проте він вносить нове в "традиційну" концепцію: у нього забриніли

мотиви соціальні, виступила історична правда, громадянський

протест. Своєю творчістю Костомаров вніс в українську поезію нові

мотиви й художні засоби; він прагнув до ритмічної різноманітності,

шукав нові метри й ритми й тому належить до активних ді-ячів-

новаторів українського романтизму.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) видатний прозаїк нової українсь-

кої літератури, історик та етнограф. Куліш автор повісті з часів геть-

мана Петра Дорошенка "Чорна Рада", драми "Байда, князь Вишне-

вецький", поеми "Маруся Богуславка" та інших літературних творів.

Як історик Куліш починав родовід українства не від козаччини, як це

робили його сучасники, а від Київської держави. Козаччину й гай-

дамаччину він змальовував як рухи деструктивні, позбавлені держав-

нотворчих ідеалів. В українському суспільстві другої половини XIX

ст. Куліш не бачив тієї української суспільної верстви, яка мала б си-

лу і волю до будівництва власної держави й тому прихильно оціню-

вав приєднання України Москвою. П.Куліш був людиною супере-

чливою у своїх ідейних позиціях. Збагнувши все лихо, яке принесла

Україні московська займанщина та пануючі тоді слов'янофільські

ідеї, він написав гостро протиросійську "Слов'янську оду", в якій між

іншим він звертався до Москви з такими словами:

"Обманщице, кого ти не лестила, кому м'яких не слала ти перин?

Ще мало ти людей занапастила, що вірили обіцянкам твоїм?.. Святою

ти себе провозгласила, і небеса під себе осягла. А на землі твоїй

нечиста сила Слов'янську кров сторіками лила. Обняти світ залізними

руками, Силкуєшся, щоб людському уму, спорудити з продажними

попами Вселенськую безвихідну тюрму. І всіх слов'ян скликаєш

воєдино: Зливайтеся: я — море, ви ручаї... Корітеся і нахиляйте

спину, хилітеся під присуди мої".

Куліш був глибоко переконаний, що вивести українство з того

сумного стану, в якому воно тоді перебувало, можна тільки шляхом

творення великих національно-культурних вартостей. Куліш уважав,

що українська літературна мова повинна увібрати в себе й елементи

старої літературної мови, щоб розвивалася на предківській основі.

Ідеї Куліша далеко випереджували його добу, не завжди зрозумілі

його сучасникам і на тому тлі доходило до непорозумінь між ним і

уіфаїнським громадянством. Він був автором української абетки й

правопису, яку назвали від його прізвища "кулішівкою"

. Цей

правопис прийняли народовські видання в Галичині у 1890 pp.

Не малу роль в історії української національної свідомості ві-

діграли й твори Миколи Гоголя, видатного українського письменника

російською мовою, в яких він зображав славне минуле українського

народу ("Тарас Бульба", "Миргород") чи народного фольклору

("Вечори на хуторі біля Диканьки") та інші, в яких виявилися любов

до України, знання української народної творчості, побуту, мови та

звичаїв народу.

Але найважливішою постаттю половини XIX ст. був геніальний

поет і маляр Тарас Шевченко (1814-1861), який своїм талантом пе-

реростав своїх сучасників. Він прожив заледве 47 років, з яких 24

перебував у кріпацтві, 10 на засланні, і декілька років під поліцій-ним

наглядом, як небезпечна для режиму людина. Але в історичному

розвитку України, в її літературі, мистецтві й культурі він займає

незвичайне місце своєю геніальною обдарованістю.

Т. Шевченко вийшов із кріпацької родини й тому був прекрасно

ознайомлений із життям-буттям українського селянства й належно

розумів його. Тому не диво, що Василь Стефаник назвав Тараса

Шевченка першою такою селянською силою, що "набравши розуму у

панськім світі, обернула його на оборону селянського світу". І

справді, обертаючись серед панських кіл, які викупили його з неволі

як талановитого маляра й допомогли здобути належну ми-

Там же.- С 273.

Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Париж-Нью-Йорк, 1962.- Т.4.-

С. 1231-1232.

117

стецьку освіту, Шевченко не забув свого селянського роду. Всупереч

советським фальсифікаціям, "протекторами та друзями Шевченка

були головно українські поміщики... як генерал князь Микола

Рєпнін-Волконський, тодішній "губернатор Малоросії" та його дочка

Варвара, поміщик Василь Тарновський старший та його син Василь

Тарновський молодший"

, Андрій Лизогуб та інші.

Т. Шевченко багато завдячував своїм добрим відносинам з ук-

раїнськими панами, що першими популяризували його твори та під-

тримували фінансово й морально в його житті. Першу збірку поезій

Тараса Шевченка, яка з'явилася друком у 1840 р. під назвою

"Кобзар", видав дворянин і поміщик Петро Мартос, завдяки пе-

редплаті, в якій взяли участь у різній кількості дворяни Петро Се-

лецький, Гнат Ґалаґан, Віктор Закревський, Л. Раковин та інші.

Шевченкову поему "Гайдамаки" скоро розкупили завдяки нефор-

мальній мережі між українською верхівкою. Найбільше причинився

до цього Григорій Тарновський і його небіж Василь. Всі вони були

нащадками козацької старшини, які зробили чимало для збереження і

розвитку української національної культури.

Збірка "Кобзар" не тільки принесла славу її авторові, але також

стала початком нової епохи в історії української літератури. Взагалі

Шевченкові вірші справили велике враження на українське

суспільство й відіграли велику роль у національному відродженні

українців не тільки під російською, але також і під австрійсько-

польською займанщиною. Шевченко, глибокий лірик, написав багато

високомистецьких поетичних творів й епічних поем, в яких

відобразив славне минуле українського народу та його недолю в

Російській імперії. Він гостро засуджував панські знущання над на-

родом й автократичний режим російських царів. Своїм палким сло-

вом він збуджував національну свідомість і закликав своїх більш

щасливих земляків, щоб вони ради матері-України об'єдналися з

тими обезправленими й поневоленими братами-кріпаками, благаючи:

"Обніміте ж, брати мої, найменшого брата, Нехай мати усміхнеться,

заплакана мати", і разом з цим кинув усім своїм землякам бойовий

заклик: "Вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю

окропіте".

Твори Т. Шевченка протягом XIX ст. стали політичною про-

грамою українського національного визвольного руху. Оповідаючи

про історичне минуле України, її національне і соціальне понево-

лення Московщиною, Шевченкові поезії під зовсім виразним впли-

вом французької революції кличуть до боротьби за національне ви-

зволення і за встановлення справедливої соціальної системи, ос-

нованої на гідності людини.

Пріцак О. У століття пародии М. Грушевського //Листи до приятелів.- Нью-Йорк-

Торонто, 1966.- Кн. 5-7.- С 12.

"Шевченко вніс в українську літературу немеркнучі образи на-

родних співців, натхненних патріотів, створив глибоку лірику любові

до рідного краю і його безсмертного слова,— пише літера-

турознавець і педагог Іван Пільгук.— Його образ люблячої і страж-

дущої матері своїм художнім змістом, великим гуманізмом, широким

узагальненням національних рис характеру вийшов поза межі своєї

епохи"

. І тому не дивно, що "Кобзар" став для українців XIX і

початку XX ст. тим, чим була Біблія для жидів під час їхньої

двотисячнорічної діаспори. Заборонені російською окупаційною вла-

дою твори Шевченка потайки ходили між народом, підтримуючи

серед нього національні традиції і свідомість національної окре-

мішності

Водночас Шевченко своїми поезіями здобув не тільки славу й

приятелів навіть серед найвищих верств суспільства, але й ворогів,

головно серед росіян монархістів і шовіністів. Одним із них був

російський літературний критик Віссаріон Бєлінський. Він, дові-

давшись про арешт Шевченка, писав: "Мені не жаль його, і якщо б я

був його суддею, я зробив би те саме. Я відчуваю ворожнечу до

такого роду лібералів, то вороги всякого успіху". Бєлінського, який

взагалі ненавидів українців, ображало те, що Шевченко, "той

хахлацький радикал", писав пасквілі на царя

. Бєлінський у Шев-

ченкові "правильно відчув геніальну провідну особистість укра-

їнського відродження" й тому "мав особливо гостру ненависть" до

нього

Шевченко був не тільки поетом, але також і видатним драма-

тургом і митцем-малярем. Закінчивши Петербурзьку мистецьку ака-

демію, в 1845 р. Шевченко повернувся в Україну, де змальовував

історичні й архітектурні пам'ятки до альбому "Живописна Україна".

У 1846 р. він мав стати викладачем малярства в Київському

університеті, але тут він стрінувяся з членами новоорганізованого

Кирило-Мефодіївського Братства й доля не дозволила йому ані за-

кінчити свого альбому "Живописна Україна", ані викладати маляр-

ство. Поліція заарештувала його 5 січня 1847 р. за протирежимні

поезії й він був засуджений до "служби в солдатах" із наказом самого

царя, щоб йому не дозволили ані писати, ані малювати. Проте і в тих

роках йому вдалося дещо написати й намалювати. Наприкінці

березня 1858 р. Шевченко повернувся до Петербурга вже з

підірваним здоров'ям, а в березні 1861 р. Шевченка не стало між

живими.

Пільгук І. Шевченко основоположник нової української літератури.- Київ, 1963. -

С 459.

Селецькіїй ІО. Основи суспільства; вступні завваги.- Париж, 1966.- С. 15-16.

Слабченко М. Вказ. праця.- С 181.

Бойко Ю. Вибране.- Мюнхен, 1971.- Т. 1,- С 160. '

118 119

Кирило-Мефодіївське Братство

У 1834 р. цар Микола дозволив відкрити другий в Україні універ-

ситет ім. св. Володимира в Києві. Заснований він був на базі пере-

несеного Кременецького Ліцею та його бібліотеки. Першим ректором

того університету став відомий український учений Михайло

Максимович (1804-1875). Основним завданням цього університету

було російщити українську молодь й виховувати її в любові до царя й

"отечества" — Росії. Але всупереч всіх планів і побажань царя і цілої

московської влади, цей університет, подібно як і Харківський, став

важливим вогнищем українського культурного розвитку та освіти в

Україні. До того спричинився немало і його перший ректор Михайло

Максимович, який однак через хворобу та жорстокі умови,

створювані режимом, змушений був відмовитися від ректорства у

1835 р. Опісля він був деканом філософічного відділу, а вкінці —

професором "руської словесности", хоча його спеціальність була бо-

таніка. У 1845 р. він зрезигнував і з професорства.

Вивчаючи пам'ятки староруського письменства, його зацікавили

студії історії, і тому, завдяки його старанням, засновано Комісію для

розгляду давніх актів при канцелярії генерал-губернатора Південно-

Західного Краю, як тоді офіційно називалася Правобережна Україна.

Основним завданням цієї Комісії було довести документально

безпідставні претензії поляків на землі Правобережжя

. Вивчення

"староруської словесности" привело Максимовича до висновку, що

українська мова не є діалектом польської мови, як і не є діалектом

російської мови. Він довів, що білоруська, російська й українська

мови, це три окремі східнослов'янські мови і кожна з них має право

на власний незалежний розвиток

М.Максимович був автором майже 400 праць з природознавства,

історії, історії літератури й філософії, став членом Петербурзької

Академії Наук і почесним членом 21 організації, товариств і на-

вчальних закладів. Максимович підтримував творчі й особисті зв'яз-

ки з Г. Квіткою-Основ'яненком, М. Костомаровим, Т. Шевченком і Є.

Гребінкою. Він відіграв визначну роль у розвитку української

журналістики як видавець альманахів "Денница" (1830-1834), "Ки-

евлянин" (1840-41 і 1850); й "Украинец" (1859, 1864).

Незважаючи на русифікаторську політику уряду, Київський уні-

верситет також був осередком й української науки. Завдяки кільком

поколінням українських учених, які були професорами в Київському

університеті, зроблено багато для розвитку української науки й

культури; звідси вийшло чимало визначних українських культурних

та громадських діячів. У Київському університеті зустрі-

чалися спольщені українці з Правобережжя та зросійщені українці з

Лівобережжя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, на

грунті, багатому українським історичним минулим, прокидалася ук-

раїнська національна думка.

І власне в цьому місті, в січні 1846 року, постало з почину мо-

лодого викладача історії Миколи Костомарова (1817-1885) нелегаль-

не українське таємне товариство Кирило-Мефодіївське Братство.

Членами товариства були, крім історика М. Костомарова, письмен-

ник Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, видатний ет-

нограф Опанас Маркович та студенти Василь Білозерський, Олек-

сандер Навроцький, Іван Посяда та Юрій Андрузький.

Члени братства здавали собі цілком справу з колоніальної за-

лежності України, про що писав у своїх записках Василь Біло-

зерський, стверджуючи, що в "жахливому положенні найшлося й

наше світло — Україна. Прилучена до Росії на основі власних прав,

вона терпить безліч кривд. її права позабуто й тепер вона, не як

сестра спорідненого народу, але як рабиня мусить терпіти все, що

тільки може бути нещасного в житті народу. Ні один зі слов'янських

народів не повинен так дуже бажати незалежносте й підтримувати в

тій думці інші слов'янські народи, як ми українці".

Братство ставило собі за завдання втілювати християнські ідеали і

за посередництвом різних реформ перебудувати суспільство на засадах

християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братер-

ство. І це було власне основою його філософії. Дуже тісно з тим

пов'язана турбота братчиків про свою батьківщину

. У програмі Кири-

ло-Мефодіївці ставили вимогу, щоб "уряд і порядок і правление були

на землі, але урядник і правитель повинні підлягати закону і сонмищу.

Пани повинні освободити своїх невільних і зробитися їм братами, а

багаті повинні наділити нижчих, щоб і вони розбагатіли". Отже, ідея

законності всіх і зрівняння у правах з маленьким невиразним ухилом

у бік економічної і соціальної рівності являлася головними точками

програми. У політично-національному відношенні... висували вони

ідею рівности слов'янських народів, рівних у вищому органі правлін-

ня — сеймі, обороняли засади виборності, домагалися рівності, свобо-

ди, скасування станів і, щоб приймали депутатами й урядниками не по

роду, не по багатству, а по розуму й освіті народним вибором

Політична програма Кирило-Мефодіївського Братства викладена

в основних його документах, у "Книзі битія українського народу" і в

"Статуті Товариства св. Кирила й Мефодія" ( в оригіналі "Устав

Славянского Общества"), написаного російською мовою. У першому

пункті статуту говорилося, що "слов'янські народи по-

Пріцак О. Що таке історія України //Свобода.- 1980.- Ч. 166.- ЗО липня.

Пономаренко М. Михайло Максимович //Календар-альманах "Нового Шляху" на

1987.- Торонто, 1987.- С 72-73.

120

Luckyj G. Between Gogol' and Sevcenko; polarity in the literary Ukraine, 1798-1847.-

MQnchen, 1971.- P. 175.

Слабчснко М. Вказ. праця.- С. 178.

121

винні в будуччині прилучитися до Росії і скласти з нею одну фе-

дерацію". У другому пункті говорилося, що кожне плем'я при "со-

єдінєнії" повинно мати свою самостійність, а за такі племена приз-

навалося "южнорусів, сєвєрорусів із білорусами, поляків, чехів зі

словаками, лужичан, іліро-сербів з хорватами й болгар

. Йшлося про

те, що слов'янські народи повинні мати свої окремі "штати" зі своїми

власними урядами і президентами на чолі. Кожний народ мав сам

порядкувати всіма своїми справами самостійно і незалежно від

інших, щоб мав свою мову, свою літературу і свій окремий

громадсько-політичний лад,. Отже, під оглядом політичної програми

Кирило-Мефодіївське Братство різнилося від ідеології декабристів,

бо трактувало всі слов'янські народи однаково.

Статут Кирило-Мефодіївського Братства говорить, що штати по-

винні разом творити слов'янську федерацію, з осідком у Києві, і нею

повинна була правити спільна "Слов'янська Рада", складена із послів

усіх слов'янських народів-республік, яка вирішувала б спільні справи

цілої федерації. У Києві мав перебувати також і правитель Федерації,

вибираний на чотири роки так само, як президенти поодиноких

республік. Київ, як столиця федерації, не має належати до жодної

республіки, але творити окрему адміністративну одиницю, щось на

зразок як у США місто Вашінгтон.

М. Костомаров написав також і програмову "Книгу буття укра-

їнського народу", в якій, так само як і в Статуті Братства, помітні

впливи "Історії Русів", а також західноєвропейських ідей, головним

чином його сучасника, великого польського поста Адама Міц-кевича

з його "Книгами народу і паломництва польського", де він надає

месіаністичну роль польському народові, а Костомаров — ук-

раїнському. Україна весь час боролася за волю, і хоч впала жертвою

нікчемного російського підступу, то вона встане з неволі й визволить

з неї всю Слов'янщину. "Тоді скажуть усі язики, показуючи на місце,

де на карті буде намальована Україна: "От камінь відкинений

будівничим, він став основою всього"

У "Книзі Буття", як і в "Статуті Братства", йдеться про політичну

рівноправність та національне визволення всіх слов'янських народів,

а в тому числі українського народу. Костомаров підкреслював, що

"українська нація творить собою особливу єдність пройняту духом

рівності й братерства, що є її споконвічною властивістю". Члени

Кирило-Мефодіївського Братства вимагали скасування будь-яких

станових привілеїв і "ліквідації рабства та всякого приниження ниж-

чих кляс", національної нерівності, поширення загальної освіти се-

ред народу, запровадження всенародного виборчого права та вибор-

ність чиновників.

Тоді як члени Братства єдналися на базі спільних ідей, вони різ-

нилися у своїх поглядах, як ті ідеї втілювати. Більшість із них ува-

жала, що пропаганду їхніх ідей слід вести згідно з євангельськими

правилами любові, лагідності й терпеливості

Крім Статуту, Братство видало також дві прокламації і в першій з

них "До братів великоросів і поляків" члени Братства виступають

просто від імені України "бідної, сестри вашої, яку ви розп'яли і

розтерзали" і закликають росіян і поляків, щоб "ради загального

спасіння занехати обопільну ворожнечу і ненависть, і збудувати

слов'янську спілку на основі рівності,братерства й любові до люд-

ства

. Другу прокламацію Братство звернуло до земляків, "братів ук-

раїнців по обох боках Дніпра" і, переказавши всі важливіші пункти

Статуту, закликало, щоб вони над ними подумали.

За деякими твердженнями, у квітні 1846 р. до Кирило-Мефоді-

ївського Братства мав би вступити й Тарас Шевченко, що саме того

року дістав посаду вчителя малювання в Київському университете

Але сам Шевченко заперечував приналежність до Братства. Зрештою,

"ідея поєднання з москалями", яку висунуло Кирило-Ме-фодіївське

Братство, не відповідала поглядам Шевченка, про що стверджує

також і сам Костомаров.

У 1847 р. Кирило-Мефодіївське Братство налічувало вже близько

сотні членів, і серед них знайшовся студент Олексій Петров, який

доніс поліції про його існування. Цар Микола І, довідавшись про

Братство і його програму, розгнівано заявив, що "тій відкритій роботі

пропаганди з Парижа треба поставити рішучий край". У короткому

часі поліція заарештувала всіх членів Братства, а його провідників:

Миколу Костомарова, Миколу Гулака,Тараса Шевченка, Василя Бі-

лозерського, Миколу Савича й Пантелеймона Куліша замкнули в

фортецях й засудили на каторгу й заслання; їхні твори заборонено, а

цензура мала пильнувати, щоб їхні прізвища не з'являлися в друку"

Вирок проголошено 30 травня (11 червня н. ст.) 1847 р. і цар

Микола І сам затвердив його. Найжорстокіше покарано Шевченка, в

якого при обшуку знайдено зошит з його революційними віршами —

віддано на військову службу в Оренбурзькому корпусі з забороною

писати й малювати. М. Гулака — на три роки до Шліссельбурзької

фортеці, а Миколу Костомарова — на один рік ув'язнення в

Петропавловській фортеці Петербурга, а потім на заслання в

Саратові, де він перебував аж до 1856 р.

Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров.- Київ, 1920.- С. 26-27; Онацьшй Є.

Українська мала енциклопедія.- Буенос Айрес, 1959.- С 637.

Вивід прав України. Документи і матеріали до історії української політичної думки.

(Впорядкування, вступна стаття і довідки Богдана Кравцева).- Мюнхен, 1964.- С. 113.

122

Єфремоз С Історія українського письменства.- Вид. 4.- Вецпяр, 1924.- Т. 2.- С 10.

Там же.- С. 11.

Kozak S. Ukrainscy spiskowcy і mesjanisci Bractvo Cyryla і Metodego.- Warszawa, 1990.-

S. 232.

Ibid.

123