Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

одну карточку з одного капелюха, а потім з другого з прізвищем дів-

чини чи вдовиці й пара вже була дібрана

. Отже, питання любові чи

особистих симпатій тут не бралося до уваги. Командир полку чи ба-

тальйону роздавав воякам-женихам жінок як овець, відповідно до

військового стану вояка. Урядові, який репрезентував Аракчеев, за-

лежало на тому, щоб розвести якнайбільше поселенців.

Аракчеев увів у військові поселення дисципліну палиці й вимагав

беззастережного підпорядкування всіх мешканців. Військова влада

вмішувалася в усі ділянки життя населення. Селяни мусіли пра-

цювати, а їхні діти бавитися у військовій уніформі.

Формально поселенці мали працювати три дні для держави, тобто

для забезпечення полку необхідними харчовими продуктами. Три дні

вони мали працювати для себе, причому неділя залишалася днем

відпочинку. Насправді поселенці працювали для держави цілий тиж-

день, бо "ур°ки"? тобто робочі дні, були такі великі, що треба було

нераз два-три дні працювати, щоб відробити призначену норму на

"урок". Вони будували шляхи, мости й казарми та відбували муштру.

Внаслідок такого важкого режиму смертність у військових

поселеннях була більша від пересічної для решти країни й доходила

до 10%. Серед поселенців траплялося багато самогубств та психічних

захворювань

Військові поселення були об'єктом гордості Аракчеева, й тому їх

часто показували чужинцям. Ті , які судили їх по зовнішньому вигляді

й чистоті, висловлювалися прихильно про військові поселення. Але ті,

що брали до уваги людей, як вони жили та як почувалися, виносили

зовсім інші враження. Деякі з них завважили, що у військових

поселеннях "у людини відібрали її особовість й обернули у знаряддя

для виповнення волі начальства, заглушили всяку ініціативу й раділи,

що низкою безчисленних варварських мір завели порядок, який

нагадував собою єзуїтів у Парагваї"

. На думку історика Довнар-

Запольського, "військові поселення були най-жахливішим видом

рабства". Насправді, військові поселення представляли собою інший

вид кріпаччини, більш жахливий, ніж та, що існувала по цілій імперії

Хоча у Росії військові поселення організовано також при загаль-

ному незадоволенні, але відбувалося все без збройних виступів. В

Україні так легко справа не пішла. Тут живі ще були традиції не-

залежності і старих прав та звичаїв, які серед населення визнавалися

як закон. Перші зареагували на те Бузькі козаки під проводом сот-

ника Бучинського, яких недовго перед тим перейменовано на Бузьку

уланську дивізію. Вони, згідно з "Жалуваною Грамотою" Кате-

Граф Аракчеев.- С. 159.

Довнар-ЗапольскийМ. Вказ. праця.- С. 324.

Русский архив.- Москва, 1893.- Т. III.- С. 112.

XIX век.- С. 88.

рини II, вірили, що їх не мали права обернути у військових посе-

ленців і тому в липні 1817 р. серед Бузького війська вибухнули великі

розрухи. У місті Вознесенську зібралося близько 500 козаків, які

вимагали від військового командування відновити козацьке військо.

Коли на це не було ніякої реакції, ба ще навіть поарештували членів

козацької делегації, 28 липня козаки намагалися захопити військові

прапори та звільнити арештованій козаків. Дійшло до збройної

сутички, яка стала сигналом до загального повстання Бузьких козаків.

Щойно у вересні 1817 р. московська влада задушила його при

допомозі 10 000 війська і гармат.

Ліквідувавши повстання, влада провела низку арештів і 93 учас-

ників віддано під суд. З них 64 засуджено до кари смерті, яку пізніше

замінено покаранням "шпіцрутенами"

. Сотника Барвінського, який

впевняв козаків, що десь існувала Жалувана Грамота цариці

Катерини II, якою вона забезпечувала козакам незмінність їхнього

козацького стану, позбавлено старшинського ступеня й дворянства та

вигнано з поселення Бузького війська. Двох козаків за те, що вони

"розповсюджували безглузді вісті та самовільно взяли на себе звання

депутатів", вислано на службу в Окремий Сибірський корпус як

звичайних рядовиків на доживоття без права звільнення ані на

відпустку. Всіх інших звільнено

. У травні 1818 р. Бузькі козаки знову

підняли повстання, яке було жорстоко придушене.

Але найбільше заворушення як протест проти режиму військових

поселень вибухнуло у Чугуєві, де поселенці у липні 1819 р. від-

мовилися косити державне (казьонне) сіно для полкових коней саме

тоді, коли в їхніх власних господарствах було чимало невідкладної

праці, а робочих рук бракувало. Бунт скоро перекинувся до сусід-

нього Таганрозького полку, розташованого на Харківщині, а неза-

баром і на місто Харків, де саме відбувався річний ярмарок, на який

прибуло багато людей із віддалених місцевостей. Повстанці вимагали

ліквідації військових поселень, повернення земель, відрізаних у

поселенців при їх організації, звільнення від обов'язкових поставок

хліба й фуражу до полкових складів тощо.

Місцеве начальство намагалося задушити повстання власними

силами, але побачивши, що не дасть собі ради, звернулося до вищої

влади за допомогою. Уряд вислав проти повстанців два піхотні полки

і дві гарматні сотні з 12 гарматами. Військо оточило Чугуїв і зайня-

Радянська енциклопедія історії України.- Київ, 1969.- Т. 1.- С. 211; цю кару викону-

вало військо, уставлене у два ряди обличчям до себе, у кількості приписаній судом,

200, 500 чи навіть 1 000 вояків, узброєних у березові різки. Засуджені, оголені до

пояса, спершу перебігали, а пізніше їх уже перетягали, бо самі вони не могли ходити

приписану кількість разів, а кожний вояк мусів бити засудженого різкою. Цю кару

популярно називали "зеленою вулицею".

БогдановичМ. История царствования императора Александра I и России в его время.-

Анн Арбор, 1980.- Т. 5.- С. 363-364.

■

ло ряд населених пунктів, але й це не дало жодних наслідків. Тоді

спроваджено два полки і приїхав сам Аракчеев, який керував розпра-

вою з поселенцями. А однак повстанці витримали більше місяця, за-

ки остаточно вдалося Аракчееву повстання ліквідувати

Урешті повстання придушено, проведено арешти серед поселен-

ців, жертвою яких стали 104 особи з Чугуївського та 899 з Таган-

розького полків. Більшість з них опісля звільнено, але 363 віддано

під військовий суд, який 273 особи засудив до кари смерті, а 90 — до

висічення різками

Аракчеев ще раз розглянув присуд і "помилував" засуджених, за-

мінюючи кару смерті на кару шпіцрутенами, "кожного перегнати

через зелену вулицю з тисячу вояків по 12 разів", тобто замість не-

гайної смерті, Аракчеев віддав на муки й повільну смерть від кату-

вання різками. Не довіряючи поселенцям, Аракчеев для виконання

кари спровадив дивізію піхоти. "Я велів розпочати екзекуцію 40 осіб,

яких вважали найбільш винуватими,— писав Аракчеев цареві

Олександрові І. — 3 цих сорок — трьох розкаялося і випросили

помилування, а 37 не просили пощади і 20 з них загинули під

різками". Після цього першого показу, як влада вміє карати, при-

сутній при екзекуції Аракчеев звернувся до засуджених із запитом,

чи хтось з них кається і просить помилування. Але всі вони одно-

голосно відмовилися покаятися й екзекуція продовжалася

Слід підкреслити, що серед повстанців було також 69 офіцерів

Чугуївського полку. Деякі джерела твердять, що цією жахливою

смертю загинуло не менше 80 людей, а решту непритомних пере-

везено до шпиталю. Один поселенець, який відвідував свого това-

риша в шпиталі, писав, що глянувши на катованих "тільки по голосі

можна було пізнати, що це були люди, а не купа м'яса"

Погром у Чугуєві зробив величезне враження на тодішнє куль-

турне суспільство. Різко засудив його молодий Василь Каразін, а

також куратор Харківської Шкільної Окрути

. У 1820 р. подібний

бунт зробили поселенці в Катеринославській губернії, над якими

також не було милосердя.

Про незадоволення у військових поселеннях цар Олександср І

знав від Аракчеева, а також і від самих поселенців, але він не трак-

тував того поважно. Наприклад, у 1818 р. делегація від 10 сіл Бузької

уланської дивізії Єлисаветградського повіту просила царя звільнити

їхні села з системи військових поселень. У відповідь цар наказав усіх

членів делегації заслати в рекрути й на тому справу закінчено. Біль-

ше того, Олександер І давав більшу нагороду начальникам тих райо-

' Радянська енциклопедія історії України.- Київ, 1972.- Т. 4.- С. 505.

Исторические записки.- Москва, 1955.- Т. 52.- С. 320-321.

Граф Аракчеев.- С. 151.

* Слабченко М. Вказ. праця.- С. 89.

Там же.

нів, де були заколоти, мовляв, там краще представники влади, чи

команда поселень напрацювалася

З приходом до влади царя Миколи І (1825-1855) Аракчеев стратив

свої впливи на царському дворі і його усунено від влади* 1827 р. От-

же, вже за царя Миколи І у військових поселеннях проведено деякі

реформи і військових поселенців поділено на поселенців-господарів

та поселенців-помічників. Незважаючи на непопулярність військових

поселень, їх далі поширювали, що викликало незадоволення серед

усіх тих, які були так чи інакше заторкнені їх розбудовою. Внаслідок

того велике повстання вибухло в Україні у 1829 р. у ряді сіл

Слобідсько-Української губернії, коли уряд намагався поширити си-

стему військових поселень. Тут також, щоб утихомирити безборон-

них селян, уряд вислав дивізію уланів та батарею кінної артилерії, які

11 червня 1829 р. оточили село Шебелинку на Харківщині й відкрили

вогонь. Загинуло 109 повстанців-селян, а пізніше поставлено під

військовий суд 143 особи. З них двоє суд засудив на довічну каторгу,

а 48 вислано на службу в Херсонські військові поселення

У 1831 р. дійшло знову до більших заворушень у військових по-

селеннях, але цим разом у Росії. Після них цар Микола І виділив ді-

йову частину полків, тобто виконуючих військову службу, із поселень

і людність давала до полків тільки рекрутів й натуральне утримання

їх. Обов'язкову працю селян обмежено до трьох днів громадських ро-

біт

. У 1837 р. уряд запровадив нові військові поселення у Київщині й

на Поділлі, на конфіскованих маєтках польських панів-землев-

ласників, які брали участь у польському Листопадовому повстанні

1830 р. В Україні у середині XIX ст. було 25 військових поселень, які

займали 2,4 мільйона десятин землі з 554 тисячами населення. У Бі-

лорусі й Росії було тільки 17 військових поселень, а на Кавказі — 1.

Так "військові поселення нового роду проіснували до половини 1857

p., коли їх було переведено до Міністерства Державних Маєт-

ностей"

. Іншими словами, повір'я поселенців, що військові поселення

існуватимуть так довго, як довго живе Аракчеев, менш-більш

здійснилися. Але пам'ять про Аракчеева, як жорстокого тирана, за-

лишилася в народі, і період його поліцейського деспотизму та грубої

вояччини дістав назву "аракчеєвщини".

Там же.

Радянська енциклопедія історії України.- Київ, 1972.- Т. 4,- С. 51;

* У монастирі у Старій Руссі, в Росії, знаходилася картина пензля якогось доморобно-

го мистня-поселенця, названа "Введення Аракчеева до пекла". На тій картині на

самому переді йшов граф Аракчеев у парадній уніформі, а за ним ціла свита генера-

лів. Довкола стояли товпи народу — військових поселенців, які радісно проводжали

свого мучителя до сатани.

Слабченко М. Вказ. праця.— С. 90.

Там же.

Декабристи

На початок панування Олександра І, визнаного як ліберального

володаря, витворилися були сприятливі умови для розвитку

літератури й науки, засновано народні й середні школи і створено

чотири університети: в Дорпаті, Петербурзі й Казані та в Харкові в

Україні. Водночас зменшено цензуру. Серед оточення Олександра І

були й противники підданства селян. Граф Петро Румянцев виступив

з проектом, щоб дозволити земельним власникам звільняти селян із

підданства й наділити їх землею. У зв'язку з цим проектом у 1803 р.

появився Указ про "вільних хліборобів", який дозволяв земельним

власникам заключати з селянами умови про надання землі й волі. На

основі цього Указу за Олександра І звільнено з підданства 47153

особи. В тому самому часі 17 земельних власників передали своїм

селянам наділи землі безплатно.

Але в другій половині свого панування Олександер І змінив свої

ліберальні погляди і став одним з найбільших прихильників

поборювання будь-якої вільної думки. Це були часи наполеонівських

війн, в яких російська армія брала активну участь і перемаршувала

Європу від Москви до Парижа. Завдяки тому багато підданих Ро-

сійської імперії мали змогу побачити Західну Європу й переконатися

на власні очі, що там, у знищених війнами й революцією країнах

народ живе краще і свобідніше, чим у переможній Російській імперії.

їх поворот із Західної Європи, як і їхній власний досвід, відіграв

поважну роль у підсиленні опозиції до існуючого ладу, зокрема до

нелюдської кріпацької системи.

Багато офіцерів, що походили з дворянства, повернулися з Заходу

з ідеями Французької революції про свободу, рівність і братерство.

Зрештою, навіть звичайні вояки російської армії бачили в Західній

Європі життя без примітивного рабства, яке панувало в межах

Російської імперії.

Невдоволення автократичною системою зростало, але на зовні

воно не могло свобідно виявитися, не було можливості на вільний

обмін поглядів, а тим більше обговорювати політичні й соціальні

проблеми відкрито. Цей стан змушував організувати таємні товари-

ства, в яких можна було б дискутувати й шукати принаймні теоре-

тично виходу із застарілого самодержавства. Як вияв незадоволення з

існуючого політичного й економічного стану в Росії дворянство-

шляхта почала організовувати різні протиурядові таємні товариства.

В Україні незадоволення виявлялося в організаціях масонських

лож, які появилися в середині XVIII ст. Перша на українських землях

масонська ложа була заснована в 1742 р. польськими шляхтичами у

Вишнівці на Волині, а друга в 1758 р. у Львові. На Лівобережній

Україні масонство поширювалося з Росії, але ідеї масонства

приносили в Україну також сини козацької старшини, які студіюва-

ли в Західній Європі, головно в німецьких університетах. Найвидат-

нішим осередком масонства був Київ, де в 1794 р. була заснована ложа

"Безсмертя". Поза Києвом існував ще цілий ряд масонських лож, але

вони не були об'єднані. Найважливішими масонськими ложами були:

ложа "З'єднаних Слов'ян" у Києві, заснована в березні 1818 p., та

"Любов до істини" у Полтаві, заснована у квітні 1818 р. До останньої

належав відомий український поет Іван Котляревський. Членами

масонської ложі "З'єднаних Слов'ян" були українці, росіяни й поляки,

які прагнули до встановлення приязних відносин між усіма трьома

народами. Але "на Правобережжі існували ще й польські угрупування,

які мали на увазі поновлення історичної Польщі, включаючи до неї й

Україну з відродженим козацтвом XVI ст., коли воно було в повному

розпорядженні польської держави"

. У 1825 р. з цієї масонської ложі

створилося "Товариство З'єднаних Слов'ян", яке ставило собі за мету

звільнення всіх слов'ян від абсо-лютистичної влади, зниження

національного автономізму поміж деякими слов'янськими народами й

об'єднання їх усіх в одному федеративному союзі. Кожна з цих

слов'янських держав мала б точно визначені свої кордони й

парламентарну форму правління. Справами цілого союзу мав би

завідувати окремо створений конгрес з представників усіх держав —

членів союзу. У внутрішніх справах кожна з цих держав користувалася

б повною свободою й незалежністю у вирішуванні своїх власних

справ. "У соціяльному відношенні Товариство було проти кріпацької

системи й поширювало гасло "Не бажай раба, коли не хочеш сам стати

рабом"

З масонських лож виросли чисто політичні товариства, серед яких

були й чисто українські з українськими політичними цілями.

Оскільки масонство не цікавилося практичним життям, замість ма-

сонських лож на Україні появилася низка таємних товариств, а серед

них Малоросійське Товариство (Малороссийское Общество), яке

очолював бориспільський поміщик Василь Лукашевич. Коло цього

товариства згрупувалося чимало панів і колишніх масонів, а серед

них, мабуть, і нащадок гетьмана Розумовського, князь Микола Рєпнін

(1778-1845), малоросійський губернатор та інші люди, які займали

доволі високі становища в суспільстві і Російській імперії.

Лукашевич, будучи на чолі "Малоросійського Товариства", склав

окремий "катехизис" для нього, з якого видно, що воно мало на меті

відновити Гетьманщину в старих її формах. У цьому "катехизис і",

що був програмою Малоросійського Товариства, говориться,

наприклад, що "сонце встане в Чигирині, що одновить козацтво",

прив'язуючися до славних часів Чигирина, коли він був столицею

козацької держави за Богдана Хмельницького. Однак більшість

Малоросійського Товариства, т.зв. правиця, обстоювала іс-

Там же.— С 96.

Дорошенко Д. Нариси історії України.— Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С. 277-278.

торичні принципи в значно меншій мірі и вимагала тільки автономії

для України

Малоросійське Товариство започаткував масон Новиков. Він

склав окрему конституцію для Російської імперії, яку планував пе-

ретворити на республіку, що мала поділятися на вісім царств, в тому

числі два українські: Київське і Херсонське, причому саме місто Ки-

їв, а також Одеса, мали бути вільними містами. Малоросійське То-

вариство зв'язувалося також з російськими змовниками в Україні,

зокрема з поетом Кіндратом Рилєєвим, одруженим з українкою, який

у своїх поезіях оспівував Гетьманщину й був одним з керівників

Північного Товариства. У таких ложах гуртувалися також й українці,

між ними були Іван Котляревський, Василь Лукашевич, В.

Тарновський, В. Капніст, С. Кочубей та інші. Це все свідчить про те,

що ідея незалежної або принаймні автономної української держави

все ще існувала в колах української шляхти-дворянства.

Думка про заснування таємного політичного товариства дозріла в

1816 р. у гурті столичних офіцерів. її ініціаторами були Олександр

Муравйов, брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, князь Сергій

Трубецькой та ін. Небавом до товариства долучився полковник

Павло Пестель, який виявився найвизначнішою постаттю й ідеологом

перебудови Російської імперії в республіку. Так постало товариство

"Союз Спасения" на чолі з Олександром Муратовим, яке ставило собі

за мету звільнення селян від кріпацтва, а потім до цього долучилася

ще й вимога введення у Росії конституційної монархії.

Друге таємне товариство "Союз Благоденствія", яке створено у

1818 p., проіснувало до 1821 p., коли реорганізувалося у два това-

риства — "Північне" у Москві й "Південне" в Україні із центром у

містечку Тульчині на Поділлі. Члени цього товариства були ви-

сокоосвічені люди з аристократичних родів, які ненавиділи абсо-

лютизм і постійно критикували його. Між ними були радикальні

демократи, помірковані ліберали, а також прихильники російського

націоналізму, ба навіть послідовники русифікації. Між цими

останніми був власне полковник Павло Пестель, автор програми

товариства — "Русская Правда", який вимагав автократичного прав-

ління — диктатури на 15 літ. Товариство організувало таємні з'їзди у

Києві у 1823-1825 pp., на яких обговорювали майбутній прав-

нодержавний устрій Росії, під впливом Пестеля перевага віддавалася

республіканській системі над конституційною монархією.

Пестель прекрасно орієнтувався в українському питанні і знав, що

український нарід — не росіяни. Він сам називав жителів Лі-

вобережної України малоросіянами, Слобожанщини — українцями, а

Правобережжя — русинами. Так само він знав, що всі вони

Там же.

користувалися особливими законами, мали відміни у соціальному

відношенні, господарському укладі і т.п. Проте був певний, що Ма-

лоросія та Новоросія ніколи не користувалися самостійністю й ніколи

не можуть нею користуватися, бо починав історію Росії від

київських князів.

З декабристами співпрацювало таємне товариство "З'єднаних

Слов'ян", що постало на переломі 1823-24 років у Новограді Во-

линському. Воно мало у проводі українців, як от Івана Горбачевского,

братів Андрія і Петра Борисових, а також одного поляка Юліяна

Люблінського та ін. Збиралися у Києві, де було набагато легше

організувати сходини. Товариство "З'єднаних Слов'ян" виходило з

ідей всеслов'янського федерального устрою і тому про українську

справу годі там чогось яскравого шукати

. Під кінець 1825 р.

Товариство "З'єднаних Слов'ян" об'єдналося з Південним

Товариством, як його четвертий відділ.

Програма Південного Товариства — т. зв. Катехизм — складався

із 17 параграфів і мав на меті федерацію всіх слов'янських народів,

причому за слов'ян уважали також угрів і румунів. Згідно з тією

програмою, Товариство було за повернення Польщі державної

незалежності не тільки в межах Варшавського князівства, але також

повернення їй частини білоруських й українських земель. Об-

говорюючи кордони поміж реорганізованою Росією і Польщею, Пе-

стель проводить його на півночі від міста Динабурґа рікою Двиною

до Полоцька, а далі річкою Ушачою до Березини й на південь до

Прип'яті й через місто Острог на Волині аж до Карпатських гір

Іншими словами, віддавав полякам Віленщину, західну Білорусь з

містом Мінськом, Західне українське Полісся й Волинь та цілу

Галичину й Буковину. Україну, як таку, ідеолог декабристів Пестель

зовсім не брав до уваги.

У другому параграфі "Русской Правды" Пестель стверджував, що

"Фінляндія, Естляндія, Курляндія, Білорусь, Грузія, весь Кавказ,

землі киргизів, всі сибірські народи й різні інші племена, які живуть

внутрі Російської держави й ніколи не користувалися самостійністю

й незалежністю, повинні навіки відмовитися від права окремої

народності. Внаслідок того всі вище названі країни, зі всіма племе-

нами, які в них живуть, мають залишитися на вічні часи у складі ро-

сійської держави. Параграф 4-й, як і сам заголовок "Русской Правды",

каже, що Росія є державою "єдиною і неподільною"

Після того як до Петербургу 27 листопада 1825 р. надійшла зві-

стка про смерть Олександра І, — на царський трон вступив його

Слабченко М. Вказ. праця.— С 98.

Восстание декабристов. Документы (под ред. чл.-кор. АН СССР М. В. Нечкиной).—

Москва, 1958.— Т. 7: "Русская правда" П. Н. Пестеля.— С. 125-126.

Там же.- С. 127.

брат - - Микола І, хоча правним наслідником мав бути великий князь

Костянтин, але він, за намовою Олександра І, відмовився від трону

ще в 1822 р. Тим часом Миколи І ніхто не любив і члени Північного

Товариства, обравши князя Трубецького на свойого провідника,

планували не складати присяги новому цареві на вірність і змусити

його відмовитися на користь Костянтина. Однак один із офіцерів

доніс про це цареві й коли 14 (26) грудня 1825 р. Московський полк

відмовився скласти присягу льояльності, що й мало бути початком

повстання, цар Микола І був приготований до виступу змовників.

Крім того, їхній вождь князь Трубецькой не явився тоді на

Сенатський майдан, де мало початися повстання, і ніхто із його

соратників не відважився на власний розсуд давати накази, і військо

стояло бездіяльне. Постоявши так цілий день, вірні цареві відділи

почали стріляти з гармат у збунтоване військо і натовп, зібраний на

Сенатському майдані. Внаслідок того багато вояків і цивільних осіб

загинуло на місці, а провідників повстання заарештовано.

Набагато довше тривало повстання Південного Товариства в

Україні, яке почалося 29 грудня 1825 (10 січня 1826) р. Члени Пів-

денного Товариства почали повстання виступом Чернігівського пол-

ку й у Василькові на Київщині дійшло до першого збройного зу-дару.

Сили повстанців були замалі, щоб дати відсіч урядовим військам і в

висліді того 3-го (15) січня 1826 р. повстання було задушене.

Поранені Іполит Муравйов-Апостол і Анастасій Кузь-мін відібрали

собі життя, а головні керманичі бунту в Україні, Сергій Муравйов-

Апостол, командир Чернігівського полку, його брат, відставний

полковник Матвій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев- РюмІн

були арештовані. Історики стверджують, що керманичі повстання в

Україні "в рішаючій хвилині виявили подиву гідну мужність й

енергію, далеко більшу як їхні петербурзькі товариші, але ситуація

була безнадійна"

, бо в них було замало сил. Важливе тут ще й те, що

вони "не вводили в гру великих князів Костянтина й Миколу, як це

робили керівники Північного Товариства, та не визискували

підступним й одночасно бездарним способом їхнього конфлікту із-за

престола. Вони ставили справу ясно, просто й революційно, і

закликали вояцтво до боротьби з царатом в ім'я політичної й

соціальної свободи. їхня акція може би й„мала успіх, коли б вони

мали розуміння національно-політичного моменту, коли б свою

революційну діяльність прив'язали до визвольних змагань

українського народу, політичної й національної боротьби України з

російським царатом"

Оскільки планований, але невдалий переворот відбувся під кінець

грудня, що по-російськи називається "декабрь", усіх його учасників

названо "декабристами". У часі слідства багато декабристів

заломалося, а між ними і князь С. Трубецькой, який повівся най-

ганебніше. Суд над декабристами був тільки звичайною формаль-

ністю, бо судді, бажаючи сподобатися цареві, засудили ідеолога

Павла Пестеля, російського поета Кіндрата Рилєєва, який очолював

Північне Товариство, Петра Каховського, який піц час повстання у

Петербурзі смертельно поранив генерал-губернатора Михайла

Милорадовича, та Сергія Муравйова-Апостола й Михайла Бестужева-

Рюміна, провідників повстання в Україні, на кару смерті через

четвертування, багатьох на смерть через обезголовлення, а ще більше

на каторгу і заслання. Цар Микола виявив "великодушність" тим, що

засудженим на четвертування змінив кару на повішення. Екзекуцію

над ними виконано 25 липня 1926 р. у Петропавловській фортеці.

Інших 121 учасників заслав на довічну каторгу на Сибір, а багатьох

вояків наказав покарати шпіцрутенами. Отже, повстання декабристів,

хоча й захопило Україну, не мало нічого спільного з українським

визвольним рухом, і навіть, якби воно й було вдалося, то Україні воно

не віщувало нічого доброго.

У зв'язку з виступом декабристів в Україні арештовано також

Василя Лукашевича, Василя Тарновського й Віктора Кочубея, але

остаточно їх усунено тільки з посад. Повстання чернігівського полку

дало поштовх селянським повстанням

В Україні мали значення не декабристи, але ідея декабризму, як

відгук загальноєвропейських настроїв у колах інтелігенції. Де-

кабризм тут не мав глибоких коренів й не захоплював широких

верств селянського населення. Винятком можуть послужити хіба

Київщина та почасти інші місцевості

Доба реакції

Із приходом на імператорський престіл царя Миколи І почалася

доба т.зв. "чорної реакції", яка жорстоко відбилася на процесі

українського національного відродження. Тоді як його брат при-

наймні на початку свого царювання виявляв нахил до більш лібе-

ральної політики, Микола І був цілком реакційним. Через деякий час

в Україні не стало жодних політичних організацій, але скри-тий

опозиційний рух до царської автократії існував далі.

У 1828-1829 pp. Росія провадила чергову війну з Туреччиною, як

допомогу Греції за визволення з-під турецького ярма, на ділі ж за

доступ до Чорного моря. Ця війна також коштувала Україні великих

Декабристи // Діло. — 1926.— Число 10.— 16 січня.

Там же.

Слабченко М. Вказ. праця. — С 100.

Там же.— С 101.

жертв у людях і майні, але закінчилася корисно для Росії мирним

договором в Адріянополі 2 (14) вересня 1829 р. На підставі того до-

говору Російська імперія дістала від Туреччини гирло Дунаю, східне

побережжя Чорного моря та право вести торгівлю на Чорному та

Середземному морях. Крім того, Греція була звільнена з-під влади

Туреччини, а Сербія, Молдавія та Валахія дістали автономію.

До поразки Туреччини у деякій мірі причинився і кошовий За-

дунайських козаків

* * *

За господарсько-економічним розвитком губернії України по-

ділялися на три основні райони: Лівобережжя, Правобережжя і Пів-

день. На Лівобережній Україні, до якої входили Полтавська, Хар-

ківська й Чернігівська губернії, поруч з зерновими, вирощували та-

кож тютюн, коноплі й частково цукрові буряки. До Правобережжя

входили губернії Київська. Волинська й Подільська, де спеціалізу-

валися на вирощуванні озимої пшениці й цукрових буряків. На Пів-

денній Україні, яка охоплювала Катеринославську, Херсонську й

материкові повіти Таврійської губернії, переважали культура пше-

ниці на експорт й тонкорунне вівчарство

У той час селяни України розподілялися на три основні групи: а)

поміщицькі, б) державні, в) вільні селяни й козаки. На Правобережжі,

яке раніше було під Польщею, панщизняно-кріпосна система

існувала здавна й там закріпачені селяни, згідно зі статистич-ними

даними з 1838 p., становили 4 200 000, або 58% загальної кількості

населення. На Лівобережжі, де кріпосне право запровадила остаточно

цариця Катерина II, у 80-х роках XVIII ст. кількість поміщицьких

селян становила 38%, на Південній Україні — 25% всього населення.

В цілому поміщицькі селяни-кріпаки становили 40% населення

України під російською окупацією

Протягом першої половини XIX ст., після побудови й відкриття

порту Одеси на Чорному морі, зокрема з 30-х років, в Україні почав

зростати попит на пшеницю та інші хлібні продукти, які йшли на ек-

спорт до Західної Європи. З уваги на це великі землевласники нама-

галися випродукувати якнайбільше товарного хліба й посилювали

панщину. Одночасно вони почали розширювати площі коштом се-

лянських наділів. Великі землевласники часто давали свої землі в

оренду й орендарі, якими звичайно були поляки або жиди, намага-

лися визискувати селян-кріпаків, чим доводили селян до відчаю.

У XIX ст. селянин-кріпак був перетворений в раба, власність

дідича, який міг робити з ним, що йому подобалося. Скаржитися

Полонська-Василслко Н. Історія України.— Т. 2. — С. 295-296.

Отмена крепостного права на Украине; сборник документов и материалов.— Киев,

1961.- С. 9.

Історія Української РСР.- Т.1.- Київ, 1967.-

С. 256.

не було кому, бо той дідич був одночасно і суддею, який міг по-

збавити землі, продати, або заслати на Сибір. Дідич міг одружити

кріпака з ким хотів, міг забрати від нього його дітей, або перевести на

іншу службу у своєму дворі чи в іншого пана. Коротко кажучи, пани

мали право на життя кріпака

Чоловіки й жінки мусіли відробляти панщину, яка не була всюди

однакова. На Лівобережній Україні вона становила 3-4 дні на тиж-

день, а на Правобережній доходила до шести днів. У Південній

Україні спочатку не було панщини, її запровадив там щойно цар

Павло І у 1796 р. Оскільки там недоставало кріпаків, то панщина була

легша і кріпаки мусіли працювати для пана не більше як два дні на

тиждень

. Царський указ від 5 квітня 1797 р. установляв три дні

панщини, яка неоднаково практикувалася у різних часах і міс-

цевостях. День праці не визначався днем, але розміром виконаної

праці, наприклад, у жнива він дорівнював вижаттю 5 кіп снопів за три

дні

. Багато поміщиків поводилося дуже жорстоко зі своїми крі-

паками і трактували їх як худобу.

Населення бунтувалося й доходило до збройних виступів. У ве-

ресні 1813 р. мешканці села Олександрівка Слов'яносербського повіту

вбили свого поміщика князя Шахматова за його жорстоку поведінку з

ними. У вбивстві було замішано 70 чоловіків і жінок, ба навіть і дітей.

Змова була підготовлена всіма селянами, і що цікаве, в порозумінні з

княгинею Шахматовою, дружиною вбитого князя. Для самого

слідства поліція заарештувала 90 осіб, бо убивці і співучасники змови

не тікали, але спокійно чекали прибуття суду

. У березні 1815 р. князь

Кочубей, власник сіл Жукове і Стасівці Полтавської губернії, продав

своїх селян поміщикові Кирьякову, який намагався перевести їх до

Херсонської губернії на отримані там землі, які він був зобов'язаний

заселити. Селяни спротивилися цьому і дійшло до сутички поміж

військом і селянами. У висліді цього 10 селян затнуло, а 12 поранено,

і з них один помер від ран, крім того, заарештовано 67 чоловіків та 10

жінок. Згоріло також п'ять селянських хат

. У вересні 1817 р.

мешканці села Христинівки на Уманщині звернулися з проханням до

царя Олександра, щоб він їх оборонив перед знущанням поміщика

Яна Стахурського. За це Стахурський наказав бити деяких кріпаків,

внаслідок чого один чоловік і одна жінка померли від побиття

негайно, а інші померли пізніше. Подібна історія повторилася в селі

Рубежівці Київського повіту

Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.— С. 300.

Слабченко М. Вказ. праця.— С 129.

Там же.

Крестьянское движение в России в 1796-1825 гг. (сборник документов).— Москва,

1961.-С. 31-311.

Там же.— С. 342-348.

Там же.— С.458 і наступні.

Бували випадки, коли повставали відразу десятки сіл. Невпинно

вибухали повстання на Слобідській, а то й на Лівобережній Україні.

Але найбільшої сили вони досягли в губерніях Київській, Во-

линській, а особливо в Подільській. На Поділлі повстанським ва-

тажком став Устим Кармелюк, який протягом 25 років керував по-

встанням й кілька разів був засланий на Сибір, але завжди втікав і

повертався додому. Він грабував поміщицькі маєтки, а здобич роз-

давав бідним і тому його ім'я вкрилося славою месника за народні

кривди. У 1835 р. його вбили, до суду притягнено 2 700 його спіль-

ників

На нелюдяне трактування кріпаків звернула увагу навіть місцева

російська адміністрація на чолі з князем Миколою Рєпніним, який у

1816-1834 pp. був "малоросійським" губернатором. Він пробував

дещо злагіднити панщизняний режим, чим здобув собі приязнь і

популярність серед українського дворянства. Але за те Рєпніна

обвинувачено також в українському сепаратизмі і цар звільнив його з

посади й на те місце призначив сатрапа ген. Дмитра Бібікова,

завзятого реакціонера, ворога будь-якої ліберальної думки. Але ще

перед призначенням Бібікова уряд наказав провести ревізію прав на

дворянство правобережної шляхти. Для цього була створена окрема

комісія, яка працювала під безпосереднім проводом Бібікова. їх

праця закінчилася тим, що 64 тисячі дрібної шляхти, яка не могла

доказати своїх прав на дворянство, позбавлено тих прав і включено

до скарбових селян або до міщан. Згодом ця колишня шляхта злилася

з українським населенням, засвоївши його спосіб життя, мову й

звичаї

. Так само на пропозицію Бібікова припинено роздачу в

оренду сконфіскованих в 1831 р. панських земель і їх роздано

селянам. Завдяки цьому частину селян звільнено від кріпаччини.

На початку червня 1847 року уряд затвердив опрацьовані згада-

ною комісією т.зв. Інвентарні Правила для теренів, захоплених від

Польщі, які точно визначали характер та розмір повинностей селян

— три дні на тиждень для чоловіків й один день для жінки.

Заборонялося відробляти панщину в неділі і свята та залучати жінок

до тяжкої праці. Дідич мав право замінити панщину на працю в

фабриці, але не мав права переводити селян на службу в дворах,

обмежено панську сваволю щодо шлюбів, віддавання селян у рекрути

й засилання на Сибір

. У 1852 р. Бібіков уступив і його на-слідником

став князь Васильчиков, людина культурна і ліберальна. Але дідичі-

поляки не могли погодитися з обмеженням їхніх прав на кріпаків і

постійно вносили скарги до генерал-губернатора. Князь

Полонська-Василснко Н. Вказ. праця.— Т.1.— С 301.

Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С 284.

Дорошенко Д. Там же.— С 299; Полонська-Василенко Н.— Історія України.—

Т. 2.- С 302.

Васильчиков видав доповнення до "Інвентарних правил" Бібікова, що

відносилися до Київської, Волинської та Подільської губерній, це

переважали поміщики-дідичі поляки. Ці доповнення значно по-

гіршили становище селян. Практичне значення доповнень до "Ін-

вентарних правил" було дуже мале, бо, як писав історик Михайло

Корнилович, "ніколи утиски над селянами не були такі сильні, як

саме в цей час". Вони справжнього контролю над поміщиками не

завели й не тільки збільшували панщину, але і зменшували наділи

селянських земель

. Безпосередньо після введення "Інвентарних

правил" на Правобережжі вибухло 55 бунтів, а з самої Київщини

втекло на південь України бл. ЗО тисяч селян.

Польський письменник граф Станіслав Старженський у своїх

споминах писав, що на Правобережжі "ледве один на сто тутешніх

великих землевласників ставиться до селянина як до людини; інші

трактують його гірше як худобу. Майже ніде робота не означена так,

щоб селянин міг знати, що є його обов'язком. Майже в кожнім селі

роботи й завдання визначаються довільно. Тут працює селянин на

пана три дні на тиждень, але властиво панщина триває без перерви, бо

свята, кепська погода враховується на некористь селянина. Селянин

розуміє дуже добре, що його нелюдськи гнобить російський уряд

солдатською повинністю, примусом квартирування, але жорстоке

кріпацтво, оброки та незчисленні знущання, так само як нелюдську

поведінку й ганебні насильства, селянин кладе на рахунок панів"

Цей автор наводить декілька прикладів того нелюдського знущання

польських панів над українським селянином.

Не кращим виглядало становище і в "Новоросійському Краю", де

генерал-губернатором був граф Строганов. До нього напливали скар-

ги з різних сторін, зокрема з військових поселень. Наприклад, з Ти-

располя, Херсонської губернії повідомляли, що поміщиця А. Клопо-

товська для збільшення своїх власних прибутків постійно примушу-

вала селян відвозити поміщицький хліб до Одеси або до Тирасполя. З

цією ж метою вона продавала жінок віком від 15 до 25 років. У грудні

1857 р. вона засікла на смерть одного селянина і 16-літнього хлопця.

Слідча комісія, підкуплена Клопотовською, ствердила, що вбитий

помер від гарячки. Селянина, який виступав проти висновків комісії,

жахливо побили й закували в кайдани

Інформації про знущання над селянами надходили з усіх губерній

й тому було ясно, що "Інвентарні правила" не виконали сподіваних

завдань і силою обставин не могли задовольнити селян.

Корннловігі М, Бібіковські інвентарі // Український Архів.— Київ, 1926; Полонська-

Василенко Н. Вказ. праця.— Т.2.— С 302-303.

"На нашій, не своїй землі"; уривок із записок шляхтича графа Старженського з пе-

редмовою їв. Франка // Літературно-Науковий Вістник.— Київ, 1907.— Т. 37.— С.31.

Лось Л. Ф. Матеріали "Колокола" про події на Україні у середині XIX ст. // Історичні

дослідження.— Київ, 1981.— Вип. 7.— С. 57.

Від 1826 до 1854 року в Україні відбулося 126 селянських по-

встань, які були найкращим доказом того, що кріпацька система

тріщить у своїх основах. Крім селянських виступів, в цей період

зростало число випадків убивства поміщиків, підпалів їх маєтків та

масових утеч. Характерною рисою, що проявилася у русі 50-х років,

було наростання недовір'я селян не тільки до місцевих, але й до

центральних органів влади. Однак лише цар в уяві селян ще виступав

як носій справедливості

Опублікований урядовий маніфест 29 січня 1855 р. про створення

державного ополчення у зв'язку з Кримською війною викликав знову

грізний селянський рух, що охопив у якійсь мірі 16 губерній імперії,

в тому числі дві в Україні, Київську і Чернігівську. Особливо

великого розмаху набрав він у Київській губернії, вилившись у т.зв.

"Київську козаччину". Селянські заворушення 1855 р. у Київській

губернії були порівняно з заворушеннями 1830-40 pp. більш

масовими. Вони стали небезпечні для уряду не тільки своєю масо-

вістю, а й тим, що відбувалися в умовах безуспішної Кримської

війни. Для придушення руху уряд вислав у Київську губернію 16

ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві роти

саперів. Тут відбувся ряд кривавих сутичок, з яких найбільшими були

в селі Березне, Сквирського повіту, селі Бикова Гребля Ва-

сильківського повіту, в місті Таганча й у селі Корсунь Канівського

повіту. Найвищою точкою "Київської козаччини" були події в Кор-

суні, де 10 квітня на площі зібралося до чотирьох тисяч селян. На-

чальству, яке прибуло з військом для придушення повстання, се-

лянські уповноважені піднесли хліб-сіль, але при цьому заявили, що

поміщикам служити не будуть. Однак, коли була зроблена офіційна

заява, що ніякої волі селяни не дістануть, вони кинулися на військову

команду з вилами, сокирами й киями. Остаточний результат цього —

13 селян вбитих і 27 поранених

З нагоди Кримської війни з Туреччиною і війни з Францією цар

видав маніфест із закликом добровільно ставати в ряди війська в

обороні батьківщини. Маніфест з'явився російською мовою й деякі

вислови були незрозумілі й дали селянам підставу думати, що цар

закликав їх стати козаками і йти воювати. У деяких селах священики

пояснювали, що потрібно йти на оборону святої віри і батьківщини, і

селяни, кинувши роботу на панщині, розпочали творити власні

козацькі відділи. Священиків, які намагалися пояснити дійсний зміст

маніфесту, били, мовляв, вони ховають перед селянами волю. Цей

селянський рух викликав спротив панів і повстання

охопило дев'ять повітів Київщини, де люди пам'ятали ще козаччину,

разом понад 500 сіл, але його придушено військовою силою. Згідно з

офіційними даними, жертвою впали 39 повстанців вбитих та 63

поранених

. Крім того, тисячі заарештовано, а сотні заслано на Сибір.

"Можна з певністю сказати,— писав історик Дмитро Дорошенко,—

що спровокований народ заплатив за своє змагання до свободи

потоками сліз і крови"

У 1856 р. по Україні рознеслася чутка про заклик до селян по-

селятися у зруйнованому війною Криму. Цс заохотило селян-крі-

паків до втечі в Крим, з Верхньодніпровського та Катеринославсько-

го повітів втекло 9 000 селян, а з Херсонщини — 3 000. Тікали масово

також з Полтавщини, Харківщини й Чернігівщини. Дійшло до того,

що уряд мусів поставити військові частини на Перекопській косі й

зупиняти селян зброєю — у боях були втрати убитими й пораненими

з обидвох сторін

. Незважаючи на те, "Інвентарні правила"

залишалися в силі аж до відмінення кріпаччини у 1861 р.

Розбудова промисловості в Україні

У 1820 р. появилися перші цукроварні та розвинувся горілчаний

промисел. З розвитком хліборобства зростала також промисловість і

торгівля. Але все це було в руках поміщиків, які мали і гроші й ро-

бітників-кріпаків. Згодом у промисловості почали з'являтися люди, які

мали гроші, але не були аристократичного роду. Цс були в основному

росіяни, але траплялися також й українці, наприклад Си-миренки,

Терещенки та Яхненки. Брати Яхненки і зять одного з них, Федір

Симирснко, були кріпаками, але добившись майна на оренді баштанів

і шкіряній промисловості, викупилися на волю, орендували млини,

вели торгівлю збіжжям і значно збагатились. Згодом у їх руки

дісталися різні види промисловості: мотузяна, суконна, скляна, а

також млини, цукроварні й тютюнництво. У 1840 р. Ях-ненко і

Симирснко побудували у Млієві на Черкащині велику цукроварню, а

також фабрику, що продукувала сільськогосподарські машини,

пароплави та ін. капіталісти не мали кріпаків, які б працювали для них

безплатно й тому мусіли наймати робітників і платити їм за роботу. У

скорому часі виявилось, що селяни на панських фабриках і заводах

працювали неохоче й недбало, натомість вільнонаймані робітниюї на

підприємствах капіталістів краще опановували техніку й давали

кращу продукцію. Через це панські заводи підупадали і їх

відкуповували капіталісти, які вже у половині XIX ст. зосередили у

своїх руках понад 90% заводів