Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Щоб уникнути арешту, митрополит разом з генеральним вікарієм

о. Михайлом Гарасевичем потаємно покинув Львів. Але поляки ви-

слали за ними погоню, арештували їх у Карпатах і доставили до

Стрия. Однак незабаром австрійське військо вигнало польських ле-

гіонерів зі Львова і врятували митрополита та його генерального ві-

карія

. Згідно підписаного 17 жовтня 1809 р. Шенбрунського миру

Австрії знову повернено Галичину, хоч Росії відійшов т.зв. Терно-

пільський край, а до Варшавського князівства — українська Холм-

щина та південне Підляшшя. За той короткий час польського пану-

вання у Львові поляки наробили чимало шкоди

У жалюгідному стані перебувало шкільництво,— разом із польсь-

кою частиною було заледве 24 середні (латинські) школи, з того 15

повних і 9 нижчих (прогімназій). В українській східній Галичині було

дев'ять монастирських шкіл — прогімназій, у Збаражі (в 1805 р. пе-

ренесена до Бережан); Бучачі й Дрогобичі — василіанські; у Львові,

Перемишлі, Самборі, Станіславові та Ярославі — єзуїтські та у Збо-

рові й Золочеві — піярські. У них навчалися сини польської шляхти.

Хто скінчив латинську гімназію й хотів продовжати студії в універси-

теті чи на теології, мусів закінчити ще дволітні ліцеї, які були у Льво-

ві, Перемишлі, Тернополі й Чернівцях, а також у Тарнові

Для загалу не було ніяких шкіл і воно потопало у повній духовній

темноті

. У 1774 р. львівський староста Мільбахер писав, що в

Бібрецькій окрузі нема вчителя. У цілому Львівському окрузі було

заледве 10 правдивих учителів, але з них тільки два (в Підкамені і

Залізцях) вчило дітей читати, рахувати та початків латини; решта

учителів учила тільки по-польськи. Отже, справа піднесення на-

родного шкільництва в Галичині було пекучою для австрійського

уряду

. Мабуть, у звязку з тим ще у грудні 1774 р., на підставі ці-

сарського закону, встановлено три роди народних шкіл: 1) парафі-

яльні однокласові, головно по селах, в яких діти мали вчитися в

рідній мові читати, писати й рахувати; 2) тривіальні, тобто тршсла-

сові, у малих містечках, та 3) нормальні, чотирикласові у містах.

Того самого року в Австрії введено закон, який передбачав загаль-

ний шкільний обов'язок для дітей у віці від 5 до 12 років життя і в

кожній парафії мала бути підставова тривіальна школа, а в містечках

нормальні школи, утримувані громадою, включно з оплатою учителя,

бо держава шкіл не утримувала. Був, щоправда, Шкільний фонд, що

складався з невеликих і не постійних доходів, але цей фонд утриму-

вав т.зв. головні школи вищого ступня в окружних містах

Мацьків В. Подія з історії нашої церкви //Свобода.— 1977.— Ч. 230.—20 жовтня.

Лужницький Г. Вказ. праця.— С. 501.

Гнатюк В. Вказ. праця.— С. 16.

Там же.- С 8.

ВознякМ. Вказ. праця.— С 6.

Gwdziski S. Op. cit. - S. 257.

У тривіальних і нормальних школах велику увагу приділяли на-

вчанню німецької мови, бо вони мали доставляти кандидатів до

нижчої державної служби і приготовляти учнів до гімназій та ре-

альних шкіл. Але організація цих шкіл проходила дуже мляво. На-

приклад, у 1828 р. усіх нормальних шкіл у Галичині й Буковині було

всього 31, а в 1847 р. — 43

. З міських шкіл, в яких навчання

відбувалося народною українською мовою, до кінця XVIII ст. відомі

тільки дві, школа Братства при Успенській (Волоській) Церкві у

Львові й "Руська Народна Школа" при василіанській гімназії в

Дрогобичі, заснована 1775 p., яка існувала аж до 1830 р.

Г)

У 1776 р. зорганізовано першу спеціальну галицьку шкільну ко-

місію, яка мала зайнятися шкільними справами. Разом з тим з'явилася

цісарська постанова, "щоб при засновуванні шкіл звертано увагу й на

українську народність, яка творить дві третини людности провінції,

щоб і вона мала свої народні школи та щоб загалом гре-ко- римо- й

вірмено-католики були рівноправні в шкільних справах"

. Але цеї

постанови через різні польські інтриги не виконувано. Польські пани

не бажали собі мати освіченого українського селянина, бо то не було

в їхньому інтересі. Вони не допускали до організації народних шкіл,

вживаючи при тому різних засобів. А якщо це було неможливе, тоді

вони вимагали, щоб у тій школі навчання відбувалося польською

мовою.

З поміж української інтелігенції у XVIII ст. найбільше прислу-

жився справі народної освіти єпископ Петро Білянський (1736—

1798). Він доручав парохам, щоб у проповідях заохочували батьків

віддавати дітей до школи, пояснюючи, які користі дає наука, а також

вимагав, щоб вони виготовляли списки хлопців, зобов'язаних ходити

до школи. Але справа не була легкою, бо полякам власне залежало на

тому, щоб таких шкіл не було й тому вони зі свого боку робили

старання, щоб учителів, ба навіть дяків, які були звільнені від

військової служби законом з 1778 р.,\ забирали до війська^ Дійшло до

того, що в багатьох церквах, через брак дяків, забраних до війська, не

було богослужень.

Згідно з державним розпорядженням, мовою навчання в школі

мала бути мова більшости дітей. І коли мала приїхати комісія, щоб

вияснити, котрих дітей більше, поляки вчителі відпускали зі школи

дітей греко-католицького обряду так, що більшість становили ціти

римо-католицького обряду, які не конечно мусіли бути поляками. Це

вистачало, щоб мовою навчання стала мова польська

Гнатюк В. Вказ. праця.— С. 8—9.

ВознякМ. Вказ. праця.— С. 7.

Гнатюк В. Вказ. праця.— С. 9.

Yaiemko M. Galicia — Halychyna (a part of Ukraine); from separation to unity. With an

introd. of Clarence A. Manning.— Toronto, 1967.— P. 105.

148

149

Маючи добрі зв'язки з австрійською аристократією та цісарським

двором у Відні, поляки намагалися представити українців Галичини

як ворогів Австрії та симпатиків Росії. Такими нечесними заходами у

1805 р. полякам удалося дістати всі школи в Галичині й Буковині під

нагляд римо-католицьких, тобто польських консисторій, які повели

нагальну полонізацію українських шкіл

. Десять років забрало

українцям, щоб нагляд над українськими школами перебрали укра-

їнські консисторії. Однак, в міжчасі заходами шляхти в 1812 р. ска-

совано в Галичині шкільний примус й селяни перестали посилати

дітей до школи і тільки де-не-де священики та дяки вчили приватно у

своїх хатах церковно-слов'янського письма

Одним з головних опонентів поширенню освіти серед українських

народних мас був польський львівський архієпископ граф Ан-джей

А. Анквіч, який "настроював Відень і Рим проти греко-като-лицьких

українців". Це власне він домігся того, що Відень виступив проти

друкування шкільних книжок українською мовою з "політичних

причин"

Але деякі села не здавалися й самі організували школи. Наприк-

лад, у селі Залучс на Покутті, селяни побудували школу в 1825 р. й

зобов'язалися оплачувати вчителя, щоб він учив їх "діти читати, спі-

вати й писати". Школа проіснувала 15 років і дуже не подобалася ді-

цичам/й в тридцятих роках, коли до школи прийшов учити дяк з су-

сіднього села, вони постаралися, щоб того дяка забрали до війська,

помимо того, що він був горбатий і до війська не надавався. Нового

учителя по чотирьох роках навчання, дідич також арештував, післав-

ши до нього війта зі своїми двірськими слугами, які вночі учителя

закували в кайдани як злочинця і також віддали в рекрути. Внаслідок

того інші вчителі боялися йти до Залуча вчителювати. З другого боку,

щоб відстрашити батьків і дітей від школи, дідич тих сільських

хлопців, які вміли читати й писати, на фільварку посилав до найгір-

ших робіт, а навіть запрягав до плуга

. Взагалі, пани-дідичі не любили

письменних панщизняників і старалися таких віддавати до війська, де

треба було служити 20, а пізніше 12 років. На практиці, як хтось

пішов до війська, та ще й у чужі краї, то рідко коли повертався

додому

. Отже, пани робили все можливе, щоб наука виходила

селянам на шкоду, а не на користь.

Однак знаходилися все ж люди, що ставали в обороні прав ук-

раїнської мови і школи. Одним із перших, що займався організа-

Гнатюк В. Вказ. праця.— С. 10.

Там же.

Дємковіпі-Дсбрянський М. Українсько-польські стосунки у XIX сторіччі (3 перед

мовою В. Янева).— Мюнхен, 1969.— С 21.

ВознякМ. Вказ. праця.— С 22-23.

Там же.— С 11.

цією українських шкіл, був Михайло Левицький (1774—1858), пе-

ремиський єпископ, який 8 березня 1816 р. був номінований

львівським митрополитом. Він закликав священиків відновляти по

парафіях школи, в яких мали б учити відповідно підготовлені дяки, а

на референта шкільних справ у своїй Перемиській єпархії покликав

священика І. Могильницького і йому доручив організацію і нагляд

над школами.

Іван Могильницький (1777—1831), крилошанин перемиської ка-

пітули, виявився відданим організатором й оборонцем українського

шкільництва й української мови. У 1816 р. він, у порозумінню з

єпископом М. Лсвицьким, заснував перше в Галичині культурно-

освітне "Товариство Галицьких Греко-Католіщьких Священиків для

поширення письмами просвіти й культури серед вірних". Це То-

вариство мало за ціль видавати шкільні й популярні книжки для

ширення освіти українською мовою серед простолюддя. Але польська

інтрига не дала можливсті цьому товариству розвинути свою

діяльність.

Крім того, Могильницький у 1820 р. написав "Граматику язика

славеноруського", тобто граматику української мови, але віденська

цензура два рази відмовлялася дати дозвіл на її друкування, незва-

жаючи на рекомендації митрополита Левицького. Ця праця була

опублікована щойно в 1910 р. заходами відомого мовознавця Ми-

хайла Возняка*

І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою

"Rozprawa о j?zyku ruskim" ("Розвідка про руську мову"), що з'явилася

в 1829 р. У ньому автор відрізнив українську мову від польської і

російської мов, та доводив її самостійність, ставлячи на рівні з

іншими слов'янськими мовами. Крім того, Могильницький опрацював

катехизм "Наука християнина", що його видав митрополит

Левицький. І. Могильницький був також автором ще й п'ятьох інших

шкільних підручників, які, так само як і катехизм, були писані

щоправда ще книжною мовою, але вже із використанням зразків

народної мови. Отже, можна спокійно твердити, що крилошанин Іван

Могильницький був передвісником "Руської Трійці".

У 1818 р. на перемиський владичий престіл прийшов єпископ Іван

Снігурський (1784—1847), який також виявився прихильником освіти

селянських мас. Він разом із крилошанинами І. Мо-гильницьким та

професором греко-католицької духовної семінарії у Львові Іваном

Лаврівським закладав парафіальні школи й у 1832 р. на 697 парафій

перемиської єпархії було 385 шкіл, 24 тривіальні та дві головні

школи. Незаможним студентам єпископ давав стипендії й за його

часів Перемишль став центром музичної освіти. Це, очевидно, не

було в інтересах поляків, які твердили, що українська мова — це

"некультурний діалект" польської мови й тому його не варто

поширювати. На єпископа Снігурського по-

150 151

ляки робили багато доносів до Риму, до Відня й до львівського гу-

бернатора, що він роздуває національну ворожнечу.

Щоб готувати дяків-учителів, Іван Могильницький разом з єпис-

копом Снігурським заснував у жовтні 1817 р. Дяко-вчительський

Інститут у Перемишлі, щоб там навчалися на дяків й учителів сини

селян, дяків і священиків, які не мали власних засобів продовжувати

освіту. Духовенство радо підтримало цей почин щедрими дарами, а

директором Інституту став сам І. Могильницький.

Проте заснування Інституту стрінулося з труднощами, бо влада

заборонила вчити там українською мовою, мовляв, цією мовою немає

літератури й тому радили вживати польської мови, як викла-цової.

Тоді митрополит М. Левицький звернувся в цій справі до цісаря, який

наказав створити окрему комісію з 11 губерніяльних радників та

чотирьох духовних осіб, а саме: від поляків архієпископ А. Анквіч та

канонік Мінасевич, а від українців митрополит М. Левицький та

крилошанин Іван Могильницький. Більшість членів комісії —

поляків висловилися проти українських шкіл, а єпископ Анквіч

заявив, що "в Галичині, як частині давньої Польщі, може бути лише

польська мова народною і польські школи"

Митрополит Левицький і крилошанин Могильницький не по-

годилися з таким рішенням і внесли протест, внаслідок якого в 1818

р. цісар видав постанову, що: 1) в усіх народних школах Галичини й

Буковини греко-католицькі священики мають навчати дітей релігії

своєю народною, тобто українською мовою; 2) в усіх народних

школах зі змішаною дітворою, римо-католицького та греко-

католицького обрядів, навчання, крім релігії, має відбуватися

польською мовою, але дітей греко-католиків треба навчити читати й

писати по-українськи; 3) у тих народних школах, де вчаться діти

греко-католицького обряду, навчання має відбуватися по-українськи,

але дітей треба навчити також читати й писати по-польськи; 4) де вже

існують змішані школи, там греко-католики можуть на власний кошт

організувати школи з українською мовою навчання; 5) над школами

римо-католицького обряду нагляд мають здійснювати римо-

католики, над греко-католицькими — греко-католики, а над

змішаними — нагляд здійснюватиме духовник того обряду, до якого

належить більшість дітей; 6) школи з чисто українською дітворою

мають право користуватися підмогою шкільного фонду.

Отже, завдяки митрополитові Левицькому і його шкільному ре-

ферентові І. Могильницькому українська мова в школі укріпилася,

але все-таки польська мова мала більші привілеї. Українська громада

могла у деяких випадках організувати школи з українською мовою

навчання, але на власний кошт тоді як усі польські школи

ГнатюкВ. Вказ. праця.— С 11.

152

оплачував шкільний фонд, тобто з податків усього населення Га-

личини. Ця постанова була чинна аж до 1848 р.

. Внаслідок такої

політики в трьох останніх роках перед скасуванням панщини у десяти

округах Галичини в народних школах було 4262 учні римо-

католицького обряду та заледве 1282 греко-католицького, тобто ук-

раїнців. У багатьох селах Галичини існували шкільні будинки, але

вони стояли пусткою, або використовувались для інших громадських

цілей

У першій чверті XIX ст. дійшло було до того, що українські бо-

гослови навчалися церковно-слов'янської та української мови щойно

в останніх роках студій, щоб могли відчитати Службу Божу з цер-

ковно-слов'янських книжок. Молоді парохи говорили проповіді та-

кою каліченою мовою, що їхні парафіяни мало що могли їх розуміти.

Бували й такі випадки, що греко-католицький священик не знав ні

читати, ні говорити народною мовою. Про страшний занепад ук-

раїнської мови найкраще може свідчити той факт, що у 1830 р. був

виданий словник церковно-слов'янської мови з поясненнями поль-

ською мовою. У той час навіть австрійський уряд звернув увагу, що

"руське священство не піддержує сільських народних шкіл і не вчить

у них дітей"

. Завдяки польським інтригам шкільництво стояло у

Галичині погано, інтелігенція була байдужа або відчужена від свого

народу, а змагання ідейних одиниць закінчувалися звичайно

невдачами. З такого стану найбільше могли радіти поляки, маючи

враження, що населення Галичини ось-ось перестане існувати як

окрема національна група.

У 1820—1830 pp. коло молодого єпископа Івана Снігурського

(1784—1847) зорганізувався цілий гурт учених і патріотично настро-

єних священиків: професор і ректор греко-католицької духовної се-

мінарії у Львові Іван Лаврівський (1773—1846); автор граматики ук-

раїнської мови Йосиф Левицький (1801—1860); етнограф і філолог

Иосиф Лозинський (1807—1889); історик Антін Добрянський (1810—

1877) та інші. Заходами митрополита Левицького, єпископа Сні-

гурського та крилошанина Могильницького почалося друкування

українських книжок, але все ще мертвою, церковно-слов'янською

мовою.

\ Незважаючи на всі заходи патріотичної частини духовенства,

більшість інтелігенції була відчужена від свого народу, а змагання

ідейних одиниць закінчувалися здебільшого невдачами. Цей стан

цуже засмутив Якова Головацького, який писав, що "руський нарід

(тобто український), другий щодо кількості серед слов'янських

народів, не може виказатися такою літературою, що відповідала б

'Там же.-С. 11-12.

Возник М. Вказ. праця.— С. 24.

Там же.— С.6.

153

його чисельності ... Горстка людей, як словінці, дальматинці (хор-

вати), лужицькі серби, словаки видають часописи, а три мільйони

русинів ... під лагідним скиптром Австрії — жиють без літератури,

без часопису, без національної освіти, без шкіл — як дикуни"

Національне відродження в Галичині

Перша половина XIX ст. для українців під Австрією була важкою.

Тут не було свіжих традицій незалежного державного життя, нехай і

в обмеженій формі, як це мало місце на українських землях під

Росією. Не було тут й української шляхти, навіть у такій мірі, як під

російською окупацією, не кажучи вже про колишню Гетьманщину.

Зате на західноукраїнських землях, у Галичині й Закарпатті, була

своя українська Греко-Католицька Церква, яка стала майже си-

нонімом української національності. Саме вона стала основою ук-

раїнського національного відродження. "Хлоп і поп", як казали по-

ляки, держалися разом і спільно переживали всі лихоліття польських

знущань. Греко-Католицьке духовенство дало власне людей, які

стали в обороні українського народу на право здобувати освіту рід-

ною мовою й у рідній школі. Нечисленна українська інтелігенція

складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, які здо-

бували освіту й творили різні нові професійні кадри. Тому й не див-

но, що на відміну від Східної України, оборонці й ідеологи наці-

онального українського відродження, ба навіть і його творці вийшли

власне з рядів греко-католицького духовенства. Вони традиційно на-

зивали себе русинами, а свою мову й церкву руською, але вважали

себе складовою частиною українського народу-:

У 1830-х pp. серед духовенства почав виразно кристалізуватися

національний рух. На його ріст й активність мали сильний вплив два

чинники, польське повстання 1831 р. й заперечування поляками

взагалі українського питання в Галичині, з одного боку, та вплив

українського національного відродження в Лівобережній Україні, з

іншого. Завдяки тому в греко-католицькій семінарії почала форму-

ватися українська "партія", або як поляки її злобно називали — "ро-

сійська". Вслід за тим скріплювалася пропаганда української мови,

праця над українським словником, над вивченням історії свого краю

під керівництвом професорів семінаріїЛЦя діяльність виявила "багато

доказів щасливого життя цього краю під його власними руськими

князями, і навпаки, під польським пануванням — низку пе-

реслідувань і гніту русинів за їх віру й національність",— твердив

австрійський довголітній радник при галицькому губернаторові ба-

рон Моріц фон Заля. З духовної семінарії поширився рух за укра-

їнські проповіді в церкві й за українську національну літературу. Для

Там же.- С.23.

154

літературних потреб вибрано діалект галицького Поділля, яке зна-

ходиться між Лемківщиною та Києвом і тому він був загально зро-

зумілий

З такого власне середовища вийшли творці національного від-

родження Західної України — "Руська Трійця", до якої належали

молоді студенти богослов'я Львівського університету Маркіян Шаш-

кевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Маючи дар переконувати

інших у своїх поглядах, Шашксвич був головною постаттю "Руської

Трійці". З "Руської Трійці" найбільш практичною особою був Яків

Головацький (1814—1888), який виявився також і найкращим

організатором. Він не уступав перед труднощами і з успіхом доводив

до кінця не тільки свої власні задуми, але також і своїх приятелів

Маркіян Шашкевич (1811—1843), син сільського священика, зріс

в гущі українського народу й був добре обізнаний з його положенням

і розумів його потреби. Приїхавши до Львова на студії, він запізнався

в бібліотеках з писаннями апостолів національного відродження

слов'ян, головно чехів, як Иосиф Добровський, Павел Шафарик та

інші, які закликали інтелігенцію єднатися з народом, говорити його

мовою й розвивати його культуру. Перед молодим Шашкевичем

мимоволі ставало питання: чому галицькі українці нехтують мовою

свого народу, чому її соромляться? Чому користуються чужою

мовою? Саме тоді трапила йому до рук "Ене'іда" Котляревського та

збірник "Українські народні пісні" М. Максимовича і з них він відчув

красу української мови і почав сам писати по-українському. Вже на

другому році філософії Маркіян Шашкевич заприятелював з Іваном

Вагилевичем та Яковом Головацьким. Вони читали й обговорювали

прочитане, дискутували й завжди говорили тільки українською

мовою. Зате їх спольщені товариші називали "Руською Трійцею".

[Щоб доказати, що українською мовою можна висловлювати навіть

філософські та релігійні ідеї, Шашкевич в 1836 р. виголосив першу

українську промову в музею семінарії перед духовною владою і

запрошеними гістьми. До того часу такі промови виголошувано

тільки в польській, латинській або німецькій мовах. Шашкевич

перший відважився на такому зібранні говорити народною

українською мовою. Це сподобалося всім семінаристам і від того часу

деякі з них стали говорити між собою українською мовою

. Коли ж

того самого року прийшла черга Шаш-кевича виголосити проповідь

на свято Покрови пресв. Богородиці в церкві св. Юра, він також

уложив її українською мовою. Крім

Дсмкович-Добрянсьшй М. Вказ. праця-— С. 23.

Там же; Fwiherr von Sala M. Geschichte des polnischcn auf standee vom Jalire 1846 —

Wien, 1867. — S. 93.

Огоновський О. Історія літератури руської.— Львів, 1889; фотопередрук О. Горба

ча.— Мюнхен, 1991.— Т. 1.— С. 366.

155

Шашкевича, народною мовою виголосили проповіді того самого дня

Юліян Величковський в Успенській церкві та Микола Усти-янович у

церкві св. Параскевії. Оскільки ректор Телеховський ніколи не

дозволив би проповідувати украшською мовою, молоді патріоти

подали йому свої проповіді польською мовою, але вивчили їх і

виголосили українською

. Це була перша проповідь украшською

мовою, виголошена у тому храмі.

Іван Вагилевич (1811—1866) відзначався великим знанням історії,

етнографії й міфології, як також староукраїнської літератури. Власне

він, завдяки своєму енциклопедичному знанню, обгрунтував

національні аспірації українців, поєднавши сучасне з минулим і

традиції самостійності України-Руси, озброїв національну думку

логічними і тривалими аргументами

Під впливом творів Івана Котляревського, Петра Гулака-Арте-

мовського, Євгена Гребінки та фольклорних видань Миколи Цере-

телєва, Михайла Максимовича та інших, які появилися українською

народною мовою під російською займанщиною, серед студентської

молоді Галичини почав зростати інтерес до української народної мо-

ви. У 1833 р. поляк Вацлав Залеський видав велику збірку "Piesni

polskie і ruskie ludu galicyjskiego", під псевдонімом Вацлав з Олесь-ка,

в якій знаходилося незрівняно більше українських пісень, як

польських. З тої збірки, як писав Іван Франко, "русини переконалися,

що й у них в устах отсього простого хлопа-панщизняка живуть пісні

та оповідання, котрими можна повеличатися перед світом, живе

мова, котру не тільки допускають до книжок, але в котрій чужі люди

знаходять дивну красоту, якої неосвічений русин досі не бачив і не

розумів"

. Так Вацлав з Одеська, як і Максимович на Великій

Україні, своїми збірками народних пісень показали багатство

української мови.

Найбільше користі з того мала "Руська Трійця", яка в 1833 р.

приготовила до друку свою власну збірку поезій народною мовою

"Син Русі", де виразно прозвучав заклик до єднання народних сил, до

національного пробудження. Ця збірка відзначалася бадьорим тоном

та волелюбними ідеями, але вона так і не з'явилася друком.

Наступного року молоді студенти підготували нову збірку "Зоря",

яка мала загальноукраїнський патріотичний зміст і закликала

українців до єдності та боротьби за свої права. Вони хотіли опуб-

лікувати її незнаною тоді в Галичині азбукою "гражданкою", яку

вживали в Російській імперії, і якою вже була надрукована "Ене-їда"

Котляревського та твори інших письменників. Але збірку не

Там же.—С. 366-367.

KozikJ. Op. cit.— S. 93.

Франко І. Вказ. праця.— С. Ill; цей же самий Вацлав Залеський був у 1848 р.

губернатором Галичини.

пропустила цензура і довелося вилучити з неї найбільш політично

загострені твори. Тоді стараннями Я. Головацького ЇЇ вдалося над-

рукувати в Будапешті тиражем 1000 прим, під назвою "Русалка Дні-

стровая". Тут були народні пісні, оригінальні поезії та статті. "Добір

творів і розвідок підпорядковано єдиній меті — піднести визвольний

рух, пов'язати його з рухом інших слов'янських народів"

Павло Недокланський, цензор греко-католицьких книг у Буда-

пешті, стверджував, що в творі "Русалка Дністрова" не виявлено

нічого такого, що вимагало б знищення або недопущення до друку

цього твору, за винятком окремих місць передмови, що безпо-

середньо стосуються народних руських пісень, або тих, які авторові

видалися необхідними для легшого зрозуміння. З уваги на те,

Недокланський заявив, що твір "Русалка Дністрова" "не містить у

собі нічого, що суперечило б державному ладові, релігії або моралі",

й тому уважав, що його "можна залишити у вільному розпорядженні

автора"

З Будапешту 100 примірників потрапило до Львова, деяка кількість

залишилася на руках приватних осіб, як наприклад у Георгія Петро-

вича в Пешті — 200 примірників, а поверх 600 пішло до Відня до цен-

зури. Австрійський цензор чех Єрней Б. Копітар, визначний славіст,

визнавав, що "збірка гарна, вдатна й одушевлююча", але вона за своїм

змістом стояла на позиціях окремішності українського народу й тому

могла бути сіллю в оці поляків і москалів. Отже, чи варто було б

Австрії антагонізувати й наставляти проти себе ці два народи?

З політичних мотивів Копітар боявся пустити "Русалку Дністрову"

й тому волів спекатися її і відіслав до Львова, мовляв, хай інші

вирішують долю збірки і беруть на свою відповідальність можливі

наслідки її появи

. І так "Русалка Дністровая" опинилася у Львові для

вирішення ректорові духовної семінарії і професорові моральної

богословії у Львівському університеті, Венедиктові Ле-вицькому,

який з останньою посадою зв'язаний був у тому часі обов'язком

цензора книжок і театральних вистав у Галичині. Ле-вицький,

запізнавшись із "Русалкою Дністровою", наказав сконфіскувати весь

наклад. Але цього тоді не зроблено і щойно в 1845 р. знайдено

скриню з примірниками "Русалки Дністрової" і тоді "високим

розпорядженням президії від 22 серпня 1845 p.... наказано знищити ці

екземпляри, за винятком одного, який належить передати в бібліотеку

університету"

Пільгук І. Літературне відродження на Західній Україні // Письменники Західної

України ЗО—50-х років XIX ст.— Київ, 1965.— С 14.

Русалка Дністрова; документи і матеріали.— Київ, 1989.— С 132—133.

І.Б.Р. Спроба реабілітації цензора "Русалки Дністрової" // Київ — Филадельфія.—

1962.- Ч. 1(70).— Січень-лютий.- С. 32.

Русалка Дністрова; документи і матеріали.— С. 265.

156

157

Хто ж такий був крилошанин Венедикт Левицький? Народився він

у 1785 p., шляхтич з роду, виховувався в польському середовищі та

польському дусі, але поляком не був. У 1848 р. став співзасновни-ком

і членом Головної Руської Ради та підписав усі її відозви, а в тому й

"Відозву до руського народу", яка закликала зберігати "руську мову"

й поширювати освіту тою мовою. Це означає, що він не міг бути

ворогом руської, тобто української мови

. Отже, дійсною причиною

було те, що збірник за своїм змістом був революційний, бо закликав

русинів-українців єднатися в боротьбі за свої права й не встилатися

своєї мови. Крім того, був друкований народною хлопською мовою,

тоді як сам цензор та все тодішнє старше духовенство, разом із

митрополитом Михайлом Левицьким на чолі, визнавали церковно-

слов'янську мову — мовою літератури українського народу Галичини.

Ба, що більше, "Русалка Дністровая" була надрукована невідомою до

того часу в Галичині азбукою "гражданка", а не кирилицею, якою досі

друкувалася вся церковна література, і в додатку до того —

фонетичним правописом

Для ілюстрації того часу характеристичним був випадок, пов'яза-

ний із візитом члена цісарської родини до Львова у вересні 1839 р.

Від духовної семінарії його мав привітати молодий теолог Антін Мо-

гильницький, послідовник "Руської Трійці", який для того написав

вірш "Радостное привитаніє Єго ц.к. Височества Ерц-Герцога Франц-

Карла во Львові". І митрополит М. Левицький, оборонець української

мови й борець за українську школу, сконфіскував той вірш, кажучи

по-польськи: "Як можна такою простою мовою вітати такого

достойника?"

. Це були часи, коли вважали, що не всі народні мови

надаються до літературного вжитку. Отже, народна мова, незвична

азбука "гражданка", новий фонетичний правопис, були головним

гріхом "Русалки Дністрової". Крім того, цензор крилошанин

Левицький мусів брати до уваги й політичні моменти, як на появу

такої книжки зареагують поляки й російський уряд. І власне

внаслідок того у Львові визріло рішення, що "Русалка Дністровая" не

годиться до розповсюдження в Галичині й тому потаємно удалося

поширити заледве сто примірників.

Але ці, несконфісковані примірники Русалки Дністрової" запо-

чаткували нову епоху в національному житті на західноукраїнських

землях під Австрією

, даючи початок новій літературі, а в парі з тим і

національному відродженню. Провідну роль у тому процесі відіграв

Маркіян Шашкевич, який свої перші твори, побудовані на народній

основі й написані поетичною народною мовою, надру-

кував у "Русалці Дністровій". "Писання Шашкевича робили дуже

велике враження й були немов блискавка серед темної ночі,— писав

Іван Франко. — Він мав відвагу і дар висловити досить виразно...

досить зрозуміло все те, що людей боліло, чого вони бажали й чого

надіялися"

. Шашкевич мав і значний вплив на творчість Якова

Головацького, який також писав вірші за мотивами народних пісень.

Захоплювали читача сповнені романтичним пафосом поезії Івана

Вагилевича.

Однак на конфіскації книжки не скінчилося. Автори "Русалки

Дністрової" викликали обурення у "власть імущих" і їх почали пе-

реслідувати, а Шашкевича за "гражданку" звинуватили в русофільстві

та приналежності до якоїсь таємної проросійської організації з

виразною тенденцією повалення існуючого уряду. В одному із по-

відомлень керівника Львівського Кримінального Суду говориться,

що^ "Маркіян Шашкевич,— людина чудових здібностей. Один із

найбільш діяльних членів російської партії", а на думку донощика

Дмитра Мохнацького, "не підлягає жодному сумніву, що він є най-

манцем російського уряду"

. Тому члени Руської Трійці були під

наглядом поліції як небезпечні для імперії.

Шашкевич був видатним українським постом, автором історичних

і ліро-епічних поем, ліричних віршів. Оповідання про опришків

"Олена", яке він назвав казкою, відзначається поетичними описами

карпатських верховин і полонин. "У Шашкевичевих віршах у нас

перший раз повіяло духом поезії XIX віку",— писав Іван Франко

Шашкевич мав також значний вплив на ранню творчість Якова

Головацького та на інших письменників, його сучасників. За

літературну діяльність Шашкевича переслідували світська і церковна

влада. Коли він висвятився, то діставав призначення на такі вбогі

парафії, що жив у великих злиднях. Унаслідок того дістав хворобу

легенів, що загнала його завчасно до гробу на 32-му році життя. Але

перед смертю він мав ще можливість прочитати "Кобзар" Т.

Шевченка, що вийшов у 1840 р.

Іван Вагилевич, закінчивши теологічні студії в 1839 p., мусів че-

кати сім років, заки йому дозволили висвятитися на священика і дали

парафію на селі далеко від Львова, де він не міг продовжувати свої

наукові дослідження над українською мовою. У міжчасі Вагилевич

готував розвідку про "південно-руську" (українську) мову, якої не

зумів докінчити, але частинно використав її у своїй іншій праці

"Граматика малоруської мови", що вийшла друком у Львові в 1845 р.

Обі ці праці були польською мовою, що була тоді домінантною в

культурних колах Галичини. У цих працях Вагилевич