Васильчук Є.О. Етнонаціоналізм як політична ідеологія в умовах суспільства, що трансформується (На прикладі всеросійського суспільно-патріотичного руху „Російська національна єдність)
Подождите немного. Документ загружается.
– Політична і соціальна демагогія.
– Заперечення демократії, лібералізму, плюралізму, придушення
опозиції, курс на „очищення” суспільства, держапарату та силових структур і
курс на широкі репресії.
– Плани розширення територіального простору (відновлення Росії
у межах 1914Sр. або 1945Sр.) [129].
З огляду на викладене, фахівці Інституту соціології РАН роблять
висновок, що РНЄ належить до того виду фашистських рухів (партій), що
представлений нацистськими організаціями, тобто є організацією
нацистського типу [129].
В процесі дослідження виявлено, що ідеологи РНЄ, в т.ч. і
О.SБаркашов, з кон'юнктурних міркувань уникають самоназви „фашизм”,
протиставляючи йому „національний соціалізм” і аргументуючи це тим, що
фашизм за своєю сутністю є жорсткою диктатурою правління перехідного
періоду. Це, на їх думку, приносить користь великим корпоративним
структурам, пригнічує невдоволені маси населення, а також політичну та
профспілкову опозицію. Акцент робиться на тому, що національний
соціалізм, прихильником якого є РНЄ, головним своїм завданням ставить
побудову національної держави на принципах соціальної справедливості на
користь всієї нації [368,Sс.S11]. Проте в інтерв'ю газеті „Завтра” О.SБаркашов
визнає, що: „Розуміючи, що всі засоби масової інформації знаходяться в
руках ворожих нам сил, ми на першому етапі „спекульнули” на їх потребі
показати наявність фашизму в Росії. Тобто ми трішки „підіграли” їм в цій
справі, і вони дали нам початкове розкручування. Коли ми здобули
популярність, то перейшли до інших власних способів нашого впровадження
в суспільну свідомість” [290,Sс.S4], а колишній начальник Служби безпеки
РНЄ О.SДенисов в одному з інтерв'ю заявив, що ідеологія РНЄ „зідрана у
гітлерівців” [129]. Сам О.SБаркашов, в інтерв’ю газеті „Московський
комсомолець” зазначив, що „Я – не фашист, я – нацист” [129]. З огляду на це,
дисертант робить висновок, що представники РНЄ, в процесі розробки
121
ідеології руху не розуміли глибини та езотерії фашистської ідеології і змогли
карикатурно перейняти лише її зовнішні стилістичні аспекти, на яких,
залежно від політичної кон’юнктури, акцентувалась суспільна увага або,
навпаки, не афішувались і використовувались суто всередині організації з
метою задоволення ідейних запитів її активістів.
Таким чином, що основою ідеології РНЄ є етнонаціоналізм, що
експлуатує ідею „Національної революції”, під якою розуміється
революційне відродження та трансформація нації на основі повернення до
консервативних цінностей та міфів минулого. Дана необхідність пояснюється
тим, що будь-який рух подібного напряму є радикальним за своєю сутністю,
створюючи різкий контраст стосовно інших політичних організацій та
вигідно його відтіняючи на загальному тлі, а націонал-революціонаризм є
одним із засобів посилення цього контрасту. Крім того, в ціннісній шкалі
ідеології РНЄ виокремлюються орієнтації на етатизм, антикомунізм,
мілітаризм, антидемократизм та антилібералізм.
Ідеалом державного ладу для РНЄ є військовий авторитаризм, що, у
свою чергу, актуалізує принципи субординації, дисципліни, відповідальності,
обов’язку та самоконтролю, які визнаються активістами РНЄ як основні
чесноти. Враховуючи особливості соціальної бази руху, символізм армії
набуває особливого значення і стає предметом гордості нації, а військова
підготовка та служба в армії, на думку ідеологів РНЄ, є почесним і
необхідним обов'язком справжнього росіянина [368,Sс.S4 – 5].
Вождізм як один з принципів організаційної побудови РНЄ є також
специфічним компонентом ідеології цього руху і є не лише своєрідним
вченням про лідерство щодо нації та народу, але є і універсальною
концепцією співвідношень рас, націй і соціальних груп.
Ю.SЛаптєва, аналізуючи в дисертаційному дослідженні особливості
націонал-патріотичного дискурсу, вказує, що в ньому переважає
примордіалістський підхід до розуміння етнічності, з чим погоджується і
автор даного дослідження. Російські націонал-патріоти, в тому числі і РНЄ,
122
наголошують на об'єктивності етносу і стверджують, що приналежність до
етнічної групи раз і назавжди визначає певний набір культурних
властивостей і пов'язаних з ними моделей поведінки. В рамках
примордіалістського підходу використовується неаргументоване наділення
етнічної спільності і, відповідно, більшості її представників низкою
взаємопов'язаних позитивних або негативних рис. Істотним аспектом
примордіалістського підходу є також уявлення про незмінний характер
властивостей „народу”. Як вважає вказана дослідниця, в ідеологемах
націонал-патріотів такі соціальні інститути, як наприклад, громада, інколи
виступають підставами, на яких потрібно збудувати якісно нові соціальні
зв'язки [187,Sс.S19].
Створений в націонал-патріотичному дискурсі образ „російського
народу” є істотно міфологізованим та узагальненим. Міфологізація
торкається і такого аспекту як „національний характер”, відбувається пошук і
фіксація його складових. Відбувається персоніфікація „росіян”, які
виступають як носії певних властивостей, що реалізують певні моделі
поведінки. Однозначної відповіді на питання „що означає бути росіянином?”,
на думку Ю.SЛаптєвої, російський націонал-патріотичний рух не дає
[187,Sс.S19].
Демографічні та соціально-економічні проблеми в націонал-
патріотичному дискурсі також переосмислюються в термінах етнічності.
Апелюючи до потенційного активіста, націонал-патріоти провокують у нього
комплекс неповноцінності, досить часто формують уявлення про
пригніченість його інтересів, саме як представника певної етнічної категорії
[187,Sс.S19].
Для того, щоб визначити, наскільки актуальними є принципи
етнонаціоналізму для різних націонал-патріотичних груп, Ю.SЛаптєва
зазначає, що у програмних текстах РНЄ йдеться про генетичний зв'язок між
народом і нацією як між різними стадіями єдиного процесу. Примордіалізм
обґрунтовує зв’язок між етносом і нацією як еволюційний, тобто мається на
123
увазі, що завдання етносу – отримати національно-державний статус (так,
росіяни
–
єдина з переліку народів Росії спільність, що досягла стану нації,
виконувала певну священну місію і є домінуючою). На думку ідеологів
організації націю об'єднують „кров” і „дух” [187,Sс.S20].
Концепції, запропоновані націонал-патріотами, зокрема
представниками РНЄ, ґрунтуються на принципах поділу населення на
корінне та некорінне за необхідності домінування „російського”.
В ідеологемах РНЄ неодмінно присутній образ „ворога”. Автор поділяє
думку Ю.SЛаптєвої, яка зазначає, що той факт, що саме образ „ворога” є
центральним в ідеологічній системі націонал-патріотів, свідчить про те, що
вони вдаються до мобілізаційних механізмів консолідації. В той же час це
вказує на архаїчну структуру такої ідеології. Архаїку ідеології зумовлює
можливість мимовільного запуску подібних механізмів, що відбувається без
участі еліт. Дискурс, в якому в образі „ворога” є потреба, і який відіграє
структуроутворюючу роль, вирівнюється за допомогою певних прийомів, що
наближають його до масової свідомості: звернення до буденного
колективного досвіду, до стійких уявлень, використання образів, що є
здебільшого стереотипізованими [187,Sс.S20].
Наявність „ворога” в ідеологічній схемі РНЄ блокує можливість
вирішення конфлікту в інституційних рамках. Численність і
взаємопов’язаність „ворогів” підсилює мобілізуючий ефект цього способу
негативної ідентифікації. Наявність „ворога” в ідеологізованій картині світу
дає змогу вирішувати внутрішні суперечності соціуму, спрямовуючи
побоювання та агресивність в певне русло. Ще одна значуща функція
„ворога” полягає в тому, що подібне мислення надає завершену картину
світу, необхідність раціональної оцінки дійсності при цьому нівелюється та
поступово відкидається [187,Sс.S20
–
21].
У сучасному націонал-патріотичному дискурсі вороги розрізняються за
масштабом пов'язаної з ними загрози та за рівнем інституційної
диференціації. Основним полюсом ворожості для націонал-патріотів, в тому
124
числі і РНЄ, є евфемістично позначена сила „Захід”, що сприймається як
єдине ціле. Внутрішні вороги – це, по-перше, сили, що безпідставно
претендують на використання патріотичної програми (наприклад, практично
всі націонал-патріоти для РНЄ [368,Sс.S7]). По-друге, це ідеологічні
супротивники – ліберальні партії та політики [368,Sс.S8
–
9]. По-третє, це різні
девіанти від криміналітету етнічних меншин до сексуальних меншин
[368,Sс.S4].
Автор погоджується з думкою Ю.SЛаптєвої відносно того, що істотна
частина „мови ворожнечі”, що продукується націонал-патріотами, пов'язана з
обговоренням міграційної проблематики. „Мігрант” в націонал-
патріотичному дискурсі не завжди відіграє роль „ворога”, його позиції
слабші, але при цьому його чужерідність є незаперечною, а можливість
включення до складу „своєї” групи практично не розглядається; він є
необхідним для усвідомлення групою своїх меж. Основною тенденцією є
практика актуалізації етнічного фактору при обговоренні теми міграції. В
центрі уваги знаходяться „іноетнічні” мігранти, тобто ті, які не належать до
традиційних для того чи іншого регіону меншин. Щодо сприйняття мігрантів
в націонал-патріотичному дискурсі простежуються мотиви, характерні для
імперської ідентичності, що переживає розпад. Етнічна неоднорідність
„корінного” населення імперії визнається як норма і, навпаки, акцент
робиться на його мовній, культурній, історичній спільності. Наплив мігрантів
сприймається як свідчення розпаду імперської державності, ідентичність з
якою частково зберігається в масовій свідомості [187,Sс.S21].
Міркування про міграцію досить часто супроводжуються
ксенофобськими установками, що не завжди є раціональними. При
обговоренні проблем злочинності також активно використовуються етнічні
категоризації. Найчастіше йдеться про „культурну несумісність”,
„кримінальні схильності”, „конфліктність” мігрантів тощо [187,Sс.S21].
Значне місце в ідеології РНЄ посідає антисемітизм та кавказофобія, що
відповідає тенденціям, які є характерними для масової свідомості. Саме вони
125
найчастіше посідають місце „ворога” в ідеологемах РНЄ, що використовують
таким чином архаїчні елементи масової свідомості. У цьому дискурсі
„Кавказ” сприймається як ворожа „країна”, що здійснює „експансію”. При
цьому серед інших „росіян” „кавказці” в очах представників РНЄ
характеризуються як громадяни другого сорту, іноді навіть
протиставляються „росіянам” [187,Sс.S21].
У ідеології РНЄ образ „ворога” також відіграє структуроутворюючу
роль. Ідеологи організації пропонують картину світу, в якому існує чіткий
поділ на „друзів” і „ворогів” і говорять про безкомпромісну „майбутню
боротьбу”, в якій того, хто програв, буде знищено. В цілому для націонал-
патріотичного дискурсу є характерною впевненість в природності
цивілізаційного та етнічного конфлікту. Декларування етнічності як основної
класифікаційної підстави призводить до „проблемного” сприйняття
міжетнічних відносин [187,Sс.S21].
Основним ціннісним орієнтиром в ідеології РНЄ є нація. Щодо
державного ладу, то РНЄ надає перевагу авторитарно-патерналістській
державі, яка контролює економіку та бере на себе завдання соціального
забезпечення громадян [187,Sс.S22
–
23].
Ймовірно, із-за невизначеності, неоднозначності уявлень про те, що
знаходиться за поняттям „традиція”, націонал-патріоти не завжди
конкретизують, які „традиційні цінності” вони використовують як
пріоритети. Так, традиціоналізм РНЄ виявляється в ставленні до теми землі,
яка не може бути об'єктом купівлі-продажу, так як є власністю держави.
Трапляється також характерний для традиціоналістського дискурсу мотив
ідеалізації селянства як „генетично чистої” групи, що виконує функцію
об’єднуючої ланки між „ґрунтом” і „нацією” [187,Sс.S22
–
23].
Імперські мотиви в націонал-патріотичному дискурсі сучасної Росії
пов'язані з переживаннями щодо втраченої могутності. Подібні ідеї викликані
комплексом реваншу щодо „Заходу” та неготовністю визнати право на
самостійний розвиток окремих держав близького зарубіжжя [187,Sс.S23].
126
Апологетика „сильної влади” дає зрозуміти які методи націонал-
патріоти планують використовувати у разі приходу до влади. У зовнішній
політиці це жорстке протистояння Заходу, в економічній політиці
–
перегляд
підсумків приватизації, в міграційній – заборонні заходи, виселення, заміна
адміністративних стягнень кримінальним покаранням. Жорсткі заходи
стосуються боротьби з корупцією та організованою злочинністю.
Пропонуються і інші неліберальні заходи регулювання та контролю над
суспільством. Таке панування авторитарних тенденцій у поєднанні з
незадоволеністю існуючою владою стає ґрунтом для радикалізації цієї
частини політичного спектру [187,Sс.S23].
Ю.SРимаренко вважає, що російський націонал-патріотизм трактує
саме поняття нації як біологічну спорідненість, зміщуючи питання культури
на трайбалістичний рівень, на шлях міфологізованих уявлень про росіян. На
його думку, звідси випливають акценти на „кров” та „ґрунт”, тісно пов'язані
з ідеєю національного еросу на підсвідомому рівні: тобто якщо через спільну
„кров” об'єднується нація, отже, лише через кровозмішування може бути
продовжено її існування (якщо всі є пов'язаними однією кров'ю).
„Національний еротизм”, що набуває такої форми, проявляється не лише у
апології кровозмішування, а й у своєрідній духовній некрофілії: це лише з
одного боку, Росія – загинула, з іншого
–
лише любов до неї може її оживити
[285,Sс.S123].
Аналізуючи дані тези, Ю.SРимаренко робить висновок, що російському
націонал-патріотизму, до якого відноситься, зокрема, ідеологія РНЄ, є
властивими більшовицька психологія з її культом „сильної руки”,
презирством до особи та власності. До неї, на його думку, „… додається
платформа, що являє собою суміш комуністичної демагогії, погано
зрозумілого слов'янофільства, фашистських корпоративних ідей та уявлень
про капіталізм півстолітньої давності. Ті, хто мріє про нову диктатуру,
ставлять на ірраціональне: на страх, ненависть та заздрість. Вони
пропонують звичні засоби наведення порядку
–
насильство, терор,
127
беззаконність і знають рецепт досягнення суспільної рівноваги: звалити всі
негаразди на ворогів
–
демократів, представників інших націй,
„інородців”…” [285,Sс.S125
–
126].
Вказаний дослідник акцентує увагу на тому, що серед російських
націонал-патріотів є досить поширеними антиєвропейські та
антидемократичні настрої, однобічна орієнтація на „самобутність”,
„виключність”, „абсолютність”. Як наслідок, на думку Ю.SРимаренка, є те,
що культивовані великодержавність, російський шовінізм сприяють
утвердженню комплексу національної зверхності як специфічної реакції на
дію сил, відчужених від людини певної національності [285,Sс.S126].
М.SСоколов, аналізуючи стратегію ідеологічних саморепрезентувань
націоналістичних об’єднань, виокремлює низку особливостей, властивих
ідеологічній доктрині РНЄ. По-перше, це етнізація більшості соціальних
відносин, або етнізація будь-якої соціальної нерівності. Класове скрізь
представлене в документах РНЄ як етнічне, що, зокрема, знаходить своє
вираження в ідеологемах РНЄ щодо нерівності умов в отриманні освіти,
соціально-економічного розвитку тощо. По-друге, це – моралізація, тобто
тенденція судження щодо всіх аспектів соціального життя, навіть тих, які
зазвичай сприймаються як суто технічні (в першу чергу, з погляду їх
відповідності моральним стандартам). Соціальне благополуччя є залежним
від моральної респектабельності тих, хто керує суспільством, тому, замість
системи заборон і противаг передбачається ввести систему відбору, здатну
забезпечити відбір до політичної еліти тільки найбільш „етичних” людей.
Свідченням моральної досконалості, як зазначає М.SСоколов, вважається, в
першу чергу, готовність і вміння беззаперечно підкорятися вимогам
дисципліни, мовчазно виконувати обов'язки, а не відстоювати свої права
публічно. Люди „етичні”, на думку ідеологів РНЄ, переважно зосереджені
серед „робітників, військових і молоді”, причому найбільше саме серед
військових [314,Sс.S21
–
22].
128
Підсумовуючи викладене, автор констатує, що ВСПР „Російська
національна єдність” є однією з найбільш широко представлених російських
праворадикальних організацій, який мав свої представництва на всій
території Росії та за її межами.
Важливу роль в мобілізації прихильників руху, відкритті нових
регіональних відділень РНЄ відіграла добре організована агітаційно-
пропагандистська робота, яка полягала у виданні партійної преси (передусім,
газет „Російський порядок” та „Російський стяг”), різноманітних листівок та
злагодженій роботі функціонерів РНЄ щодо донесення основних ідей
організації до населення з метою рекрутування нових активістів.
В процесі дослідження з’ясовано, що ідеологія РНЄ представляє собою
складний комплекс, синтезований з специфічних соціально-економічних,
ксенофобських та релігійно-культурних компонентів, яким властиві
контркультурна спрямованість, безкомпромісність та орієнтація на крайні
засоби вирішення існуючих в суспільстві проблем.
Чільне місце в ідеології зазначеної організації займає революційна
риторика, обумовлена необхідністю зайняти стійкі позиції в російському
політичному спектрі та задоволенні ідеологічних запитів потенційних та
реальних активістів даного руху.
4.2. Основні блоки ідеології РНЄ
4.2.1. Релігійно-культурна складова ідеології РНЄ.
Націоналізм (як політична ідеологія і специфічна соціальна практика) та
релігія (як соціокультурний комплекс) в умовах російської дійсності
постійно перебувають в стані складної взаємодії. Можливість їх
результативної взаємодії, наслідком якої є різноманітні специфічно
забарвлені ідеологічні конструкції та логічні побудови, обумовлена, перш за
все, їх функціональною подібністю. У гносеологічному сенсі націоналізм і
релігія ґрунтуються, відповідно, на абсолютизації нації (як етносу або
129
держави-нації) і віросповідної громади, що сприймаються як соціально
недиференційовані суспільні структури.
Як зазначає Ю.SРимаренко, основою світоглядних принципів
націоналізму є ігнорування причинної обумовленості природних, суспільних
і психологічних явищ, проповідь індетермінізму, волюнтаризму та
агностицизму, що виявляється, зокрема, в спробах трактувати національне як
щось неусвідомлене, недоступне людині, що виникає спонтанно і, як
правило, не залежить від законів суспільного розвитку. Звідси випливає, на
його думку, глибинний взаємозв'язок націоналізму та релігії, які об'єднує
ідеалістичне вирішення проблем суспільного життя (зокрема, національного
розвитку) своєрідний бунт проти логіки фактів, науки, розуму, проти
перспектив пізнання таємниць всесвіту, свідомого управління суспільним
розвитком на науковій основі [283,Sс.S20].
І.SМусаєв, аналізуючи питання, пов’язані зі співвідношенням
релігійного та націоналістичного компонентів в ідеологічних доктринах,
вважає, що у релігійному націоналізмі взаємопроникнення націоналізму та
релігії настільки значне, що дані категорії практично неможливо розділити.
Релігійний націоналізм є виявом прагнень співтовариства віруючих або
політизованої групи людей, що знаходяться під сильним релігійним впливом,
до політичного самовизначення. При цьому вони мріють не просто про
незалежну самоврядну одиницю, а і про те, що це самоврядування (у державі,
регіоні і т.п.) здійснюватиметься відповідно до їх релігійних переконань і за
сильного впливу відповідних релігійних інститутів.
Співвідношення релігії і націоналізму всередині конкретних
політичних рухів, на думку вказаного дослідника, може бути різним.
Перший варіант – це домінування релігійного компоненту. Другий
варіант характеризується домінуванням націоналізму, коли релігія виступає в
ролі додаткового компоненту руху, здатного інтенсифікувати процес
об'єднання
–
так званий „інструментальний релігійний націоналізм”. В
такому випадку релігія виступає як додатковий ресурс для політичних
130