Васильчук Є.О. Етнонаціоналізм як політична ідеологія в умовах суспільства, що трансформується (На прикладі всеросійського суспільно-патріотичного руху „Російська національна єдність)
Подождите немного. Документ загружается.
Новосибірському рок-фестивалі, згодом згадував: „Та війна, яку ми вели в
1987Sр., була в першу чергу боротьбою трансцендентною. Річ у тому, що у
мене завжди було прагнення довести ситуацію до межі, до того моменту,
коли тобі загрожує смерть. Добитися того, щоб сама реальність, ця тотальна
жахлива тиранія „князя світу цього”, здійснювала активні дії для твого
знищення. Бо тільки в цьому стані ти можеш перевірити, чи дійсно ти чогось
вартий, щось можеш,
–
у стані війни, коли ти на волосині. Будь-яка влада
–
це тиранічна Система, що здійснює свавілля в ім'я „князя світу цього”. Тоді
це була брежнєвська, „комуністична” система. Потрібно було діяти настільки
епатажно, щоб їм не залишалося нічого іншого, окрім як почати тебе
саджати, вбивати і так далі” [193,Sс.S2].
Під категорію „політиків”, за твердженням С.SЧарного, підпадали „...
достатньо дорослі люди, які іноді входили до складу певних дисидентських
груп...” [361,Sс.S73], для яких орієнтирами були не нацистська символіка, а
історична фігура А.SГітлера та антисемітизм як один з компонентів расової
теорії, що знайшла свій розвиток в працях А.SГітлера „Моя боротьба” і
А.SРозенберга „Міф ХХ століття” та стала основою для нацистської ідеології.
Структурні утворення цієї категорії неонацистів, (які, виходячи з кількісного
аспекту, потрапляють під визначення „гуртків”), привласнювали гучні
самоназви, що мали політизований епатажний характер.
В дослідженнях С.SЧарного та І.SСтогова, з посиланням на архівні
документи товариства „Меморіал”, згадуються такі неонацистські утворення,
що виникли в період 1950
–
1980-ихSрр.:
– „Народно-демократична партія Росії” В.SПолєнова [361,Sс.S71
–
78];
– „Російська національна партія” В.SСолєнєва [361,Sс.S71
–
78];
– „Російська націонал-соціалістична партія” О.SДобровольського
[361,Sс.S71
–
78];
– „Нова робітнича націоналістична партія Росії” О.SВеденкіна
[328,Sс.S56];
101
– група „оасівців-націонал-соціалістів” [361,Sс.S71
–
78];
– „Нелегальна організація фашистів” [361,Sс.S71
–
78];
– „Естонська націонал-фашистська партія” С.SЖолдіна [361,Sс.S71
–
78].
До даного переліку входять лише ті організації, за фактом існування
яких було відкрито кримінальні справи. Всі одиничні прояви неонацизму
охопити і висвітлити практично неможливо.
З організацій неонацистського спрямування, що виникли в 1990-тіSрр.
слід виокремити:
– Національно-соціальний союз (1990Sр., голова
–
В.SЯкушев)
[171,Sс.S115];
– Націонал-соціалістичне об’єднання (2004Sр., лідери
–
Д.SРумянцев, С.SМалюта) [274];
– Партія „Національний фронт” (ПНФ), первинна назва
–
Фронт
націонал-революційної дії (ФНРД) (1991Sр., лідер
–
І.SЛазаренко) [274];
– Легіон „Вервольф” (1993Sр., лідер
–
І.SПиріжок) [274].
Остання з перерахованих організацій знаходилася на позиціях
ортодоксального нацизму гітлерівського зразку. В її статуті, зокрема,
зазначалося: „Остаточне вирішення єврейського питання радикальними
методами. Звільнення від химер моралі щодо неповноцінних людей.
Боротьба з неортодоксальними релігійними організаціями. Основи нашої
ідеології: антикомунізм, антисемітизм, апартеїд, антилібералізм” [274].
Роль ідеологічної конструкції для НСС і НСО виконує націонал-
соціалізм, максимально адаптований до російської специфіки. Її
характерними рисами є апеляції до расової теорії (за словами В.SЯкушева „...
расова свідомість
–
це джерело енергії, яке розвиває суспільство...”
[275,Sс.S1]) з відмовою від антисемітизму. В цьому сенсі показовими є теза
цитованого вище В.SЯкушева: „Антисемітизм ми засуджуємо, сіонізм як засіб
вибороти єврейську державність – підтримуємо” [275,Sс.S1] та окремі витяги з
програмного документу Націонал-соціалістичного об’єднання „Позиція НСО
102
з приводу єврейського питання”, в якому, зокрема, наголошується: „Ми
вважаємо, що зміни цивілізаційного порядку та ісламський екстремізм
загрожують як росіянам, так і євреям. На шляху створення російської
націонал-соціалістичної держави ми більше не вважаємо національно-
орієнтоване єврейство своїм ворогом. Відтепер ми відмовляємося від
практики оцінювання будь-якого єврея, як потенційного супротивника. Ми
вважаємо, що сьогодні єврейство не є єдиним цілим. Є як носії ідеології та
практики „нового світового порядку”, так і справжні сіоністи, з якими у нас
немає протиріч. В той же час ми відповідально заявляємо, що завжди
боротимемося з використанням людських і матеріальних ресурсів
російського народу для досягнення сіоністської мети. Ми готові до діалогу,
але тільки в тому випадку, якщо він матиме рівноправний характер. Ми
заявляємо, що ті євреї, які сьогодні здійснюють вчинки, спрямовані на
нищення традиційних засад російського народу, нанесення економічної і
політичної шкоди державі, розглядатимуться нами як вороги Росії” [263]).
Релігійна позиція представників цих організацій є різноманітною. У
випадку ПНФ простежується ухил у бік неоязичництва (згодом ця структура
перейменувалась у „Церкву Наві”) з поєднанням елементів расових теорій і
сатанізму; НСС, за словами його лідера В.SЯкушева, орієнтувався на канони
„... ведичної традиції та традиції „Авести”, з урахуванням їх переосмислення
в контексті російської національної традиції...” [275,Sс.S1], та заперечення при
цьому православ'я („... ця релігія має вади, вона відходить в небуття…”
[275,Sс.S1]); представники НСО надають релігії другорядного значення,
залишаючись прихильниками традиційного православ'я.
Діяльність більшості з вище перерахованих організацій
неонацистського спрямування нині припинилася, її представники відійшли
від політики або розчинилися в споріднених націоналістичних структурах,
що виникли в основному на „правонаціоналістичному” етапі розвитку
сучасного російського націоналізму.
103
Особливості розвитку націоналізму та споріднених неонацистських
явищ в Росії, які розглядалися вище, автор дослідження пояснює залежністю
суспільно-політичного життя країни від багаторівневої еволюції актуального
політичного режиму, оскільки кожна подальша еволюція передбачала зміни
структури можливостей будь-якого суспільно-політичного руху. Тому в
кожний період переваги були на боці певного політичного стилю і
поведінкової моделі, що, в свою чергу, накладало специфічний відбиток на
політико-ідеологічні доктрини кожного з етапів розвитку сучасного
російського націоналізму. Виходячи з цього, перераховані вище етапи є
віддзеркаленням змін в політиці держави.
Повертаючись до етапів розвитку націоналізму і проектуючи це
твердження на практичну площину, автор робить такий висновок:
православно-монархічний етап був обумовлений лібералізацією суспільно-
політичного життя в другій половині 1980-хSрр.
Подальше розширення політичних можливостей, накладаючись на
складну політичну і соціально-економічну ситуацію в Росії початку 1990-
хSрр., призвело до появи воєнізованих структур, які відразу обрали
непарламентську стратегію функціонування, були характерним явищем для
„правонаціоналістичного” етапу та існування яких було неможливе в
Радянському Союзі навіть напередодні його розпаду.
Політика „зміцнення держави” і розгортання „боротьби з
екстремізмом” в другій половині 1990-хSрр. значною мірою зумовили
зародження третього етапу, характерною особливістю якого стала орієнтація
на парламентські форми функціонування. На думку Е.SЛимонова, сучасні
націоналістичні структури виокремлює „... їх величезне бажання стати
„цивілізованими партіями” націоналізму, бути сприйнятими у великій
політиці, в той же час ні на йоту не поступившись радикалізмом…”
[201,Sс.S4].
Появу і функціонування структурних утворень неонацистського
спрямування визначено як один з варіантів пошуку, адаптації і розвитку
104
різних ідеологічних продуктів, що входять в арсенал „правої” думки.
Еволюційні процеси, що відбуваються всередині неонацистських утворень,
як видно з наведених вище прикладів (НСС, НСО), відштовхуючись від
базової нацистської ідеології, запозичивши і інкорпоруючи окремі елементи
її символіки, ідеологічного інструментарію і сценаріїв соціальної практики,
тісно переплівшись з різними ідеологічними концептами російського
націоналізму і результатами його практичної реалізації, породжують (на
прикладі організацій, описаних С.SЧарним та І.SСтоговим) різноманітні
русифіковані політико-ідеологічні гібриди. Для формування більш повного
та всебічного уявлення про цей взаємозв'язок необхідно ретельно розглянути
ідеології існуючих російських націоналістичних організацій.
Зрозуміло, що дана картина є узагальненою, кожний етап не
завершився повністю (його рецидиви продовжують функціонувати на рівні
рудиментів або рефлексії), а це, у свою чергу, накладає специфічний відбиток
на сучасні організації, їх ідеологію і практичну діяльність.
Висновки до третього розділу
1. Доведено, що правому радикалізму як сукупності політико-
ідеологічних конструкцій, суб’єктів суспільно-політичного життя та
сценаріїв соціальної практики, властиві:
– ксенофобія – антипатія до всього чужого, яка проявляється в
різкій відмові від західноєвропейської та американської систем цінностей;
– фанатизм та нетерпимість до інакомислення – штучне створення
ореолу єдино правильної та непогрішної ідеології. Такий підхід має
протидіяти відтоку членів руху, формувати в них комплекс останньої
інстанції та виправдовувати будь-які свої вчинки уявною „національною
необхідністю”;
– культ особи та вождізм, який, з одного боку може розглядатися
як тяжіння до лідерства, з іншого – як формування певного еталону, на
105
котрий повинні рівнятися члени руху і який зобов’язаний бути для них
достатньо авторитетним, щоб здійснювати керівництво;
– націоналізм як ідеалізація та романтизація того, що є втіленням
конкретної народності;
– націонал-революціонаризм як один зі шляхів приходу до влади
правих радикалів.
2. Виведено формулу російського правого радикалізму, з якої
випливає, що дане політико-ідеологічне явище є продуктом розпаду старих
світоглядних установок і наслідком складного синтезу революційних,
войовничих, націоналістичних доктрин (чорносотенства, націонал-
соціалізму, політизованого неоязичництва, православного фундаменталізму,
нацизму німецького гітлерівського зразка, фашизму італійського зразка
т.Sін.), що декларують в більшій чи меншій мірі вищість та винятковість
певної (в даному випадку – „Білої”) раси або нації, яким властивими є
відмова від гуманізму та його підміна пропагандою і практикою насильства
та грубої сили, вождізм, фанатизм і нетерпимість.
3. Автор констатує, що правий радикалізм є невід’ємною складовою
сучасних політичних процесів в пострадянській Росії, яка обумовлюється
сукупністю особливостей розвитку країни (історичними, суспільно-
політичними, соціально-психологічними тощо). Відзначено, що російський
правий радикалізм є складним суспільно-політичним та політико-
ідеологічним явищем, що здійснює досить серйозний і потужний вплив на
суспільну свідомість, поведінкові моделі, форми політичної участі та
взаємодії росіян, і найбільше виявляється в періоди глибокої і суттєвої
трансформації засад життєвого устрою населення, та перебудови ціннісних
та світоглядних ідеалів.
4. Спираючись на значний масив наукової літератури автор
визначив сутність, основні параметри й критерії класифікації, розглянув
основні ідейно-політичні класифікаційні схеми сучасного російського
націоналізму. До основних класифікаційних критеріїв віднесено погляди на
106
ідеальний суспільно-політичний лад Росії, трактування характеру
національної держави, релігійна позиція, погляди на власність, самоназва та
самовизначення націоналістичної організації.
Розглядаючи різні спроби класифікувати сучасний російський
націоналізм, автор відзначив, що будь-яку класифікацію можна сприймати з
великою часткою умовності, враховуючи вищезазначені реалії. Основною
перепоною на шляху класифікації є політична дифузія різних
націоналістичних течій. Це явище пояснюється, перш за все, суперечливим
досвідом формування націоналістичної ідеології, слабкістю, що дрейфує до
фашизму, націоналістичної традиції в Росії. Окрім того, відчутну роль
відіграють певна ідейна аморфність і програмно-ідеологічна еклектичність
різноманітних російських націоналістичних течій.
5.
При здійсненні
ідейно-політичної класифікації сучасного
російського націоналізму
було введено такі маловідомі спеціальні терміни,
як „
субетноцентрична”, „неотрадиціоналісти”, „ведична”, „євразійська”,
„младоросійська” тощо.
Вказані терміни є достатньо адекватними та такими, що більш повно
відображають специфіку та особливості окремих ідейних течій, наявних у
сучасному російському націоналізмі.
При введенні цих термінів в
дослідження дисертант виходив, перш за все, з особливостей ідеологічної
бази націоналістичних структур та досвіду російських попередників, які
займались розробкою цієї проблематики.
Подібна специфічна термінологія зустрічається в дослідженнях
С.SЧарного, В.SЛихачова, В.SПрибиловського, О.SВерховського, Ю.SЛаптєвої,
В.SСухачова тощо. Також необхідно зважити на те, що тема дисертаційного
дослідження є відносно новою, а це зумовлює тимчасову відсутність
усталених термінологічних стереотипів та кліше. Ще один момент, який
змушує вживати подібну термінологію, обумовлений ідеологічною
нестійкістю та постійною варіативністю націоналістичних структур, які в
процесі власного ідеологічного розвитку схильні породжувати різноманітні
107
дивергентні та конвергентні ідеологічні утворення шляхом запозичення
різних ідеологічних компонентів або ревізії власних політико-ідеологічних
доктрин.
6. У діалектиці сучасного російського націоналізму умовно
виокремлено три етапи, а саме: православно-монархічний або становлення,
правонаціоналістичний або переродження та лівонаціоналістичний або
сучасний, кожен з яких має свої особливості політико-ідеологічної бази та
репрезентації на політичній арені.
7. Особливості розвитку націоналізму та споріднених
неонацистських явищ в Росії пояснюються залежністю суспільно-
політичного життя країни від багаторівневої еволюції актуального
політичного режиму, оскільки кожна подальша еволюція передбачала зміни
структури можливостей будь-якого суспільно-політичного руху. Тому в
кожний період переваги були на боці певного політичного стилю і
поведінкової моделі, що, в свою чергу, накладало специфічний відбиток на
політико-ідеологічні доктрини кожного з етапів розвитку сучасного
російського націоналізму. Виходячи з цього, перераховані вище етапи є
віддзеркаленням змін в політиці держави.
8. Підсумовується, що пропонована картина розвитку націоналізму
та споріднених неонацистських явищ в Росії є узагальненою, кожен етап не
завершився повністю (його рецидиви продовжують функціонувати на рівні
рудиментів або рефлексії), а це, у свою чергу, накладає специфічний відбиток
на сучасні організації, їх ідеологію і практичну діяльність.
108
РОЗДІЛ 4
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЕТНОНАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ
ІДЕОЛОГІЇ НА ПРИКЛАДІ ІДЕОЛОГІЧНОГО КОМПЛЕКСУ
ВСЕРОСІЙСЬКОГО СУСПІЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО РУХУ
„РОСІЙСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЄДНІСТЬ”
4.1. Загальні відомості про Всеросійський суспільно-
патріотичний рух „Російська національна єдність” та характеристика
його ідеології
Сучасний праворадикальний рух в Росії є складноструктурованим і
полікомпонентним феноменом соціально-політичної дійсності, що включає,
крім політичних партій, суспільних рухів та об'єднань, елементи особливої
специфічної субкультури, релігійний ідеологічний компонент (в першу
чергу, православний та неоязичницький його аспекти) тощо. При
комплексному розгляді ідеологічних доктрин російських праворадикальних
організацій необхідно зважати на низку особливостей формулювання позицій
з питань соціально-економічного та релігійного визначення. До специфічних
рис ідеологічних продуктів російських правих радикалів зараховано підходи
до вирішення національного питання та міжнаціонального взаєморозуміння.
Одним з найбільших сучасних праворадикальних рухів Росії є ВСПР
„Російська національна єдність”, на прикладі ідеологічної доктрини якого і
базується дисертаційне дослідження.
Всеросійський суспільно-патріотичний рух „Російська національна
єдність”
–
праворадикальна воєнізована організація, створена в Російській
Федерації в серпні 1990Sр. на основі однієї з фракцій Національно-
патріотичного фронту „Пам'ять” Д.SВасильєва, (первинна назва „Рух
Національна єдність за Сильну Вільну Справедливу Росію”; російська
абревіатура „ДНЕ за СССР”), і розділилася в жовтні того ж року на власне
РНЄ О.SБаркашова та Національно-соціальний союз В.SЯкушева. Пізніше до
109
складу РНЄ ввійшли Союз Венедів К.SСидарука та частина активістів
Російської партії В.SМилосердова.
Голова РНЄ з жовтня 1990Sр. по вересень 2000Sр. – О.SБаркашов.
Керівний орган – Центральна рада. За різними даними чисельність руху
коливалася в межах 15
–
20 тис. чоловік [67,Sс.S55; 171,Sс.S112; 181,Sс.S113;
204,Sс.S54; 205,Sс.S255; 299]. Всього за оцінками фахівців через РНЄ пройшло
50
–
70 тис. чоловік [67,Sс.S55; 171,Sс.S112; 181,Sс.S113; 204,Sс.S54; 205,Sс.S255;
299]. Соціальну базу руху складають представники Збройних Сил та силових
структур, учнівська та студентська молодь [137,Sс.S5; 240,Sс.S7; 233; 67,Sс.S55;
171,Sс.S112; 181,Sс.S113; 204,Sс.S54; 205,Sс.S255; 299].
До інфраструктури РНЄ належала мережа військово-спортивних клубів
„Коловрат”, створена на основі приватизованих колишніх навчальних
об'єктів системи ДТСААФ, та приватні охоронні підприємства, які
знаходились у власності керівництва РНЄ [67,Sс.S55; 171,Sс.S112; 181,Sс.S113;
204, с.S54; 205,Sс.S255; 299].
Основними регіонами активності є мм.SБілгород, Брянськ,
Владивосток, Владимир, Вороніж, Калуга, Кострома, Краснодар, Москва,
Московська обл., Омськ, Орел, Петрозаводськ, Санкт-Петербург, Саратов,
Ставрополь, Твер, Хабаровськ, Челябінськ, Ярославль. В цілому, відділення
організації діють більш ніж в 300 містах та населених пунктах Російської
Федерації. Функціонують представництва РНЄ в Білорусі, Латвії, Естонії,
Північному Казахстані, Південно-Східній Україні [67,Sс.S55; 171,Sс.S112;
181,Sс.S113; 204,Sс.S54; 205,Sс.S255; 299].
Характерною ознакою РНЄ є наявність жорсткої внутрішньої ієрархії
(категорії: соратник
–
сподвижник
–
співчуваючий) та функціонування
латентних бойових структур і служб безпеки [299; 368,Sс.S12]. Активісти РНЄ
брали участь у збройних зіткненнях в Москві в період парламентської кризи
в жовтні 1993Sр., бойових діях в Чечні та низці інших військових конфліктів
на периферії СНД.
110