Васильчук Є.О. Етнонаціоналізм як політична ідеологія в умовах суспільства, що трансформується (На прикладі всеросійського суспільно-патріотичного руху „Російська національна єдність)

Подождите немного. Документ загружается.

значення націоналізму щодо збереження національної ідентичності. У окремо

взятих випадках творчий зміст націоналізму, залежно від створеної

кон'юнктури може підмінюватися спекулятивними гаслами і апеляціями.

Наприклад, в своєму „Зверненні до радянського народу” від 18 серпня

1991Sр. ДКНС СРСР зазначав: „Особиста спекуляція на національних

почуттях – лише ширма для задоволення амбіцій” [168,Sс.S7].

Характеризуючи паразитичний націоналізм, Ю.SСурмін акцентує увагу на

тому, що це явище „… орієнтує націю на життя за рахунок інших народів,

вимагаючи різних виплат і компенсацій, нерідко ці вимоги втрачають

здоровий глузд…” [329,Sс.S123].

Агресивний і войовничий націоналізм, беручи до уваги емоційну

забарвленість даної категорії, „… завжди вимагає людських жертв, переділу

кордонів за допомогою війни...” [329,Sс.S123]. Для нього є характерними

заклики до насильства, тяжіння до мілітаризму і традиційні в

націоналістичному середовищі установки на елітарність та культурний

побутовий примітивізм.

З соціально-класової точки зору вирізняються „пролетарська” та

„філологічна” категорії. „Пролетарський” націоналізм проявляється в умовах

конкурентної боротьби за робочі місця при напливі на внутрішній ринок

дешевої іноземної робочої сили, що притаманно низці західноєвропейських

країн і, значною мірою, Російській Федерації. Відповідно, складна ситуація

на ринку робочої сили як захисна реакція в режимі відповіді породжує

ксенофобські настрої корінного населення щодо іноземців, і ці настрої з

часом переростають в різноманітні націоналістичні переконання. Голова РНЄ

О.SБаркашов інтерпретує цю ситуацію таким чином: „... робітники об'єднані

за професійною ознакою, вони найбільш однорідні – більшість серед них

росіяни, слов'яни. Через це робітники швидше за інших починають розуміти

необхідність об'єднання за національною ознакою...” [16,Sс.S28].

„Філологічна” або гуманітарна категорія найефектніше діє на історично

неминучих етапах становлення та політизації націоналізму. Роль цієї

категорії наочно простежується на „фелькіше” – культурно-політичному русі

в Німеччині, що сформувався в другій половині XIXSст. і заклав фундамент

для побудови нацистської ідеології. На думку російського дослідника

О.SТарасова, цей рух „… методично адаптував до масового рівня, тиражував і

пропагував ідеї націоналізму, мілітаризму. антисемітизму, містицизму,

ірраціоналізму. Досягнення „фелькіше” – як методологічні, так і естетико-

пропагандистські – було пізніше практично повністю інтегровані нацизмом

(аж до символів і ритуалів), а сам рух був у 20-іSрр. ХІХSст. асимільований

нацизмом…” [332,Sс.S127]. У Росії аналогічну роль виконали різноманітні

слов’янофільські гуртки та молодіжні естетико-хуліганські об'єднання, що

згодом трансформувалися в рухи радикально націоналістичного і

профашистського спрямування.

Структурному аспекту притаманні такі категорії: ідеологія, психологія і

політика. Націоналістична ідеологія, як і будь-яка інша, виникла як

закономірне і необхідне явище класового суспільства, і є теоретичними

розробками й обґрунтуваннями інтересів окремих груп, класів або

декласованих елементів, що взяли її на озброєння. У націоналістичній

ідеології виділяють дві складові. Перша – це ідея „страждальної нації”, а

друга – її колишня і майбутня велич. Ю.SСурмін зазначає, що „Будь-який

націоналіст свою пропаганду починає з бід і страждань, які довелося

пережити його народу, що не може не викликати співчуття. Потім йде

непомітний перехід до аргументації світлого майбутнього, горизонти якого

відкриються вже завтра. Останнє, як чергова утопія, звичайно ж викликає

сумніви. Ідеологія націоналізму вкрай убога. Національний інтерес вона

роздуває і зводить в абсолют. Для неї властива духовна плоскостопість”

[329,Sс.S124]. У цьому сенсі показовим є трагічний лейтмотив, яким

відкривається одна з програмних праць О.SБаркашова „Ера Росії” та її

оптимістичне закінчення: „Всякого надивилися росіяни за останні сімдесят

років. Багато до чого привчили російський народ. Були за цей час

кровопролитні війни із зовнішнім ворогом, були не менш кровопролитні з

власним народом. Були розкозачування і розкуркулення, колективізація і

індустріалізація. Легше сказати, чого не було” [36,Sс.S1]; „У світі залишиться

тільки одна наймогутніша держава – це буде Наша Держава”; „Росія скаже

ще своє вирішальне слово” [36,Sс.S1].

Психологія націоналізму інтегрує месіанство, жертовність,

екзальтованість (теза І.SШафаревича: „… заклик до жертви зазвичай зустрічає

могутній відгук в народі…” [371,Sс.S513]), з яких зростає фанатизм і

нетерпимість, вождізм, створення культів особи і грубої сили. Ю.SСурмін з

цього приводу зазначає, що „Національне почуття у нормальної людини

існує спокійно та цінно. Воно не потребує заклять і проклять, є вільним від

внутрішнього конфлікту. У націоналіста це почуття немов би запалене,

хворобливе. Воно пульсує і випліскується в конфлікти. Справа доходить до

того, що людина стає рабом цього почуття і тоді настає націоналістична

закомплексованість” [329,Sс.S124].

Радикалізм є психологічним супутнім критерієм націоналізму і може

виявлятися як радикалізм слова, тобто побутові і публічні вислови, виступи в

пресі і т.д. та радикалізм справи, спрямований на звершення вчинків по

заданій і відповідно забарвленій схемі. Автор цього дослідження

погоджується з думкою українського дослідника В.SПопкова, який визначає

радикалізм як „… соціальний критицизм, тобто все те, що пов'язане з різкою

критикою існуючого суспільства, неприйняттям його діючих інститутів,

пануючих ідеологічних і духовних цінностей…” [267,Sс.S196]. Психологія

радикала містить установки на корінні суспільні зміни, але орієнтований він

на дії за межами системи, що склалася. У психології націонал-радикала такі

установки мають специфічну забарвленість, обумовлену особливостями

власних переконань. Радикальна свідомість, на думку В.SПопкова „…

передбачає появу нових інститутів, відносин і цінностей, що втілюють нові

віяння, нові настрої, нові тенденції в суспільному житті. І все це ніяк не

пов’язується зі станом речей, що склався...” [267,Sс.S197]. Цим пояснюється

надмірна агресивність і революційність різноманітних націоналістичних

доктрин і переконань, що містять найбільш непримиренні до реальної

дійсності ретроутопії, у витоків яких знаходяться, як правило, існуючі

традиції, які апелюють до образів „героїчного”, „могутнього” минулого. За

словами голови

Націонал-соціалістичного руху „Слов’янський Союз” (СС)

Д.SДьомушкіна, „Націоналізм являє собою явище глибоко „історичне” за

своїм характером. Націоналізм завжди має пов'язувати свої уявлення з

національним минулим, тобто з колективними спогадами народу. Минуле

втілює особливі цінності і традиції співтовариства, без яких не було б ніякої

нації, ніякої національної долі. Для націоналізму вони є священними

складовими національного духу, які слід оберігати і відновлювати” [97].

Політику націоналізму логічно трактувати як переклад

націоналістичної ідеології і особливостей психології на мову практичної

дійсності. Її виразниками стають партії, рухи, організації і групи заданої

спрямованості.

Роблячи проміжні висновки, автор зазначає, що всі узагальнюючі

вищенаведені характеристики по-різному іманентні сучасному російському

націоналізму. Його становлення та розвиток, як і аналогічних суспільних

течій, відбувається по синусоїді, що включає такі елементи: пожвавлення,

підйом, спад, стагнація. Аналізуючи сучасні реалії, доречно говорити про те,

що розвиток сучасного російського націоналізму умовно знаходиться на

відрізку „стагнація – пожвавлення”.

Звертаючись безпосередньо до питань ідейно-політичної класифікації

сучасного російського націоналізму слід акцентувати увагу на труднощах,

що постають перед дослідником при аналізі і характеристиці цього питання.

Під класифікацією в цьому контексті автор розуміє виділення

відокремлених один від одного напрямів або течій відповідно до сукупності

характеристик і особливостей, властивих окремо взятій течії.

При структурному розмаїтті та ідейній какофонії націоналістичних

організацій, основну проблему класифікації досить повно відображає така

думка Е.SЛимонова: „... у нашому „кондовому” і досить „мракобісному”

патріотичному середовищі ще немає витончених критеріїв, які дозволили б

ясно відрізняти „націонал-революціонерів” від „нових правих”; „націонал-

більшовиків”, „штрасеріанців” від „крайньоправих” і т.д.…” [105,Sс.S52].

Іншу сторону проблеми досить доречно окреслив уже згадуваний

О.SТарасов, який зазначає, що „… фашистські (напівфашистські,

протофашистські, фашизоїдні) організації в Росії є надзвичайно

розпорошеними, організаційно нестійкими, роздробленими, які постійно

об’єднуються в певні блоки і союзи, що відразу ж розпадаються…”

[332,Sс.S127].

Цієї ж точки зору дотримується і американський дослідник У.SЛакер:

„Російські політики знаходяться в постійному русі, і, мабуть, так

продовжуватиметься ще довго. Залежно від обставин люди і угрупування, що

належать до центру, зміщуються вправо, і навпаки, деякі праві стають

поміркованими. При таких обставинах, здається, неможливо, та і

неправильно, провести чітку межу між „екстремістами” і поміркованими.

Виникають дивні союзи, вони виникатимуть і надалі, тому будь-яка спроба

класифікувати їх, як це роблять ботаніки, зоологи або хіміки приречена на

провал” [185,Sс.S12].

О.SДугін в парадигмі сучасного російського націоналізму як політичної

ідеології виокремлює дві основні форми: „правий” та „лівий” націоналізми.

На його думку, „… правий націоналізм є завжди капіталістично

орієнтованим, буржуазним. Ніякого іншого правого націоналізму не існує,

оскільки романтичні марення про можливості феодальної реставрації, що є

досить популярними в православно-монархічних колах, на практиці лише

прикривають реабілітацію капіталізму. Іншими словами, правий націоналізм

в наших умовах є ринковим і ліберальним в своїй економічній частині. Лівий

націоналізм, навпаки, дотримується соціалістичної, синдикалістської,

планової орієнтації. Він пропагує не вільний ринок, а участь держави та

суспільства в процесі розподілу матеріальних благ. Проте на відміну від

„догматичного соціалізму” лівий націоналізм прагне адаптувати ідею

соціальної справедливості до конкретних національних умов. Іншими

словами, такий націоналізм розуміє суспільство не механічно і абстрактно, як

сукупність індивідів, а як органічну, історичну, культурну, політичну і

етнічну єдність — тобто як націю...” [110].

Російський політолог В.SЛихачов до проблеми класифікації сучасного

російського націоналізму підходить, ґрунтуючись на таких програмно-

ідеологічних параметрах:

– погляди на ідеальний суспільно-політичний лад Росії

(монархісти, націонал-республіканці, прихильники національної диктатури

тощо);

– трактування характеру національної держави (етнонаціоналісти,

надетнічні імперські націоналісти);

– релігійна позиція (православні фундаменталісти, неоязичники,

нерелігійні націоналісти);

– погляди на власність (націонал-більшовики, націонал-соціалісти,

прихильники національного капіталізму тощо) [205,Sс.S254].

Російський дослідник В.SСоловей, взявши за основу низку критеріїв

(наявність в програмних документах та (або) практичній діяльності

організації ідеї національного виживання російського народу і відродження

Росії як домінуючої ідеї, самоназва (використання в найменуванні організації

слів „національний”, „національно-патріотичний”, „патріотичний”); і

самохарактеристика формування (подається в програмних і агітаційних

документах, інтерв'ю, особистих бесідах)), пропонує таку класифікацію

націоналістичних течій:

– православно-монархічна;

– традиційно права;

– імперсько-націоналістична;

– ведична (неоязичницька);

– євразійська;

– младоросійська (націонал-демократична);

– субетноцентрична (козацька) [318,Sс.S119

–

129].

Ю.SЛаптєва в дисертаційному дослідженні „Політичний націоналізм в

сучасній Росії (1990

–

2005Sрр.): тенденції та протиріччя” в російському

націоналістичному середовищі виокремлює такі течії:

– Націонал-популісти, які в своїй ідеології та програматиці

використовують антиімігрантські настрої та соціальний протест.

– „Імперські” партії, що експлуатують ностальгічні переживання.

– Неотрадиціоналісти, для яких характерна ретроспективна

орієнтація, антимодернізм, релігійно обґрунтований антисемітизм.

– Радикальні націоналісти, які використовують расистські підходи

та орієнтовані на нелегальні методи політичної боротьби.

– Організації, що зосередилися на протидії міграції [187,Sс.S9].

Запропоновані класифікації дають загальне уявлення про напрями, що

існують в націоналістичному середовищі, проте, враховуючи багатогранну

поляризацію останнього, наявні варіанти, при яких стає неможливим

логічний збіг цих параметрів між собою і, як наслідок, вибудувані

конструкції порушуються.

З урахуванням західноєвропейських тенденцій у російському

націоналістичному ансамблі виокремлюються два сегменти: „старі” і „нові”

праві. Принципові відмінності між ними полягають, перш за все, в

ментально-світоглядній площині.

Достатньо чітко ці відмінності простежено О.SДугіним у статті „Нові

проти старих”, в якій він формулює цю проблему таким чином: „… [це] лінія

розмежування, що проходить не просто між двома політичними течіями або

партіями, а між двома абсолютно різними стилями…” [112,Sс.S1].

До характерних особливостей „старих” правих О.SДугін зараховує:

– реакційність, під якою розуміється схильність „старих” правих до

реставрації і консерватизму (тобто опір будь-яким соціально-політичним

змінам);

– бюрократія;

– нездатність до формулювання власної політичної позиції,

нерозуміння аналогічних позицій опонентів, і відсутність бачення різниці

між ідеологією і політикою;

– традиціоналізм „старих” правих, тобто орієнтація на культурні

особливості і традиції, своєрідне „народництво”;

– ізоляціоністська позиція „старих” правих, обумовлена їх

консерватизмом;

– „конспірологічна” свідомість „старих” правих, що передбачає

схильність до пошуків „змови” або „зради”, на які часто списуються

об'єктивні чинники, що ускладнюють діяльність, і власні прорахунки;

– нездатність до осмислення і розуміння революції. Ідеальним

сценарієм приходу до влади „старих” правих може бути „верхівковий”

переворот, палацова змова або путч;

– антинімецька спрямованість і слов’янофільська орієнтація;

– антипатії до революційного соціалізму, розуміння його лише як

консервативного елементу, визнання в ньому лише цінності пройденого

етапу;

– заперечення екзистенціальної проблематики, неприйняття

глибинних стихій людської душі і пов'язаних з ними переживань [112,Sс.1].

Стильові особливості „нових” правих, в інтерпретації О.SДугіна,

діаметрально протилежні поглядам „старих”. Їх світогляду властиві:

– революційність, тобто орієнтація на корінне перетворення

суспільства;

– відсутність бюрократичних підходів, тобто „нові” праві за мету

ставлять не просто прихід до влади або допуск до важелів управління, а

корінну зміну природи влади, створення „нової еліти” і нових принципів

управління;

– першочергова орієнтація на ідеологію і другорядна роль

політики;

– орієнтованість на революційні виступи і народні повстання;

– пронімецькі симпатії;

– прагнення до екзистенціальних переживань, умовами для яких є

періоди нестабільності та кризові моменти [112,Sс.S2].

Ці критерії досить вдало додаються до концептуальних роздумів

лідерів найбільших націоналістичних організацій Росії – Е.SЛимонова і

О.SБаркашова. Слід підкреслити, що їх думки багато в чому співпадають і

накладаються одна на одну.

Е.SЛимонов у статті „Роздуми про націоналізм”, а за ним і публіцист

О.SЛапшин в аналітичному огляді „Ще раз про націоналізм” висловлюють

спільну думку відносно того, що сучасний російський націоналізм не є

єдиною ідеологією, а об’єднує декілька напрямів, обумовлених своєрідним

діалектичним розвитком націоналізму шляхом послідовної зміни етапів, що,

в свою чергу, породжують нові напрями з подальшим їх співіснуванням.

Автор вважає, що запропонований комплекс напрямів допустимо

використовувати як своєрідну класифікацію.

Е.SЛимонов і О.SЛапшин виділяють три етапи в розвитку сучасного

російського націоналізму.

– „патріархальний” у Е.SЛимонова (у О.SЛапшина – „православно-

монархічний”);

– „гітлеризм” у Е.SЛимонова (у О.SЛапшина –

„правонаціоналістичний”);

– „сучасний” у Е.SЛимонова (у О.SЛапшина –

„лівонаціоналістичний”) [188,Sс.S2; 201,Sс.S4].

Додатковими компонентами до класифікації Е.SЛимонова та

О.SЛапшина можна вважати поділ О.SБаркашовим національно-патріотичного

спектру на:

– S„патріотичні організації просвітницького напряму”;

– S„патріотичні організації воєнізованого устрою”;

– S„патріотичні організації партійного напряму діяльності” [16,Sс.S26].

Російський націоналізм є складною системою різних компонентів

(геополітичних, релігійних, культурно-політичних, етичних, естетичних та

ін.). Згідно з твердженням О.SДугіна „Ідеологічний націоналізм засновано не

на простому національному інстинкті, а на глибокому усвідомленні своєї

національної специфіки” [106]. Враховуючи класифікацію О.SДугіна,

викладену в публікації „Апологія націоналізму”, російський націоналізм

можна також поділити на два підвиди: власне російський націоналізм і

радянський патріотизм (націоналізм) [106], який за твердженням ряду

представників націонал-патріотичної орієнтації (О.SДугін, О.SПроханов,

Є.SЛетов, Е.SЛимонов та ін.), є лише ситуативною оболонкою першого.

О.SДугін вважає, що представники націоналістичного табору

допускають серйозної помилки, розглядаючи радянський період як „...

період, що перервав усяку континуальність історичного існування

російського народу” [106]. Він схильний трактувати радянський патріотизм

(націоналізм) як особливу культурно-політичну і геополітичну реальність,

що є наступником дорадянського, російського націоналізму. А на думку

одного із засновників НБП, лідера контркультурного проекту „Російський

прорив” Є.SЛетова: „За 70 років правління радянської влади виник

дивовижний, новий народ

–

радянський. Але він є нащадком, природним

спадкоємцем великого російського народу, який, перший і єдиний в світі,

шляхом революції героїчно втілив в реальність ідеал, мрію, надію всього

людства

–

побудову Царства Божого на землі. Відмовившись від виснаженої

релігії, що віджила, він звів на вселенський престол не раба Божого

–

але

Людину. Трудівника. Господаря власної долі” [194,Sс.S2].

Такі інтерпретації російського націоналізму як політичної ідеології

характерні для „інтелектуального” або „освіченого” націоналізму, що

проявляється лише у вузьких інтелектуальних гуртках. У соціальній практиці

ці ідеологічні конструкції, як правило, різко дисонують відносно реалій

політичних процесів. Має місце тенденція відставання в розвитку суспільної

свідомості щодо таких складних ідеологічних концептів, пропонованих