Іванілов О.С. Економіка підприємства

Подождите немного. Документ загружается.

241

Умовно-натуральний метод вимірювання продуктивності праці за-

стосовується у тому випадку, коли на підприємстві виробляється декі-

лька видів однорідної продукції. Для обчислення обсягів виробленої

продукції перераховують планову і фактично вироблену кількість ко-

жного виду продукції в умовні одиниці за коефіцієнтами, встановле-

ними за спеціальною шкалою.

Перевага даного методу полягає в безпосередній зрівнюваності по-

казників продуктивності праці. Недолік натурального і умовно-

натурального методів у тому, що можна вимірювати продуктивність

праці лише в межах окремих видів продукції або робіт.

Натуральний і умовно-натуральний показники не можуть вимірю-

вати обсягу складних виробів, які мають багатоцільове призначення.

Вони не можуть застосовуватися на підприємствах, які виробляють рі-

знорідну продукцію. Крім того, не забезпечують наскрізного обліку

витрат праці навіть на одному підприємстві, не говорячи вже про га-

лузь, народне господарство.

Вартісний метод характеризується вартісними показниками проду-

ктивності праці, які обчислюються як співвідношення виробленої про-

дукції в грошових одиницях до витрат робочого часу. Вартісні показ-

ники продуктивності праці є універсальними, оскільки за ними можна

порівнювати продуктивність праці при виробництві неспівставних

благ. Недоліком вартісного методу є те, що необґрунтоване завищення

ціни продукції товаровиробниками призводить до фіктивного зростан-

ня продуктивності їх праці

Трудовий метод виміру продуктивності праці використовується в

умовах випуску на підприємстві різноманітної незавершеної продукції.

В якості сумірника використовуються нормо-години, тобто кількість

праці, в людино-годинах, яка потрібна по нормах для виготовлення

одиниці продукції. Вказаний показник вільний від впливу ціноутво-

рюючих факторів. Застосування цього методу потребує добре постав-

леного нормування праці. При науково-обґрунтованих нормах цей ме-

тод точно характеризує динаміку продуктивності праці.

Застосування того чи іншого методу зумовлено, по-перше, рівнем,

на якому вимірюється продуктивність праці, а по-друге, завданням, що

стоїть перед економічною службою, яка робить розрахунки.

За рівнем виміру продуктивності праці можна виділити індивідуа-

льні робочі місця (бригади, ділянки), що випускають однорідну проду-

кцію. Тут доцільно застосовувати натуральний метод для визначення

обсягу виробленої продукції і виробітку (у штуках, тоннах, кубічних

або квадратних метрах і т. д.). Метод простий, наочний і достовірний.

Проте практично він використовується скоріше як виняток, ніж як

правило: на рідкісному робочому місці, а тим більше в бригаді або на

ділянці, виробляється цілком однакова продукція. Тому тут найчастіше

використовується умовно-натуральний метод, при якому один вид

242

продукції або роботи прирівнюється до іншого (який переважає) за

відносною трудомісткістю.

Приклад. Якщо в бригаді зроблено 20 виробів із трудомісткістю

8 чол-год, кожне з 10 виробів із питомою трудомісткістю 12 чол-год,

то умовно-натуральний обсяг продукції складає 20 + 10 × 12/8 = 35 ви-

робів.

Зрозуміло, при розрахунковому обсязі продукції і виробітку необ-

хідно використовувати незмінну (нормативну) трудомісткість одиниці

продукції. Застосування коефіцієнтів приведення до умовно-

натуральних показників за споживчими властивостями продукції (по-

тужність, маса, вміст корисних компонентів і т. ін.) для виміру продук-

тивності праці неприпустимо, тому що між цими показниками немає

функціонального зв’язку.

Щоб визначити динаміку або характеристики виконання плану з

продуктивності праці, розраховують індекси продуктивності, які є від-

носними величинами, за формулою

= ,

де О

, О

— відповідно обсяг виробленої продукції в натуральному ви-

разі в звітному і базисному роках;

, t

— затрати робочого часу на виробництво всієї продукції від-

повідно в звітному і базисному роках.

Продуктивність праці залежить від великої кількості факторів.

Фактори зміни певного показника — це сукупність усіх рушійних

сил і причин, що визначають динаміку цього показника. Відповідно,

фактори зростання продуктивності праці — це вся сукупність рушій-

них сил і чинників, що ведуть до збільшення продуктивності праці.

За своїм внутрішнім змістом та сутністю усі фактори зростання

продуктивності прийнято об’єднувати в три основні групи:

1. Матеріально-технічні, пов’язані з рівнем розвитку техніки та

технології, запровадженням у виробництво наукових відкриттів та

розробок, удосконаленням знарядь та засобів праці.

2. Організаційні, зумовлені організацією виробництва, праці та

управління.

3. Соціально-економічні, пов’язані зі складом робітників, рівнем

їхньої кваліфікації, умовами праці та побуту, ставленням працівників

до власності.

Матеріальною основою підвищення продуктивної сили праці та

її продуктивності є розвиток науки, техніки та технології, запрова-

дження у виробництво їхніх досягнень, тому група матеріально-

технічних факторів розглядається як провідна і та, що визначає інші

фактори.

243

До матеріально-технічних факторів зростання продуктивності пра-

ці належить підвищення технічного та енергетичного озброєння праці

на основі безперервного розвитку науково-технічного прогресу. Голо-

вними напрямами науково-технічного прогресу у виробництві є: меха-

нізація виробництва з переходом до автоматизації; збільшення одини-

чних потужностей машин та обладнання з підвищенням енерго-

озброєності праці; електрифікація виробництва; хімізація виробництва

в ряді галузей промисловості та сільському господарстві; створення

принципово нових технологій, які забезпечують інтенсифікацію виро-

бництва та різке скорочення витрат живої праці; зниження матеріало-

місткості продукції та економія матеріальних ресурсів; поглиблення

соціалізації машин та обладнання і т. ін. Важливе значення має осво-

єння нових потужностей джерел енергії — атомної, ядерної, геотерма-

льної, космічної.

Внаслідок дії матеріально-технічних факторів у декілька разів зро-

стає продуктивність праці і знижується технологічна трудомісткість

продукції. Зростання продуктивності праці за показником зниження

трудомісткості визначається за формулами

ЗТ

П100

100П

−

= або

Твих

ЗТ

100З

−

= ,

де П — підвищення продуктивності праці, %;

ЗТ

— зниження трудомісткості одиниці продукції, %;

— зниження трудомісткості одиниці продукції, люд.-рік;

вих

— вихідна трудомісткість, необхідна для виконання робіт з ви-

готовлення одиниці продукції до запровадження заходів, люд.-рік.

Наприклад, якщо внаслідок запровадження нового обладнання тру-

домісткість одиниці продукції знизиться, наприклад, на 12 %, тоді

продуктивність праці зросте на 13,6 % [12 × 100/(100 – 12)].

Якщо вихідна трудомісткість виготовлення деталі була, наприклад,

42 люд.-рік, а за рахунок запровадження нової технології вона змен-

шилась на 5 люд.-рік, то продуктивність праці зросте на 13,6 % [5 ×

× 100/(42 – 5)].

До організаційних факторів зростання продуктивності праці нале-

жить організація виробництва на рівні підприємств, галузей та націо-

нального господарства в цілому. Велике значення тут мають розмі-

щення підприємств по території, організація транспортних зв’язків як

у межах країни, так і з іноземними країнами; спеціалізація підприємств

та їх надійна наступна кооперація; організація матеріально-технічного

забезпечення, енерго-забезпечення, ремонтного обслуговування і т. д.

На підприємствах найважливішими завданнями поліпшення організа-

ції виробництва є: підвищення якості планування з урахуванням перс-

пективних потреб ринку, який розвивається; організаційно-технічна

244

підготовка виробництва; своєчасне запровадження нової техніки та

технології; модернізація діючого обладнання; забезпечення поточних

та капітальних ремонтів та безперебійної роботи машин, механізмів,

обладнання, апаратури, а також чітка організація внутрішньовиробни-

чого матеріально-технічного забезпечення.

Особливе місце серед організаційних факторів займає організація

праці. Вона тісно пов’язана з організацією виробництва та містить такі

напрями: раціональний поділ та кооперацію праці між різними катего-

ріями, групами працюючих та між окремими виконавцями; організа-

цію та обслуговування робочих місць; поліпшення санітарно-гігіє-

нічних умов праці з доведенням їх до комфортних, усунення різного

роду виробничих перешкод та небезпек; підготовку, перепідготовку та

підвищення кваліфікації кадрів; вивчення та системне розповсюджен-

ня передових прийомів та методів праці; організацію раціональних,

науково обґрунтованих режимів праці та відпочинку; укріплення тру-

дової та виробничої дисципліни. Велике значення в сучасних умовах

мають розвиток бригадної та інших організаційних форм колективної

праці, запровадження підрядних, орендних форм організації та стиму-

лювання праці, розвиток багатоверстатного та багатоагрегатного об-

слуговування в умовах автоматизованого та напівавтоматизованого

виробництва. Всі ці напрямки зводяться в систему наукової організації

праці.

Організація управління виробництвом також включає низку важли-

вих напрямів. На рівні управління господарством країни до її завдань

належать створення галузевих та територіальних органів управління

підприємствами, забезпечення їх ефективної взаємодії, координації ро-

боти підприємств як у межах країни, так і з близьким зарубіжжям. На

підприємствах завданнями організації управління є створення економіч-

ної та діючої управлінської структури, комплектація всіх підрозділів

компетентними керівниками та спеціалістами, їх правильний розподіл та

використання; в економічній сфері — організація внутрішньогосподар-

ського госпрозрахунку, оренди, акціонування підприємств, ефективного

стимулювання праці, а також контроль за виробництвом, реалізацією

продукції та всіма економічними показниками.

Організаційні фактори тісно пов’язані та являють собою єдину сис-

тему організації виробництва, праці та управління. Неповне викорис-

тання організаційних факторів, наявність організаційних недоліків від-

биваються на використанні робочого часу та через цей екстенсивний

показник впливають на продуктивність праці. Усі втрати робочого ча-

су, спричинені недоліками в організації праці та виробництва, за інших

рівних умов майже прямо пропорційно знижують продуктивність пра-

ці, а скорочення втрат забезпечує її зростання.

Наприклад, якщо розрахунковий оперативний час за зміну 410 хв, а

протягом зміни стався простій через тимчасову відсутність матеріа-

245

лів — 25 хв, то змінна продуктивність знизиться на 6,1 % ](410 – 25) /

/ 410 × 100 – 100].

Якщо втрати робочого часу будуть усунені, то й продуктивність

праці зросте пропорційно збільшенню фонду оперативного часу, в да-

ному прикладі — на 6,5 % [410/(410 – 25) × 100 – 100].

Так само впливає на продуктивність праці використання робочих

годин та днів у виробничому періоді (тижні, місяці, році). Розрахунки

можливого зростання продуктивності праці при поліпшенні викорис-

тання робочого часу виконуються за однією з таких формул:

100100

ФРЧ

БАЗ

ПЛ

−×= або

100100

П100

БАЗ

ПЛ

−×

−

де П — відсоток можливого зростання продуктивності праці за раху-

нок поліпшення використання робочого часу;

ФРЧ

ПЛ

— запланований (після здійснення організаційних заходів)

фонд робочого часу на одного працівника, змін, год або хв;

ФРЧ

БАЗ

— базовий (фактичний) фонд робочого часу до здійснення

заходів (у тих же вимірах);

пл

— залишковий (запланований) відсоток втрат робочого часу за

організаційними причинами після здійснення заходів (він може дорів-

нювати нулю);

баз

— базовий (фактичний до здійснення заходів) відсоток втрат

робочого часу.

Так, якщо в базовому році фонд робочого часу на одного робітника

становив 1680 год, а в плановому році за рахунок усунення організа-

ційних недоліків він зросте до 1820 год, то продуктивність праці зрос-

те на 8,3 % [1820/1680 × 100 – 100].

Аналогічно, хоч і менш точно, розраховується вплив організа-

ційних факторів на зростання продуктивності праці в днях (робочих

змінах).

Деякі організаційні заходи приводять безпосередньо по зниженню

трудомісткості. До них відносяться, наприклад, засоби з освоєння пе-

редових прийомів і методів праці, розширення виробничого профілю

та сумісництво функцій або навіть професій і т. ін.

Важливе місце в системі організаційних факторів посідає поліп-

шення структури кадрів — відносне скорочення управлінського пер-

соналу та збільшення в загальній чисельності промислово-виробни-

чого персоналу, частки виробничих робітників, а в складі останніх —

частки основних робітників. Чим вища частка виробничих робітників у

загальній чисельності промислово-виробничого персоналу, тим вища

246

при інших рівних умовах її продуктивність праці в середньому на од-

ного робітника. Розрахунок впливу цього фактора на продуктивність

праці можна провести за формулою

100100

ПР(БАЗ)

ПР(ПЛ)

−×= ,

де Д

ПР(ПЛ.)

і Д

ПР(БАЗ)

— відповідно запланована та базова частка вироб-

ничих робітників у загальній чисельності промислово-виробничого

персоналу, %.

Наприклад, якщо внаслідок організаційних заходів частка вироб-

ничих працівників зростає з 80 до 83 %, то продуктивність праці в роз-

рахунку на одного робітника зросте на 3,75 % (83/80 × 100 – 100).

Соціально-економічні фактори відіграють важливу роль у форму-

ванні показника продуктивності праці. Значення дії даних факторів

зумовлене тим, що і розвиток науково-технічного прогресу, і удоско-

налення матеріальної основи виробництва техніки, технології, і здійс-

нення різноманітних і нерідко доволі складних організаційних заходів

виникають не самі по собі, під впливом якихось сил природи, а виклю-

чно в результаті активної трудової діяльності людей, учасників суспі-

льного виробництва. Рухомою силою в цій трудовій діяльності є інте-

рес до досягнення певного результату, що дає можливість задоволь-

няти необхідні матеріальні та духовні потреби людей — учасників ви-

робництва.

Найважливіші соціально-економічні фактори, що впливають на

продуктивність праці:

— матеріальна та моральна зацікавленість у результатах праці як

індивідуальна, так і колективна;

— рівень кваліфікації робітників, якість їх професійної підготовки

та загальний культурно-технічний рівень;

— ставлення до праці, трудова дисципліна та внутрішня самодис-

ципліна, засновані на інтересах та вихованні;

— зміна форм власності на засоби виробництва та результати праці;

— демократизація політичного і виробничого життя та розвиток на

цій основі самоврядування трудовими колективами в умовах різних

форм власності.

Матеріальна та моральна зацікавленість працівників у результатах

праці як фактор підвищення її продуктивності діє в різних напрямах.

Найкоротшим та найдоступнішим є підвищення інтенсивності праці.

Воно дає негайний та очевидний результат. Але при цьому продуктив-

на сила праці не збільшується, а психофізичні межі підвищення інтен-

сивності праці досить жорсткі. Істотне зростання продуктивності праці

тільки за рахунок підвищення інтенсивності та збільшення енергетич-

них витрат організму робітника не може бути досягнуте.

247

В умовах ринку існуючі класифікації факторів зростання продук-

тивності праці необхідно доповнити ще хоча б двома новими групами

факторів, пов’язаними з:

— визначенням поточних витрат колишньої праці (сировини, мате-

ріалів, енергії і т. ін., що безпосередньо входять у продукт виробницт-

ва в кожному виробничому циклі);

— економічним та ефективним використанням основних виробни-

чих та невиробничих фондів (машин, механізмів, технологічного обла-

днання, апаратури, транспортних засобів, виробничих будівель та спо-

руд і т. п.).

Рівень продуктивності праці, як відомо, визначається кількістю

продукції, що припадає на одиницю робочого часу. Але якщо вихідні

розміри висловити в часі, то продуктивність праці розраховується як

відношення фонду робочого часу до трудомісткості продукції:

чр

П =

Це означає, що виробіток продукції прямо пропорційний кількості

часу, витраченого на її виробництво, і обернено пропорційний її тру-

домісткості. Якщо продуктивність праці зростає за рахунок збільшення

фонду робочого часу, то йдеться про екстенсивний шлях її підвищен-

ня, а якщо її зростання забезпечується зниженням трудомісткості, то

говорять про інтенсивний шлях, тому що зменшення витрат праці на

виготовлення продукції відбувається завдяки впровадженню нової

техніки, удосконаленню технології та організації виробництва, інтен-

сифікації виробничих процесів.

Фонд сукупного робочого часу на підприємстві витрачається част-

ково безпосередньо на виробництво продукції (цим зайняті основні

виробничі робітники), частково — на обслуговування і забезпечення

основного виробництва допоміжним складом робітників, а також — на

організацію і управління виробничим процесом спеціалістами і керів-

никами. Певно, що чим вища частка основних робітників у загальній

чисельності промислово-виробничого персоналу, тим більше буде ви-

роблено продукції, тим вище за інших рівних умов виявиться і загаль-

на продуктивність праці.

Таким чином, поліпшення використання сукупного робочого часу

досягається двома шляхами: ліквідацією втрат робочого часу і поліп-

шенням структури кадрів, тобто підвищенням частки основних робіт-

ників у загальній чисельності працюючих.

Виявлення наявних резервів здійснюється на підставі аналізу рівня

і динаміки продуктивності праці на окремих ділянках виробництва або

248

за видами робіт у поточному і попередніх періодах. Визначається по-

вна трудомісткість з виразу

упробстехупрвирповн

ТТТТТТ ++++= ,

де Т

повн

— повна трудомісткість;

вир

— виробнича трудомісткість;

упр

— трудомісткість управління;

тех

— технологічна трудомісткість;

обс

— трудомісткість обслуговування.

Трудомісткість продукції може виражатися в різноманітних кількі-

сних показниках залежно від того, витрати праці яких категорій робіт-

ників враховуються при виробництві тієї або іншої продукції. Якщо

враховуються витрати праці тільки основних робітників, що беруть

безпосередню участь у виготовленні продукції, то це буде технологіч-

на трудомісткість; витрати праці робітників, що забезпечують і обслу-

говують виробництво в основних і допоміжних цехах, становлять тру-

домісткість обслуговування; витрати праці усіх робітників, що

забезпечують і обслуговують виробництво — виробничу трудоміст-

кість, тобто Т

вир

= Т

тех

+ Т

обс

. Витрати праці керівників, спеціалістів,

технічних виконавців та іншого персоналу складають трудомісткість

управління, а всі три елементи — повну трудомісткість. Для розрахун-

ку економії зіставляють витрати праці на виконання якогось виду робіт

або виготовлення того чи іншого продукту до впровадження заходу,

що знижує трудомісткість і після його впровадження.

При вимірюванні трудомісткості в часі економія (Е

) в робочій силі

визначається за формулою

КФ

ВРЧ

= ,

де Т

— економія витрат праці на операції, нормо-год.;

рч

— річний фонд робочого часу 1 робітника, год.;

— плановий коефіцієнт виконання норм на даній операції;

М — кількість операцій (виробів) до кінця року.

При вимірюванні трудомісткості робіт у людино-годинах економію

праці в результаті якогось заходу можна обчислити за формулою

t××−= М)Т(ТЕ

пбК

де Т

і Т

— витрати часу на досліджуваний обсяг роботи в базисному і

плановому періодах;

М — обсяг роботи (кількість виробів, операцій) протягом року;

t — час роботи нового обладнання, нової технології в плановому

році.

249

Якщо замість кількості оброблюваної продукції (обсягу робіт), ві-

домі дані про чисельність робітників на новому обладнанні або удо-

сконаленому технологічному процесі і підвищення продуктивності но-

вого обладнання (технології) порівняно зі старим, то зниження

трудомісткості або економію робочої сили можна визначити як розмір,

обернений зростанню продуктивності праці. Так, якщо продуктивність

праці зросла на n %, то індекс продуктивності буде (100 + n)/100, ін-

декс трудомісткості 100/(100 + n), а економія становитиме 1 – 100/

/ (100 + n).

У цьому випадку економію робочої сили можна розрахувати за фо-

рмулою

t××













−=

Н100

100

1ЕК ,

де Ч

— кількість робітників, зайнятих на даному устаткуванні або в

даному технологічному процесі;

Н — норма обслуговування;

t — час роботи нового обладнання (частина планового року).

При наявності абсолютних даних про обсяг продукції і виробіток у

базисному і плановому періодах економію робочої сили можна визна-

чити за формулою

Е −=

де М

— обсяг роботи або маса виробленої продукції в плановому пе-

ріоді;

і В

— виробіток одного робітника в базисному і плановому пе-

ріодах.

Так розраховується ефективність заходів щодо зростання продук-

тивності праці й економії робочої сили в результаті підвищення техні-

чного рівня виробництва — механізації й автоматизації виробничих

процесів, запровадження нових видів устаткування, модернізації верс-

татів і машин, удосконалення технології і т. і.

Продуктивність праці зростає прямо пропорційно збільшенню фо-

нду робочого часу в середньому на одного робітника.

Якщо втрати робочого часу становили в базисному періоді m %, а в

плановому намічено їх скоротити до n %, то продуктивність праці ро-

бітника підвищиться на

100(%)100

100

−×

−

Наприклад, втрати робочого часу на якійсь ділянці виробництва

складають 15 % і є можливість скоротити їх при здійсненні відповід-

250

них заходів до 5 %, тоді це підвищить продуктивність праці на 11,8 %

[(100 – 5)/(100 – 15) × 100 – 100].

Так само визначається зростання продуктивності праці при зни-

женні браку продукції й інших непродуктивних витрат робочого часу.

При розрахунку продуктивності праці з економії робочої сили ви-

раз буде такий:

100(%)

100

−

Наприклад, намічено скоротити внутрішньозмінні втрати робочого

часу з 10 до 5 %; економія в цьому випадку буде дорівнювати 5,26 [(10 –

– 5)/(100 – 5) × 100].

Якщо цей захід поширюється на 500 робітників, то економія чисе-

льності становить 26 чол. (500 × 5,26/100).

Таким чином, резерви зростання продуктивності праці — це такі

можливості її підвищення, які вже виявлені, але з різних причин поки

що не використані. Резерви використовуються і знову виникають під

впливом науково-технічного прогресу. Кількісно резерви можна ви-

значити як різницю між максимально можливим і реально досягнутим

рівнем продуктивності праці в конкретний момент часу. Таким чином,

використання резервів зростання продуктивності праці — це процес

перетворення можливого у дійсне.

Оскільки резерв — це фактично відрізок фактора, можливий для

використання в конкретний момент часу, резерви зростання продукти-

вності праці класифікують так само, як і фактори.

Оскільки резерви підвищення продуктивності праці реалізуються в

усіх галузях народного господарства, то за сферою дії вони можуть бу-

ти поділені на народногосподарські, галузеві, міжгалузеві, внутріш-

ньовиробничі. Останні, в свою чергу, поділяються на загальновироб-

ничі, цехові і резерви підвищення продуктивності праці на конкрет-

ному робочому місці.

Народногосподарські резерви пов’язані з розвитком усіх напрямів

НТП, раціональним розміщенням продуктивних сил, нівелюванням рі-

вня економічного розвитку районів країни, вдосконаленням управлін-

ня і планування.

До галузевих резервів відносять спеціалізацію, концентрацію і

комбінування виробництва, удосконалення технології, розповсюджен-

ня передового досвіду, кращих технічних досягнень у межах галузі.

Міжгалузеві резерви визначаються використанням можливостей

ефективнішого функціонування виробництва в одній галузі для підви-

щення продуктивності праці в суміжних галузях. Так, підвищення яко-

сті сировини, що видобувається в добувних галузях, дає економію і

підвищення продуктивності праці в обробних галузях.