Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

виконання з боку держави.

Батьківщиною правового прецеденту традиційно вважається Англія, де

на ранніх етапах формування державності основним джерелом права був

правовий звичай. Розвиток суспільних відносин привів до централізації влади,

що в умовах відсутності законодавчих актів викликало потребу винесення

судами подібних рішень при розгляді аналогічних справ. Так виник судовий

прецедент як джерело права.

Правовий прецедент (від лат. praecedens – той, що передує) – це джерело

права, що виражене в об’єктивному рішенні органу держави, містить юридичне

положення або надає тлумачення спірному питанню, або ж вирішує в певному

розумінні не передбачене в законі питання, якому надається формальна

обов’язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. При розгляді

справи суддя повинен обов’язково врахувати обставини справи, у зв’язку з

якими було прийнято певне рішення. Дотримання цих правил має на меті

досягнення високого рівня одноманітності судової практики. Офіційно

вважається, що суддя не створює право, а вирішує справи відповідно з

існуючими (в законі або у раніше вирішеній справі) правовими нормами.

Правовий прецедент є основним джерелом права країн англосаксонської

правової системи.

Всупереч традиційному підходу до закону як основного, а іноді і єдиного

джерела права у країнах романо-германської правової системи, сучасна

юридична наука на підставі існуючої практики поступово досліджує і

обґрунтовує договір нормативно-правового змісту як джерело права, яке в

розвиненому громадянському суспільстві стає однією з головних юридичних

форм існування правових норм. Нормативно-правовий договір – це

двостороння чи багатостороння угода між суб’єктами, що містить норми права.

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ, який прийнятий

компетентним органом держави або уповноваженим суб’єктом і встановлює,

змінює, припиняє чи конкретизує певну норму права, містить розпорядження

загального характеру і постійної дії, розрахований на багаторазове

застосування. Нормативно-правовий акт формується державними органами в

процесі правотворчості.

У деяких правових системах діє правова доктрина як джерело права.

Правова доктрина – це сукупність наукових знань про певне правове явище,

які знаходять прояв у вигляді ідеї, концепції тощо.

Особливе місце серед джерел права займають канонічні норми –

правила поведінки загальнообов’язкового характеру, встановлені або

затверджені церквою з метою регламентації певних сфер суспільних відносин у

межах власної компетенції. У християнських країнах змістом канонічних норм

вважають символи віри, вчення Ісуса Христа та апостолів, Старий і Новий

Завіт, порядок богослужіння тощо.

Поняття та види нормативно-правових актів

Нормативний акт займає особливе місце в системі правових актів. Його

варто відрізняти від актів застосування й тлумачення права. За юридичною

силою всі нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і

підзаконні акти.

Юридична сила – це основна властивість нормативно-правових актів

діяти та породжувати правові наслідки: виникнення, зміну, припинення

правовідносин.

Закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку

органом законодавчої влади або референдумом, який виражає волю народу,

володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні

відносини.

Підзаконні акти видаються на основі та на виконання законів і містять

юридичні норми. Незважаючи на те, що в нормативно-правовому регулюванні

соціальних зв’язків головне й визначальне місце займає закон. Однак,

підзаконні акти теж мають дуже важливе значення в житті будь-якого

суспільства, відіграючи допоміжну і деталізуючу роль.

Виділяють такі види підзаконних актів, розташовані по ієрархії: Укази й

розпорядження Президента України; Постанови і розпорядження Уряду

України; Постанови пленумів Верховного Суду України та Вищого

Господарського Суду України; накази, інструкції, положення тощо міністерств,

відомств, державних комітетів.

Накази – розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як

правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-

правові акти, або продовжується строк їх дії. Інструкції – установлюють

порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої

діяльності. Положення, статути – закріплюють правове положення, структуру,

функції і компетенцію певної державної організації. Ці акти приймаються на

основі і відповідно до законів України, указів і розпоряджень Президента

України, постанов і розпоряджень Уряду України, регулюють суспільні

відносини, що знаходяться у межах компетенції даної виконавчої структури.

Тема 3. Система права і система законодавства

Поняття та загальна характеристика системи права

В юридичній науці існують на перший погляд схожі категорії – „правова

система” та „система права”, хоча, з точки зору змісту, ці категорії мають

суттєві відмінності.

Правова система – це сукупність юридичних норм, принципів,

інститутів, правових установок, правових поглядів, гіпотез, ідей, правової

культури. Іншими словами правова система охоплює нормативну,

організаційну, концептуальну, культурну сторони правової реальності.

Обумовлена об’єктивними закономірностями розвитку держави і

суспільства правова система відіграє одне з провідних місць при

характеристиці права, стану законодавства тощо. Структура правової системи –

це її внутрішня будова, якій притаманні єдність, цілісність та взаємозв’язок

елементів цієї системи.

Структурними елементами правової системи є: 1) суб’єкти права – це

фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін.), юридичні

особи – державні та недержавні підприємства, установи, об’єднання громадян,

у тому числі й держава; 2) правові норми та правові принципи; 3) правові

відносини; 4) правова свідомість і правова культура; 5) законність та

правопорядок тощо.

Система права – це сукупність впорядкованих і взаємо узгоджених між

собою норм права, які характеризують її внутрішню будову. Саме системність

суспільних відносин надає праву системних властивостей і зумовлює його

структуру, яка складається з таких елементів:

1) норма права – це загальнообов’язкове, формально визначене та

санкціоноване державою правило поведінки, яке міститься в нормативно-

правовому акті з метою врегулювання суспільних відносин. Норма права – це

первинний елемент системи права, який відбиває основні властивості права:

нормативність, формальну визначеність, державну примусовість;

2) правовий інститут – це сукупність відокремлених,

взаємопов’язаних правових норм, що утворюють частину галузі права та

регулюють певну сторону однорідних суспільних відносин;

3) норми права створюють галузь права не безпосередньо, а через

інститути. Відповідно інститут права відрізняється від галузі права передусім за

обсягом правового регулювання, він регулює не всю сукупність якісно

однорідних суспільних відносин, а лише одну їх сторону (наприклад, галузь

конституційного права – охоплює інститути громадянства, виборчого права

тощо). Галузі права можна поділити на матеріальні та процесуальні.

Систему права можна розподілити на публічне право і приватне право.

Основним критерієм розподілу в даному випадку є метод правового

регулювання певних однорідних суспільних відносин. Цивільне, сімейне та

трудове складають приватне право, а всі інші галузі – публічне право.

Вирішальним в даному випадку є склад суб’єктів і характер побудови

правовідносин. У приватному праві – це рівноправність суб’єктів (громадян та

юридичних осіб), їх вільне волевиявлення, переважно диспозитивний метод

правового регулювання. В публічному праві – це відносини влади і

підпорядкування, оскільки однією зі сторін правовідносин має бути держава

або її органи. Для публічного права характерний імперативний метод правового

регулювання.

Предмет і метод правового регулювання

Поділ системи права на галузі відбувається на підставі певних критеріїв,

основними серед яких є такі: 1) предмет правового регулювання; 2) метод

правового регулювання.

Предмет правового регулювання визначає на яку групу однорідних

суспільних відносин спрямована дія норм права (відповідає на запитання про

те, що саме, які конкретні суспільні відносини регулюються нормами права).

Суспільні відносини можуть бути земельними, фінансовими, цивільними,

господарськими тощо. Відповідно до того, які сфери суспільних відносин

регулюються нормами права, таким є і предмет правового регулювання.

Метод правового регулювання – це сукупність прийомів і способів, за

допомогою яких здійснюється вплив на певний вид суспільних відносин

(відповідає на запитання про те, яким чином здійснюється вплив на суспільні

відносини інструментарієм права з метою їх урегулювання).

Існує така класифікація методів правового регулювання:

1) імперативний метод (метод владного зобов’язання) – заснований на

владних приписах державних органів, які чітко встановлюють порядок

виникнення права і обов’язків суб’єктів, санкції за порушення цих обов’язків у

вигляді заборон та покарань (притаманний переважно для публічних галузей

права); 2) диспозитивний метод – передбачає можливість обрання суб’єктами

правових відносин варіанту поведінки у межах чинного законодавства

(притаманний переважно для приватних галузей права).

Специфіка окремих видів суспільних відносин передбачає використання

декількох методів правового регулювання.

Поняття та структура системи законодавства

На відміну від системи права, яка характеризує передусім зміст права,

система законодавства відображає властивість специфіки форми права.

Система законодавства – це всі впорядковані нормативно-правові акти

окремої держави. Структура системи законодавства – це внутрішня організація

системи нормативно-правових актів, яка виражається в їх єдності,

об’єктивності, визначеності, а також у розподілі законів і підзаконних

нормативно-правових актів за галузями.

Структура системи законодавства – це його внутрішня будова, яка

зумовлена системою права та характеризує внутрішнє об’єднання нормативно-

правових актів (законів і підзаконних нормативно-правових актів), а також їх

розподіл за інститутами, підгалузями та галузями.

Структура системи законодавства має такі різновиди: 1) галузева –

передбачає розподіл нормативно-правових актів за предметом правового

регулювання (горизонтальна); 2) субординаційна (ієрархічна) – тобто розподіл

нормативно-правових актів залежно від юридичної сили (Конституція України

та конституційні закони; закони України; постанови Верховної Ради України;

укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України та ін.).

Взаємозв’язок системи права і системи законодавства полягає в тому, що

ці дві самостійні категорії є виразом права, його внутрішньої і зовнішньої

сторони, і тому з’ясування характеру їх співвідношення має важливе

теоретичне і практичне значення. В першу чергу, необхідно зазначити, що

система права і система законодавства є різними за своєю природою

категоріями. Система права відображає об’єктивні закономірності суспільного

розвитку, і від ступеня цієї об’єктивності залежить зміст системи законодавства

та ефективність його реалізації. Право – це інформаційно-управляюча система,

а законодавство – система, призначення якої полягає у збереженні правової

інформації й оптимізації її використання.

Систематизація нормативно-правових актів – це діяльність

компетентних державних органів та уповноважених організацій з метою

впорядкування і вдосконалення дії всіх нормативно-правових актів, відміни чи

зміни застарілих норм і створення нових, відповідно до потреб та розвитку

суспільного життя.

В юридичній літературі виділяються такі форми систематизації:

І. Інкорпорація – це форма систематизації, що передбачає об’єднання в

певному порядку чинних нормативно-правових актів у збірники без внесення

змін до їх змісту.

ІІ. Кодифікація – це діяльність правотворчих державних органів зі

створення нового, систематизованого нормативно-правового акта, шляхом

глибокого переопрацювання чинного законодавства і внесення до нього

суттєвих змін.

IІІ. Консолідація – це форма систематизації, метою якої є об’єднання

кількох нормативно-правових актів, що регулюють однорідну сферу суспільних

відносин в один нормативно-правовий акт без суттєвих змін його змісту.

Таким чином, сутність консолідації полягає в об’єднанні норм, що

містяться в розрізнених нормативно-правових актах, в єдиний, більш

ефективний для використання.

Тема 4. Реалізація норм права і правові відносини

Поняття та форми реалізації норм права

Право відіграє важливу роль у житті особи, суспільства і держави, адже

воно врегульовує базові суспільні відносини, забезпечує реалізацію прав і

свобод та виконання обов’язків суб’єктами права. Здійснення цих функцій

залежить, передусім, від втілення вимог приписів правових норм у суспільне

життя та юридичну практику, тобто право – це певні теоретичні можливості, які

стають дійсністю лише в практичних діях (поведінці) фізичних, юридичних

осіб і держави.

Реалізація норм права – це процес втілення приписів правових норм у

поведінку суб’єктів права та їх практичну діяльність зі здійснення суб’єктивних

прав і виконання юридичних обов’язків.

Реалізація норм права – це складний процес, в якому беруть участь не

тільки носії суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, але і держава в особі

різних державних органів: правотворчих, правозастосовних, правоохоронних.

У теорії права виділяють різноманітні підходи щодо класифікації

правових норм, серед них слід виділити такі. Наступні за суб’єктами реалізацію

норм права поділяють на індивідуальну і колективну. За характером дії

(поведінки) суб’єктів права: на активну і пасивну (утримання від здійснення

деяких варіантів поведінки) правореалізацію. Залежно від методів, якими

забезпечується реалізація правових норм, виділяють – добровільну та

примусову. За способами правового регулювання (дозволи, заборони,

зобов’язання) розрізняють такі форми реалізації, як використання, дотримання і

виконання.

Використання норм права – це форма реалізації уповноважуючих норм

права, яка полягає у тому, що учасники правовідносин на власний розсуд

використовують закріплені в нормах права можливості щодо реалізації

суб’єктивних прав та юридичних обов’язків (наприклад, використання права на

здобуття освіти). Ця форма реалізації притаманна уповноважуючим нормам

права, які встановлюють суб’єктивні права фізичних і юридичних осіб, що

обумовлює відповідно активну і пасивну поведінку цих суб’єктів.

Суб’єктивне право може бути реалізоване шляхом власних фактичних дій

правомочного суб’єкта (власник автомобіля використовує його на власний

розсуд), за допомогою здійснення юридичних дій (дарування або продаж

автомобіля в кредит тощо), через пред’явлення вимоги до зобов’язаної сторони

(вимога до боржника повернути борг), а також у формі домагання, тобто

звернення до компетентного державного органу за захистом порушеного права

(якщо боржник відмовляється повернути борг).

Дотримання норм права – це форма реалізації забороняючих норм

права, яка своїм змістом передбачає пасивну поведінку суб’єктів права, тобто їх

утримання від вчинення заборонених правом дій (наприклад, не порушення

правил дорожнього руху). Тут реалізуються заборонні і охоронні норми. Для

дотримання заборон необхідно утримуватися від вчинення заборонених дій,

тобто це пасивна поведінка суб’єктів права.

Виконання норм права – це форма реалізації зобов’язуючих норм права,

змістом якої є активна поведінка суб’єктів права стосовно виконання

покладених на них обов’язків, що передбачені нормами права (наприклад,

сплата податків). Ця форма реалізації притаманна зобов’язальним нормам, які

встановлюють юридичні обов’язки суб’єктів права – як фізичних, так і

юридичних осіб.

Використання, дотримання і виконання відносяться до безпосередніх

(звичайних) форм реалізації правових норм. Це пояснюється, передусім тим, що

адресовані суб’єктам суспільних відносин приписи правових норм

перетворюються в повсякденне життя безпосередньо їх дією (поведінкою), не

потребуючи стороннього втручання з боку держави. Однак мають місце

випадки, коли цих форм реалізації правових норм виявляється недостатньо, що

відповідно вимагає втручання в процес правореалізації компетентних

державних органів та їх посадових осіб. Саме тоді виникає суспільна потреба в

особливій формі реалізації правових норм – правозастосуванні.

Таким чином, застосування норм права – це владна діяльність

компетентних державних органів, їх посадових осіб та інших наділених такими

повноваженнями суб’єктів, що має персоніфіковану, тобто індивідуальну,

спрямованість, здійснюється на основі юридичних фактів та відповідно до

вимог конкретних правових норм.

Поняття й ознаки правових відносин

Відносини, які існують в суспільстві між людьми, їх групами та

організаціями, – це своєрідні взаємозв’язки між їх учасниками. Вони

об’єднують індивідів у їх спільній діяльності і переважно виникають,

змінюються або припиняються за волевиявленням суб’єктів.

Правові відносини характеризують об’єктивний розвиток суспільних

відносин, зокрема, економічних, соціальних, культурних. Вони мають на меті

врегулювання та впорядкування певних суспільних відносин, які існують між

людьми.

Ознаками правових відносин є такі: 1) особливий різновид суспільних

відносин, що виникають, змінюються або припиняються на основі норм права;

2) виникають між конкретними суб’єктами, кожен з яких реалізує суб’єктивні

юридичні права (правомочна сторона, наприклад, кредитор) або виконує

суб’єктивний юридичний обов’язок (зобов’язана сторона, наприклад,

позичальник); 3) свідомо-вольова діяльність суб’єктів. Реалізація

правовідносин є можливою за волевиявленням усіх учасників (наприклад,

договір купівлі-продажу) або одного із них (наприклад, виклик до суду);

4) юридичний зв’язок між суб’єктами здійснюється шляхом реального

використання ними суб’єктивного юридичного права або виконання

суб’єктивного юридичного обов’язку; 5) реалізація суб’єктивних прав і

виконання юридичних обов’язків охороняється державою, забезпечується

можливістю застосування державного примусу. В більшості випадків реалізація

суб’єктивного юридичного права або виконання суб’єктивного юридичного

обов’язку здійснюється без застосування заходів державного примусу.

Отже, правові відносини – це особливий різновид врегульованих

нормами права суспільних відносин, учасники яких мають суб’єктивні права і

юридичні обов’язки. У межах цих правовідносин життєдіяльності особи,

держави, суспільства забезпечений цивілізований і стабільний характер.

Склад (структура) правових відносин – це сукупність певних

елементів, що визначаються як суб’єкт, об’єкт і зміст.

Суб’єкти і об’єкти правовідносин

Суб’єкти правовідносин – це учасники правових відносин, які мають

суб’єктивні права та здатні виконувати юридичні обов’язки.

Види суб’єктів права: 1) фізичні особи – це індивідуальні суб’єкти

правовідносин, а саме: громадяни, тобто особи, які мають громадянство

конкретної держави; іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди);

особи, які мають подвійне громадянство (біпатриди). Спеціальним

індивідуальним суб’єктом є посадові особи – представники влади, службовці,

які мають особливий статус, визначений законом; 2) колективні суб’єкти:

державні органи; підприємства, установи й організації; органи місцевого

самоврядування; об’єднання громадян (політичні партії та громадські

організації). Усі названі колективні суб’єкти, як правило, є юридичними

особами, тобто організаціями, що мають відокремлене майно, печатку,

особистий рахунок і статут, зареєстровані в державних органах, можуть своїми