Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

загальносоціальні та спеціально-юридичні.

1. Загальносоціальні – характеризують соціальний вплив права на

суспільне життя: політику, економіку, культуру тощо, виключаючи

застосування спеціальних юридичних засобів. Серед загальносоціальних

функцій доцільно виділити такі: гуманістичну; організаційно-управлінську;

інформаційно-орієнтаційну; пізнавальну; ідеологічно-виховну.

Спеціально-юридичні – розкривають сутність та зміст юридичного

призначення права, його специфічну регулятивну природу. До спеціально-

юридичних функцій права відносять регулятивну та охоронну. Регулятивна –

це напрямок впливу права з метою врегулювання суспільних відносин,

забезпечення механізму їх функціонування шляхом закріплення правового

статусу особи, встановлення прав, свобод та обов’язків громадян у нормативно-

правових актах. Охоронна функція права – це напрямок правового впливу,

який реалізується, передусім, компетентними державними органами шляхом

прийняття державно-владних рішень, спрямованих на охорону позитивних

(політичних, економічних, національних, колективних та індивідуальних)

суспільних відносин, забезпечення їх недоторканності з боку правопорушників.

Як регулятивна, так і охоронна функції права покликані реалізувати

основне соціальне призначення права – впорядкування суспільних відносин,

забезпечення стабільності та правопорядку в державі та суспільстві.

Співвідношення, взаємозв’язок держави і права

Єдність між даними явищами полягає в тому, що держава і право:

1) виникають і розвиваються спільно; 2) мають однакові підходи до сутності та

типології; 3) виступають засобами управління, інструментами влади;

4) покликані поєднувати та забезпечувати особисті, групові і суспільні

інтереси; 5) засновані на єдиній базі, визначаються соціально-економічними і

духовними факторами і т.п.

Відмінності між державою і правом: 1) якщо держава є особливою

організацією політичної влади, то право – соціальним регулятором; 2) якщо

держава виражає силу, то право – волю; 3) якщо первинним елементом держави

є державний орган, то первинним елементом права – норма; 4) вони не

співпадають за формами, функціями тощо.

Взаємодія держави і права проявляється в тому, що, з одного боку, вплив

держави на право полягає в тому, що саме держава за нинішніх умов формує,

змінює, скасовує норми права (правотворчість), а також реалізує та охороняє

його (правозастосування). З іншого боку, право впливає на державу,

впорядковуючи діяльність державного апарату, встановлюючи компетенцію

його органів.

Виділяють два основних типи взаємовідносин між державою і правом:

1) коли держава стоїть над правом, виступаючи визначальним фактором

розвитку соціальних відносин (характерно для антидемократичних держав);

2) коли право стоїть над державою, обмежуючи її (характерно для правових

держав).

Сутність, зміст і структура права

Різноманітні підходи до з’ясування терміна „право”, як складного за

змістом та формою існування суспільного явища, по-різному визначали його

сутність: державна воля, божественна воля, воля пануючого класу, вираження

суспільних інтересів, міра свободи та справедливості, спосіб реалізації прав і

свобод людини тощо. Загалом сутність права можна звести до двох підходів:

класового та загальносоціального, кожен з них притаманний для певного

історичного періоду.

Під сутністю права в радянській літературі розглядалася втілена в закон

воля пануючого класу, зміст якої визначався матеріальними (економічними)

умовами життя цього класу. Це давало підстави зробити висновок про те, що

немає сутності права взагалі, а є лише сутність історичних типів права

(рабовласницького, феодального, буржуазного, соціалістичного) зі

специфічними для кожного з них якостями, абстракціями і категоріями. Право в

цій ситуації є невід’ємним компонентом влади панівного або правлячого класу,

використовується, з одного боку, для задоволення інтересів і забезпечення

свободи одних, а з іншого – для утримання в покорі, обмеження свободи інших.

Отже, класовий підхід розглядає право як систему встановлених і

гарантованих державою юридичних норм, що відображають державну волю

економічно пануючого класу.

Загальносоціальна сутність права полягає в тому, що право виражає

волю більшості населення, яка сформувалась в результаті компромісів між

різними категоріями суспільства.

Водночас, необхідно зазначити, що сутність права є багатогранною,

зокрема виділяють також релігійний, національний, расовий та інші підходи до

з’ясування сутності права, що відповідно закріплюється у формах права

(нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий звичай,

правовий прецедент, канонічні норми та тощо). Сутність права безпосередньо

залежить від того, хто створює право, кому воно служить та що виражається в

його змісті.

Зміст права – характеризує волю правотворця (законодавця), який

виражає волю народу і закріплює її в правових нормах, за допомогою яких

здійснюється регулювання суспільних відносин. Зміст права – це закріплені в

правових нормах суб’єктивні права (дозволи), юридичні обов’язки

(зобов’язання) та заборони.

Структура права – це внутрішня будова права (система права), спосіб

організації та взаємодії його елементів.

За субординацією у правовому регулюванні право (галузі права) можна

поділити на: матеріальне і процесуальне. Матеріальне право – це сукупність

норм права, за допомогою яких держава безпосередньо регулює суспільні

відносини, а саме: конституційні, адміністративні, фінансові, кримінальні,

земельні, цивільні, трудові, сімейні тощо. Ці норми закріплюють порядок

формування, структуру, правовий статус державних органів та їх посадових

осіб, юридичних і фізичних осіб, форми власності тощо. Відповідно

виокремлюються такі матеріальні галузі права, як: адміністративне,

конституційне, кримінальне, трудове, цивільне, фінансове та ін.

Процесуальне право – це сукупність норм права, які регулюють порядок

застосування норм матеріального права, а саме: відносини, що виникають в

процесі розгляду і вирішення, оскарження кримінальних, цивільних та

господарських справ, мету, завдання і обов’язки суду при здійсненні

правосуддя, права і обов’язки сторін. Воно походить від матеріального та має

на меті обслуговування його інтересів, хоча характеризується відносною

самостійністю, єдністю та диференціацією процесуальних норм на галузі та

інститути. Відповідно до процесуальних галузей права відносяться цивільно-

процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове, останнім часом

з’являються нові галузі процесуального права: конституційно-процесуальне,

адміністративно-процесуальне та ін.

Матеріальне та процесуальне право співвідносяться як зміст та форма,

адже процесуальні норми відображають порядок реалізації матеріальних норм

права, що відповідно є однією з передумов ефективного впливу права на

суспільні відносини.

За функціональним призначенням (функціями права) право можна

розподілити на такі галузі: Регулятивне право – це сукупність норм права, які

регулюють поведінку суб’єктів права шляхом закріплення суб’єктивних прав та

юридичних обов’язків. Охоронне право – це сукупність норм права, які мають

на меті охорону суспільних відносин, забезпечення їх недоторканності з боку

правопорушників, недопущення та зменшення правопорушень, а також

витіснення тих негативних відносин, які не відповідають об’єктивним законам

розвитку суспільства, шляхом застосування засобів державно-владного впливу.

За предметом і методом правового регулювання право можна поділити на

такі групи: публічне право – сукупність норм права, які регулюють відносини

та закріплюють порядок організації, формування, структуру, правовий статус

державних органів, захисту суверенітету, територіального устрою та

правопорядку, міждержавні стосунки тощо. Відповідно до публічних галузей

права відносяться конституційне, міжнародне публічне, адміністративне,

кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне тощо.

Особливістю публічного права є те, що воно врегульовує відносини приватних

осіб з державою, а також між державними органами та між державами, інші

суспільні відносини публічного характеру. Приватне право – це сукупність

норм права, що регулюють суспільні відносини у сфері приватного інтересу

(майнові, особисті немайнові, шлюбно-сімейні, трудові відносини тощо).

Відповідно до приватних галузей права відносяться: цивільне, сімейне, трудове,

авторське, житлове, міжнародне приватне тощо. Приватне право регулює

відносини між фізичними та юридичними особами, які виникають, змінюються

та припиняються за волею цих осіб, встановлює певні межі їх дій.

Разом з цим, незважаючи на певне розмежування в системі права, яке є

досить умовним – приватне право, забезпечуючи права і законні інтереси

фізичних осіб та їх об’єднань, не може бути повністю автономним від

публічного, адже охороняється та захищається ним.

Залежно від обов’язковості виконання вимог правових норм у структурі

права виділяють також: об`єктивне (позитивне) право – це система норм

права, що встановлюються державою і містяться у виданих компетентними

державними органами нормативно-правових актах. Виконання норм

об`єктивного права не залежить від волі суб’єкта (наприклад, обов’язок

сплачувати податки, захищати Вітчизну, заборона переходити дорогу у

невстановлених для цього місцях тощо). Суб`єктивне право – це вид і міра

індивідуальних можливостей суб`єкта права щодо виконання певних дій,

реалізації встановлених нормами об`єктивного (позитивного) права прав і

свобод людини і громадянина. Право в суб’єктивному значенні є

персоніфікованим, тобто належить конкретній особі, а його реалізація

безпосередньо залежить від волі суб`єкта (наприклад, реалізація права на

освіту, на звернення, на підприємницьку діяльність тощо).

Характеристика галузей права України

Основними галузями сучасного права України є: конституційне,

адміністративне, цивільне, кримінальне, трудове, сімейне, фінансове, земельне,

екологічне, цивільно-процесуальне та ін.

Конституційне право – це сукупність норм, що регулюють основи

суспільного і державного ладу, закріплює основні права і свободи людини та

громадянина, визначає форму держави, повноваження вищих органів державної

влади та органів місцевого самоврядування, державні символи, територіальний

устрій.

Адміністративне право – сукупність норм, що регулюють відносини в

сфері державної виконавчої влади та державного управління, а саме систему і

повноваження виконавчих органів влади і посадових осіб, закріплює права і

обов’язки громадян у їх взаємовідносинах з цими органами, визначає поняття і

види адміністративних правопорушень тощо.

Цивільне право – це сукупність норм права, що регулюють майнові та

пов’язані з ними особисті немайнові відносини, засновані на рівності і майновій

самостійності їх учасників.

Кримінальне право – сукупність норм, що закріплюють підстави і

принципи кримінальної відповідальності, встановлюють види покарань за

скоєння злочинів, з метою охорони прав і свобод людини, громадянина,

громадського порядку, власності, забезпечення миру та запобігання злочинам.

Трудове право – це сукупність норм, що регулюють трудові відносини

між роботодавцем і працівником, визначаючи основні трудові права і обов’язки

працівників, порядок укладання і розірвання трудового договору, робочий час і

час відпочинку тощо.

Сімейне право – це сукупність норм, що регулюють відносини у галузі

шлюбу і сім’ї, а саме: умови і порядок укладання шлюбу, розірвання шлюбу,

регулювання особистих немайнових і майнових відносин між членами сім’ї

тощо.

Фінансове право – це сукупність норм, що регулюють відносини, які

визначають порядок формування і розподілу бюджетних коштів, затвердження

бюджету, а також порядок грошового обігу, оподаткування, діяльності банків

тощо.

Земельне право – це сукупність норм, що регулюють питання, пов’язані

зі встановленням власності на землю, умови і порядок землекористування,

правовий режим земель тощо.

Екологічне право – це сукупність норм права, що визначають засоби,

форми і порядок охорони навколишнього природного середовища. Норми цієї

галузі права забезпечують право кожного на сприятливе довкілля.

Цивільно-процесуальне право – це сукупність норм права, що

визначають порядок цивільного судочинства, а саме: встановлюють порядок

розгляду та вирішення судами справ, що виникають з цивільних, сімейних,

трудових, земельних та інших правовідносин.

Кримінально-процесуальне право – це сукупність норм права, що

визначають порядок провадження в кримінальних справах під час дізнання,

досудового слідства і розгляду справи судом.

Поняття і ознаки норм права

До специфічних ознак, що характеризують норми права, необхідно

віднести такі:

норми права – це встановлені державою з метою врегулювання відносин

у суспільстві загальнообов’язкові правила поведінки людей, що повинні

виконувати всі без виключення суб’єкти суспільних відносин яким вони

адресовані, незалежно від віку, статі, статусу, бажання і та ін. (наприклад,

норми Конституції – поширюються на всіх громадян України; норми, що

містяться в Законі України „Про освіту”, – поширюються на певну категорію

громадян);

норми права є формально визначеними, а це означає, що вони мають

зовнішній вираз, тобто письмово закріплені в Конституції, законах, указах,

постановах, рішеннях і т. ін., а також визначають конкретні права й обов’язки

суб’єктів суспільних відносин;

норми права – це правила поведінки, що мають загальний характер, тобто

їх дія поширюється лише на тих, хто стає безпосереднім учасником суспільних

відносин (наприклад, особа використовує надане їй право на працю, на освіту);

норми права встановлюються державою за певною процедурою шляхом

правотворчості (наприклад, прийняття Верховною Радою України нормативно-

правового акта передбачає: розробку проектів законів; внесення законодавчих

пропозицій з подальшим їх розглядом у відповідних комітетах ВР України;

розгляд (прийняття або відправлення на доопрацювання) законопроектів на

засіданнях парламенту у першому, другому та третьому читаннях);

багаторазовість та загальнообов’язковість норм права, тобто, з одного

боку, кожна особа при необхідності може використовувати у відповідному

порядку правило поведінки, а з іншого – загальнообов’язковість передбачає те,

що норми права повинні виконувати всі учасники суспільних відносин, яким

вони адресовані, і за їх невиконання чи неналежне виконання держава

застосовує засоби юридичного примусу у вигляді юридичної відповідальності.

Тема 2. Правотворення і форми (джерела) права

Поняття і ознаки правотворчості

Правотворчість – це правова форма діяльності держави та

уповноважених організацій з прийняття, зміни, призупинення дії і скасування

юридичних норм. Як елемент правового регулювання правотворчість є

результатом об’єктивного розвитку суспільних відносин, безпосередньо

спрямованою на їх врегулювання. Це найважливіший засіб управління

суспільством з точки зору формування стратегії його розвитку, а також

показник його цивілізованості та демократизму.

Метою правотворчості є створення єдиної, внутрішньо узгодженої

системи норм, яка регулює різноманітні за змістом суспільні відносини.

Правотворчість – складна юридична категорія, яка є складовою частиною

процесу правотворення в цілому. На відміну від правотворчості, яка є

заключною стадією формування права, правотворення включає в себе весь

процес формування права.

Ознаки правотворчості: 1) це активна, творча, постадійна діяльність

уповноважених суб’єктів; 2) суб’єктами правотворчості виступають державні

органи, уповноважені недержавні структури (органи місцевого самоврядування,

профспілки і т.п.), а також народ при прийнятті нормативно-правових актів

шляхом референдуму; 3) правотворча діяльність здійснюється у межах

встановлених процесуальних норм (процедур), що містяться в Конституції

України, регламентах, статутах тощо; 4) змістом правотворчості є прийняття

нових норм права, скасування або удосконалення чинних правових норм.

Виділяють окремі види правотворчості.

Принципи правотворчості – це основоположні, фундаментальні ідеї,

керівні засади діяльності, яка пов’язана з прийняттям, скасуванням або зміною

юридичних норм. Основним принципами правотворчості є: науковість;

професіоналізм, законність; демократизм, гласність; оперативність; гуманізм;

планування.

Процес правотворення є складним і багатогранним явищем. Для

з’ясування його дійсного змісту важливе значення має класифікація поняття

правотворчості за різними критеріями. Залежно від способів створення норм

права правотворчість поділяється на такі види:

а) санкціонування органами державної влади норм, які склались, реально

існують у вигляді звичаю або у вигляді нормативних положень, які виникли в

результаті узагальнення практики діяльності людей або громадських

організацій;

б) прийняття нормативно-правових актів суб’єктами правотворчої

діяльності, що знаходить вияв у вигляді нормативно-правових актів,

нормативно-правових договорів;

в) надання рішенням органів державної влади (судів, органів

адміністративної юрисдикції) загальнообов’язкового значення при розгляді

наступних аналогічних справ, створення таким чином правових прецедентів.

Залежно від суб’єктів правотворчість поділяється таким чином:

1) правотворчість народу у процесі проведення референдуму; 2) правотворчість

представницького органу державної влади – парламенту (наприклад, Верховної

Ради України); 3) делегована правотворчість як нормотворча діяльність

уповноважених органів державної влади, що здійснюється за дорученням

вищого представницького органу державної влади – парламенту;

4) правотворчість органів місцевого самоврядування; 5) локальна

правотворчість (наприклад, на підприємстві, в установі та організації);

6) правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок).

Поняття та види джерел (форм) права

Ефективність функціонування державного механізму безпосередньо

пов’язана з існуванням і дією правових засобів регулювання суспільних

відносин. Правовими засобами є джерела (форми) права, які в сукупності

складають цілісну і взаємопов’язану систему. Перш ніж аналізувати різні

джерела (форми) права, необхідно розглянути співвідношення понять „форма

права” і „джерело права”.

Під формою права треба розуміти організацію змісту та способи

існування, прояву, впорядкування та функціонування права. Розрізняють

внутрішню та зовнішню форми права. Під внутрішньою формою права

розуміють систему права, структуру змісту або систему права та його

структуру, а під зовнішньою – джерела права. Джерело права визначають як

спосіб зовнішнього прояву права. Наприклад, нормативно-правовий акт,

нормативно-правовий договір тощо.

В юридичній науці існують різні підходи до визначення класифікації

джерел права. Історично першим джерелом права був правовий звичай,

процес виникнення якого безпосередньо пов’язаний з виникненням держави.

На відміну від звичаїв, реалізація правових звичаїв забезпечується мірами

державного примусу. Звичаєве право – це система норм, заснованих на

звичаях і санкціонованих державною владою. Особливістю даних норм є те, що

вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають в результаті

багаторазового застосування протягом тривалого часу (десятиліть, століть),

закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять в звичку, існуючи у

вигляді соціальних норм. Це джерело права з’являється на ранніх етапах

розвитку держави і права, в так званих полісах – містах-державах і спрямоване,

в першу чергу, на регулювання сімейних, шлюбних, господарських, майнових

відносин. У результаті санкціонування державою звичай набуває

загальнообов’язкового характеру щодо його виконання та гарантування їх