Тимченко С.М., Коломоєць Т.О. Правознавство

Подождите немного. Документ загружается.

Тонга;

б) парламентська (парламентарна) монархія. Монарх юридично є

главою держави, але участі в управлінні країною фактично не бере. Фактичним

главою держави – прем’єр-міністром стає лідер партії, яка володіє найбільшим

числом депутатських місць у парламенті. Уряд формується парламентом і лише

йому підзвітний. Сучасні монархії є здебільше парламентськими – Велика

Британія, Японія, Бельгія, Іспанія, Нідерланди, Таїланд, Швеція.

Низка монархій знаходиться між дуалістичною і парламентською

(Йорданія, Марокко, Непал). Більшість сучасних держав – республіки.

Республіка – це така форма державного правління, при якій вища

державна влада здійснюється представницьким і загальнонаціональним

органом влади (парламентом), обраним населенням на певний строк.

Основні ознаки республіки: 1) влада глави держави і вищих державних

органів делегується їм народом; 2) повноваження глави держави обмежені

визначеним строком; 3) глава держави несе політичну відповідальність за свою

діяльність.

В історії держав світу існували різні види республік: антична,

середньовічна (феодальна); буржуазна; соціалістична.

Серед сучасних видів республік виділяють: парламентську,

президентську, змішану (парламентсько-президентську або президентсько-

парламентську):

1) парламентська – глава держави (президент) не може впливати на

склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому.

Фактично главу і склад кабінету міністрів визначає партія, яка перемогла на

парламентських виборах і має більшість у парламенті. Повноважень у

президента менше, ніж у прем’єр-міністра. Діє принцип верховенства

парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається

парламентом або більш широкою колегією за участю парламенту (Італія,

Греція, Індія, ФРН, Чехія);

2) президентська – глава держави (президент) особисто або з

наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким

керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не

перед парламентом. Президент обирається непарламентським шляхом –

прямими виборами населення (Аргентина, Мексика, Бразилія, Іран, Ірак).

Виняток складають США, де президента обирає колегія виборників, обрана

виборцями);

3) змішана (напівпрезидентська) – яка поєднує у собі елементи

президентської і парламентської республіканських форм правління.

Президент – глава держави, обирається всенародним голосуванням, але не

очолює уряд, а пропонує його склад (насамперед кандидатуру прем’єр-

міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом. Виконавча

влада належить не лише президенту, але й прем’єр-міністру, який очолює уряд.

Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, але і парламент має

право висловити йому свою недовіру, що тягне відставку уряду. Президент має

самостійний статус, тобто він очолює три гілки влади, а не належить до жодної

(Україна, Бєларусь, Росія, Фінляндія, Франція).

Форми державного устрою

Форма державного устрою характеризує територіальний поділ та

відповідну організацію державних органів. Державний устрій існує у простій і

складній формах.

Виділяють наступні форми державного устрою:

Унітарна держава – єдина централізована держава, частинами якої є

адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенних прав.

Унітарна держава – це проста форма державного устрою.

Основні ознаки унітарної держави: 1) єдина конституція; 2) єдина

система вищих органів державної влади – глава держави, уряд, парламент та

ін.; 3) єдине громадянство; 4) єдина система законодавства і єдина судова

система; 5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку

політичну самостійність; 6) єдина символіка.

До унітарних держав належать країни Балтії, Польща, Бєларусь та ін.

Деякі унітарні держави включають автономні утворення (адміністративні

автономії) – Україна, Велика Британія, Грузія, Ізраїль, Іспанія, Італія,

Фінляндія. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами

або унітарними державами з елементами федералізму.

Федерація – складова союзна держава, частинами якої є державні

утворення, що мають суверенні права.

Основні ознаки федерації: 1) наявність єдиної території, яка у політико-

адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій –

суб’єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;

2) наявність загальної конституції федерації і конституцій її суб’єктів;

3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її

суб’єктів; 4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів

суб’єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління

суб’єктів федерації; 5) можливість суб’єктів федерації мати власну правову і

судову системи (США); 6) наявність загально федеральної податкової і

грошової системи; 7) суб’єкти федерації не мають суверенітету і не є

суб’єктами міжнародного права, але в договірних міжнародних відносинах

може виступати як федерація, так і кожний із її суб’єктів.

Розрізняють два основні різновиди федерації за способом взаємовідносин

федерації та її суб’єктів: а) союзну федерацію (федерація заснована на

договорі), суб’єктами якої є суверенні держави, що зберігають за собою

значний обсяг повноважень аж до права виходу зі складу федерації (США,

ФРН, РФ, Швейцарія). За формальними ознаками федерацією був СРСР;

б) федерацію засновану на автономії, суб’єктами якої є державні утворення,

що не мають суверенітету, але мають певні ознаки державності у вигляді

повноважень самостійно вирішувати питання місцевого значення (Бельгія,

Австрія, Індія, Пакистан).

Існують й інші різновиди федерації та критерії їх класифікації. На

сьогодні у світі нараховується 24 федеративних держави, більшість із яких –

великі й середні за територією і чисельністю населення (Індія, Мексика, Росія,

США, Німеччина).

Окрім унітарних і федеративних держав існують союзи держав.

Специфічними формами державного устрою є конфедерація і співдружність.

Вони відрізняються від федерації як форми територіального устрою тим, що є

формою міждержавного союзу, тобто об’єднанням незалежних держав.

Конфедерація – тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися

для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної

діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна

система тощо) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони, або

розпадаються (Об’єднана Арабська Республіка 1958 – 1961 рр., яка розпалася

на Єгипет і Сирію), або еволюціонують у федерацію (США). Через етап

конфедерації пройшли також Нідерланди, Швейцарія. На цей час риси

конфедерації має Європейський Союз. У 2003 р. була утворена конфедеративна

держава Сербії і Чорногорії.

Історії відома й така форма державного устрою як імперія.

Імперія – це примусово утворена, зазвичай через завоювання одного

народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної

влади (Російська імперія, імперія Габсбургів, Австро-Угорська імперія).

За часів феодалізму існувала й така форма державного устрою як унія –

об’єднання двох і більше монархічних держав (Річ Посполита).

Особливою формою об’єднання держав є співдружність (СНД,

Британська Співдружність націй, Європейська Співдружність у Західній

Європі). Це дуже рідкісне, аморфне об’єднання. В основу співдружності, як і

при конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди,

інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути

найрізноманітні – економічні, культурні та ін. Співдружність може мати

перехідний характер: розвитися в конфедерацію і навіть у федерацію або,

навпаки, призвести до дезінтеграції, роз’єднання.

Види форм державного (політичного) режиму

В основі розмежування державних (політичних) режимів знаходиться, по-

перше, ступінь розвиненості елементів політичної демократії; по-друге,

реальний політико-правовий статус людини. На підставі цих критеріїв сучасні

державні (політичні) режими поділяють на два основних види: демократичний і

антидемократичний. Існують також перехідні режими.

1. Демократичний державно-правовий режим – порядок (стан)

державного (політичного) життя суспільства, при якому державна влада

здійснюється демократичними методами, на основі широкої і реальної участі

громадян та їх об’єднань у формуванні і здійсненні державної політики,

утворенні та діяльності органів держави за принципом „поділу влад”, на

неухильному дотриманні прав і свобод людини і громадянина.

Демократичний режим характерний для правової держави, а його

способи і методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний

розвиток людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній

діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів

більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій.

Демократичні режими класифікуються на демократично-ліберальний,

демократично-радикальний і демократично-консервативний.

Недемократичні режими поділяють на авторитарні й тоталітарні.

2. Антидемократичний (недемократичний, авторитарний) – порядок

(стан) державного (політичного) життя суспільства, при якому не реалізується

принцип „поділу влади”, звужується або порушуються політичні права

громадян, припиняється їх вплив на управління державою, забороняється

діяльність опозиційних партій і організацій, застосовуються політичні репресії,

а влада зосереджується в руках однієї чи групи осіб, неконтрольованих

народом.

Авторитарний режим може бути двох видів: революційний –

спрямований на зміну типу суспільно-політичного розвитку; стабілізаційний –

орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.

Крайньою формою антидемократичного режиму є тоталітарний, який

характеризується повним пануванням держави над людиною і суспільством,

одержавленням усіх легальних громадських організацій, не обмеженими

законом повноваження влад, забороною демократичних організацій, фактичною

ліквідацією конституційних прав і свобод; тотальним контролем за діяльністю

громадян і громадських організацій, політичною цензурою і відсутністю

гласності, мілітаризацією суспільного життя; прагненням до зовнішньої

експансії. Різновидами тоталітарного режиму є расистський, фашистський,

військово-диктаторський.

Тема 4. Механізм і апарат держави

Механізм держави

Механізм держави – цілісна ієрархічна система державних органів, що

здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких

виконуються завдання і функції держави.

Ознаки механізму держави: 1) ієрархічна система, тобто система,

побудована на засадах субординації та координації; 2) цілісна система

внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині

завдання та цілі діяльності; 3) система, яка має чітку структуру з певними

зв’язками між її елементами. Первинними елементами є державні органи.

Механізм держави містить у собі органи, підсистеми і навіть самостійні

гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову, між якими існує ієрархія. Різні

державні органи, їх блоки, підсистеми посідають неоднакове місце у

державному механізмі, але усі разом повинні діяти злагоджено і без збоїв.

Структура механізму держави складається із трьох основних елементів:

державного апарату (має владні повноваження), державних установ,

підприємств (не мають владних повноважень), організаційних і фінансових

коштах.

Центральним елементом механізму держави є державний апарат, який

складається із державних органів, що мають владні повноваження. Він містить

у собі два важливих структурних елементи: апарат управління, що

складається з чиновників – державних службовців, які спеціально займаються

управлінням; апарат примусу – армія, поліція, розвідка і контррозвідка,

митниця, тюрми, виправні заклади та ін.

Державні підприємства – це державні структури, які безпосередньо

реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального виробництва.

Державні установи – це державні організації, на які покладено завдання

з реалізації функцій держави у сфері нематеріального виробництва.

Державні підприємства і установи не мають владних повноважень, а тому

їх не слід ототожнювати із державними органами, оскільки вони не є носіями

державної влади. Адміністрація підприємств і установ здійснює управлінські

функції виключно у сфері своєї діяльності, в рамках свого підприємства чи

установи і виступає від його імені, а не від імені держави.

Апарат держави

Апарат держави виступає складовою частиною механізму держави.

Апарат держави – це юридично оформлена система всіх державних

органів, що здійснюють безпосередньо практичну роботу з управління

суспільством, виконання завдань і функцій держави.

Апарат держави характеризується тим, що становить собою налагоджену

структурну організацію, засновану на загальних принципах, єдності кінцевої

мети, взаємодії та орієнтовану на забезпечення реалізації функцій держави; є

системою юридично оформлених державних органів, що наділені компетенцією

(повноваженнями) і займаються управлінням суспільством на професійній

основі як носії влади; є системою органів, диференційованих відповідно до

принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та ін.

Основними принципами діяльності державного апарату України є:

демократизм, національна рівноправність, законність, суверенність, поділ

влади, соціальна справедливість, гуманізм, поєднання переконання і примусу,

гласність, відкритість та ін.

Форми діяльності державного апарату – це такі види здійснення

функцій держави, з допомогою яких реалізуються державні функції. Діяльність

державного апарату має безпосередньо управлінські й правові форми.

Безпосередньо управлінські (організаційні) форми діяльності

державного апарату представляють специфічні види фактичної діяльності, які

не тягнуть правових наслідків. До них належать: організаційно –

регламентуюча – розробка наукових рекомендацій, підготовка проектів

документів та ін.; організаційно-господарська – бухгалтерський облік,

статистика та ін. організаційно-ідеологічна – роз’яснення нормативних актів,

формування громадської думки та ін.

Правові форми діяльності державного апарату – це такі види

здійснення функцій держави, з допомогою яких реалізуються державні функції,

мають юридичний характер. До них належать: правотворча діяльність –

форма діяльності компетентних органів держави зі встановлення, зміни або

скасування правових норм; правозастосовна діяльність – форма діяльності

компетентних органів держави з реалізації правових норм; правоохоронна

діяльність – форма діяльності компетентних органів держави з попередження

правопорушень і притягнення правопорушників до юридичної

відповідальності.

Орган та інститут держави

Центральним елементом державного апарату є орган держави.

Орган держави – частина державного апарату – група осіб або одна

особа, наділених владними повноваженнями, відповідними матеріально-

технічними засобами, утворений на законних підставах для виконання

конкретних завдань і функцій держави. Кожний орган держави створюється для

здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет ведення,

завдання і функції.

Структура органу держави складається із апарату, що безпосередньо

виконує завдання і функції держави і, відповідно, має державно-владні

повноваження та допоміжного апарату, який не має державно-владних

повноважень. Наявність у державного органу владних повноважень означає, що

він здатний встановлювати обов’язкові правила поведінки, домагатися їх

виконання. Органи держави мають загальні й специфічні риси. Загальними

рисами органу держави є: їх утворення відповідно до закону, наявність владних

повноважень, дія у встановленому порядку, взаємопов’язаність відношеннями

субординації та ін.

Існує низка критеріїв поділу органів держави. Так за місцем у системі

державного апарату органи держави бувають – первинні й похідні; за

характером і змістом діяльності – органи законодавчої, виконавчої, судової

влади; за часом функціонування – постійні й тимчасові; за територією, на яку

поширюються їх повноваження – загальнодержавні, місцеві; за персональним

складом – одноособові й колегіальні.

Інститут держави – відносно відокремлена частина державної

структури, що користується певною автономією.

Протягом історії інститути держави змінюються, одні з’являються, інші

зникають (інститут президента, інститут парламенту, інститут абсолютної

монархії). Інститути держави поділяються на прості й комплексні, основні й

примикаючі, інститути законодавчої, виконавчої, судової влади.

Тема 5. Політична система, громадянське суспільство і правова

держава

Поняття і структура політичної системи

Політична система – це упорядкована на засадах права система всіх

політичних явищ, процесів, що функціонують і взаємодіють у суспільстві з

метою завоювання, утримання або участі у політичній владі. У найбільш

загальному вигляді політична система – це механізм організації і

функціонування політичної влади.

Структура політичної системи суспільства – це її внутрішня будова,

взаємозв’язок і взаємодія елементів системи між собою та зовнішнім

середовищем. Елементами політичної системи суспільства є: суб’єкти

політики, політичні норми і принципи, політичні відносини, політичний

процес, політичний режим, політична діяльність, свідомість, культура.

1. Суб’єкти (носії) політики – класи, нації, соціальні верстви, групи,

у тому числі й держава, громадян та об’єднання громадян (політичні партії,

громадські організації та ін.). Ядром політичної системи суспільства є держава.

2. Політичні норми та політичні принципи: політичні норми – це

основні правила поведінки, що регулюють політичні відносини між суб’єктами

політичної системи суспільства; політичні принципи – це основні вихідні

положення, тенденції, ідеї, закономірності, які покладені в основу політичної

діяльності.

3. Політичні відносини – це врегульовані та взяті під охорону

політичними нормами стосунки, в результаті яких у суб’єктів політичної

системи з’являються права та обов’язки.

4. Політичний процес – це діяльність всіх суб’єктів політичних

відносин, яка спрямована на формування, зміну, перетворення, а також

функціонування політичної системи суспільства.

5. Політичний режим – це сукупність способів (прийомів), за

допомогою яких здійснюється політична влада.

6. Політична діяльність – це дія суб’єктів, яка спрямована на

забезпечення функціонування і захист політичної влади в суспільстві.

7. Політична свідомість та політична культура: політична

свідомість – це елемент свідомості людини, який характеризує її оцінку

існуючого політичного буття й обумовлює вибір варіанту поведінки відповідно

до індивідуальних і суспільних інтересів; політична культура – це система

політичних знань, досвіду, цінностей, якими володіють суб’єкти політичної

системи, їх оцінка існуючого політичного буття, та вміння застосовувати

вищевказані знання в повсякденному житті та політичній діяльності.

Політична система виконує у суспільстві низку функцій, основними з

яких є наступні: вироблення політичного курсу держави та визначення мети і

завдань суспільства; організація діяльності суспільства й управління

різноманітними суспільними процесами; координація й інтеграція суспільства,

забезпечення участі суб’єктів політичної системи в політичному житті держави