Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

471

Модуль 12. Міжнародне співробітництво держав у боротьбі із злочинністю

Особливе значення в європейському регіоні мають Європейська конвенція

про видачу правопорушників від 1957 року. Прогресивні зміни, які відбулися

у договірно-правовій практиці з проблем екстрадиції, обумовили необхідність

прийняття додаткових протоколів до Конвенції — Додаткового протоколу від

1975 року та ІІ Додаткового протоколу до Європейської конвенції про видачу

правопорушників від 1978 року. Європейська конвенція про видачу правопо-

рушників була покладена в основу Типового договору про видачу, прийнятого

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року.

Окремі статті, присвячені видачі, мають й міжнародні договори, які сто-

суються боротьби з окремими видами злочинів або особливо небезпечними

формами злочинності, зокрема, ст. 6 Конвенції ООН про боротьбу проти не-

законного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин; ч. ІІІ ст. 16

Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності.

У межах СНД видача здійснюється на підставі Конвенції про правову до-

помогу та правові стосунки в цивільних, сімейних та кримінальних справах

від 22 січня 1993 року та Протоколу до Конвенції від 28 березня 1997 року.

Питанням видачі також присвячена ч. 2 Кишинівської конвенції 2002 року.

У сучасному світі існує велика кількість двосторонніх договорів про ви-

дачу правопорушників, зокрема, між Україною та КНР від 10 грудня 1998

року, Україною та Індією від 3 жовтня 2002 року тощо.

Екстрадиційні правовідносини регулюються також і нормами внутріш-

нього права. В останні роки простежується тенденція до визначення осно-

вних засад видачі в конституціях держав (так, конституції Російської Феде-

рації, Республіки Молдова, Франції, Німеччини, Італії, Португалії, Іспанії

містять відповідні статті про видачу). Більшість з них закріплюють універ-

сальне положення щодо невидачі власних громадян. Хоча існують держави,

які, в принципі, допускають видачу власних громадян (Велика Британія,

США, Канада).

У деяких державах (Австралії, Австрії, Великої Британії, Німеччини,

Швеції, Бельгії, Франції, Фінляндії, Ізраїлі, Японії, ПАР) прийняті спеці-

альні закони про видачу, які розвивають власне кримінально-процесуальне

законодавство та суміжні галузі з метою найбільш повного правового регу-

лювання процедури екстрадиції, відображення в них національних інтер-

есів, захисту власних правових систем. Проте в більшості сучасних держав

правова основа видачі встановлюється виключно нормами кримінального та

кримінально-процесуального права. Саме цим шляхом йдуть держави СНД,

які передбачають у нових Кримінально-процесуальних кодексах умови, під-

стави та порядок видачі.

Види екстрадиції:

1) обов’язкова — тобто така, яка стосується власних громадян держав-

учасниць договору;

2) тимчасова — коли особа видається на певний строк, встановлений

у договорі, або за домовленістю сторін у кожному конкретному випадку за

умови повернення її до запитуваної держави;

3) повторна видача, яка здійснюється, якщо видана особа ухилилася від

кримінального переслідування або від відбування покарання і повернулася

на територію запитуваної;

472

Міжнародне публічне право

4) видача з відстрочкою — якщо особа, видача якої запитується, при-

тягнута до кримінальної відповідальності або засуджена за вчинення іншого

злочину на території запитуваної держави, її видача може бути відстрочена

до закриття кримінального переслідування, приведення вироку до виконан-

ня або до звільнення від покарання;

5) звичайна видача, тобто така, яка передбачена міжнародними догово-

рами і здійснюється у звичайному порядку без застосування будь-яких до-

даткових умов.

Принципи екстрадиційного процесу:

1. Принцип невидачі власних громадян. Ст. 25 Конституції України за-

кріплює, що громадянин України не може бути виданий іншій державі. Тобто

громадянин України не може бути виданий іншій державі і на підставі між-

народного договору України, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 9 КУ укладення

міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише

після внесення відповідних змін до Конституції України. Невидача власних

громадян пояснюється тим, що розгляд справи правопорушника в його на-

ціональному суді та присудження до відбуття покарання в національних

установах виконання покарання більше відповідає національній політиці,

ніж видача. Однак невидача власних громадян зовсім не означає звільнення

їх від кримінальної відповідальності, оскільки в багатьох міжнародних дого-

ворах передбачений обов’язок порушення кримінального переслідування на

вимогу іноземної держави. За своєю суттю принцип невидачі власних грома-

дян є гарантією забезпечення прав людини, оскільки пов’язаний з правом на

справедливий судовий розгляд, який більш повно можна забезпечити особі

у власній країні, де судочинство ведуть рідною мовою, де враховуються осо-

бливості менталітету на відміну від іноземної країни. Таким чином, виходячи

з принципу невидачі власних громадян, виконання Україною запиту інозем-

ної держави про видачу може стосуватися виключно іноземних громадянин

або осіб без громадянства.

2. Принцип подвійної кримінальності діяння, тобто видача здійснюється

лише за діяння, що є злочинами за законодавством обох держав. Відмова у

видачі у випадках, коли за законодавством однієї з держав вчинене діяння

не є злочином, визначається тим, що з позицій національного законодавця в

діях особи, видача якої запитується, відсутній склад злочину, а звідси — вона

не може розглядатися як суб’єкт злочину.

3. Принцип «спеціалізації» (за Європейською конвенцією — правило ad

hoc; за міжнародно-правовою термінологією він також має назву «принци-

пу імунітету виданої особи»), згідно з яким видана особа не може переслі-

дуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи

постанови про тримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її

видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана (ст. 14 Європейської

конвенції, ст. 66 Мінської конвенції).

4. Територіальний принцип, який визначає можливість видачі залежно

від місця вчинення злочину. Згідно із п. 2 ст. 57 Мінської конвенції у вида-

чі може бути відмовлено, якщо злочин, у зв’язку з яким вимагається видача,

здійснено на території запитуваної сторони. Аналогічне правило містить й ст.

7 Європейської конвенції про видачу правопорушників — запитувана сторона

473

Модуль 12. Міжнародне співробітництво держав у боротьбі із злочинністю

може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення , яке за її за-

конодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території або

в місці, яке розглядається як її територія. Цей принци одержав закріплення

і в КК України, згідно із ст. 6 якого особи, які вчинили злочини на території

України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом.

5. Принцип «non bis in idem» — видача не здійснюється, якщо щодо від-

повідної особи у зв’язку із правопорушенням, за вчинення якого вимагається

видача, винесено остаточне рішення (вирок, рішення про закриття кримі-

нальної справи, акт амністії). У видачі може бути відмовлено, якщо компе-

тентні органи запитуваної сторони ухвалили рішення про відмову в пору-

шенні кримінальної справи за цим же фактом. Наведене відповідає вимогам

міжнародно-правових актів у галузі прав людини, зокрема ст. 14 Міжнарод-

ного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, яка передбачає,

що ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який

він вже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до чинного

закону або кримінально-процесуального права кожної країни. Аналогічне

положення закріплене і в ст. 61 КУ.

6. Видача не здійснюється, якщо на момент розгляду запиту закінчився

строк давності притягнення особи, видача якої запитується, до кримінальної

відповідальності або виконання вироку. В деяких випадках строк давності

не застосовується. Йдеться, наприклад, про Конвенцію про незастосування

строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства від 26 лис-

топаду 1968 року, яка передбачає обов’язкову видачу військових злочинців

незалежно від строк давності. А цей строк дійсно може бути дуже великим —

згадаємо «червоних кхмерів», які вчинили злочини проти людяності напри-

кінці 70-х років минулого століття, але тільки зараз пристають перед Спеці-

альним кримінальним трибуналом.

7. Запитуюча сторона може видати третій державі видану їй особу у

зв’язку із правопорушеннями, вчиненими до її видачі, тільки за згодою за-

питуваної сторони. Винятком є передбачене п. 1 ст. 14 Європейської конвен-

ції правило, згідно з яким згоди не потребується, якщо видана особа, маючи

можливість залишити територію сторони, якій вона була видана, не зробила

цього впродовж 45 днів після її остаточного звільнення або, залишивши цю

територію, знову туди повернулася.

8. Захисний принцип, зміст якого визначається у праві держави пере-

слідувати тих осіб, дії яких завдають істотної шкоди її інтересам, незалежно

від місця вчинення злочину та громадянства цих осіб. Цей принцип знай-

шов своє закріплення у ст. 8 КК України. Сутність цього принципу полягає у

спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких

на території однієї держави здатне заподіяти шкоду й інтересам інших дер-

жав, у тому числі Україні.

9. Принципове значення при здійсненні видачі мають загальновизнані

міжнародні стандарти у галузі прав людини, зокрема щодо забезпечення пра-

ва на життя, свободу та особисту недоторканність, на судовий захист тощо. З

огляду на це важливу роль відіграє правова регламентація підстав відмови у

видачі, коли йдеться про загрозу недотримання цих стандартів. Так, напри-

клад, як підставу для відмови у видачі міжнародні договори передбачають

474

Міжнародне публічне право

випадки, коли у запитуваної держави є достатні підстави вважати, що запит

про видачу має на меті переслідування або покарання особи на підставі її ста-

ті, раси, віросповідання, громадянства, етнічного походження або політичних

переконань або що становище такої особи може бути погіршене з будь-якої з

цих причин (ст. 3 Європейської конвенції про видачу, п. 14 ст. 16 Конвенції

ООН проти транснаціональної організованої злочинності).

10. Важливе значення у боротьбі зі злочинами, що загрожують інтер-

есам міжнародної спільноти і тому мають характер міжнародних, відіграє

принцип універсальної юрисдикції, який заснований на тому, що боротьба

із злочинами, що становлять для держав спільний інтерес, є сферою кримі-

нальної юрисдикції універсального характеру. Іншими словами, йдеться про

злочини, які зачіпають інтереси багатьох держав, тому всі вони зацікавлені у

спільній боротьбі з ними. У міжнародних конвенціях, присвячених цим пи-

танням (наприклад, у Міжнародній конвенції про боротьбу із захопленням

заручників 1979 року, Конвенції про боротьбу з незаконним захопленням

повітряних судів 1970 року, Конвенції про боротьбу з незаконними актами,

спрямованими проти безпеки морського судноплавства 1988 року тощо), за-

кріплено принцип aut punier (judicare) — або видай, або засуди сам.

Участь України в структурі Міжнародної організації кримінальної

поліції (Інтерполу)

Інтерпол як міжнародна професійна організація кримінальної поліції

створений 7 вересня 1923 року рішенням Міжнародного поліцейського кон-

гресу у м. Відні, Австрія. У 1946 році його штаб-квартира була перенесена у

м. Париж, а з 1989 року він постійно знаходиться у м. Ліоні, Франції.

Вищим керівним органом Інтерполу є Генеральна асамблея, на якій оби-

раються робочі органи Інтерполу — Генеральний секретаріат і Виконавчий

комітет.

У Генеральному секретаріаті працює 260-280 співробітників. Неодмін-

ною умовою прийому на роботу в Центральний апарат Інтерполу, крім про-

фесійного досвіду, є знання двох (не менше) робочих мов Інтерполу, якими є

англійська, французька, іспанська, арабська.

Крім Генеральної асамблеї, Інтерпол проводить регіональні конференції

країн — членів Інтерполу Азії, Америки, Африки, Європи, Карибського ба-

сейну з питань специфіки боротьби зі злочинністю в цих регіонах.

Генеральному секретаріатові Інтерполу підпорядковані: адміністратив-

ний відділ (кадри, фінанси, діловодство), поліцейський відділ (координація

міжнародного співробітництва), другий (економічні й фінансові злочини,

включаючи комп’ютерні), третій (незаконний обіг наркотиків); довідково-

інформаційний відділ (оперативно-довідкові картотеки, автоматизовані бан-

ки даних, бібліотека); відділ технічного забезпечення (технічне обслугову-

вання транспортом, зв’язком, обчислювальною технікою).

Окремою структурою Інтерполу є група по боротьбі з організованою

злочинністю. Крім телеграфного, телетайпного і телефонного зв’язку з усіма

державами — членами Інтерполу, вона має центральну радіостанцію в м. Лі-

оні і сім зональних радіостанцій на всіх континентах світу. Для професійного

зв’язку з членами Інтерполу, участі в регіональних заходах в Інтерполі введе-

475

Модуль 12. Міжнародне співробітництво держав у боротьбі із злочинністю

но посади регіональних офіцерів зв’язку, окремо по Європі, Африці, Близько-

му Сходу, Південно-Східній Азії, Південній Америці, Карибському басейну.

Поліцейський відділ через свої підвідділи підтримує зв’язки з націо-

нальними центральними бюро (НЦБ) Інтерполу, організовує їх взаємодію,

подає і збирає оперативну інформацію. Національні центральні бюро Інтер-

полу виступають під відповідними назвами: «Інтерпол-Лондон», «Інтерпол-

Вісбаден» (ФРН), «Інтерпол-Париж», «Інтерпол-Київ», «Інтерпол-Москва»,

«Інтерпол-Бангкок», «Інтерпол-Пекін» тощо. Другим у назві вказано місто,

в якому знаходиться робоча група Національного центрального бюро Інтер-

полу тієї чи іншої держави.

Співробітництво в рамках Інтерполу здійснюється на підставі його Ста-

туту, а саме на засадах:

— виконання будь-яких заходів, спрямованих на запобігання, розкриття

і розслідування злочинів лише на підставі національного законодавства тієї

держави, на території якої вони проводяться;

— невтручання в будь-які справи політичного, расового, військового або

релігійного характеру.

Форми міжнародного співробітництва (стандарти) кримінальної полі-

ції розробляються і приймаються на сесіях Генеральної асамблеї представ-

ницького органу Інтерполу, і доводяться до членів організації Генеральним

секретаріатом. На даний час, членами Міжнародної організації кримінальної

поліції — Інтерпол є 187 держав світу.

Після проголошення незалежності Україна потребувала здійснення по-

стійного, оперативного та ефективного міжнародного співробітництва, а та-

кож залучення передового зарубіжного досвіду для розбудови власної право-

охоронної системи та протидії транснаціональній організованій злочинності.

З огляду на відсутність відповідного досвіду, перші кроки у цій сфері були

непростими.

Можливість вступу України до Міжнародної організації кримінальної

поліції вивчалася ще у квітні 1991 року, коли Українська Республіка входи-

ла до складу СРСР. Відразу, після проголошення незалежності, за ініціативи

Міністерства внутрішніх справ України, підтриманої Міністерством юстиції,

Міністерством закордонних справ та Службою безпеки, від імені Уряду було

подано заявку до Генерального секретаріату Інтерполу про вступ України до

Організації.

Прийняття України до Інтерполу відбулося 4 листопада 1992 року на

61-й сесії Генеральної асамблеї Інтерполу (м. Дакар, Сенегал). Після набут-

тя членства в Інтерполі виникла нагальна необхідність створення підрозді-

лу, який би безпосередньо забезпечив функцію Національного центрального

бюро Інтерполу в Україні. З цією метою в МВС було створено тимчасову ро-

бочу групу для взаємодії з Інтерполом. А вже 25 березня 1993 року, відповід-

но до зобов’язань, передбачених членством держави в Організації, рішенням

Уряду України було створене Національне центральне бюро Інтерполу. В

цей день також було затверджене «Положення про Національне центральне

бюро Інтерполу».

Наприкінці 1994 року згідно з планом технічної модернізації Генераль-

ного секретаріату Інтерполу Укрбюро обладнано сучасною системою зв’язку,

476

Міжнародне публічне право

що дозволило значно покращити обмін інформацією українських правоохо-

ронців з іноземними колегами.

У 1998 році розширено штат Бюро, що дозволило створити чергову час-

тину. Відтоді підрозділ працює у цілодобовому режимі. У той період було

створено систематизовані банки даних Укрбюро Інтерполу, прийнято норма-

тивні документи, що регламентували порядок міжнародного співробітництва

правоохоронних органів України каналами Інтерполу, у т. ч. Інструкцію про

порядок використання правоохоронними органами можливостей Національ-

ного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та

розслідування злочинів, затверджену спільним наказом Міністерства вну-

трішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки

України, Державного комітету у справах охорони державного кордону Укра-

їни, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації

України від 9 січня 1997 р. № 3/1/2/5/2/2.

Починаючи з 2003 року вийшло на новий рівень співробітництво Ук-

рбюро Інтерполу з Генеральним секретаріатом Організації. Зокрема, згідно

з домовленістю між МВС та Генеральним секретаріатом Інтерполу, згідно з

відповідними Указом Президента та постановою Кабінету Міністрів Украї-

ни було вирішено питання про направлення представника МВС України до

Генерального секретаріату Інтерполу.

На сьогодні Робочий апарат Укрбюро Інтерполу — це добре організо-

ваний, сучасно оснащений підрозділ, який спроможний надати ефектив-

ну допомогу правоохоронним органам України у проведенні за кордоном

оперативно-розшукових та інших заходів у справах про транснаціональні

злочини загальнокримінальної та економічної спрямованості, зокрема, тор-

гівлю людьми, відмивання коштів, міжнародний наркотрафік, тероризм,

кіберзлочини тощо, в організації міжнародного розшуку осіб та отриманні

інформації з банків даних Генерального секретаріату Інтерполу, правоохо-

ронних органів інших країн. З Укрбюро Інтерполу активно взаємодіють не

тільки підрозділи органів внутрішніх справ, а і Генеральної прокуратури,

Служби безпеки, Державної податкової адміністрації, Держмитслужби, Дер-

жприкордонслужби, Служби зовнішньої розвідки.

§ 5. Міжнародні карні суди

Кожна держава зобов’язана або самостійно покарати злочинця,

або видати його державі, що його переслідує.

Гуго Гроцій

Історія міжнародних трибуналів

Трибунал — це надзвичайний суд, нерідко (але не обов’язково) військо-

вий, так чи інакше протиставлений регулярним судам загальної юрисдикції.

Назву «трибунал» носили суди інквізиції. За зразком Міжнародного вій-

ськового трибуналу в Нюрнбергу (напередодні якого відбувався Нюрнберзь-

кий процес), таку назву мають Міжнародний карний трибунал по колиш-

ній Югославії, Міжнародний карний трибунал по Руанді та інші. В Польщі

конституційний суд має назву Конституційного трибуналу. На деяких мо-

вах (наприклад, французькій) слово «трибунал» означає звичайний суд, не

477

Модуль 12. Міжнародне співробітництво держав у боротьбі із злочинністю

обов’язково надзвичайний, англійською юридичною мовою це загальний

термін для судів різних рівнів.

Ідея створення міжнародних кримінальних судових органів неодноразово

виникала в міжнародно-правовій доктрині. Однак ці плани довгий час не були

реалізовані. Першими міжнародними кримінальними судовими органами ста-

ли Нюрнберзький військовий трибунал і Міжнародний військовий трибунал

для Далекого Сходу (далі — Токійський військовий трибунал), створені ad

hoc після закінчення Другої світової війни для притягнення до відповідаль-

ності головних німецьких і японських військових злочинців. Нюрнберзький

військовий трибунал було створено відповідно до Декларації про відповідаль-

ність гітлерівців за скоєні злочини 30 жовтня 1943 року, прийнятої на Мос-

ковській конференції 1943 року і Угоди між урядами СРСР, США, Великої

Британії та Франції про судове переслідування й покарання головних воєнних

злодіїв європейських країн «осі» 8 серпня 1945 року. Токійський військовий

трибунал створений відповідно до Угоди між урядами СРСР, США, Великої

Британії, Франції, Китаю, Австралії, Канади, Нідерландів і Нової Зеландії 19

січня 1946 року, до якого пізніше приєдналися Індія й Філіппіни.

За рішенням Потсдамської конференції утворювався Міжнародний вій-

ськовий трибунал, який мав засудити воєнних злочинців і злочини, скоєні

ними. З 20 листопада 1945 року до 1 жовтня 1946 року тривав Нюрнберзь-

кий судовий процес над групою головних німецьких воєнних злочинців.

Міжнародний військовий трибунал визнав підсудних винними у здійсненні

підготовки і веденні агресивних воєн проти миролюбних країн, у порушенні

міжнародних договорів та угод, у здійсненні спланованих військових зло-

чинів, що скоювались з особливою жорстокістю, у злочинах проти людства

(знищенні народів за расовими та національними ознаками). Герінгу, Ріб-

бентропу, Кейтелю, Кальтенбруннеру, Розенбергу, Франко та іншим зло-

чинцям (всього 12 чоловік) було винесено смертний вирок, деяким (Гесс,

Функ) — довічне ув’язнення. Трибунал оголосив злочинним керівний склад

нацистської партії, СС, СД, гестапо. Вимога СРСР визнати злочинними ор-

ганізаціями гітлерівський уряд, верховне командування та генштаб не були

підтримані. Представник Радянського Союзу заявив про незгоду з рішенням

щодо виправдання Шахта та деяких інших німецьких діячів, які фінансували

нацистську партію.

Нюрнберзький процес — перший в історії міжнародний суд над групою

осіб, які заволоділи державою і перетворили її на знаряддя своїх жахливих

злочинів. Вперше в юридичній практиці були засуджені державні діячі, від-

повідальні за агресію і військові злочини.

Над головними японськими воєнними злочинцями з 3 травня 1946 року

по 12 листопада 1948 року у Міжнародному військовому трибуналі для Да-

лекого Сходу проходив Токійський судовий процес. За участь у підготовці та

розв’язанні агресивної війни, за здійснення масового знищення мирного на-

селення в окупованих країнах і полонених та інші злочини семи найбільшим

злочинцям було винесено смертний вирок, 16 — довічне ув’язнення. Серед

страчених були колишні прем’єр-міністр Японії, військовий міністр, пред-

ставники вищого генералітету. Вирішення питань подальшого післявоєнно-

478

Міжнародне публічне право

го мирного врегулювання дедалі більше ускладнювалось суперництвом між

США і СРСР.

Незважаючи на недовгий час існування трибуналів (на Нюрнберзькому

вирок був винесений 1 жовтня 1946 року, а на Токійському — 4 листопада 1948

року), вони вплинули на формування принципів міжнародної кримінальної

відповідальності за здійснення військових злочинів і злочинів проти людства,

а також на становлення та розвиток ідеї міжнародної кримінальної юстиції.

Досвід створення міжнародних кримінальних судів був відновлений на

початку 90-х років, коли Радою Безпеки ООН були засновані Міжнародний

трибунал з Руанди та Міжнародний трибунал з колишньої Югославії. З огля-

ду на те, що вони обидва створені ad hoc, держави дійшли згоди щодо запро-

вадження постійного Міжнародного кримінального суду, Статут якого набув

чинності у 2002 р. Після прийняття Статуту Міжнародного військового три-

буналу 1945 року та винесення вироку Нюрнберзького трибуналу 1946 року,

другим етапом становлення міжнародного співробітництва у цій сфері стало

прийняття Резолюціями Ради Безпеки ООН Статутів міжнародних трибу-

налів по колишній Югославії та Руанді.

Міжнародний карний трибунал по колишній Югославії

Закон не може бути законом, якщо за ним

нема сили, здатної примусити.

Джеймс Гарфілд

Міжнародний карний трибунал по колишній Югославії почав свою ро-

боту в 1993 році, а планує завершити її до 2010 року.

За останні майже шістдесят років конфлікт в колишній Югославії став

чи не першим широкомасштабним конфліктом в Європі. Значну роль зі-

грали й засоби масової інформації, які донесли до широкої публіки картину

людських страждань, що призвело до створення коаліції суспільних сил на

підтримку створення міжнародного карного суду. В якості тимчасових мір

був створений міжнародний трибунал ad hoc. Таким чином, в історії ство-

рення міжнародного карного суду створення Міжнародного трибуналу по

колишній Югославії стало справжнім проривом в міжнародному праві. Пер-

шим кроком РБ ООН стало засудження жорстокості, яку чинили в колишній

Югославії як порушення міжнародного права у період збройних конфліктів

та вказала на індивідуальну відповідальність тих, хто її коїв у своїй резолюції

№ 764 від 1993 року. Другим кроком стало прийняття посилених мір щодо

розслідування порушень з допомогою держав та міжнародних гуманітар-

них організацій і комісії експертів. Однак вжиті заходи не змінили ситуації,

а зібраний матеріал не відповідав пред’явленим до нього вимогам. Тож, у

відповідь на ініціативу низки держав-членів ООН, Асамблеї Ради Європи,

Європарламенту, доповідачів у раках Московського механізму з людського

виміру ОБСЄ в Боснії, Герцеговині, Хорватії та інших держав, Рада Безпеки

22 лютого 1993 року в резолюції № 808 в принципі вирішила питання про

створення міжнародного трибуналу для переслідування винних в скоєні по-

рушень міжнародного права у період збройних конфліктів. Згідно резолюції

Генеральний секретар представив доповідь, в якій містився проект Статуту

479

Модуль 12. Міжнародне співробітництво держав у боротьбі із злочинністю

Трибуналу. В проекті були враховані думки 31 країни та деяких міжнародних

організацій, які представили свої коментарі щодо проекту. На основі проекту

РБ ООН зробила третій крок — створення трибуналу. Міжнародний трибу-

нал для судового переслідування осіб, які відповідають за суттєві порушення

міжнародного гуманітарного права, скоєні на території колишньої Югославії

з 1991 року, був затверджений резолюцією 827 (1993) Ради Безпеки ООН від

25 травня 1993 року для вирішення в судовому порядку справ про суттєві по-

рушення міжнародного гуманітарного права в регіоні. Його місцезнаходжен-

ня — місто Гаага, яке знаходиться у королівстві Нідерланди. Цілі Міжнарод-

ного карного трибуналу по колишній Югославії були визначені наступні:

1) притягти до судової відповідальності осіб, можливо винних в пору-

шенні міжнародного гуманітарного права;

2) встановити справедливість по відношенню до потерпілих;

3) попередити нові злочини;

4) сприяти відновленню миру шляхом сприяння примиренню в колиш-

ній Югославії.

Трибунал складається з наступних частин: судового органу, який скла-

дається з трьох Судових камер та однієї Апеляційної камери; Канцелярії Об-

винувача та Секретаріату. До складу Трибуналу входять 25 суддів, з них 16

постійних та 9 суддів ad litem.

Продовжується процес передачі справ державам колишньої Югославії.

У 2005 році було створено палату з військових злочинів у Державному суді

Боснії та Герцеговини, що забезпечила додаткові можливості для судового

переслідування за вчинення військових злочинів у цьому регіоні. Крім того

слідчі справи були передані прокурору Боснії та Герцеговини.

20 липня 2009 року був винесений вирок у справі двоюрідних братів

Мілана та Средое Лукічей, які обвинувачувалися у жорстоких вбивствах та

розправах над мирним мусульманським населенням Боснії під час конфлікту

1992-1995 років. З моменту свого утворення Міжнародний трибунал по ко-

лишній Югославії пред’явив обвинувачення щодо 161 особи. Обвинувачення

Гаазького трибуналу висунуті лідерам боснійських сербів Р. Младичу та Р.

Караджичу. Також обвинуваченим на судовому процесі у Гаазі був колишній

президент Югославії с. Милошевич, який помер у в’язниці Трибуналу. Вине-

сено вироків щодо 120 чоловік.

Міжнародний карний трибунал по Руанді

Найвеличніше заохочення злочину – безкарність.

Цицерон

За створенням Трибуналу по колишній Югославії було створено ана-

логічний орган у зв’язку з ситуацією, що склалася в Руанді. 30 квітня 1994

року Голова РБ ООН в своїй заяві засудив порушення міжнародного права

у період збройних конфліктів у Руанді та поставив питання про необхідність

розслідування серйозних порушень міжнародного гуманітарного права. В

резолюціях №№ 918, 925 Рада Безпеки знову засудила масові вбивства, які

продовжувались на території Руанди. 1 червня 1994 року в своїй резолюції

№ 935 Рада Безпеки постановила, що геноцид та інші, систематичні та широ-

480

Міжнародне публічне право

комасштабні порушення міжнародного права у період збройних конфліктів

загрожують міжнародному миру та безпеці. Згідно цієї резолюції була за-

тверджена комісія експертів для розслідування порушень.

У вересні 1994 року було вирішено створити міжнародний трибунал, не-

зважаючи на початкові наміри обмежитися національними судами. До Ради

Безпеки надійшло прохання від руандійського уряду про створення трибу-

налу, з урахуванням якого й було створено в 1994 році Міжнародний карний

Трибунал по Руанді.

За статтею 1 Статуту Міжнародного карного трибуналу по Руанді: «Між-

народний трибунал по Руанді повноважний згідно з положеннями даного

Статуту здійснювати судове переслідування осіб, відповідальних за серйоз-

ні порушення між народного права, скоєні на території Руанди, і громадян

Руанди, відповідальних за подібні порушення, скоєні на території сусідніх

держав, у період з 1 січня 1994 року по 31 грудня 1994 року». Трибунал було

створено у відповідності до резолюції № 955 Ради Безпеки від 8 листопада

1994 року. Його місцезнаходження — місто Аруша (Об’єднана Республіка

Танзанія). Трибунал складається з наступних частин: судового органу, який

складається з двох Судових камер та однієї Апеляційної; Канцелярії Обви-

нувача та Секретаріату.

Спочатку комісія експертів по Руанді запропонувала розширити юрис-

дикцію Трибуналу по колишній Югославії, включивши до неї злочини, ско-

єні в Руанді. Однак це викликало побоювання того, що так зникне різниця

між постійним судом та механізмом ad hoc. Щоб не створювати прецедент

по розповсюдженню Радою Безпеки юрисдикції органу ad hoc на зовсім нову

ситуацію, було прийнято рішення про створення окремого органу. Проте,

Трибунал по Руанді є точною копією Трибуналу по колишній Югославії з

деякими відмінностями в статуті. Це зробило непотрібною підготовку спе-

ціального проекту Статуту. Таке рішення є цілком логічним, адже трибуна-

лам потрібно було розглядати однакові процесуальні проблеми. Виходячи

з міркувань практичності та адміністративної ефективності було вирішено,

що Прокурором Трибуналу по Руанді призначено Прокурора Трибуналу по

колишній Югославії з додатковим персоналом, включаючи додаткового за-

ступника Прокурора. Члени Апеляційної камери Трибуналу по колишній

Югославії стали членами Апеляційної камери Трибуналу по Руанді.

На даний момент діяльність судових камер Трибуналу знаходиться на

надзвичайно високому рівні, оскільки в них походить безпрецедентне число

судових процесів. Завдяки повному використанню 9 суддів ad litem, які пра-

цюють з 9 постійними суддями, а також за наявності четвертої зали для су-

дових засідань, оренда якого фінансується урядами Норвегії та Сполученого

Королівства, число прийнятих судових рішень продовжує збільшуватись.

Трибунал виніс судові рішення щодо 25 обвинувачуваних, а судові процеси

ведуться щодо 25 інших обвинувачуваних.

Канцелярія Обвинувача завершила розслідування справ щодо осіб, які

підозрюються в скоєнні геноциду. Передбачалося, що останні рішення обви-

нувачень будуть подані на затвердження камер до середини 2005 року. Процес

передачі справ до національної юрисдикції почався наданням Обвинувача у

лютому 2005 року уряду Руанди 15 справ осіб, що вкривалися від правосуддя.