Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

441

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

воюючих сторін на цивільне населення вказувалося ще у Петербурзький де-

кларації про відмову від застосування вибухових та запалювальних куль 1868

року. У ній зазначалося, що єдина законна мета, яку повинні мати держави

під час війни, полягає у послабленні військових сил супротивника. У подаль-

шому це положення знайшло підтвердження і розвиток у Гаазьких конвенці-

ях 1907 року, Женевській конвенції про захист цивільного населення під час

війни 1949 року, а також у Додаткових протоколах 1977 року. Зокрема, у ст.

51 І Додаткового протоколу міститься норма, згідно якої цивільне населення

як таке, а також окремі цивільні особи, не повинні бути об’єктом нападу.

Сторони конфлікту зобов’язані вжити всіх заходів, щоб діти до 15 років,

ті, що осиротіли чи розлучені із сім’ями через війну, не були кинуті напри-

зволяще (ст. 24 Женевської конвенції про захист цивільного населення під

час війни). Не можна застосовувати до цивільного населення ніякі заходи

фізичного чи морального тиску з метою отримання будь-яких відомостей.

Забороняється завдавати фізичних страждань чи вживати будь-яких за-

ходів, що приведуть до загибелі цивільного населення (вбивства, тортури,

тілесні покарання, каліцтва, медичні, наукові експерименти, голод серед ци-

вільних як метод ведення війни, терор, грабіж, захоплення заручників, інше

насильство з боку цивільних чи військових представників сторін конфлікту).

Цивільне населення й окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом напа-

ду. Забороняється використовувати цивільне населення для захисту певних

об’єктів, пунктів або районів нападу.

Слід мати на увазі, що правовий захист цивільного населення повинен

забезпечуватися і на тимчасово окупованій супротивником території, навіть

якщо окупація не зустріне ніякого збройного опору.

Режим військового полону

Режим військового полону регламентовано ІІІ Женевською конвенцією

1949 року, а також ст.ст. 43-47 І Додаткового протоколу 1977 року. Згідно

із положеннями Конвенції військовополоненими вважаються особи, які по-

трапили під владу ворога: особовий склад збройних сил, ополчення та добро-

вольчих загонів, які входять до складу збройних сил; особовий склад пар-

тизанських загонів; особовий склад збройних сил, який підпорядковується

уряду, не визнаного державою, яка утримує в полоні; військові кореспонден-

ти, постачальники, інші особи, які супроводжують чи прямують за збройни-

ми силами; члени екіпажу торгового флоту та цивільної авіації; населення

неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить

зброю та виконує закони і звичаї війни.

Необхідно зауважити, що саме держава, яка утримує в полоні, несе від-

повідальність за поводження із військовополоненими, а не окремі коман-

дири, що, звісно, не виключає кримінальної відповідальності останніх за

злочини проти військовополонених. Кожний військовополонений під час

допиту зобов’язаний повідомити тільки свої прізвище, ім’я, звання, дату на-

родження й особистий номер. Відповіді на інші запитання можуть бути дані

добровільно.

Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконує свій обов’язок.

Його ізоляція пояснюється виключно військовою необхідністю. З військо-

442

Міжнародне публічне право

вополоненими слід поводитися гуманно. Будь-яка незаконна дія чи безді-

яльність, що мала своїм наслідком смерть чи заподіяння серйозної шкоди

здоров’ю полоненого, є злочином.

Військовополонені не можуть бути піддані фізичному каліченню, на-

уковим і медичним дослідам. До них не можуть бути застосовані репресалії.

Військовополонені повинні бути захищені від насильства та залякування, їм

забезпечуються повага до особистості та гідності. Держава, яка захопила в

полон, може піддати військовополонених інтернуванню. До них має бути за-

безпечений доступ медичного та духовного персоналу. У полоні зберігається

носіння відзнак.

Табори полонених не мають розміщуватися так, щоб заважати обстрілу

військових об’єктів. Вони розміщуються на достатньо безпечному місці на

суходолі. Порушенням цього правила було розташування великої кількості

аргентинських полонених на борту військових транспортних кораблів Вели-

кої Британії під час конфлікту у 1982 році. Табори мають знаходитися під

керівництвом офіцерів дійсної служби. Полонені мають свого представника,

який наглядає за умовами їх життя та підтримує зв’язок з адміністрацією та-

бору. Полонені забезпечуються необхідним одягом, харчуванням, медичним

обслуговуванням.

Військовополоненим забезпечується можливість працювати, примус до

праці забороняється. Рядові полонені можуть залучатися до праці з ураху-

ванням їх фізичного стану. Офіцери беруть участь лише у керівництві та-

кими роботами. Робота, що виконується, оплачується відповідним чином.

Виключається робота військового характеру. Однак, слід враховувати, що в

умовах військової економіки майже усі види робіт мають значення для війни.

Заборонено використовувати військовополонених на небезпечних роботах

(наприклад, для знешкодження мін) або таких, що принижують гідність. У

процесі роботи мають виконуватися вимоги техніки безпеки.

Військовополонені повинні мати зв’язок із зовнішнім світом. Вони збе-

рігають правосуб’єктність і можуть передавати юридичні документи через

державу, яка їх полонила, або через такі установи, як Міжнародний комітет

Червоного Хреста. Дозволяється отримання посилки допомоги, що надають-

ся останнім. Їм забезпечується також право подання скарги органам влади

держави, яка утримує їх у полоні.

Військовополонені зобов’язані виконувати закони держави, яка їх утри-

мує в полоні та яка має право застосовувати судові та дисциплінарні стяг-

нення за проступки. Однак стягнення може бути накладене лише один раз за

один проступок. Забороняються колективні покарання. За втечу військово-

полонений може бути підданий тільки дисциплінарному стягненню.

Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються та репа-

тріюються. Полонені, які підозрюються у вчиненні злочинів, у тому числі

військових, можуть бути затримані до проведення судового розгляду.

Правовий статус поранених і хворих

Норми про захист поранених та хворих під час війн на суходолі містять-

ся у І Женевській конвенції про покращення участі поранених та хворих у

443

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

діючих арміях 1949 року і у І Додатковому протоколі 1977 року. Згідно Кон-

венції, встановлений нею режим розповсюджується:

1) на особовий склад збройних сил;

2) особовий склад ополчення та добровольчих загонів, а також організо-

ваних рухів опору, якщо його очолює особа, відповідальна за своїх підлеглих,

якщо їх учасники мають чіткий розпізнавальний знак, відкрито носять зброю,

дотримуються норм міжнародного права у період збройних конфліктів.

Додатковий протокол поширив цей режим на усіх поранених та хворих,

військових та цивільних, які потребують невідкладної медичної допомоги.

Такі особи мають поважатися та захищатися.

Воюючі сторони зобов’язані вживати невідкладних заходів для пошу-

ку та збору поранених та хворих. У разі потреби для цього встановлюється

перемир’я. До поранених воїнів супротивника слід ставитися з повагою, нада-

вати їм необхідну медичну допомогу. Заборонені медичні досліди над ними.

Мертвих підбирають та забезпечують їх належний похорон. Інформація про

захоронення повідомляється МКЧХ. Захоронення повинні підтримуватися

у порядку, до них забезпечується допуск рідних.

Медичний персонал знаходиться під захистом міжнародного права у пе-

ріод збройних конфліктів, воюючі мають ставитися до нього з повагою та за-

безпечувати захист. Медперсонал може бути затриманий супротивником. У

такому випадку він має продовжувати виконання своїх функцій, переважно

по відношенню до власних громадян.

Захисту підлягають постійні медичні установи та рухомі медичні форму-

вання. Вони повинні мати розпізнавальні знаки. Захист припиняється лише

у випадку їх використання з метою завдання шкоди супротивнику. Медпер-

сонал має право мати особисту зброю для самозахисту та захисту пацієнтів,

на відміну від персоналу МКЧХ. При захопленні супротивником поранених

і хворих вони користуються правами військовополонених з урахуванням ста-

ну їх здоров’я.

Режим захисту поранених, хворих та осіб, що зазнали аварії корабля, ви-

значений ІІ Женевською конвенцію про поліпшення участі поранених, хво-

рих осіб та осіб, які зазнали аварії корабля, зі складу збройних сил на морі

1949 року і І Додатковим протоколом 1977 року. Специфіка полягає у надан-

ні особливого значення пошуку та рятуванню. Вони мають розпочинатися

одразу ж після зіткнення самими військовими кораблями. При здійсненні

таких операцій кораблі не отримують захисту.

Особливу складність рятувальні операції становлять для підводних чов-

нів. Під час збройного конфлікту навколо Фолклендських островів у 1982

році британський підводний човен торпедував аргентинський корабель, але

не мав змоги врятувати його команду. Воюючі можуть просити нейтральне

судно взяти на борт поранених та тих, що зазнали корабельної аварії. Такі

судна не підлягають захопленню.

Шпитальні судна розмальовуються у білий колір і несуть поряд з на-

ціональним прапор з червоним хрестом. Назва та опис судна повідомля-

ються супротивнику, після чого воно не може піддаватися нападу або бути

захопленим. Медперсонал та команда судна не підлягають захопленню у

полон, що ж стосується здатних до самостійного пересування поранених та

444

Міжнародне публічне право

хворих, то вони можуть бути узяті у якості полонених військовим кораблем

супротивника. Шпитальне судно може бути піддане огляду і навіть постав-

лене під тимчасовий контроль супротивником.

§ 6. Міжнародно-правова регламентація закінчення

військових дій і стану війни

Перемир’я та капітуляція

Військові дії між державами можуть закінчуватися укладанням перемир’я

або капітуляцією однієї з них.

Перемир’я — тимчасове або постійне припинення військових дій на умо-

вах, погоджених воюючими сторонами. Розрізняють локальне перемир’я (на

окремій ділянці фронту) і загальне перемир’я (по усьому фронту).

Локальне (місцеве) перемир’я має тимчасовий характер, воно укладаєть-

ся для обмеженого театру воєнних дій, із конкретними цілями або завдання-

ми місцевого значення — збір і транспортування поранених, хворих і вбитих,

обмін пораненими, переговори з парламентарем тощо. Воно може укладатися

на певний строк або бути безстроковим. Після виконання завдань, задля яких

здійснювалося тимчасове перемир’я, можуть бути поновленні військові дії.

Обмежений характер завдань місцевого перемир’я, його нетривалий перебіг

передбачають можливість вирішення питання про нього командуючими вій-

ськами (силами), якщо закони та військові статути не передбачають іншого

порядку.

Загальне перемир’я або загальне припинення вогню цілком припиняє

бойові дії воюючих, причому воно розповсюджується на увесь театр війни і

в силу цього становить собою акт не тільки військовий, але й політичний, а

тому укладається воюючими сторонами від імені державних органів. Воно,

як правило, не обмежується яким-небудь терміном і продовжується до укла-

дання мирного договору або мирного врегулювання конфлікту (наприклад,

Угода про припинення вогню в Алжирі від 18 березня 1962 року).

Суттєве порушення перемир’я однією із сторін може слугувати підставою

для поновлення військових дій. Однак, порушення умов перемир’я окремими

особами, що діють за власною ініціативою, дає лише право вимоги покарати

винних та відшкодувати завдану шкоду, якщо така мала місце (ст.ст. XL, XLI

Гаазького положення про закони та звичаї війни на суходолі 1899 року).

Сучасне міжнародне право передбачає укладання перемир’я за рішенням

(і під контролем) Ради Безпеки ООН, прийнятим у відповідності до ст. 40

Статуту ООН про тимчасові заходи, які можуть включати, зокрема, припи-

нення вогню, відвід військ на завчасно зайняті позиції тощо.

Капітуляція — це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих пе-

реможцем. Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підроз-

ділу, об’єкту, пункту, району, наприклад капітуляція фашистських військ у

Сталінграді в 1943 році) і загальну капітуляцію (усіх збройних сил, напри-

клад капітуляція Японії в 1945 році).

Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов із боку перемо-

женого) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою

збереження зброї і військових стягів).

445

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

На відміну від загального перемир’я, при капітуляції переможена сторо-

на втрачає навіть формальну рівність із переможцем, за винятком випадку

почесної капітуляції.

Припинення стану війни та його правові наслідки

Як правило, ні перемир’я, ні капітуляція не означають автоматичного

припинення стану війни. Для цього необхідно або видання акту (односторон-

нього або двостороннього) про припинення стану війни, (наприклад, Указ

Президії Верховної Ради СРСР 1955 року про припинення стану війни між

СРСР і Німеччиною), або укладання мирного договору (наприклад, мирний

договір між СРСР і Італією 1947 року).

У мирному договорі фіксується припинення стану війни, вирішуються

питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєн-

них договорів між воюючими сторонами тощо.

Стан війни між державами, що воювали, припиняється також шляхом:

1) прийняття односторонньої декларації, тобто між державами не ве-

дуться переговори, а поновлення мирних відносин є результатом ініціативи

однієї сторони. Наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 25 січня

1955 року «Про припинення стану війни з Німеччиною»;

2) укладення двосторонньої декларації, коли стан війни припиняється у

результаті переговорів. Так, 19 жовтня 1956 року СРСР та Японія підписали

спільну декларацію про припинення стану війни.

Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для во-

юючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють.

З припиненням стану війни для воюючих держав:

1) перестають діяти багато договорів військового часу, у тому числі за-

кони і звичаї війни, і набирають чинності угоди, що нормалізують відносини

між державами;

2) встановлюються нормальні мирні відносини, у тому числі й диплома-

тичні та консульські;

3) відновляється дія раніше укладених міжнародних договорів і уклада-

ються нові договори;

4) повертаються усі військовополонені;

5) провадиться репатріація цивільного населення;

6) здійснюється виведення окупаційних військ;

7) передаються карти мінних полів для їхнього тралення і знищення мін;

8) настає політична і матеріальна відповідальність винної держави і кри-

мінальна відповідальність головних військових злочинців (в разі наявності

таких);

9) створюються гарантії для недопущення війни в майбутньому (розпо-

діл військових флотів переможених держав, повна або часткова демілітари-

зація переможених держав тощо).

Для нейтральних держав — припиняється стан нейтралітету у війні; а

для всіх інших держав, що не воюють, — ліквідується необхідність дотриман-

ня режиму зон ведення війни, відновлюються безпека міжнародної морської

і повітряної навігації у Світовому океані, відбувається репатріація їхніх гро-

мадян, інтернованих у ході війни тощо.

446

МОДУЛЬ 12.

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ДЕРЖАВ У

БОРОТЬБІ ІЗ ЗЛОЧИННІСТЮ

§ 1. Поняття міжнародної боротьби із злочинністю

Поняття міжнародного співробітництва держав у боротьбі зі

злочинністю

Співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю з’явилося задовго до

появи міжнародного права. Так, в угоді єгипетського царя Рамзеса ІІ та царя

хетів Хаттушилля ІІІ від 1926 року до н.е. зазначалося, що якщо Рамзес роз-

гнівається на своїх рабів, коли вони вчинять повстання, та піде усмиряти їх,

то заодно з ним має діяти і цар хетів. З часів римського права пірати розгля-

далися як вороги усього людського роду (hostis humanis generis). Віденський

конгрес 1815 року заклав підвалини визнання злочинності работоргівлі.

Злочини на території тих чи інших держав підпадають під юрисдикцію

цих держав, і цими займаються їх правоохоронні органи. Однак злочинна ді-

яльність часто переходить кордони держав, і з’являється необхідність між-

народного співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю. Із цією метою

почалися укладатися спочатку двосторонні, а потім багатосторонні угоди у

цій сфері, скликатися міжнародні конгреси, конференції, створюватися між-

народні організації.

Визначальним фактором є те, що принцип юрисдикції держави щодо

злочині залишався нерушимим і міжнародна боротьба зі злочинністю зводи-

лися до вирішення питань розмежування юрисдикції держав у випадку колі-

зій стосовно розшуку та видачі злочинців, різних слідчих дій тощо. З часом

почалася розвиватися сфера з обміну інформацією та досвідом боротьби зі

злочинністю: складання загальних картотек та без даних тощо. Розширюва-

лося й співробітництво із надання технічної допомоги.

Новий імпульс співробітництву між державами надали виникнення

транснаціональної організованої злочинності. На початку ХХ ст. стала про-

глядатися тенденція до виділення злочинів міжнародного характеру, щодо

яких важко встановити територіальну юрисдикцію якихось певних держав.

Так, Перша Міжнародна конференція щодо уніфікації кримінального законо-

давства у Варшаві у 1927 році віднесла до таких злочинів піратство, торгівлю

рабами, жінками та дітьми, наркотиками тощо. Найбільшу ж небезпеку для

міжнародної спільноти становлять злочини, які вчиняються самими держа-

вами, що посягають на міжнародний мир та безпеку. До них відносяться зло-

чини агресії, геноциду та апартеїду, проти людяності та військові злочини.

Боротьба з такими злочинами є першочерговим завданням усього світо-

вого співтовариства, перш за все ООН и її головного органу у галузі підтри-

мання міжнародного миру та безпеки — Ради Безпеки — з використанням

447

Модуль 12. Міжнародне співробітництво держав у боротьбі із злочинністю

усіх його повноважень. Юрисдикція щодо конкретних осіб, які винні у скоєні

цих злочинів, є у принципі універсальною, а не національною і може здій-

снюватися міжнародними судами.

Таким чином, слід розрізняти три групи деліквентів за сучасним міжна-

родним правом: держави, які вчинюють міжнародні злочини; конкретні ви-

конавці таких злочинів, що діють від імені держави; окремі особи чи групи

осіб, які вчинюють кримінальні злочини міжнародного характеру не від імені

держави.

Форми співпраці держав на рівні універсальних угод та двосторонніх

договорів

Боротьба зі злочинністю ведеться у всесвітньому масштабі шляхом укла-

дення міжнародних угод на міждержавній основі, з використанням міжна-

родних та регіональних організацій, а також на двосторонній основі. Отже,

міжнародні угоди у цій сфері можуть бути:

1) багатосторонніми міжнародно-правовими угодами з регламентації

певних галузей чи інститутів міжнародного права, в яких містяться правові

норми, що стосуються певних злочинів міжнародного характеру. Наприклад,

у Конвенції ООН з морського права 1982 року у відповідному розділі визна-

чені права та обов’язки держав у боротьбі з піратством, перевезенням рабів

тощо;

2) багатосторонніми міжнародно-правовими угодами щодо боротьби з

окремими видами злочинів міжнародного характеру. Наприклад, Женевська

конвенція про боротьбу із підробкою грошових знаків 1929 року, Конвенція

ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психо-

тропних речовин 1988 року тощо;

3) регіональними міжнародно-правовими угодами щодо боротьби зі зло-

чинами міжнародного характеру;

4) двосторонніми міжнародно-правовими угодами про боротьбу з деяки-

ми видами злочинів міжнародного характеру;

5) двосторонні міжнародно-правові угоди про надання правової допомо-

ги та видачу злочинців тощо.

Важливим моментом у визначення напрямків співробітництва є ко-

ординація діяльності держав у боротьбі з міжнародною злочинністю. Вона

здійснюється під егідою низки міжнародних організацій універсального та

регіонального характеру.

В ООН — на сесіях Генеральної Асамблеї, у межах діяльності Економіч-

ної та Соціальної Ради та в інших формах співробітництва — розглядаються

найрізноманітніші аспекти, що запобігають міжнародній суспільній небезпе-

ці. Під егідою ООН здійснена розробка низки міжнародних конвенцій про

злочини міжнародного характеру. Вказані міжнародно-правові документи

реалізуються в ході практичної діяльності держав. Окрім того, на сесіях Ге-

неральної Асамблеї ООН регулярно приймаються резолюції, які містять ре-

комендації стосовно координації діяльності держав у боротьбі з конкретними

видами злочинів.

Одним із перших актів ООН щодо боротьби зі злочинністю була резо-

люція Генеральної Асамблеї ООН від 1 грудня 1950 року, у відповідності

448

Міжнародне публічне право

з якою ООН взяла на себе функції, які раніше виконувалися Міжнародної

кримінальною та пенітенціарною комісією (МКПК). Таким чином, у межах

ООН при Економічній та Соціальній Раді формувалися спеціалізовані орга-

ни (спеціальні кореспонденти відділів ООН із соціальних справ, міжнародні

конгреси тощо), у завдання яких входила організація боротьби зі міжнарод-

ною злочинністю.

Співробітництво держав щодо відпрацювання тактики діяльності з

попередження злочинності та поводження із правопорушниками

Конгреси ООН по запобіганню злочинності та поводження з правопо-

рушниками відповідно з резолюцією 415 (V) Генеральної Асамблеї ООН від

1 грудня 1950 року скликаються кожні 5 років. Це міжнародний універсаль-

ний форум, на якому держави та інші учасники підводять підсумки діяль-

ності та визначають перспективи і нові напрямки співробітництва у галузі

міжнародної боротьби зі злочинністю. Він є правонаступником міжнародних

тюремних конгресів, які проводилися у Франкфурті-на-Майні (у 1846 та

1857 роках), Брюсселі (1847 рік), у Лондоні (у 1872 та 1925 рр.), Стокгольмі

(1878 р.), Римі (1885), Петербурзі (1890), Парижі (1895), Брюсселі (1900),

Будапешті (1905), Вашингтоні (1910), Празі (1930), Берлині (1936), Гаазі

(1950). З 1955 року було проведено 11 конгресів. Діяльність Конгресу регла-

ментується резолюціями Генеральної Асамблеї ООН та ЕКОКОС, правила-

ми процедури конгресу, а також відповідними рішеннями конгресу.

Конгрес співробітничає з функціональними органами ЕКОСОС. У 1950

році Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення про створення Коміте-

ту щодо попередження злочинності та боротьби з нею у складі 15 експертів.

Саме з цим Комітетом Конгрес здійснював співробітництво аж до 18 грудня

1991 року, коли Комітет було трансформовано у Комісію по запобіганню зло-

чинності та кримінальному правосуддю у якості нової функціональної ко-

місії ЕКОСОС, яка складається із 40 держав-членів, що обираються на три

року. Створення Комісії було передбачено у Декларації принципів та Про-

грамі дій Програми ООН щодо запобігання злочинності, які були прийняті

Генеральною Асамблеєю ООН у 1991 році.

Розділ Е «Структура та керівництво» Програми дій передбачають, що

Комісія по запобіганню злочинності та кримінальному правосуддю обирає

чітко сформульовані теми для конгресів з тим, щоб забезпечити проведення

цілеспрямованого обговорення. Діяльність Конгресу завершується прийнят-

тям підсумкового документу — докладу. Цей об’ємний документ із кілько

ста сторінок підготовлюється генеральним доповідачем. Він містить основну

інформацію про проведення Конгресу: розпорядок дня, тексти доповідей,

резолюції та рекомендації, що прийняті Конгресом. Доповідь приймається і

ухвалюється більшістю у дві третини голосів присутніх та тих, що приймають

участь у голосуванні представників держав (пригадуєте формулу прийняття

текстів договорів у праві міжнародних договорів?). Рішення і рекомендації,

прийняті Конгресом, носять рекомендаційний характер, але мають велике

значення для закріплення та розповсюдження міжнародного співробітництва

держав у боротьбі з кримінальною злочинністю, сприяють обміну досвідом

роботи та розробці нових міжнародних угод та їх уніфікації у цій сфері.

449

Модуль 12. Міжнародне співробітництво держав у боротьбі із злочинністю

І Конгрес пройшов у Женеві у 1955 році. Його учасники прийняли Мі-

німальні стандартні правила поводження із ув’язненими, схваленими ЕКО-

СОС у 1955 році та включені у Пакт про громадянські та політичні права

1966 року. У 1984 році Правила були доповнені Процедурами ефективного

виконання Мінімальних правил поводження із ув’язненими.

На ІІ Конгресі у Лондоні у 1960 році були обговорені наступні питання:

заходи по запобіганню злочинності серед неповнолітніх, праця ув’язнених,

умовно дострокове звільнення та допомога особам, що відбули покарання.

Були прийняті рекомендації по профілактиці конкретних злочинів у країнах,

що розвиваються. У них підкреслювалася необхідність постійного вивчення

державами динаміки та структури злочинності.

На ІІІ Конгресі у Стокгольмі у 1965 році обговорювалися питання

взаємозв’язку злочинності як явища з економічним, політичним, соціальним

та культурним розвитком держави. Учасники Конгресу прийняли рекомен-

дації по відношенню до боротьби з рецидивізмом.

Програма IV Конгресу, які відбувся у Кіото у 1970 році, була присвячена

загальній темі злочинності та її розвитку. Конгрес ухвалив Декларацію щодо

запобігання злочинності та поводження з правопорушниками, яка призвала

усі держави застосовувати ефективних заходів для координації зусиль у га-

лузі запобігання злочинності, рекомендувала ООН та іншим міжнародним

організаціям розвивати співробітництво у цій сфері.

V Конгрес, який знову відбувся у Женеві, але тепер вже у 1975 році, об-

говорив широке коло питань, які стосувалися запобігання злочинності та бо-

ротьбі з нею. На підставі прийнятої Конгресом Декларації про захист усіх

осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдяних чи таких, що принижують

гідність видів поводження та покарання у 1984 році Генеральна Асамблея

ООН прийняла Конвенцію з такою самою назвою. Конгрес заклав початок

обговорення Кодексу поведінки посадових осіб щодо підтримання правопо-

рядку, прийнятого на черговій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1979 році.

На VІ Конгресі у Каракасі у 1980 році була прийнята Каракаська Декла-

рація, у подальшому підтримана Генеральною Асамблеєю ООН у резолюції

35/171 1980 року, яка вкотре підтвердила нерушимість принципу поваги до

прав і свобод людини і громадянина при здійсненні правосуддя щодо право-

порушників, призвала держав-учасників Конгресу продовжити пошук нових

методів та підходів боротьби з міжнародною злочинністю.

VІІ Конгрес У Мілані у 1985 році прийняв більш ніж 30 документів реко-

мендаційного характеру, зокрема Міланський дій по закріпленню міжнародно-

го співробітництва у боротьбі зі злочинністю; Керівні принципи у галузі запо-

бігання злочинності та кримінального правосуддя у контексті розвитку нового

міжнародного економічного порядку; Стандартні мінімальні правила ООН

здійснення правосуддя по відношенню до неповнолітніх (Пекінські правила).

Серед документів, прийнятих VІІІ Конгресом, який відбувся у Гавані у

1990 році, більше 50 були спрямовані на уніфікацію міжнародних договорів

у сфері боротьби зі злочинністю. Серед них: Типовий договір про видачу;

Типовий договір про взаємну допомогу у галузі кримінального правосуддя;

Типовий договір про передачу кримінального судочинства; Типовий договір

про запобігання злочинів, пов’язаних із посяганням на культурний спадок

народів у формі рухомих цінностей; Основні принципи щодо ролі юристів.

450

Міжнародне публічне право

На IX Конгресу, який проводився у Каїрі в 1995 році, були присутні

представники більше 140 держав підіймалися питання відмивання брудних

грошей злочинним світом та напрями боротьби з джерелами фінансування

злочинного світу. Конгрес прийняв рекомендації щодо чотирьох напрямів

міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю:

1) міжнародного співробітництва та практичної технічної допомоги щодо

закріплення законності;

2) заходів по боротьбі з транснаціональною та організованою злочинніс-

тю та ролі кримінального права в охороні довкілля;

3) системи кримінального правосуддя та поліції;

4) стратегії у сфері запобігання злочинності.

За підсумками X та ХІ Конгресів були прийняті Віденська декларація

про злочинність та правосуддя: відповіді на виклики ХХІ ст. та Бангкокська

декларація «Взаємодія та заходи у відповідь: стратегічні союзи у галузі по-

передження злочинності та кримінального правосуддя» відповідно (спро-

буйте вгадати роки та назв міст, де проводилися Конгреси). На Х конгресі

обговорювалися питання, які стосувалися кіберзлочинності, участі громад у

запобіганні злочинності, жінок у системі кримінального правосуддя. На ХІ

конгресі підіймалася проблема корупції та інших економічних та фінансових

злочині, продовжилося обговорення боротьби зі злочинністю, пов’язаною із

використанням комп’ютерів.

§ 2. Боротьба зі злочинами міжнародного характеру

Гарні закони породжені дурною моральністю.

Тацит

Злочини міжнародного характеру (конвенційні злочини) — це злочи-

ни, склад яких визначений міжнародними конвенціями, які зобов’язують

держав-членів увести відповідні норми до кримінального права.

Довгий час здійснювалися спроби створити єдиний Модельний карний

кодекс, який би застосовувався, чиї б норми були наділені прямою дією щодо

держав членів, але усі вони провалилися. На сьогодні існує практика закрі-

плення складів злочинів у конвенціях, норми якої мають бути імплементо-

вані до національних законодавств. Часто конвенції мають постанови, що

зобов’язують держави у відповідності з міжнародним та внутрішнім правом

приймати усі практично здійснені заходи з метою запобігання відповідних

злочинів. Вирок щодо злочинів міжнародного характеру виноситься судом

держави на підставі внутрішнього права.

На регіональному рівні можуть встановлюватися специфічні злочини.

Наприклад, у зв’язку із широким розповсюдженням хабарництва при укла-

данні контрактів у 1996 році країни Латинської Америки підписали конвен-

цію про співробітництво у викоренені брудного урядового бізнесу.

Рабство та работоргівля

Міжнародно-правові засоби з викорінення работоргівлі відомі з початку

ХІХ ст. У 1815 р. торгівлю неграми засудив Віденський конгрес. Аахенський

конгрес 1818 р. визнав торгівлю неграми злочинною. Але тільки в ХХ ст.