Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

421

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

Гаазькі конвенції про правила ведення війни

Правом війни є сукупність правил, яких дотримуються воюючі.

М.Таубе

Поняття міжнародного права у період збройних конфліктів у сучасно-

му розумінні — це сукупність обов’язкових для держав правових норм, які

спрямовані на захист жертв військових конфліктів та на обмеження засобів і

методів ведення війни.

По-перше, ця галузь права захищає осіб, які не беруть участі у військових

діях, наприклад цивільних осіб, медичний та релігійний персонал, а також

осіб, які перестали приймати участь у військових діях. По-друге, воно забо-

роняє засоби та методи ведення війни, при використанні яких не проводить-

ся різниця між комбатантами та некомбатантами, а також таких, які завдають

значної шкоди.

Деякі науковці розділяють міжнародне право у період збройних кон-

фліктів на «право Гааги» (частину норм, що регламентують ведення воєнних

дій і засоби ведення війни) і «право Женеви» (частину міжнародного права,

що забезпечує охорону поранених і хворих, військовополонених і цивільного

населення у випадку збройних конфліктів).

«Право Гааги», яке за традицією називають ще правом війни (jus in

bellum), регулює:

а) права й обов’язки воюючих;

б) обмеження воюючих у виборі засобів і методів заподіяння шкоди су-

противникові (засобів і методів ведення війни);

в) обмеження насильства, не обумовленого воєнною необхідністю.

Як відзначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламентації

права збройних конфліктів традиційно відігравали міжнародні порядки.

Міжнародні правила зберегли певне значення для даної галузі міжнародно-

го права і сьогодні. Проте в даний час основний масив норм права збройних

конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фак-

тично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі

була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасову-

вала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтраль-

них вантажів і правила морської блокади. У 1864 році у Женеві була прийня-

та конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що

згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-

Петербурзька декларація про скасування застосування розривних, вибухо-

вих і запалювальних куль.

З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни або

так званого «права Гааги». У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про

закони і звичаї сухопутної війни і декларації:

1) про заборону бомбардувань із повітряних куль;

2) про заборону користуватися артилерійськими снарядами, єдиною ме-

тою яких є поширення задушливих і шкідливих газів;

3) про заборону застосування куль, що розвертаються або сплющуються

в людському тілі.

У 1907 році знову ж таки в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій,

що регулюють різні аспекти права збройних конфліктів:

422

Міжнародне публічне право

1) про розгортання воєнних дій;

2) про закони і звичаї сухопутної війни;

3) про права й обов’язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної

і морської війни;

4) про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій;

5) про перетворення торгових суден на судна воєнні;

6) про встановлення підводних автоматичних мін, що вибухають від зі-

ткнення;

7) про бомбардування морськими силами під час війни;

8) про застосування до морської війни засад Женевської конвенції;

9) про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській

війні;

10) про заснування Міжнародної призової палати;

11) про права й обов’язки нейтральних держав у разі морської війни.

Зазначені вище конвенції замінили конвенцію і декларації 1899 року. У

1909 році була підписана декларація про правила морської війни. У 1925 році

був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні за-

душливих, отруйних або інших подібних газів і ціла низка інших важливих

міжнародних документів. У 1954 році була прийнята нова Гаазька конвенція

про захист культурних цінностей. Також до «права Гааги» можна віднести і

Конвенцію про заборону виробництва та накопичення запасів бактеріологіч-

ної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення 1972 року; Конвенцію

про заборону або обмеження використання конкретних видів звичайної зброї,

яка може вважатися такою, що завдає надмірних ушкоджень чи має невибір-

кову дію, 1980 року, та чотири протоколи до неї; Конвенцію про заборону роз-

робки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї і її знищення,

1993 року; Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, вироб-

ництва та передачі протипіхотних мін і про їх знищення 1997 року тощо.

Женевські конвенції щодо регламентації захисту прав людини під час

військових дій

Право війни — це обмеження і регламентація військового насильства.

Е. А. Коровій

«Право Женеви» охороняє в період збройних конфліктів:

а) поранених і хворих, які вибули із строю;

б) осіб, які зазнали аварії корабля на морі;

в) військовополонених, цивільне населення;

г) іноземців та інших осіб, котрі не беруть участі у військових діях.

1949 рік ознаменувався розробленням і підписанням у Женеві на між-

народній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Міжнародного комі-

тету Червоного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об’єднаних під

загальною назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що склада-

ють нині основний фундамент «Права Женеви»:

1) конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях;

2) конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які зазнали

аварії корабля, із складу збройних сил на морі:

423

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

3) конвенції про поводження з військовополоненими;

4) конвенції про захист цивільного населення під час війни.

До конвенцій додається 11 рекомендацій конференції.

Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949

року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977

року і Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949

року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного ха-

рактеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права зброй-

них конфліктів, поширивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу про-

ти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських

режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий

протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але

й у її способах.

Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949

року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального

характеру, що відображають найважливіші тенденції розвитку права зброй-

них конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гумані-

тарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності під-

ходу світового співтовариства до правового регулювання ведення збройних

конфліктів і в наш час. До найбільш суттєвих з них належать такі положення:

1. Конвенції підлягають дотриманню «за будь-яких обставин», а, отже,

дотримання їх повинно бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні по-

рушення цього положення повинні бути кримінально покарані.

2. Конвенції підлягають застосуванню не тільки у разі оголошеної війни,

але й при збройних конфліктах, коли одна із сторін ще не визнала стану ві-

йни, а також при військовій окупації, якій не чиниться опір. Держави, що до-

мовляються, залишаються зв’язаними цими положеннями також щодо тієї

держави, яка не є учасником конвенції, якщо остання приймає і застосовує їх

яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення

конвенцій підлягають застосуванню також під час громадянської війни.

3. Зазначеними конвенціями опікуваним особам присвоюються права,

від яких вони не можуть відмовитися. Такі особи мають також право про-

сити про допомогу державу-покровительку (нейтральна держава, що за зго-

дою конфліктуючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гу-

манітарних норм на території однієї із сторін, представляючи інтереси іншої

сторони). За відсутності такої її роль повинна виконувати будь-яка організа-

ція, що переслідує гуманні цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоно-

го Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з

державою, що внаслідок воєнних подій виявляється обмеженою у своїй сво-

боді дій, не допускаються.

4. Конвенції підлягають застосуванню в співробітництві і під наглядом

держави-покровительки або організації, що її заміняє, і яка переслідує гуман-

ні цілі.

5. У разі розбіжностей щодо тлумачення і застосування конвенції

держава-покровителька або організація, що її заміняє, яка переслідує гуманні

цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони можуть запропонувати орга-

нізувати зустріч представників сторін. За вимогою однієї зі сторін повинно

424

Міжнародне публічне право

бути проведене розслідування будь-якого порушення конвенції, яке допуска-

ється. Якщо між сторонами не буде досягнуто згоди про порядок проведення

такого розслідування, сторони повинні призначити третейського суддю, що

вирішить процедурне питання. Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях

немає положення, що передбачає порядок вирішення спорів, якщо сторони

не дійшли згоди ні щодо процедури, ні щодо призначення третейського судді.

Женевська конференція лише рекомендувала державам передавати такі спо-

ри на розгляд Міжнародного Суду.

6. Усі неврегульовані конвенціями питання підлягають вирішенню на

підставі загальних принципів цих конвенцій.

7. Забороняються засоби відплати проти осіб і об’єктів, що перебувають

під захистом відповідно до конвенцій.

8. Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб, яким протегують,

зобов’язані розумно застосовувати конвенції.

9. На честь Швейцарії встановлюється емблема у вигляді Червоного

Хреста на білому тлі в якості відмітного знака захисту жертв війни, що явля-

єє собою зворотні кольори швейцарського прапора. Водночас також допуска-

ється використання інших емблем. Зловживання ними є карним.

§ 3. Міжнародний комітет Червоного Хреста

Утворення Міжнародного комітету Червоного Хреста та Женевська

конвенція 1864 року

Потребу у спільноті, яка б надавала допомогу жертвам війни, людство

збагнуло ще давно. У Російській імперії під час Кримської війни (1853–1856

рр.) було створено Хрестовоздвиженську громаду сестер милосердя, які на-

давали допомогу пораненим і хворим на полі бою. Керував нею російський

хірург М. І. Пирогов.

Історія появи руху Червоного хреста та Червоного півмісяця повертає

нас у 1859 рік. Саме тоді швейцарський підприємець Анрі Дюнан став свідком

страждань і мук поранених та помираючих солдат після битви між австрій-

ськими та франко-італійськими військами при Сольферіно. Після прибуття

до Женеви він описав побачене, виклавши свої погляди у книзі «Спогади про

битву при Сольферіно», в якій висловив дві пропозиції щодо покращення

якості надання послуг жертвам війни: ще у мирний час створювати в кожній

країні групи добровольців (волонтерів), які готові надавати допомогу пора-

неним солдатам; сприяти тому, щоб держави підтримали ідею надання захис-

ту особам, які надають допомогу, та пораненим на полі бою.

На реалізацію першої пропозиції було створено так званий «Комітет

п’ятьох», який заснував Комітет Червоного Хреста, що з 1880 року став на-

зиватися Міжнародним комітетом Червоного Хреста. Друга пропозиція зна-

йшла своє втілення у 1864 році, коли в Женеві зібралася міжнародна кон-

ференція. Важливим нововведенням до міжнародного права стало внесене

Женевською конвенцією поняття нейтральності у тому вигляді, в якому його

запропонував Дюнан. Лікарі та інший медперсонал не повинні були вважа-

тися такими, що приймають участь у військових діях і, відтак, не підлягають

захопленню у полон. У Конвенції зазначалося, що завжди і усюди пораненим

425

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

має бути виявлена повага та проводитися однакове лікування, незалежно від

того, на чиїй стороні вони воювали.

У Женевській конвенції 1864 року містилося усього 10 статей, але вони

заклали той фундамент, який став основою для подальшого розвитку міжна-

родного права у період збройних конфліктів. Ці статті стосувалися істотних

моментів: військові санітарні вози та шпиталі були визнанні нейтральними,

їм забезпечувався захист та повага; нейтральність розповсюджувалася на

армійських священиків, що виконували свої релігійні обов’язки; якщо вони

потрапляли до рук супротивника, вони мали бути звільнені та повернені у

власний табір; необхідно було з повагою ставитися до мирного населення,

яке прийшло на захист поранених; пораненим та хворим воїнам необхідно

було забезпечити догляд, незалежно від того, на чиїй стороні вони воювали;

знак червоного хреста на білому тлі мав позначати шпиталі та медперсонал

для забезпечення їм відповідного захисту.

Сьогодні важко собі уявити, який великий вплив здійснила Женевська

конвенція 1864 року на розвиток міжнародного права. Уперше в історії дер-

жави прийняли офіційний постійно діючий документ, який обмежував їх мо-

гутність в інтересах окремих людей та гуманності.

Уже через два роки після її прийняття, в австро-прусській війні 1866

року, Конвенція пройшла своє бойове хрещення. Це була нагода довести її

значимість, особливо при Садові, у битві майже настільки ж кривавій, як і

битва при Сольферіно. Пруссія ратифікувала Конвенцію та дотримувалася

її. Вона мала добре облаштовані шпиталі, і Прусський Червоний Хрест був

завжди там, де була потрібна його допомога. У таборі противника ситуація

була зовсім інакшою, оскільки Австрія не підписала Конвенцію, і відступа-

юча австрійська армія залишала своїх поранених на полі бою. У лісах біля

Садови були знайдені 800 тіл солдат, які були поранені та загинули внаслідок

ненадання їм медичної допомоги.

У 1867 році майже усі провідні держави ратифікували Женевську кон-

венцію 1864 року, окрім Сполучених Штатів, які зробили це тільки 1882

року. З цього часу Конвенція набула всезагального характеру, що було вель-

ми важливо для її авторитету.

Франко-прусська війна 1870 року продемонструвала, наскільки важко

забезпечити виконання положень Женевської конвенції 1864 року і норм

звичаєвого права. Один із засновників Міжнародного комітету Червоного

Хреста і протягом тривалого часу його незмінний президент Гюстав Муаньє

одразу по закінченні цієї війни виклав свої погляди та висновки у праці «Же-

невська конвенція під час франко-прусської війни». Головним висновком

Муаньє стало те, що сфера застосування міжнародного права і розповсю-

дження знань про його принципи виявилася недостатньою для того, щоби

запобігти занадто жорстокім діям комбатантів.

Перший військовий конфлікт, у якому Конвенції дотримувалися обидві

воюючі сторони, стала сербсько-болгарська війна 1885 року. Смертність у

ній склала не більше 2%. На цей раз держави зрозуміли, що Женевська кон-

венція слугує їх взаємовигоді, і цей факт в подальшому вже не піддавався

сумнівам.

426

Міжнародне публічне право

Структура та керівні органи Міжнародного руху Червоного Хреста

та Червоного Півмісяця

Ми вже торкалися аспектів права міжнародних організацій. Але, тра-

диційно, у ньому розглядаються лише міжнародні міжурядові організації.

Іншим суб’єктам міжнародного права — наприклад, міжнародним неурядо-

вим організаціям, не присвячується окрема тема. Тож детальне знайомство з

Міжнародним рухом Червоного Хреста та Червоного Півмісяця є вкрай важ-

ливим, оскільки він займає центральне становище серед МНУО, так само як

ООН — серед ММУО.

Завдання Міжнародного Руху — запобігти та полегшити людські страж-

дання, захист життя, здоров’я та людської гідності, особливо під час збройних

конфліктів, робота по запобіганню розповсюдженню хвороб, підтримка до-

бровільної служби та постійна готовність допомогти іншим членам Руху.

Рух складає з декількох частин. В основі їх роботи лежить сім засадни-

чих принципів: гуманність, безсторонність, нейтральність, незалежність, до-

бровільність, єдність та універсальність.

Складові частини Руху:

1. Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ, англ. — CICR) —

безстороння, нейтральна та незалежна організація, чия виключна гумані-

тарна місія полягає в тому, щоб захищати життя та гідність жертв війни і

насильства та подавати їм помірну допомогу. Він очолює та координує між-

народну діяльність щодо надання допомоги, яка здійснюється Рухом у ситу-

аціях конфлікту. МКЧХ прагне до того, щоб запобігти стражданням людей

через ствердження міжнародного права у період збройних конфліктів, уні-

версальних гуманітарних принципів та розповсюдження знань про них. Є за-

сновником Міжнародного руху Червоного Хреста та Червоного Півмісяця.

2. Міжнародна Федерація товариств Червоного Хреста та Червоно-

го Півмісяця (англ. International Federation of Red Cross and Red Crescent

Societies) будує свою роботу на базі Засадничих принципів Руху, організу-

ючи, підтримуючи та розвиваючи гуманітарну діяльність усі національних

товариств-членів з поліпшення становища найбільш уразливих груп насе-

лення. Міжнародна Федерація була заснована у 1919 році. Вона очолює та

координує міжнародну допомогу, яка надається Рухом жертвам стихійного

лиха та техногенних катастроф, біженцям, а також органам охорони здоров’я

у надзвичайних ситуаціях. Міжнародна Федерація виступає у якості офіцій-

ного представника товариств-членів на міжнародній арені, розвиває співро-

бітництво між національними товариствами та сприяє підвищенню їх готов-

ності до дій у надзвичайних ситуаціях, виконанню соціальних та медичних

програм.

3. Національні товариства Червоного Хреста та Червоного Півмісяця

наповнюють конкретним змістом та втілюють на практиці принципи Міжна-

родного руху Червоного Хреста та Червоного Півмісяця у 186 державах. На-

ціональні товариства виступають у якості помічника державної влади своїх

країн у гуманітарній сфері та надають цілу низку послуг, які включають на-

дання допомоги у надзвичайних ситуаціях, здійснення медичних та соціаль-

них програм. Окрім того, під час війни вони допомагають цивільному насе-

ленню та в разі необхідності надають підтримку військово-медичній службі.

427

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

Задля того, щоб стати учасниками Руху, усі національні товариства по-

винні бути визнані МКЧХ на підставі цілої низки умов визнання. У подаль-

шому вони можуть стати членами Міжнародної Федерації Національних то-

вариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця.

Керівними органами Руху є Міжнародна конференція Червоного Хреста

та Червоного Півмісяця, Рада делегатів та Постійна комісія.

Міжнародна конференція є вищим керівним органом Руху. Вона розгля-

дає гуманітарні питання, які становлять спільний інтерес та усі пов’язані з

ними аспекти і приймає щодо них рішення. Обирає на персональній основі

членів Постійної комісії. Скликається раз на чотири роки. Окрім повноправ-

них членів Міжнародної конференції, які приймають участь у голосуванні,

на ній можуть бути присутні спостерігачі. Конференція прагне до того, щоб

приймати свої резолюції на підставі консенсусу.

Рада делегатів є органом, у межах якого представники усіх складових час-

тин Руху збираються для обговорення питань, що стосуються Руху в цілому.

Членами Ради делегатів є делегації національних товариств, МКЧХ та Між-

народної Федерації. Рада збирається перед відкриттям кожної Міжнародної

конференції і, як правило, має збиратися у зв’язку з проведенням кожної сесії

Генеральної асамблеї Федерації, які проводяться раз на два роки. Рада може

також скликатися за своєю ініціативою або на прохання однієї третини на-

ціональних товариств або МКЧХ, або Міжнародної Федерації, або Постійної

комісії.

У період між двома Конференціями Постійна комісія є уповноваженим

органом Міжнародної конференції. Вона складається із дев’ятьох членів: 5

представляють національні товариства, 2 — МКЧХ і ще 2 — Міжнародну Фе-

дерацію. Із числа членів обираються голова та його заступник. Головна функ-

ція Постійної комісії полягає у здійсненні підготовчих заходів, пов’язаних із

скликанням наступної Міжнародної конференції і сесії Ради делегатів. Вона

також розглядає питання, які стосуються Руху у цілому. Нарешті, Постійна

комісія присуджує Медаль Анрі Дюнана за надзвичайну мужність та самовід-

дану вірність справі Руху. Постійна комісія збирається на чергові засідання не

рідше двох разів на рік. Її штаб-квартира знаходиться у Женеві (Швейцарія).

Проблема символіки Міжнародного руху Червоного Хреста та

Червоного Півмісяця. Червоний Кристал та інші емблеми

Прийняття єдиного розпізнавального знаку, який би позначав правовий

захист медичних служб військових сил, добровольців, що надають допомогу

пораненим, і жертв збройних конфліктів, — одне з головних завдань, яке по-

ставив перед собою так званий «Комітет п’ятьох». 17 лютого 1863 року ко-

мітет провів засідання, щоб розглянути пропозиції, які були висунуті Дюна-

ном. Цей знак, чи емблема, як її зрештою почали називати, повинен був бути

простим, добре розпізнаватися на відстані, бути упізнаваним та однаковим

як для друга, так і для ворога.

Дипломатична конференція, яка проходила у Женеві в серпні 1864 року,

прийняла в якості такої емблеми червоний хрест на білому тлі (зворотне роз-

ташування кольорів швейцарського прапора). Однак під час русько-турецької

війни 1876–1878 рр. Османська імперія заявила про свій намір використовува-

428

Міжнародне публічне право

ти у якості захисної емблеми червоний півмісяць замість червоного хреста, по-

відомивши при цьому, що поважатиме червоний хрест, який використовується

супротивником. Персія також вирішила відмовитися від червоного хреста і об-

рала для себе емблему червоного лева та сонця. Ці нові емблеми були визнані

на дипломатичній конференції, що проходила у 1929 році. У 1980 році Іслам-

ська республіка Іран прийняла рішення відмовитися від емблеми червоного

лева та сонця і використовувати замість неї емблему червоного півмісяця.

У цілому, емблеми червоного хреста та червоного півмісяця користують-

ся повагою, з якою приписує до них ставитися і міжнародне право. Тим не

менш, іноді їм надається культурне, релігійне чи політичне значення, що по-

слаблює захист, який вони надають жертвам військових конфліктів, медич-

ним службам збройних сил та співробітникам гуманітарних організацій.

Більше того, національні організації, які не забажали використовувати

емблему червоного хреста чи червоного півмісяця, не визнавалися в якості

повноправних членів Руху. Це не дозволяло Руху реалізувати один із сво-

їх засадничих принципів — принцип універсальності, і створювало загрозу

виникнення різних додаткових емблем. Мова йде, зокрема, про ізраїльську

національну медичну службу, яка надає невідкладну допомогу і займається

медициною катастроф, що була заснована ще у 1930 році. Її емблемою була

шестикінечна зірка червоного кольору. Прийняття Ізраїлю до Руху відкла-

дався майже 60 років внаслідок спору щодо символіки організації, оскільки

МРЧХ не приймав додаткову емблему, а ізраїльтяни відмовлялися викорис-

товувати, як вони вважали, християнський хрест та мусульманський півмі-

сяць у якості символів на своїх іудейських теренах.

Вимога, що надійшла до Руху наприкінці 1990-х рр. від ізраїльтян, була

відхилена з поясненням, що організація більше не може розширювати коло

символів. Відповідь була не зовсім чесною, адже згадаємо, що раніше вже ви-

користовувалася третя емблема — червоний лев із сонцем. Та як би там не

було, на знак солідарності American Red Cross, організація, яка була основним

донором бюджету МКЧХ, протягом п’яти років не робила внесків. Економіч-

ний збиток від цього рішення склав 29 мільйонів доларів. Цим і пояснюється

поспіх у зміні символу. У жовтні 2000 року, на 28 конференції, що проходить

раз на п’ять років, на порядку денному стояло питання про «нейтральний

символ», але візит тодішнього прем’єр-міністра Ізраїлю Аріеля Шарона на

Храмову гору та друга інтефада зашкодили розгляду цього питання.

Ключовим кроком до цієї події стала угода між Ізраїлем і Палестиною в

грудні 2005 року, в якій медична служба Ізраїлю визнала суверенітет палес-

тинського Червоного півмісяця на окупованих територіях.

Для затвердження нової емблеми в Женеві була скликана 29 міжнародна

конференція, в якій брали участь більше 1000 делегатів — представники 183

національних товариств Червоного хреста і Червоного півмісяця, Міжнарод-

ної Федерації товариств Червоного хреста і Червоного півмісяця, Міжнарод-

ного Комітету Червоного хреста і 192 країн-учасниць Женевських конвенцій.

Очікувалося, що підсумкова резолюція конференції буде прийнята на

основі консенсусу, проте проти нової емблеми виступили країни-члени

організації «Ісламська конференція» (ОІК), і питання було винесене на

голосування. Для ухвалення поправок необхідно було набрати дві третини

429

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

голосів учасників. Країни ОІК запропонували внести у фінальну резолю-

цію конференції поправки, що вимагають рівних умов для всіх територій,

окупованих Ізраїлем з 1967 року. Для Ізраїлю ці поправки були непри-

йнятними, оскільки у такому разі він мав визнати суверенітет не тільки па-

лестинського, але й сирійського (Голанські висоти), і ліванського (ферми

Шебаа) товариств Червоного півмісяця.

І ось 8 грудня 2005 року держави — учасники Женевських конвенцій

прийняли Третій додатковий протокол, який встановлював додаткову емб-

лему — червоний кристал. Було визначено, що національні товариства, які

обрали своєю емблемою червоний кристал, можуть включити у нього розпіз-

навальний знак, який вже фактично використовувався ними, та про існуван-

ня якого були повідомлені інші держави-учасники Женевських конвенцій і

МКЧХ до того, як був прийнятий Протокол ІІІ. 22 червня 2006 року учасни-

ки міжнародного руху Червоного хреста і Червоного півмісяця затвердили в

Женеві нову захисну емблему. За внесення необхідних поправок до Статуту

Міжнародного руху проголосували 237 учасників конференції в Женеві, 54

висловилися проти та 18 утрималися.

Червоний кристал, окрім Ізраїльського національного товариства Чер-

воного Хреста і Червоного Півмісяця, можуть використати держави Цен-

тральної Африки, в яких сповідуються місцеві традиційні релігії та в яких

ніколи не вщухають війни, Монголія та держави Південно-Східної Азії, які

сповідують буддизм, Індія, Китай та Японія, в яких основна маса населення є

прихильниками індуїзму, даосизму та синтоїзму відповідно.

Приєднання Ізраїльської медичної служби до Міжнародного руху Черво-

ного Хреста та Червоного півмісяця означає, що вона буде вимушена дотри-

муватися правил, прийнятих у цій організації. Зокрема, екіпажам санітарних

машин «Червоного Хреста» забороняється мати на борту зброю, тоді як із-

раїльські екіпажі машин швидкої допомоги звичайно озброєні вогнепальною

зброєю, адже вони часто прибувають на місце пригоди або теракту першими

та можуть бути вимушені, захищаючи себе та поранених, вступити у відкри-

те протистояння з терористами. До речі, усі держави-учасники Женевських

конвенцій 1949 року зобов’язані прийняти внутрішньодержавні закони, які

встановлюють покарання за віроломство та незаконне використання сим-

воліки. Так, у ст. 445 Кримінального кодексу України передбачений такий

склад злочину, як незаконне використання символіки Червоного Хреста і

Червоного Півмісяця.

§ 4. Початок війни та військова окупація

Види збройних конфліктів

Протягом останніх 5 тис. років відбулося близько 14 тис. війн,

у яких загинуло приблизно 5 млрд. людей.

Міжнародний Комітет Червоного Хреста

Мета війни полягає в придушенні збройного опору супротивника. Вона

не спрямована на знищення супротивника чи на фізичне знищення його

збройних сил. Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного на-

селення, тим паче, що правила ведення воєнних дій вимагають, аби мирне на-

430

Міжнародне публічне право

селення перебувало «під опікою воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуть-

ся збройними силами на території своєї держави проти свого населення, у

більшості своїй не є війною в міжнародному значенні цього поняття. Звідси

розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнарод-

ного характеру.

Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 року міжнародни-

ми збройними конфліктами визнаються такі конфлікти, коли один суб’єкт

міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб’єкта. Таким

чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути:

1) держави;

2) нації і народи, що борються за свою незалежність;

3) міжнародні організації, що здійснюють колективні збройні заходи для

підтримання миру і міжнародного правопорядку.

Відповідно до ст. 1 Додаткового протоколу І міжнародними є також

збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального па-

нування й іноземної окупації і проти расистських режимів у здійсненні свого

права на самовизначення.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це усі збройні конфлік-

ти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбува-

ються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими

організованими озброєними групами, що, знаходячись під відповідальним

командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що

дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати

положення Протоколу II».

Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки:

1) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, включаючи по-

ліцейські підрозділи;

2) колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обстановку вну-

трішньої напруженості, внутрішні заворушення, не можуть вважатися кон-

фліктами, що розглядаються;

3) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відпо-

відальних за їхні дії;

4) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі періодичні виступи по-

гано організованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти не-

міжнародного характеру;

5) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.

Таким чином, збройний конфлікт між повстанцями і центральним уря-

дом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бути ви-

знані «воюючою стороною», коли вони:

1) мають свою організацію;

2) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи;

3) встановили свою владу на частиною території держави;

4) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв війни».

Як вже раніше відзначалося, визнання повстанців «воюючою стороною»

виключає застосування до них національного кримінального законодавства про

відповідальність за масові заворушення. На захоплених у полон поширюєть-

ся статус військовополонених. Повстанці можуть вступати в правовідносини