Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

431

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

з третіми державами і міжнародними організаціями, одержувати від них до-

помогу, що допускається міжнародним правом. Влада повстанців на контро-

льованій ними території може створювати органи управління і видавати нор-

мативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило,

свідчить про набуття конфліктом якості міжнародного і є першим кроком до

визнання нової держави.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі

громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають із спроб держав-

них переворотів і та ін.. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних зброй-

них конфліктів насамперед тим, що в останніх обидві воюючі сторони є

суб’єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою

стороною визнається лише центральний уряд. Держави не повинні втручати-

ся у внутрішні конфлікти на території іншої держави.

Збройний конфлікт може мати одночасно як міжнародний, так і неміж-

народний характер. Наприклад, у рішенні Міжнародного суду у справі «Ніка-

рагуа проти США» зазначалося, що з точки зору міжнародного права у період

збройних конфліктів багатосторонній конфлікт може бути міжнародним чи

неміжнародним у залежності від складу і характеру його учасників. Конфлікт

між контрас (місцеві організовані воєнні групи) та урядом Нікарагуа носить

неміжнародний характер, а конфлікт між Нікарагуа та США, які здійснили

збройне втручання у внутрішній конфлікт, — міжнародний характер.

Проте в практиці міжнародного співтовариства здійснюються пев-

ні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування

«гуманітарної інтервенції». Їхньою метою є військове втручання в події, що

відбуваються в конкретній країні, яку роздирають збройні конфлікти міжна-

ціонального або релігійного характеру, для надання гуманітарної допомоги

населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролит-

тя, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсяк-

денного життя і побутових умов і та ін.), а також для припинення військового

протистояння воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обста-

вини, здійснюється без згоди уряду держави, до якої здійснюється військове

вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітарна»

покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, на-

приклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та Руанді, початі з

метою призупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там і супрово-

джувалися масовими людськими жертвами.

Існує також й інша класифікація збройних конфліктів, в залежності від

інтенсивності:

1. Збройний конфлікт (конфлікт низької доцільності). Відбувається без

оголошення війни. Наприклад, радянсько-китайський конфлікт навколо ост-

рова Дамаський, україно-російський конфлікт щодо острова Тузла тощо.

2. Конфлікт середньої інтенсивності (локальна війна). Застосовують-

ся звичайні види озброєння; безініціативний. Наприклад, молдавсько-

придністровський конфлікт, який досі триває.

3. Регіональна війна (конфлікт військової доцільності). Наприклад, дії

американських військ в Афганістані та Іраку.

Але ця класифікація має більше значення у військових науках, зокрема так-

тичній підготовці, аніж у міжнародному праві в період збройних конфліктів.

432

Міжнародне публічне право

Правові наслідки початку війни

Найкраще – зберегти державу супротивника цілою,

на другому місці – розтрощити цю державу.

Сунь-цзи

У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок військових дій 1907

року, в якій бере участь і Україна, держави визнають, що військові дії між

ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попереджен-

ня, що буде мати або форму мотивованого оголошення війни, або форму уль-

тиматуму з умовним оголошенням війни.

Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може

здійснюватися в різноманітних формах:

1) шляхом звернення до власного народу;

2) шляхом звернення до народу або уряду держави-супротивника;

3) шляхом звернення до світової спільноти.

Особливий спосіб оголошення війни — ультиматум — категорична ви-

мога, яка не допускає ніяких подальших спорів і заперечень, уряду однієї дер-

жави, котрий пред’являє її уряду іншої держави разом із погрозою, що у разі

невиконання цієї вимоги до спливу певного строку уряд, що пред’явив ульти-

матум, вживе відповідних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни.

Проте, хоча зазначені способи оголошення війни вважаються такими,

що знаходяться в рамках міжнародного права, відповідно до статті II Кон-

венції про визначення агресії від 3 липня 1933 року, сам факт оголошення

державою війни першою розглядається як агресія. Відповідно до вказаної III

Гаазької конвенції 1907 року оголошення війни не робить агресивну війну за-

конною. Відповідно до статті 3 Визначення агресії, прийнятого на XXIX сесії

Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році, в якості актів агресії, незалежно від

оголошення війни, розглядаються такі акти прямої агресії:

1) вторгнення або напад збройних сил держави на територію інших дер-

жав, або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не

мала, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка із засто-

суванням сили анексія території іншої держави або частини її;

2) бомбардування збройними силами держави території іншої держави

або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

3) блокада портів або узбережжя держави збройними силами іншої дер-

жави;

4) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні

сили або морські і повітряні флоти іншої держави;

5) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на терито-

рії іншої держави за згодою з державою, що їх приймає, з порушенням умов,

передбачених в угоді, або будь-яке продовження їхнього перебування на та-

кій території після припинення дії угоди тощо.

У наш час збройні конфлікти відбуваються без офіційного визнання

стану війни. З числа останніх можна вказати на англо-аргентинський зброй-

ний конфлікт 1982 року з приводу Фолклендських островів. Не вважається

таким, що відповідає міжнародному праву, не тільки ведення війни неоголо-

шеною, що буде розглядатися як кваліфікуюча обставина при визначенні від-

повідальності, але й так званий casus belli (привід для війни) — безпосеред-

433

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

ній формальний привід, що веде до виникнення між державами стану війни.

У минулому такий привід був законною підставою для початку військових

дій і служив виправданням війни і цілям приховання її справжніх причин.

Наприклад, приводом для вторгнення в Ірак коаліційних військ була наяв-

ність у влади цієї держави хімічної зброї, яку так і не було знайдено.

Стан війни повинен бути без зволікання сповіщений нейтральним кра-

їнам, і матиме для них дійсну силу лише після одержання оповіщення. В

Україні оголошення війни є прерогативою вищих органів держави. Консти-

туція України містить механізм такої процедури — відповідно до п. 19 ст. 106

Конституції Президент України вносить у Верховну Раду України подання

про оголошення стану війни, а Верховна Рада України відповідно до п. 9 ст.

85 Конституції на підставі даного подання оголошує стан війни.

Оголошення війни, навіть якщо за цим актом прямо не слідують власне

військові дії, означає початок юридичного стану війни і настання для усіх

воюючих сторін певних правових наслідків:

— між державами припиняються дипломатичні і консульські відносини

(дипломатичному і консульському персоналу забезпечуються захист і мож-

ливість безперешкодно залишити територію супротивника). На час збройно-

го конфлікту інтереси однієї воюючої держави на території іншої представ-

ляє зазвичай нейтральна держава, що має дипломатичні відносини з обома

воюючими сторонами;

— перестають застосовуватися багато норм міжнародного права, що несу-

місні з військовим часом, зокрема, припиняють дію двосторонні політичні, еко-

номічні, культурні угоди між воюючими державами. Багатосторонні договори

(наприклад, із питань зв’язку, транспорту, транзиту тощо) припиняються;

— починають діяти міжнародні норми, прийняті спеціально для періоду

збройного конфлікту (союзні договори, договори про взаємну і військову до-

помогу, договори стосовно правил ведення війни, причому останні не можуть

бути денонсовані і т.п.);

— припиняються і забороняються економічні, торгові, фінансові угоди й

інші відносини з юридичними і фізичними особами воюючих сторін;

— майно, що є власністю ворожої держави (крім майна дипломатичних

представництв і консульських установ), підлягає конфіскації;

— торгові судна воюючих, що знаходилися до початку війни у воро-

жих портах, повинні залишити порт супротивника (для цього встановлю-

ється розумний термін для вільного виходу з територіальних вод держави-

супротивника — індульт, після закінчення якого такі судна підлягають

реквізиції і затриманню до закінчення війни незалежно від їхньої приналеж-

ності (державі, приватним компаніям або окремим особам); військові кора-

блі підлягають обов’язковій реквізиції;

— до громадян ворожої держави може бути застосований спеціальний

режим (обмеження пересування, примусове поселення у відведених владою

місцях, інтернування тощо);

— власні громадяни кожної з воюючих держав поділяються на мирне на-

селення і збройні сили.

Так, в останні роки Другої світової війни низка латиноамериканських

країн оголосила війну Німеччині, але участі у бойових діях не брала. Тим

434

Міжнародне публічне право

не менше, їх правовий статус у принципі був таким самим, як і положення

держав, що брали участь у військових діях.

У випадку військового конфлікту, який учасники не визнають війною, спра-

ва ускладнюється. При цьому можуть зберігатися дипломатичні та консульські

відносини, а також договори. Тим не менше, збройний конфлікт не може не за-

вдавати шкоди усій системі зв’язків воюючих держав, в тому числі зв’язках за

участю фізичних та юридичних осіб (торгівля, транспорт, фінанси, страхування

тощо). Ці проблеми поки що не врегульовані міжнародним правом.

Театр бойових дій

Особу, яка втратила військовий квиток,

можуть не впустити до театру військових дій.

Віктор Пелевін

Війна завжди ведеться у визначених просторових межах. Театр війни —

це сухопутна, повітряна та морська територія держав, а також відкрите море

і повітряний простір над ними, у межах яких згідно з міжнародним правом

можуть вестися військові дії.

Театром сухопутної війни є сухопутна територія держави; театром мор-

ської війни — внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав

і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухо-

путним і морським театром війни. Забороняється використовувати в якості

театру війни нейтралізовані території (наприклад, архіпелаг Шпіцберген),

Антарктику (за Договором про Антарктику 1959 року), космічний простір,

включаючи Місяць та інші небесні тіла (згідно Договору про принципи ді-

яльності держав щодо дослідження та використання космічного простору,

включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 року та Угоді про діяльність

держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 року), територію нейтраль-

них держав, а також місцевості, в яких відповідно до ст. 8 Гаазької конвенції

про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року

зосереджені культурні цінності. Це можуть бути також міжнародні канали

(наприклад, Суецький — згідно Константинопольської конвенції 1888 року)

та цивільні об’єкти. З театру війни може також виключатися певна частина

державної території з метою розміщення спеціальних зон, передбачених між-

народним правом (право держав створювати санітарні зони та ділянки місце-

вості для захисту від військових дій поранених та хворих, а також персонал,

на який покладено організація й управління цими зонами та місцевостями,

піклування про осіб, які там будуть сконцентровані тощо).

Також міжнародне право у період збройних конфліктів виділяє театр

військових дій — сухопутний, повітряний та водний простір, на яких вій-

ськові дії фактично ведуться. Відносно не так давно з’явилося поняття «зона

військових дій». Так, у 1982 році Велика Британія оголосила виключну зону

навколо Фолклендських островів шириною біля 200 морських миль. У межах

цієї зони будь-яке судно мало розглядатися як вороже, і могло зазнати атаки

британських збройних сил. До встановлення виключних зон на морі вдавав-

ся і Іран під час війни з Іраком. У всіх цих випадках встановлення режиму

зон суперечило міжнародному праву у період збройних конфліктів і не могло

435

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

бути визнано іншими державами. Зони військових дій можуть встановлюва-

тися як зони правомірного контролю з боку воюючої сторони, а не як зони

насильства чи свавілля.

Нейтралітет під час війни

Нейтралітет у війні — це особливий правовий статус держави, що не бере

участі у війні і утримується від надання допомоги обом воюючим сторонам.

Нейтралітет на практиці виявляється як принцип безсторонності, за яким

нейтральна держава не повинна віддавати перевагу жодній з воюючих дер-

жав і надавати кожній з них ті права і переваги, що вона надає іншій. У між-

народному праві розрізняють:

1) постійний нейтралітет (Швейцарія з 1815 року, Ватикан із 1929 року,

Австрія з 1955 року, Мальта з 1981 року, Туркменістан з 1995 року тощо);

2) евентуальний нейтралітет (у даній війні, наприклад, в ірано-іракській

війні);

3) нейтралітет у силу договору між відповідними державами.

Права й обов’язки нейтральних держав закріплені в нормах Гаазьких

конвенцій про права й обов’язки нейтральних держав і осіб у випадку сухо-

путної та морської війн 1907 року. По відношенню до повітряної війни ана-

логічні норми не були створені. Вона регулюється за аналогією з сухопутною

та морською війнами.

Нейтральні держави, зберігаючи право на самооборону, повинні викону-

вати правила нейтралітету. Так, постійно нейтральні держави не повинні в

мирний час входити у військові блоки; надавати свою територію для інозем-

них військових баз або формування військових загонів воюючих; допускати

передачу воюючим техніки і боєприпасів. При порушенні цих правил воюючі

держави можуть вважати територію нейтральної держави театром військо-

вих дій. Водночас нейтральна держава не зобов’язана забороняти своїм гро-

мадянам добровільно вступати в збройні сили воюючих сторін. Та у випад-

ку полонення громадян нейтральної держави, які брали участь у військових

діях супротивника, вони не можуть розраховувати на такий самий режим, як

й у інших полонених.

Водночас нейтральні держави мають право: а) відбивати силою спроби

порушити статус нейтралітету; б) надавати свою територію для розміщення

поранених; в) дозволяти заходження у свої порти санітарним суднам воюю-

чих держав тощо.

Воюючі сторони не мають права здійснювати на нейтральній території й

у нейтральних водах які-небудь дії, що порушують нейтралітет. Заборонено

перетворювати нейтральні порти і води на бази для морських операцій. Про-

хід через територіальні води нейтральних держав військових суден воюючих

держав не вважається порушенням нейтралітету. Але не можна користувати-

ся територіальними водами, портами і рейдами для збільшення військового

потенціалу збройних сил воюючих.

Здавна визнається право воюючих держав на огляд нейтральних торгових

суден з метою запобігання провезенню військової контрабанди. Нейтральне

судно, яке перевозить контрабанду, може бути захоплено у відкритому морі

чи у територіальних водах воюючих держав. Контрабандний вантаж підлягає

436

Міжнародне публічне право

конфіскації на підставі рішення спеціального суду, який називається «при-

зовий суд». Саме по собі нейтральне судно може бути конфісковано як приз,

якщо контрабанда складала більше половини усього вантажу.

У збройних конфліктах на морі застосовується морська блокада, тобто

ізоляція портів чи берегової лінії противника. Блокада має бути ефективною,

тобто здатною реально перешкоджати проходженню суден. Нейтральні судна

при наближенні до зони блокади підлягають огляду, а при порушенні ними

блокади можуть бути захоплені.

Територіальне море нейтральної держави не може бути театром військо-

вих дій. У випадку заходу військового корабля, що переслідується, у води

нейтральної держави, переслідування завершується.

Військові судна воюючих можуть одержати доступ у порти нейтральної

держави на термін не більше доби для усунення наслідків аварії, для попо-

внення запасів продовольства, але не для збільшення бойової сили. Число та-

ких кораблів не повинно перевищувати трьох одиниць. Повторне постачання

продовольством і паливом не може мати місця раніше, ніж через три місяці.

При цьому встановлюється інтервал між заходженнями кораблів різних во-

юючих держав у 24 години.

Повітряний простір над територією нейтральної держави недоторкан-

ний для військових літаків воюючих держав. У випадку входження літаку

воюючої сторони до повітряного простору нейтральної держави остання

зобов’язана вжити певних заходів для негайного залишення ним свого пові-

тряного простору або примусу до посадки з подальшим інтернуванням осіб,

які знаходяться на його борту. Інтернування — це режим, який схожий на

військовий полон, але менш обтяжливий (наприклад, заборонено розлучати

сім’ї), який застосовується до іноземних громадян у крайніх випадках. Інтер-

нування застосовується і у випадку вимушеної посадки. Навіть екіпаж, який

було підібрано нейтральним судном у відкритому морі, що зазнав аварії, або

екіпаж повітряного судна, що зазнав лиха, підлягає інтернуванню.

Нейтральна держава не має права поставляти авіаційну техніку воюю-

чим державам, але й не зобов’язана забороняти такі поставки своїм приват-

ним компаніям.

Контроль воюючих держав по відношенню до цивільної авіації нейтраль-

них держав подібний тому, який здійснюється по відношенню до нейтраль-

них морських суден. Цивільному літаку може бути запропоновано здійснити

посадку для огляду. Літак може бути конфісковано, якщо він зайнятий ді-

яльністю, яка несумісна з нейтралітетом.

Поняття військової окупації

Військова окупація — це тимчасове захоплення території (частини те-

риторії) однієї держави збройними силами іншої держави та встановлення

військової адміністрації на захопленій території. Військова окупація будь-

якої території не означає її переходу під юрисдикцію держави-окупанта.

Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женев-

ської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу І держава, що окупує,

зобов’язана вжити всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій те-

риторії. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися

437

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

розпорядженням влади, проте його не можна примушувати до принесення

присяги на вірність державі, що окупує, участі у військових діях, спрямова-

них проти їхньої країни, надавати відомості про її армію. Повинні поважатися

життя, честь і гідність цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання,

родина тощо. Держава, що окупує, зобов’язана забезпечувати цивільне насе-

лення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

Щодо цивільних осіб забороняється:

1) чинити будь-які акти насильства, залякування або образи;

2) застосовувати примусові заходи фізичного або морального характеру,

зокрема, із метою одержання будь-якої інформації та відомостей;

3) застосовувати катування, тілесні покарання, медичні досліди тощо;

4) застосовувати колективні покарання;

5) захоплювати заручників;

6) депортувати цивільне населення з окупованої території. Іноземцям,

які опинилися на території, що окупується, забезпечується право її залишити

в якомога коротший час.

Таким чином, військова окупація — це міжнародно-правовий режим, за якого:

1) збройні сили однієї держави тимчасово займають і утримують терито-

рію ворожої держави;

2) окупант здійснює функції військового контролю і цивільного управ-

ління шляхом установлення нових норм права;

3) продовжується стан війни між державою, що окупується, й державою,

що окупує;

4) суверенітет стосовно окупованої території не переходить до окупанта

і він не має права цілком ліквідувати стару систему права;

5) міждержавні відносини на окупованій території регулюються норма-

ми міжнародного права у період збройних конфліктів;

6) після закінчення війни відносини з приводу окупації повинні бути

ліквідовані в договірному порядку.

Окрім військової окупації існує післявоєнна окупація як засіб забез-

печення виконання державою, яка несе відповідальність за агресію, своїх

зобов’язань. Прикладом може слугувати окупація території Іраку коаліцій-

ними військами на підставі угод. При визволенні території союзника вста-

новлюється інший вид окупації — тимчасовий контроль над визволеною те-

риторією. Ще один вид окупації — зайняття воюючою стороною території

нейтральної держави.

§ 5. Правовий статус військових та цивільного населення

під час збройних конфліктів

Правове становище учасників військових конфліктів: комбатанти

та некомбатанти

Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а лише чітко ви-

значена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надаєть-

ся державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає

на території держави, поділяється на дві групи: те, яке стосується збройних

сил (збройні сили, партизани тощо), і те, яке не стосується збройних сил (ци-

вільне населення).

438

Міжнародне публічне право

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які нале-

жать до збройних сил воюючих сторін: 1) воюючі (комбатанти); 2) ті, які не

беруть участь у боях (некомбатанти).

Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сто-

рін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках.

Потрапивши до полону, комбатанти набувають статусу військовополонених.

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпо-

середньо не беруть участі у бойових діях. Відповідно до норм міжнародного

права до некомбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомір-

но знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу

у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньої участі не бере.

Це — військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духовенство, ін-

тенданти. Вони не є об’єктом військових дій із боку супротивника і мають

право на його захист в тому випадку, якщо опиняться під його владою.

Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти мо-

жуть мати особисту зброю, але не використовують її у військових діях, а тільки для

самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать:

— особовий склад регулярних збройних сил;

— ополчення, добровольчі загони, як такі, що входять, так і такі, що не

входять до складу регулярних збройних сил;

— особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

— особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових

діях не приймають;

— члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які надають допо-

могу воюючим;

— населення, що при наближенні супротивника взяло до рук зброю, від-

крито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Отже, комбатанти повинні відповідати таким вимогам: 1) мати на чолі

особу, відповідальну за своїх підлеглих; 2) мати визначений і видимий здале-

ку відмітний (розпізнавальний) знак; 3) відкрито носити зброю; 4) додержу-

ватися у своїх діях законів і звичаїв війни.

Правовий статус партизанів, добровольців

У міжнародному праві тривалий час продовжувалася дискусія щодо про-

блеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це по-

яснювалося насамперед тією шкодою, яку партизани завдавали регулярним

силам супротивника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розкви-

татися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжна-

родного права. Результатом цього тривалого процесу усе ж стало визнання

партизан комбатантами. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є

комбатантами за умови дотримання ними певних умов (майже аналогічні до

загальних умов визнання комбатантами):

1) належать до якого-небудь військовим способом організованого заго-

ну, на чолі якого стоїть відповідальна особа (зазвичай цивільна особа);

2) носять відмітні знаки (на відміну від військових комбатантів, що но-

сять військову форму та емблеми, партизани здебільшого носять цивільний

одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, радянські партизани в пері-

од Другої світової війни носили червону стрічку на головному уборі);

439

Модуль 11. Міжнародне право у період збройних конфліктів

3) відкрито носять зброю. Ст. 43 Додаткового протоколу І 1977 року до

Женевських конвенцій 1949 року конкретизує це положення: партизани по-

винні відкрито носити зброю під час кожного військового зіткнення й у той

час, коли вони будуть знаходитися в полі зору супротивника в ході розгор-

тання в бойові порядки, що передує початку нападу, у якому вони повинні

взяти участь;

4) дотримуються законів і звичаїв війни.

При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при потраплянні

в полон визнаються комбатантами.

Від партизан слід відрізняти добровольців (волонтерів) — іноземних

громадян, які в силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних

міркувань подібно до найманців) вступають на службу до лав армії будь-якої

воюючої сторони і включаються до особового складу збройних сил. Вони

мають право брати участь у військових діях воюючих сторін. Про це недво-

значно говориться у Конвенції про права та обов’язки нейтральних держав та

осіб у випадку війни на суходолі 1907 року. У ст. VI Конвенції визначено, що

відповідальність нейтральної держави не виникає внаслідок того, що приват-

ні особи окремо переходять кордон, щоб вступити до армії одного з воюючих.

При цьому особа нейтральної держави не може посилатися на свій нейтра-

літет: 1) якщо вона вчиняє дії, ворожі по відношенню до воюючого; 2) якщо

вона вчиняє дії на користь воюючого, а саме якщо вона добровільно вступає

до лав регулярних збройних сил однієї із воюючих сторін.

Відмінність розвідників від шпигунів. Іноземні військові радники й

інструктори

Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил воюючих сто-

рін, що носять військову форму і проникають у розташування супротивни-

ка з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені

в полон розвідники користуються статусом військовополонених. Розвідник

не може нести кримінальну відповідальність за дії, вчинені ним в ході попе-

редніх рейдів до району розташування ворожої армії.

Від розвідників слід відрізняти шпигунів — осіб, які, діючи таємним спо-

собом або під фальшивими приводами, збирають або намагаються зібрати ві-

домості в районі дій одного із воюючих з наміром повідомити їх протилежній

стороні (ст. ХХІХ Додатку до IV Гаазької конвенції 1907 року). На цих осіб

режим військового полону не поширюється, вони можуть бути покарані вій-

ськовим трибуналом і навіть засуджені до страти.

Головна відмінність військового розвідника від шпигуна — це військова

форма розвідника, що свідчить про його приналежність до збройних сил сво-

єї держави.

Іноземні військові радники й інструктори — це особи, які входять до

складу збройних сил іншої держави, що відповідно до міжнародних угод зна-

ходяться в іншій державі для надання допомоги в освоєнні бойової техніки

і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть

участі у військових діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструк-

тори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть

участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.

440

Міжнародне публічне право

Проблема найманства

Не є комбатантами найманці. Визначення ознак найманства і його пра-

вового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через

масове поширення цього явища, що викликає з боку міжнародного співто-

вариства значний осуд. Міжнародне право вважає найманцем особу, яка за-

вербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб

воювати в збройному конфлікті, і яка фактично бере у ньому участь.

Вперше роз’яснення дефініції «найманець» було дано у ст. 47 І Додатко-

вого протоколу 1977 року, згідно якого найманець — це особа, яка:

1) спеціально завербована на місці чи за кордоном, щоб брати участь у

збройному конфлікті;

2) фактично бере учать у військових діях;

3) бере участь у військових діях з метою отримати особисту вигоду, мате-

ріальний зміст якої значно перевищує винагороду, яка виплачується комба-

тантам, що входять до особового складу збройних сил даної держави;

4) не є громадянином держави, яка є стороною конфлікту, чи не прожи-

ває на її території;

5) не входить до особового складу збройних сил воюючих сторін;

6) не є посланцем держави, які не є стороною конфлікту, для виконання

офіційних зобов’язань у якості особи, що входить до складу її збройних сил.

Подальший розвиток інститут найманства отримав у Міжнародній кон-

венції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням та на-

вчанням найманців, прийнятій резолюцією 44-ї сесії Генеральної Асамблеї

ООН 4 грудня 1989 року.

ООН неодноразово висловлювалася проти найманства, оголосивши

його міжнародним злочином і закликавши усі держави прийняти закони, що

карають найманців як кримінальних злочинців.

Відповідно до ч. 1 ст. 447 Кримінального Кодексу України найманство

визнається кримінальним злочином і його дії полягають у вербуванні, фі-

нансуванні, матеріальному забезпеченні, навчанні найманців з метою вико-

ристання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях,

спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної

цілісності, а також у використанні найманців у військових конфліктах чи діях.

Ці дії караються позбавленням волі на строк від 3 до 8 років. А сама участь без

дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших

держав, з метою одержання матеріальної винагороди, передбачена ч. 2 ст. 447

КК України, карається позбавленням волі на строк від 5 до 10 років.

Цивільне населення під час військового конфлікту

Міжнародне військове право зводить до мінімуму страждання

військовополонених, поранених і цивільного населення.

Е. Варт

Цивільне населення — це особи, які не належать до жодної категорії учас-

ників збройного конфлікту та безпосередньо не беруть участі у військових

діях. Правовий захист цивільного населення здійснюється в конфліктах як

міжнародного, так і неміжнародного характеру. На неприпустимість нападу