Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

201

Модуль 6. Право міжнародних організацій

ту носять рекомендаційний характер. Однак ці документи суттєво та пози-

тивно впливають на процеси кодифікації та прогресивного розвитку міжна-

родного права. В деяких випадках окремі норми резолюцій можуть набути

обов’язкового характеру як звичайна правова норма. Також резолюція може

використовуватися як додаткове джерело визначення та тлумачення змісту

міжнародно-правових норм.

Однак більшість конференцій завершують свою роботу прийняттям за-

ключного акту. Найчастіше цей документ містить виклад основних фактів

роботи конференції і не є юридично обов’язковим. Однак є заключні акти, які

є формою міжнародного договору (наприклад, Заключний акт Берлінської

конференції по Африці 1884-85 років).

Рішення у формі резолюцій та заключних актів можуть прийматися у

три такі способи:

1) шляхом голосування, де одна делегація має один голос. Таке голосу-

вання може бути відкритим або таємним. Для прийняття рішення потрібна,

залежно від вимог правил процедури, проста більшість голосів, кваліфікова-

на або одностайна згода учасників, яка вимагає 100% голосування «за»;

2) шляхом консенсусу, за якого формальна процедура голосування від-

сутня, а погоджене рішення приймається за відсутності формальних запере-

чень зі сторони будь-кого з учасників конференції;

3) змішаним методом, який поєднує процедури консенсусу та голосу-

вання.

§ 3. Особливості юридичної природи

міжнародних організацій

Воля міжнародної організації як результат узгодження воль держав-

членів

Міжнародні організації володіють самостійною волею, відокремленою

від індивідуальних воль держав-членів. Володіння міжнародною організа-

цією якістю міжнародної правосуб’єктності свідчить про наявність у орга-

нізації самостійної волі. Сьогодні міжнародні організації укладають значну

кількість міжнародних договорів. Договори є результатом тих чи інших юри-

дичних дій, які здійснюються від імені організації її органами. В основі цих

дій лежить волевиявлення міжнародної організації як такої.

Рішення, що приймаються органами організації з тих чи інших питання,

у відповідності з якими здійснюється діяльність організації, також містять

самостійну волю саме організації.

Міжнародні організації — вторинні, похідні суб’єкти міжнародного пра-

ва. Вторинна і воля міжнародної організації, похідна від воль держав-членів,

яка виступає як узгодження їх індивідуальних воль. Членами загальних

міжнародних організацій є держави з різними економічним розвитком і з

різною зовнішньополітичною спрямованістю: розвинені держави та країни,

що розвиваються тощо. Усі вони по-своєму впливають на розробку волі між-

народної організації. Тому воля міжнародної організації завжди обумовлена

волевиявленням держав-членів і зазнає на собі їх вплив. Вона створюється

у процесі протистояння та співробітництва її членів, якими у міжнародних

202

Міжнародне публічне право

організаціях загального характеру є держави з різним рівнем розвитку. Різ-

ниця усередині самостійної волі організації неминуча. Формування цієї волі

— складний процес, у якому із самого початку зіштовхуються різні позиції

окремих держав-членів і тільки потім на ґрунті компромісу виробляється са-

мостійна воля міжнародної організації. Але це не якась без особистісна, ней-

тральна воля, навіть у кінці кінців вона не позбавлена окремих відтінків і осо-

бливостей усередині себе.

Самостійна воля міжнародної організації — результат узгодження (а не

злиття) воль держав-членів, яка існує паралельно з їх волею (а не над нею)

і проявляється у тих чи інших діях міжнародної організації, що здійснюють

відповідні органи, які реалізують волю організації.

Напрямок, основний зміст та об’єм волі міжнародної організації завжди

обумовлені змістом воль держав-членів.

Однак, говорячи про самостійну правову волю міжнародної організації,

не слід змішувати її з верховною (суверенною) волею, якою міжнародні ор-

ганізації не володіють і не можуть володіти, оскільки на відміну від держав,

не є суверенними утвореннями і не володіють якими-небудь ознаками над-

державного характеру.

Воля міжнародної організації, як і її міжнародна правосуб’єктність, має

обмежений і спеціальний характер. Це означає, що волевиявлення організа-

ції має мати місце при здійсненні дій, які відповідають засновницькому акту

організації та іншим актам, що відносяться до фундаментальних актів органі-

зації. Перш за все необхідно чітке дотримання компетенції міжнародної орга-

нізації, а також основних загальновизнаних принципів і норм міжнародного

права, які належать до числа імперативних.

Щодо питання про характер волі міжнародної організації, що мають над-

національний характер, необхідно зауважити, що воно, звісно, має свою спе-

цифіку.

Поняття волі звичайної міжнародної міжурядової організації не тотожне

поняттю волі міжнародної наднаціональної організації.

Як вже відзначалося, воля міжурядової організації — підсумок узгодже-

них воль держав-членів, вона відносно незалежна від волі держав-членів.

Воля наднаціональної організації у більшому ступені автономна (незалежна)

від воль держав-членів, оскільки органи наднаціональної організації можуть

своїми рішеннями, які вже містять волю організації, зобов’язати державні ор-

гани держав-членів, навіть тоді, коли таке рішення прийнято більшістю голо-

сів, тобто без загальної згоди усіх держав-членів. Однак і у таких випадках

автономія волі наднаціональної організації не безмежна, оскільки її форму-

вання відбувається у межах засновницького акту міжнародної організації, за

межі якого організації вийти не може, навіть тоді, коли передбачено викорис-

тання компетенції, що припускається.

Таким чином, питання про характер волі міжнародної організації у кін-

ці кінців визначається не тільки юридичною природою міжнародної органі-

зації, але й залежить від тієї мети, яку поставили перед собою держави при

утворенні міжнародної організації, потребами держав у співробітництві з ви-

користанням тих чи інших правових інститутів.

203

Модуль 6. Право міжнародних організацій

Статут міжнародної організації – міжнародний договір особливого

виду

Правовою основою виникнення та діяльності міжнародних організацій є

засновницький акт організації, який називається статутом. За своєю юридич-

ною природою статут є міжнародним договором особливого роду (sui generis).

Головна особливість міжнародного договору, що є статутом міжнародної ор-

ганізації, полягає у тому, що він не тільки встановлює права і обов’язки сторін

(держав), оскільки це робить будь-який міжнародний договір, але й утворює

міжнародну організацію. Це означає, що засновуються органи міжнародної

організації, визначається їх компетенція, встановлюється правове положен-

ня членів організації, персоналу, характер відносин з іншими міжнародними

організаціями, державами-нечленами тощо.

У зв’язку з цим у Віденську конвенцію про право міжнародних договорів

1965 року була включена ст. 5 наступного змісту: «Ця Конвенція застосову-

ється до будь-якого договору, який є засновницьким актом міжнародної ор-

ганізації, без шкоди для відповідних правил даної організації».

Стаття 5, таким чином, складається з двох частин. Вона містить загальне

правило, згідно якому статути міжнародних організацій прирівнюються до

міжнародних договорів, в силу чого на них розповсюджуються положення

Віденської конвенції. Однак у той же час ст. 5 містить і спеціальне правило,

згідно якого підкреслюється специфіка цієї групи міжнародних договорів,

оскільки положення Конвенції розповсюджуються на них з урахуванням

правил, що діють у самій організації.

Так, до статутів міжнародних організацій у значній своїй частині застосо-

вуються положення Віденської конвенції про укладання та набуття чинності

багатосторонніх договорів, недійсності договорів, значенні міжнародного до-

говору для третіх держав, а також положення, що містить принцип pacta sunt

servanda тощо.

У той же час у цієї категорії міжнародних договорів існує і своя специ-

фіка, яка з’явилася у результаті практичної діяльності міжнародних орга-

нізацій. Наприклад, для прийняття застереження, зробленого державою до

засновницького акту міжнародної організації, потребується згода компетент-

ного органу організації.

У практиці ООН сформувалося правило, згідно якому виключається

правонаступництво статусу члена ООН, у той час як наступництво прав і

обов’язків за звичайними багатосторонніми договорами можливо тощо.

Коли у 1947 році відбулося відділення Пакистану від Індії, то постало

питання про те, яким шляхом Пакистан має набути статусу члена ООН: шля-

хом правонаступництва чи на загальних підставах, дотримуючись процеду-

ри прийому до Організації. Вступ Пакистану в ООН на загальних підставах

привів до формування звичаєвої норми міжнародного права, згідно якої не

існує наступництва прав і обов’язків членства у міжнародних організаціях

за договорами, які є засновницькими актами міжнародних організацій. І при

вступі у 1974 році в ООН Бангладеш, який виник у результаті виокремлення

від Пакистану, питання про правонаступництво членства вже не виникало.

Специфіка міжнародних договорів, що є засновницькими актами міжна-

родних організацій, дала підставу деяким вчених висунути теорію, згідно якої

204

Міжнародне публічне право

статути міжнародних організацій не є міжнародними договорами, а за своєю

юридичною природою прирівнюються до державних конституцій. У світлі на-

буття чинності Лісабонського договору у Європейському Союзі, який був при-

йнятий у якості реанімації Європейської конституції, ця теорія отримує новий

поштовх. Разом з тим розглядати статут організації як конституцію федератив-

ної держави можливо лише щодо наднаціональних міжнародних організацій.

§ 4. Зміст і характер правосуб’єктності міжнародних

організацій

Похідний та функціональний характер правосуб’єктності міжна-

родних організацій

Міжнародна правосуб’єктність — якісна сторона характеристики юри-

дичної природи міжнародних організацій, що включає в себе здатність мати

права і їх самостійно здійснювати.

Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій — категорія

історична. Міжнародні організації набувають якість міжнародної право-

суб’єктності не в силу природних властивостей організації як такої, а в залеж-

ності від історичних умов, що визначаються дією об’єктивних закономірнос-

тей розвитку людського суспільства. Якість міжнародної правосуб’єктності

міжнародні організації почали набувати з 20-х років ХХ ст., як про це свід-

чить діяльність Ліги Націй. Але особливо широко держави ступили на шлях

надання міжнародним організаціям якості міжнародної правосуб’єктності

після Другої світової війни. Найбільші універсальні організації світу — ООН

та спеціалізовані установи — володіють такою якістю.

Своєрідність міжнародних організацій як суб’єктів міжнародного права

проявляється перш за все у відсутності у міжнародній організації такої влас-

тивості, як суверенітет. Права міжнародних організацій і повноваження їх

вищих органів за своєю юридичною природою відрізняються від суверенних

прав держави та її верховних органів. Вони мають договірне походження і є

результатом узгодження воль суверенних держав — засновників міжнарод-

ної організації.

Для міжнародних організацій як суб’єктів міжнародного права не є

необхідним володіння територією та населенням і, відповідно, здійснення

територіального верховенства. У свою чергу для суверенної держави це не-

обхідні елементи, без яких нема суверенної держави. Якщо нема суверенної

держави, то нема і суб’єкта міжнародного права, оскільки якість міжнародної

правосуб’єктності держава бере із властивого їй суверенітету.

Низка вчених-міжнародників вважають, що міжнародні організації, так

само як і суверенні держави, можуть володіти підвладною їм територією і те-

риторіальною юрисдикцією. До таких організацій, зокрема, відносять ООН,

а підвладними територіями називають території, які знаходяться під опікою

цієї організації (наприклад, Косово), а також у минулому так звану вільну

територію Трієст, щодо якої мирним договором з Італією 1947 року були по-

кладені на Раду Безпеку деякі обмежені функції.

Однак суверенітет держави стосовно її території озн7ачає не лише право

здійснювати державну влади незалежно від усілякої іншої влади, але й певні

205

Модуль 6. Право міжнародних організацій

права на територію, що витікають із суверенітету. Це пояснюється тим, що

територія не тільки межа влади даної держави, але й разом з тим об’єкт гос-

подарювання держави, об’єкт деяких верховних прав держави. Зрозуміло, ні

про які такі права з боку міжнародної організації не може бути і мову.

Специфіка міжнародних організацій як суб’єктів міжнародного права

проявляється у специфічності тих прав, якими міжнародна організація воло-

діє і які здійснює на міжнародній арені.

Ще Міжнародний Суд ООН у прийнятому їм у 1949 році Консультатив-

ному висновку щодо відшкодування шкоди, завданої на службі в ООН, звер-

нув увагу на те, що визнання міжнародної правосуб’єктності ООН зовсім не

означає, що її права і обов’язки такі ж, як права і обов’язки держави.

Дійсно, суверена держава може бути суб’єктом усіх правовідносин, які

сумісні з її суверенітетом і загальновизнаними принципами і нормами між-

народного права. Міжнародна організація утворюється для виконання кон-

кретних завдань, вона має визначені цілі і відповідні функції, зафіксовані у

засновницькому акті. Завданнями, цілями і функціями міжнародної органі-

зації визначається та обмежується обсяг її міжнародних прав і обов’язків. У

силу цього міжнародні організації можуть бути учасниками лише визначе-

них виді правовідносин. Причому різні міжнародні організації можуть мати

різний об’єм прав і обов’язків. Так, наприклад, обсяг міжнародних прав і

обов’язків такого спеціалізованої установи як Всесвітня Рада Церков, менше,

ніж, скажімо ЮНЕСКО чи МОП. У свою чергу обсяг прав і обов’язків цих

спеціалізованих установ менше, ніж ООН.

Та й сам характер прав міжнародної організації, в силу того що вони по-

хідні від прав держав, з однієї сторони, і обмежені функціональними потреба-

ми організацій — з іншої, має свої специфічні особливості.

Відомо, що міжнародні організації мають право на укладення міжнарод-

них угод. Однак як саме право організацій, так і характер угод, що ними укла-

даються, не позбавлені відомої специфіки. Зокрема, звертає на себе увагу

обмежений характер цього права, тому що угоди можуть укладатися з визна-

ченого кола питань. У той же час як договірна право- та дієздатність держа-

ви безмежна, оскільки держава може укладати угоди з будь-якого питання,

необхідно лише, щоб ця діяльність держави знаходилася у відповідності з

загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Одначе неможна забувати про те, що як суб’єкти (сторони) певної між-

народної угоди держава і міжнародна організація рівні між собою Укладаю-

чи міжнародну угоду, міжнародна організація поряд з державами приймає

участь у створенні правових норм, що регулюють їх взаємні відносини.

Відомо, що статути міжнародних організацій та низка багатосторонніх

конвенцій, що укладаються державами, передбачає представництва при орга-

нізаціях держав-членів. У літературі представництво держав-членів при ор-

ганізаціях (ООН, ЮНЕСКО) отримало назву активного та пасивного права

посольств.

Вищезгаданий термін навряд чи може бути застосовано до практики

міжнародних організацій у зв’язку зі специфікою цього представництва. По-

перше, представництво держав-членів при міжнародних організаціях носить

односторонній характер, організації не мають своїх постійних представників

206

Міжнародне публічне право

у державах-членах; по-друге, таке представництво має місце не при всіх між-

народних організаціях. У свою чергу обмін між державами дипломатичними

представниками завжди є взаємним актом і, як правило, загальним для усіх

держав світу.

Щодо епізодичних подорожей міжнародних посадових осіб міжнарод-

них організацій до держав-членів, то навряд чи такі подорожі можна розгля-

дати як активне право посольства. Посольства — це постійні іноземні органи

повніших відносин, і для них характерно постійне, а не епізодичне виконання

своїх функцій.

При розгляді вказаного права міжнародних організацій також необхідно

мати на увазі головне положення, яке полягає у тому, що це суб’єкти міжна-

родного права особливого роду, щодо яких дія інститутів міжнародного пра-

ва обумовлена похідним характером їх правосуб’єктності і обмежено функці-

ональними потребами організації. Тому навіть щодо термінології не все може

бути використано стосовно міжнародних організацій, яка є характерною для

суверенних держав.

Це, зрозуміло, не послаблює загального висновку про те, що здійснення

представництва навіть у таких специфічних формах, як це має місце у практи-

ці міжнародних організацій, свідчить про правомочності публічно-правового

характеру і є проявом міжнародної правосуб’єктності організації.

Певна специфіка має місце і в використанні міжнародними організаці-

ями такого інституту міжнародного права, яким є дипломатичні привілеї та

імунітети.

У засновницьких актах міжнародних організацій загального характеру

зафіксовано право посадових осіб цих організацій користуватися такими

привілеями та імунітетами, які необхідні для незалежного виконання ними

своїх функцій у зв’язку з діяльністю організації (п. в ст. 67 Статуту ВООЗ).

Таким чином, право на привілеї і імунітети обґрунтовуються функціональ-

ними потребами організації, а самі ці привілеї перестають називатися дипло-

матичними.

Специфіка таких суб’єктів права, як міжнародні організації, проявляєть-

ся також і в тому, що вони обмежені у виборі засобів примусу та засобів ви-

рішення спорів.

Відомо, що тільки держави можуть бути сторонами у справах, що розгля-

даються Міжнародним Судом ООН. Отже, Міжнародний Суд як засіб для

вирішення спорів, стороною у яких є міжнародна організація, виключається.

Різниця шляхів, коли держава і міжнародна організація стають суб’єктом

міжнародного права, визначена наявністю у держави і відсутністю у міжна-

родної організації властивостей суверенітету, визначає специфіку міжнарод-

ної організації як суб’єкта міжнародного права.

Договірна правоздатність міжнародних організацій

Одним з основних прав, які мають міжнародні організації як суб’єкти

міжнародного права, є право на укладання міжнародних договорів. Кіль-

кість міжнародних договорів за участю міжнародних організацій неухильно

збільшується. Це пояснюється, з однієї сторони, загальною тенденцією росту

кількості міжнародних організацій, а з іншої — характером їх розвитку, зо-

207

Модуль 6. Право міжнародних організацій

крема, здійсненням міжнародними організаціями не тільки координаційної,

але й оперативної діяльності, безпосередньо пов’язаної з наданням технічної,

економічної та фінансової допомоги країнам, що розвиваються. В основі від-

носин міжнародної організації з державою, якій надається допомога, лежить

міжнародна угода. Саме такий спосіб співробітництва може найкращим чи-

ном забезпечити дотримання принципу поваги суверенітету такої держави

та принципу невтручання міжнародної організації у внутрішні справи цієї

держави. Значення договорів за участю міжнародних організацій визнача-

ється, одначе, не тільки їх кількістю, але й в значній мірі колом тих питань,

які регламентуються договорами. Так, договори про правовий режим зброй-

них сил, посередників ООН та військових спостерігачів, а також договори

про надання технічної допомоги країнам, що розвиваються, безпосередньо

пов’язані з важливими проблемами сучасності.

Неабияке значення мають і інші види угод. Так, без укладення ООН до-

говорів про співробітництво з міжнародними організаціями зі спеціальних

питань ці організації не могли би функціонувати у якості спеціалізованих

установ, а ООН у свою чергу не могла б виконувати ті завдання в економіч-

ній сфері, які безпосередньо пов’язані з координацією діяльності відповідних

міжнародних організацій (ст.ст. 57-59 Статуту ООН).

Звісно, що держави, крокуючи на шляху кодифікації права договорів, не

могли не враховувати все зростаючого значення договірної практики міжна-

родних організацій, і починаючи з 1970-1982 років Комісія міжнародного

права ООН була зайнята розробкою проекту конвенції (статей) про догово-

ри між державами і міжнародними організаціями або між двома чи більше

міжнародними організаціями. До цього часу доктриною і практикою було

вирішене питання про правову природу угод за участю міжнародних органі-

зацій, за якими було визнано характер міжнародних договорів.

18 лютого у Відень розпочала свою роботу Конференція ООН з права до-

говорів між державами і міжнародними організаціями чи між міжнародними

організаціями, яка завершилася 21 березня 1986 року підписанням конвенції.

У роботі Конференції приймали участь 96 держав і 19 міжурядових організа-

цій, головним чином спеціалізовані установи.

Існують декілька видів міжнародних договорів (угод) за участю міжна-

родних організацій. Їх можна поділити на 2 групи.

До першої відносяться угоди, що укладаються організаціями з державами:

1) угоди про штаб-квартиру;

2) угоди про надання технічної допомоги;

3) угоди про збройні сили;

4) угоди МАГАТЕ про гарантії.

До другої — угоди, що укладаються організаціями між собою6

1) угоди про співробітництво;

2) угоди про правонаступництво;

3) угоди між органами (генеральними секретарями).

Вже на самому початку роботи Комісії міжнародного права над проек-

том конвенції про право договорів міжнародних організацій було поставлене

питання про те, до яких міжнародних організацій буде застосовуватися до-

кумент, що розроблявся Комісією.

208

Міжнародне публічне право

Вирішити його було необхідно тому, що Комісія не мала єдиної позиції

стосовно кола організацій, на які розповсюджувалися раніш розроблені нею

акти. Якщо положення Віденської конвенції про право міжнародних догово-

рів 1969 року застосовуються до усіх міжурядових організацій як універсаль-

ного, так і регіонального характеру, то Віденська конвенція про представни-

цтво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального

характеру 1975 року, як це витікає із самої назви конвенції, розповсюджуєть-

ся лише на універсальні міжнародні організації.

Вже в рамках Комісії міжнародного права при обговоренні питання про

сферу застосування майбутньої конвенції більшість членів Комісії вислови-

лися на користь розповсюдження положень конвенції на усі міжурядові ор-

ганізації.

Питання про джерела договірної правоздатності міжнародних організа-

цій було одним із головних питань при кодифікації договірного право між-

народних організацій як у рамках Комісії міжнародного права, так і на Кон-

ференції ООН 1986 року з права договорів між державами і міжнародними

організаціями або між міжнародними організаціями.

Договірна правоздатність — найбільш переконливе свідчення міжнарод-

ної правосуб’єктності міжнародних організацій. Загальне міжнародне право,

як відомо, не містить норм, які б забороняли б наділяти міжнародні органі-

зації якістю міжнародної правосуб’єктності. Тому держави уповноважені це

робити. Але питання про обсяг міжнародних прав та обов’язків організації,

як і питання про джерела її договірної правоздатності, на практиці вирішу-

ється по-різному, стосовно кожної міжнародної організації окремо.

Привілеї та імунітети міжнародної організації

Якість міжнародної правосуб’єктності міжнародних організацій, як від-

мічалося, проявляється, зокрема, у праві як самих організацій, так і ї посадо-

вих осіб на привілеї та імунітети. Це право закріплено у засновницьких актах

більшості міжнародних організацій. Так, у ст. 105 Статуту ООН зафіксовано:

1. Організація Об’єднаних Націй користується на території кожного зі

своїх членів такими привілеями та імунітетами, які необхідні для досягнення

її цілей.

2. Представники членів Організації та її посадові особи також користу-

ються привілеями та імунітетам, які необхідні для самостійного виконання

ними своїх функцій, пов’язаних з діяльністю Організації.

У Статутах спеціалізованих установ також містяться постанови про при-

вілеї та імунітети як самих організацій, так і їх посадових осіб. Наприклад, ст.

ХІІ Статуту ЮНЕСКО, ст. 67 Статуту ВООЗ, в яких зафіксовано, що рада, а

також представники країн-членів Ради і посадові особи Ради користуються

на території кожної з цих країн привілеями та імунітетами, які необхідні для

виконання функцій та досягнення цілей, передбачених цим статутом.

Статути міжнародних організацій закріплюють лише сам принцип на-

дання привілеїв та імунітетів і не розкривають їх конкретного змісту, на від-

міну від інших міжнародно-правових актів, спеціально укладених з цих пи-

тань. До них відносяться:

1) Конвенція про привілеї і імунітети ООН 1946 року;

209

Модуль 6. Право міжнародних організацій

2) Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ 1947

року;

3) Конвенція про правоздатність, привілеї та імунітети Ради Економіч-

ної Взаємодопомоги 1985 року;

4) Конвенція про правовий статус, привілеї та імунітети міждержавних

економічних організацій, діючих у певних областях співробітництва 1980

року;

5) Угода міжнародних організацій з країною перебування тощо.

Привілеї та імунітети міжнародних організацій та їх посадових осіб

— новий інститут міжнародного права, поява якого визначається розви-

тком самих міжнародних організацій, надбанням ними якості міжнародної

правосуб’єктності, розширенням їх компетенції і повноважень. Своє фор-

мальне закріплення принцип надання міжнародним організаціям та їх поса-

довим особам привілеїв та імунітетів набуває вперше у статуті Ліги Націй.

Привілеї та імунітети міжнародних організацій та їх посадових осіб но-

сять функціональний характер, тобто надаються для досягнення організаці-

єю своїх цілей і для безперешкодного виконання її посадовими особами своїх

функцій (ст. 105 Статуту ООН). Це означає, що вони діють тоді, коли по-

садова особа знаходиться при виконанні своїх службових обов’язків. Вони

відрізняються від дипломатичних привілеїв і імунітетів. Обсяг привілеїв і

імунітетів у міжнародних організацій та їх посадових осіб вужче, ніж обсяг

привілеїв та імунітетів як самого дипломатичного представництва, так і його

співробітників. Винятком із загального правила є категорія вищих посадо-

вих осіб: генеральний секретар організації та його заступники, а також члени

Міжнародного Суду ООН, які користуються дипломатичними привілеями

та імунітетами.

Привілеї та імунітети міжнародної організації:

— недоторканість службових приміщень організації, яка означає, що вла-

да країни перебування може бути допущена у службові приміщення міжна-

родної організації для виконання службових обов’язків тільки за згодою (чи

за проханням) генерального секретаря (директора) організації;

— недоторканість архівів;

— недоторканість службового листування;

— судовий імунітет;

— звільнення від прямих податків та митних зборів;

— пільги щодо валюти.

Привілеї та імунітети міжнародних посадових осіб:

— судовий імунітет, який означає, що посадові особи міжнародних ор-

ганізацій не підлягають судовій відповідальності за висловлене чи написане

ними та за усі дії, здійсненні ними у якості посадових осіб;

— податковий імунітет, у відповідності з яким посадові особи користу-

ються винятками із оподаткування окладів та винагород, які вони отримують

від міжнародної організації;

— митні привілеї, які передбачають право на безмитний ввіз меблі та

майна при вступі на посаду.

На відміну від дипломатичних представників, міжнародні посадові осо-

би не володіють особистою недоторканістю.

210

Міжнародне публічне право

Привілеї та імунітети надаються посадовим особами виключно в інтер-

есах міжнародної організації та незалежного виконання цими особами своїх

службових функцій. Тому генеральний секретар (директор) організації має

право та зобов’язаний відмовитися від імунітету, наданого будь-якій поса-

довій особі організації, у тих випадках, коли, на його дуку, імунітет перешко-

джає здійсненню правосуддя та від нього можна відмовитися без шкоди для

інтересів міжнародної організації. Щодо генерального секретаря (директора)

організації право відмови від імунітету належить представницькому органу,

що його призначив.

Постійні представництва держав при міжнародних організаціях та

місії постійних спостерігачів

Сьогодні при багатьох міжнародних організаціях маються постійні пред-

ставництва (наприклад, при ООН, ЮНЕСКО тощо) чи постійні представни-

ки держав-членів (РЕВ). Окрім постійних представництв при окремих орга-

нізаціях маються також постійні місії спостерігачів держав-нечленів.

Прийнята у березні 1975 року Віденська конвенція про представництво

держав у їх відношеннях з міжнародними організаціями універсального ха-

рактеру визначає правове положення представництв і місій при міжнародних

організаціях універсального характеру.

Правове положення постійних представників при інших міжнародних

організаціях (не універсального характеру) регламентується іншими між-

народно-правовими актами. У Раді Економічної Взаємодопомоги, напри-

клад, таким актом є Конвенція про правоздатність, привілеї та імунітети

Ради Економічної Взаємодопомоги 1985 року (ст. 15).

Представництва держав при міжнародних організаціях — інститут між-

народного права, поява якого пояснюється розвитком міжнародних органі-

зацій, трансформацією їх у значні центри міжнародного життя, концентраці-

єю у міжнародних організаціях важливих міжнародних проблем сучасності.

Сьогодні держава не може знаходитися поза міжнародних організацій, а не-

обхідність постійних контактів з важливішими з організацій і перш за все з

ООН приводить до необхідності заснування при них інституту постійних

представників.

Правове положення представників держав-членів міжнародних органі-

зацій відрізняється від положення співробітників міжнародних організацій.

Та обставина, що представники членів міжнародних організацій юридично

пов’язані не з самою організацією, а з державами-членами, є вирішальним у

визначенні характеру і змісту їх імунітету. Як представники суверенних дер-

жав вони володіють дипломатичними привілеями та імунітетами.

Віденська конвенція 1975 року регламентує порядок призначення голо-

ви постійного представництва та його персоналу та визначає їх правове по-

ложення.

Правове положення постійного представництва держави при міжна-

родній організації відрізняється від правового положення дипломатичного

представництва. Агреман при призначенні постійного представника при між-

народній організації, на відміну від дипломатичного представника, у держав

перебування не запитується. Документом, що посвідчує призначення постій-