Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

231

Модуль 6. Право міжнародних організацій

кування, якими стали адміністративні унії. Здебільшого вони складалися в

галузі митних відносин та мали тимчасовий характер.

Наступним етапом розвитку міжнародних організацій було створення

міжнародних економічних та митних об’єднань. Першим таким союзом був

Ганзейський торговий союз, який вивів Північну Німеччину із стану серед-

ньовічного варварства. На початку ХІХ ст. був створений Німецький митний

союз. Всі держави, що увійшли до цього союзу, повинні були підпорядкову-

ватися однаковим законам стосовно ввезення, вивезення і транзиту товарів.

Всі митні тарифи визнавалися загальними і розподілялися між членами Со-

юзу за кількістю населення. Спеціалісти в галузі права міжнародних орга-

нізацій вважають, що першою міжнародною міжурядовою організацією в її

класичному розумінні була Центральна комісія з судноплавства по Рейну,

яка була створена у 1831 році.

У середині ХІХ ст. потреба реорганізації міжнародних відносин та спіл-

кування стала основою створення постійних міжнародних міжурядових ор-

ганізацій, що мали постійні органи (Всесвітній телеграфний союз, Всесвітній

поштовий союз та ін.). Ці організації, зазвичай, мали обмежену чи спеціальну

компетенцію та досить слабку організаційну структуру. Створення подібних

організацій, тим не менш, відіграло важливу роль, значно збагативши досвід

міжнародного спілкування, який вже через кілька десятиліть дозволив ство-

рити нову форму організації міжнародних відносин — Лігу Націй. Це була

перша політична універсальна міжнародна організація.

Згодом, у 40-х роках минулого століття через свою недосконалість, неді-

єздатність Ліги Націй та ускладненість в діяльності через об’єктивні причини

було прийнято рішення ліквідувати Лігу та на її основі створити нову між-

народну організацію, що мала підтримувати мир та міжнародне спілкування

— ООН. На нашу думку, це безспірне досягнення у сфері розвитку міжнарод-

ного права, міжнародних відносин та самих міжнародних організацій.

Початком же створення власне міжнародних неурядових організацій

справедливо вважають багатосторонні зустрічі — конгреси, конференції і та

ін. До початку ХХ ст. почало збільшуватися число конгресів, конференцій та

зустрічей, що призвело до формування нового інституту міжнародного спіл-

кування — МНУО. Перші такі організації носили переважно просвітницький

і науковий, релігійний, пацифістський чи господарський характер.

В середині минулого століття різко збільшилася кількість МНУО. Якщо

до Другої світової війни існувала лише незначна їх кількість, і вони ніяк не

впливали на діяльність держав та відносини між ними, то по її закінченні си-

туація кардинально змінилася. Суспільство відчуло нагальну потребу в ор-

ганізації громадськості різних держав для досягнення загального блага. Зна-

чний вплив мав процес глобалізації, що зародився в середині 50-х рр.. ХХ ст.

і на початок ХХІ ст. набув колосального розмаху.

Причинами, які впливають на подальше зростання кількості МНУО є:

• недостатні можливості окремих держав та міжнародних міжурядових

організацій для вирішення нових міжнародних проблем;

• посилення демократичних процесів у сфері внутрішніх та міжнарод-

них відносин;

232

Міжнародне публічне право

• зростаюче бажання індивідів збільшити контроль за процесом при-

йняття рішень у питаннях, які торкаються їхніх життєвих інтересів (еколо-

гія, права людини, економічний та політичний розвиток);

• трансформація у сфері національних інтересів держав: рух від держав-

них інтересів («суверенітету») до загальнолюдських цінностей, таких, як

права людини та захист навколишнього середовища;

• розширення можливостей транскордонних зв’язків та діяльності сус-

пільств різних держав, можливостей технологічного прогресу.

Щодо визначення поняття МНУО, необхідно відзначити, що Статут ООН

не дає визначення неурядових організацій, а лише вказує на те, що це поняття

включає в себе міжнародні та національні організації. Однак, скажімо, Еконо-

мічна та соціальна Рада ООН (далі — ЕКОСОР) уповноважена встановлюва-

ти консультативні відносини з певними організаціями, що іменуються неуря-

довими. Більше того, встановлені дві категорії консультативного статусу для

таких організацій: категорія І (загальний консультативний статус) та категорія

ІІ (спеціальний консультативний статус). Консультативний статус категорії І

надається тим МНУО, які тісно пов’язані з більшою частиною видів діяльнос-

ті ЕКОСОР, можуть вносити постійний та суттєвий вклад в діяльність ООН

та членський внесок яких представляє головні верстви населення в більшості

держав світу. Консультативний статус категорії ІІ надається організаціям, що

мають спеціальну компетенцію лише в окремих галузях діяльності ЕКОСОР.

Окрім того, передбачено складання переліку МНУО, що підтримують відно-

сини з ЕКОСОР, але не мають у ній консультативного статусу.

МНУО, яким наданий консультативний статус, мають певні права та

обов’язки. Вони можуть вносити пропозиції щодо порядку денного ЕКО-

СОР, а їх представники — бути присутніми на засіданнях ЕКОСОР, надавати

письмові заяви та виступати в Раді ЕКОСОР з усними заявами. Обов’язком

МНУО, що мають консультативний статус, є надання Комітету з організації

консультацій з неурядовими організаціями (допоміжний орган ЕКОСОР)

короткої доповіді щодо своєї діяльності, в якій повинна міститися інформа-

ція щодо заходів, що проводяться цією організацією на підтримку діяльності

ООН.

Починаючи з 1946 року ЕКОСОР приймає кілька резолюцій, що стосу-

ються консультативних відносин з МНУО. Наприклад, в резолюції від 27

лютого 1950 року вказується, що «будь-яка міжнародна організація, що не

створена на основі міжурядового договору, вважається неурядовою». Торка-

ючись цього юридичного акту ЕКОСОР, доцільно відзначати, що в практиці

взаємодії згаданих структур до цього визначення дозволяється включати ор-

ганізації, які мають в якості членів уряди, урядові органи та урядових служ-

бовців. В Резолюції ЕКОСОР 1996/31 від 1996 року дається пояснення, що

під «НУО» для цілей ЕКОСОР розуміється організація, яка не заснована

будь-яким державним органом чи на основі міжурядової угоди і відповідає

наступним умовам:

• має «представницьку структуру»;

• має «відповідний механізм звітності перед своїми членами»;

• її члени «здійснюють ефективний контроль за її політикою та діяльніс-

тю шляхом використання права голосу та через інші відповідні демократичні

та прозорі процеси прийняття рішень».

233

Модуль 6. Право міжнародних організацій

З перерахованих умов випливає, що організація, котра претендує на

консультативний статус в ЕКОСОР, повинна мати в своїй організації понят-

тя «членство», тобто бути асоціацією, об’єднанням, союзом тощо. На жаль,

у Резолюції 1996/31 не визначені ані успадковані від ст. 71 Статуту ООН

поняття «неурядова організація», «міжнародна організація» і «національна

організація», ані поняття «субрегіонального» та «регіонального» рівня, що

з’явилися лише в згаданій Резолюції. Говориться лише про таке (пункт 4

Резолюції 1996/31): «За винятком випадків, коли прямо передбачено інше,

термін «організація» означає неурядові організації національного, субрегіо-

нального та міжнародного рівня».

Чи мається на увазі під «рівнем» міжнародний характер членства в ор-

ганізації чи її органах управління, міжнародна присутність шляхом пред-

ставництв, територіальне охоплення фактичної діяльності — відповідь на це

питання Резолюція 1996/31 не дає. Відповідно до практики Комітету ЕКО-

СОР з НУО, організація є міжнародною, якщо у неї є відділення як мінімум

в трьох державах.

Наступну неточність можна побачити в Резолюції 1996/31 в тому, що

при встановленні відносин «міжнародних» НУО, консультації з певним уря-

дом не потрібні, а з «національною» організацією такі відносини можуть бути

встановлені лише «після консультації з відповідною державою—членом». В

світі не існує системи наднаціональної установи НУО. Будь-яка «міжнарод-

на» НУО є організація, що заснована за правом конкретної держави, іншими

словами — національна організація. Відтак, у яких же випадках необхідна

консультація з національним урядом, а в яких — не потрібна? ЕКОСОР офі-

ційної відповіді не надає.

Далі, хоча різні коментарі та пояснення в офіційних документах ООН

та ЕКОСОР вказують на те, що організація, яка претендує на консультатив-

ний статус, повинна носити некомерційний характер, зі змісту ст. 71 Статуту

ООН цього не випливає. Можливо, це випадково, а можливо це пояснюється

тим, що ЕКОСОР намагається залишити відкритими двері для організацій

будь-якого тип, в співробітництві з якими є практична зацікавленість. Мож-

ливо, враховується і той факт, що в багатьох державах, особливо країнах, що

розвиваються, закон просто не виділяє категорій некомерційної організації.

Окрім консультативного статусу, ООН також передбачає можливість

надання НУО асоційованого статусу — при Департаменті суспільної інфор-

мації секретаріату ООН. Цікаво відзначити, як визначено поняття НУО в до-

кументах цього органу: «Неурядовою організацією є будь-який добровільний

союз громадян, що організований на місцевому, державному чи міжнародно-

му рівні». Таке визначення, хоч і неофіційне, не співпадає з позицією ЕКО-

СОР. Окрім того, воно є досить розмитим та загальним. Це означає відсут-

ність універсального поняття «НУО» навіть всередині самої системи ООН.

На основі прикладу і ООН, і ЕКОСОР, значна кількість міжнародних

міжурядових організацій затвердили консультативний статус для НУО, за-

провадили системи їх акредитації, причому саме розуміння того, які організації

вважати НУО, суттєво відрізняється в колі цих організацій. Серед них і Рада

Європи, яка пішла далі, ніж просто затвердження консультативного статусу. 24

квітня 1986 року Парламентська Асамблея Ради Європи схвалила Європейську

234

Міжнародне публічне право

конвенцію про визнання правосуб’єктності міжнародних неурядових організа-

цій, приєднуючись до якої держави, по суті, погоджуються визнавати за НУО,

що засновані відповідно до законодавства інших держав—учасниць Конвенції

РЄ, національний режим на основі мінімальних формальностей.

В ст. 1 Конвенції РЄ йдеться: «Ця Конвенція застосовується до асоціа-

цій, фондів та інших приватних інститутів (далі — НУО), які відповідають

наступним вимогам:

a) мають некомерційну суспільно-корисну мету міжнародного значення;

b) засновані документом, що регулюється внутрішнім законодавством

Сторони;

c) виконують свою діяльність як мінімум на території двох держав;

d) мають зареєстрований офіс на території такої Сторони чи будь-якої

іншої Сторони».

Видається, що таке формулювання було прийняте для того, аби охопити

якомога більшу кількість організацій. Будь-який приватний (в значенні «не-

державний») інститут вважатиметься НУО, якщо відповідатиме усім чоти-

рьом вимогам.

До слова сказати, Конвенція РЄ оперує поняттям не «міжнародна неуря-

дова організація», а просто «НУО», окрім назви та преамбули. На відміну від

документів ООН та ЕКОСОР, що не посилаються на будь-які організаційно-

правові форми, Конвенція РЄ згадує два конкретних і при чому достатньо

поширених у світовій практиці інститути, а саме асоціації і, що доцільно осо-

бливо підкреслити, — фонди. Останні формально не відповідають визначен-

ню ЕКОСОР та інших організацій в системі ООН, про що вже згадувалося

раніше. При цьому список організаційно-правових форм залишається від-

критим завдяки згадуванню «інших приватних інститутів». У цьому випадку

треба звернутися до пункту 6 Пояснювального звіту, який вказує, що введен-

ня поняття «інші приватні інститути» обумовлюється необхідністю охопити

певні юридичні особи, які мають цілі та структуру, що близькі до асоціацій,

але не є такими з правової точки зору (релігійні організації, професійні спіл-

ки тощо),

На практиці, для держави-учасниці Конвенції РЄ передбачений нею

механізм означає, що правосуб’єктність будь-якої іноземної НУО, що по-

ходить з іншої держави—учасника та переслідує некомерційні суспільно

корисні цілі міжнародного значення, повинна визнаватися в обсязі, що на-

дається в державі походження, з обмеженнями, що застосовуються до ана-

логічних національних організацій в державі визнання. Ці обмеження ма-

ють обов’язково бути встановлені законом. Незастосування Конвенції РЄ

стороною, що приймає на своїй території певну організацію, до будь-якої

НУО допускається лише у тому випадку, якщо цілі останньої не відповіда-

ють національній та міжнародній безпеці, стабільності та правопорядку. Для

визнання правосуб’єктності достатньо надати документи, що підтверджують

заснування в державі походження, тобто статут чи документ, що встановлює

офіційне підтвердження факту отримання прав юридичної особи (там, де не

передбачена реєстрація як така).

Конвенція РЄ є суттєвим прогресом у плані надання іноземним організа-

ціям статусу, що є близьким до національного. Будь-яка МНУО залишається

235

Модуль 6. Право міжнародних організацій

національною організацією в тому сенсі, що вона заснована в конкретній дер-

жаві і підпорядковується її внутрішньому праву.

Експерти на сьогодні не передбачають можливості запровадження сис-

теми, що дозволила б заснування МНУО на наднаціональній основі без того,

щоб бути юридичною особою за правом конкретної держави. Держави, кон-

куруючи з транснаціональними корпораціями за роль у світовому порядку, в

найближчому майбутньому навряд чи погодяться допустити «посягання» на

свій суверенітет ще й з боку третього сектору.

Аналіз правового статусу МНУО, їх участь в міжнародних відносинах

дає можливість вважати, що на сучасному етапі ООН, Рада Європи та інші

міжнародні міждержавні/міжурядові організації досить серйозно підходять

до питання використання можливостей МНУО для вирішення міжнародних

проблем.

На жаль, багаторазові намагання розробити універсальну міжнародну

конвенцію, яка б визначила юридичний статус міжнародних НУО, до цьо-

го часу не дали результатів. Сучасне міжнародне право так і не розробило

єдиного загальновизнаного визначення МНУО. Разом з тим, були визначені

критерії, що дозволяють виділити подібні організації:

• організація повинна мати некомерційний характер. Рада Європи пря-

мо вказує на некомерційні цілі діяльності організації у своїй Конвенції про

визнання правосуб’єктності міжнародних неурядових організацій. В ООН

некомерційний характер мається на увазі в силу потреби в фінансуванні

організації самими членами чи добровільними внесками. Разом з тим, дея-

кі некомерційні організації, визнані Радою Європи та ООН в якості НУО,

об’єднують представників бізнесу, що лобіюють комерційні інтереси;

• організація не повинна бути заснована урядом держав на основі угод

між державами;

• організація не повинна використовувати чи пропагувати насильницькі

методи. Згідно з цим в якості НУО не визнаються рухи за визволення, сто-

рони, що воюють, чи повсталі сторони та інші озброєні угрупування, навіть

якщо їх дії відповідають принципам міжнародного права;

• організація не повинна брати участь в політичній діяльності з метою

досягнення влади;

• міжнародною вважається організація, якщо вона має відділення

принаймні в трьох державах.

Правила використання поняття МНУО в міжнародній практиці не уні-

фіковані, воно досить часто використовується у різних значеннях в терміно-

логії окремо взятого інституту. Зазначений факт не зменшує важливості тієї

ролі, яку відіграють МНУО на міжнародній арені, а лише демонструють від-

сутність чіткої та однозначної відповіді, які організації необхідно розглядати

як «НУО», і, особливо, як «МНУО», в понятійному апараті системи між-

народного права. Адже механізм ідентифікації організації в якості «НУО»

в системі ООН не може слугувати моделлю для національного законодав-

ства.

236

МОДУЛЬ 7.

ПРАВО МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ.

МИРНІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ

МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

ГЛАВА 1. ПРАВО МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

§ 1. Право міжнародної безпеки: поняття і принципи

Проблема безпеки — класична в політичній системі сучасного світу. Дер-

жава з моменту своєї появи дбала про збереження свого суверенітету, тобто

про свою національну безпеку, що розумілася спочатку передусім як недо-

пущення зовнішньої агресії. В сучасних умовах це поняття включає також

питання, пов’язані з небезпекою внутрішньої дестабілізації. У зв’язку зі зрос-

танням взаємозалежності світу проблема здобуває подальшого розвитку в

рамках регіональної, міжнародної і глобальної безпеки.

При цьому вихідним положенням є те, що необхідна для реалізації наці-

ональних інтересів і впливу на міжнародну ситуацію міць держави визнача-

лася переважно на базі її військової сили, а не на фундаменті культури, авто-

ритету на світовій арені чи на основі іншого подібного чинника. В результаті

проблема військової сили була центральною в міжнародних відносинах аж

до завершення «холодної війни», іншими словами, аж до кінця минулого сто-

ліття. Проблеми в галузі економіки і фінансів, проблеми клімату і довкілля,

а також небачена революція в галузі нових технологій стали новими визна-

чальними факторами могутності держав-націй, і, як наслідок, основними ва-

желями, якими забезпечуватиметься баланс інтересів в сучасному світі.

Як відзначає ряд провідних фахівців, уявлення про шляхи узгодження

національних інтересів держав — основа концепцій регіональної, міжнарод-

ної, глобальної безпеки, хоча лише узгодженням національних інтересів дер-

жав ці проблеми аж ніяк не вичерпуються. Оскільки співпадіння національ-

них інтересів групи держав породжує різного роду регіональні й міжнародні

союзи, що керуються знову ж таки певними власними уявленнями (концеп-

ціями) про шляхи узгодження і відстоювання своїх групових інтересів як у

відносинах між собою, так і у відносинах з третіми країнами. У зв’язку з цим

питання міжнародної безпеки тісно пов’язані з проблемами міжнародних

організацій, і, відтак, із системою нормативного регулювання відносин між

ними та відносин між окремими державами, що входять до їх складу.

Треба сказати, що питання про війну і мир є корінним у сучасних міжна-

родних відносинах. Проблема забезпечення міжнародної безпеки в широко-

му її розумінні — це проблема забезпечення миру й запобігання війні. Сучас-

не міжнародне право, що є правом миру, покликано служити цій меті.

237

Модуль 7. Право міжнародної безпеки. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

Прагнення держав забезпечити стабільний мир на землі залежить насам-

перед від зовнішньої політики й безумовного виконання принципів і норм

сучасного міжнародного права. Об’єктивна потреба їхнього співробітництва в

питаннях забезпечення миру зумовила процес формування й функціонуван-

ня нової галузі загального міжнародного права — права міжнародної безпеки.

Слід мати на увазі зміни в об’єкті правового регулювання, що відбулися

останніми роками. Сьогодні поряд із небезпекою міждержавних конфліктів,

що зберігається, дедалі серйознішою стає загроза конфліктів внутрішньодер-

жавних, породжуваних міжнаціональними, міжетнічними й міжрелігійними

суперечностями. І про це вже згадувалося раніше.

У наш час тема безпеки дуже актуальна. І зрозуміло, чому. У сучасну епо-

ху постійних воєнних конфліктів потрібен механізм їхнього врегулювання, а

особливо запобігання. Колишній Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос

Галі зазначав, що без миру не може бути розвитку й у суспільстві назріватиме

конфлікт. А без демократії неможливо досягти істотного розвитку; за відсут-

ності розвитку мир не може зберігатися протягом тривалого часу.

Міжнародна безпека — це світопорядок, в якому створені сприятливі

міжнародні умови для вільного розвитку держав та інших суб’єктів міжна-

родного права. В умовах міжнародної безпеки кожна держава має найкращі

умови для проведення в життя політики, спрямованої на підвищення мате-

ріального рівня життя людей, вільного розвитку особистості, забезпечення в

повному обсязі прав і свобод людини і громадянина.

Міжнародну безпеку розуміють в широкому і вузькому сенсі. В широ-

кому значенні міжнародна безпека включає в себе комплекс політичних,

економічних, гуманітарних, інформаційних, екологічних та інших аспек-

тів безпеки. Міжнародна безпека у вузькому сенсі включає в себе лише її

військово-політичні аспекти.

Враховуючи вищесказане

, право міжнародної безпеки — це галузь між-

народного права, що являє собою систему принципів і норм, які регулюють

військово-політичні відносини держав в цілях забезпечення миру і міжнарод-

ної безпеки. Норми права міжнародної безпеки спрямовані на забезпечення

одночасно як міжнародної, так і національної безпеки суверенних держав.

Джерелами права міжнародної безпеки виступають міжнародні договори

і звичаї, обов’язкові рішення міжнародних організацій, і передусім, рішення

Ради Безпеки ООН.

В основі права міжнародної безпеки лежать загальновизнані принципи

сучасного міжнародного права, зокрема, незастосування сили чи погрози си-

лою, територіальна цілісність держав, непорушність державних кордонів, не-

втручання у внутрішні справи держав, мирне розв’язання міжнародних спо-

рів, співробітництво між державами тощо.

Окрім універсальних принципів міжнародного права право міжнародної

безпеки має також низку своїх власних, специфічних галузевих принципів.

Право міжнародної безпеки можна розглядати також і в широкому сенсі як су-

купність принципів і норм, що регулюють відносини суб’єктів міжнародного права з

метою забезпечення політичної, військової, економічної, екологічної, інформаційної та

інших видів безпеки.

238

Міжнародне публічне право

Передусім, до їх кола можна віднести принцип неподільності міжнарод-

ної безпеки. Він означає, що в сучасних умовах розвитку суспільства, всі кра-

їни світу тісно взаємопов’язані між собою. Враховуючи наявність сучасних

засобів зв’язку і комунікації можна за лічені години чи навіть хвилини до-

сягти будь-якого куточка планети. Життя яскраво демонструє, що будь-яка

криза, конфлікт чи заворушення в одній країні або регіоні, чи то природні

катаклізми, чи військові конфлікти чи акти міжнародного тероризму, одразу

ж справляють негативний вплив в решті країн та регіонів. Відтак, держави

повинні ставити перед собою завдання удосконалення універсальної системи

міжнародної безпеки, основні засади якої закріплені у ключових положеннях

Статуту ООН.

В ряду галузевих принципів права міжнародної безпеки доцільно ви-

окремити ще один, принцип не заподіяння шкоди безпеці інших держав. Він

передбачає проведення державою такої зовнішньої політики, яка максималь-

но враховує безпеку не лише власного суверенітету, але й безпеку всього сві-

тового співтовариства, принаймні, його цивілізованої частини. Безумовно,

забезпечення національної безпеки держави — один з пріоритетів діяльності

її владних органів, оскільки мова йде про безпеку суспільства, забезпечення

і захист прав людини і громадянина. Однак кожна держава при виробленні

і здійсненні своєї зовнішньої політики, здійсненні військово-політичних та

військово-технічних зв’язків з іншими державами повинна максимально вра-

ховувати усі аспекти забезпечення безпеки як своїх стратегічних партнерів та

союзників, так і міжнародної спільноти у цілому. Йдеться тут про те, що дер-

жава повинна забезпечувати свою безпеку, співставляючи її з можливостями

забезпечення безпеки інших держав. Цей своєрідний паритет безпеки конче

необхідний в багатополярному, багатополісному світі, де баланс різних, час-

то діаметрально протилежних інтересів і сил є визначальним фактором, від

якого, власне, і залежить непорушність миру і безпеки в світі.

§ 2. Види міжнародної безпеки

Розрізняють два види міжнародної безпеки: універсальну та регіональну.

Обидва вони належать до системи колективної безпеки, тобто вони можуть

бути забезпечені лише колективними зусиллями всіх або більшості держав

світу чи регіону.

Універсальна безпека створюється для світового співтовариства вільних

держав і народів в цілому. Вона заснована на системі міжнародних догово-

рів, спрямованих на забезпечення міжнародної безпеки для всіх без винятку

суб’єктів міжнародного права.

Універсальна система забезпечення міжнародної безпеки сформована в

рамках Організації Об’єднаних Націй. Головним органом такого забезпечен-

ня виступає Рада Безпеки ООН. Це єдиний орган в світі, якому на підста-

ві Статуту ООН надано право визначати, чи існує в світі загроза агресії, чи

здійснюється така на практиці, і яких заходів необхідно вжити для того, щоби

зберегти мир і забезпечити в повному обсязі міжнародну безпеку членів між-

народної спільноти.

Рада Безпеки ООН має право вжити щодо агресора комплекс заходів, в

тому числі використання збройної сили, щоб не лише припинити агресію, але

239

Модуль 7. Право міжнародної безпеки. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

й створити умови для недопущення її в майбутньому. Однак застосувати ці

заходи світове співтовариства може лише за умови єдності волі всіх держав-

постійних членів Радбезу ООН. Цей орган діє в постійному режимі й потен-

ційно здатний своєчасно реагувати на запити держав чи регіонів, які виража-

ють свою занепокоєність реальними загрозами їх безпеці.

Ще одним видом колективної безпеки є регіональна міжнародна безпека

— безпека в окремому регіоні. В другій половині ХХ століття склалася сис-

тема колективної безпеки в Європі. Вона заснована на механізмі функціону-

вання кількох систем, в тому числі Організації з безпеки та співробітництва в

Європі (ОБСЄ) та Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

Колективна європейська безпека в рамках ОБСЄ почала формуватися в

1975 році, коли 33 європейські держави, а також США і Канада на вищому

рівні підписали Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Євро-

пі (НБСЄ). Для європейського континенту підписання цього акту стало над-

звичайно важливою подією, яка поклала початок сучасному розподілу сил

безпеки не лише в Європі, а й у світі. Поясненням цьому є дві причини.

По-перше, в ХХ ст. Європа була осередком двох світових війн, що забра-

ли життя понад 55 мільйонів людей. Ініціатор обох воєн — Німеччина — після

Другої світової війни понад два десятиліття проводила політику реваншиз-

му, тобто намагалася спровокувати перегляд підсумків війни, що закінчилася

1945 р. І європейські держави повинні були зробити все, щоб Європа не стала

театром третьої світової війни.

По-друге, незважаючи на політичний, економічний та соціокультурний

розвиток Європи, вона на той момент залишалася дуже нестабільним регіо-

ном, де один проти одного вели боротьбу два могутніх військово-політичних

блоки — Організація Варшавського договору (ОВД) і НАТО. Відносини між

ними були дуже складними і часто набували загостреного характеру. В рам-

ках НБСЄ/ОБСЄ вдалося домовитися про заходи військової довіри між дер-

жавами обох блоків, знизити військовий потенціал цих альянсів. Зокрема, у

Заключний акт 1975 р. було включено Документ про заходи зміцнення дові-

ри і деякі аспекти безпеки і роззброєння, в якому йшлося про попередні пові-

домлення щодо масштабних військових навчань сухопутних військ за участю

більш як 25 тис. чол., про взаємний обмін спостерігачами для присутності

на військових навчаннях, про сприяння обміном військовими делегаціями

тощо. Подальшу деталізацію передбачені цим Документом заходи отримали

в Документі Стокгольмської конференції 1986 р. і Віденському документі пе-

реговорів із заходів зміцнення довіри і безпеки 1990 р. Ці документи містили

домовленості про незастосування сили чи погрози силою в усіх її проявах. В

них було передбачено: щорічний обмін інформацією про національні зброй-

ні сили (військова організація, особовий склад, основні системи озброєння і

техніки тощо), про плани розгортання основних систем озброєння і техніки,

про військові бюджети. Також було передбачено розгортання широкої ме-

режі постійних контактів: відвідання авіабаз, обміни і ознайомчі візити між

представниками військового керівництва, обміни між командним і офіцер-

ським складом, вченими в галузі військових досліджень тощо.

Окрім того, в цих міжнародних документах було конкретизовано і розши-

рено обсяг заходів повідомчого характеру. Так, військова діяльність підлягає

240

Міжнародне публічне право

сповіщенню, коли в ній в будь-який час бере участь 13 і більше тис. чоловік. В

цих випадках всім членам ОБСЄ надсилається відповідне повідомлення ди-

пломатичними каналами за 42 дні і більше до початку військової діяльності.

Також, в якості обов’язкового заходу передбачено обмін щорічними планами

військової діяльності держав, що розсилаються членам ОБСЄ не пізніше 15

листопада кожного року. Запроваджено обмеження, що забороняють про-

ведення військової діяльності за участю більш як 40 тис. чоловік, якщо ця

діяльність не була передбачена щорічним планом про військову діяльність.

Нагляд за виконанням і дотриманням усіма членами ОБСЄ передбачених за-

ходів здійснює спеціально уповноважена інспекція ОБСЄ.

Сталося так, що 1991 року один з двох блоків — ОВД — припинив своє

існування. Тож сьогодні систему колективної безпеки в Європі складають

ОБСЄ та НАТО.

Членами ОБСЄ наразі є 55 держав, в тому числі США та Канада. В

рамках ОБСЄ було прийнято чималу кількість важливих для міжнародної

безпеки документів. Серед них слід виокремити Кодекс поведінки щодо

військово-політичних аспектів безпеки, прийнятий на Будапештській зу-

стрічі 5-6 грудня 1994 року, а також Хартію європейської безпеки 1999 р., в

якій було визначено шляхи, засоби і методи забезпечення безпеки на євро-

пейському континенті.

Колективна європейська безпека забезпечується також і в рамках НАТО.

Задля справедливості варто сказати, що на сьогодні це єдиний в світі органі-

зований та активно функціонуючий військово-політичний союз, який вико-

нує роль реального гаранта колективної безпеки не лише в Європі, але й в

усьому Західному світі. Нині членами НАТО є 28 держав, серед яких біль-

шість становлять країни-члени Європейського Союзу. Членами НАТО, так

само як і членами ОБСЄ, є також Сполучені Штати Америки і Канада.

Серед інших систем регіональної колективної безпеки, що на практи-

ці функціонують, можна виділити також ШОС — Шанхайську організацію

співробітництва. Її учасниками є шість держав: Казахстан, Киргизстан, Та-

джикистан, Узбекистан, Китай і Росія. Фактично дві останні країни і грають

провідну роль у цьому союзі. Саме завдяки їм ШОС веде активну діяльність

в сфері забезпечення безпеки в регіоні, де локалізовано чимало заморожених

або таких, що тривають, регіональних конфліктів.

§ 3. Роззброєння і міжнародна безпека

Одним з найбільш ефективних міжнародно-правових засобів збережен-

ня миру і запобігання війні є роззброєння і обмеження озброєнь.

Під роззброєнням слід розуміти комплекс заходів, спрямованих на об-

меження і зменшення озброєнь держав і військових блоків. В міжнарод-

ному праві вже встиг сформуватися універсальний принцип роззброєння.

Він зобов’язує усі держави: 1) суворо дотримуватися діючих норм міжна-

родного права щодо роззброєння; 2) брати участь у договорах і заходах із

роззброєння; 3) прагнути до вироблення нових норм і правил щодо роз-

зброєння.