Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

211

Модуль 6. Право міжнародних організацій

ного представника, є не вірча грамота, як це має місце у випадку призначення

голови дипломатичного представництва, а повноваження. Дефініція «акре-

дитування» замінюється дефініцією «призначення». Регламентуючи усі ці

питання, Віденська конвенція 1975 року виходить із специфіки юридичної

природи міжнародної організації, яка не є суверенною державою, а також з

того положення, що правовідносини постійного представника з державою

перебування здійснюються через посередництво міжнародної організації, ці

специфічні правовідносини «у трикутнику»: відсилаюча держава-міжнародна

організація-держава перебування.

Міжнародна організація, перш ніж здійснити прийом постійних пред-

ставників держав, має отримати згоду країни перебування на заснування та-

ких представництв в принципі (ст. 5), і вона автоматично розповсюджується

на усі держави-члени організації.

Функції постійного представництва полягають у забезпеченні представ-

ництва держави, що відсилає, при організації; у підтримці зв’язку між цією

державою і організацією; у забезпеченні участі держави у діяльності органі-

зації; у захисті інтересів держави щодо організації тощо (ст. 6).

Від функцій дипломатичного представництва вони відрізняються тим,

що постійне представництво не має функції дипломатичного захисту грома-

дян своєї держави, а також консульських функцій, які притаманні диплома-

тичними представництвам. Представництво складається з голови представ-

ництва, дипломатичного персоналу, адміністративно-технічного персоналу

та обслуговуючого персоналу (ст. 13).

Постійне представництво як орган суверенної держави володіє дипло-

матичними привілеями та імунітетами: недоторканістю приміщень представ-

ництва, недоторканістю архіві та документів, звільненням приміщень пред-

ставництва від оподаткування, свободою пресування та свободою зносин

(ст.23-2).

Недоторканість приміщення постійного представництва — важливий

імунітет, який надається представництву як органу суверенної держави для

забезпечення його нормальної діяльності.

Голова представництва та члени дипломатичного персоналу представ-

ництва також володіють дипломатичними привілеями та імунітетами: осо-

бистою недоторканістю, недоторканістю резиденції та майна, імунітетом від

юрисдикції, податковим імунітетом, звільненням від мита та огляду (ст.ст. 28-

35). Аналогічними привілеями та імунітетами користуються члени сімей го-

лови та співробітників дипломатичного персоналу, що живуть разом із ними.

Члени адміністративно-технічного персоналу представництва, якщо

вони не є громадянами країни перебування, користуються привілеями та

імунітетами з незначними винятками, які стосуються звільнення від мита та

огляду, а також звільнення від цивільної та адміністративної юрисдикції, яке

не розповсюджується на дію, що вчинюється ними не при виконанні своїх

службових обов’язків.

Члени обслуговуючого персоналу, які не є громадянами країни перебу-

вання (п. 2 ст. 36), користуються імунітетом щодо дій, вчинених ними при

виконанні своїх обов’язків, та звільняються від податків, зборів та мит на за-

робіток, отримує мий ними за своєю службою (п. 3 ст. 36).

212

Міжнародне публічне право

Згідно ст. 5 Віденської конвенції 1975 року держави, які не є членами ор-

ганізації, можуть засновувати постійні місії спостерігачів, якщо таке право їм

буде надано зі сторони міжнародних організацій. При окремих міжнародних

організаціях і преш за все при ООН маються місії постійних спостерігачів.

У 1946 році однією з перших заснувала місію постійного спостерігача

Швейцарія, яка вступила в ООН лише 10 вересня 2002 року. До вступу в

ООН місії постійних спостерігачів мали Австрія, Фінляндія, Італія, Японія,

Німеччина, Республіка Корея тощо. Сьогодні місії постійних спостерігачів

при ООН (в Нью-Йорку) мають Ватикан і Мальтійський орден.

Відповідно до ст. 7 Віденської конвенції 1975 року функції постійної

місії спостерігача полягають у підтримці зв’язку з організацією; у прояснені

здійснюваної в організації діяльності та повідомлені про неї уряду держави,

що посилає спостерігача; у сприянні співробітництву з організацією та веден-

ня з нею переговорів.

Як можна побачити з приведеного переліку, функції постійної місії

спостерігача є більш вузькими, ніж функції постійного представництва, і

зводяться до забезпечення відносин з організацією, на відміну від функцій

постійного представництва, які полягають у забезпеченні представництва

держав-членів.

Що стосується привілеїв та імунітетів як самої місії, так і особисто по-

стійного спостерігача, то вони користуються дипломатичними привілеями та

імунітетами у тому ж обсязі, що й постійне представництво та його персонал.

Спочатку при розробці проекту статей Віденської конвенції 1975 року

в Комісії міжнародного права ООН була висловлена точка зору про доціль-

ність надання місії та особисто постійному спостерігачу привілеїв та імуні-

тетів, якими володіють міжнародні організації та їх посадові особи. Однак у

кінці кінців було вирішено, що оскільки місія постійного спостерігача є місі-

єю суверенної держави, тому вона має володіти привілеями та імунітетами,

що носять дипломатичний характер.

§ 5. Правові засади членства в міжнародних організаціях

Вступ до міжнародної організації

Різні міжнародні організації встановлюють свої правила прийому, які у

низці випадків можуть відрізнятися один від одного.

Більшості міжнародних організацій відоме поняття первісних членів. До

первісних членів відносяться держави, які приймали участь у розробці за-

сновницького акту організації. «Первісними членами ООН , — говориться

у ст. 3 Статуту ООН, — є держави, які, прийнявши участь у конференції у

Сан-Франциско в утворенні міжнародної організації чи раніше підписавши

Декларацію Об’єднаних Націй від 1 січня 1942 року, підписали та ратифі-

кували чинний Статут відповідно до ст. 110». Первісними членами можуть

бути і держави, що не брали участь у розробці статуту, але ті, які підписали та

ратифікували його із самого початку. Так, п. 1 ст. ІІ Статуту РЕВ відносить

до числа первісних членів Ради Економічної Взаємодопомоги країни, що під-

писали та ратифікували статут. Низка міжнародних організацій перерахову-

ють такі держави у додатку до засновницького акту.

213

Модуль 6. Право міжнародних організацій

Від первісних членів слід вирізняти членів, що приєдналися. До них від-

носяться держави, які стали членами організації після початку її діяльності

через приєднання до засновницького акту, який є багатостороннім міжнарод-

ним договором. У низці спеціалізованих установ члени, що приєдналися, по-

діляються на 2 категорії. До першої відносяться держави-члени ООН, щодо

яких передбачений спрощений порядок приєднання до статуту організації.

До другої держави, які не є членами ООН, щодо яких встановлюється більш

жорсткі правила прийому.

Так, у п.п. 4, 5 ст. 1 Міжнародної конвенції електрозв’язку 1973 року пе-

редбачається, що членом Ради можуть бути: 1) будь-яка країна, не зазначена

у Додатку 1, яка стає членом ООН та яка приєднується до конвенції відповід-

но до п. 4 ст. 46; 2) Будь-яка суверенна країна, не зазначена у Додатку 1 і не є

членом ООН, яка приєднується до Конвенції відповідно з п. 45 ст. 46, після

того, як її прохання про прийняття у якості члена Ради була ухвалена двома

третинами членів Ради.

До 1963 року процедура прийняття держав-нечленів ООН до ЮНЕСКО

була особливо ускладненою. Ці держави могли бути прийнятими лише при

умові позитивної рекомендації з боку ЕКОСОР, тому що остання володіла

відповідно до ст. ІІ Угоди між ООН та ЮНЕСКО 1946 року своєрідним пра-

вом вето щодо прийому до ЮНЕСКО. І тільки у 1963 році ст. ІІ вказаної

угоди було скасовано.

В окремих спеціалізованих установах для прийняття в організацію дер-

жави, що не є членом ООН, потребується рекомендація виконавчого орга-

ну (ЮНЕСКО, ІМО). Проте слід зазначити, що питання вступу держав-

нечленів ООН до міжнародних організацій було актуальним до початку 90-х

років, коли у цю організацію були прийняті КНДР, Республіка Корея та інші

держави. Зі вступом у 2002 році в ООН Швейцарії та Східного Тимору це

питання втратило навіть теоретичне значення. Адже на сьогодні єдиною дер-

жавою, що не входить до ООН залишається Ватикан, який проте є її постій-

ним спостерігачем із правом голосу, а складнощі щодо вступу Ватикану до

будь-якої міжнародної організації важко уявити, зважаючи на його авторитет

у світі.

Що стосується ООН, то Статут ООН, по-перше, пред’являє певні вимоги

до держави, що має намір вступити до неї, що інші організації (за винятком,

хіба що, ЄС) не роблять, і, по-друге, встановлює складну процедуру самого

прийому у члени організації. Так, п. 1 ст. 4 Статуту ООН, в якому зафіксо-

вано, що прийом у члени організації відкритий для усіх миролюбних держав,

які приймуть на себе зобов’язання, що містяться у цьому статуті, встанов-

лює вимоги до держав. П. 2 ст. 4 передбачає безпосередньо порядок прийо-

му, згідно якому прийом у члени ООН провадиться постановою Генераль-

ної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки. Причому питання прийому в

ООН, згідно п. 3 ст. 27, не відносяться до числа процедурних, тому рішення

щодо них вважаються прийнятими, коли за них подані глоси дев’яти членів

Ради, включаючи співпадаючі голоси усіх постійних членів Ради.

У зв’язку з розбіжностями, які мали місце щодо питання процедури прийо-

му в ООН серед держав-членів, Генеральна Асамблея у 1949 році звернулася до

Міжнародного Суду за консультативним висновком, наступним чином сфор-

214

Міжнародне публічне право

мулювавши перед Судом питання: «Чи може бути прийнята держава у члени

ООН постановою Генеральної Асамблеї згідно п. 2 ст. 4 Статуту у випадку,

коли Рада Безпеки не надала рекомендації про прийом чи тому, що держава-

кандидат не отримала встановленої більшості голосів, або тому, що проти резо-

люції, рекомендуючої прийом у члени ООН, голосував постійний член Ради?»

У Консультативному висновку Міжнародного Суду від 3 березня 1950

року вказувалося, що з аналізу тексту п. 2 ст. 4 Статуту виходить, що для

прийому у члени ООН потребується: 1) рекомендація Ради Безпеки; 2) по-

станова Генеральної Асамблеї.

Таким чином, Міжнародний Суд ООН підтвердив положення Статуту

ООН про те, що у рішенні питання про прийняття у члени ООН мають брати

участь два головних органи: Генеральна Асамблея та Рада Безпеки, при цьому

без рекомендації останньої прийом у члени ООН не може бути здійснено.

У діяльності низки спеціалізованих установ поряд із суверенними дер-

жавами приймають також несамоврядні території, які мають особливий пра-

вовий статус і називаються членами-співробітниками, асоційованими члена-

ми тощо. Кількість їх сьогодні незначна. Але, наприклад, у 1977 у Всесвітній

метеорологічній організації було 7 несамоврядних територій, в ЮНЕСКО —

2 тощо. На відміну від держав, які є повноправними членами, неповноправні

члени не підписують засновницького акту організації, не приймають участь у

голосуванні, не можуть бути обрані в органи організації. Свій початок інсти-

тут неповноправних членів веде з середини ХІХ ст. і пов’язаний із створен-

ням міжнародних адміністративних союзів.

У практиці міжнародних організацій бувають випадки, коли держава, не

являючись членом організації, тим не менш приймає участь у її роботі чи у

якості спостерігача, чи то в якості консультанта, яка запрошується для участі

у роботі того чи іншого органу організації. Наприклад, сьогодні постійним

спостерігачем при ООН є Ватикан, проте його статус — це швидше данина

традиції, адже з липня 2004 року він отримав право голосу. Тобто фактично

Ватикан є повноцінним членом ООН, але у зв’язку з тим, що суверенітет цієї

держави є похідним від суверенітету Святого Престолу, її неможна вважати

за юридичною природою однаковою з іншими державами. Тому й надання

її статусу повноцінного члена ООН з юридичної точки зору є недоречним.

У свою чергу у резолюції № 36 і ЕКОСОР вказувалося на можливість за-

прошення країн-нечленів ООН для участі у роботі Економічної комісії для

Європи (ЕКЄ) в якості консультантів на умовах, що визначаються комісією.

Припинення членства в міжнародній організації

Існують два способи припинення членства в міжнародних організаціях:

вихід та виключення.

Не у всіх статутах міжнародних організацій містяться статті, які передба-

чають можливість виходу із організації. Наприклад, в статутах ООН, ВООЗ

та інших організацій нема таких положень. Однак це не означає, що держава-

член організації не може з неї вийти.

Питання про право виходу держави із міжнародної організації обгово-

рювалося на конференції у Сан-Франциско у 1945 році. Щодо ООН було ви-

рішено не включати до Статуту організації яких-небудь положень про вихід.

215

Модуль 6. Право міжнародних організацій

У принципі відсутність у засновницькому акті організації відповідних поло-

жень про вихід не може впливати на суверенне право держави на вільний

вихід із міжнародної організації.

Вихід із організації, як правило, конкретно обумовлений. Ось деякі з та-

ких умов:

1) необхідність письмової заяви про вихід;

2) встановлення певного періоду на початку діяльності організації, коли

неможна робити заяви про вихід (такий період передбачений у Міжнародній

організації цивільної авіації та Продовольчій і сільськогосподарській органі-

зації ООН);

3) встановлення певного періоду набрання чинності заяви про вихід (п. 3

ст. ІІ Статуту СЕВ, наприклад, встановлює 6-місячний строк);

4) виконання перед виходом фінансових зобов’язань (наприклад у п. 6

ст. ІІ Статуту ЮНЕСКО ця зобов’язання спеціально оговорюються).

Не усі статути міжнародних організацій передбачають можливість ви-

ключення з організації. Між тим держави, які систематично порушують ста-

тутні положення організації, можуть бути виключені з організації. Сьогодні

такі положення є в Статуті ООН (ст. 6) та у статутах спеціалізованих установ

фінансового характеру: Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк

реконструкції та розвитку.

Так, у ст. 6 Статуту ООН зафіксовано, що член організації, який система-

тично порушує принцип, що містяться у цьому Статуті, може бути виключе-

ний із Організації Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки.

Міжнародній практиці відомі випадки виключення держав із міжнародної

організації. Так, надзвичайна сесія Організації арабських країн-експортерів

нафти виключила у березні 1979 року Єгипет із організації після підписання

Садатом мирного договору з Ізраїлем. У вересні 1979 року XVIII Всесвітній

поштовий конгрес виключив ПАР зі Всесвітнього поштового союзу.

Призупинення членства в міжнародній організації

Призупинення членства може використовуватися як санкція та як во-

левиявлення самої держави-члена. У першому випадку призупинення має

місце за порушення зобов’язань, пов’язаних з фактом членства в організації

переважно фінансових зобов’язань, але й не тільки них. Так, у 1968 році були

призупиненні в ООН права Гаїті та Домініканської Республіки за невико-

нання фінансових зобов’язань. Не один раз призупинялися права ПАР.

Призупинення як волевиявлення самої держави-члена, за своєю суттю

є одностороннім призупиненням членства, що не пов’язано з порушення

державою-членом своїх зобов’язань, а є її бажанням на протязі певного пері-

оду часу не приймати участь у діяльності міжнародної організації.

Прикладом такого виду призупинення членства є випадок з Індонезією у

1965-66 роках, який характеризувався відсутністю співробітництва між ООН

та Індонезією. У літературі цей випадок розцінювався по-різному: хтось вва-

жав це виходом Індонезії із членів ООН, хтось — припиненням співробіт-

ництва. Фактично ж мало місце одностороннє призупинення членства, а не

вихід із організації.

Призупинення здійснюється, як правило, на певний визначений строк.

216

Міжнародне публічне право

§ 6. ООН як провідна міжнародна організація в світі

Організація Об’єднаних Націй — це універсальна міжнародна організа-

ція, створена для підтримання міжнародного миру, загальної безпеки та для

сприяння розвитку всебічного співробітництва між державами. Статут ООН

був підписаний 26 червня 1945 року на Конференції в Сан-Франциско та на-

був чинності 24 жовтня 1945 року.

Організація Об’єднаних Націй переслідує цілі:

1) підтримувати міжнародний мир і безпеку та з цією метою вживати

ефективні колективні заходи для запобігання або усунення загрози миру, а

також придушення актів агресії чи інших порушень миру, і здійснювати мир-

ними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права,

владнання або вирішення міжнародних спорів або ситуацій, що можуть при-

звести до порушення миру;

2) розвивати дружні стосунки між націями на основі поваги принципу

рівноправності й самовизначення народів, а також вживати інші відповідні

заходи для зміцнення загального миру;

3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних

проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру

та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних свобод, незва-

жаючи на раси, статі, мови і релігії;

4) бути центром для узгодження дій націй у досягненні цих загальних

цілей.

Для досягнення цілей ООН та її члени діють відповідно принципів:

суверенної рівності її членів; •

сумлінного виконання узятих на себе зобов’язань;•

мирного вирішення спорів•

утримання від погрози силою чи її застосування як проти територі-•

альної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і

будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН;

надання ООН її членами всілякої допомоги в усіх діях, що здійсню-•

ються нею відповідно до Статуту;

забезпечення того, щоб держави, що не є членами ООН, діяли відпо-•

відно до принципів Статуту;

невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції •

будь-якої держави.

Відповідно до ст.7 Статуту ООН має систему органів, яка поділяється на

2 групи: головні та допоміжні.

Головними є:

Генеральна Асамблея; •

Рада Безпеки; •

Економічна й Соціальна Рада; •

Рада з Опіки; •

Міжнародний Суд;•

Секретаріат.•

Допоміжні ж створюються за необхідністю відповідно до вимог Статуту

ООН.

217

Модуль 6. Право міжнародних організацій

До складу Генеральної Асамблеї входять усі держави-члени ООН, кожна

з яких має у ній не більше 5 представників.

Генеральна Асамблея уповноважена розглядати загальні принципи спів-

робітництва у справі підтримання міжнародного миру та безпеки, у тому чилі

принципи, які визначають роззброєння та регулювання озброень, і робити

щодо цих принципів рекомендації членам ООН або Раді Безпеки, або і чле-

нам ООН і Раді Безпеки. Генеральна Асамблея обговорює будь-які питан-

ня, що стосуються підтримання міжнародного миру та безпеки. Генеральна

Асамблея організовує дослідження та робить рекомендації з метою:

сприяння міжнародному співробітництву у політичній сфері і заохо-•

чення прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифіка-

ції;

сприяння міжнародному співробітництву у економічній та соціальній •

галузях, галузях культури, освіти, охорони здоров'я та сприяння реа-

лізації прав людини та основних свобод для всіх, незалежно від раси,

статі, мови та релігії.

Генеральна Асамблея отримує та розглядає щорічні та спеціальні допо-

віді Ради Безпеки.

Будь-яке питання, з якого необхідно здійснити дію, передається Асамб-

леєю Раді Безпеки до або після обговорення. При цьому, коли Рада Безпеки

виконує покладені на неї Статутом функції стосовно будь-якої суперечки або

ситуації, Генеральна Асамблея не може робити жодних коментарів, що стосу-

ються цієї суперечки або ситуації, якщо про це не попросить Рада Безпеки.

Рішення Генеральної Асамблеї з важливих питань приймаються більшіс-

тю — двома третинами присутніх членів Асамблеї, що беруть участь у голо-

суванні, голоси тих, хто утримався, не враховуються. Рішення з інших питань

приймаються простою більшістю присутніх, що беруть участь у голосуванні.

Рада Безпеки є постійно діючим органом і складається з 5 постійних

(Росія, США, Велика Британія, Франція та Китай) і 10 непостійних держав-

членів. Непостійні члени обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний

термін із врахуванням ступеню участі членів Організації в підтримці між-

народного миру та безпеки, а також принципу справедливого географічного

розподілу (від Африки й Азії — 5 членів, від Східної Європи — 1, від Латин-

ської Америки — 2, від Західної Європи й інших держав (Канади, Австралії

та Нової Зеландії) — 2). Кожний член Ради має один голос.

На Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримку

міжнародного миру і безпеки. При виконанні обов’язків, які випливають із

цієї відповідальності, Рада Безпеки діє від імені держав-членів ООН. Рада

Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуа-

цію, що може привести до міжнародних непорозумінь або викликати спір,

для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації за-

грожувати підтримці міжнародного миру та безпеки. Рада Безпеки визначає

існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акта агре-

сії та дає рекомендації або вирішує, які заходи слід вжити для підтримання

або відновлення міжнародного миру та безпеки.

Рішення Ради Безпеки із процедурних питань вважаються прийнятими,

коли за них подані голоси дев’ятьох членів Ради. Рішення Ради з непроце-

218

Міжнародне публічне право

дурних питань вважаються прийнятими, коли за них подані голоси дев’ятьох

членів, включаючи голоси всіх постійних членів Ради. Якщо хоча б один із

постійних членів Ради голосує проти, то рішення не буде прийняте.

Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР) уповноважена здійснювати

дослідження та складати доповіді з міжнародних питань в області економіки,

соціуму, культури, освіти, охорони здоров’я та подібних питань або спону-

кати до цього інших, а також давати з будь-якого з цих питань рекомендації

Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим

установам. До її складу входять 54 держави, що обираються Генеральною

Асамблеєю ООН на три роки та щороку оновлюються на одну третину.

Штаб-квартира ЕКОСОР знаходиться в Нью-Йорку (США).

Вищим органом ЕКОСОР є сесія, що приймає рішення простою біль-

шістю голосів. При ЕКОСОР діють п’ять регіональних економічних комісій

ООН: Економічна і Соціальна комісія ООН для Азії та Тихого океану, Еко-

номічна комісія ООН для Європи, Економічна комісія ООН для Африки,

Економічна комісія ООН для Західної Азії, Економічна комісія ООН для

Латинської Америки та Карибського басейну.

ООН створює під своїм керівництвом міжнародну систему опіки для

управління тими територіями, які можуть бути включені до неї наступними

індивідуальними угодами та для нагляду за цими територіями. У зв’язку з цим

ООН має у своєму складі особливий орган — Раду з Опіки, яка складається з:

тих членів ООН, які управляють територіями під опікою; •

членів Ради Безпеки;•

такого числа інших членів ООН, обраних Генеральною Асамблеєю на •

трирічний строк, яке може виявитися необхідним для забезпечення

того, щоб загальна кількість членів Ради з Опіки розділялася порівну

між членами ООН, які управляють та не управляють територіями під

опікою.

Рада з Опіки розробляє анкету з політичного, економічного та соціаль-

ного прогресу населення кожної території під опікою, а також його прогресу

у галузі освіти.

Міжнародний Суд ООН — головний судовий орган ООН, що діє відпо-

відно до Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду. Усі члени ООН є учас-

никами цього Статуту. Учасниками Статуту Міжнародного Суду можуть

бути і держави-не члени ООН на умовах, визначених Генеральною Асамбле-

єю за рекомендацією Ради Безпеки. Основною функцією Суду — є вирішення

спорів між державами. Суд складається з 15 суддів, яких обирають на 9 років

із числа осіб із високими моральними якостями, що задовольняють вимогам,

запропонованим для призначення на вищі судові посади, або є юристами з

визнаним авторитетом в області міжнародного права.

Секретаріат ООН покликаний забезпечувати нормальне функціонуван-

ня всього механізму ООН. Секретаріат складається з Генерального Секрета-

ря та персоналу, необхідного для ООН. Співробітники Секретаріату визна-

ються міжнародними посадовими особами.

Персонал Секретаріату поділяється на три категорії:

1) вищі адміністративні посадові особи (Генеральний секретар та його

заступники);

219

Модуль 6. Право міжнародних організацій

2) міжнародний персонал класу спеціалістів;

3) технічний персонал (секретарі, стенографістки, перекладачі, кур’єри

тощо).

Генеральний Секретар є головною адміністративною посадовою осо-

бою Організації та обирається на 5 років. Його повноваження є переважно

виконавчо-розпорядницькими та пов’язані з реалізацією рішень Генеральної

Асамблеї, Ради Безпеки й інших органів ООН, а також з обслуговуванням

їхньої діяльності. Йому надане право доводити до відома Ради Безпеки будь-

які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтримці міжнародного

миру та безпеки.

§ 7. Регіональні міждержавні організації

Рада Європи

Рада Європи була створена 5 травня 1949 року з метою «досягнення біль-

шого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і

принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому еконо-

мічному та соціальному прогресу» (ст. 1 Статуту РЄ).

Ця мета досягається за допомогою органів РЄ шляхом розгляду питань,

що становлять спільний інтерес, шляхом укладання угод та здійснення спіль-

них заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, правовій та ад-

міністративній галузях, а також в галузі захисту та подальшого здійснення

прав і основних свобод людини. Але питання, що стосуються національної

оборони, до компетенції РЄ не входять.

Головними органами Ради Європи є:

1) Комітет міністрів;

2) Консультативна асамблея.

До складу Комітету міністрів входять по одному представнику від кож-

ної держави-члена РЄ. Таким представником є міністр закордонних справ

країни. Якщо він не може бути присутнім на засіданні комітету або за інших

доцільних підстав замість нього може бути призначений замісник, який, у

міру можливості, має бути членом уряду держави (ст.14 Статуту РЄ).

До повноважень Комітету міністрів входять (стст. 15, 16 Статуту РЄ):

а) розгляд, за рекомендацією Консультативної асамблеї або за своєю

власною ініціативою, заходів, яких необхідно вжити для досягнення мети

РЄ, включаючи питання про укладення конвенцій або угод і прийняття уря-

дами спільної політики щодо конкретних питань;

б) надання рекомендацій урядам країн-членів РЄ та пропозицій урядам

країн-членів РЄ інформувати його про заходи, вжиті ними щодо цих реко-

мендацій;

в) прийняття обов’язкових до виконання рішення з усіх питань, що сто-

суються внутрішніх організації та процедур РЄ.

На виконання цих повноважень Комітет міністрів приймає резолюції,

фінансові та адміністративні правила.

Комітет збирається на засідання перед відкриттям та на початку кожної

сесії Консультативної асамблеї (тобто 2 рази на рік), а також у будь-який ін-

ший час, коли він вважає це за необхідне.

220

Міжнародне публічне право

Консультативна асамблея є дорадчим органом РЄ, до складу якого вхо-

дять представники кожного члена Ради, які обираються або призначаються

його парламентом із числа членів цього парламенту згідно із встановленою

ним процедурою. Кількість представників від кожної держави залежить від

кількості її населення та коливається від 2 до 18 осіб. Повноваження таких

представників набирають чинності з відкриттям чергової сесії, яка відбува-

ється після їхнього призначення, і закінчуються з відкриттям наступної або

іншої чергової сесії, якщо члени Ради не зроблять нових призначень у зв’язку

з парламентськими виборами.

До компетенції Консультативної асамблеї входить обговорення будь-

яких питань та винесення рекомендації щодо будь-якого питання, яке від-

повідає меті і компетенції Ради Європи. Вона також обговорює будь-яке пи-

тання та може виносити рекомендації щодо будь-якого питання, яке Комітет

міністрів надсилає їй для підготовки висновку (ст. 23 Статуту РЄ).

Консультативна асамблея збирається щороку на чергову сесію, дата від-

криття і тривалість якої визначаються Асамблеєю з урахуванням необхіднос-

ті уникати по можливості збігу з термінами проведення парламентських се-

сій в державах-членах та сесій Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних

Націй. Тривалість чергових сесій ні за яких обставин не перевищує одного

місяця, якщо Асамблея та Комітет міністрів не ухвалять за спільною згодою

іншого рішення. Окрім того, Консультативна асамблея може бути склика-

на на надзвичайну сесію за ініціативою або Комітету міністрів, або Голови

Асамблеї після досягнення між ними згоди, у тому числі відносно термінів і

місця її проведення (стст.32, 34 Статуту РЄ)

Штаб-квартира РЄ знаходиться у м.Стразбурзі (Франція).

Співдружність Незалежних Держав

Співдружність Незалежних Держав була створена 8 грудня 1991 року.

Документами, що регламентують діяльність СНД є: Угода про створення

СНД (від 8 грудня 1991 року), Алма-Атинська декларація (від 21 грудня

1991 року) та Статут СНД (від 22 січня 1993 року).

Цілями діяльності СНД є (ст. 2 Статуту СНД):

здійснення співробітництва в політичній, економічній, екологічній, •

гуманітарній, культурній та інших галузях;

всебічний та збалансований економічний та соціальний розвиток •

держав-членів у рамках загагального економічного простору, міждер-

жавна кооперація та інтеграція;

забезпечення прав та основних свобод людини відповідно до загаль-•

новизнаних принципів і норм міжнародного право та документів

ОБСЄ;

співробітництво між державами-членами у забезпеченні міжнарод-•

ного миру та безпеки, здійснення ефективних заходів зі скорочення

озброєння та військових витрат, ліквідації ядерної та інших видів

зброї масового знищення, досягнення всезагального та повного роз-

зброєння;

сприяння громадянам держав-членів у вільному спілкуванні, контак-•

тах та пересуванню у Співтоваристві;