Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

171

Модуль 5. Право міжнародних договорів

У ввідній частині ратифікаційної грамоти вказується орган, що ратифі-

кував договір, точне найменування договору; як факультативна частина мо-

жуть міститися також і мотиви, що побудили державу укласти договір. Якщо

конституційне право чи сам договір передбачає окрім ратифікації головою

держави необхідність його затвердження визначеними органами держави,

то факт такого затвердження повинен бути відображений у ратифікаційній

грамоті або у протоколі обміну ратифікаційними грамотами чи здачі їх на

зберігання.

Друга частина грамоти містить текст договору, додатки, застереження

та заяви включно, якщо звісно вони були зроблені. У заключній частині го-

вориться, що договір затверджено та буде ретельно дотримано. Грамота має

бути завірена підписом голови держави та державною печаткою. Нижче по-

винні бути поставлені підпис та печать міністра внутрішніх справ. Грамота

прошивається шовковим шнуром кольору прапору держави. Звичайно гра-

моти мають палітурку з гербом держави.

У минулому ратифікаційні грамоти оформлювалися дуже урочисто. Гра-

мота поміщалася у папку, яка вкривалася шовком, бархатом чи шкірою. По-

тім вони розміщувалися у красивих дерев’яних чи металевих скриньках. Сьо-

годні ж у зв’язку з збільшенням чисельності договорів зовнішнє оформлення

хоча й має єдину форму, але дуже спростилося.

Відповідно до Конституції України ратифікація здійснюється Верхо-

вною Радою України. Згідно ч.ч. 1, 2 Закону України «Про міжнародні до-

говори України» Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється

шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є

текст міжнародного договору. На підставі підписаного та офіційно оприлюд-

неного Президентом України закону Голова Верховної Ради України підпи-

сує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордон-

них справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами.

Ратифікації підлягають міжнародні договори України: політичні (про

дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні

і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (мор-

ської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні; що

стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; загальноеконо-

мічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фі-

нансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги

іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання

Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій по-

зик, не передбачених Державним бюджетом України; про участь України у

міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях),

системах колективної безпеки; про військову допомогу та направлення під-

розділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів

збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового

перебування в Україні іноземних військових формувань; що стосуються пи-

тань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а та-

кож об’єктів права державної власності України; виконання яких зумовлює

зміну законів України або прийняття нових законів України тощо.

172

Міжнародне публічне право

Прийняття та затвердження («конфірмація») міжнародних договорів

отримали розповсюдження приблизно у середині ХХ ст. Дефініція «при-

йняття» охоплює дві різні процедури. Якщо договір передбачає, що він може

бути прийнятий без підписання, то процедура не відрізняється від приєднан-

ня. Якщо ж договір відкритий для підписання з наступним прийняттям, то

процедура схожа з ратифікацією.

Така форма, як затвердження («конфірмація»), — це вираження згоди

на обов’язковість договору, який не потребує ратифікації, шляхом схва-

лення його урядом або іншим компетентним органом. Ч. 2 ст. 12 Закону

Укра їни «Про міжнародні договори України» визначає, що затверджен-

ня міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, здій-

снюється: щодо договорів, які укладаються від імені України або від імені

Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що

містяться в актах Президента України — Президентом України (рішення

Президента України про затвердження міжнародного договору України про

затвердження міжнародного договору України приймається у формі указу);

щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України (крім

тих, що затверджуються Президентом) та міжвідомчих договорів, якщо такі

договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету

Міністрів України, — Урядом України у формі постанови.

У цілому все, що сказано про прийняття, відноситься і до затвердження.

Згідно ч. 1 ст. 14 Віденських конвенцій згода держави на обов’язковість

для неї договору виражається ратифікацією, якщо:

— договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;

— іншим чином встановлено, що держави, що беруть участь у перегово-

рах, домовилися о необхідності ратифікації;

— представник держави підписав договір за умови ратифікації;

— намір держави підписати договір під умовою ратифікації витікає із по-

вноважень її представника чи було висловлено під час переговорів.

У ч. 2 цієї статті зазначено, що згода держави на обов’язковість для неї

договору висловлюється прийняттям чи затвердженням на умовах, що поді-

бні до тих, які використовуються при ратифікації.

Приєднання до міжнародного договору означає згоду на обов’язковість

договору суб’єкту, який його не підписував, і, як правило, не приймав участі

в його підготовці. У доктрині проводиться межа між поняттями «accession»

та «adhesion». Якщо першою дефініцією позначають повне прийняття по-

ложень договору, то друга використовується для позначення лише ситуації,

коли приймаються лише деякі положення договору.

Узагалі, у практиці можна виділити три основні види приєднання:

1) приєднання, що висловлює згоду на обов’язковість міжнародного до-

говору в цілому;

2) приєднання, що висловлює згоду на прийняття та застосування дер-

жавою усіх положень договору, але без оформлення участі у ньому. Таке при-

йняття характерне, наприклад, для договорів, що стосуються права збройних

конфліктів;

3) приєднання як правило про те, що положення визнаються держава-

ми, які не беруть участь у договорі, в якості норм загального міжнародного

права.

173

Модуль 5. Право міжнародних договорів

У минулому вважалося, що приєднання до договору неможливо до на-

буття їм чинності. Але, деякі міжнародні договори не набувають чинності

доти, доки до них не приєднається певна кількість держав. Тобто у даному

випадку може йти мова лише про те, що для держави, що приєдналася до

договору, він набуває чинності не раніше його вступу у дію. Також самим

урядом може бути передбачена процедура подальшої ратифікації після при-

єднання. Якщо ж ратифікація не передбачена, то договір набуває чинності

для держави з моменту її повідомлення про це.

У ст. 15 Віденських конвенцій передбачено, що приєднання здійснюєть-

ся, якщо:

— це передбачено договором;

— встановлено іншим чином, що учасники домовилися про це;

— усі учасники потім домовилися про це.

В Україні, згідно ст. 13 Закону України «Про міжнародні договори Укра-

їни», рішення про приєднання України до міжнародних договорів або про

їх прийняття ухвалюються: щодо договорів, які потребують ратифікації, — у

формі закону України про приєднання до міжнародного договору або зако-

ну України про прийняття міжнародного договору, невід’ємною частиною

яких є текст міжнародного договору; щодо міжнародних договорів, які укла-

даються від імені України, які не потребують ратифікації, — у формі указу

Президента України; щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені

Уряду України, які не потребують ратифікації, — у формі постанови Кабіне-

ту Міністрів України.

Застереження до міжнародного договору

Як ми вже зазначали із зростанням кількості незалежних держав усе

більш ускладнюється процедура узгодження позицій усіх без винятку учас-

ників у багатосторонніх угодах. У цих умовах неабияку роль придбає інсти-

тут застережень, який пов’язаний із висловленням згоди на обов’язковість

договору. У ст. 20 обох Віденських конвенцій зазначається, що застережен-

ня — це одностороння заява держави чи міжнародної організації під будь-

якою назвою, зроблена при висловленні згоди з договором, що призначене

виключити чи змінити юридичну дію визначених положень договору в їх

застосуванні до автора застереження. Тобто, вирішальним фактором для ви-

значення акту в якості застереження є не його назва, а його мета.

Завдання інституту застереження полягає у забезпеченні участі найбіль-

шої кількості держав у багатосторонніх угодах. Адже держава може визнава-

ти мету і принципи договору, але не бути згодною з окремими положеннями,

зміна яких не впливає на об’єкт договору. Та слід зазначити, що об’єктом за-

стережень мають бути лише багатосторонні угоди. У проекті Комісії міжна-

родного право відповідних розділ так і називався — «Застереження до між-

народних договорів». Але у ході Віденської конференції у 1968-69 рр. назву

цього розділу невиправдано замінили на просто «Застереження». Хоча прак-

тиці США відомі непоодинокі випадки застережень до двохсторонніх дого-

ворі, що пояснюється особливостями процедури ратифікації. Адже не просто

ж так в США Сенат називають «кладовищем договорів».

174

Міжнародне публічне право

Двосторонній договір — це єдиний акт, узгоджений між сторонами, який

надає їм взаємні права та обов’язки. Тому застереження завдає шкоди взаємній

домовленості, порушує саму ідею двосторонньої угоди. При застереженні до

багатостороннього договору породжується як би додаткова угода з автором за-

стереження, яка існує поруч з багатостороннім договором. Усе це не дає мож-

ливості визнати застереження до двостороннього договору частиною інститу-

ту застережень. Мова може йти про додаткову правку до узгодженого тексту.

Застереження може бути зроблено при будь-якій формі висловлення

згоди з договором. Причому вона може бути зроблена і на будь-якому етапі

укладання договору, але юридичне значення вона набуває лише тоді, коли

міститься в акті, в якому висловлюється остаточна згода на обов’язковість

договору.

Право робити застереження обмежено кількома умовами, які зазначені у

ст. 19 Віденських конвенцій:

1) учасники міжнародного договору можуть заборонити робити будь-які

застереження;

2) у договорі прямо обмежується коло таких застережень;

3) навіть при відсутності у договорі положень про застереження, останнє

буде недійсним, якщо воно несумісне з об’єктом і цілями договору.

Договір може передбачати допустимі застереження. У такому випадку

зроблене застереження не потребує визнання іншими сторонами.

У якості особливого випадку Віденські конвенція виділили застережен-

ня до установчого акту міжнародної міжурядової організації, оскільки він по-

требує особливої цілісності. Внаслідок недопустимості різниці у правах та

обов’язках сторін за будь-яких умов потрібно прийняття застереження ком-

петентним органом організації.

За винятком перелічених випадків, установлюються наступні правила,

звісно, якщо договір не передбачає іншого:

— прийняття застереження іншою стороною, що домовляється, робить

автора застереження учасником договору по відношенню до учасника, що

прийняв застереження, якщо договір є чинним для них чи як тільки він на-

буває чинності, із змінами, що внесені застереженням;

— заперечення іншою стороною, що домовляється, проти застереження

не перешкоджає набуття чинності договору між автором застереження та

стороною, що заперечує, якщо остання не зробить іншої заяви.

— Згідно Віденським конвенціям акт, в якому висловлюється згода дер-

жави на обов’язковість для неї договору та який містить застереження, набу-

ває чинності в момент, коли хоча б одна із держав, що домовляються, прийме

застереження.

У п. 5 ст. 20 Віденських конвенцій говориться, що якщо мова не йде о

завчасно обумовлених випадках, коли застереження забороняється, чи якщо

мова йде не про засновницький акт організації та договір не передбачає інше,

то застереження вважається прийнятим державою, організацією, якщо вони

не викажуть заперечень проти неї до спливу 12-місячного строку. Цей період

починає спливати після того, як відповідних суб’єкт був повідомлений про

застереження, і до тої дати, коли він висловив свою згоду на обов’язковість

договору, в залежності від того, яка з цих дат є найбільш пізньою.

175

Модуль 5. Право міжнародних договорів

Договірні відносини носять узгоджуваний характер. Тому результати

застереження є взаємними. Ст. 21 Віденських конвенцій встановила, що за-

стереження, яке діє по відношенню до іншої держави, змінює положення, до

якого вона зроблена, у передбачених нею межах. Що стосується інших учас-

ників, то застереження не змінюють положення договору щодо їх відносин

один з одним. Згідно тієї ж статті, якщо держава, що заперечує проти засте-

реження, не заперечувала проти набуття чинності між собою та державою,

що зробила застереження, то положення, до який відноситься застереження,

не застосовується між цими двома державами у межах сфери дії такого за-

стереження.

Заява, в якій висловлюється згода із застереженням або заперечення

проти застереження повинні бути зроблені у письмовій формі. Цей акти

доводиться до відома як до сторін, що домовляються, так і до усіх інших

учасників міжнародного договору. Робиться це через депозитарію. При за-

кінченні строку на прийняття рішення щодо позиції стосовно застереження,

про який ми зазначали вище, за суб’єктом презюмується мовчазне визнання

застереження.

У ст. 22 Віденських конвенцій зазначено, що застереження та запере-

чення проти неї можуть бути у будь-який момент зняті суб’єктами, що їх за-

явили, і договір буде відновлений у цілісності, якщо, певна річ, договір не

передбачає інший порядок.

Депозитарії та його функції. Реєстрація та опублікування міжна-

родних договорів

Після висловлення згоди на обов’язковість договору сторони двосто-

ронніх договорів здійснюють обмін текстами документів, у яких виражена

так згода. Щодо багатосторонніх договорів, то для зберігання автентичного

тексту договору, ратифікаційних грамот та інших документів про його при-

йняття призначається депозитарій (хранитель).

Депозитарій договору може бути призначений державами, які брали

участь у переговорах, або визначений у самому договорі, ним може бути одна

або кілька держав, міжнародна організація або головна виконавча службова

особа такої організації. Так, депозитарієм обох Віденських конвенцій, Кон-

венції ООН з морського права є Генеральна Асамблея ООН.

Функції депозитарію є міжнародними за своїм характером, і при вико-

нанні їх депозитарій зобов’язаний діяти неупереджено. До функцій депозита-

рію відповідно до ст.ст. 77-78 Віденських конвенцій належать:

— зберігання автентичного тексту договору;

— підготовка засвідчених копій автентичного тексту і будь-яких інших

текстів договору, а також надсилання їх учасникам та державам, які мають

право стати учасниками договору;

— одержання підписів під договором і одержання, зберігання та інформу-

вання щодо документів, оповіщень і повідомлень, які його стосуються;

— реєстрація договору в Секретаріаті ООН.

Щодо реєстрації договорів, то її проводять і інші міжнародні організації,

наприклад, МОП та МАГАТЕ, але навіть у цьому випадку він усе рівно під-

лягає обов’язковій реєстрації в Секретаріаті ООН. Це закріплено у ст. 102

176

Міжнародне публічне право

Статуту ООН. У відповідності з цією нормою Генеральна Асамблея ООН

резолюцією від 14 грудня 1946 року затвердила Правила про реєстрацію і

опублікування міжнародних договорів. Згідно ст. 103 Статуту ООН жодна

сторона незареєстрованого договору не може обґрунтовувати свої юридичні

домагання в жодному із органів ООН.

Після набуття договором чинності він має бути надісланим до Секрета-

ріату Організації Об’єднаних Націй з метою публікації. Відповідно до ст. 102

Статуту ООН Секретаріат зобов’язаний опублікувати будь-який договір та

міжнародну угоду.

Ст. 21 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає,

що чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою в

«Зібранні діючих міжнародних договорів України» та інших офіційних дру-

кованих виданнях України.

Офіційний переклад багатосторонніх міжнародних договорів України на

українську мову здійснює Міністерство закордонних справ України в поряд-

ку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Але від промульгації, тобто оприлюднення, міжнародного договору не

залежить його обов’язкова юридична дія.

§ 3. Форма і структура міжнародного договору

Значення форми міжнародного договору

У самій Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року питан-

нями форми приділена мінімальна увага. Це пояснюється тим, що форма не

впливає на обов’язкову силу договору. Відмічає значення форми договору,

необхідно підкреслити принципове положення про те, що головна роль на-

лежить все ж таки змісту. Зміст та форма взаємопов’язані. Якщо нема фор-

ми без змісту, то й змісту не може бути без форми. Визнання визначальної

ролі змісти не веде до приниження ролі форми. Не можна вважати форму

договору технічним питанням, яке залежить лише від майстерності юристів-

укладачів. Від форми, у який втілюється угода, у немалому ступені залежить

ефективність договору.

Відносно форми договорів у міжнародному праві здавна існує положен-

ня, згідно якому сторони можуть вільно обирати будь-яку форму. Комітет

експертів Ліги Націй з кодифікації міжнародного права прийшов до висно-

вку про те, що вибір форми залежить від волевиявлення сторін та від харак-

теру відносин між державами, від звичаїв відповідних відомств, а іноді і від

недбалості тих, хто готує дипломатичні акти.

Значення форми угоди полягає також у тому, що вона є однією з підстав

для вирішення питання щодо правової природи актів. Як відомо, у наш час

у практиці держав набули широкого розповсюдження неправові міжнародні

угоди. Наприклад, Хельсінкські угоди. Наявність в угоді типових для дого-

вору положень свідчить про наміри сторін розглядати його як міжнародний

договір. Разом із тим і у цьому випадку вирішальне значення має зміст. Якщо

угода містить положення, яки свідчать про наміри сторін прийняти на себе

юридичні обов’язки, то перед нами міжнародний договір.

177

Модуль 5. Право міжнародних договорів

Слід мати на увазі, що договір та його текст — поняття не тотожні. До-

статньо згадати про існування усних угод, що не мають тексту і тим не менш

являють собою повноцінні договори. Окрім того, при тлумаченні договору

текст є головним, але не єдиним свідченням його змісту.

Текст виражає та закріплює зміст угоди. Текст і угода тісно пов’язані

між собою та існують у відносній єдності. Договір не може не мати тієї чи ін-

шої форми, в які втілюється його зміст. Зміст є первинним, а форма похідна.

Створення договору починається із досягненням угоди. Після його втілення

в тій чи іншій формі можна говорити про договір.

Єдність форми та змісту не виключає протиріч між ними. Зміст дина-

мічний, а форма стабільна. Розвиток починається із змін в угоді сторін. Крок

за кроком збільшуються протиріччя між реальним змістом угоди та його

формою. До визначених меж зміст змінюється у межах даної форми. Якщо

ж зміни виходять за ці межі, то з’являється необхідність і у зміні форми. При

цьому форма не є пасивним відображенням змісту. Вона здатна відкрива-

ти більший чи менший простір для змін у змісті, сприяти його розвитку чи

гальмувати його. Щоб бути ефективним, договір, особливо той, що визначає

основи взаємовідносин сторін, повинен бути націлений на майбутнє.

Для того, щоб врегулювати сучасні міжнародні відносини, зміст догово-

ру має забезпечити оптимальний баланс динамізму та стабільності. Можна

навіть сказати, що динамізм — це необхідна якість, призначена забезпечити

стабільність договірного регулювання в умовах, що постійно змінюються.

Багато що тут залежить від характеру договору. Форма розрахованих на ве-

ликі строки дій політичних договорів загального характеру повинна відкри-

вати значні можливості для розвитку змісту. Форма договорів за конкретних

питань повинна бути максимально точною.

У Віденській конвенції на перше місце при тлумаченні договору ставить-

ся його контекст, тобто підкреслюється значення стабільної форми. Одночас-

но обумовлюється, що тлумачення повинно здійснюватися «у світлі об’єкту

та цілей договору», а це вже має пряме відношення до динамізму змісту.

Та взагалі питання стосовно форми договорів зводиться до письмової та

усної форми. Перевага віддається звісно письмовій формі, що однак, нагада-

ємо, не впливає на юридичну силу договору.

Якщо питання про письмову форму більш-менш зрозуміле, то не все так про-

сто з іншою формою, а саме — з усною. Існує два різновиди угод в усній формі:

1) угоди, які не фіксуються в жодних документах;

2) угоди, які сформульовані та укладені усно, але разом з тим зафіксовані

в тих чи інших документах.

Стосовно останніх, то фіксуватися може або увесь зміст, або основне по-

ложення, чи сам факт укладення угоди з визначеного питання. Відомо, що

зміст усних угод не буває завеликим в наслідок особливостей форми. Най-

більш авторитетними видами закріплення усної угоди є спільні заяви та ко-

мюніке.

Усна угода може бути зафіксована в протоколі переговорів, який підпи-

сується секретарями делегацій. Усна угода може фіксуватися за допомогою

звукозапису, іноді паралельно з кіно- чи телезйомкою. Звукозапис має здій-

снюватися за згодою сторін, і кожна з них повинна отримати свій екземпляр.

178

Міжнародне публічне право

Звукозапис, яка здійснювалася тільки однією із сторін, не може розглядатися

як офіційна форма угоди.

Як ми вже зазначали усні договори називають ще «джентльменськими

угодами». Але, слід зауважити, що не усі усні угоди є джентльменськими. По-

няття «джентльменської угоди» з’явилося у міжнародній практиці у другій

половині XIX ст. У 1878 році була укладена таємна російсько-британська

угода. Коли її зміст став відомим, у Великої Британії вона викликала бурх-

ливі протести. Голова відомства іноземних справ лорд Солсбері заявив, що

це усього лише «джентльменська угода», яка зобов’язує особисто його і може

не зобов’язувати тог, хто його замінить. Угоду було кваліфіковано як осо-

бисте зобов’язання посадової особи, яка володіє моральною силою. У подаль-

шому концепція «джентльменської угоди» дещо розширилася. Вона стала

охоплювати не тільки особисті зобов’язання посадових осіб, але й моральні

зобов’язання держав. Стали укладатися не тільки двосторонні, але й багато-

сторонні «джентльменські угоди». Незважаючи на неправовий характер, вони

тим не менш представляють нормативне явище. Встановленні ними правила

регулюють міждержавні відносини. Сторони вважають себе пов’язаними їх

положеннями і вимагають один від одного їх поваги.

У точному сенсі дефініція «джентльменські угоди» означає спрощену

форму міжнародної угоди в усній формі, як володіє морально-політичною, а

не юридично обов’язковою силою.

Також «джентльменські угоди» можуть існувати у вигляді паралельних

дій, коли держави не укладають формальних угод, а вживають відповідних

заходів паралельно, на основі взаєморозуміння.

Мова договору

Проблема мови договору розглядається в контексті міжнародного права

з точки зору юридичних, а не лінгвістичних нюансів. Кожна мова відображає

особливості відповідної правової системи. Тому одна й та сама дефініція чи

термін, що використовуються в договорі, можуть розумітися дещо по-різному.

Окрім того, деякі терміни, що містяться в одній мові, не мають аналогів в ін-

ших. Наприклад, в англомовних державах задля позначення різних видів від-

повідальності використовують два поняття: responsibility та liability. В інших

мовах, у тому числі в українській є лише один термін — «відповідальність».

Також, право Великої Британії відомий інститут barristers та окремо lawyers.

Хоча обидва терміни перекладаються на нашу мову як «адвокат», хоча ці спе-

ціалісти і відрізняються за своїм правовим статусом.

Усе це породжує певні складнощі, на які звертають увагу й керівники

відомств іноземних справ, особливо правники. Про що може й свідчити й

те, що для підготовки, наприклад, російськомовного тексту проектів статей,

які були прийняті Комісією міжнародного права ООН, на її 53-й сесії була

створена спеціальна група. До її складу увійшли юристи зі слов’яно мовних

країн, для яких російський текст має особливе значення (основною масою

це були колишні радянські республіки). Групу спіткали істотні труднощі.

При цьому вона керувалася не лише англійським оригіналом статей, але й

французьким текстом, який відображає термінологію романо-германської

системи.

179

Модуль 5. Право міжнародних договорів

Двосторонні договори складаються на мовах обох сторін. Обидва тексти

мають однакову силу, є рівно автентичними, рівно справжніми. У випадках

істотного розходження між мовами договір складається на трьох мовах. Усі

тексти є автентичними, але у випадку розходжень превалювати буде третя

мова. Наприклад, договори між Росією та Індією укладаються на російській,

хінді та англійський мовах. Усі тексти автентичні. У випадку розходження

пріоритет надається англійському тексту.

Багатосторонні договори укладаються на декількох мовах. Універсальні

конвенції під егідою ООН складаються на шести офіційних мовах — англій-

ській, арабській, іспанській, китайській, російській та французькій. Автен-

тичність текстів означає, що вони у рівному ступені виражають зміст догово-

ру. Тому згідно з п. 4 ст. 33 Віденськими конвенціями у випадку розходжень

приймається до уваги значення, яке з урахуванням об’єкту та цілей договору

краще усього узгоджує ці тексти.

Практика Міжнародного Суду свідчить, що в деяких випадках можливо

застосування й інших критеріїв при узгодженні різномовних текстів. У справ

про прикордонні та транскордонні військові дії (Нікарагуа проти Гондурасу)

Суд зіткнувся із розходженням різномовних текстів Бо готського пакту 1948

року. У французькому тексті говориться, що спір може бути переданий на

розгляд міжнародного органу, якщо його врегулювання шляхом перегово-

рів неможливо «за думкою однієї із сторін». У текстах на інших мовах (ан-

глійській, іспанській та португальській) вказувалося — «за згодою сторін».

Суд вирішив, що у цьому випадку треба виходити із суворого тлумачення

та вважати, що необхідна думка обох сторін. Зайнята Судом позиція є об-

ґрунтованою. Вона відповідає загальному правилу тлумачення, згідно яко-

му у випадку сумнівів норма повинна тлумачитися так, щоб не збільшувати

зобов’язання сторони та не обмежувати її прав.

Попри всі труднощі, пов’язані з різномовними текстами, інтенсифікація

міжнародної правотворчості стимулює процес формування єдиної мови між-

народного права, що містить загальноприйняті поняття та терміни. Процес

цей має істотне значення не тільки для міжнародного, але й для внутрішньо-

го права, яке все більше взаємодіє з міжнародним.

Структура міжнародного договору

Структура виражає впорядкованість елементів договору, їх розташуван-

ня, характер взаємозв’язку, тобто внутрішню організацію. Вона впорядковує

зміст договору, забезпечує його цілісність, єдність. У відповідності з принци-

пом єдності договір являє собою єдине ціле і повинен розглядатися як єдина

система норм; усі вони є обов’язковими і повинні виконуватися. Лише таке

відношення до договору є добросовісним.

Договір складається із визначених компонентів, які утворюють єдину,

впорядковану систему. Це найменування або титул, преамбула, централь-

на частина, заключні положення, додатки. Наявність усіх компонентів не є

обов’язковою, і відсутність одного чи іншого не впливає на юридичну силу

договору.

Першим елементом структури договору є офіційна назва або титул. Він має

значення, зокрема, для визначення об’єкту та цілей договору, у відповідності з

180

Міжнародне публічне право

якими тлумачиться його зміст. Найменування може бути повним та неповним.

Останнє характерно для договорів у спрощеній формі, в яких вказується лише

назва самого акту. У повному найменуванні зазначається окрім цього його зміст

(наприклад, про дружбу, торгівлю та мореплавство) та повна назва сторін.

Преамбула являє собою вступну частину договору. Її призначення поля-

гає у закріпленні офіційних цілей, принципів договору та мотивів його укла-

дення. Положення преамбули мають юридичну силу. Наприклад, в рішенні у

1962 році в справі про Південно-Західну Африку Міжнародний Суд визначив,

що мандат і фактично, і юридично є міжнародною угодою, що носить характер

договору чи конвенції. Сама преамбула мандату свідчить про такий характер.

Існує два види преамбули: традиційна (повна) та сучасна (спрощена).

Преамбула складається з ряду формул:

1. Найменування держав, чи органів, від імені яких укладається угода

(intitulatio).

2. Передісторія (narratio), в якій можуть викладатися обставини, що пе-

редували укладенню договору, підтверджуватися попередні договори чи за-

гальні цілі та принципи, вказуватися зв’язок даного договору з іншими уго-

дами.

3. Мотиви укладання договору та його цілі (agenda), які несуть основне

політичне навантаження. Вони фіксують заради чого укладений договір.

4. Повідомлення про рішення укласти договір.

5. Призначення вповноважених.

6. Зазначення вповноважених.

7. Перевірка повноважень.

8. Формула, що вводить згоду.

Частина договору, яка йде безпосередньо за преамбулою і містить кон-

кретні норми називається центральною, а її положення — постановами. Зміст

центральної частини в залежності від його об’єму, характеру та за розсудом

сторін ділиться на частини, глави, статті, пункти та абзаци. Постанови розмі-

щуються за видами відносин, які регулюються, а потім об’єднуються у тексті

за ступенем важливості. На перше місце ставляться найбільш загальні норми,

а за ними — все більш конкретні постанови. Постанови бувають основними

та спеціальними. Перші встановлюють загальне правило, а другі — його кон-

кретизують, уточнюють та встановлюють виключення. При цьому спеціальні

постанови мають пріоритет застосування по відношенню до загальної норми,

коли мова йде про випадок, який ними передбачений. Таким чином діє за-

гально правовий принцип спеціального закону (lex specialist).

У заключній частині договору містяться положення, які здебільшого ма-

ють процесуальний характер. Вони визначають порядок набуття чинності до-

говору та його прийняття сторонами. Встановлюється строк дії договору та

підстави його припинення. Також типовими для заключної частини є наступні

питання: коло держав, які можуть стати учасниками; пролонгація; застережен-

ня; тлумачення; розв’язання спорів; перегляд; депозитарій; обмін ратифікацій-

ними грамотами чи здача їх на зберігання; реєстрація; автентичність текстів;

статус додатків. Заключна частина завершується формулою (corroboration),

яка встановлює згоду вповноважених та спосіб посвідчення цієї згоди.