Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право

Подождите немного. Документ загружается.

161

Модуль 5. Право міжнародних договорів

Так, безрезультатним виявилася робота спеціально запровадженого у 1924

році Комітету експертів по прогресивній кодифікації міжнародного у рамках

Ліги Націй. І це попри те, що його праця обмежувалася врегулюванням питань,

пов’язаних із процедурами укладення договорів у межах роботи конференцій.

У 1928 році була прийнята Конференцією американських держав Кон-

венція про міжнародні договори, яка так і не набула чинності.

Лише у 1949 році, завдяки вченим експертам — членам Комісії міжна-

родного права ООН, почалася кодифікація права міжнародних договорів.

Незважаючи на те, що спочатку проект статей про право договорів мав явно

виражений влив британської школи права, на що одразу звернули увагу ла-

тиноамериканські вчені, у 1966 вдалося прийняти кінцевий проект, який вті-

лював у себе різні міжнародно-правові концепції.

Після затвердження проекту почала свою роботу Віденська конференція

ООН щодо права міжнародних договорів, яка відбувалася на протязі двох

сесій у 1968 і 1969 роках. Конференція проходила з гострими дискусіями.

Негативно віднеслися західні держави к новаціям, що стосувалися недій-

сності, припинення та призупинення дії договорів. Компромісним виявило-

ся включення до Конвенції у ст. 66 обов’язкову юрисдикцію Міжнародного

суду ООН стосовно спорів про недійсність договорів, які мають положення,

що суперечать нормам jus cogens. Щодо заборони застосування військового,

економічного чи політичного примусу була прийнята окрема Декларація.

Інші питання стосувалися права участі усіх держав в укладанні міжна-

родних договорів та застережень, але й стосовно них було подолано усі роз-

біжності, що привело до прийняття у 1969 році Віденської конвенції про пра-

во міжнародних договорів.

Але із самого початку США досить негативно віднеслися до цієї Кон-

венції. Представник цієї країни виступив з пропозицією перегляду положень

Конвенції з тим, щоб розширити коло її суб’єктів від виключно держав до

держав і міжнародних організацій. Це могло негативно вплинути на доку-

мент, адже він міг бути значно спрощений або розглядатися ще багато часу.

Тому ця пропозиція не була підтримана і Резолюцією Генеральної Асамблеї

ООН від 12 листопаду 1969 року була прийнята рекомендація Віденської

конференції про наступну розробку Конвенції про міжнародні договори за

участю міжнародних організацій.

Віденська конвенція 1969 року набула чинності 27 січня 1980 року.

Україна приєдналася до Конвенції у 1986 році, а з 29 травня того ж року вона

набула чинності для нашої держави. У тому ж році для врегулювання проце-

дури укладання міжнародних договорів було підписано Віденську конвенцію

між державами і міжнародними організаціями та між міжнародними органі-

заціями, яка так і не набула чинності. США так і не ратифікували Віденської

конвенції про право міжнародних договорів 1969 року.

Поняття договору як акта, що фіксує узгоджену волю сторін,

суб’єктів, які домовляються

У ст. 2 Віденської конвенції 1969 року передбачено, що договір — це між-

народна угода, укладена між державами у письмовій формі та регулюється

нормами міжнародного права незалежно від того чи викладена така угода в

162

Міжнародне публічне право

одному документі, в двох чи в кількох пов’язаних між собою документах, а

також незалежно від її конкретного найменування.

Це офіційне визначення, однак, має певні недоліки. Адже формулюван-

ня стосовно регулювання міжнародної угоди нормами міжнародного права

вбачається не зовсім вдалим, у силу того, що це не відображає реальність.

Дійсно, норми міжнародного права, як і в загалі норми будь-якого права, ре-

гулюють певні суспільні відносини, в даному випадку з приводу укладання,

виконання та припинення міжнародних договорів. Тобто більш коректним,

було б визначення, що норми міжнародного права регулюють відносини, які

пов’язанні з укладанням міжнародних договорів.

Також вищезгадана поза визначенням вищезгаданої конвенції залиша-

ються угоди, які здійснюються в усній формі, а також між іншими ніж держа-

ви суб’єктами міжнародного права. Але це не ставить такі угоди за межі сфе-

ри регулювання права міжнародних договорів. Договори, які укладаються в

усній формі отримали назву «джентльменських угод».

Отже, виходячи з вищевикладеного, більш вдалим визнається наступне

доктринальне визначення. Міжнародний договір — це угода між суб’єктами

міжнародного права в усній чи письмовій формі, укладання, дія та припинен-

ня якої регулюються нормами міжнародного права.

Сутність договору зводиться до узгодження позицій суб’єктів, які до-

мовляються. Тобто договір — це акт, який утворюється узгодженими волями

сторін. Це означає, що він не може бути змінений в односторонньому поряд-

ку без згоди на те інших сторін, які брали участь у його складанні, або при-

єдналися до нього. Однак після фіксації волі сторін, реальні відносини, на

регулювання яких направлений договір, не є сталими і можуть змінюватися.

Але це обов’язково має бути підтверджено сторонами в явній або в мовчазній

формі навіть без зміни самого тексту договору.

Але не будь-яка угода між міжнародними суб’єктами права може мати

характер міжнародного договору. Деякі угоди можуть не мати юридичної

сили, але водночас оперувати морально-політичними заходами впливу.

Все залежить від об’єкту регулювання договору та дотримання процедур,

пов’язаних із прийняттям міжнародного договору, зокрема правил його ре-

єстрації тощо.

Міжнародний договір — це родове поняття, що об’єднує міжнародні уго-

ди з різними назвами. Наприклад, договір, угода, конкордат, картель, пакт

тощо.

Назва «договір» використовується для таких актів, що регулюють най-

важливіші сфери міжнародних відносин, які звичайно підлягають ратифіка-

ції; «угоди», для менш важливих відносин, які частіше за все укладаються від

імені уряду або якщо однією із сторін є міжнародна міжурядова організація.

Дефініція «пакт» використовується задля того, щоб підкреслити

морально-політичне значення угоди.

«Конвенція» — багатостороння угода для врегулювання проблем еконо-

мічного, технічного, юридичного чи гуманітарного характеру.

«Хартія» використовується для позначення особливо урочистих актів,

таких як засновницькі акти міжнародних міжурядових організацій. На-

163

Модуль 5. Право міжнародних договорів

приклад, англійський текст Статуту ту ООН офіційно названий «хартією»

(charter).

«Статут» — це назва міжнародного договору, що засновує і регулює ді-

яльність міжнародних організацій або їх органів.

«Протокол» — додаткова міжнародна угода, що змінює або доповнює

основний міжнародний договір.

«Обмін нотами» — різновид угоди, назва якої відображає особливий спо-

сіб його укладання.

«Компроміс» — угода між державами про передачу спору, який виник або

спорів, що можуть виникнути, на розгляд міжнародного арбітражу чи суду.

«Контракт» — назва угоди щодо окремих економічних питань, звичайно

між державами, взаємовідносини між якими не врегульовано.

«Конкордат» використовується, якщо стороною міжнародної угоди є Ва-

тикан (про що вже згадувалося вище).

Класифікація міжнародних договорів

За критерій класифікації міжнародних договорів може братися коло

учасників, за яким вирізняють двосторонні та багатосторонні. У свою чергу

багатосторонні в залежності від простору дії поділяються на:

1) універсальні, тобто ті, в яких беруть участь більшість суб’єктів між-

народного права та які мають світове значення;

2) регіональні, тобто ті, в яких беруть участь держави та організації пев-

ного регіону, тобто чи з Європи, чи з Африки тощо;

3) локальні — угоди, в яких беруть участь обмежене коло суб’єктів, які

розташовані у безпосередній близькості, наприклад, Франція та Іспанія з

приводу протекторату над Андоррою;

4) партикулярні — договори, в яких беруть участь обмежено коло

суб’єктів, які розташовані у різних регіонах планети, наприклад, між Украї-

ною та Кубою з приводу лікування та відпочинку осіб, які постраждали вна-

слідок Чорнобильської катастрофи.

Міжнародні договори можуть розрізнятися в залежності від об’єкту ре-

гулювання. Це можуть бути договори, які регулюють політичні, економічні,

правові питання тощо.

За можливістю участі у договорі виділяють:

1. Закриті, участь в яких обмежується тільки сторонами, які уклали до-

говір.

2. Відкриті, тобто договори, до яких можуть долучитися будь-які держа-

ви. Прикладом може слугувати Віденська конвенція про укладання міжна-

родних договорів між державами і міжнародними організаціями та між між-

народними організаціями 1986 року.

3. Напівзакриті, участь у яких інших держав повинна ухвалюватися згодою

всіх учасників договору. Як правило, це статуту міжнародних організацій.

За формою міжнародні договори можуть бути усні («джентльменські

угоди») чи письмові. Форма договору не впливає на його юридичну силу.

Також за терміном дії виділяють строкові та безстрокові договори. Стро-

ковими можуть бути угоди про обмеження викидів в атмосферне повітря

тощо. Як правило ж, міжнародні договори мають безстроковий характер.

164

Міжнародне публічне право

Існують також класифікації договорів в залежності від змісту норм (ка-

тегоричні, рекомендаційні), суб’єкту укладання (міждержавні, міжурядові,

міжвідомчі), в залежності від часу укладання договорів та від характеру норм

(договір, що має імперативну норму має перевагу.

За юридичним змістом норм договори поділяються на:

1) правові, які містять універсальні, загальновизнані норми;

2) контрактні, в яких фіксують поточні зобов’язання держав.

Об’єкти міжнародного договору

Об’єктом міжнародного договору є все те, з приводу чого суб’єкти міжна-

родного права вступають у договірні відносини. В якості об’єкту можуть бути

представлені матеріальні та нематеріальні блага, конкретні дії або утримання

від дій. Право міжнародних договорів не містить будь-яких обмежень стосов-

но об’єкту міжнародного договору.

Отже, об’єкт міжнародного договору — це те, до чого прагнуть сторони,

що домовляються шляхом укладання угоди. Сам об’єкт можна визначити з

назви або із самого контексту договору, він може бути прямо зазначений у

преамбулі або у перших статтях угоди. Наприклад, об’єктом Статуту ООН є

створення міжнародної організації для підтримки світового правопорядку, а

об’єктом Віденської конвенції 1969 року є кодифікація існуючого права між-

народних договорів тощо.

Конституція України про дію міжнародного права на території

України та Закон України „Про міжнародні договори України”

До Великої Французької революції конституційне право мало виключно

інтровертний характер, тобто регулювало тільки внутрішні правовідносини.

Саме у Конституції Франції вперше було визначено компетенцію державних

органів у сфері зовнішніх зносин.

Після Першої світової війни значну увагу міжнародному праву приділи-

ли конституції Веймарської республіки, себто Німеччини (1919 р.), Австрії

(1920 р.) та Іспанії (1939 р.). Після Другої світової війни з’явилася закономір-

на тенденція закріплення повноважень державних органів у сфері зовнішньої

політики, спочатку у конституціях Японії (1946 р.), Франції (1946 р.), Італії

(1947 р.), ФРН (1949 р.) і далі у більшості держав світу.

Після створення ООН, міжнародні договори все більше стосуються не

тільки зовнішніх зносин, але й внутрішніх правовідносин. Достатньо згадати

про прийняття стандартів з прав людини. Отже, питанням ратифікації між-

народних договорів приділяється все більша увага, а отже законодавчі органи

прагнуть більше контролювати ці процеси; приймається все більше спеціалі-

зованого законодавства з цих питань.

В Україні укладання міжнародних договорів регулюється:

1. Конституцією України, зокрема ч. 2 ст. 9 КУ передбачає, що будь-який

договір, що суперечить КУ може бути укладений після внесення до неї змін. У

п.п. 1, 3-5 Конституції зазначені функції Президента у сфері зовнішніх зносин:

— забезпечувати державну незалежність, національну безпеку та право-

наступництво держави;

— представляти державу у міжнародних відносинах, здійснювати керів-

ництво зовнішньополітичною діяльністю держави, вести переговори та укла-

дати міжнародні угоди України;

165

Модуль 5. Право міжнародних договорів

— приймати рішення про визнання іноземних держав;

— призначати і звільняти голів дипломатичних представництв України в

інших державах та при міжнародних організаціях тощо.

2. Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня

2004 року. Він встановлює порядок укладення, виконання та припинення дії

міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національ-

них інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики

України, закріплених у Конституції України та законодавстві України. Цей

Закон застосовується до всіх договорів України — міждержавних, міжуря-

дових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно

від їх форми і найменування.

3. Рішенням Конституційного Суду України від 12 липня 2000 року

щодо особливостей надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів

з боку Верховної Ради України.

§ 2. Укладання та згода на обов’язковість міжнародного

договору

Укладання міжнародного договору

Укладання міжнародного договору по своїй суті — це узгодження воль

сторін, суб’єктів, що домовляються, результатом чого є угода, що виражаєть-

ся у нормах договору. Існує два розуміння поняття укладення міжнародно-

го договору: в широкому і вузькому сенсах. У широкому сенсі ця дефініція

охоплює увесь процес підготовки, прийняття та набуття сили договору. У

вузькому сенсі — це тільки стадії, що мають юридичне значення, тобто безпо-

середньо прийняття та набуття сили.

Отже, укладання міжнародного договору — це сукупність процедур, із

застосуванням різних засобів, що поділяється на стадії та обґрунтовує юри-

дичну значимість прийнятих у результаті цього угод.

Відповідно до ст. 3 ЗУ «Про міжнародні договори» міжнародні договори

України укладаються:

— Президентом України або за його дорученням — від імені України;

— Кабінетом Міністрів України або за його дорученням — від імені Уря-

ду України;

— міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади,

державними органами — від імені міністерств, інших центральних органів

виконавчої влади, державних органів.

Від імені України укладаються міжнародні договори України:

а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кор-

донів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континен-

тального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних

об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил

України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних

держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи

166

Міжнародне публічне право

терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і ком-

пенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори України з

економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших пи-

тань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.

Міжвідомчими є міжнародні договори України з питань, віднесених до

відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Стадії укладання договору

Щодо виокремлення стадій в доктрині міжнародного права немає повної

згоди. Так деякі вчені виокремлюють 3 стадії укладання договору, а саме:

1) прийняття тексту договору;

2) встановлення автентичності тексту договору;

3) вираження згоди на обов’язковість договору.

При цьому деякі фахівці міжнародного права вважають, що договірна

ініціатива та з’ясування повноважень передують стадії прийняття тексту до-

говору, або взагалі включають ці дії до першої стадії. Ми будемо розглядати

ці дії як окремі стадії укладання договору, не виокремлюючи тим не менш

встановлення автентичності тексту договору в окрему стадію. Слід зауважи-

ти, що незважаючи на різне доктринальне виокремлення стадій укладання

договору, послідовність дій при цьому не змінюється. Отже, це не є принци-

повим.

Тепер, ще раз зазначимо стадії, як ми їх будемо розглядати у цьому па-

раграфі:

1) договірна ініціатива;

2) з’ясування повноважень;

3) підготовка та прийняття тексту договору;

4) висловлення згоди на обов’язковість договору.

Розглянемо перші дві стадії у цьому підпараграфі, а останнім двом бу-

дуть присвячені окремі розділи.

Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи кількох держав або орга-

ну міжнародної організації укласти міжнародний договір для врегулювання

певних відносин.

Та сторона, яка виступає з пропозицією, пропонує текст договору.

З’ясування повноважень — це документ, який виходить від компетент-

ного органу держави і за допомогою якого одна чи кілька осіб призначаються

представляти цю державу з метою ведення переговорів, прийняття тексту до-

говору або встановлення його автентичності, вираження згоди цієї держави

на обов’язковість цього договору.

При укладенні двохсторонніх угод відбувається обмін повноваженнями,

а при багатосторонніх — перевірка повноважень.

Ст. 7 Віденських конвенцій 1969 та 1986 років передбачає можливість

укладення договорів без з’ясування повноважень. Такими особами є:

— глава держави, глава Уряду і міністр закордонних справ. Можуть здій-

снювати будь-які дії з метою укладання договору;

167

Модуль 5. Право міжнародних договорів

— глави дипломатичних представництв з метою прийняття тексту дого-

вору між державами перебування і державами акредитації;

— представники держави, уповноважені репрезентувати її на міжнарод-

ній конференції в міжнародних організацій або в її органах.

Ч. 4 ст. 6 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає,

що повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних догово-

рів України надаються:

а) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України, —

Президентом України;

б) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду Украї-

ни, — Кабінетом Міністрів України;

в) щодо міжвідомчих договорів — у порядку, встановленому Кабінетом

Міністрів України.

Підготовка та прийняття тексту договору

У міжнародній практиці існує три організаційні форми підготовки тек-

сту договору:

— дипломатичні канали;

— міжнародні конференції;

— міжнародні організації.

Прийняття тексту договору є завершальним етапом узгодження позицій

сторін, що домовлялися. Воно в ніякому разі не тягне за собою автоматичну

згоду держави на дотримання міжнародного договору, але прийнятий текст

уже не підлягає наступним змінам.

Із зміною мирового правопорядку після двох Світових війн, кількість

держав почала невпинно зростати. Тепер стара формула прийняття дого-

ворів шляхом згоди на це усіх сторін не відповідала вимогами часу, більше

того суперечила принципам демократії. Адже кропітка робота представни-

ків більш ніж сотні країн могла блокуватися голосом однієї держави. Тому

була вироблена нова формула, яка відповідала принципам міжнародного

права, — при участі багатьох держав у конференції, рішення про прийняття

тексту договору ухвалюється двома третинами присутніх та тих, що беруть

участь у голосуванні. Звісно, при ухваленні тексту двохсторонньої угоди, або

при невеликій кількості учасників, ця формула втрачає сенс. Також, якщо

у конференції приймають участь виключно міжнародні міжурядові органі-

зації, то рішення має ухвалюватися одностайно. Це пов’язано із різницею у

правосуб’єктності міжнародних організацій, на що свого часу звернула увагу

Комісія міжнародного права при ООН.

Хоча цей порядок є оптимальним, прийняття тексту договору може від-

буватися за іншими правилами, якщо на те буде воля учасників міжнародної

конференції.

Узагалі, процедура прийняття тексту договору регулюється ст. 9 Віден-

ської конвенції 1969 року.

Прийняття тексту договору супроводжується такою процедурою як вста-

новлення автентичності тексту. Це процес, який фіксує текст як такий, що не

підлягає змінам і є дійсним та остаточним. Після підписання тексту вияв-

ленні помилки можуть бути виправленні шляхом парафування (не плутати

168

Міжнародне публічне право

з парафуванням як способом прийняття тексту, тобто встановлення автен-

тичності!), складання відповідного документу або обміну документами, що

містять виправлення. Виправлений варіант може бути заново підготовлений

і прийнятий в порядку, що застосовувався до документу, що містив помил-

ку. Також у випадку, якщо договір був переданий депозитарію, та останній

сповіщає про виправлення помилки усіх учасників прийняття міжнародного

договору. Після збігу визначеного строку, депозитарій розповсюджує прото-

коли, що містять виправлення серед всіх зацікавлених суб’єктів.

Шляхи або способи прийняття тексту міжнародного договору (встанов-

лення автентичності тексту) зазначено у ст. 10 Віденської конвенції 1969 року.

До них відносяться:

1) підписання;

2) парафування;

3) голосування;

4) підписання під умовою (ad referendum);

5) прийняття заключного акту конференції, що містить текст договору.

Деякі способи потребують окремого пояснення. Так, на сьогодні все рід-

ше застосовується така спосіб як підписання тексту, оскільки він може ви-

конувати й інші функції, зокрема бути актом виразу згоди на обов’язковість

договору.

Парафування — це посторінкове проставляння у лівому куті докумен-

ту ініціалів відповідного органу, яке означає, що текст є остаточним. У кінці

тексту договору, де має бути підпис, ініціали не ставляться. Це пояснюється

прагненням виключити будь-яке помилкового тлумачення стосовно остаточ-

ного підписання договору.

Щодо голосування, то її формулу ми вже зазначали вище. Нагадаймо, що

це дві третини від присутніх і тих, що беруть участь у голосуванні держав у

випадку багатосторонніх угод. У всіх інших випадках — рішення ухвалюєть-

ся одностайно.

Підписання ad referendum («за умовою» або «до ухвалення») — це попе-

редній вид підписання, який виражає остаточне погодження з текстом дого-

вору уповноважених осіб, але має на увазі необхідність подальшого підтвер-

дження органом держави, що репрезентується. Після такого підтвердження

цей спосіб має силу звичайного остаточного підписання. Підписання за умо-

вою застосовується, коли представник держави або невпевнений в окремих

положеннях тексту або остаточне підписання виходить за межі його компе-

тенції. У практиці США усяке підписання, що потребує ратифікації, вважа-

ється ad referendum.

По завершенню дипломатичної конференції приймається заключний

акт в рамках міжнародної міжурядової організації. Тут автентичність тексту

встановлюється підписом посадової особи. Наприклад, відповідно до ст. 19

Статуту МОП, прийнята конференцією цієї організації конвенція підпису-

ється головою конференції та Генеральним директором МОП.

Висловлення згоди на обов’язковість договору

Назва цієї стадії відповідає тій, що використовується в обох Віденських

конвенціях 1969 та 1986 років. До неї прийшли не відразу. У проекті, що розро-

169

Модуль 5. Право міжнародних договорів

блявся використовувалися такі дефініції як «прийняття» (1950 р.), «прийняття

договірних зобов’язань» (1952-1953 рр.), «участь у договорі» (1956-1960 рр.),

«згода на участь» (1962 р.) та інші. Всі вони означали остаточне прийняття

міжнародного договору суб’єктом, незалежно від способу його вчинення. Ви-

словлення згоди на обов’язковість договору — остання та юридично вирішаль-

на фаза його укладання. У результаті такої згоди суб’єкт міжнародного права

приймає на себе зобов’язання виконувати договір з моменту набуття ним чин-

ності. Порядок висловлення згоду визначається сторонами, що домовляються.

Основна роль у цьому відводиться конституційному праву держав.

У ст. 11 Віденські конвенції дають невичерпний перелік способів вислов-

лення згоди:

— підписання договору;

— обмін документами, що складають договір;

— ратифікація договору;

— прийняття;

— затвердження;

— приєднання тощо.

Слід мати на увазі, що висловлення згоди і набуття чинності — це понят-

тя, які не співпадають.

Підписання тексту договору та його значення. Принцип альтернату

Підписання — це форма вираження згоди на обов’язковість договору

шляхом підписання договору представником держави. Підписання надає до-

говору обов’язкової сили у трьох випадках, що передбачені ст. 12 Віденської

конвенції 1969 року:

1) договір передбачає, що підписання має таку силу;

2) в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у

переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу;

3) намір держави надати підписанню такої сили випливає з повноважень

її представника або був виражений під час переговорів.

Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійснюється за прин-

ципом альтернату (чергування) — кожний уповноважений ставить підпис

першим на своєму екземплярі, а потім уже другим підписує екземпляр іншої

сторони; назва держави, печатка, а також текст договору відповідною мовою

також розташовуються на першому місці в примірнику, що належить цій сто-

роні. Якщо підписи розташовані поруч, то першим вважається місце ліворуч

(при використанні арабських мов — праворуч). Якщо підписи розташовані

один над одним, то першим місцем буде верхнє. При підписанні багатосто-

роннього договору підписи ставляться в абетковому порядку. Вибір абетки

відбувається за згодою учасників.

Обмін документами, що складають договір

Підготовлений Комісією міжнародного права проект Віденської конвен-

ції не мав положення щодо обміну документами, які складають договір. І це

попри те, що з усіх договорів, що були опубліковані у збірниках Ліги Націй,

обмін нотами складали 25%, а на той же час у збірниках ООН — 30%. Тому

170

Міжнародне публічне право

представником Польщі була висловлена пропозиція щодо включення цієї

форми до Конвенції, що й знайшло своє вираження у її ст. 13.

Отже, обмін документами — це спрощена процедура, яка застосовується

до двохсторонніх угод. Звичайно обмінюються нотами чи листами. У біль-

шості випадків таких обмін здійснюється відомством закордонних справ дер-

жави з акредитованим у ньому дипломатичним представником іншої держа-

ви або ж безпосередньо відомствами одне з одним.

Ноти, що підлягають обміну містять ідентичний, заздалегідь обумовле-

ний зміст. Угода, що укладається таким чином, набуває чинності на момент

обміну нотами. Доволі часто така нота містить проект угоди, що пропонуєть-

ся. При отриманні ноти у відповідь, в якій висловлюється згода, угода вважа-

ється укладеною.

Ратифікація, прийняття, затвердження та приєднання

Ратифікація — це найбільш авторитетний акт, яким держава висловлює

свою остаточну згоду з міжнародних договором, шляхом прийняття його тек-

сту парламентом цієї держави. Ратифікація виражається у двох аспектах: у

внутрішньому та міжнародному.

У внутрішньому праві ратифікація являє собою комплекс норм, які ви-

значають порядок ініціювання, розгляду та прийняття рішення стосовно пи-

тання про ратифікацію. Рішення оформлюється законодавчим або іншим ак-

том ратифікації, що символізує завершення внутрішнього етапу ратифікації.

Держава несе лише морально-правову відповідальність у випадку відмо-

ви від ратифікації. Якщо б на ній був обов’язок ратифікувати договір, то уся

процедура обговорення парламентом цього питання втрачала би сенс. Але

тим не менш, уряд повинен усіляко сприяти ухваленню рішенню про ратифі-

кацію, оскільки відмова від цього завдає шкоди іміджу держави як суб’єкту

міжнародного права.

Міжнародний договір підлягає ратифікації в цілому. Ратифікація час-

тини договору, а рівно і внесення до нього виправлень, не допускається. У

законодавчий акт про прийняття рішення щодо ратифікації вносяться засте-

реження та заяви. Заяви парламенту набувають юридичної сили після під-

твердження іншою стороною.

Існує також поняття ратифікації під умовою. Наприклад, у лютому 1999

року Російська Рада Федерації прийняла постанову про Федеральний закон

«Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво та партнерство

між Російською Федерацією та Україною». У постанові було обумовлено, що

обмін ратифікаційними грамотами буде здійснений тільки після ратифікації

Україною угод про Чорноморський флот. Такі дії є недружніми по відношен-

ню до протилежної сторони та негативно впливають на авторитет держави на

міжнародній арені.

Ратифікаційна грамота є міжнародним актом ратифікації. При укладен-

ні двостороннього договору відбувається обмін ратифікаційними грамотами,

а укладенні багатостороннього — здається депозитарію. Ці дії фіксуються у

формі протоколу. Але іноді сторони можуть просто повідомити одна одну

про ратифікацію, що відбулася, або обмінятися нотами.