Судаков М.О. та ін. Внутрішні незаразні хвороби тварин

Подождите немного. Документ загружается.

УДК

619(075.8)

ББК

48.72я73

Судаков М. О. та ін.

Внутрішні незаразні хвороби тварин: Підручник. — 2-ге

вид., доп. / М. О. Судаков, М. І. Цвіліховський, В. І. Береза та ін.;

За ред. М. О. Судакова. — К.: Мета, 2002. — 352 с.: іл.

ISBN

966-7947-01-7

В книзі розглядаються методи клінічної діагностики внутрішніх не-

заразних хвороб тварин, їх профілактики і терапії. Описані хвороби вну-

трішніх органів. В навчальному виданні враховані новітні досягнення

науки і практики ветеринарної медицини.

Підручник для студентів аграрних вищих закладів освіти І – ІІ рівнів

акредитації та навчальний посібник для студентів аграрних вищих за-

кладів освіти ІІІ – IV рівнів акредитації зі спеціальності «Ветеринарна

медицина». Також може бути корисним фермерам, орендарям, керівникам

і спеціалістам сільськогосподарських підприємств різних форм власності

та господарювання.

ББК 48.72я73

ISBN 966-7947-01-7  М. О. Судаков, М. І. Цвіліховський,

В. І. Береза, І. Г. Погурський,

В. С. Січкар, 2002

Гриф надано Міністерством аграрної

політики України (лист № 182-1-15/971

від 28.12.2001 р.)

В60

Вступ

Предмет «Внутрішні незаразні хвороби тварин» є профілюючою клі-

нічною дисципліною, яка формує ветеринарного спеціаліста. Теоретич-

ну основу його складають анатомія, гістологія, фізика, хімія, фізіологія,

біохімія. Предмет тісно пов’язаний з такими клінічними дисциплінами,

як епізоотологія, хірургія, акушерство й гінекологія, а також фармако-

логія. Він вивчає методи дослідження, причини, розвиток, перебіг,

симптоми й розпізнавання, а також терапію і профілактику внутрішніх

незаразних хвороб тварин.

Серед різних захворювань сільськогосподарських тварин останнім

часом найбільш поширені (90 %) незаразні. Вони завдають значних

економічних збитків тваринництву. Це зумовлює потребу в посиленні

підготовки ветеринарних спеціалістів з питань клінічної діагностики,

терапії і профілактики внутрішніх незаразних хвороб з урахуванням

особливостей їх прояву й нових форм лікувально-профілактичної роботи.

Розвиток вчення про внутрішні незаразні хвороби тісно пов’язаний з

історією розвитку медицини й ветеринарії. Величезну роль у ньому

відіграв, зокрема, знаменитий грецький лікар і вчений Гіппократ

(460 – 377 рр. до н. е.), якого по праву вважають батьком сучасної меди-

цини. Гіппократ вперше запропонував для розпізнавання хвороб ви-

значати частоту пульсу, дихання, досліджувати кров та ін. Він описав

клінічний прояв гарячки, плевриту, водянки. Визначний лікар і вче-

ний стародавності Абсирт (IV ст. до н. е.) написав перший трактат з ве-

теринарії, виділивши її з медицини.

У період Римської імперії з’явились твори з ветеринарії Катона Ста-

родавнього, Варона, Колумелли. Колумелла перший пояснив слово

«ветеринарний», віднісши його до грецького «veterinae» — возить і

«arum» — в’ючний, робоча худоба. Отже, в колишньому розумінні вете-

ринарний спеціаліст займався переважно лікуванням робочих, в’ючних

тварин. Пізніше виявилось інше пояснення слова «ветеринарний» від

латинського «veterinarius» — доглядач тварин, той, хто лікує тварин.

В період середньовіччя в усіх галузях науки й культури спостерігав-

ся занепад. Протягом майже 1000 років у науці не було зроблено жод-

ного визначного відкриття. Усі явища природи, а також хвороби людей

і тварин пояснювалися надприродною силою.

Епоха Відродження сприяла бурхливому розвитку науки й культури

в багатьох країнах. Наприкінці XVIII і на початку ХІХ століть було за-

пропоновано для медичної й ветеринарної практики цінні методи клі-

нічного дослідження — перкусію (Ауенбруггер, 1761) й аускультацію

(Лаеннек, 1819).

У Росії початок розвитку ветеринарної науки й ветеринарної освіти

припадає на кінець XVII і на початок XVIII століть. У 1715 р. Петро І

видав указ про створення ветеринарної школи з підготовки ветеринар-

них спеціалістів для армії (було відкрито ветеринарне училище під

Москвою в с. Хорошево). В 1808 р. відкрито ветеринарне відділення при

Петербурзькій медико-хірургічній академії, яку потім було переведено

в Москву, училища в Юр’єві (1848 р.) і Харкові (1851 р.). У 1873 р.

Юр’ївське й Харківське училища перетворено на Дерптський і Харків-

ський ветеринарні інститути.

В Україні початок розвитку ветеринарної науки й ветеринарної осві-

ти припадає на кінець XVIIІ — початок ХІХ століть. Центрами підгото-

вки ветеринарних фахівців і науковців стали Львів і Харків. У 1784 р.

відновив свою роботу Львівський університет, де завдяки протомедику

Галичини доктору медицини Андрію Крупинському було вирішене пи-

тання про підготовку не лише медичних, а й ветеринарних лікарів.

У 1805 р. відкрився університет у Харкові, при якому започаткувала

своє існування кафедра лікування тварин. У 1851 р. у Харкові було від-

крито ветеринарне училище, яке у 1873 р. перетворено на Харківський

ветеринарний інститут.

Визначну роль у розвитку ветеринарної терапії і клінічної діагнос-

тики відіграли вчені, яких по праву вважають основоположниками цих

найважливіших клінічних дисциплін: Я. К. Кайданов, Х. Г. Бунге,

Г. М. Прозоров, В. Є. Євтіхієв, К. М. Гольцман, О. М. Макаревський,

О. Р. Євграфов, М. П. Рухлядев, А. В. Синьов, Г. В. Домрачев.

Значний вклад у розвиток вчення про внутрішні незаразні хвороби

тварин внесли професори С. А. Хрустальов, В. П. Сидоров, В. І. Зайцев,

І. Г. Шарабрін, І. М. Симонов, Л. О. Фадєєв, Л. О. Лебедєв, А. В. Васи-

льєв, О. М. Колесов, П. С. Іонов, Я. І. Клейнбок, І. О. Бочаров, М. Р. Сьо-

мушкін, С. І. Смирнов, Ш. О. Кумсієв, П. В. Філатов, К. К. Мовсум-Заде,

І. А. Каарде, М. О. Судаков, Й. Л. Мельник А. О. Кабиш, Л. Г. Замарін,

В. М. Данілевський, І. П. Кондрахін, С. А. Івановський, М. А. Уразаєв,

В. С. Постніков, П. Я. Конопелько, Ф. Ф. Порохов, В. І. Левченко, М. Є. Пав-

лов та інші.

Вступ, розділ 1, параграфи 1, 2, 3, 5, 6, 8, 10, розділ 2, параграф 1

написані доктором ветеринарних наук професором М. О. Судаковим;

розділ 3, параграфи 1, 2, 5, 8, 10 — доктором ветеринарних наук профе-

сором М. О. Судаковим та кандидатом ветеринарних наук доцентом

В. С. Січкарем; розділ 2, параграфи 2, 3, розділ 3, параграфи 3, 4, 6, 7,

9, 11, 12, 13 — кандидатом ветеринарних наук доцентом В. І. Березою;

розділ 1, параграфи 4, 7, 9, 11 — доктором біологічних наук професором

М. І. Цвіліховським та кандидатом ветеринарних наук доцентом

І. Г. Погурським.

Клінічна діагностика

внутрішніх хвороб

§ 1. Поняття про діагностику

Клінічна діагностика вивчає методи клінічного дослідження тварин

з метою розпізнавання їхніх хвороб, особливо внутрішніх незаразних.

Під час вивчення клінічної діагностики учні отримують сучасне

уявлення про

діагноз

діагностику.

З методологічного погляду

діагноз

того чи іншого захворювання —

це творчий акт мислення ветеринарно-

го спеціаліста на всьому етапі обстеження хворої тварини.

Іншими сло-

вами, діагноз — це своєрідний вид пізнавального процесу (diagnosis у

перекладі з грецької мови означає

розпізнавання

). Діагностика хвороб

— це найскладніша галузь розпізнавання. Наприклад, для постановки

правильного діагнозу того або іншого захворювання зовсім недостатньо

чути шуми серця, хрипи в легенях, шуми перистальтики кишок, бачити

електрокардіограму, рентгенограму: треба вміти правильно проаналі-

зувати виявлені в організмі зміни й до того ж не окремо, а у зв’язку з

іншими змінами. Все це залежить насамперед від рівня теоретичної і

клінічної підготовки і ступеня розвитку логічного мислення ветеринар-

ного спеціаліста.

Симптоми, синдроми, діагноз і прогноз. Щоб поставити діагноз за-

хворювання, треба виявити

симптоми

синдроми

. Симптоми (від гр.

symptoma — збіг) характеризують клінічний прояв будь-якого захворю-

вання. Отже, симптом — це ознака певних патологічних змін в організ-

мі, характерних для того або іншого захворювання.

Симптоми поділяють на

загальні

місцеві

постійні

непостійні

важливі

маловажливі

типові

нетипові

специфічні

(

патогномонічні

)

випадкові

. Так, загальне пригнічення, зниження апетиту, підвищен-

ня температури тіла є

загальними симптомами

, а болючість при паль-

пації вим’я, перикардіальні шуми тертя —

місцевими симптомами.

До

постійних симптомів

належать такі, які проявляються довгочасно,

майже протягом усього перебігу хвороби, наприклад, жовтяниця, збіль-

шення печінки.

Непостійні симптоми

короткочасні і порівняно з по-

стійними більш мінливі. Прикладом можуть бути функціональні ендо-

кардіальні шуми, аліментарна глікозурія. До

важливих симптомів

від-

носять такі, як стійкий органічний ендокардіальний шум, серцеві (за-

стійні) набряки.

Типові симптоми

— це провідні симптоми, які дають

змогу поставити діагноз того або іншого захворювання, наприклад шу-

ми тертя плеври (при фібринозному плевриті), шуми крепітації в леге-

оз діл

нях, характерні для початкової і кінцевої стадій крупозної пневмонії,

переповнення і напруга яремних вен при травматичному перикардиті у

великої рогатої худоби. До

нетипових симптомів

можна віднести мля-

вість, зниження апетиту, прискорення пульсу, дихання. Перикардіальні

шуми плеску —

патогномонічний

(

специфічний

)

симптом

травматичного

перикардиту великої рогатої худоби, а великий і стрибаючий пульс —

патогномонічний симптом

недостатності клапанів аорти.

У прогностичному відношенні розрізняють

сприятливі

несприятли-

ві

загрожуючі

та

безнадійні

симптоми. Наприклад, зниження темпера-

тури тіла до норми, поява апетиту —

сприятливі симптоми

при бага-

тьох захворюваннях. Гнильний запах носового витоку —

несприят-

ливий симптом

ураження легень. Відсутність перистальтичних шумів у

кишках при непрохідності їх, явища асфіксії при тимпанії рубця —

за-

грозливі симптоми

, а перикардіальний шум плеску при травматичному

перикардиті —

безнадійний симптом

Симптомокомплекс, характерний для того чи іншого захворювання,

називається

синдромом.

Наприклад, задишка, болючість при пальпації

і перкусії грудної клітки, сухий і болючий кашель, шуми тертя плев-

ри — характерний синдром фібринозного (сухого) плевриту.

На основі симптомів і синдромів, з урахуванням причин та особли-

востей розвитку захворювання (патогенезу), можна поставити діагноз,

тобто розпізнати хворобу.

Залежно від можливостей розпізнавання хвороби діагнози поділя-

ють на етіологічні, симптоматичні, патогенетичні, анатомічні, патоло-

гоанатомічні. Крім того, діагноз може бути

раннім

пізнім

прижиттє-

вим

посмертним

(секційним).

Етіологічний діагноз

, поставлений на основі причини хвороби, до-

статньо точний тоді, коли виявлено збудника інфекційного чи парази-

тарного захворювання, наприклад сибірки, бруцельозу, туберкульозу

фасціольозу, піроплазмозу, бабезіозу. В інших випадках етіологічний

діагноз буде неточним. Наприклад, нерідко говорять про захворювання

застудної етіології.

Симптоматичний діагноз

ставлять на основі симптомів захворюван-

ня, без урахування етіології і патогенезу, яких не можна було виявити.

Такий діагноз неточний, однак при спостереженні за хворою твариною і

з’ясуванні основних питань етіології, патогенезу, з урахуванням пози-

тивних результатів симптоматичного лікування, діагноз може бути уто-

чнений, наприклад жовтяниця, анемія, кольки, асцит, гематурія.

Патогенетичний діагноз

значно точніший за симптоматичний, оскі-

льки крім симптомів вдається виявити особливості й характер розвитку

хвороби, тобто патогенез, наприклад хронічний дифузний нефрит, гост-

рий гіперацидний гастрит, хронічна катаральна бронхопневмонія.

Анатомічний діагноз

ставлять з урахуванням головним чином лока-

лізації патологічних процесів в організмі, наприклад лівосторонній

плеврит, двостороннє запалення легень, лівосторонній ліктьовий бур-

сит. Характер захворювання тут не завжди буває з’ясований.

Патологоанатомічний діагноз

досить точний, проте його ставлять

тільки після розтину трупа або туші забитої тварини, тобто він є посмер-

тним (секційним) діагнозом. У ряді випадків такий діагноз є своєрідною

перевіркою правильності прижиттєвого діагнозу і проведеного лікуван-

ня. При масових захворюваннях тварин постановка такого діагнозу має

велике практичне значення. Якщо виникає потреба, дані патологоана-

томічного дослідження уточнюють гістологічними й гістохімічними до-

слідженнями уражених органів і тканин.

Здебільшого найточнішим є

комплексний діагноз

, коли ветеринар-

ному спеціалістові вдається отримати точні відомості не тільки про

симптоми, а й про етіологію і патогенез захворювання.

У ряді випадків ставлять

диференційований діагноз

, порівнюючи

симптоми й виключаючи подібні захворювання.

При постановці діагнозу і призначенні лікування завжди треба па-

м’ятати вислів видатного російського терапевта М. Я. Мудрова про те,

що необхідно лікувати

не хворобу

а хворого.

У зв’язку з цим положен-

ням, підтвердженим пізніше Г. А. Захар’їним, С. П. Боткіним, І. П Пав-

ловим та іншими відомими лікарями і вченими слід мати на увазі й те,

що одна й та сама хвороба у різних людей або тварин може по-різному

проявлятися і мати неоднаковий перебіг. Ветеринарний спеціаліст при

постановці діагнозу захворювання мусить враховувати вид, стать, поро-

ду, конституцію, вік та інші особливості тварин.

Уважне спостереження за перебігом хвороби і точне визначення

симптомів дає змогу правильно передбачити кінець хвороби, тобто зро-

бити

прогноз хвороби

(гр. pro — попереду і gnosis — пізнавання). Про-

гноз може бути

сприятливий

обережний

несприятливий

. У практич-

ній діяльності, особливо на перших кроках, ветеринарному спеціалісто-

ві не слід поспішати з висновками про прогноз. У сумнівних випадках

краще ставити обережний прогноз.

§ 2. План та основні загальні методи

клінічного дослідження тварин

У ветеринарній практиці досліджують тварин за певним планом:

І. Попереднє ознайомлення з твариною: а) реєстрація; б) анамнез.

ІІ. Власне дослідження (стан хворої тварини в момент початку спо-

стереження за нею — status praesens).

А. Загальне дослідження: виявлення габітусу, дослідження видимих

слизових оболонок, шерстного (волосяного) покриву, шкіри і підшкірної

клітковини, лімфатичних вузлів, вимірювання температури тіла.

Б. Спеціальні дослідження: дослідження серцево-судинної, дихаль-

ної, травної, сечостатевої і нервової систем, системи крові.

В. Додаткові дослідження: лабораторне дослідження крові, сечі й

калу, рентгенологічне, бактеріологічне, вірусологічне, серологічне, алер-

гічне та інші дослідження.

Починають дослідження з попереднього ознайомлення з твариною,

проводячи при цьому реєстрацію і збираючи анамнез. Під час реєстра-

ції записують в амбулаторному журналі, диспансерній картці, історії

хвороби дату надходження в лікувальний заклад, кому належить тва-

рина, адресу власника (господарства), вид, стать, породу, кличку або

інвентарний номер, вік, зріст, масу тіла, масть, окрас, прикмети. Вид

тварини важливо відмічати, бо ветеринарному спеціалістові доводиться

мати справу з різними видами тварин. При цьому необхідно враховува-

ти не тільки анатомо-фізіологічні особливості тварин, а й своєрідність

різних захворювань, властивих тому або іншому виду тварин. Напри-

клад, сап і мит бувають у коней та інших однокопитних тварин; емфі-

зематозний карбункул, злоякісна катаральна гарячка, травматичний

ретикулоперитоніт і перикардит — у великої рогатої худоби; бешиха,

атрофічний риніт — у свиней.

Слід пам’ятати, що є захворювання, загальні для всіх видів сіль-

ськогосподарських тварин. Ці хвороби (зооантропонози), наприклад

сибірка, сказ, лептоспіроз, бруцельоз, туберкульоз, можуть передавати-

ся і людині.

Врахування статі тварини також має діагностичне значення. На-

приклад, у вагітних тварин змінюються деякі фізіологічні показники

Крім того, тварини різної статі мають неоднакову схильність до захво-

рювань. Так, порівняно з бугаями корови, особливо молочні, частіше

хворіють і важче переносять кетоз і остеодистрофію. У тварин-самок

часто виявляються гінекологічні захворювання (ендометрит тощо).

Сприйнятливість тварин до різних захворювань, особливо інфекцій-

них, значною мірою зумовлюється породою, конституцією і віком. На-

приклад, велика рогата худоба чорно-рябої, червоної степової і бурої

латвійської порід найбільш сприйнятлива до лейкозу (гемобластозу).

Дорослі тварини з міцною будовою тіла більше резистентні до захворю-

вань порівняно з тваринами, які ще ростуть і мають слабку будову тіла.

Врахування масті і прикмет має значення при ізоляції хворих тва-

рин і проведенні карантинних заходів. Крім того, масть деяких видів

тварин зумовлює схильність їх до певних захворювань (гречаний висип,

конюшинна хвороба, меланосаркома).

Зріст і масу тварин треба враховувати, бо від цього залежить дозу-

вання біопрепаратів і лікарських засобів.

Анамнез (гр. anamnesis — пригадування) — відомості про хвору тва-

рину за спогадами власника або особи, яка доглядає тварину. Складаєть-

ся анамнез з двох частин: 1) anamnesis vitae (гр. vita — життя) — відомо-

сті про тварину до початку захворювання (відомості про здорову тварину)

і 2) anamnesis morbi (гр. morbus — хвороба) — відомості про хвору твари-

ну. У першій частині анамнезу з’ясовують походження тварини, умови

годівлі, утримання та експлуатації, у другій виявляють хвороби, на які

хворіла тварина раніше; які гадані причини захворювання, які ознаки

спостерігалися, чи досліджували й лікували коли-небудь тварину (хто,

коли і як досліджував і лікував), чи є в господарстві інші тварини, кіль-

кість їх і на які хвороби вони хворіли останнім часом.

Анамнез має велике діагностичне значення, а тому його треба зби-

рати ретельно і якнайповніше. В умовах спеціалізованих господарств

відомості про умови утримання, повноцінність раціонів, продуктивність

і захворювання тварин можна брати із зооветеринарної документації.

Питання обслуговуючому персоналу слід задавати у зрозумілій для

них формі. У ряді випадків ветеринарному спеціалістові можуть дати

незрозумілі або свідомо неправильні відомості, особливо якщо доглядач

винний у виникненні захворювання тварин У цьому можна впевнитися

при порівнянні даних анамнезу з результатами застосованих об’ єктив-

них методів клінічного дослідження хворих тварин.

Під час реєстрації і збирання анамнезу ветеринарний спеціаліст по-

біжно оглядає тварин.

Після попереднього ознайомлення з твариною розпочинають дослі-

дження в даний момент, яке називається status praesens. Сюди входить

насамперед

загальне дослідження

, яке включає визначення габітусу,

дослідження видимих слизових оболонок, шерстного й волосяного по-

криву, оперення у птиці, шкіри й підшкірної клітковини, поверхневих

лімфатичних вузлів, проводять термометрію.

Після загального дослідження проводять

спеціальне дослідження

(дослідження систем і органів), а саме досліджують системи: серцево-

судинну, дихання, травлення, сечостатеву, нервову й крові.

Якщо даних загального і спеціального досліджень недостатньо для

постановки діагнозу, вдаються до

допоміжного дослідження

, яке скла-

дається з лабораторного дослідження крові, сечі, молока, шлункового

вмісту й соку, фекалій, транссудатів і ексудатів, а також з рентгеноло-

гічного, електрокардіографічного, артеріо- і флеботонометричного, спек-

трографічного, полярографічного, ендоскопічного, бактеріологічного,

вірусологічного, серологічного, мікологічного, токсикологічного, гістоло-

гічного, гістохімічного, електронно-мікроскопічного та інших спеціаль-

них досліджень.

До основних загальних клінічних методів дослідження тварин на-

лежать огляд, пальпація, перкусія, аускультація і термометрія.

Огляд (inspectio) має найбільше значення у визначенні габітусу, ча-

стоти дихання і типу задишки, змін у поведінці тварини при різних

захворюваннях, особливо з ураженням центральної нервової системи, у

діагностиці захворювань травного каналу з явищами кольок, а також

захворювань, які супроводяться анемічністю, гіперемією, синюшністю,

жовтяничністю видимих слизових оболонок і шкіри. Щоб навчитися

отримувати найточніші дані, ветеринарний спеціаліст мусить розвива-

ти і постійно удосконалювати свою спостережливість.

Пальпація (palpatio — мацання) має найбільше значення при дослі-

дженні шерстного (волосяного) покриву, шкіри й підшкірної кліткови-

ни, пульсу, серцевого поштовху, передшлунків жуйних, вóла птиці, ор-

ганів черевної порожнини у дрібних тварин. Пальпацію застосовують

також під час встановлення діагнозу при захворюваннях органів тазо-

вої і черевної порожнин великих тварин — ректальне дослідження (па-

льпація через пряму кишку).