Судаков М.О. та ін. Внутрішні незаразні хвороби тварин

Подождите немного. Документ загружается.

шок, ентералгії, в початковій стадії розвитку метеоризму та при деяких

формах кишкової непрохідності. Кишкові шуми з металічним відтінком

(«звук падаючої краплі») властиві метеоризму кишок. При тяжких за-

паленнях кишкової стінки та при метеоризмі кишок, атонії кишок вна-

слідок згодовування грубих, багатих на клітковину сухих кормів спо-

стерігається ослаблення перистальтичних шумів. Повне припинення

перистальтики є ознакою непрохідності кишок або різкого їх метеориз-

му і розглядається як тяжкий прогностичний симптом.

Кишки у

свиней

досліджують з урахуванням особливостей їх топо-

графії. При цьому застосовують огляд, пальпацію, перкусію та аускуль-

тацію. Петлі тонких кишок лежать між печінкою і конусом ободової

кишки. Досліджують їх з правого боку і в нижній третині живота з ліво-

го боку. Товсті кишки досліджують в основному з лівого боку. При за-

гальному метеоризмі кишок помічається збільшення всього живота із

значним випинанням і напруженням черевних стінок. Збільшення

правого боку є ознакою метеоризму тонких кишок, а збільшення лівого

боку — метеоризму товстих кишок.

У дорослих вгодованих свиней через товстий шар жиру і непокоєння

їх зовнішнє дослідження кишок малоефективне, але у поросят, підсвин-

ків і худих свиней глибокою пальпацією можна виявити копростаз і

зміни кишок у вигляді щільноеластичних горбистих пакетів при хроні-

чному туберкульозі і чумі свиней.

’

ясоїдних

тварин кишки досліджують здебільшого пальпацією,

посередньою аускультацією і рентгенологічно. Тонкі кишки досліджу-

ють у нижній частині живота з обох боків. З правого боку над ним роз-

ташовується сліпа кишка, а з лівого у верхній частині черевної порож-

нини проходять ободова і пряма кишки.

Під час пальпації кишок можна виявити їх наповнення, характер

вмісту, розташування, форму, рухливість і болючість, що має важливе

значення для діагностики копростазу, інвагінації, пухлин, виявлення

сторонніх предметів.

Аускультацією визначають силу й характер перистальтичних шумів

кишок. Дуже цінними є рентгенологічні дослідження, які дають змогу

виявити копростаз, метеоризм кишок, закупорку їх сторонніми предме-

тами, розвиток пухлин тощо.

Ректальне дослідження являє собою пальпацію органів черевної по-

рожнини через стінку прямої кишки. При дослідженні великих тварин

воно дає змогу визначити стан кишок, розташованих у верхній частині

середньої третини (мезогастрію) і у всій задній третині живота (гіпогаст-

рію), сечового міхура, нирок, сечоводів, статевих органів, задньої частини

аорти, селезінки, а інколи — печінки і шлунка. Ректально вдається та-

кож дослідити поверхню очеревини, пахвинні кільця і кістки таза.

Ректальне дослідження

великої рогатої худоби

широко застосовуєть-

ся для дослідження не тільки органів травлення, а й сечової, статевої

систем і особливо для визначення тільності у корів. Дослідження про-

водять, коли тварина стоїть, а при вимушеному лежанні, коли вона ле-

жить на лівому боці.

Спочатку досліджують

анус

. У здорових тварин добре відчувається

напруження його сфінктерів (воно сильніше у молодих і слабкіше у

старих виснажених тварин).

Потім руку вводять в

пряму кишку.

В разі сильного натуження вве-

дення руки слід припинити і трохи почекати або поставити теплу кліз-

му, поки напруження з боку прямої кишки повністю припиниться. При

періодичних спазмах кишок руку просувають у проміжках між спазма-

ми. При паралічі прямої кишки рука просувається вільно, не виклика-

ючи скорочення м’язів. Під час внутрішньої пальпації у лівій половині

черевної порожнини легко знаходять

рубець

, дорсальний мішок якого в

нормі містить гази, а нижня частина заповнена кормовими масами тіс-

топодібної консистенції. Звертають увагу на наповнення, консистенцію

вмісту і моторну функцію рубця.

У правій половині черевної порожнини, у верхній її частині пальпу-

ють у вигляді диска

товсті кишки

, а каудальніше і нижче —

тонкі

. Мож-

на виявити загальний і місцевий метеоризм, зміщення кишок, заку-

порку їх сторонніми предметами, копростаз, інвагінацію, грижі, здав-

лювання кишок лімфатичними вузлами та абсцесами, наявність ріди-

ни в черевній порожнині тощо. При загальному метеоризмі всі кишки

виявляються рівномірно здутими, що буває при перитоніті, запаленні

кишок і тимпанії рубця. Місцевий метеоризм як наслідок защемлення,

інвагінації, геморагічного інфаркту кишок проявляється переповнен-

ням газами лише окремих петель.

Важливе діагностичне значення має виявлення під час ректального

дослідження збільшення поперекових і крижових лімфатичних вузлів,

новоутворень, спайок окремих петель між собою і з сусідніми органами,

абсцесів, розривів і наявності в черевній порожнині рідини. Збільшен-

ня лімфатичних вузлів є підставою для проведення досліджень крові на

лейкоз.

Ректальне дослідження

коней

здебільшого проводять для діагности-

ки захворювань з явищами кольок. Дослідження починають з визна-

чення напруження сфінктерів ануса, наповнення прямої кишки, стану

її стінки і слизової оболонки, властивостей вмісту. Болюче підвищення

тонусу сфінктерів ануса спостерігається при закупорках, зміщеннях і

заворотах кишок, а розслаблення тонусу — при спинно-мозкових пара-

лічах, проносі та виснаженні тварин. При непрохідності кишок й запа-

ленні прямої кишки в пляшкоподібному її розширенні виявляють знач-

ні кількості густого слизу, сухість і шорсткість слизової оболонки. Наяв-

ність крові у калі вказує на поранення прямої кишки, тромбоемболічні

кольки, інвагінацію кишок тощо. Накопичення великої кількості калу в

прямій кишці можливе при її паралічі й дифузному перитоніті.

Після дослідження прямої кишки розпочинають пальпацію

малої

ободової кишки

, петлі якої розміщені зверху під останніми поперекови-

ми і першими крижовими хребцями. В нормальному стані її діаметр

дорівнює приблизно товщині руки і заповнена вона скибулами калу,

розміщеними на деякій відстані одна від одної.

При застої калових мас у малій ободовій кишці виявляють її ковба-

соподібне розширення і значне ущільнення. Защемлення кишкових

каменів і конкременти в ній у невеликих коней можна виявити спереду

сліпої кишки і трохи правіше від середньої лінії.

У лівій здухвині, нижче від горизонтальної площини, яка проходить

через лобкову кістку, досліджують ліве нижнє і верхнє коліна

великої

ободової кишки

. Тазовий згин її визначають по дугоподібній кривизні і

поздовжніх тяжах, спрямованих зверху вниз, спереду краю лобкової

кістки або на дні таза, а нижнє коліно — по поздовжніх теніях і ки-

шеньках.

У правій верхній третині черевної порожнини, дещо лівіше і спереду

сліпої кишки досліджують шлункоподібне розширення великої ободової

кишки у вигляді напівкруглого тіла з гладенькою поверхнею. Звичайно

велика ободова кишка має тістувату консистенцію. При переповненні її

вона промацується в лівій клубовій ділянці у вигляді циліндричних

тіл, які часом доходять до лівої нирки. Загальне здуття лівого коліна

великої ободової кишки часто супроводжується укоріненням його в по-

рожнину таза і зміщенням кишок.

У правій половині черевної порожнини досліджують

сліпу кишку

яка має великий діаметр і займає всю ділянку правої здухвини. По її

задній стінці зверху вниз і назад, а потім вперед і вниз проходять тенії і

одна над другою розміщуються кишеньки. Голівка сліпої кишки запов-

нена газами, а вміст тіла має тістувату консистенцію. При копростазі

сліпа кишка стає спочатку тістуватою на дотик, потім щільною і болю-

чою. При метеоризмі вона промацується як здуте еластичне тіло.

На середині висоти черевної порожнини промацують

клубову киш-

ку

, яка впадає на ділянці малої кривизни сліпої кишки. При закупорці

її виявляють на рівні другого-третього поперекових хребців, справа від

хребта у вигляді циліндричного тіла, спрямованого косо вгору.

Тонкі кишки

у вигляді численних петель займають верхню і середню

третини черевної порожнини лівого боку і лежать в тарілкоподібному по-

глибленні, утвореному сліпою і великою ободовою кишками. Тонкі киш-

ки добре промацуються тільки при збільшенні їх об’єму та болючості.

Органи, які розміщені в передньому відділі і в нижній частині сере-

днього відділу черевної порожнини, ректальному дослідженню недо-

ступні. Тому в разі підозри на завороти, закупорки, защемлення тощо

доводиться орієнтуватися тільки на непрямі дані — виявлення підви-

щеного напруження сфінктерів ануса, скупчення замість калу щільного

слизу в прямій кишці, сильне здуття петель кишок, що губляться десь

попереду, тощо.

Ректальним дослідженням у

свиней

’

ясоїдних

, яке проводять паль-

цем руки, визначають характер вмісту прямої кишки і стан її слизової

оболонки. У

’

ясоїдних

звертають також увагу на стан анальних залоз,

розміщених у кінцевій частині прямої кишки по боках заднього проходу.

птахів

ректальне дослідження проводять тільки в разі підозри на

кісти, пухлини й затримку яйця. З цією метою продезінфікований і

змазаний вазеліном палець вводять у клоаку. Після видалення з нього

калу палець можна просунути в пряму кишку або в яйцепровід. Вхід у

пряму кишку лежить з правого боку в глибині клоаки, а отвір яйцепро-

воду — зліва.

Дефекація та її розлади досліджуються з метою визначення функці-

онального стану кишок і їх прохідності. Вона являє собою складний ре-

флекторний акт, внаслідок якого калові маси з кишок виводяться назо-

вні. При цьому звертають увагу на частість і тривалість дефекації, змі-

ни пози, властивої тому чи іншому виду тварин, натужування та болісні

відчуття.

здорової великої рогатої

худоби

дефекація настає через кожні

1,5 – 2 год, у

коней

— через кожні 2 – 5 год, у

собак

— приблизно один

раз на добу. Тривалість її у

великої рогатої худоби

становить 3 – 10 с;

дещо швидше вона відбувається у

малої рогатої худоби

і повільніше у

коней

; найдовша тривалість дефекації буває у

собак

Характерними розладами дефекації є пронос, запор, мимовільна,

болюча й напружена дефекація.

Пронос

(

діарея

) проявляється частою дефекацією з виділенням рід-

кого або кашоподібного калу. Виникає пронос внаслідок посиленої пе-

ристальтики кишок, яка настає при функціональних або органічних

змінах у них. Нерідко дефекація внаслідок сильного подразнення су-

проводиться болючим напруженням, а пізніше — розслабленням ануса

й мимовільним виділенням калу.

Легкий і мимовільний пронос часто спостерігається при швидкій

зміні раціону, згодовуванні гострих, водянистих і зіпсованих кормів.

Тривалий частий пронос трапляється при таких інфекційних захворю-

ваннях, як паратиф телят і поросят, чума та бешиха свиней, чума со-

бак, злоякісна катаральна гарячка, сибірка й чума великої рогатої ху-

доби. Пронос може виникати і при спорадичних ураженнях кишок, не-

специфічних інфекціях, кокцидіозі, гельмінтозах і ряді отруєнь.

Запор

характеризується тривалою затримкою калу в кишках. При

цьому частіть дефекації зменшується або й припиняється. Кал щіль-

ний, сухуватий, покритий слизом. У

великої рогатої худоби

запор вини-

кає при атонії рубця, його переповненні й метеоризмі, при закупорці

отворів між передшлунками, а також при гарячці. У

коней

запор спо-

стерігається при хронічному катарі шлунка й кишок, копростазі, непро-

хідності тощо. У

собак

тривалий запор розвивається внаслідок проста-

титу і проктиту. Повне припинення дефекації буває в разі непрохіднос-

ті кишок.

Мимовільна дефекація

виникає раптово, при будь-якому положенні

тіла тварини, без підготовки до неї та характерних рухів. Вона може

бути при розслабленні або повному паралічі сфінктерів заднього прохо-

ду, а також при захворюваннях крижового відділу спинного мозку.

Болючість

при дефекації викликає занепокоєння, переляк, збу-

дження, стогнання, зміну положення тіла. Буває вона при гастроенте-

риті, травматичному ретикуліті у великої рогатої худоби, перитоніті,

міозиті поперекових м’язів, проникненні сторонніх предметів у стінку

прямої кишки тощо. Болюча дефекація може бути причиною стійкого

запору, який супроводжується накопиченням у прямій кишці великої

кількості калових мас та її розширенням.

Напружена дефекація

(

тенезми

) виникає внаслідок подразнення

кишок (головним чином — прямої кишки) та інших органів таза. Вона

характеризується частими й дуже болючими позивами на дефекацію,

причому нерідко кал або викидається в невеликій кількості, або виді-

лення його взагалі не відбувається. Тенезми можна спостерігати як при

проносі, так і при запорі. При непрохідності кишок й тяжкому метеори-

змі тенезми стають безперервними і можуть стати причиною випадання

прямої кишки.

Дослідження калу дає змогу не тільки доповнити клінічний прояв

захворювань системи травлення, а в ряді випадків має вирішальне

значенні в постановці діагнозу. Під час дослідження калу визначають

кількість його, фізико-хімічні властивості, сторонні домішки. В разі по-

треби проводять мікроскопічне, бактеріологічне, вірусологічне і гельмі-

нтологічне дослідження фекалій.

Кількість

виділеного калу у здорових тварин залежить від об’єму і

якості корму. Чим більше з’їдає тварина корму і чим більше міститься в

ньому клітковини, тим більша кількість калу. Патологічне збільшення

кількості калу і вмісту в ньому води, а разом з тим зменшення його

щільності, спостерігається при посиленні перистальтики, зниженні всмо-

ктувальної здатності кишкової стінки і при запальній ексудації в просвіт

кишок. При копростазі, внаслідок більшого за норму всмоктування в ки-

шках, кількість калу різко зменшується і підвищується його щільність.

Колір

калу буває різний навіть у тварин одного виду, оскільки за-

лежить від складу кормів і домішок секретів й екскретів. У

травоїдних

тварин, яких годують грубими кормами, кал має жовто-бурий колір,

при годівлі зерновими кормами, особливо кукурудзою, набуває сірува-

того відтінку, а при пасовищному утриманні стає зеленуватим з різни-

ми відтінками.

свиней

кал має глинисто-жовтий, а після згодовування зеленого

корму — бурувато-зелений колір.

Кал

’

ясоїдних

тварин має темно-коричневий колір.

молодняку

колір меконію (першородного калу) залежно від вмісту

в ньому білірубіну спочатку жовто-зелений, потім стає темно-жовтим,

що залежить від стеркобіліну, а ще пізніше колір калу визначається

характером корму.

При тяжких запаленнях кишок кал набуває землистого кольору,

при диспепсії телят і поросят біло-сірого або зеленуватого. Домішка ве-

ликої кількості жовчі надає калу темно-зеленуватого кольору, змен-

шення кількості жовчі при застійних жовтяницях — ясно-глинистого

відтінку. Деякі лікарські речовини, введені всередину, також вплива-

ють на колір калу. Від каломелю та осарсолу він стає зеленуватим, від

препаратів заліза — зеленувато-чорним, від вісмуту й вугілля — чор-

ним, від ревеню й сантоніну — жовто-брунатним.

Домішка крові, яка не зсілася, при кровотечах в задній кишці надає

калу вишнево-червоного забарвлення. При кровотечах в передній киш-

ці кал стає темно-коричневим, а при кровотечах в шлунку і дванадця-

типалій кишці — чорним як дьоготь. Значні кишкові кровотечі спосте-

рігаються при сибірці, кокцидіозі й геморагічній септицемії великої

рогатої худоби, чумі й лептоспірозі собак. Незначна кількість крові мо-

же бути виявлена тільки за допомогою хімічних досліджень.

Консистенція

форма

калу залежить від виду й віку тварин, складу

кормів, вмісту в калі клітковини, води, а також від домішок пухирців

газу, продуктів запалення тощо.

великої рогатої худоби

в нормі кал кашкоподібної консистенції на-

буває вигляду «хвилястого коржа». У новонароджених телят меконій

має вигляд густої, в’язкої безформної маси; у телят віком від одного до

двох тижнів кал несформований, мазе- або кашкоподібної консистенції.

малої рогатої худоби

кал має форму довгастоовальних балабушок,

а у молодняку формування калу, властивого для цього виду тварин,

закінчується до 15 – 20-го дня життя.

коней

кал має вигляд щільних довгастоовальних скибул.

свиней

собак

кал в основному набуває циліндричної форми.

В разі патології кал може бути щільним, рідким, в’язким, а при за-

паленнях кишок набуває пінявої консистенції.

Запах

калу у

травоїдних

тварин специфічний кислуватий; у свиней,

собак, хутрових звірів при згодовуванні їм м’яса — смердючий. У

молод-

няку

меконій без запаху: у молозивний період кал має слабокислий за-

пах, який потім стає злегка кислим у травоїдних тварин або злегка

гнильним — у

поросят

цуценят

котенят

При гнильних процесах у кишках кал набуває гнильного, а при бро-

дильних процесах — різко кислого запаху. При запорах кал, що виді-

лився, має слабкий запах.

Реакція

калу залежить від виду тварини і складу кормового раціону.

Визначають її звичайно за допомогою лакмусового паперу, а також тит-

руванням кислотою або лугом. У

травоїдних

у нормі реакція калу час-

тіше нейтральна або слабокисла, у

’

ясоїдних

— нейтральна або сла-

болужна.

Дослідження печінки й селезінки.

Печінку

досліджують в основному

за допомогою пальпації і перкусії. Якщо треба, застосовують лапарос-

копію, пункцію та біопсію печінки.

’

ясоїдних

печінку пальпують через черевну стінку спочатку в

стоячому положенні тварини, підводячи пальці рук під реберні дуги з

обох боків, потім тварину кладуть на правий бік, пальці правої руки

спрямовують під праве підребер’я, а лівою рукою поступово натискують

на ділянку лівої реберної дуги. Дослідження проводять і в спинному

положенні, підводячи пальці під останні ребра.

Перкусією визначають ділянку печінкового притуплення і болючість

печінки. У

великої рогатої худоби

ділянка печінкового притуплення

лежить у верхній частині 10-, 11- і 12-го міжребер’їв з правого боку у

вигляді неправильного чотирикутника, позаду межі легень. При збі-

льшенні печінки її межі можуть виходити по лінії сідничного горба за

13-е ребро, спускаючись значно нижче від лінії плечового суглоба.

малих жуйних

ділянку печінкового притуплення визначають так

само, як і у великої рогатої худоби.

коней

у нормі печінка недоступна для перкусії, бо вона прикрита

краєм легень. Тільки при різкому збільшенні печінки можна виявити її

притуплення на ділянці 14 – 16-го міжребер’їв з правого боку і навіть

за останнім ребром по лінії маклака.

свиней

печінку можна досліджувати тільки тоді, коли вони худі. Її

можна пальпувати й перкутувати за заднім краєм легень у правому

підребер’ї до 12-го, а в лівому — до 10-го ребра.

Печінку у

’

ясоїдних

перкутують в стоячому положенні позаду ле-

гень. У собак з правого боку ділянка печінкового притуплення розмі-

щена у вигляді смуги від 10-го до 13-го ребра, а з лівого боку — в межах

11 – 12-го міжребер’їв.

При гострому гепатиті, гіпертрофічному цирозі, абсцесах печінки, фа-

сціольозі, ехінококозі, пухлинах, кетозі, лейкозі виявляють збільшення

ділянки печінкового притуплення внаслідок збільшення об’єму печінки.

Збільшення цієї ділянки можливе також внаслідок зміщення печінки

назад при емфіземі легень, пневмотораксі й ексудативному плевриті.

Дослідження

селезінки

у свійських тварин пов’язане з певними труд-

нощами. У

великої рогатої худоби

селезінка взагалі малодоступна для

дослідження через особливості топографії і невеликі розміри. Тільки при

різких збільшеннях об’єму селезінки, які спостерігаються при сибірці,

лейкозі, гнійних запаленнях і тяжких ехінококових ураженнях, можна

виявити вздовж її задньої межі невелике, овальної форми, притуплення.

коней

селезінку досліджують перкусією і пальпацією (ректальне

дослідження). В нормі селезінкове притуплення знаходять зліва, в

17-му міжребер’ї, між задньою межею легень і реберної дугою, а при

збільшенні — позаду останнього ребра. При гострому розширенні шлун-

ка селезінка значно зміщується назад.

Пальпацією селезінки через пряму кишку у коней можна встанови-

ти місце її розміщення, розміри й форму, характер поверхні і болючість.

’

ясоїдних

селезінку досліджують тільки зовнішньою пальпацією

в лівій половині черевної порожнини. Збільшення селезінки у них спо-

стерігають при лейкозі, амілоїдозному переродженні, злоякісних ново-

утвореннях (саркома, карцинома).

Контрольні запитання

1. Який план досліджень системи травлення?

2. Чим характеризуються розлади приймання корму і води?

3. Які є методи клінічного дослідження ротової порожнини, глотки, стравоходу?

4. У чому полягає діагностичне значення зондування стравоходу, шлунка,

рубця, вóла?

5. Які є клінічні методи дослідження передшлунків і сичуга жуйних?

6. У чому полягають особливості дослідження шлунка у тварин різних видів?

7. Які є клінічні методи дослідження кишок і яке діагностичне значення

цього дослідження?

8. Що собою являє ректальне дослідження у коней?

9. Які ознаки розладів дефекації?

10. Які є клінічні методи дослідження печінки?

11. Як досліджують селезінку?

§ 8. Дослідження сечової системи

Сечова система відіграє важливу роль в організмі тварини. Вона ре-

гулює обмінні процеси й кислотно-лужну рівновагу, видаляє з організ-

му токсичні речовини. Функції її тісно пов’язані з функціями інших

систем організму.

План дослідження сечової системи передбачає: 1) дослідження акту

сечовиділення; 2) дослідження нирок; 3) дослідження сечовивідних

шляхів; 4) дослідження сечі.

Найцінніші для діагнозу дані дістають під час лабораторних дослі-

джень сечі.

Клінічне дослідження нирок і сечовивідних шляхів. При досліджен-

ні

акту сечовиділення

звертають увагу на зміну пози тварини в момент

сечовиділення, на болючість його, різні розлади діурезу, зміни якості

сечі, наявність в ній крові та інших домішок. Особливу увагу приділя-

ють розладам діурезу (сечовиділення).

Поліурія

— виділення великої кількості сечі — буває при діабеті,

розсмоктуванні ексудатів і транссудатів, при нефросклерозі. Добова

кількість сечі у здорових тварин становить: 6 – 12 л — у

великої рогатої

худоби

, 3 – 6 л — у

коней

, 0,5 – 1,0 л — у

овець

кіз

, 2 – 4 л — у

свиней

0,21 – 1,0 л — у

собак

і 0,1 – 0,2 л — у

котів

Олігурія

— зменшення сечовиділення — спостерігається при нефри-

ті, нефрозі, захворюваннях, які супроводяться проносом, блюванням,

при підвищеному потовиділенні, водному голодуванні.

Анурія

— повне припинення сечовиділення — трапляється внаслі-

док різкого порушення сечоутворення, яке найчастіше буває при неф-

риті, особливо гострому або дифузному. Для анурії характерна відсут-

ність сечі у сечовому міхурі. Анурія швидко призводить до уремії.

Ішурія

— затримка сечовиділення — трапляється внаслідок зву-

ження або закупорки уретри сечовими каменями, спазму сфінктера,

парезу або паралічу сечового міхура, переповненого сечею.

Полакіурія

— часте сечовиділення малими порціями — спостеріга-

ється найчастіше при уроциститі, а також уретриті і пієліті.

Частота сечовиділення у здорових тварин протягом доби в середньо-

му становить: 5 – 10 разів — у

великої рогатої худоби

, 5 – 8 — у

коней

1 – 3 — в

овець

кіз

, 2 – 3 — у

свиней

Ніктурія

— нічний діурез, який відбувається під час сну, — у тварин

буває рідко (при серцево-судинній недостатності, у старих тварин, при

розладах центральної нервової системи).

Енурез

— нетримання сечі, мимовільне сечовиділення — буває при

паралічі сфінктера сечового міхура внаслідок ураження поперекової

частини спинного мозку та при інших захворюваннях центральної нер-

вової системи.

Після дослідження акту сечовиділення проводять клінічне дослі-

дження

нирок

сечовивідних шляхів.

Для цього вдаються до зовнішньої

пальпації нирок у малих тварин і пальпації їх через пряму кишку у

великих тварин, оскільки нирки розташовані під поперечними відрост-

ками останніх грудних і перших поперекових хребців, заочеревинно й

покриті жировою клітковиною. У жуйних тварин ліва нирка, як прави-

ло, зміщена рубцем вправо, тому її знаходять під хребтом або дещо

справа від нього.

Пальпацією виявляють болючість, зміни розмірів, форми і консисте-

нції нирок. Болючість нирок можна виявити також перкусією (різкими,

але обережними ударами кулаком по тильній стороні кисті руки, при-

кладеної до попереку на ділянці розміщення нирок).

Зовнішньою і особливо внутрішньою (через пряму кишку) пальпа-

цією досліджують сечоводи, сечовий міхур і уретру, виявляючи різні

зміни їх. Сечоводи пальпують тільки при значному потовщенні та ущіль-

ненні їх.

Велике діагностичне значення під час дослідження уретри й сечово-

го міхура має катетеризація їх за допомогою спеціальних сечових кате-

терів (рис. 14).

Якщо введення катетера утруднене, використовують піхвові дзерка-

ла. Слід пам’ятати, що уретра у корів і верблюдиць має сліпий мішок

(дивертикул), а в бугаїв, баранів, козлів і кнурів — S-подібний згин.

Техніка катетеризації наводиться в практикумі.

Під час дослідження сечового міхура застосовують також цистоско-

пію (у тварин-самок). Цінні дані під час дослідження сечової системи

дає рентгенологічне обстеження, особливо з використанням контраст-

них речовин.

Дослідження сечі проводять за певним планом. Спочатку досліджу-

ють фізичні властивості її. Потім проводять хімічне дослідження сечі й

мікроскопію сечових осадів.

Треба добре знати

фізичні властивості

сечі здорових тварин. Так, се-

ча коней та інших однокопитних тварин, на відміну від сечі інших тва-

рин, каламутна через наявність в ній кристалів кальцію карбонату, має

слизову (сироподібну) консистенцію внаслідок вмісту великої кількості

муцину. Запах сечі тварин різних видів специфічний. Колір сечі здоро-

Рис. 14. Сечові катетери:

—для дрібних тварин;

— для великих тварин-самок;

— для кобил;

— для корів;

— для жеребців

вих тварин — від ясно-жовтого до жовто-бурого. Сеча всіх тварин, за

винятком сечі однокопитних, прозора і має водянисту консистенцію.

Слід звертати увагу на домішки крові, пам’ятаючи, що наявність

еритроцитів є ознакою

гематурії

, а наявність гемоглобіну —

гемоглобі-

нурії

. В першому випадку спостерігається червоний осад при відстою-

ванні сечі в скляній посудині, а в другому — сеча буде рівномірно за-

барвлена в червоний або частіше червоно-брунатний колір. Подібне

забарвлення сечі спостерігається при тяжкому захворюванні коней —

міоглобінурії

. В цьому випадку сеча забарвлюється фарбуючою речови-

ною м’язів — міоглобіном.

Червоне забарвлення сечі нерідко трапляється також у великої ро-

гатої худоби при згодовуванні великої кількості червоних буряків.

Гематурія

трапляється насамперед при уроциститі (забарвлені

останні порції сечі, нерідко бувають із згустками крові), уретриті (заба-

рвлені перші порції сечі), нефриті (забарвлені всі порції сечі), сечо-

кам’яній хворобі, хронічній гематурії великої рогатої худоби, а також

при отруєнні нітратами або нітритами.

Відносна густина сечі (г/мл або кг/л) коливається у тварин в широ-

ких межах: у

великої рогатої худоби

— 1,025 – 1,050; у

коней

— 1,025 –

1,055;

овець

кіз

— 1,015 – 1,065;

верблюдів

— 1,030 – 1,060;

свиней

—

1,018 – 1,022;

собак

— 1,020 – 1,050;

кролів

— 1,010 – 1,015;

котів

—

1,020 – 1,040. Різкі збільшення відносної густини сечі в поєднанні з олі-

гурією трапляються при нефриті, рідше — при нефрозі. Збільшення

густини в поєднанні з поліурією і глюкозурією трапляються при цукро-

вому діабеті. Різке зниження густини в поєднанні з поліурією спостері-

гається при нецукровому діабеті й нефросклерозі.

Хімічним дослідженням

визначають протеїнурію або альбумінурію,

тобто наявність у сечі білків сироватки крові — альбумінів і глобулінів.

Альбумінурія

може бути фізіологічною і патологічною. Фізіологічна

альбумінурія — короткочасна і слабко виражена. Вона спостерігається

у вагітних і новонароджених тварин як аліментарна (в разі надлишку

білка в раціоні), при посиленому м’язовому навантаженні, різкому охо-

лодженні організму. Патологічна протеїнурія — більш стійка, різкіше

виражена, спостерігається при захворюваннях нирок (нефрит, нефроз) і

як симптом при ряді інфекційних захворювань (мит, інфекційна анемія

коней, чума собак тощо).

Від протеїнурії (альбумінурії) слід відрізняти

протеозурію

(

альбумо-

зурію

), яка характеризується наявністю в сечі протеоз (альбумоз) —

продуктів парентерального розпаду білка (тканинного). Вони, на відмі-

ну від альбумінів і глобулінів, при кип’ятінні сечі не випадають в осад,

а розчиняються. Протеозурія (альбумозурія) буває при гнійно-некро-

тичних процесах в організмі (абсцеси, гангрена легень, гнійний бурсит,

артрит тощо).

Хімічним дослідженням виявляють також наявність у сечі цукру,

індикану, кетонових тіл, гемоглобіну, уробіліну, жовчних пігментів і

кислот.