Судаков М.О. та ін. Внутрішні незаразні хвороби тварин

Подождите немного. Документ загружается.

Перкусія (percussio — вистукування) дає змогу визначити фізичний

стан органів і тканин.

Для виявлення меж органів перкусію проводять способом

легато

—

ударами слабкої або середньої сили з затримкою молоточка на пле-

симетрі (або пальця на пальці) після кожного удару, що забезпечує різ-

ке зменшення резонансу повітряного стовпа в прилеглих органах і тка-

нинах і дає змогу добувати звуки в основному з поверхні органів і тка-

нин.

Для виявлення патології органів і тканин, розміщених глибше, пер-

кусію проводять способом

стакато

(сильна, уривчаста перкусія, без за-

тримання перкусійного молоточка на плесиметрі або пальця на пальці

після кожного удару).

При слабкій перкусії звуки передаються з глибини до 3 см, при се-

редній — до 5 і сильній — до 8 см. Приблизно так само звуки переда-

ються і в ширину.

Основні правила перкусії такі: плесиметр беруть у ліву руку і щіль-

но прикладають його робочу частину до шкіри тварини; молоточок бе-

руть великим і вказівним пальцями правої руки так, щоб він міг вільно

рухатися (як на шарнірах). При перкусії має працювати в основному

кисть руки, а рухи в ліктьовому суглобі повинні бути обмеженими.

Тільки в такому разі можна завдавати однакових за силою і характером

ударів, спрямованих перпендикулярно до поверхні робочої частини

плесиметра; у кожній точці завдають по два удари; вуха дослідника

мають бути (по можливості) на рівні плесиметра.

Перкусією виявляють такі основні перкусійні звуки: ясний легене-

вий (при перкусії грудної клітки в ділянці легень у здорових тварин);

тимпанічний (при перкусії ділянки лівої голодної ямки у здорової ве-

ликої рогатої худоби і правої голодної ямки у здорових коней); тупий

(при перкусії ділянки крупа, стегна — «звук стегна»).

Перкусія має велике значення в діагностиці таких захворювань, як

перикардит, пневмонія, альвеолярна емфізема легень, ексудативний

плеврит, гепатоз, тимпанія рубця, метеоризм кишок та ін.

Аускультація (auscultatio) — вислуховування звуків, які виникають

у функціонуючих органах — серці, легенях, шлунку, кишках. Вона мо-

же бути

безпосередньою

(вислуховування безпосередньо вухом через

полотнину, якою покривають місце дослідження) і

посередньою

(

ін-

струментальною

) — за допомогою стетоскопа або фонендоскопа (рис. 1).

Як відомо, людина відчуває частоту звукових коливань в межах від 16

до 20 000 періодів за секунду.

Коливні рухи характеризуються амплітудою і частотою. Від значен-

ня амплітуди залежить сила (енергія) звуку, а від частоти — висота

його. Під аускультацією розуміють вислуховування тих звуків, які не

поширюються або майже не поширюються за межі поверхні тіла твари-

ни, тобто в навколишнє середовище, і можуть сприйматися тільки за

допомогою інструментів або при безпосередньому стиканні вушної ра-

ковини дослідника з поверхнею тіла в ділянці коливного органа. Сту-

пінь передачі на цю поверхню звукових коливань, які утворюються у

внутрішніх органах, залежить від пружності середовища, яке охоплює

досліджуваний коливний орган. Чим більша пружність середовища,

тим краще передаються звукові коливання. У твердому середовищі зву-

ки коливання поширюються за допомогою поперечних і поздовжніх

хвиль, а в рідкому і газоподібному середовищах — тільки за допомогою

поздовжніх хвиль. Отже, при вислуховуванні безпосередньо вухом або

за допомогою інструментів передача звукових явищ відбувається в ос-

новному по твердому середовищу — по вушній раковині, стінках слухо-

вого проходу або твердих частинах інструмента. У зв’язку з цим важли-

во, з якого матеріалу зроблено інструмент (стетоскоп, фонендоскоп).

Стетоскопи порівняно з фонендоскопами менше спотворюють звуки.

Проте фонендоскопи значно підсилюють звукові коливання, що дає

змогу краще вислуховувати звуки внутрішніх органів у великих сіль-

ськогосподарських тварин.

У ветеринарній практиці широко користуються як безпосередньою,

так і інструментальною аускультаціями, але частіше — останньою.

За допомогою стетоскопів уточнюють деякі дані безпосередньої аус-

культації, а також досліджують дрібних тварин.

Аускультація — це один з найефективніших загальних клінічних

методів дослідження тварин, який застосовують під час діагностування

багатьох захворювань серцево-судинної системи (перикардит, міокар-

дит, міокардоз, ендокардит і вади серця), системи дихання (плеврит,

бронхіт, пневмонія, альвеолярна емфізема легень) і системи травлення

(гіпотонія та атонія передшлунків, закупорка книжки, захворювання

травного каналу з явищами кольок) тощо.

Термометрія (гр. therme — тепло та metreo — вимірюю) — вимірю-

вання температури тіла — має важливе діагностичне значення і широ-

ко застосовується при діагностиці найрізноманітніших захворювань,

Рис. 1. Інструменти для аускультації:

— стетофонендоскоп;

2 – 5

— фонендоскопи;

— стетоскоп

особливо в розпізнаванні і диференціальній діагностиці інфекційних і

паразитарних захворювань тварин.

Правила безпеки та особиста гігієна під час дослідження і лікування

тварин. Досліджуючи й лікуючи тварин, ветеринарні спеціалісти пови-

нні дотримувати правил безпеки і особистої гігієни, щоб не допустити

травматизму або зараження від хворих тварин. Крім того, самі ветери-

нарні працівники можуть передавати інфекційні захворювання іншим

тваринам. У зв’язку з цим треба добре знати, як поводитися з тварина-

ми, як їх фіксувати і приборкувати. Недопустиме грубе поводження з

тваринами. Навіть найспокійніші тварини можуть завдати травми. Під

час дослідження, лікування і проведення масових ветеринарних обро-

бок тварин слід використовувати загони з розколами та інші фіксаційні

пристрої. Для безпечної роботи з великими тваринами застосовують

спеціальні пересувні, стаціонарні фіксаційні станки та операційні сто-

ли.

Під час роботи з тваринами не можна приймати їжу, палити, торка-

тися руками обличчя.

Перед дослідженням і лікуванням тварин треба надіти халат, ков-

пачок або косинку, помити руки з милом, а після роботи — зняти халат,

помити з милом руки та обробити їх дезінфікуючим розчином.

Всі працівники тваринництва проходять обов’язковий медичний

огляд перед прийманням на роботу, а потім щомісяця.

§ 3. Способи фіксації і приборкання тварин

Перед дослідженням і лікуванням тварин застосовують різні підхо-

ди в поводженні з ними, а також способи фіксації і приборкання.

Велику рогату худобу

частіше фіксують за роги.

Безрогих корів

мож-

на фіксувати за вуха. В разі неспокою тварини застосовують фіксацію за

ріг і носову перегородку (рис. 2). Для довготривалої фіксації застосову-

ють носові щипці.

Бугаїв

фіксують за допомогою спеціальних кілець,

затягнутих у носову перегородку. До кільця прикріплюють ланцюг. Для

фіксації голову тварини міцно прив’язують до стовпа і піднімають гру-

дну кінцівку руками або за допомогою путового пояса і мотузки, пере-

кинутої через спину тварини.

Для огляду й розчищення копитець тазову кінцівку виносять на па-

лиці назад. Це роблять два помічники. Тазові кінцівки можна фіксува-

ти накладанням мотузяної петлі вище скакальних суглобів. Для надій-

нішої фіксації дорослої великої рогатої худоби застосовують спеціальні

станки або повали.

З метою приборкання тварин застосовують носові щипці (Гармса,

Кумсієва, Соловйова), кільце для бугаїв, закрутку на ділянку ахілового

(загального п’яткового) сухожилка.

Овець

кіз

фіксують за вуха або за роги, а також за тазову кінцівку.

Для неспокійних тварин застосовують повал і спеціальні фіксаційні

станки.

До

коней

треба підходити сміливо і водночас обережно, спочатку

окликнувши їх. Підходити треба з того боку, в який кінь повернув голо-

ву. Підійшовши до коня, його обов’язково треба погладити.

Найпростіший спосіб фіксації коня — це фіксація рукою за вузду або

недоуздок. Якщо кінь веде себе неспокійно, його можна вдержувати за

вухо. При огляді задньої частини тіла, проведенні термометрії підніма-

ють руками (рис. 3) або з допомогою путового пояса грудну кінцівку.

Щоб підняти тазову кінцівку для обстеження або розчищення копита,

помічник фіксує голову коня, а ветеринарний спеціаліст, упершись од-

нією рукою в маклак, а другою погладжуючи коня, бере тазову кінцівку

за щітку або путо і, зігнувши її в скакальному суглобі, швидко виносить

на своєму коліні назад. При цьому слід фіксувати і хвіст, щоб кінь не

вдарив ним по обличчю.

Надійніше коней можна фіксувати за допомогою путового пояса і

мотузки, у фіксаційних станках або за допомогою повальних поясів.

Для приборкання коней застосовують закрутки, які накладають на

верхню губу або на вухо і тримають не більш як 15 хв, щоб не виклика-

ти некрозу здавлених тканин. Після зняття закрутки треба зробити ма-

саж губи або вуха.

Поросят

фіксують за вуха або піднімають за тазові кінцівки.

Дорос-

лих свиней

фіксують у спеціальних станках або накладають на верхні

щелепи фіксаційні пристрої або закрутки.

Верблюдів

можна надійно фіксувати з лежачому положенні за до-

помогою мотузки, яку петлями надівають на зігнуті карпальні й ска-

кальні суглоби кінцівок у такій послідовності: права грудна, ліва тазо-

ва, права тазова й ліва грудна кінцівки. При цьому мотузку двічі пере-

кидають через спину тварини по діагоналі в ділянці горбів (горба). Та-

зові кінцівки можна фіксувати накладанням мотузяної петлі вище від

скакальних суглобів (як у великої рогатої худоби) або ж за допомогою

путових поясів (як у коней). Можна також скористатися фіксаційними

Рис. 2. Фіксація тварин за ріг

і носову перегородку

Рис. 3. Фіксація грудної кінцівки рука-

ми

станками для великих тварин. Приборкують верблюдів закрутками на

губу (як у коней) або здавлюванням носової перегородки великим і вка-

зівним пальцями правої руки.

Для фіксації

собак

використовують намордники, накладають на ще-

лепи тасьмову або з бинта петлю, кінець якої зав’язують на потилиці.

Застосовують також фіксаційні станки і операційні столи для малих

тварин.

Котів

фіксують так, як собак, або загортають у полотнину чи клейонку

і зав’язують тасьмою або бинтом у двох місцях.

Хутрових

звірів

можна фіксувати як собак або котів, але краще за

допомогою спеціальних кліток з рухомими боковими стінками.

Кролів

фіксують за складку шкіри в ділянці шиї, захоплюючи при

цьому й вуха, або загортають у полотнину як котів.

Домашню птицю

фіксують за кінцівки і крила. Слід фіксувати й го-

лову, остерігаючись ударів дзьобом в обличчя.

При дослідженні й лікуванні

диких тварин

для того, щоб вони не

рухались, застосовують аміназин або інші транквілізатори, вводячи їх

за допомогою спеціальних пістолетів.

Контрольні запитання

1. Що таке симптоми і синдроми? Їх значення в діагностиці захворювань

тварин.

2. Що таке діагноз? Його види.

3. Що таке прогноз і яке його клінічне значення?

4. Що передбачається планом клінічного дослідження тварин?

5. Які є загальні методи клінічного дослідження тварин?

6. Що таке огляд і яке його діагностичне значення?

7. Що таке пальпація? Її діагностичне значення.

8. Які є способи перкусії? Їх діагностичне значення.

9. Що таке аускультація? Її діагностичне значення.

10. У чому полягають правила безпеки і особистої гігієни при дослідженні

тварин?

11. Які є способи фіксації і приборкання тварин?

§ 4. Загальне дослідження тварин

Загальне дослідження, як правило, проводиться на початку клініч-

ного дослідження тварин і включає в себе визначення габітусу, стану

шерстного (волосяного) покриву, шкіри, підшкірної клітковини, види-

мих слизових оболонок, лімфатичних вузлів і вимірювання температу-

ри тіла.

Визначення габітусу.

Габітус

— це зовнішній вигляд тварини в мо-

мент дослідження. Під час визначення габітусу тварину в основному

оглядають, звертаючи увагу на ознаки, які характеризують положення

тіла, вгодованість, будову тіла, конституцію і темперамент. Інколи за-

стосовують ще й пальпацію. Габітус дає змогу судити про загальний

стан тварини, умови її годівлі, утримання та експлуатації. За зовніш-

німи ознаками можна відрізнити хвору тварину від здорової, і якщо

вони утримуються в однакових умовах, прогнозувати діагноз захворю-

вання.

Положення тіла.

Кожній здоровій тварині властиве природне стояче

або лежаче положення тіла, яке вона може легко змінювати. Так, здо-

рові дужі коні здебільшого стоять, а велика рогата худоба часто лежить,

особливо після прийняття корму. У хворих тварин можливе вимушене

положення тіла. При цьому розрізняють вимушене лежаче положення

або вимушене стояння, вимушені рухи (безцільне блукання, манежні,

валоподібні та обертальні рухи, рухи вперед і назад), а також неприро-

дні пози.

Вимушене лежаче положення у великих тварин є характерним сим-

птомом лише при деяких захворюваннях. У

коней

воно спостерігається

при паралітичній міоглобінурії, тяжких формах енцефаліту, травмах

спинного мозку. У

корів

вимушене положення тіла спостерігається при

тяжких формах кетозу, післяродового парезу, інколи перед отеленням і

після нього.

Вимушене стояння у

коней

буває при правці, гострій альвеолярній

емфіземі легень, плевриті, пневмонії, деяких ураженнях головного моз-

ку, а у

корів

— при травматичному перикардиті.

Вгодованість

тварин дає уявлення про повноцінність годівлі, рівень

обміну речовин в організмі і наявність деяких захворювань. Визнача-

ють вгодованість оглядом і пальпацією, за зовнішніми формами тіла,

ступенем розвитку й насиченістю жиром підшкірної клітковини,

об’ємом і пружністю м’язів. Інколи для визначення вгодованості твари-

ну зважують. Розрізняють добру, задовільну й незадовільну вгодова-

ність і виснаження. Вищий ступінь виснаженості називають

кахексією

Для тварини з доброю вгодованістю характерні округлі контури й

згладжені кісткові виступи. Кістки в них сховані під еластичною і пруж-

ною шкірою, з добре розвиненою підшкірною жировою клітковиною.

При повноцінній годівлі така вгодованість властива здоровим твари-

нам.

При незадовільній вгодованості контури тіла кутасті, кістки, особли-

во остисті відростки, ребра, маклаки й сідничні горби різко виступають.

Зниження вгодованості тварин спостерігається при незадовільній

годівлі, втраті апетиту, порушенні травлення та при багатьох захворю-

ваннях, особливо хронічних.

Будова тіла

характеризується в основному ступенем розвитку кістя-

ка і м’язів. Розрізняють міцну, середню і слабку будову тіла, враховую-

чи при цьому породу й конституцію тварини.

Міцну

будову тіла

мають

тварини з добре розвиненими кістковою системою і м’язами. Для таких

тварин характерні велика голова, коротка міцна шия, глибока й широ-

ка грудна клітка з крутими ребрами й широкими міжреберними про-

міжками, короткі спина й поперек, широкий круп, міцні кінцівки з ма-

сивними м’язами. У них добре розвинені серцево-судинна система, ле-

гені й система травлення. Тварини з міцною будовою тіла менше реа-

гують на несприятливі умови зовнішнього середовища, витривалі при

захворюваннях. Тільки в деяких випадках хворіють передусім тварини

доброї вгодованості й міцної будови тіла (міоглобінурія, кетоз, післяро-

довий парез, набрякова хвороба свиней).

Середня

будова

тіла

характеризується добрим окресленням окремих

м’язів плечей, стегон, кінцівок і задовільною вгодованістю. Середня

будова тіла властива більшості тварин.

Тварини з

слабкою

будовою тіла

мають погано розвинені кістяк і

м’язи, суху, легку голову, довгу тонку шию, вузьку грудну клітку, довгі

спину й поперек, довгі кінцівки. Такі тварини найбільш схильні до за-

хворювань, особливо застудних, важко їх переносять, а деякі захворю-

вання (пневмонія та ін.) набирають у них затяжного перебігу.

Конституція

— це сукупність анатомо-фізіологічних особливостей

організму, яка склалася на спадковій основі під впливом зовнішнього

середовища і визначає функціональні можливості цього організму —

його продуктивність, працездатність і стійкість проти захворювань.

За розвитком м’язів, кістяка, шкіри й підшкірної клітковини прак-

тично розрізняють щільну (суху), рихлу (сиру), грубу й ніжну конститу-

цію.

Тварини

щільної

конституції

мають добре розвинені щільні м’язи і

зв’язки, міцний кістяк, тонку шкіру, яка щільно прилягає, і слабо роз-

винені сполучні й жирові тканини, добре розвинені серцево-судинну й

дихальну системи.

Тварини

рихлої

(

сирої

)

конституції

мають добре розвинені м’язи, не-

достатньо міцний кістяк, грубу, малоеластичну шкіру і багато рихлої

підшкірної клітковини.

Груба конституція

характеризується дуже розвиненими об’ємистими

м’язами, грубим масивним кістяком, товстою шкірою і мало розвиненою

підшкірною сполучною і жировою тканинами.

У тварин

ніжної конституції

м’язи розвинені мало, легкий і ніжний

кістяк, тонка й еластична шкіра, недостатньо розвинена підшкірна клі-

тковина.

Помічено, що найбільш стійкі проти захворювань тварини щільної і

грубої конституції. Менш стійкі проти шкідливої дії зовнішнього сере-

довища тварини рихлої і ніжної конституції. Так, коні рихлої конститу-

ції частіше хворіють і важче переносять паралітичну міоглобінурію, а

молочні корови ніжної конституції більше схильні до таких захворю-

вань, як післяродовий парез і кетоз.

Темперамент

визначають за ступенем і швидкістю реакції тварини

на зовнішні подразники, які вона сприймає через органи чуттів. Ви-

значають темперамент спостереженням за поведінкою тварини, рухом

вушних раковин і виразом очей. Тварини

жвавого темпераменту

легко

збудливі, швидко реагують на оклик, енергійні в рухах, нетерплячі пе-

ред годівлею і роботою. Для тварин з

флегматичним темпераментом

характерна спокійна реакція на зовнішні подразники, вони часто ма-

лорухливі, а рухи їхні неквапливі.

Залежно від темпераменту тварини по-різному поводяться при за-

хворюванні. Так, на біль більше реагують тварини жвавого темпера-

менту, ніж флегматичного, а при гарячці та інших тяжких захворю-

ваннях вони довше зберігають апетит і бадьорість.

Дослідження шерстного (волосяного) покриву проводять оглядом і

пальпацією. У здорових тварин при повноцінній годівлі й добрих умо-

вах утримання шерстний (волосяний) покрив густий, гладенький,

щільно прилягає до шкіри, у хворих він набирає іншого вигляду.

Особливо різко змінюється шерстний (волосяний) покрив при бага-

тьох хронічних хворобах: катарі травного каналу, туберкульозі, фасціо-

льозі, порушенні обміну речовин, зумовленому вітамінно-мінеральною

нестачею тощо. У хворих тварин затримується линяння, з’являються

обширні алопеції (облисіння) внаслідок випадання шерсті (волосся).

Так, при йодній і кобальтовій нестачі спостерігається ріст довгої і ску-

йовдженої шерсті в одних тварин і своєрідна кучерявість шерстного по-

криву в інших.

Обмежені алопеції часто виникають при стригучому лишаї, парші,

дерматиті.

При глибоких запальних процесах шкіри й утворенні рубців після

травм спостерігається місцеве посивіння волосся, пов’язане з порушен-

ням утворення у волосяних сосочках пігменту. Загальне посивіння у

старих тварин вважається явищем фізіологічним, але може бути і при

деяких інфекційних хворобах (чумі свиней і собак).

Дослідження шкіри й підшкірної клітковини проводять оглядом і

пальпацією. Дуже часто на стані шкіри відбивається загальний стан

всього організму тварини. Тому спочатку визначають фізичні властиво-

сті — колір, запах, вологість, еластичність і температуру, а потім пору-

шення цілості, збільшення об’єму, висипи, виразки тощо.

Колір шкіри

залежить від наявності в ній пігменту, кровонаповнен-

ня і товщини. У більшості тварин шкіра пігментована і має темно-

грифельний колір. Тому зміну кольору шкіри у цих тварин слід переві-

ряти на непігментованих ділянках (на голові, кінцівках, навколо при-

родних отворів, на вим’ї і дійках). У білих свиней, овець, собак і котів, а

також птиці шкіра не має пігменту і забарвлена в блідо-рожевий колір.

При захворюваннях помічаються такі зміни кольору шкіри: почер-

воніння, блідість (анемічність), синюшність (ціаноз) і жовтяничність

(іктеричність).

Розрізняють

почервоніння

внаслідок гіперемії (перенаповнення

кров’ю шкірних судин) або геморагії (крововиливи). Геморагічні почер-

воніння, на відміну від гіперемічних, в основному обмежені й мають

вигляд цяток, плям або смужок. Вони не зникають при надавлюванні

на них пальцем.

Блідість

шкіри настає при значних втратах крові (поранення, поро-

жнинні кровотечі внаслідок розриву судин або паренхіматозних орга-

нів), а також при лейкозі та хронічній анемії.

Ціаноз

шкіри є ознакою тяжких порушень серцевої діяльності, роз-

ладу кровообігу та газообміну в легенях. При сильному ціанозі синюш-

ний колір добре помітний на носовому дзеркалі, вим’ї у

корів

овець

;

на вухах, рилі, губах і нижній частині живота у

свиней

; на сережках і

гребінці у

птиці

. Ціаноз шкіри трапляється при вадах серця, хворобах

міокарду і перикарду, при застійних і запальних процесах у легенях, а

також при здавлюванні легень збільшеними органами черевної порож-

нини (гостре розширення шлунка, тимпанія рубця, метеоризм кишок).

Жостяничності

шкіра набуває при захворюваннях, які супроводяться

ураженням печінки, при порушенні її пігментоутворювальної функції.

Трапляється жовтяничність також при гемолітичних процесах в органі-

змі (піроплазмідози, лептоспіроз, післяродова гемоглобінурія корів, от-

руєння гемолітичними отрутами).

Запах шкіри

є специфічною ознакою для кожного виду тварин. При

доброму догляді у здорових тварин запах їхньої шкіри характеризуєть-

ся слабкою інтенсивністю. Запах різко посилюється при поганому до-

гляді за шкірою внаслідок розкладання жиропоту, забруднення шкіри

фекаліями і сечею. При захворюваннях з’являються запахи, не власти-

ві шкірі: запах ацетону буває при кетозі; солодкуватий, нудотний запах

— при диспепсії, колібактеріозі й сальмонельозі телят; запах сечі —

при уремічних явищах.

Вологість шкіри

залежить від інтенсивності потовиділення й випа-

ровування. У здорових тварин за нормальних умов випаровування поту

поверхня шкіри помітно волога. Підвищена вологість шкіри спостеріга-

ється у них при збудженні, м’язовому напруженні, підвищенні темпе-

ратури навколишнього середовища. При захворюваннях помічаються

сухість шкіри, загальне й місцеве потіння.

Сухість шкіри

(ангідроз) настає при захворюваннях, які супрово-

дяться великою втратою води з організму (діабет, інтерстиціальний не-

фрит), при виснаженні й пропасниці.

Загальне патологічне потіння

(гіпергідроз) буває при тяжкій га-

рячці, серцевій недостатності з порушенням кровообігу, при тяжкій за-

дишці, кольках, уремії. При розриві шлунка або кишок у коней, пери-

тоніті, різкому ослабленні серцевої діяльності, асфіксії, колапсі й агонії

виділяється холодний і липкий піт. Так званий «критичний піт», який

виділяється при швидкому зниженні температури, є сприятливою озна-

кою при ряді захворювань (крупозна пневмонія, мит коней, паратиф

телят).

Місцеве потіння

найчастіше є ознакою механічного ушкодження пе-

риферичних нервів, при запальних процесах і травмах спинного мозку.

Рясний піт на бічних поверхнях грудної клітки вказує на розрив шлун-

ка внаслідок його гострого розширення. Кривавий піт спостерігається

при захворюваннях, які супроводяться явищами геморагічного діатезу

(сибірка, кровоплямиста хвороба коней).

При визначенні вологості шкіри звертають увагу на носове дзер-

кальце у великої рогатої худоби, рило — у свиней і кінчик носа — у со-

бак і котів.

Еластичність

(

тургор

)

шкіри

залежить від вмісту в ній крові й лім-

фи, ступеня розвитку підшкірної клітковини і тонусу нервової системи.

Визначають її збиранням шкіри в складку на ділянці тіла з розвиненою

підшкірною клітковиною (на грудній стінці біля останніх ребер — у

ве-

ликої рогатої худоби

, в ділянці верхньої третини шиї — у

коней

, на

спині — у

малих тварин

). У здорових тварин доброї вгодованості шкіра

еластична. Якщо таку шкіру зібрати в складку, вона швидко розправ-

ляється і набирає попереднього вигляду. При зневодненні організму

(профузний пронос, стійке блювання, поліурія, втрата крові) шкіра стає

сухою і втрачає еластичність, складка шкіри розправляється повільно.

Хронічні запалення шкіри, склероз, гіперкератоз, які виникають при

хронічній екземі, стригучому лишаї, акарозі та інших захворюваннях,

викликають повну втрату еластичності шкіри.

Температура шкіри

неоднакова на різних ділянках тіла, оскільки

залежить від густоти сітки кровоносних судин, кровонаповнення їх і

швидкості кровотоку. На ділянках, вкритих довгою шерстю (чілка, гри-

ва), і в пахвинній ділянці вона вища, ніж на відкритих ділянках. Тому

температуру шкіри визначають, прикладаючи руки до симетричних

ділянок тіла: у

коней

— до вух, бічних поверхонь грудей, до кінцівок; у

великої рогатої худоби

— до основи рогів, вух, кінцівок, носового дзер-

кальця; у

свиней

— до вух, кінцівок, рила; у

собак

кішок

— до кінчика

носа і хвоста. Температуру шкіри можна виміряти за допомогою елект-

ротермометра із спеціальним перетворювачем температури (датчиком).

У здорових тварин у спокійному стані шкіра помітно тепла і температу-

ра її однакова на симетричних ділянках тіла. При фізичних напружен-

нях температура шкіри у них підвищується, а з появою поту — знижу-

ється. При патологічному стані може бути нерівномірний розподіл, під-

вищення або зниження температури тіла.

Порушення цілісності шкіри

проявляється у вигляді саден, тріщин,

ран, пролежнів і гангрени шкіри.

Садна

— це неглибокі ушкодження шкіри, які супроводяться пору-

шенням її сосочкового шару й судин. Вони виникають внаслідок розчу-

хування, ударів або захворювань з приступами сильного болю і неспо-

кою тварини (кольки, інфекційний енцефаломієліт коней).

Тріщини

шкіри характеризуються лінійними поверхневими або гли-

бокими надривами, які утворюються внаслідок сухості шкіри і втрати

нею еластичності, а також внаслідок серозної інфільтрації. Найчастіше

шкіра тріскається у тих місцях, де вона дуже напружена, наприклад, у

місцях вигинів суглобів та в місці природних шкірних складок.

Рани

на шкірі виникають внаслідок механічного пошкодження ці-

лості самої шкіри або підшкірних тканин.

Пролежні

— це глибокі зміни шкіри й підшкірних тканин внаслідок

довготривалого вимушеного лежання тварин в одному положенні (міо-

глобінурія коней, дородове й післяродове залежування корів, хвороби

кінцівок, паралічі). Частіше пролежні утворюються в ділянці кісткових

виступів. Нерідко пролежні стають причиною утворення глибоких ви-

разок, розвитку сепсису й загибелі тварини.

Гангрена

шкіри здебільшого має перебіг вологого і рідше сухого не-

крозу шкіри й підшкірних тканин. Некротизовані ділянки при цьому

втрачають чутливість, мають чорно-бурий або чорний колір, м’які, во-

логі або сухі й холодні на дотик.