Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

361

соціальна, політична, культурна, інтелектуальна, духовна, мораль-

на, сексуальна, екологічна революції. Якщо революції не досяга-

ють, або не відразу (не з першого разу) досягають тієї мети, яка

оформляється в програми, теорії, концепції її ідеологами, їх внесок

у цивілізаційний поступ все одно позитивний. Таку їх властивість

дуже тонко підмітив один з найяскравіших представників народни-

цтва, інтелектуал П. Лавров. Він наголошував: «Саме в процесі бо-

ротьби за найширшу й найвищу, навіть і недосяжну життєву мету

можуть бути здійснені ті реальні цілі, які роблять історію людства

процесом прогресивним. Реальний прогрес історії складається ні з

чого іншого, як з окремих завоювань, зроблених за прагнення до да-

леко ширшої і далекої правди в мислі і житті, завоювань, які були б

неможливими, якби перед очима особистостей, які здійснюють ці

завоювання, не вимальовувалися ідеали далеко ширші, правда да-

леко радикальніша»

Практично ту ж думку, значно лапідарніше повторив і М. Вебер,

підкресливши, що навіть утопічними задумами політики-рево-

люціонери спонукають іти за горизонт, оскільки «можливого не

можна було б досягнути, якби в світі знову і знову не тягнулись до

неможливого»

Якщо революції, не досягши мети, завершившись поразками, не

знімають назрілих суспільних суперечностей, неминуче залиша-

ється об’єктивний ґрунт для їх повторення (наприклад, за 12 років –

1905–1917 – в Росії відбулося аж три революції з повторними нама-

ганнями розв’язання багатьох тих самих проблем), іноді за «дозрілі-

ших» обставин, а іноді – ще за складніших умов, що нерідко при-

зводить до більш загострених форм протікання, спонтанних «вики-

дів» енергії, вибухів ексцесів, яких би, вочевидь, вдалося уникнути

за своєчасного досягнення історично зумовлених потреб, подолан-

ня кризових фаз розвитку.

***

Революціологи пропонують цілу низку логічних критеріїв, за-

стосування яких дозволяє ввести певний порядок у кваліфікацію

революцій, тобто її типологізацію.

Оскільки набір критеріїв (схем), до яких вдаються дослідники,

має відмінності, по різному оформляються і пропоновані типології

(абсолютизувати жодної не варто, апріорі розуміючи їх умовність).

Так, у схемі Р. Тантера–М. Мідларського акцент зроблено на

критеріях: а) ступінь участі мас; б) тривалість революцій; в) рівень

насильства; г) цілі повстанців. В результаті вичленяються чотири

типи революцій.

Цит. за: С чего начинается личность. 2-е изд. – М., 1984. – С. 23.

Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избранные произ-

ведения. – М., 1990. – С. 706.

362

1) Революція мас – рух широких соціальних сил, тривалий за

часом, з високим рівнем насильства, рух, який веде до фундамен-

тальних політичних і соціальних змін.

2) Революційний переворот, «революція згори» – порівняно не-

високий рівень участі мас, короткочасність, поміркованість в усіх

сферах діяльності і як наслідок – зміни лише в політичній системі

суспільства.

3) Переворот-реформа – еклектичний варіант, коли опора – мета

робиться на другому елементі, а перший по суті підпорядковується

другому, відтак він здійснюється млявіше за революційний пере-

ворот, з меншою рішучістю, інтенсивністю.

4) «Двірцева революція» – заколот, здійснюється без участі мас,

швидкоплинно, миттєво, з обмеженим, «точковим» насильством і

без скільки-небудь помітних внутрішніх політичних наслідків –

змін.

Ф. Гросс значною мірою слідує означеній схемі, хоча вводить і

новий елемент – комбінований етап революцій – «революції згори»

і «революції знизу».

За типологічною схемою Ч. Джонсона, в якій наріжними є кри-

терії а) мета; б) особистість революціонерів (еліта, середні верстви,

нижчі верстви; в) ідеологія руху (реформізм, націоналізм, месіан-

ство); г) урегульованість (стихійність чи плановість), виділяється

шість типів революцій.

1) Жакерія – широкий масовий стихійний рух селянства з об-

меженими цілями – вимогами (ослабити ступінь гноблення, повер-

нути втрачені права і т. ін.) без постановки питання про необхід-

ність повалення наявного політичного ладу).

2) Месіанський рух – має всі ознаки жакерії, однак доповнюєть-

ся формулюванням мети, хоча і проблемної, утопічної (зміни ладу),

але заклично-мобілізаційної.

3) Анархічний бунт – ностальгічна реакція – несприйняття змін

під знаком романтизації – ідеалізації старого (зразок – Вандея).

4) Верхівковий державний переворот – двірцева революція.

5) Якобінська комуністична революція, основними ознаками

якої є стихійність, масовість, спрямованість до радикального полі-

тичного і соціального переустрою. Це фактична «революція мас»,

«революція знизу» за попередньою схемою.

6) Збройний масовий виступ – добре підготовлений в усіх відно-

шеннях національний і соціальний рух на базі партизанської вій ни.

Свою логіку має і вичленення із множини революцій тих, які

виявилися особливо масштабними, справили вплив (іноді визна-

чальний і довготривалий) на цивілізаційний поступ. Так Ш. Ейзен-

штадт вибудовує ланцюжок «Великих революцій»: «Великий зако-

лот» (1640–1660 рр.) і «Славна революція» (1688 р.) в Англії, Амери-

канська революція (1761–1766 рр.), Велика французька революція

363

кінця XVIII ст., європейські революції 1848 р., Паризька Комуна

1871 р., Велика Жовтнева соціалістична революція, комуністична

революція в Китаї (1911–1948 рр.).

Зрештою, міркування з приводу типології революцій неможли-

ві без звернення до марксистського спадку. В методологічному від-

ношенні марксизм розрізняє а) рухи-переходи, зрушення в рамках

однієї суспільно-економічної формації і б) переходи (стрибки) між

су спільними формаціями.

Орієнтуючись на них, сучасний дослідник В. Шепелєва сформу-

лювала власну градацію: «…Катаклізми, які породжені суперечнос-

тями між «базисом» (який виривається вперед) і старою надбудо-

вою (передусім політичною владою) є сенс визначати як «політичні

революції». Катаклізм всередині «базиса» – між продуктивними

силами (найдинамічнішим соціальним чинником) і виробничими

відносинами на міжформаційному рівні (коли неможливо вже обі-

йтися лише перетвореними формами старих сутностей) – можливо,

виправдано називати «революціями соціальними»

. Аналізуючи

різні, часом відмінні сентенції К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, іс-

торик «еластично» солідаризується з точкою зору (П. Ткачов,

М. Ріджсі, Ю. Красін), згідно якої вирішальною ознакою і політич-

ним змістом соціальної революції є перехід влади в руки револю-

ційного класу

***

На сьогодні зусиллями представників різних галузей гуманітар-

ного знання досить ґрунтовно, детально розроблені складові еле-

менти – аспекти революціології. Хоча «дрібниць», «другоряднос-

тей» тут немає, все ж є сенс згадати про ті моменти, які безпосеред-

ньо дотичні до піднятої теми.

Йдеться, передусім, про революційні альтернативи як втілення

історичної детермінованості, перетворення ймовірної можливості –

тенденції на реалію життя.

Важливо брати в розрахунок, що наявності об’єктивних переду-

мов для революційного прориву може виявитися і недостатньо для

«автоматичного» сходження на більш високий суспільний щабель,

що вибір шляху суспільного розвитку – це надскладна рівнодіюча

боротьби класів (страт), активності різних соціальних сил – тенден-

цій. Слід мати на увазі й те, що реалізація однієї з «можливостей»

«виключає», «знімає» реалізацію інших «можливостей» на даному

історичному відтинку.

Щоправда, неантагоністичні вектори здатні хоча б частково «зі-

йтися», «співпасти», витворюючи еклектичний (не в осудному сен-

сі, а в розумінні поєднання, доповнення) варіант.

Шепелева В. Б. Назв. раб. – С. 49.

Там же. – С. 50.

364

Оскільки при наявності об’єктивних передумов вибір дальшого

шляху суспільного поступу залежить від суб’єктивного чинника,

саме на останній покладається історична відповідальність за вико-

ристання шансу, за визначення відповідного (критичного) моменту

активізації вирішальних дій. В політології такий переламний мо-

мент іменують точкою біфуркації системи. В цьому сенсі ленінські

«крилаті» слова «зволікання смерті подібне», «завтра буде пізно» не

яскрава риторика, а жорстка істина. На піку революційної кризи ва-

гання лідерів, їх схильність до м’якості, обережності, поміркова-

ності, гуманності швидше недолік, аніж рішучість, непохитність,

незламність. Невиправданим браком радикалізму можна згубити не

лише суб’єктивну справу окремої особистості, групи, партії, класу,

можна втратити саму «можливість», яка не так часто складається

сприятливо.

Однак «зчеплення» об’єктивного з суб’єктивним також відбува-

ється і не автоматично, і не просто: суб’єктів політики, які претен-

дують на роль виразників інтересів не лише тих чи інших сил, а й

історичного прогресу в цілому, акторів, здатних краще за інших,

аде кватніше відчувати «виклики часу», «запити історії», завжди

біль ше ніж достатньо. І всі вони, як правило, ведуть відчайдушну

боротьбу за впливи, за те, щоб створити під своєю зверхністю «кри-

тичну більшість», схилити на свій бік «терези історії».

Сказане має пряме відношення і до реалізації в суспільному по-

ступі прямого і звивистого шляху розвитку. Звісно, найбажанішим

видається прямий шлях – найповнішого найінтенсивнішого втілен-

ня історичної необхідності. Однак подібний ідеальний варіант вкрай

рідкісний: тенденції, яка відбиває закономірність, протистоїть контр-

тенденція, та ще й, як правило, не одна. Тоді парадигма набуває

складної, зітканої з суперечностей і різновекторностей рівнодіючої,

що включає в себе післякризовий прорив вперед, до нової якості і,

водночас, широкий спектр відтінків реакційної, консервативної по-

ведінки, прагматизм, вимушений реалізм, угодовство, компроміси,

рятівне реформаторство тощо.

Дуже непростою, багатоаспектною постає проблема «ціни рево-

люції», «сплати» за суспільний прогрес, неминучості чи допусти-

мості «жертв» й т. ін. Полишаючи осторонь розмови про «передчас-

ні революції», діалектично зумовлені «провали назад», слід конста-

тувати, що не лише представники всіх вищеозначених наукових

напрямків революціології, але навіть і найяскравіші репрезентанти

релігійно-філософської думки (М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк,

євразійці) сходяться на тому, що революції – один з найефективні-

ших (якщо не найефективніший) спосіб руху соціуму вектором про-

гресу. Саме вони відкривають можливість в історично найкоротші

строки опинитися на вістрі загальноцивілізаційного поступу, дола-

ючи відсталість і всі пов’язані з нею біди, зберегти життя цілих по-

365

колінь від історичного (точніше позаісторичного) животіння, забез-

печення для власної нації – народу – суперетносу переважаючих

щодо інших спільнот або оптимізованих позицій на міжнародній

арені, в міжнародному поділі праці, на світовому ринку товарів і по-

слуг. Саме так забезпечуються найсприятливіші умови для саморе-

алізації всіх внутрішніх потенцій суспільства відповідно до загаль-

ноцивілізаційних тенденцій розвитку. Здавалось би, за такі пер-

спективи або жодної ціни не жаль, або вона за будь-яких обставин

буде незрівнянно меншою, ніж «блукання історичними манівця-

ми», або марнотратне «тупцювання в болоті».

Однак з моменту перших революційних «дослідів» здійнявся

вал їх тлумачень як «соціальної хвороби», «стихійного лиха», «руй-

нівного зла» «патологічного відхилення від природного шляху

людства», «кривавого насильства над історією» тощо (Ж. Еллюль,

М. Понті, А. Леруа-Больє, Д. Броген, С. Хуке та ін.). Вважаючи рево-

люції «найспустошливішим, найдорожчим способом руху вперед»,

руху «вкрай малоефективного й болісного», прибічники подіб ної

позиції пропонують суспільній свідомості дуже примітивну думку:

хай буде що завгодно, тільки не революція. Народною мудрістю

така позиція кваліфікується просто: за деревами не бачити лісу.

Якщо суспільство не в спромозі реалізувати назрілу історичну не-

обхідність, відмовляється від належної відповіді на виклики часу,

воно неминуче прирікає себе на історичне небуття, розпад, деграда-

цію, зникнення з історичної арени і тим самим гальмує, завдає шко-

ди й загальноцивілізаційному прогресу. Отже доводиться говорити

про ціну відмови від революцій, тобто від прогресу, виміряти яку

взагалі неможливо.

Якщо виходити з тези про народні маси як творців історії (після

К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна її дуже глибоко й предметно об-

ґрунтовує в своїх працях один з кращих знавців суспільних рухів

ХХ століття П. Волобуєв), то вона якнайповніше й найрельєфніше

виявляється саме в епохи соціальних революцій. Отже, за законами

логіки – революції – найдемократичніше явище. В цьому зв’язку

варто ще раз звернутися до прикметного історіософського заува-

ження-висновку А. Тойнбі: «великі новації ніколи не приходять зго-

ри, вони завжди розвиваються знизу догори, подібно до дерев»

Зрештою, хто б то не був, зустрічаючись зі звинуваченнями ре-

волюцій в антигуманізмі, насильстві, терорі, не полишаючи правди

фактів, не можуть заперечити, що всі покоління революціонерів,

починаючи хоча б із соціалістів і комуністів-утопістів, таких ради-

кальних прибічників зміни світоустрою як К. Маркс, Ф. Енгельс,

В. Ленін, беззастережно вважали найкращим, найперспективні-

шим, найбажанішим варіантом прогресу революцію мирну, без-

кровну, обережну, поступову, «реформістьку». Однак і її перспекти-

Цит. за: Шепелева В. Б. Назв. раб. – С. 71.

366

ва, і досвід здійснення завжди потрапляли у залежність зовсім не

від інтересів, розрахунків, планів революціонерів…

Дуже промовистий приклад – поширений Виконавчим коміте-

том «Народної Волі» лист спадкоємцю царя після вбивства Олек-

сандра Другого. В ньому щиро, зворушливо говорилося: «Кривава

трагедія, яка розігралася на Катерининському каналі (місце вбив-

ства царя – В. С.), не була випадковістю… Пояснювати подібні фак-

ти зловмисністю окремих особистостей або хоча б «зграї» може

лише людина, зовсім нездатна аналізувати життя народів. Револю-

ціонерів створюють обставини, всезагальне невдоволення народу,

прагнення… до нових суспільних форм». Охарактеризувавши полі-

тику уряду як посилення народного рабства, примноження репре-

сій проти противників хижацького ладу, народовольці наголошува-

ли: «З такого становища може бути лише два виходи: або револю-

ція, абсолютно неминуча, яку не можна відвернути жодними стра-

тами, або добровільне звернення верховної влади до народу… В ін-

тересах рідної країни, для уникнення… страшних бідувань, завжди

супутніх революції, Виконавчий Комітет звертається до вашої ве-

личності з порадою обрати другий шлях». Надзвичайно прикметні

наступні слова листа: «…Як тільки верховна влада перестане бути

свавільною.., Виконавчий Комітет сам припинить свою діяльність..,

щоб присвятити себе культурній роботі на благо рідного народу.

Мирна ідейна боротьба змінить насильство, яке противне нам біль-

ше, ніж вашим слугам»

***

У контексті міркувань щодо висновків зі здійсненого досліджен-

ня особливої ваги набуває з’ясування причин вибуху, сутності Лют-

невої й Жовтневої революцій в Росії. Адже вони не просто захопи-

ли в свою природну орбіту Україну, що була до 1917 р. складовою

частиною імперії, а й породили такий феномен як Українська націо-

нально-демократична (національно-визвольна) революція.

Якщо теоріям революцій присвячена велетенська література, то

історіографія Лютневої і Жовтневої революції просто гігантська,

мабуть і сьогодні вона не піддається точному обліку. Це легко пояс-

нюється. Майже 74 роки радянської влади йшов безперервний ши-

рокомасштабний процес вивчення й популяризації перемоги соціа-

лістичної революції на одній шостій частині планети. В інших її

частинах інтерес до подій 1917 р. був також надзвичайним. Одні ви-

являли тяжіння до російської революції, намагаючись зрозуміти її

як перший крок світового переустрою, як певний зразок і надихаю-

чий приклад для наслідування. Та незрівнянно більше зусиль ви-

трачалося тими, хто прагнув пізнати справжні механізми історич-

них перемог більшовизму й не допустити поширення соціалістич-

Цит. за: Шепелева В. Б. Назв. раб. – С. 43.

367

ної моделі на світові обшири. Сумарно це дало значний ефект. Зні-

маючи товстелезні ідеологічні нашарування часів протистояння

двох си стем, холодної війни (звичайно, таку санаційну «операцію»

можна здійснювати лише до певної межі, здебільшого умовно), а та-

кож прагнучи якомога відійти від поширених позицій сучасної по-

літизації історичного минулого, гадається, в науковому сенсі мож-

на виділити такі найважливіші результати.

Ленінські теоретичні висновки щодо концепції розвитку рево-

люції в Росії загалом підтвердилися суспільною практикою. За

будь-яких обставин неспростовними залишаються такі положення

як переміщення на початку ХХ ст. центру світового революційного

руху в Росію, перетворення країни на вузловий пункт тогочасних

суперечностей, визрівання тут загальнонаціональної революційної

ситуації, взаємозв’язок двох етапів революції (демократичного і со-

ціалістичного – тлумачення сутності названих етапів в світовій іс-

торіографії дуже відмінні, однак почерговість фаз все одно залиша-

ється непорушною), неможливість одночасного, якщо не в усьому

світі, то, навіть, у європейському вимірі, прориву пролетарською ре-

волюцією наявної формаційної системи, тобто того цивілізаційного

середовища, шлях якому проклала («визначила») Європа.

У цьому сенсі мабуть поквапилися ті автори, які оголосили над-

бання радянської історіографії позбавленими будь-якої наукової

цінності, вартими лише осуду і забуття. З цим навряд чи можна по-

годитися хоча б у тому відношенні, що революціологічні обґрунту-

вання В. Леніна за великим рахунком підтвердив історичний досвід

перших десятиліть ХХ століття, а історична наука в Радянському

Союзі ґрунтувалася саме на відзначених вище та похідних від них

теоретичних засадах. Тому як численні історико-партійні видання,

включаючи багатотомні історії КПРС, фундаментальні історичні

нариси СРСР, ґрунтовні академічні дослідження узагальнюючого

характеру

, так і різноманітні розвідки з окремих проблем відтвори-

ли на якнайпредметнішому, якнайвсебічнішому зрізі широченну

картину (з обов’язковими регіональними компонентами) визрівання

і здійснення революційного процесу в 1917–1920 рр. Гадається, що

до цих праць обов’язково будуть звертатися ті, хто забажає об’єк-

тивно розібратися в подіях 1917–1920 рр., дати їм неупереджену

оцінку. Звичайно, слід буде по-різному використовувати історич-

ний доробок радянських істориків. Він неоднорідний. Публікації

Ленин – вождь Октября. – М., 1969. – 318 с.; Партия большевиков в

Февральской революции 1917 года. – М., 1971. – 254 с.; Минц И. И. История

Великого Октября. В 3-х т. Изд. 2-е. – Т. 1. – М., 1977. – 784 с.; Т. 2. – 1978.

– 1008 с.; Т. 3. – 1151 с.; Исторический опыт трех российских революций.

Кн. 1. – М., 1985. – 575 с.; Кн. 2. – М., 1986. – 415 с.; Кн. 3. – М., 1987.

– 655 с.; Великая Октябрьская социалистическая революция. Энциклопе-

дия. Изд. 3-е, доп. – М., 1987. – 639 с. и др.

368

переважної частини істориків заслуговують на обережніше, кри-

тичніше ставлення в певних елементах. Однак часом (на зламі 60–

70-х років, на етапі горбачовської перебудови) з’являлися такі нова-

торські підходи, методологічні витвори

, які сутнісно збагачували

не лише радянську, а й світову історичну науку (в даному випадку

йдеться, звісно, про революціологічний напрямок).

Власне, останній висновок підтверджується публікаціями зару-

біжних революціологів, певною мірою навіть тих із них, хто рішуче

негативно оцінює революційні злами 1917 року в Росії (Л. Шапіро,

Р. Пайпс, П. Дьюкс, Т. Хасегава, О. Файджес та ін.).

Ще більшою мірою кореспондуються з науковими надбаннями

згаданого напрямку праці тих дослідників, які піднімаються до рів-

ня оригінального, системного аналізу, поглибленого знання реалій

революційних феноменів, у тому числі російських. Так, привертає

увагу саме високою якістю теоретичних узагальнень, новизною ав-

торських міркувань і тлумачень історичних подій перших десяти-

літь ХХ ст., «свіжим» конструктивно-критичним поглядом на пра-

ці попередників книга англійського вченого Т. Шаніна

Його важко запідозрити в симпатіях до більшовизму, схилянні

перед радянською історичною наукою (про це свідчать відверті ви-

словлювання на багатьох сторінках твору). Йдучи ж своїм шляхом

(а їх до істини, вочевидь, немало, якщо альтернативність вважати

серйозним методологічним засобом досліджень), Т. Шанін часом

демонструє гідний захоплення вихід на ті ж сутнісні контури й па-

раметри, оцінки початку ХХ століття, що й кращі представники

марксистської концепції, радянської історичної школи. Особливо

цінним при цьому видається те, що принципово схожий результат

досягається за логічних вибудов у відмінних системах координат

представниками різних дослідницьких шкіл і генерацій. Таким чи-

ном, означене може бути немаловажною підставою для умовиводів

про підвищення рівня об’єктивності одержуваних висновків.

См.: Историческая наука и некоторые проблемы современности. Ста-

тьи и обсуждения. – М., 1969. – 430 с.; Свержение самодержавия. Сб. ста-

тей. М., 1970. – 328 с.; Российский пролетариат: Облик. Борьба. Гегемония.

– М., 1970. – 362 с.; Зародов К. И. Три революции в России и наше время.

Изд. 2-е испр. и доп. – М., 1977. – 636 с.; Хохлюк Г. С. Уроки борьбы с кон-

трреволюцией: (К вопросам теории). – М., 1981. – 205 с.; Волобуев П. В.

Выбор путей общественного развития: теория, история, современность.

– М., 1987. – 312 с.; Россия 1917 год. Выбор исторического пути: «Круг-

лый стол» историков Октября 22–23 октября 1988 г. – М., 1989. – 283 с..;

Октябрь 1917: Величайшее событие или социальная катастрофа? – М.,

1991. – 239 с.; Октябрьская революция. Народ: ее творец или заложник?

– М., 1992. – 428 с.

Шанин Т. Революция как момент истины. Россия 1905–1907 гг. 1917–

1922 гг., М., 1997. – 560 с.

369

У площині даної розмови побіжно варто звернути увагу уже на

те, яке величезне враження справили на Т. Шаніна практично без-

доганні, безпомилкові передбачення народовольця Кібальчича

щодо характеру і етапів розвитку російської революції в ХХ ст.

А В. Ленін, як відомо, критикуючи ліберальне народництво 90-х рр.

ХІХ ст., дуже високо цінував революційних народників 70–80-х рр.,

багато чому вчився у них, творчо аналізував їх ідейний спадок, бе-

ручи на озброєння кращі ідеї справжніх мислителів і подвижників.

І міркування Т. Шаніна часто не просто перегукуються з ленін-

ськими навіть на термінологічному зрізі («партія нового типу» –

«революція нового типу» тощо), а з позицій вченого кінця ХХ віку

він органічно доповнює й розвиває напрацювання попередніх деся-

тиліть. Скажімо, він вважає, що російська революційна епоха

продов жувалася з 1902 р. по 1922 р., органічно вписуючи в неї «ге-

неральну репетицію» революції 1917 р. (В. Ленін), тобто Першу ро-

сійську революцію, додаючи до цього період 1900–1904 рр. як «пе-

редрепетицію» і період 1906–1911 рр. як період «революції згори»

Сутнісно кореспондуються з ленінськими положеннями про Ро-

сію початку ХХ ст., як епіцентр революційного руху, про особли-

вий характер розвитку російського капіталізму, про специфічне

призначення її інтелектуальної, політичної еліти міркування бри-

танського аналітика, згідно яких ХХ ст. для всього світу почалося

саме з російської революції 1905–1907 рр., а її поразка …стала дра-

матичним початком епохи, в якій сама природа російського суспіль-

ства зазнала випробувань і змінилася в мірі, в якій вона ніколи ра-

ніше не змінювалася.

Головний підсумок цієї трансформації для всього світу – утво-

рення СРСР – був очевидним і грандіозним, але до цього слід дода-

ти і дещо інше, не менш важливе. Події, що відбувалися в Росії,

були частиною хвилі радикалізму, яка прокотилася всім світом: ма-

сових страйків, селянських бунтів, боротьби за загальне виборче

право, воєнних заколотів, державних переворотів і т. д. Погляд з на-

шого часу дозволяє вести мову про особливий характер цієї карти-

ни і виявити, по суті, новий тип явищ.

Для неколоніальної периферії капіталізму російська революція

1905–1907 рр. була першою в серії революційних подій, які піддали

суворому випробуванню євроцентризм структур влади і моделей

самопізнання, що склалися в ХІХ ст.»

Автор звертає увагу, що за революцією в Росії негайно відбули-

ся революції в Туреччині (1908), Ірані (1909), Мексіці (1910), Китаї

(1911), могутні соціальні протистояння й рухи в Індії, Індонезії,

Монголії, інших регіонах, в яких проглядає вплив подій в Росії. Од-

Шанин Т. Назв. раб. – С. 19.

Там же. – С. 20, 34 и др.

Там же. – С. 26.

370

нак ще важливішим Т. Шанін вважає «істотну подібність цих подій,

яка була закоріненою в соціальних структурах того, що пізніше ста-

ло відомим під назвою «суспільство, яке розвивається». Ось чому

перше в світі «суспільство, що розвивається» – Росія – зазнало пер-

шої в світі революції нового типу – революції, характерної для «су-

спільств, що розвиваються»

Принципово важливе у вищецитованому те, що Росія, опинив-

шись у вузловому пункті суперечностей «третього світу», першою

зважилася на пошук відповідей, що об’єктивно постали не лише пе-

ред нею, а перед дуже великою частиною людства.

Зауваживши, що «політичні теорії, в яких співвідносяться рево-

люційна мета й засоби з передбачуваною природою суспільства,

надзвичайно важливі як для революціонерів, так і для їх найпрони-

кливіших ворогів», Т. Шанін дуже логічно й переконливо заключає:

«Без деякої, – навіть найпростішої – осмисленої картини оточуючо-

го світу і без уяв про краще майбутнє люди будуть бунтувати, якщо

їх доведуть до крайності, але вони ніколи не здійснять революції.

Свідомість трансформації й свідомість, що трансформується, на-

віть, якщо вона «нереалістична» – ось необхідні складові фунда-

ментальної зміни соціальної структури, яка справедливо може бути

названа револю ційною»

Вражає не лише абсолютна тотожність з марксистським погля-

дом на співвідношення об’єктивного (та ще й у світовому вимірі) й

суб’єктивного чинників у революціях, а й чесна констатація того,

що саме в Росії народилися ті сили, що краще за інших зрозуміли

генеральний розвиток суспільства нової історичної епохи. Звісно, в

цьому пункті Т. Шанін рішуче розходиться з уявленнями тих авто-

рів, для яких революціонери – то монстри з незбагненною, або зло-

чинною, навіть божевільною психікою, які, зомбуючи суспільство,

ведуть його у прірву, «плюндрують» цілі століття

Вищеозначене зовсім не слугує приводом для того, щоб (запла-

новано, або ж у полеміці) зводили сучасну революціологію до по-

вторень теоретичних надбань вчорашнього дня. Один з очевидних

недоліків колишніх схем революційних перетворень полягав у

тому, що вони уявлялись результатом дії (взаємодії) матеріальних

(економічних переважно) детермінант і людським (політичним) ви-

бором. Останній, як вважалося, виявлявся найефективнішим у сен-

сі точного розуміння вимог часу і здійснення відповідних дій у «пе-

редписаному» об’єктивними обставинами напрямку. Тут, власне,

Шанин Т. Назв. раб. – С. 26.

Там же. – С. 26–27.

Див., напр.: Конквест Р. Роздуми над сплюндрованим сторіччям. – К.,

2003. – 371 с.; Попов Г. Ошибка в проекте (Ленинский тупик): Серия: Мне

на шею кидается век-волкодав. Переосмысление судеб России в ХХ веке.

– М., 2008. – 510 с.