Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

391

лим синтезом багатодесятилітніх теоретичних надбань і новітніх

досягнень

. Мабуть варто погодитися з одним із наріжних висно-

вків: «Жовтнева революція знаменувала собою початок нової істо-

рії, історії боротьби й існування капіталізму й соціалізму. У все-

світньо-історичному процесі виявилася нова соціальна й політична

якість… Жовтнева революція була не стільки революцією руйну-

вання, скільки революцією будівництва…»

Цілком у руслі довготривалих прагнень (і відповідних зусиль)

щодо цементування державності знаходяться й наступні міркуван-

ня: «Велич Жовтневої революції в тому, що разом зі створенням по-

літичних передумов для соціалістичних перетворень вона водночас

запобігла сповзанню країни в прірву завдяки розв’язанню життєво

важливих завдань. Вдалося зробити, здавалось би, неможливе: вста-

новити сильну державну владу й забезпечити умови для подолання

глибокої й затяжної кризи»

Заслуговують на увагу й публікації суспільно-політичного й

аналітичного журналу «Альтернативы», редколегія якого ставить

собі за мету налагодження діалогу між вченими й активістами, які

поділяють соціалістичні ідеї. Виваженістю оцінок, продуманістю

суспільних характеристик відзначається, зокрема, вміщена у видан-

ні заява 16 вчених – докторів наук різних галузей суспільствознав-

ства і одного відомого драматурга (М. Шатрова) під прикметною

назвою «Жовтень для нас, Росії і всього світу»

, яка з’явилася напе-

редодні 90-ліття революції.

Прикладом сказаному можуть бути гнучко скориговані на су-

часне бачення проблем слова: «Жовтень був кульмінацією Великої

російської соціальної революції ХХ століття. Її лідерами стали ре-

волюційні соціал-демократи, які раніше за інших усвідомили по-

треби і прагнення простих людей, ті найгостріші проблеми, вирі-

шення яких потребувало російське суспільство на рубежі віків. Го-

ловну роль серед них, звичайно, зіграли Володимир Ульянов-Ленін

і його найближчі соратники.

Ніхто з вождів Жовтня не був безгрішним. Але невірно як обож-

нювати, так і демонізувати їх. Злісні наклепи, що на них сьогодні

зводяться, не мають під собою реальної основи. Нікому, крім своїх

революційних ідеалів, вони не служили. Жодні земні спокуси, на

кшталт грошей та інших атрибутів обивательського благополуччя

для них не мали значення. Своє життя вони міряли найвищою мір-

Див., напр.: Октябрьская революция – известная и неизвестная. – М.,

2008. – 170 с.

Див.: Гросул В. Я.: Истоки, ход, результаты // Октябрьская револю-

ция – известная и неизвестная. – С. 34, 36.

Воронцов А. В., Ходячий Ф. З. Октябрьская революция как националь-

ное явление // Там же. – С. 42.

Альтернативы (Москва). – 2007. – № 3. – С. 6–12.

392

кою беззавітного служіння свободі і щастю пригноблених і обездо-

лених»

Цікаво, що документ знайшов достатньо широкий відгук серед

інтелектуалів (з Канади, Угорщини, Греції, Франції, Румунії, Поль-

щі, природно – Росії), які запропонували цілу низку конструктив-

них міркувань – доповнень, узагальнень, частину з яких редколегія

опублікувала

. Теоретичні набутки авторського активу журналу

«Альтернативы» (О. Бузгаліна, Б. Славіна, А. Колганова, С. Дзара-

сова, М. Воєйкова, Л. Булавки та ін.), гадається, мають обов’язково

враховуватися при оцінці стану сучасної революціології. І важливо

це зовсім не з делікатного розрахунку якоюсь мірою урівноважити

ситуацію в дискусійному морі. Справа в тому, що означений напрям

продукує глибоко іманентну самій природі наукового пошуку тен-

денцію: не здаючи кон’юнктурно очевидних позицій щодо принци-

пової оцінки досягнень, здобутків, зумовлених революційною твор-

чістю, водночас з самою високою вимогою критичності аналізують-

ся недоліки, прорахунки, помилки, зовсім не замовчуються, а дуже

жорстко кваліфікуються дії, що обернулися величезними втратами.

Перед нами спроба всебічного, органічного, синтетичного підходу

до неоднолінійних, неодномірних явищ і процесів. Тобто створю-

ється можливість наближення до істини, відходу від практики тлу-

мачення досвіду на чию б то не було догоду.

***

Якщо підходити до оцінки Російської революції ХХ століття з

вищеозначеними науковими критеріями і уявленнями (враховуючи,

звичайно, й публікації антиреволюціології), то, гадається, можна

обґрунтовано вийти на наступні найзагальніші висновки, які по-

вною мірою стосуються й України, як складової частини держави,

політичної системи, культурного простору, народжених в 1917 році.

Російський капіталізм, попри достатньо високі темпи свого роз-

витку після 1861 р., особливо у 1900–1912 рр., виявився все ж не-

здатним здійснити в потрібному обсязі і на необхідному якісному

рівні індустріальну модернізацію країни. Відставання Росії від пе-

редових країн Заходу не лише зберігалося, воно навіть дещо поси-

лилося, а Перша світова війна взагалі продемонструвала надзвичай-

но низьку, падаючу конкурентоспроможність економіки, відсут-

ність скільки-небудь ефективних підходів до управління господар-

ством, які стали вже нормою цивілізованого світу.

Не здійснивши завдання індустріалізації країни, російський ка-

піталізм заклав лише її підвалини, але й цього досяг ціною варвар-

ського руйнування, нищення села, де панували примітивні форми

господарювання, не говорячи вже про залишки кріпосництва – най-

Альтернативы (Москва). – 2007. – № 3. – С. 7.

Там же. – № 4. – С. 4–13.

393

гіршого різновиду феодалізму. В країні, яку іменували житницею

Європи (і справді експорт зернових був велетенським), недоспожи-

вання, недоїдання у гігантських масштабах було «нормою».

Навряд чи скільки-небудь могли зарадити негативному розви-

тку подій задуми й розрахунки П. Столипіна: намагаючись наділи-

ти землею одних селян за рахунок інших, при недоторканості по-

міщицьких латифундій, «реформатор» насправді закривав шлях до

вільного фермерського господарювання як нагального веління часу.

Не мали конструктивної програми тут і меншовики й есери (не го-

ворячи вже про партії правішого спектру).

Тож в роки Першої світової війни середньорозвинута система

російського капіталізму (дехто вважає її слаборозвинутою) не ви-

тримала випробувань і вступила у фазу затяжної кризи. В 1917 р.

ситуація стрімко наблизилася до стану, який найточніше можна

вважати розпадом. Причому, мова йшла про розпад і продуктивних

сил і виробничих відносин – тобто всього народногосподарського

організму. В безвиході, в яку втрапила Росія, революційний злам

був неминучим.

Такий механізм взаємозв’язку між реальним станом суспільства

(у його визначальній, економічній сфері) і революційною детермі-

нантою видається значно сутніснішим за давні, значною мірою док-

тринерські суперечки про те, що до соціалістичної фази суспільство

має (мало б) переходити лише за умови високого рівня капіталіс-

тичних продуктивних сил, а ще краще – тоді, коли їх потенції ви-

черпають себе.

Однак розрахунок В. Леніна, партії більшовиків базувався зо-

всім на іншому – при «відомій висоті» капіталізму (якою вона все ж

була в Росії) здійснювати не негайне запровадження соціалізму, а

робити лише попередні кроки до нього (націоналізація банків, мо-

нополій, землі, робітничий контроль над виробництвом). Революція

була засобом відвернення катастрофи, суспільного порятунку, но-

вою політичною основою для розвитку цивілізаційних (як на мірки

того часу) тенденцій. Свідома зміна «порядку» у погляді на матері-

альні передумови соціалізму і перехід на новий щабель суспільної

організації, звісно, була достатньо радикальною новацією, ініціати-

вою. Причому остання була не просто плодом оригінальної теоре-

тичної знахідки, а й спиралася на те, що за рівнем зрілості політич-

них передумов революції Росія перевершила, випередила всі інші

країни. То ж спроба вирвати її з безвиході отримувала додаткове

психологічне підсилення.

Звичайно, Жовтнева революція стала втіленням національного,

а саме – російського, а не західноєвропейського варіанта шляху до

індустріального суспільства. І відбулася вона не передчасно, як дех-

то вважає, а тоді, коли до неї дійшла черга – вона за історично ко-

роткий строк (всього 12 років!) стала третьою, начебто трьохкратно

394

підкреслюючи нагальність, невідкладність, неминучість перетво-

рень. Відтак більшовики опинилися при владі не волею випадку, а

тому, що найкраще вловили напрямок суспільного руху, обґрунту-

вали ідеї, спрямовані не на підновлення (реформування), а ради-

кальне оновлення (перебудову) життя.

Більшовики завоювали авторитет, потрібну підтримку, якнай-

більше через набуття масами власного політичного досвіду. З двох

головних альтернатив, що об’єктивно оформилися в 1917 р. – капіта-

лізм чи соціалізм (не виключеним був, щоправда, і сценарій повер-

нення до монархії, однак, порівняно з попередніми двома варіанта-

ми, у нього було незрівнянно менше шансів) – більшість народу

пристала до курсу відмови від капіталізму. Внутрішньою пружи-

ною суспільного вибору була очевидна нездатність Тимчасового

уряду, угодовських партій (тобто уособлення Лютневої революції)

роз в’язати загальнодемократичні і загальнонаціональні завдання

(про мир, землю, боротьбу з господарською розрухою, голодом, ро-

бітниче, національне питання тощо).

З одного боку, суспільно зумовленою, з іншого боку – виграш-

ною, привабливою виявилася лінія більшовиків на органічну ув’язку

демократичних вимог з лозунгами соціалістичного перевороту («Вся

влада Радам!»).

Принципово стоячи за демократію, утвердження народоправ-

ства, маси восени 1917 р. цілком визначено виявилися в таборі рішу-

чих противників воєнної диктатури – вимушеного для лідерів бур-

жуазної революції й апріорі суперечного прогресивній перспективі

шляху.

Фактичною абстракцією залишилися розмови есерів і меншови-

ків про «третій шлях» – не соціалістичний і не капіталістичний, а

якийсь еклектичний. Однак ні відповідної конкретної програми, ні

серйозних зусиль тут не спостерігалося. Радше мова йшла про дещо

відсторонене («академічне») споглядання, широкі моралізування й

малопредметні мудрствування. Тому фактом стало тяжіння мас до

позицій ліворадикальних сил (більшовиків, лівих есерів, меншо-

виків-інтернаціоналістів) і майже фізичне відсторонення, «відштов-

хування» від угодовських лідерів, опортуністичних течій

Більше гіпотетичне значення мають міркування щодо питання

про можливі наслідки лояльнішого ставлення РСДРП(б) до інших

сил лівого, лівоцентристського спектру – як передумови складання

ширшого (звісно неоднорідного) фронту прихильників соціалістич-

них орієнтацій. В цьому контексті дещо розважливішими можуть

(і повинні) бути оцінки щодо обраного революцією і здійсненого

після неї шляху. Навряд чи конструктивно (і теоретично і, особли-

во, з погляду довготривалого, непростого досвіду) вважати бездо-

ганним курс, який комуністичною пропагандою і радянською істо-

Див.: Старилов Н. И. Хроники Красного Октября. – М., 2007. – 352 с.

395

ріографією оцінювався як єдино вірний, «магістральний» шлях до

соціалізму.

Вочевидь, значно точніше говорити, що було зроблено лише

перший прорив у попередній системі, зреалізовано один, як з’я су-

валося зовсім не найоптимальніший й, можливо, не найнебездоган-

ніший варіант поступу. Загалом-то це само собою вже також нема-

ло, й повинно одержати належне визнання.

Внісши кардинальні зміни у весь світовий розвиток, ініціював-

ши розкол людства на дві системи, давши могутні імпульси розши-

ренню і зміцненню соціалістичного ареалу, стимулювавши серйоз-

ні зрушення в протилежному таборі, що обернулися певними, в де-

яких країнах достатньо істотними набутками соціальних низів,

Жовтнева революція, за великим рахунком, справила величезний

вплив на хід історії. Однак з часом, особливо в другій половині

ХХ століття, цей вплив став зменшуватися, набрав хвилеподібних

проявів. І все ж, та багатомірна конструкція-будова буремного сто-

ліття, яка, можливо, й до сьогодні повною мірою залишається дале-

ко не осягнутою в науковому сенсі, головним своїм «архітектором»

мала саме Велику російську революцію.

Неможливо передбачити (це й не варто робити), яким би був

світ, якби не сталося тих «десяти днів, які його потрясли». Але вони-

таки потрясли, і завдання істориків – не гадати, а збагнути, поясни-

ти, оцінити те, що сталося, спробувати вивести повчальні уроки.

У пошуках якомога адекватніших характеристик розпочатих ре-

волюцією в Росії процесів, гадається, можна багато в чому погоди-

тися (або, принаймні, прислухатися) з Г. Уеллсом. Причому зробити

це без найменшої тіні іронії. Саме хист всесвітньовідомого фантас-

та дозволив цій обдарованій особистості розгледіти смисл подій, що

протікали на його очах й порівняно надійніше прозрівати перспек-

тиву розпочатого революцією. Відвідавши в черговий раз в один із

найскладніших моментів розбурхану, розтерзану, «вмиту кров’ю»,

обпалену суспільними пристрастями Росію, поспілкувавшись з

«кремлівським мрійником», тими, хто щиро захопився його плана-

ми, з величезним ентузіазмом поринувши у незвіданий ніким про-

цес творення нового життя, великий англієць зазначив: «Основне

наше враження від становища в Росії – це картина колосального,

непоправного краху. Велетенська монархія, яку я бачив в 1914 році,

з її адміністративною, соціальною, фінансовою і економічною си-

стемами, рухнула й розбилася вщент під важким тягарем шести ро-

ків безперервних війн. Історія не знала ще такої грандіозної ката-

строфи. На наш погляд, цей крах затьмарює навіть саму Революцію.

Наскрізь зігнила Російська імперія – частина старого цивілізовано-

го світу, що існувала до 1914 року, – не витримала такої напруги,

якої вимагав її агресивний імперіалізм; вона впала і її більше немає.

Селянство, яке було основою попередньої державної піраміди, за-

396

лишилося на своїй землі і живе майже так же, як воно жило завжди.

Все інше розвалилося чи розвалюється. Серед цієї безмежної розру-

хи керівництво взяв на себе уряд, висунутий надзвичайними обста-

винами і опертий на дисципліновану партію… – партію комуністів.

Ціною численних розстрілів він придушив бандитизм, встановив

деякий порядок і безпеку в змучених містах і ввів жорстку систему

розподілу продуктів.

Я відразу ж повинен сказати, що це єдиний уряд, який можли-

вий в Росії в даний час. Він втілює в собі єдину ідею, яка залишила-

ся в Росії, що її згуртовує»

Вроджена здатність бачити глибше й масштабніше, міркувати,

оперувати справді «космічними» категоріями, не збиватися на неіс-

тотні дрібниці дозволила мислителю точно «схопити» сутність то-

гочасних процесів і лапідарно передати їх зовсім не в комплімен-

тарних, навпаки у відверто жорстких (аж до непривабливості) то-

нах і формулах. Жовтнева революція започаткувала радянську істо-

рію. З одного боку, до соціальної творчості було піднято мільйони

трудящих і цим доведено, що не лише вузький елітарний прошарок

країни здатен бути суб’єктом, деміургом прогресу.

З іншого боку, через певний час почалися порушення політич-

них свобод громадян, проголошених Жовтнем, інші неприродні де-

формації, що перетворили шлях соціалістичного творення на паліа-

тив величних досягнень і страшних трагедій.

Епохальні здобутки радянського народу, який в історично най-

коротші строки перетворив свою країну на зверхдержаву, яка здій-

снила вирішальний внесок у перемогу в найстрашнішому катакліз-

мі всіх часів – Другій світовій війні, відкрила космічну еру людства,

вражала світ небаченими досягненнями. Здійснивши справжні про-

риви у сфері забезпечення соціального захисту особистості, викли-

кавши небачену раніше енергію масового творення, велетенський

сплеск ентузіазму, продемонструвавши зразки інтернаціоналізму й

нефальшивого братерства народів, народжений Російською рево-

люцією лад довів, що інший, справедливіший за історично пережи-

тий, світ можливий.

Правда, спродукована модель виявилася дивним поєднанням

високих вартостей і очевидних вад. Так, зовсім неспівмірною вия-

вилася ціна, заплачена за індустріалізацію й форсовану, насиль-

ницьку колективізацію. Масштабними злочинами обернулося згор-

тання розпочатої в перші роки радянської влади демократизації по-

літичної системи і її переродження в панування бюрократії. Най-

страшнішими виявами наростання тоталітарних тенденцій стали

репресії часів сталінізму. Окрім усього іншого, це ще дискредиту-

вало й самі ідеали революції, соціалізму, сіяло зневіру в масах щодо

істинності торованого суспільного шляху.

Уэллс Г. Россия во мгле. – М., 1958. – С. 10–11.

397

Природно, це приносить позитивні зрушення, веде до збагачен-

ня, поглиблення висновків у вивченні надзвичайно склад ної і су-

перечливої сторінки вітчизняної історії. Серед інших незапереч них

історіо графічних надбань особливої уваги заслуговують такі: спро-

би аналізувати події в Україні в 1917–1920 рр. у міжнарод ному, євро-

пейському, світо вому контексті

; подолати застарілі соціальні пара-

дигми пояснення здобутків і втрат визвольної боротьби; предметно

розібратися у спів відношенні національно-державницьких орі єн та-

цій лідерів руху та їхнього реаль ного впливу на кінцеві ре зультати

суспільних проце сів

Цілком солідаризуючись з перспективними пошуками нових,

неординарних підхо дів, поділяючи значну частину цікавих оцінок,

висновків, узагальнень, хотіло ся б водночас звернути увагу на дея-

кі моменти, тен денції, що вже встигли ви явити себе досить виразно

і можуть негативно позначитися на плідності дальших досліджень.

Йдеться, зокрема, про те, що, долаючи справді спро щену і при-

мітивну схему експорту в Україну чужої для неї соціальної револю-

ції з Росії, «міжнародний контекст» вичерпується (принаймні, на

сьогодні) здебільшого по рівняннями дій проводу Української рево-

люції і більшовиків, з’ясуванням причин перемоги останніх і пораз-

ки українського національно-визвольного руху, неприхиль ністю

Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття.

Міжнародна науково-теоретична конференція 20–21 листопада 2007 р. – К.,

2007. – 582 с.; Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ

століття. Міжнародна науково-теоретична конференція 20–21 листопада

2007 р. Наукові дослідження. – К., 2008. – 572 с.

Див.: Verstiuk V. Концептуальні проблеми вивчення історії Української

революції // States, societies, cultures. East and West. Essays in Honor of Jaro-

slaw Pelenski. – New York, 2004. – P. 1171–1188; Солдатенко В. Ф. Новітні

тенденції й актуальні проблеми історіографічного освоєння процесів

революційної доби 1917–1920 рр. в Україні // Український історичний

журнал. – 2008. – № 1. – С. 75–88; Його ж. Нові підходи в осмисленні

історичного досвіду та уроків революційної доби 1917–1920 рр. в Україні //

Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету.

ХХХIV тематичний випуск «Соціальні й національні чинники революцій і

реформ в Україні: проблеми взаємовпливів (до 90-річчя УНР) – Запоріжжя,

2008. – С. 93–103; Его же. Украинская революция 1917–1920 гг. К выяс-

нению контуров и параметров исторического феномена // Гілея. Науковий

вісник. Зб. наукових праць. Історичні науки. Філософські науки. Політичні

науки. – Вип. 18. – К., 2009. – С. 4–20; Его же. Новейшие тенденции и ак-

туальные проблемы историографического освоения опыта украинского на-

ционального движения в 1917–1920 годах // Там же. – Вып. 20. – К., 2009.

– С. 4–30; Его же. Феномен Украинской революции // Российская история.

– 2009. – № 1. – С. 34–46; Суспільно-політичні трансформації в Україні в

ХХ столітті: від задумів до реалій. – К., 2009.

398

європейських держав до українських інтересів, української справи,

формуванням украй несприятливого зовнішньополітичного чинни-

ка

. Що ж до впливу на розвиток процесів в Україні загальноєвро-

пейських ре волюційних рухів, з’ясування їхнього місця і ролі в по-

діях на українських теренах, то, крім взаємних закликів до кон-

кретних, детальних досліджень, далі справа майже не руха ється. А

без цього істотного нарощення знань, логічного завершення запо-

чаткованої тенденції просто не станеться.

У вивченні причин і сутності Української революції особливий

наголос робиться на національних, націо нально-державотворчих

завданнях, а схиляння українсь ких соціалістичних партій до ініці-

ювання кроків щодо перебудови суспільства на засадах народо-

правства, у тому числі й зміни системи форм власності, нерідко

розгляда ються як данина модним соціальним течіям, пасування пе-

ред соціальним (соціалістичним) більшовицьким екс тремізмом і

тиском соціальних низів, спроби здійснення передчасних соціаль-

них експериментів (хоча і в обмежених масштабах, з уповільненим

темпом), руйнування єдності нації, що призвело зрештою до трагіч-

ного фіналу

Дослідникам-початківцям, зокрема, імпонують підходи зару-

біжного «прагматичного покоління науковців», які виявляють

«мак симальну безсторонність» у дослідженні гостроти аграрної

проблеми в Україні

. Зарубіжні дослід ники, слідом за П. Скоропад-

ським, вдаючись до даних статистики, намагаються довести, що

причина аграрного голоду полягала в «надмірному зростанні кіль-

кості сіль ського населення», а скасування приватної власності на

землю, плани поділу великих земельних латифундій все одно не

Див., напр.: Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 років:

спроби творення і причини поразок. – К., 2003. – С. 337–365; Верстюк В. Ф.,

Горобець В. М., Толочко О. П. Українські проекти в Російській імперії //

Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х т. – Т. 3. – К., 2004.

– С. 412–499; Михутина И. Украинский Брестский мир. Путь выхода Рос-

сии из Первой мировой войны и анатомия конфликта между Совнаркомом

РСФСР и правительством Украинской Центральной Рады. – М., 2007. – 288 с.;

Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. – К., 2007. – 288 с.; Федюшин О.

Украинская революция. 1917–1918. – М., 2007. – 334 с.; Політична система

для України: історичний досвід і виклики сучасності. – К., 2008. – С. 391–

404; Красівський О. Українсько-польські взаємини в 1917–1923 рр. – К.,

2008. – С. 14–255.

Див., напр.: Яневський Д. Назв. праця. – С. 347–441; Тимощук О. В.

Охоронний апарат Української Держави (квітень-грудень 1918 р.). – Харків,

2000. – 462 с.; Єфіменко Г. Г. Взаємовідносини Кремля та Радянської Ук-

раїни: економічний аспект (1917–1919 рр.). – К., 2008. – 230 с.

Див., напр.: Земзюліна Н. І. Селянське питання в Україні 1917–1918 рр.

(історіографія проблеми). Дис… канд. іст. наук. – К., 1998. – С. 36–38.

399

могли задовольнити всю масу малоземельного й безземельного се-

лянства, а відтак – соціальні програми українських партій були не

тільки необґрунтованими, а й шкідливими, авантюрними, руїн-

ницькими

Однак поза увагою цих дослідників залишається психо логічна

атмосфера революційного часу, яка залежала не лише від суб’єк-

тивних побажань і «бюрократично-бухгалтерських роз рахунків»,

тим більше – сформульованих «заднім числом» у тиші наукових ка-

бінетів, а не у вирі гострих соціальних конфліктів, революційних

буревіїв, на що справедливо звернули увагу Ю. Присяжнюк і О. Ми-

хайлюк

Протиставляючи реалізмові державників романтизм революціо-

нерів («народників»), покладаючи на останніх основну відповідаль-

ність за невикористаний історичний шанс, виразники так званого

державницького напряму в історіографії чомусь не помічають оче-

видного – М. Грушевський був не меншим прихильником україн-

ської державності, аніж, скажімо, Д. Дорошенко (прізвища в даному

разі взято просто для більшої наочності, пере конливості, оскільки

за значного поширення в історіо графії саме даного прийому, роз-

біжності у поглядах двох визначних політиків і вчених із багатьох

принципових політичних питань всім добре відомі, хоч для порів-

няння позицій діячів різних напрямів з таким самим успіхом можна

обрати й інших осіб).

Навіть більше – М. Грушевський – особистість, поряд з якою

важко будь-кого поставити, оскільки ніхто не зробив стільки у

справі наукового переконання світу (а власної нації – насамперед) у

тому, що українці – нація з давніми державотворчими традиціями

(від Антського цар ства й Київської Русі), а, головне – у піднесенні

держав ницької ідеї на височінь масового творення й здійснення

перших (справді – найважчих, найскладніших, безумовно – най-

важливіших) кроків до запровадження української державності в

XX столітті.

Справа зовсім в іншому – М. Грушевський і Д. Доро шенко мали

своїми суспільними ідеалами зовсім різні за сутністю держави. Пер-

ший – державу, якої до того ще не було і до якої кликало переконан-

ня в неминучості пере моги соціальної справедливості, другий –

Величківський М. Сільське господарство України і колоніальна

політика Росії. – Нью-Йорк, 1957. – С. 12–13; Borys J. The Sovietization of

Ukraine 1917–1923; Communist Doctrine and Practice of National Self-Deter-

mination. – Edmonton, 1980. – P. 280; Скоропадський П. Спогади. – С. 284–

285 та ін.

Див.: Михайлюк О. В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.:

Соціокультурні процеси. – Дніпропетровськ, 2007. – 456 с. Присяжнюк Ю.

Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія

другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Черкаси, 2007. – 640 с.

400

державу, добре знану в світі, ту, що викликала спротив будь-якої

особис тості, наділеної здатністю гуманно мислити й діяти. І весь

парадокс полягав у тому, що реалізація як першої, так і другої моде-

лей була в умовах 1917–1920 рр. можливою лише революційним

шляхом.

Бачення ж революції, точніше віра в її неминучість і необхід-

ність (М. Гру шевський) і заперечення її як методу розв’язання су-

перечностей (Д. Дорошенко) були справді різними, несу місними. В

світлі зазначеного й критерій оцінки реаліс тичної політики і курсу,

неадекватного вимогам конкрет ного історичного моменту, безпере-

чно, має бути іншим.

Такою самою мірою це стосується й оцінки співвід ношення та

ступеня впливу на розвиток подій і результати революції прихиль-

ників автономістсько-федералістського та самостійницького на-

прямів українського державотворення. Вбачаючи в «автономістах-

федералістах» основних винуватців у втраті історичного шансу, су-

часні дослідники нерідко беруть на себе місію визначати завдання

революції 1917 р., забуваючи, що вони – історики ХХІ століття

, а не

її натхненники, ініціатори, організатори. І їх зовсім не бентежить,

що такі висновки суперечать сотням і тисячам документів револю-

ційної доби, тоді як на під твердження довільно обраної схеми за-

кликається авто ритет Р. Млиновецького – автора, публікації якого

також побудовані на підміні історичних реалій вимислами.

Вищенаведеного, очевидно, досить для того, щоб зро бити ще

одну спробу (автор даної праці вдавався вже до варіанту

, який, як

гадається, повністю виправдав себе, довів доцільність і наукову ко-

рисність) підійти до старої проблеми, поста вивши в центр уваги

міркування, оцінки, висновки безпосередніх учасників Української

революції, її ідейних вождів і водночас – талановитих учених і

полум’яних патріотів, нарешті – людей, чиї моральні якості виріз-

няли їх серед інших особистостей свого часу і, природно, виклика-

ють повагу наступних поколінь. Йдеться, передусім, про М. Гру-

шевського, В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала, Д. Доро-

шенка, І. Мазепу, М. Лозинського, інших їхніх сучасників.

Незважаючи на те, що значна частина нинішніх до слідників

критично, а то й упереджено ставиться до думок цих непересічних

Див.: Турченко Ф. Микола Міхновський: Життя і слово. – К., 2006.

– С. 210–216; Солдатенко В. Ф. Ідейний опонент М. Грушевського (полемічні

зауваги на полях книги Ф. Турченка «Микола Міхновський: життя і слово») //

Український історичний журнал. – 2006. – № 5. – С. 108–109.

Див.: Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та істо-

ріо графія (1918–1920 рр.) – К., 1999. – С. 361–404; Його ж. Українська

революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 859–888; Його ж. Українська

революція: причини поразки, уроки та історичне значення // Україна вчора,

сьогодні, завтра. – К., 1999. – С. 118–135.