Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

411

Шевченка при «Посланії» з церковного старого письма: коли хто

скаже, що любить бога, а брата свого ненавидить – лож єсть.

Не бери й того «соціаліста», що на словах слинить про селян і

робітників, а на ділі з польською шляхтою єдна ється та селян і ро-

бітників продає шляхті – і це твій ворог, не йди і за тим «комуніс-

том», що про робітничо-селянську владу кричить, а з селян і робіт-

ників останню шкуру лупить, в тюрму завдає, на шибеницю поси-

лає, народи поневолює – і це твій ворог.

Коли навчишся ворога і в темноті одріжняти, коли організовано

виступатимеш – тоді визволиш себе і Україну»

І. Мазепа робить, власне кажучи, досить серйозні закиди на

адресу тих українських діячів, які стояли біля витоків революції,

але потім з різних причин усунулись від активної боротьби.

Йдеться, передусім, про М. Грушевського і В. Винниченка. Їм

він протиставляє С. Петлюру, якого вважає «історичною особою»

«в українській визволь ній боротьбі часів революції». На відміну від

тих, у кого не вистачило бійцівських якостей, «Петлюра зостався на

своїм місці, вів дальше непримиренну боротьбу проти московських

окупантів. Найбільша заслуга Петлюри в тім, що він тоді врятував

український фронт проти большевизму від остаточного розкладу й

розпорошення: даль ша боротьба української армії та праця уряду

У. Н. Р. поглибили національну свідомість в українських народніх

масах і зміцнили у нашім народі волю і стремління до незалежної

державности. В другу добу революції українська боротьба, під про-

во дом Петлюри, провадилась виразно й непохитно під пра пором не-

залежної української держави. Під цим прапором тисячі й тисячі

найкращих синів України положили тоді свої голови за волю Укра-

їни і майбутнім поколінням залишили заповіт боротися до остан-

ньої перемоги за наш національний ідеал»

Істотною вадою керівництва Української революції стала не-

здатність її лідерів скористатися зі сприятливих політичних обста-

вин, які, за М. Шаповалом, виникали, принаймні, тричі: в добу Тим-

часового уряду, в листопаді 1917 р. і під час антигетьманського по-

встання в листо паді-грудні 1918 р.

При цьому постійно спостеріга-

лося одне й те саме: маси виявлялись значно радикальнішими, ліві-

шими за своїх провідників, які, начебто за злим фату мом, саме в ці

відповідальні моменти докладали всіх зусиль, щоб рухатись у про-

тилежному від трударів на прямку.

Особливо наголошує М. Шаповал на відсутності дина мізму,

оперативності в діях керівників руху – «тяганину (кунктаторство),

як основну прикмету українського веден ня справи» взагалі

Див.: Шаповал М. Назв. праця. – С. 250–251.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 116–117.

Шаповал М. Назв. праця. – С. 247.

Там само. – С. 249–250.

412

***

Дуже тяжко позначилась на перебігу револю ційних подій розі-

рваність української нації, яку не вдалося подолати ані Актом со-

борності 22 січня 1919 р, ані спро бами державних центрів УНР і

ЗУНР досягти бодай яко гось порозуміння.

Різноспрямовані орієнтації лідерів («краєвий патріотизм») обох

утворень трагічно вплинули на всю справу визволення саме в той

момент, коли для того з’явилась, здавалося, обнадійлива перспекти-

ва. Хоча влітку 1919 р. «українські вояки зійшлися з усіх україн-

ських земель для спільної боротьби за волю України, але в той же

час дійшло до згубного політичного розламу українського обєдна-

ного фронту, – сумно констатує І. Мазепа. – Наслідком того була

листопадова катастрофа 1919 року. Наддніпрянський соціялістич-

ний провід на чолі з Петлюрою намагався провадити боротьбу з

мос ковськими большевиками, рахуючись з революційними настро-

ями, що панували тоді на Україні. Петрушевич разом з правими

українськими групами уважали, що треба йти до «тіснішого поро-

зуміння» з Денікіном, хоч він прийшов на Україну з гаслами старої

«єдиної неділимої Росії».

Правда, велику ролю в трагічних подіях Камянецької доби відо-

грав той факт, що в цей час, як і раніше, нашої визвольної боротьби

не визнавав світ. Це не сприяло встановленню єдиного погляду на

цілі та завдання української боротьби. Але поза тим всім Камянець-

ка доба показала, що дійсна соборність нації досягається не декля-

раціями і взагалі не словесними заявами, а лише фактичним спів-

життям та співпрацею на одній території і в однакових умовах»

Надзвичайно шкідливими для національної справи були регіо-

нальна роз’єднаність України, намагання керів ництва різних дер-

жавних утворень, що поставали під час революції, самостійно, без

погодження з іншими рухатися до досягнення мети, яка мала бути

спільною.

Виходячи з того, що М. Шаповал досліджував і всі процеси

1917–1920 рр. на Кубані, яку він беззастережно вважав україн ським

тереном, історик кваліфікував як найголовнішу помилку те, що

«один народ, а будується одночасово 3 українські держави: Кубан-

ська Республіка, Українська Республіка, Західньо-Українська Рес-

публіка. 1918–1920 рік був цікавий: аж три українських держави,

три уряди, три армії, кілька орієнтацій, посольств, представництв.

Нація свідома так не робила б»

Мабуть, цілком доречним буде висвітлити погляди на цю про-

блему С. Петлюри, його міркування й оцінки. Він декларує свою

відданість ідеї соборності України і відразу наголошує: «Основою

Мазепа І. Назв. праця. – С. 117.

Шаповал М. Назв. праця. – С. 247.

413

державности повинна бути Цент ральна Україна – Наддніпрянська,

а не периферія, частина її. Коли об’єктивні обставини складаються

так, що сьогодні соборности, етнографічно-територіяльного прин-

ципу нації не можна здійснити, було би божевільством в угоду мак-

сималізму територіяльного одмовлятись од дер жавної самостійнос-

ти на тих землях, де цю самостійність можна зреалізувати»

. А саме

такою була, на думку Голови Директорії, лінія М. Грушевського:

«...У нас хотіли або все, або нічого, хотіли волю політиків Галичини

(3,5 мільйони) накинути цілому українському народові»

С. Петлюра виявився єдиним зі згаданих вище полі тиків, хто се-

ред причин поразки Української революції згадав відсутність на-

лежної уваги до релігійно-церковних питань, зокрема, до автокефа-

лії Української православної церкви.

У листі до І. Огієнка він писав: «...Надаючи справі організації

української церкви велике значення з погляду державного, я, огля-

даючи пройдений шлях, прихожу до висновків, що ми не продума-

ли до логічного кінця постав леного перед українською державніс-

тю питання про націоналізацію нашої церкви»

На результати боротьби за українську справу вкрай згубно впли-

нув несприятливий зовнішній чинник, прак тично всуціль вороже

оточення Української Народної Республіки, перманентні військові

втручання тощо.

І. Ма зепа так пояснює причину ускладнень у цій сфері: «Великі

природні багатства України, як і її геополітичне положення (на

шляху між Европою і Азією), завжди притягали до себе увагу різ-

них сусідніх держав, і це власне було одною з поважніших причин

постійних нападів на Україну різних чужонаціональних сил. Так і

тепер, після вибуху революції 1917 року, Україна опинилася в цен-

трі боротьби великих держав, в інтересі яких не був український

державно-національний рух. Цим пояснюється, що, напр., держави

Антанти (Англія, Франція, Америка) після закінчення війни з Ні-

меччиною 1918 р. помагали російським монар хістам боротися за

відновлення «єдиної неділимої Росії». Так само проти нас був світ

революційно-большевицький, що намагався перетопити всі народи

колишньої Росії в єдину «совєтську націю» і утворив свої організа-

ції не тільки на Україні, але в цілій Европі. А ми знаємо з історії, що

то значить, коли народ, навіть організований, не має в світі при-

хильників і примушений захищати себе перед багато сильнішим

ворогом. В таких умовах навіть найбільш героїчні змагання свідо-

міших синів нації бувають засуд жені на неуспіх, а іноді й давні дер-

жави падають»

Петлюра С. Назв. праця. – С. 225.

Там само. – С. 225–226.

Там само. – С. 213.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 118.

414

Навіть С. Петлюра, який свого часу доклав чимало марних зу-

силь для досягнення порозуміння з Антантою, змушений був ви-

знати, що позиція західних держав щодо України виявилась не про-

сто недружньою, але й вкрай ворожою. «Ми потерпіли велику не-

вдачу, – писав український провідник голові дипломатичної місії

УНР в Італії Д. Антоновичу в листі від 29 січня 1920 р., – не тільки

через зраду галичан (установлено, що її санкціо нував шифрованою

телеграмою Петрушевич), не тільки через виснажливість та неорга-

нізованість нашу, але голов но через нашу ізольованість од світу і ту

бльокаду, в яку кинула нас Антанта. А провадити боротьбу при та-

ких обставинах та ще творити при цьому державу абсолютно не

можна, ні організувати культурно-національне життя так само не-

можливо»

Водночас лідер УНР намагався знайти й пояснення ворожому

ставленню, що його демонстрував щодо України західний світ. Він

доводить, що від часу вступу в світову війну Сполучених Штатів

Америки було зрозуміло, що Четверний союз приречений і тому

сам С. Петлюра тримав курс на Антанту. «Але «божевільство», не-

далекозорість, недержавність наших тодішніх політиків, як-от: Гру-

шевський, Винниченко, абсолютна нікчемність Голубович, напра-

вили наш курс на іншу дорогу... Ми досі поку туємо за цей блуд, бо

альянти (країни Антанти. – В. С.) і досі ще не можуть нам забути

«зради» нашої...»

. Союз з Польщею 1920 р. С. Петлюра пропонував

розглядати «як тактичний хід для встановлення зв’язку з Європою,

неза лежно од того, що цей акт був актом спасіння для дальшого

провадження нашої боротьби»

. Водночас Голова Дирек торії запе-

речував перспективність досягнення порозуміння з Німеччиною,

що найнаочніше довів переворот П. Скоропадського.

Кожен з політичних діячів, згодом істориків, начебто, розумів:

хоч би яким широким був окремий сюжет, що в ньому з’ясовуються

причини невдач, уроки революції, її значення, сама масштабність,

точніше багатоаспектність, багатовимірність досліджуваного про-

цесу у позначених параметрах така, що вичерпати її важко. Тому й

вдавався до своєрідного «телеграфного стилю», коли переходив до

переліку його складників (це зовсім не означало, що лише позначе-

ні, а не розкриті, не аргументовані елементи менш значні, менш ва-

гомі). М. Шаповал, зокрема, відносить до хиб, помилок Української

революції такі: «...Антімілітаристичний настрій с-рів і с-деків 1917

року був перешкодою до утворення доброго війська. Далі: орієнта-

ція на Антанту 1919 р. (кабінету Остапенка, політика Петлюри), орі-

єнтація на Польщу – це відкинуло маси від УНР. Далі: орієнтація

Галицької Команди на Денікіна так саме вплинула рішуче на роз-

Петлюра С. Назв. праця. – С. 206.

Там само. – С. 223.

Там само.

415

биття сил і відхід народніх мас від українського проводу. Далі:

двоє властя на Україні 1919 року (Петлюра і Петрушевич) – це може

найбільший злочин. А люде стояли за це в сліпій певности, що так

треба, це ліпше. Всяка організація, де утворюється двоєвластя,

гине. Це є соціологічний закон. Далі: при поході на Україну поляки

роззброїли 18.000 галичан, а Петлюра і його осередок приймали цей

факт, як нормальне явище. Це їх і зарізало, бо 18.000 тоді – велика

сила. Далі: Військо революційне, а штаби контрреволюційні. До-

пустити це могли лише люди, що нічого не тямлять в політиці.

Безконечно помилок ще можна б вказати, але хіба мало того, що

вказано?»

З серйозним, талановитим ученим важко не погоди тися: з одно-

го боку, заглиблюватися у проблему, називати й дрібніші прорахун-

ку недоліки можна й далі, а з іншо го – її найважливіші, визначаль-

ні моменти, без яких сподіватися на успіх боротьби було безпер-

спективно (а досвід це ще раз довів), уже названі.

Підсумовуючи причини поразок Української рево люції, автори

доходять невтішного висновку про те, що об’єктивних підстав для

кінцевої перемоги було замало, скоріше їх у конкретно-історичних

умовах 1917–1920 рр. зовсім не існувало. І саме це, а не помилки та

прорахунки, хоч би скільки їх було і хоч би якими прикрими вони

здавалися, особливо ж з позицій часової дистанції, вирі шило долю

боротьби. Хиби і невдачі боротьби, за оцінками І. Мазепи, «випли-

вали насамперед з загального недозрілого стану української нації, в

якому її застала революція. Україна була ще не готова до великих

подій. Народ, що століттями перебував у національній неволі, не

міг відразу стати на власні ноги, відродитися культурно, господар-

ськи, соціяльно. Нація, що втратила свої освічені верстви, не була в

стані за один-два роки утворити потрібні кадри інтелігенції, опану-

вати міста, перебрати в свої руки промисел, торговлю та всі інші ді-

лянки свого національ ного життя»

На роль своєрідної синтетичної оцінки Української національно-

демократичної революції, її недоліків і здобутків, очевидно, може

претендувати таке міркування М. Шаповала: «Велика революція

1917 р. сталась предовсім не нашою силою й ініціятивою! Вона до

нас прийшла, а не ми її свідомо викликали. Прийшла з Росії, з Пет-

рограду й Москви, де організоване, підготовлене російське робіт-

ництво під проводом російської революційної інтелігенції її вчини-

ло. Ми лише скористувались добром революції 1917 року і розгой-

дали трохи український народ, ведучи першу національно-со ці-

яльну пропаганду. Вже восени 1918 р. ми змогли перевести україн-

ську революцію само стійними силами, які витворилися в револю-

ційних пере живаннях протягом більше року і повстали в певних

Шаповал М. Назв. праця. – С. 248.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 116.

416

сприятливих обставинах осени того року. Одначе наші сили ще не

були такі завеликі і так свідомі, щоб відбити другу московсько-

большевицьку навалу. Москва була і вели чезна, мала більш куль-

турних, більш свідомих сил – вона розбила українські слабші сили.

Фізично ми велика сила, але якраз свідомість була дуже мала. За це

і караємося тепер в неволі»

В. Винниченко у своїх оцінках Української революції, її досві-

ду постійно звертався до проблеми поєднання соціальних і націо-

нальних завдань. Вона набувала в нього різного оформлення – й

кри тичного, щодо уроків минулого, й повчального щодо наступних

етапів боротьби, – повторювалась безліч разів на сторінках відомо-

го тритомника.

«Відродження української нації в національній сфері йшло й

ітиме в гармонії з соціяльним визволенням. Це є аксіома трьохліт-

нього досвіду нашої революції, – наголо шував письменник. – Що

пра віше й реакційніше заводився режим на Україні, то більше й

глибше було нищення української національности. І то все одно: чи

чужими руками чи своїми заводилась та реакція, вона необхідно,

неминуче приводила до національного гноблення»

І зовсім навпаки, вважав В. Винниченко, – «чим «лівіший» буде

соціяльно–політичний режим на Україні, тим більше він буде спри-

ятливий для національного відродження нашого народу. Що повні-

ше буде соціяльне визволення, то необхідно тягтиме з собою й пов-

не на ціональне визволення»

Проаналізувавши весь досвід боротьби за державність у рево-

люційну добу, В. Винниченко сформулював кате горичний імпера-

тив: «З усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніше може

забезпечити національне відродження нашого народу режим націо-

нально-української радянської соціялістичної влади»

Цікаво, що колишній лідер українських соціал-демо кратів був

одним з небагатьох, хто допускав можливість і неукраїнської влади.

«З тих же режимів, які можуть бути на Вкраїні не нац.-українського

характеру, безперечно, найбільш сприятливий для українського

відродження є все-таки режим радянської соціялістичної влади»

– формулював свою думку В. Винниченко. Він удавався й до її ло-

гічної аргументації: «Бо природа сеї влади, її соціяльна суть і за-

вдання необхідно й неминуче ведуть її до найбіль шого національ-

ного розневолення. Як влада кляс експлу ататорських, паразітарних

мусить національно поневолю вати для можливости поневолити со-

ціяльно, так влада кляс експлуатованих, працюючих мусить націо-

Шаповал М. Назв. праця. – С. 332.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 497–498.

Там само. – С. 499.

Там само. – С. 500.

Там само.

417

нально визво ляти, мусить сприяти й допомагати цьому визволен-

ню, коли хоче найповніше визволити соціяльно.

І ми бачимо, як ця соціяльна необхідність штовхала й штовхає

далі руських соціялістів по шляху активности і в національному

питанню. І що далі буде йти розвиток соціялістичної революції на

Вкраїні, що глибше вона прой матиме працюючі маси, що ближче й

діяльніше вони візьмуть у ній участь, то ця необхідність активнос-

ти в національному питанню стане виразнішою для всякого послі-

довного, активного комуніста всякої національности, навіть бувшої

пануючої»

Цілком природно, зовсім по-іншому розглядав пору шений

В. Вин ниченком зріз проблеми С. Петлюра. Його позицію познача-

ли безкомпромісність, переконаність у неминучості боротьби з ко-

муністами, росіянами. «Логіка розвитку національного руху на

Україні веде до повторен ня воєнних подій 1918–1920 рр., – доводив

Голова Директорії УНР. – Ми хотіли б, щоб неминучість їх була за-

своєна ширшими кругами громадянства, як і той факт, що цей кон-

флікт матиме місце незалежно від форми влади в Росії. Всі вони для

нас мають однакову вагу, бо однаково не миряться з існуванням

державної незалежності України і однаково будуть боротися проти

неї і з нею, як політич ними, так і мілітарними засобами. Між цар-

ською Росією і сучасною комуністичною для нас немає різниці, бо

обидві вони уявляють собою тільки різні форми московської деспо-

тії та імперіялізму. Ідеал державности української не може бути

втиснутий у вузькі межі федерації, конфедерації, тим більше авто-

номії ні з Росією, ні з ким би то не було»

***

Надзвичайно критично оцінюючи досвід 1917–1920 рр., історики

(колишні політичні діячі) зовсім не були схильні перекреслювати

значення Української революції. Вони зовсім не вважали боротьбу

марною, або такою в якій українці продемонстрували лише свою

«мізерію»

Ще в один із найкритичніших моментів революції, наприкінці

листопада 1919 р., перед її бранцями об’єк тивно постало питання

про остаточне припинення бо ротьби. Тоді на політичній нараді

(26 листопада 1919 р.) С. Петлюра окреслив параметри, в яких оці-

нювались ос новні здобутки революції, її роль у долі нації. «...Наша

боротьба в історії українського народу буде записана золотими бук-

вами, – доводив Голова Директорії і Го ловний отаман військ УНР.

– Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке

Винниченко В. Назв. праця. – С. 500.

Пам’ять століть. – 1998. – № 1. – С. 24.

Див., напр.: Андрієвський. З минулого. – Берлін, 1923. – Т. 2. – Ч. 2.

– С. 102.

418

Україна. Ніхто не хотів її визнати, як самостійну державу, ніхто не

вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упер-

тою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її

народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну не-

залежність. Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми

така сила, якої не можна не брати на увагу... Признаймося без гордо-

щів і без зайвої скромности, що за час двохлітньої нашої боротьби

ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься

за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядку-

вати на своїй землі»

С. Петлюра завжди з почуттям гордості говорив про ті завою-

вання, які принесла доба революції і всі їх ставив у заслугу переду-

сім українському народові. У спеціальному зверненні з нагоди

п’ятої річниці ухвалення IV Універсалу Центральною Радою, під-

писаному Головою Директорії і Головним отаманом військ УНР та

Головою Ради міні стрів, говорилося: «З вірою в серці, з великим на-

пружен ням сил своїх, серед нечуваних перешкод і в обставинах ні-

кому з їх народів на їх шляхах історичних незнаних, підняв Ти, На-

роде Український, на міцні рамена свої справу творення власної

Держави. Від хвилі визволення Ти відродив стару культуру націо-

нальну, відновив українську церкву незалежну, збудував рідну шко-

лу і для оборони Держави своєї створив військо національне»

Досить емоційно оцінював історичне значення Україн ської ре-

волюції М. Шаповал. Найголовнішим він вважав те, що після бага-

товікового гноблення нація пробудилася до життя, стала на шлях

від родження: «Велика Революція, як історичне явище, має для ук-

раїнського народу виключ ну вагу. Передовсім, в ній народ знайшов

своє імя. Укра дене ворогом імя наше вернулось. Тепер кожний се-

лянин і робітник знає, що він українець.

Це великий здобуток революції...

Але що більш! По цілому світі прокотилось і прогреміло імя

України, що змучена і окрадена повстала до боротьби за своє люд-

ське право. Кілька років цілий світ чув і чує й тепер імя України, це

веде до того, що світ таки пізнає справу нашу, визнає її за справед-

ливу і своєю опінією підтримуватиме існування України, як рівно-

правного члена всесвітнього суспільства.

Наша справа, наше імя вже не загине»

Реальним досягненням боротьби став потужний потяг нації до

широкомасштабного, всеосяжного відродження, що позитивно по-

значилося на етнічній еволюції українсь кої спільноти, відкрило їй

Петлюра С. Назв. праця. – С. 188–189; Його ж. Вибрані твори та до-

кументи. – С. 165.

Петлюра С. Статті. – С. 228; Його ж. Вибрані твори та документи. –

С. 181.

Шаповал М. Назв. праця. – С. 251.

419

шлях до формування пов ноцінної сучасної політичної нації. «Укра-

їнська визвольна боротьба часів великої української революції відо-

грала історичну ролю в пробудженні українського народу до свого

власного незалежного життя, – висловлював спіль ну для багатьох

істориків думку І. Мазепа. – Революційні роки 1917–1921 будуть на-

віки вписані в історію україн ського народу, як початок нової епохи,

нового життя. В огні великої революційної бурі з аморфної і майже

етнографічної маси створилася українська нація. Коли до революції

національно свідомими у нас на Наддніпрян ській Україні були май-

же виключно наші дуже нечисленні національні діячі, яких можна

було «почислити на паль цях», то після двох-трьох років національно-

революційної праці широкі маси українських робітників і селян

підняли високо прапор національної ідеї, і збройна боротьба за віль-

ну Україну не припинялася до останньої можливости»

Безперечно, важко переоцінити набутий під час Української ре-

волюції досвід. Народ немов почув гучний поклик до історичної дії,

переконався, що він може впливати на власну долю. «А хіба не є

найбільшим чудом революції, що широкі маси зрозуміли і відчули

свою силу? – риторично запитував М. Шаповал. – Старий, тисяче-

літній переляк минув, і тепер поневолені трудові маси знають, що

вони величезна сила життя, що проти їх не втримається жадна інша

сила, коли вони організуються і разом захотять»

Чи не найбільшим завоюванням революційної бо ротьби І. Мазе-

па вважав зростання національної свідомо сті мас, повернення інте-

лігенції до лона українського народу: «Протягом революційних ро-

ків відбувся величезний здвиг в українських народніх масах, що

освідомлювалися національно, також ряди української інтелігенції

поповнювалися новонаверненими українцями із колишніх «мало-

росів» та «общеросів». З цим фактом мусіла чис литися і московська

большевицька окупація, що спробува ла загальмувати український

політичний рух мовною поверховою «українізацією» совітського

апарату»

Як і в інших випадках, досить оригінальну сентенцію щодо ас-

пекту, який розглядається, запропонував С. Пет люра: «Мені здаєть-

ся іноді, – повідомляв він, – що воюючи за самостійну Україну на

Україні, часом при «нейтралітеті» самого українського народу, ми,

як ті біб лейські жиди, лише в цих войовничих митарствах врешті

пізнали самих себе, пізнали, чого ми хочемо і за що боремось»

Справді величним здобутком революції М. Шаповал вважав

відродження ідеї соборності українського народу, вкорінення її у

масову свідомість. «Пізнавши себе, ми пізнаємо нашу національну

Мазепа І. Назв. праця. – С. 119.

Шаповал М. Назв. праця. – С. 251.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 119.

Петлюра С. Статті. – С. 227.

420

суспільність. Це значить, що розшматована між сусідами Україна

не знала до революції, не відчувала своєї соборності, а тепер собор-

ність стала нашою мрією. Поперед соборні мусимо стати духом,

пра цею, боротьбою. Не будуймо трьох окремих держав і не кажім,

що інтереси у нас ріжні тому, що живемо одні під Карпатами, другі

– під Кавказом. І Кубанщина прокину лась, і Велика Україна, і Гали-

чина. Навіть Підкарпатгя прокидається. В свідомости своїй пізнає-

мо спільність нашу і в серцях її переживаємо»

На перший погляд, дещо парадоксальним може вида тись в ін-

терпретації М. Шаповала такий аспект історич ного значення Укра-

їнської революції, як розв’язання найпекучішого питання – аграр-

ного.

Один з найпристрасніших поборників цього завдання революції

пише: «А земля українська з рук дідичів перейшла в руки трудово-

го люду і вже ніхто її не вирве назад. Рабство землі є разом з тим і

рабством людей. Що земля тепер стала селянською, українською –

це заслуга революції. І тепер ви розумієте, так заслуги одних, що за

землю боролися, як і злочини других, що з шляхтою російською та

польською в союзи входили та землю українську їм віддавали. Те-

пер ви розумієте, що землю нашу як основу існування і розвитку на-

шого, треба охороняти від чужих посіпак і від своїх пявок, що

хотіли-б вирвати землю з трудових рук. Здобуто землю! Ще треба

здобути волю!»

Тут, звичайно, не все так просто, можна відразу ж вдатись до ло-

гічних заперечень. Однак, при вдумливому підході, можна згадати,

врахувати й цілком сутнісні взаємо впливи різних революційних по-

токів, у розвитку яких викристалізовувалось сумарне розв’язання

проблеми, обов’язкової для кожного з них.

Більшість із висловлених вище висновків-уроків М. Шаповал

скомпонував у короткому абзаці, який по єднує й критичні заува-

ження щодо минулої боротьби, й антиподи-настанови на майбутнє.

«Революція прийде! – переконано заявляв політик і вчений. – Але

нова наша революція, будучи по програмі продовженням і здійснен-

ням соціяльної програми 1917–1920 рр., по формі буде инакшою: за-

місць хитання – стремління до ясної мети, замісць шукання допо-

мог – опертя на свої революційні сили, замісць єдиного національ-

ного фронту – єдиний революційний селянсько-робітничий фронт,

замісць одночасового будування трьох українських держав – одна

Соборна Українська Республіка, замісць хаосу, розперезаности, без-

глуздої метушні – строга дисципліна, замісць всепрощення – кара

злочинцям, дизертирам, зрадникам, грабіжникам і політичним

шахраям, замісць дрібнобур жуазного націоналізму – забезпечення

прав трудовим масам всіх народів, що живуть на нашій землі, як і

Шаповал М. Назв. праця.– С. 251.

Там само. – С. 252.