Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

401

особистостей

, їхні висловлювання, ци тати – все одно неодмінні

атрибути всіх публікацій, в яких порушуються проблеми оцінок

Української революції, причин її поразки, історичного значення і

уроків.

Дуже поширена хиба при цьому – відбираються окремі сюжети

й положення, що покликані посилити аргументацію су часних схем.

Не доводячи, наскільки це неправомірно, було б доцільно спробува-

ти проаналізувати, звісно – в міру можливостей, цілісний спадок

творців і перших літописців революції з окреслених моментів.

Відомо, що ідеологи, керманичі Української революції й водно-

час її перші талановиті історики, дуже болісно переживали поразку,

якою скінчилася зініційована й керована ними боротьба. Беручись

за перо, кожен з них усвідомлював, що головне завдання полягає не

в тому, щоб переповісти події, свідками, учасниками яких довелося

стати, проаналізувати відому суму фактів і документів, а в тому,

щоб, врешті-решт, дати відповіді на запитання, чому не вдалося ре-

алізувати віковічні мрії, досягти жаданої перемоги і які уроки ви-

пливають з набутого досвіду.

На жаль, сталося так, що не всі історичні праці містять окремі

структурні частини або сюжети, присвячені реалі зації такого за-

вдання.

Йдеться, передусім, про М. Грушевського, який, відпо відно до

наукової кваліфікації, міг дати чи не найґрунтовнішу теоретичну

оцінку всіх аспектів Української революції. Цікавих узагальнень,

оригінальних висновків можна було чекати і від такого авторитет-

ного фахівця, як Д. Дорошенко. Однак задуманий багатотомник (Іс-

торія України. 1917–1923 рр.) він обірвав другою книгою – подіями

кінця 1918 р.

Не судилося дійти до підсумкової розмови П. Христюку, який

мріяв видати п’ятий том своєї ґрунтов ної праці і, можливо, саме в

ньому планував відповідний сюжет.

Безперечно, у працях кожного автора, в тому числі й згаданих

вище, можна вичленити певні елементи, що торкаються таких важ-

ливих питань, як причини поразки й уроки Української революції.

Безперечно, це слід обов’язково робити. Без цього взагалі навряд чи

можливе повно цінне, всебічне уявлення про сутність, характер, ре-

Див.: Солдатенко В. Ф. Де справжнє коріння сучасної української

державності? (Спроба оцінки деяких тенденцій вивчення процесу державот-

ворення в добу революції 1917–1920 рр.) // 350-річчя Української держави

Богдана Хмельницького: Матеріали міжнародної наукової конференції 15–

16 грудня 1998 р. – К., 1998. – С. 18–23; Попович М. Червоне століття. – К.,

2005. – С. 195–222; Шаповал Ю. Володимир Винниченко: трансформація

образу у дискурсі новітньої історіографії // Доля як історія. – К., 2006.

– С. 111–122; Солдатенко В. Ф. Винниченко і Петлюра: політичні портрети

революційної доби. – К., 2007. – С. 5–49 та ін.

402

зультати процесів, якими наповнювалось життя в Україні в 1917–

1920 рр. і їх підсумкова оцінка.

Однак при цьому варто орієнтуватись, передусім, на праці, в

яких містяться оцінки досвіду Української рево люція не на окремих

етапах, щодо певних епізодів, а в цілісному, завершеному вигляді.

І зовсім не з формальних причин або через бажання спростити реа-

лізацію завдання. Так би мовити, «проміжні» оцінки нерідко згодом

кори гувалися і часто можна лише гадати, в які б формули вилилися

остаточні міркування справжніх учених, мис лителів, неординарних

особистостей. В іншому ж разі існує реальна загроза припуститися

досить дошкульних прорахунків.

Важливо й інше – при спеціальній постановці по дібних питань

автори створювали й власні системи пріоритетів, подавали мірку-

вання у певному порядку, піклуючись не стільки про структуру від-

повідних сюжетів, скільки про їхню логіку, взаємозв’язок, черго-

вість еле ментів. Зрозуміло, наскільки це нерідке принципово для

з’ясування авторських позицій, індивідуального бачення важливі-

ших і другорядних чинників тощо.

Крім того, слід мати на увазі й те, що підсумково-оці ночні еле-

менти вбирали в себе справді широкий, різно рідний комплекс

об’єктивних і суб’єктивних моментів (у тому числі, звісно, й партій-

ні симпатії, особистісні прихильності тощо), а відтак – нерідко роз-

водили їх авторів на досить різні позиції, зумовлювали критичне

ставлення один до одного, зауваження, спростування і т. ін. За та-

ких обставин було б неприпустимим прагнути до якогось механіч-

ного знаменника (простого зведення докупи) положень з різних

праць, хоча слід усвідомлювати, що й зважати на всі нюанси також

не можна, та й не потрібно.

***

Доводиться констатувати, що більш-менш цілісні сюжети, при-

свячені дослідженню причин поразки й історичних уроків Україн-

ської революції містяться в третій частині «Відродження нації»

В. Винниченка, третьому томі праці І. Мазепи «Україна в огні й бурі

революції» та на заключних сторінках праці М. Шаповала «Велика

револю ція і українська визвольна програма».

Відразу ж привертає увагу такий момент. Жоден з авторів не

розмежовував жорстко причини поразки й уроки досвіду 1917–

1920 рр., що у багатьох випадках є цілком виправданим органічним

взаємозв’язком обох елементів.

Всі згадані автори надавали першочергового значення оцінці

соціальної структури української нації, яка по тенційно не відпові-

дала чи мало, недостатньо, відповідала (передусім в організаційно-

му сенсі) тим завданням, що їх мала розв’язати національно-демо-

кратична революція. М. Шаповал з цього приводу писав: «Які сили

403

українські виступили в революції? В ролі організатора революції –

була в 1917–1920 рр. українська інтелігенція і півінтелігенція, а в

ролі ударних мас – селянство і робітництво. Инших сил української

революції і не могло бути, бо їх нема в суспільній структурі Україн-

ської національності. Обидві сили укр. руху – організуючі і ударні,

були на початку революції цілком не організовані, а тому не мали

жадного свого технічного апарату для боротьби і політичного до-

свіду. Революційна влада неминуче-логічно опинилася на Україні в

руках національних меншостей, через те, що ці меншості були

(і досі є) в містах України більшостями, і що була сприятлива ко-

нюнктура для них (наша неорганізованість і помилки). В чиїх руках

міста, в тих руках є й технічний апарат суспільного керовництва і в

їх руках неминуче буде й політична влада, особливо тоді, коли тру-

дові маси поневоленої нації не зорганізовані. Неорганізоване селян-

ство, робітництво і інтелігенція – це значить неорганізована ціла

нація, а це далі значить, що така нація не може самоуправлятись аж

доти, доки не організується, цеб-то доки не утворить в собі безліч

керу ючих органів і мас у всіх царинах життя»

Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструкту-

роване українське суспільство було надзвичайно важко організува-

ти на осмислені, цілеспрямовані дії, передусім через низький сту-

пінь свідомості його членів. «Революція 1917 року застала українців

зкаліченими національно, соціяльно і культурно, – оцінює ситуацію

І. Мазепа. – Після довгої московської неволі, перед вибухом револю-

ції лише селянство залишалося україн ським щодо мови та націо-

нальних традицій. Всі інші верстви українського суспільства були

денаціоналізовані. Відсіль недостача української інтелігенції – моз-

ку нації – і взагалі мала національна свідомість в народніх масах.

Інтелігенція, яку ми в той час мали, це була тонесенька плівка, що

майже безпомічно плавала на поверхні розбур ханої революційної

хвилі.

Все це мало вирішальний вплив на організацію україн ських на-

ціональних сил, зокрема на організацію україн ського проводу. За-

гально кажучи, нам не бракувало організованих і добре підготова-

них сил, бракувало людей добре дисциплінованих, з характером,

людей з фаховою та загально-політичною освітою. Наслідком того

в багатьох галузях державного життя ширилася безвідповідальна

«отаманщина» та сваволя на шкоду українській визвольній бо-

ротьбі»

Практично перегукуються з наведеними положеннями мірку-

вання М. Шаповала: «Субєктивний стан наших сил був такий (наша

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. –

Прага, 1928. – С. 240–241.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921: У 3-х т. – Мюн-

хен, 1951. – Т. 3. – С. 114.

404

свідомість): Український народ жив до революції традицією, цебто

нова генерація жила перека заним, в спадщину одержаним примі-

тивним світоглядом відповідно до соціяльної групи: чи селянство,

чи робіт ництво, чи ремісництво, чи сільська і міська інтелігенція та

пів-інтелігенція. Подавляюча більшість українців не мала навіть

найменшої національної свідомости, навіть не мала окремого націо-

нального імені – більшість міських українців називала себе росія-

нами і в кращім разі малоро сами, селяне ж не називали себе ніяк.

Це стан примітивний»

І. Мазепа спеціально загострює увагу на тому, що на чолі на-

ціонально-демократичної революції опинилися соціалістичні пар-

тії – передусім українські соціал-демок рати та українські есери. Він

вважає це природним явищем для даної епохи і пише, що «як витвір

певної історичної доби названі соціалістичні партії виконали своє

завдання», хоч і зазначає, що вони більшим або меншим чином були

«під впливом романтичного ідеалізму, що приводив їх провідників

до наївного космополітизму (всесвітянства)»

Серйозні проблеми, як відомо, виникли під час рево люції через

розходження між політичними партіями, які намагались очолити

визвольний рух і, у відповідності до переконань і планів, повести за

собою маси. Своєрідним каталізатором тут, на думку І. Мазепи, був

більшовизм, радянський варіант розв’язання суперечностей суспіль-

ного руху. «Попередній єдиний український фронт розпа дається, – і

чим далі, все більше, – пише історик. – Крім українських комуніс-

тів, що утворилися з лівого крила українських соц.-революціонерів

(т. зв. «боротьбистів») і лівих чи «незалежних» соц.-демократів, в

самому україн ському протибольшевицькому таборі, з причин різ-

ного розуміння цілей і завдань революційної боротьби, незаба ром

доходить до гострого розєднання між соціялістами і несоціяліста-

ми. Соціялістичні партії намагалися відповід ною революційною

тактикою відтягнути українські маси від впливу московських боль-

шевиків і повести їх за собою. Несоціялістичні групи, навпаки, за-

лякані большевицькою пропагандою в кожному революційному

кроці українських соціялістів вбачали «большевизм» і національну

небезпе ку. Таким чином, своєю консервативною політикою, зок-

рема в справах суспільно-господарських реформ, праві групи фак-

тично гальмували боротьбу з поширенням большевицьких впливів

на Україні»

Звертаючись до історико-партійного сюжету у світлі новітніх

дослідницьких публікацій

, неважко прийти до досить переконли-

Шаповал М. Назв. праця. – С. 241.

Мазепа І. Назв. праця. – С. 115.

Там само. – С. 115–116.

Стрілець В. В. Назв. праця; Любовець О. М. Назв. праця; Бевз Т. А.

Назв. праця.

405

вого висновку: українські партії виявилися у відповідальний істо-

ричний момент організаційно слабкими, немонолітними, після

1917 р. не набирали авторитет, посилювали вплив у масах, а не-

ухильно скорочували свою чисельність, ділилися на групи, течії,

обо соблені формування. Звісно, це ніяк не могло бути позитивним

чинником для реалізації завдань, які ставили перед собою і повинні

були розв’язувати саме національні партії.

Уже на початок 1919 р. сумарна кількість членів українських

партій не досягала й 10 тисяч. І саме в цей час йшов інтенсивний

процес збільшення чисельності організацій КП(б)У, позиції якої по-

силювалися створеними Українською комуністичною партією (бо-

ротьбистів) й Українською комуністичною партією

. На комуніс-

тичній позиції перейшов і Бунд, офіційно найменувавшись Ком-

фарбандом. Все це, звісно, було об’єктивним свідченням слабкостей

українського руху, передумовою здачі позицій в конкурентній бо-

ротьбі. Давали себе взнаки й інші негативні моменти.

Серйозно зашкодив Українській революції, на думку І. Мазепи,

«реакційний режим» гетьманщини. У вину йому ставиться успіх

більшовицької пропаганди в масах не тільки проти контрреволю-

ційного курсу П. Скоропадсько го, але й проти українського ви-

звольного руху взагалі, а також розвал єдиного національного фрон-

ту, що склався за Центральної Ради

Про практично одностайне засудження отаманщини писалося

не раз. Цікаво, що зрештою був змушений визнати шкідливість цієї

практики й основний її натхненник С. Петлюра. «Сновигання вій-

ськових частин по території з реквізиціями, кінською повинністю –

все це дратує селянина і він часто-густо повстає проти всіх, утво-

рюючи волосні республіки, які сепарують з себе комітети, ради,

ватажків-отаманів еtс.»

Мабуть, варто зазначити, що у наведених словах міс титься, хоч

і обережна, констатація того факту, що селянин чинив опір усім вла-

дам, у тому числі й рідній, українській. Щодо цього думка С. Пет-

люри перегукується з неодноразовими яскравими самокритичними

й критичними тверд женнями В. Винниченка.

Не вельми переконливо звучать слова С. Петлюри про те, що він

намагався свідомо підтримувати авторитет уряду і боровся проти

спроб його змін силовими методами. «Я кілька разів міг би успішно

«розганяти уряди», але не робив цього, бо гадаю, що, особливо в

молодій державі, це привело би до внутрішньої деморалізації.

В зв’язку з цим, я вважаю абсолютно недопустимими генеральські

деякі чи отаманські інтенції до переворотів. ...Через це я задавив

Див.: Солдатенко В. Ф. У пошуках соціальної і національної гармонії

(ескізи до історії українського комунізму). – К., 2006. – 479 с.

Мазепа І. Назв. праця. – Т. 3. – С. 115–116.

Петлюра С. Статті. – С. 206–207.

406

бол бочановщину, оскілковщину, розоружив Божка, усунув [Омеля-

но вича]-Павленка...»

Своєрідний кут зору, під яким визнаються хиби рево люції (ота-

манщина), поєднується тут з висновком про необхідність боротьби

з подібними проявами і водночас виглядає як спроба виправдати, а

то й піднести особисту роль у висвітлюваних подіях. Керівник УНР

явно «розд воюється», коли намагається оцінити сутність отаманщи-

ни, виведеної в 1919 р., за його участі, на рівень загально державної

політики. Так, він вважає, що на певному етапі (збирання сил, ство-

рення армії) це був навіть свідомий прийом, який заслуговує на

схвалення: «...В той момент, при певних історичних обставинах,

при даних обставинах, ці засоби (малась на увазі ще й інспектура в

армії. – В. С.), на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих

можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що

отаманщина свою службу відслужила, свою ролю вико нала, я з лег-

ким серцем її нищив, як пережиток, одрізав її, як відрізують сліпу

кишку...»

. Цілком очевидно, що в даному випадку міркування

С. Петлюри малопереконливі, а спроби видати явно нега тивні мо-

менти, що зумовили внутрішню нестабільність УНР, за позитивні,

тільки зайвий раз підкреслюють осо бисту відповідальність Голов-

ного отамана за розгул тієї ж самої отаманщини.

Подібним чином можна поставитись і до спроб С. Пет люри від-

вести від себе критику за прорахунки у війсь ковому будівництві, у

керівництві збройними силами, воєнними операціями. Головну

причину невдач на фронті Головний отаман зводить до того, що

його не розуміли і не виконували його наказів військові чини – на-

віть із найближчого оточення

. Виваженим оцінкам результатів

Української революції, розумінню її прорахунків і невдач останні-

ми роками дуже заважає «специфічне» ставлення до С. Петлюри,

відхід від об’єктивності у сприй нятті його діяльності.

Це стосується і тих документів найвищої державної ваги (спеці-

альних указів Президента України), й тих суспільно-політичних ак-

цій (організація персональних урочис тостей-вшанувань за участю

найвищих посадовців), і навіть форм організації та змісту наукових

заходів (масштабність, фінансування, виготовлення супровідних

матеріалів): скрізь проглядає бажання ретроспективно виокремити

С. Петлюру як одинокого героя, що переважав будь-кого з когорти

тогочасних лідерів й будь-якою ціною поставити на чільне місце в

українській історії як «індикатора національної ідентичності»

В жертву приноситься елементарна логіка: Директорія заслуговує

Петлюра С. Статті. – С. 224.

Там само.

Там само. – С. 224–225.

Див., напр.: Романчук О. Петлюра як індикатор національної іден тич-

ності / Львівська газета. – 2007. – 9 липня. – № 5 (185).

407

всілякого осуду як соціалістична інституція, створена «комунізую-

чим» політиком – В. Винниченком, а те, що С. Петлюра був на чолі

цього державного органа кілька років, тоді як В. Винниченко – мен-

ше трьох місяців – забувається; Директорія «винна» в тому, що по-

валивши владу П. Скоропадського, розчистила ґрунт в Україні для

більшовицького панування, а те, що на чолі повстанського війська

був не хто інший, як член Директорії і Головний Отаман С. Петлю-

ра, якось вуалюється. Гучномовно декларується теза про «собор-

ницький чин С. Петлюри» і всіляко виправдовується підписаний

ним Варшавський договір (дехто вважає його першим кроком до єв-

ропейської інтеграції; чимало твердиться про полководчеський та-

лант С. Петлюри, а прикладу жодної переможної воєнної кампанії

не віднаходиться. Кон’юнктурні розрахунки й прагнення мають по-

ступитися науковим підходам і неупередженим висновкам.

В. Винниченко вважав серйозним прорахунком Україн ської ре-

волюції те, що на свій гребінь вона винесла політиків, які неухиль-

но еволюціонували в бік буржуазної державності (принагідно варто

зауважити, що подібні трансформації свідомості С. Петлюри деякі

автори також оцінюють як позитивне явище). І то – всупереч бага-

тьом об’єктивним обставинам (соціальна структура українства, ру-

шійні («удар ні») сили руху тощо).

В заключному розділі «Відродження нації» він пише: «Ті люди,

які, йдучи за своїми власними клясовими сімпатіями й інтересами,

хотять утворити українську державність клясово-буржуазну, –

шкодливі й злочинні фантасти: вперед треба мати ті буржуазні кля-

си, а тоді з ними творити ту державність. Коли ж вони знають самі,

що цих кляс немає, що процес витворення їх є справою цілих поко-

лінь, а все ж таки намагаються іменно таку державність утворюва-

ти й ради неї боряться проти національної робітниче-селянської

державности, коли ради цього валяються в ногах світових насиль-

ників і злочинців і продають за поміч у цій боротьбі свій народ, то

їм місце тільки на лаві народнього суду»

Серйозною вадою революції стала відсутність єдності, розбіж-

ності і навіть суперництво всередині українського проводу. «Розєд-

нання українських національних сил в большевицьку добу револю-

ції виявилося не тільки в широких українських масах, але й у само-

му проводі української визвольної боротьби, – констатує І. Мазепа.

– Після приходу московських большевиків на Україну попе редні

українські провідники, як М. Грушевський, В. Вин ниченко, М. Ша-

повал та інші, відходять від активної участи в українській боротьбі

і від’їздять за кордон. Із старих популярних провідників доби Цен-

тральної Ради на полі бою залишається тільки один Петлюра, що

непохитно продовжує боротьбу з московськими окупантами. Цим

Петлюра, як політичний і національний провідник, став вище від

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. ІІІ. – С. 497.

408

Грушевського і Винниченка, бо передбачав, що большевицький

чад, посіяний московською пропагандою в українських масах, ско-

ро розійдеться»

Однією з важливих причин поразки боротьби в 1917–1920 рр.

М. Шаповал вважав відсутність чіткої револю ційної програми, що,

в свою чергу, він пов’язував з браком підготовлених кадрів керівни-

ків, ідеологів руху.

Серед інших авторів один із лідерів революції детальніше нама-

гається аргументувати висновок, що цілком поділяється його коле-

гами: «Провідниками української революції стали випадкові люде.

Наприклад: М. Грушевський – історик, вів ціле життя науково-

історичну працю. Фах історика не є фах політика. Не був до револю-

ції про відником навіть малої політичної групи, через те не мав до-

свіду керовництва. Був відомий між українцями і лише через це був

обраний на провідника. Якщо не він, то хто инший? В. Винниченко,

член партії соціял-демократів, але головний фах – письменство бе-

летристичне. Політично-керовничий досвід малий та й то одержа-

ний в маленьких підпольних гуртках. Більше живе почуттями, ніж

інтелек том, тому органічно не надається на провідника. С. Пет люра

– по фаху журналіст, урядовець. У провідники попав випадково, на-

віть не маючи в той час того, що мали обидва попередні: де-якої по-

пулярности. ...Є. Петрушевич (Га личина) єдиний, що по фаху був

політиком, як посол до парляменту, але провідником не був – вдача

не відповідна. По світогляду політично найбільш ближче до ідеї ре-

волюції стояли: Винниченко і Петлюра, яко чинні соціял-де мо-

крати..., що ж до Грушевського, то на початку революції був типо-

вий «радикал-демократ», потім став співчувати с-рам, с-ром став

(не формально) на Трудовому Конгресі, фор мально – в січні 1921

року, і в тім же році відмовився від боротьби. Петрушевич, як

націонал-демократ, політично був ворогом соціяльної революції.

По темпераменту революціонером був Винниченко, з перевагою

емоцій над інтелектом і волею, близько до нього – Петлюра, з сла-

бими псіхологічними даними – емоції, інтелект і воля пересічної

людини; Грушевський переважно інтелекту аліст, слабі емоції, пе-

ресічна воля, безтемпераментний, як Бич (лідер революції на Куба-

ні. – В. С.) і Петрушевич, у яких слабий інтелектуалізм, слабі емоції

і ще слабша воля. Нема чого казати, що всі згадані провідні особи

україн ської революції не мали виробленої програми революції: най-

більш свідомими щодо цього були Винниченко і Пет люра, що яко

меншевики в початку революції обстоювали буржуазний характер

революції, а потім еволюціонували в протилежному напрямі (вес-

ною 1919 року): Винниченко став комуністом, а Петлюра перейшов

до дрібної буржуазії. Грушевський еволюціонував планомірно влі-

во, прийняв соціальну революцію і відмовився від боротьби з боль-

Мазепа І. Назв. праця. – С. 116.

409

шевиками. Петрушевич політично орієнтувався по черзі: на німців,

на Антанту, на Денікіна, на большевиків, при чім в останній орієн-

тації прийняв не ідею соціяльної революції (не став соціалістом), а

лише в даній ситуації знайшов за більш доцільне орієнтуватись на

большевиків (на уряд, а не большевизм)»

Особливою вадою лідерів Української революції М. Шаповал

вважав відсутність послідовності, витримки, сили духу, що призве-

ло до відходу їх від великої політики. «Ясно, що на провідника не

створений той, що від бо ротьби усовується: чи він «зморився», чи

«розчарувався», чи «передумав», чи «образився» – це не важно, а

важно те, що відійшов, – підкреслює автор однієї з найцікавіших

праць про події 1917–1920 рр. – Грушевський по типу учений, куль-

турник. Політика – це його данина історич ному моментові, вико-

нання громадянського обов’язку в фатальний, як пожежа, час:

хочеш-не-хочеш, а роби політику. Винниченко – експансивний пись-

менник і сибарит, який органічно не може братись за чорну, невдяч-

ну, клопітну працю суспільного будівництва і боротьби. Він так

само особа в революції епізодична. Бич і Петрушевич не революціо-

нери взагалі, Петрушевич же просто не сучасна людина: обороняти

капіталізм в добі соціяльної революції – це значить бути безмірно

одсталим. Найбільш витривалий був Петлюра, але його здібности

занадто малі, щоб йому виробитись на провідника революції чи по-

літика першорядної величини.

Вимоги від політика – провідника міряються величи ною черго-

вих історичних завдань, які мають бути вирішені, щоб народ сту-

пив на шлях, що веде вперед, у будучність»

Думається, що у наведених міркуваннях М. Шаповала багато

спірних моментів, які, зокрема, до певної міри спростовуються в ін-

ших історіографічних працях авто ра

. В уся кому разі, навряд чи

можна беззастережно використову вати його оцінки і висновки на

сучасному етапі розвитку вітчизняної історіографії

На основі досвіду Української революції М. Шаповал, як соціо-

лог, обґрунтував низку вимог, яким мав відпо відати лідер широко-

масштабної політичної боротьби, і дійшов висновку, що серед відо-

мих йому особистостей немає жодного такого діяча

. Вчений вва-

жає, що певний час єдиною авторитетною постаттю був М. Грушев-

ський. Іншим же зовсім бракувало цієї якості, без чого й мови не

Див.: Шаповал М. Назв. праця. – С. 242–243.

Там само. – С. 243.

Див.: Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія.

– К., 1997. – 416 с.; Його ж. Українська революція: концепція та історіографія

(1918–1920 рр.). – К., 1999. – 508 с.

Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу

(критика історичного досвіду). – К., 1996. – С. 210–211 та ін.

Шаповал М. Назв. праця. – С. 243–245.

410

може бути про ефективний вплив на маси, на перебіг подій. Тому

В. Винниченко, С. Петлюра, Є. Петрушевич «не були провідниками,

хоч і стояли в проводі»

Все це, зрештою, й призвело до того, що керівники Української

революції «не мали програми визволення, прог рами будівництва і

політичної техніки. Метою вони називали «визволення України»,

але це ж голі слова: щоб вони мали вагу, мусило б поняття «визво-

лення України» бути розгорнуте в програмі політичної поведінки і

будівництва. У Грушевського була одна програма на почат ку рево-

люції, друга в середині, третя наприкінці. У Винниченка так само:

спочатку «буржуазна революція», а через 2 роки – «комунізм».

У Петлюри те ж саме: спочатку буржуазна революція в інтересах

пролєтаріяту, потім українська соціяльна революція, згодом – бур-

жуазна революція в інтересах буржуазії. Петрушевич так само: іде-

ал залишився однаковий, але методи змінив – раніше германофіль-

ство, а тепер – орієнтація на большевиків, але не на большевизм.

Шукання програми під час боротьби – це вказує на сліпий політич-

ний емпіризм, цебто на полі тичну непідготованість до провідної

ролі. Ці люде подають через якийсь час все «нові гасла», виступа-

ють проти своїх же недавніх гасел, а ми маємо право спитати: коли

вони були «глибоко переконані» – раніш чи тепер? Коли вони нас

дурили: раніш чи тепер? Революція, як і всяка боротьба при слабо-

му, недотепному проводі, завжди неуспішна, хоч би як підлеглі

були революційні. Так сталось і в нас: маси були революційні, а ре-

волюція все-таки не вдалась»

Тому М. Шаповал доходить висновків, у основі яких критична

оцінка якостей проводу Української революції. Хоч автор не нази-

ває жодного прізвища, вони досить легко вгадуються будь-ким, хто

хоч трохи орієнтується в україн ській історії: «Не кажи «я сам», а

«ми гуртом», вибірай собі справжніх провідників. Не вибірай того,

що лише вміє історію писати, а бери того, що може історію робити.

Писати історію і її робити – це два ріжні фахи. Не бери письменни-

ка, що вміє писати гарні романи про кохання, а бери того, хто вміє

організувати і вести партію, військо, кооператив, школу, газету, під-

приємство; хто знає, що таке суспільство, будівництво – не на сло-

вах, а на ділі; хто знає кого треба визволяти, від чого і від кого, яким

шляхом і во імя чого.

Не бери руського генерала і поміщика, бо хто в руки ворога пе-

редає владу, той в його руки передає свою свобо ду. Не бери попа, бо

він во імя бога і церкви держатиме тебе в неволі ще тисячу років, як

вже продержав тисячу літ. Не бери того, що кричить про свою «лю-

бов до нації», а разом з тим селянина і робітника ненавидить, визис-

кує і з чужої праці живе – цей тебе одурить, бо не дарма сказано у

Шаповал М. Назв. праця. – С. 246.

Там само. – С. 246–247.