Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Т. ІV. Рік 1920

Подождите немного. Документ загружается.

351

ні перетворення, які в мирних умовах мали стати головним змістом

її діяльності.

Революційна доба довела життєспроможність радянської влади.

З політичної арени зійшли політичні сили, які пропонували альтер-

нативні моделі суспільного розвитку для України. Перспектива по-

дальшого розвитку республіки, народу, нації повною мірою залежа-

ли від того, наскільки новий лад виявиться відповідним їх потре-

бам та інтересам.

Звичайно, народу України належало докласти величезних зу-

силь для того, щоб подолати руйнівні наслідки світової та грома-

дянської війни, іноземних воєнних інтервенцій. Перш ніж рухати-

ся вперед, необхідно було відродити економіку, піднести до довоєн-

ного рівня інші життєві стандарти, а потім уже думати про нові ру-

бежі.

Було ясно, що з багатьох причин досягти бажаних темпів роз-

витку продуктивних сил, поліпшення загального добробуту, підви-

щення культури буде надзвичайно складно. Адже тільки загибель

сотень і сотень тисяч працездатних людей могла вкрай негативно

позначитись на реалізації найпрекрасніших планів. Немало було й

інших причин, які викликали настрої обґрунтованої настороги, а то

й невіри у майбутнє.

Однак комуністи цілком впевнено входили у нову епоху, без ва-

гань брали на себе роль керівників суспільних процесів і відпові-

дальність за долю багатомільйонного народу, країни. Поряд з ін-

шими чинниками, які живили їх соціальний оптимізм, були почут-

тя переможців у затяжній класовій боротьбі, переконання у вірнос-

ті обраного шляху революційного творення.

352

исновки з будь-якої наукової праці –

справа вкрай відповідальна й дуже

складна. Аж надто складна вона в історичних дослідженнях. Кожен

автор, який ставить перед собою завдання оприлюднити своє ба-

чення певних проблем, чи ж то цілих відтинків (епох) минулого,

начебто апріорі має в голові, як мінімум, незгоду (може – сумніви) з

тим, як вони були відтворені в публікаціях попередників. Природ-

ним є бажання включити до аналізу певні, не враховані раніше, до-

даткові документально-фактологічні матеріали, запропонувати

власний шлях досягнення істини, свої оцінки й узагальнення. То ж,

здається, певна умоглядна схема (хай не в деталях, а в самих загаль-

них контурах – передбаченнях) існує з самого початку. І дослідник,

починаючи вимальовувати заново історичну картину, вільно чи не-

вільно має й попередні образи-орієнтири. Це зовсім не упереджен-

ня, це радше одна з серйозних мотивацій, чому науковець знову бе-

реться за розробку теми, чи періоду, з приводу яких уже «зламано

немало списів».

Взагалі «переписування», точніше мабуть – переосмислення

минулого, яке здійснюється кожним новим поколінням, зовсім не

показник низького наукового рівня наявних уже історичних праць,

353

не свідчення довільного маніпулювання знаннями–незнаннями, ре-

аліями–фантазіями, правдою–обманом. Тут закладено, вочевидь,

певний смисл, зумовлений діалектикою життя: з кожного нового

щабля розвитку історичні події бачаться науковцю дещо під іншим

кутом зору, в іншому світлі й масштабі (йдеться, звісно, не про ба-

нальну кон’юнктуру, коли історичний матеріал використовується

на примітивну потребу сьогодення і препарується з усвідомленням

зради наукових принципів – відходу від них).

Мотивацією нових звернень до подій, явищ, процесів, які вже

ретельно й неодноразово вивчалися, може бути й розуміння авто-

рами (та й читачами їх творів), що певні елементи знання з немину-

чістю обмежувалися, зокрема й через специфічний рівень су спільної

свідомості, не говорячи уже про прагматичну кон’юнктуру, ідео-

логічно-політичну заданість тощо.

Кожен дослідник розраховує зробити бодай невеликий, однак

все ж власний (бажано б помітніший) крок уперед в якомога адек-

ватнішому відтворенні минулого досвіду, його об’єктивному тлума-

ченні й виваженій кваліфікації. В цьому аспекті можливі й ті виснов-

ки, які, так би мовити, не планувалися. Їх не можна було передбачи-

ти. Вони є породженням збагачення фактологічного боку справи,

коригування точки зору до нього, ґрунтовніших, всебічніших, виві-

реніших підходів.

Сполучення ж обох вищеозначених компонентів здатне пролон-

гувати нескінченний процес наближення до істини, що є найпер-

шим і найвищим призначенням науки, дати багату, плідну поживу

для продукування повчальних уроків, які якнайбільше відповіда-

ють якнайвимогливішим запитам сьогодення і можуть бути ефек-

тивно використані для потреб перспективного суспільного поступу.

Однією зі зрозумілих причин підготовки нової праці може бути

апелювання до матеріалів, прикладів, зразків, що лежали поза межа-

ми інтересу даного дослідження або просто його фізичного обсягу

(перебували «поза кадром», або «поза лаштунками»). Було б неви-

правдано, безвідповідально взагалі відмежовуватися від названого

чинника. Маючи ж його постійно на увазі, намагаючись раціональ-

но співвідноситися із ним, все ж, гадається, є достатньо підстав для

адекватних висновків на основі відтвореного вище процесу з ви-

східною цільовою настановою робити це якнайвсебічніше, найпев-

ніше, по можливості наближатися до рівнодіючої історичного до-

свіду, «схоплення», розкриття логіки реалій.

***

Здійснений в чотирьох книгах аналіз чотирьох років одного з

найбуремніших періодів вітчизняної історії спонукає до цілої низки

міркувань, що видаються принципово важливими, суспільно зна-

чимими. Вони можуть сприйматися з цікавістю, а можуть виклика-

354

ти настороженість, сумніви, а то й заперечення. З усвідомленням

означеного, гадається, є сенс за аргументацією відмінних позицій

(на які має право будь-хто з фахівців чи читачів) звертатися не до

голих абстракцій чи «висмикнутих» фактів з подальшою їх абсо-

лютизацією, а, передусім, до аналізу викладеного в чотиритомнику

фактичного матеріалу. Він підбирався комплексно, симетрично, без

намагань забезпечити маніпуляціями (скажімо замовчуванням «не-

зручних» документів, моментів) перевагу у відтворенні певних су-

спільних тенденцій. Звісно, ніяк не можна штучно відмежовуватися

і від можливих інших підходів, міркувань у розрахунку, що вони

також матимуть під собою адекватне наукове забезпечення, відпо-

відатимуть дослідницьким критеріям.

Відправним моментом для продукування узагальнень, природ-

но, є сучасний підхід до визначення ролі революцій в історичному

поступі загалом, української спільноти зокрема. Контраверсійність

проблеми самоочевидна, незліченну кількість разів історіографічно

й ідеологічно-політично підтверджена. Однак обійти її неможливо.

І навіть налаштовуючись на поміркованість, «академічну компро-

місність», все ж з невмолимою невідворотністю слід займати чітку

й ясну позицію, усвідомлюючи, що все одно в ній тією чи іншою

мірою буде присутня (принаймні в ретроспекціях) психологічна си-

туація сьогодення, реагування на домінуючі умонастрої, тенденції

розвитку суспільної думки.

Одна з найпоширеніших точок зору сьогодні – безкомпромісне

засудження революцій. А основні аргументи з посиланнями на

останнє, ХХ століття, зводяться до того, що вони порушили при-

родній цивілізаційний поступ, привели до нічим невиправданих со-

ціальних експериментів, які, зрештою, у переважній кількості ви-

падків зумовили тяжкі людські випробування, катаклізми, ката-

строфи, не лише не наблизили суспільство до щастя, благополуччя,

а віддалили від них, дестабілізували світ, змусили повернутися до

давно апробованих, надійних шляхів, засобів «нормальної» життє-

діяльності. Найбільші претензії висуваються до ідеологів радикаль-

них моделей суспільного переустрою, прискорених варіантів досяг-

нення прогресу. Революціонери постають у образі страшних мон-

стрів, злочинців, що «зомбуючи» пересічних громадян, брутально

їх ошукуючи, заводять у глухий кут, прирікають на бідування й

трагедії.

Не вдаючись до спростування далеко небездоганної логіки ви-

щеозначених тверджень, є сенс спочатку спокійно, спираючись на

мінімум історичних знань і уявлень, якими володіє практично кож-

на освічена особистість, поміркувати над відповідями на деякі пи-

тання, без яких навіть вдалі й переконливі на перший погляд умо-

глядні конструкції все ж залишаться поверховими або й такими, що

штучно «зависають», не маючи надійного фундаменту.

355

Важко знайти в історії ту межу, коли, пізнаючи світ, у людей

вперше виникло бажання змінити його, вдосконалити суспільні від-

носини. Можливо, ці два напрямки розумової діяльності розвива-

лися у взаємозв’язку, взаємозумовленості (швидше за все, так і було).

А ще одночасно додавалися природні, хоча стихійні й рефлек торні,

почуття тих, хто опинився залежним, пригнобленим, але не бажав

миритися з таким станом. І чим більше ті, хто в силу якихось при-

чин вивищився, прагнули довести правомірність, доцільність

статус-кво, зберегти рівновагу, яка завжди була нетривкою і удава-

ною, тим більше виявлялося бажання знищити панівний порядок,

вирватися на нові щаблі розвитку. Так, самою природою розвитку

людського суспільства, підвладного законам еволюції, несумісним

з «тупцюванням» на одній стадії, породжувалися революції як не-

минучі історичні феномени. Звісно у одних вони завжди породжу-

вали і породжують жах і огиду, а іншим, навпаки, віщують надію

на нове, краще життя.

Ясна річ, кардинальна ломка порядків не може бути безболіс-

ною. Однак, в цьому пункті міркувань дуже важливо зрозуміти, що

більше, і в першу чергу, винні в революціях не ті, хто до них кличе,

а ті керівні сили суспільства, які, діючи здебільшого за інерцією, не

знаходять творчих можливостей (почасти не хочуть їх шукати) для

безкризового і безконфліктного розв’язання проблем, що постійно

виносяться на історичну авансцену. Зусилля ж витрачаються на

дискредитацію нових ідей та різноманітну боротьбу (включаючи й

фізичну) проти їх носіїв.

Сутність революцій не в їх кровожерливості, насильствах, пере-

привласненні благ, а зміні принципів функціонування суспільства.

При всій своїй спонтанності й стихійності це цілком закономірне

явище, аж ніяк не суперечне природі життя, а, навпаки, іманентне

їй, зумовлене не суб’єктивними нахилами, намірами, настроями, а

об’єктивним ходом самого життя. Революції – це рух, це його вну-

трішня потреба, коли інший (еволюційний) шлях не дає ефекту, а

лише загострює суперечності, не дає виходу з кризових станів.

Революції – це перерив поступальності. Безперервність розвит-

ку – природна даність. А безперервність окремих етапів, їх органіч-

на досконалість – утопія.

У ході революцій знищуються бар’єри, які заважають прогре-

сивному поступу, долаються закостенілі традиції, змінюються уяви.

«Вороги революції, контрреволюціонери полюбляють говорити про

жахи і зло революцій – зауважував М. Бердяєв. – Але не мають пра-

ва говорити, – рішуче заперечує відомий філософ. – Відповідальні

за жахи й зло революції перш за все старе, дореволюційне життя і

його захисники. Відповідальність завжди лежить на тих, які нагорі,

а не внизу. Жахи революції – є лише трансформацією жахів старих

режимів, лише дія старих отрут. Саме старі отрути і є злом в рево-

356

люції. Ось чому контрреволюційні сили можуть лише посилити зло

в революціях, ніколи не можуть від нього звільнити»

Глибоко проникаючи в сутність дії об’єктивних історичних ме-

ханізмів, оригінальний мислитель не може не визнати: «Є дві мети

в соціальному житті – зменшення людських страждань, бідності й

приниження і творення позитивних цінностей. Можливий конфлікт

між цими цінностями, але кінець-кінцем вони поєднані, тому що

зменшити людські страждання, бідність і приниження – значить

розкрити людині можливість творити цінності»

Є й інша детермінованість революцій – їх гуманізаційна спря-

мованість, прагнення задовольнити найнагальніші потреби існу-

вання людини (скажімо, в їжі) – проблема, яка не може розв’язуватися

сама собою в «збалансованому» соціально-неоднорідному суспіль-

стві: «Не можна відмовитися вирішувати проблему хліба для трудя-

щих мас на тій підставі, що при нерозв’язаності цієї проблеми і при

пригнобленні мас культура була красивою»

. Розшарований соці-

ум – це «співтовариство», де експлуататор і деспот елементарно не

може бути людяним стосовно залежного від нього (економічно, по-

літично, юридично, ідеологічно, освітньо й т. ін.) індивідума. В кра-

щому разі можна досягти послаблення напруженості в стосунках,

зняти ж проблему в принципі неможливо.

Отже, за будь-якого ставлення до революцій «відмінити» їх не

можна. То ж обіцянки політичних сил, діячів запобігти таким ката-

клізмам завжди приховують в собі нереальність. Революції можна

дещо відстрочити певними зусиллями, прагматично прораховани-

ми кроками, компромісами й т. ін. Але вони невіддільні від життє-

вого поступу.

Інша справа, що здійснюючи радикальні суспільні прориви, іні-

ціатори, керівники революцій достатньо швидко потрапляють в по-

лон уявлень, що досягнутий ними рівень організації можна (і слід)

лише дещо вдосконалювати, «рихтувати», однак не можна (не вар-

то) кардинально змінювати. Виконавши на перших порах свою

авангардну роль, вони надалі перетворюються на охоронців набу-

тих станів розвитку, на гальмо для радикальних зрушень, стають на

перешкоді й суб’єктивно «заперечують» дальший прогрес.

Різновидом революцій в їх обширній класифікації – «соціальні

революції», «політичні революції», «революції знизу», «революції

мас», «революції згори», «революційний верхівковий переворот»,

«революційний заколот» тощо) є національно-визвольні революції.

Головна їх особливість полягає в тому, що першопричиною праг-

нення до радикальних змін є національна нерівність, залежність; їх

Бердяев Н. А. О рабстве и свободе человека. Опыт персоналистиче-

ской философии. Б. м., б. д. выхода. – С. 188–189.

Там же. – С. 195.

Там же. – С. 13.

357

нестерпний стан зумовлює пориви цілих етнічних груп (колекти-

вів), націй проти інонаціонального засилля, задля ліквідації націо-

нальної несправедливості й досягнення ніким іншим не обмежува-

них можливостей для повноцінної реалізації власних потенцій.

***

Вивченням революцій займаються (і немало) й ті, хто заперечує

їх правомірність, намагається здискредитувати, звести оцінку до

однозначно негативної суспільної ролі

. Умовно здійснювані зусил-

ля можна найменувати анти-, негативно- або превентивно револю-

ційними концепціями. Однак незмінно пробиває собі дорогу й

комплексний, всебічний науковий підхід, який породив чималу

конструктивну (не апологетичну) літературу. В останні роки науко-

вий напрямок навіть почали іменувати спеціальним терміном – ре-

волюціологія

Орієнтуючись на досягнуті результати (в концентрованому ви-

гляді вони представлені в згаданій книзі В. Шепелєвої, а тому свідо-

мо вдаючись до теоретичних, історіографічних запозичень з її комп-

лексної праці – щоб не повторювати від свого імені пророблене),

звісно, в потрібних випадках ставлячись до них з необхідною мірою

критичності, можна вже на новому якісному рівні – рівні науково-

теоретичного аналізу, окреслити найзагальніші уяви про роль рево-

люцій в історичному процесі.

Відправними елементами – логічними «блоками» стали «теорія

природного права» й концепція «суспільного договору», основи яких

закладалися такими мислителями і політичними діячами як

Див., напр.: Красин Ю. А. Революцией устрашенные. Критический

очерк буржуазных концепций социальной революции. – М., 1975; Гав-

лин М., Казакова Л. Современные буржуазные теории социальной револю-

ции. – М., 1980; Гавлин М., Казакова Л. Великий Октябрь и буржуазная

социология революции. – М., 1987; Плимак Е. Г., Пантин И. К. Драма рос-

сийских реформ и революций (сравнительно-политический анализ). – Ч.1

–2. – М., 2000.

Див.: Cohen A. S. Theories of Revolution. London, 1975; Уоддис Дж.

«Новые» теории революции. – М., 1975; Stockpol T. States and Social Revo-

lutions. – Cambridge, 1978; Волобуев П. В. Выбор путей общественного

развития: теория, история, современность. – М., 1987. – 312 c.; Шанин Т.

Революция как момент истины. Россия 1905–1907 гг. – 1917–1922 гг. – М.,

1997. – 560 c.; Зародов К. И. Три революции в России и наше время. Изд.

2-е, испр. и доп. – М., 1977. – 636 с.; Управление риском. Риск, устойчивое

развитие. Синергетика. – М., 2000; Ханингтон С. Политический порядок в

меняющихся обществах. – М., 2004; Шепелева В. Б. Революциология. Про-

блема предпосылок революционного процесса 1917 года в России (по мате-

риалам отечественной и зарубежной историографии): Уч. пособие. – Омск,

2005. – 392 с.

358

Дж. Мільтон, Дж. Лільберн, Дж. Локк, Т. Гобс, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Ва-

шінгтон, Т. Джеферсон, М. Робесп’єр та ін. Наріжна неспростовна

ідея полягає в тому, що боротьба за природні права (на життя, сво-

боду, щастя, рівність, братерство) абсолютно правомірні, оскільки

існують раніше договору-закону. Відтак революція в ім’я прав і су-

проти усталеного закону цілком правомірна саме через свою при-

родність.

Слід зауважити побіжно, що коли цьому сформульованому

принциповому погляду протиставлялися консервативні концепції

(скажімо, подані у праці Е. Берка «Роздуми про революції у Фран-

ції»), вони не могли витримати сутнісної конкуренції й у науково-

теоретичному сенсі програвали, виявлялися безпорадними. Спів-

відношення підходів не мінялося й тоді, коли з різних причин захо-

плено оптимістичні сприйняття й кваліфікації революцій (Т. Пейн

«Права людини») ставали значно стриманішими, виваженішими.

Не змогли поколивати позицій прибічників революційно-опти-

містичних поглядів і достатньо глибоко обґрунтовані ідеї еволюці-

онізму, зокрема концепції соціальної еволюції Г. Спенсера й О. Кон-

та (еволюція – норма, благо, революція – злочин, біда).

Полеміка в суспільнознавчій літературі впродовж кількох сто-

літь лише з новою й новою силою підтверджує: революція – один з

двох природних варіантів руху необхідних соціальних змін.

Достатньо наочно невідворотний детермінізм революцій аргу-

ментують прибічники так званого абстрактно-натуралістичного

напрямку. Так, для автора широко відомої книги «Анатомія рево-

люції» (1938 р.) К. Брінтона суспільство – це живий організм, що по-

стійно росте й розвивається, а його оболонка (надбудови, політичні

зокрема), як своєрідний «шкіряний покров» не в змозі розвиватися

такою ж, синхронною мірою, автоматично і співмірно відповідати

потребам організму – то ж він «підганяється» до умов, що безкінеч-

но змінюються такими свідомими й болючими зусиллями як рево-

люції.

Отже причини революцій – об’єктивні, щонайгостріші потреби

росту, самого життя, організації суспільства, навіть «спасіння»

останнього в кризових обставинах через віднаходження адекватних

кроків, які забезпечують можливості висхідного поступу.

Розвиваючи й конкретизуючи абстрактно-натуралістичний на-

прямок в революціології, прибічники політико-правового напрямку

(Д. Бодін, Б. Адамс, П. Сорокін, Л. Едвард, Д. Уебстер) підходять до

революцій в першу чергу як політичних переворотів, які, своєю

чергою, відкривають шлях до соціальних трансформацій (еволю-

цій), втім як і технічних, культурних, релігійних зрушень тощо

(Г. Лебон, Ч. Еллвуд, К. Брінтон, Д. Пітті, марксистські автори).

Поширення набув і соціально-структурний напрямок (Т. Пар-

сонс, Ч. Джонсон), Згідно його уявлень, суспільство, як соціальна

359

си стема, недовго може знаходитися в «нормальному», «здоровому»,

«стійкому» стані, перебувати у відносному, умовному балансі, рів-

новазі. Динамічно розвиваючись як складно організована система,

суспільство саме собою входить в асинхронність іманентних йому

соціальних цінностей і витвореного на даний момент соціально-

політичного середовища. Настає час революцій як особливого виду

змін, коли інші варіанти «не спрацьовують», втрачають «рятівне»

значення.

Одним із цікавих проявів соціально-структурного (системно-

структурного) підходу є елітистські концепції (Г. Моска, В. Паре-

то, Р. Міхельс), за якими політична влада в суспільстві має належа-

ти еліті, яка перебуває в постійній циркуляції (перманентний при-

хід у владні структури найобдарованіших, найрозумніших, найво-

льовитіших, найфаховіших особистостей з одночасним «відсіюван-

ням» елементів, які перестають відповідати критеріям еліти). Якщо

такі канали соціальної мобільності забиваються, «костеніють», ре-

волюції постають як останні клапани циркуляції еліти, рятівники,

які «хірургічним втручанням», попри всю його болісність, відкри-

вають перспективу оздоровлення, зокрема морального (А. Тойнбі),

Англійський релігійний філософ і історик вважає зміну еліт (як би

не намагалися чіплятися за свої удавані переваги ті, хто не можуть

запропонувати конструктивні відповіді на виклики часу) зовсім не

випадковими актами, а цілком природними, об’єктивно зумовлени-

ми: «рух постійно виявляється в феномені розпаду – через безсмис-

лене й дике руйнування цінностей до відродження в новому акті

творення»

Для А. Тойнбі незаперечно: якщо суспільство не в змозі відпові-

дати на «виклики Часу», воно ставить на собі хрест, провалюється,

невмолимо розчиняється у Пітьмі, приречено на загибель. Револю-

ція в цьому зв’язку (процес, який відповідає загальноцивілізаційній

тенденції розвитку), безумовно, повинна розглядатися як відповідь

соціуму на історичний виклик. Звісно, здатною давати відповіді на

виклики Історії лише «творча меншість» вона і опиняється на чолі

революційного процесу.

Найскладнішим і найважче адаптованим до історичного ґрунту

залишається «психологічний напрямок» сучасної революціології.

Втім, зародився він достатньо давно і має за собою такі гучні в нау-

ці імена як Г. Лебон, П. Аман, Д. Йодер, Ч. Еллвуд, П. Сорокін,

М. Вебер, В. Зомбарт і багато інших. Всі вони тією чи іншою мірою

схильні шукати якийсь універсальний, всезагальний, притаманний

усім революціям психологічний фундамент як органічний закон

життя суспільства. Так сталося, що при цьому значно більше розро-

бляються не стільки позитивні начала індивідумів, груп, страт –

такі, скажімо, як альтруїзм, колективізм, тяжіння до гармонійності,

Цит. за: Шепелева В. Б. Назв. раб. – С. 28.

360

взаємодопомоги (П. Кропоткін, І. Мечніков, К. Тімірязєв, Л. Гумі-

льов, Г. Заварзін), а негативні інстинкти – егоїзм, страх, заздрість,

ненависть, садизм і т. ін. (соціал-дарвіністи Д. Гумплович, У. Мак-

Дугалл, У. Самнер, Е. Росс та ін.). На жаль, такий однобічний крен

породжує просто злостиву, цинічну нервово антигуманну літерату-

ру як книга В. Булдакова «Красная смута. Природа и последствия

революционного насилия»

. Правда, поміркованіші (можливо –

просто прагматичніші) школи і напрямки демонструють вміння ін-

тегрувати в себе, точніше – обертати собі на користь будь-який на-

стрій, протестне дійство – аж до соціальних конфліктів включно.

Це соціальне маніпулювання, яке, між іншим, здійснюється тим

ефективніше, чим краще й глибше розпізнається дійсна природа по-

ходження конфліктів на всіх їх зрізах – від індивідуально-осо бис-

тісних до глобально-вселюдських.

Лапідарно окреслені вище напрямки у вивченні феномена рево-

люцій, попри певні неминучі суперечності, «нестиковки», все ж да-

ють можливість здійснювати множинність, різноманітність підхо-

дів, які в чомусь доповнюють один одного, в чомусь «перекрива-

ють», в чомусь породжують зрозумілі різночитання, а разом свід-

чать про об’єкивно-суб’єктивну закономірність явища, яке аналізу-

ється, і здатність підлягати системному науковому дослідженню,

поясненню з обґрунтованими результатами – висновками.

У найзагальнішому революції – це найінтенсивніші, найусві-

домленіші і найнасильницькі процеси в межах всієї сукупності со-

ціальних рухів, їх апогей і кульмінація (Х. Арендт, С. Ханінгтон,

Ш. Ейзенштадт). В них якнайповніше втілюються емоції, високі по-

риви, неабиякі організаційні здібності, високо розвинута ідеологія

соціального протесту і визвольного ідеалу, заснованого на вірі в

Справедливість, Рівність, Свободу, Прогрес, на переконанні, що ре-

волюції відкривають шлях до кращого, досконалішого соціального

порядку. Ставка в революціях робиться на пріоритет політики, іде-

али прогресу, розуму, на соціальну й культурну активність, потен-

ційну здатність покращувати суспільні відносини. При всьому дра-

матизмі протікання, революції найуспішніші періоди – прориви в

історії до нової якості, до змін у моральній сфері. Обґрунтованим

виглядає марксистський підхід, за яким революції здійснюють злам

застарілої політичної надбудови і створення нової, що, як правило,

супроводжується подоланням опору певних, часом достатньо чи-

сельних суспільних груп.

Водночас варто враховувати, що революції охоплюють суспіль-

ство в цілому як єдиний суспільний організм і різні сфери громад-

ського життя. Цілком правомірними є терміни: промислова, інду-

стріальна, наукова, науково-технічна, управлінська, інформаційна,

Булдаков В. П. Красная смута. Природа и последствия революционно-

го насилия. – М., 1997. – 376 с.