Щокін Г.В. (ред.) Менеджмент

Подождите немного. Документ загружается.

331

4.3.3.Адміністративнийменеджмент

Важливою складовою сучасної політичної думки є теорія адміністративно

державного менеджменту, оскільки вона безпосередньо пов’язана з розроб

ленням державної стратегії функціонування, розвитку та вдосконалення усіх

сфер суспільного життя. Тривалий час вона осмислювалась в межах політоло

гічної традиції. Як самостійна галузь наукових досліджень ця теорія починає

виокремлюватись наприкінці ХІХ ст.

Зародження і розвиток адміністративного управління. Започаткував тео

ретичне розроблення питань адміністративнодержавного управління у

1887 р. професор Вудро Вільсон — майбутній президент США, який зазначав,

що наука адміністрування прагнутиме віднайти способи поліпшення діяль

ності уряду, зробить його роботу менш трудомісткою, упорядкує організацію

управління. На його думку, завданням державної адміністрації повинне бути

оперативне і компетентне впровадження в життя рішень будьякої групи

політичних лідерів — “обранців нації”. В. Вільсон створив модель “ад-

міністративної ефективності”, запропонувавши використовувати в ад

міністративнодержавному управлінні методи організування та управління в

бізнесі, обґрунтував необхідність високого професіоналізму в системі держав

ного адміністрування (добору держслужбовців за їхньою професійною компе

тентністю).

Разом із своїм однодумцем американським політологом Френком Дж. Гуд

нау В. Вільсон здійснив наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. дослідження ефек

тивності функціонування американської системи адміністративнодержавно

го управління з метою створення оптимальної моделі бюрократії для умов

демократичного суспільства. Запропонована ними теоретична концепція до

помагала вченим осмислювати ідеали демократії у контексті діяльності про

фесійної цивільної служби. В. Вільсон розглядав сутністьурядовоїсистеми

як гармонійні відносини між адміністрацією, яка виконує закони, і владою,

що створює закони. Політики й адміністратори повинні діяти у добре нала

годженій системі поруч і злагоджено.

Втім Ф. Гуднау і В. Вільсон вважали, що успішному розвиткові демократії

сприятиме чітке розмежування їх функцій: політики мають контролювати

діяльність адміністраторів. Тоді останні не зможуть “втручатися” у політику,

а зосереджуватимуться на вирішенні завдань, визначених для них політични

ми лідерами. Таким чином, ідеї американських політологів В. Вільсона і

Ф. Гуднау визначили проблеми менеджменту провідними в теорії адміністра

тивнодержавного управління та незалежними від політичної ідеології.

Термін “publicadministrativemanagement” (адміністративнодержавне уп

равління) був вперше застосований в 1986 р. у програмі Республіканської пар

тії США, в якій засуджувалася “некомпетентність” демократичного уряду за

неволодіння науковими методами управління. У 20х роках у США було ство

рено мережу приватних організацій — бюро муніципальних досліджень з ме

тою активного впровадження нових методів державного адміністрування. Їх

місія полягала у розробленні правил та процедур адміністративнодержавно

го управління з використанням останніх досягнень соціальних наук. Фінансу

вання діяльності бюро здійснювалось через спеціальні фонди.

Першим ученим, який дав системний аналіз адміністративнодержавної

бюрократії і бюрократів, був відомий німецький соціолог М. Вебер. Він ство

332

рив теоретичну модель раціонально організованої бюрократії, що відповідає

цілям динамічних індустріальних суспільств і розглядалася ним як “ідеаль

ний тип бюрократії”. Хоч аналіз М. Вебера ґрунтувався на державноад

міністративній моделі Німеччини, проте сформульовані ним засади мають

універсальний характер і можуть бути використані у будьякій країні:

• взаємодія рівнів управлінської системи повинна бути побудована на ос

нові жорсткої ієрархії;

• кожні установа, підрозділ, посада мають власну сферу компетенції; по

садові функції службовця чітко визначені;

• формування складу державних службовців відбувається за принципом

призначення, а не обрання, на основі професійної кваліфікації або за ре

зультатами іспитів;

• забезпечення життєвого статусу службовця;

• гарантованість просування службовця ієрархічними сходами, регуляр

не одержання грошової винагороди відповідно до рангу;

• створення уніфікованої управлінської діяльності на базі визначеної чіт

кої системи загальних правил адміністрування;

• службовець не володіє установою, де працює;

• державний службовець підкоряється дисципліні й перебуває під контро

лем;

• бюрократична організація має бути вільною від політичних впливів.

Сформульовані ідеї В. Вільсона, Ф. Гуднау, М. Вебера позитивно вплинули

на подальший розвиток теорії адміністративнодержавного управління в ін

ших країнах. Зокрема, теоретикометодологічне значення мали їх погляди

щодо потреби реформування апарату адміністративнодержавного управлін

ня на засадах наукових розробок та необхідності відмежування його функціо

нування від сфери політики.

Першийетап у формуванні теорії адміністративнодержавного управлін

ня як самостійного наукового напряму, на думку сучасних вчених, започат

кували наукові дослідження В. Вільсона, Ф. Гуднау і М. Вебера. За хроноло

гією цей період починається з 80х років ХІХ ст. і завершується в 1920 р.

З 1920 р. державне управління стає складовою навчальних програм у про

відних університетах США і Західної Європи. У Вашингтоні в 1916 р. Роберт

Брукинг заснував перший Інститут урядових досліджень (Institute of

Government Research), предметом уваги якого стало вироблення системного

аналітичного підходу до адміністративнодержавної діяльності. Такі самі до

слідні установи почали створюватися в Європі у 20–30х роках ХХ ст.

Другийетап в історії теорії адміністративнодержавного управління три

вав з 1920 по 1950 р. У цей період плідно працювали американські дослідни

ки. Це зумовлено тим, що на відміну від європейських країн США допускали

велику свободу у складанні навчальних програм і виборі викладачів. Це сти

мулювало широке експериментування під час викладання курсу теорії ад

міністративнодержавного управління та паралельно її розвивало. В той час у

Європі (особливо у Франції, Великобританії) надмірна централізація системи

навчання гальмувала нововведення у розвитку та поширенні нової науки.

У другий період найбільш відомими напрямами в теорії адміністративно

державного управління були “класична школа” та “школа людських стосун

ків”. Найвизначнішими постатями “класичної школи” стали А. Файоль,

333

Л. Уайт, Л. Урвік, Д. Муні, Т. Вулсі. Представники цієї школи розробили

принципи адміністративнодержавного управління, дотримання яких, на їх

думку, сприятиме успіху державного адміністрування в різних країнах світу.

Творчо використавши головні засади теорії наукового менеджменту з ор

ганізації управління в бізнесі, розроблені Ф. Тейлором, Г. Емерсоном і Г. Фор

дом, “класики” сформулювали такі принципи раціональної системи управ

ління адміністративнодержавними організаціями, діяльність яких слід

будувати: на науці, а не на традиційних звичках; на гармонії замість проти

річ; не на індивідуальній роботі, а на співробітництві; на максимальній про

дуктивності праці на кожному робочому місці.

Іншим впливовим напрямом у теорії адміністративнодержавного управ

ління в цей період стала “школа людських стосунків”. Її представниками були

такі відомі вчені, як М. Фоллет, А. Маслоу, Е. Мейо, У. Мерфі, які у своїх до

слідженнях обґрунтовували підвищення продуктивності праці за рахунок

поліпшення психологічного клімату в організації та посилення мотивації.

Третій етап у розвитку теорії адміністративнодержавного управління

розпочався з 50х років ХХ ст. і триває дотепер. Найбільш впливовими підхо

дами тут є поведінковий, системний і ситуаційний.

Особливістю цього періоду є те, що розвиток психології, соціології, вдоско

налення методів теоретичного дослідження після Другої світової війни спри

чинили осмислення поведінки на робочому місці з чітких наукових позицій.

Найвідомішими вченими 50–60х років були Г. Саймон, Д. Смітуберг, Д. Іс

тон, які розпочали розробляти новий підхід до державного адмініструван

ня — біхевіористський(поведінковий). У своїх працях вони прагнули, попер

ше, подати досягнення соціальної психології та соціології як фундамент

науки управління; подруге, пояснити реальне функціонування адміністра

тивних служб через аналіз поведінки окремих працівників і груп.

Сутність такого нового підходу, як школи поведінкових наук, полягала в

намаганні допомогти державним службовцям усвідомити власні можливості

в адміністративнодержавних структурах на основі застосування концепцій

поведінкових наук. Метою школи поведінкових наук було підвищення діє

вості функціонування організації за рахунок підвищення ефективності її люд

ських ресурсів. Головною тезою нового підходу стало те, що правильне засто

сування науки про поведінку сприятиме підвищенню результативності праці

не тільки окремого службовця, а й у цілому системи адміністративнодержав

ного управління.

З початку 60х років праці Д. Істона, Г. Алмонда і Т. Парсонса сприяли

активному поширенню в державному адмініструванні системного підходу.

Він допоміг керівникам, зайнятим в системі адміністративнодержавного

управління, побачити всю організацію в єдності її складових, нерозривно

пов’язаних із навколишнім середовищем. Центральне місце у системному

підході посідає положення щодо визнання взаємозв’язків і взаємозалеж

ності елементів, підсистем і всієї системи державного адміністрування із

зовнішнім світом. Це дало змогу розглядати взаємозв’язки як в системі ад

міністративнодержавного менеджменту, так і між системою та суспільс

твом як єдине ціле.

Нині системний підхід зайняв одне із провідних місць серед методів, які

застосовуються не тільки у теорії адміністративнодержавного управління, а

334

й у науковому управлінні в цілому. Його значення в методології наукових

знань продовжує зростати.

Логічним продовженням теорії систем став ситуаційнийпідхід, який ви

ник на початку 70х років XX ст. Він обґрунтував можливості широкого за

стосування науки до конкретних ситуацій і умов. Головним положенням цьо

го підходу є аналіз ситуації, тобто конкретного набору обставин, які мають

визначальний вплив на певну адміністративну організацію у визначений час.

Завдяки ситуаційному підходу менеджерам відкриваються широкі можли

вості краще зрозуміти, які прийоми, шляхи ефективніше сприятимуть досяг

ненню цілей організації в конкретній ситуації.

Методологічні засади теорії адміністративно-державного управління.

Об’єктом теорії є адміністративнодержавна діяльність, яку ООН трактує як

процес досягнення національних цілей і завдань через державні організації

(друга Нарада експертів ООН). У контексті цього визначення предметом тео

рії адміністративнодержавного управління вважають наукове обґрунтування

процесу досягнення ефективного державного менеджменту шляхом органі

зації.

У науковій літературі теорія адміністративнодержавного управління роз

глядається як міждисциплінарна наука, що як теоретичний напрям виникла

на перетині теорії політики та менеджменту. До її подальшого розвитку ак

тивно долучались досягнення інших гуманітарних наук: соціології, філосо

фії, психології. Тісний зв’язок з наукою адміністративного управління має

наука адміністративного права, спрямована на вирішення таких завдань, як

закріплення організації, повноважень і порядку діяльності органів виконав

чої влади, механізму функціонування державної служби, форм взаємовідно

син цих органів з громадянами та іншими суб’єктами адміністративного пра

ва, засобів забезпечення законності у державному управлінні тощо. Водночас

між ними існує істотна відмінність, сутність якої полягає в тому, що тоді як

теорія адміністративнодержавного управління займається осмисленням

об’єктивно існуючих закономірностей у сфері адміністративної діяльності й

на цій основі опрацьовуються рекомендації, предметом адміністративного

права є процес реалізації цих рекомендацій через чинні юридичні нормативи.

На сучасному етапі зусилля теоретиків адміністративнодержавного уп

равління зосереджені на вирішенні таких завдань: 1) пошук раціональних

шляхів організації державного менеджменту на трьох рівнях управління:

національному, регіональному та місцевому; 2) дослідження кола проблем,

пов’язаних з підготовкою та рекрутуванням управлінських кадрів (визна

чення оптимальної структури штатного складу чиновників державного

апарату, вимог до менталітету і стилю роботи професійних державних служ

бовців; боротьба з бюрократизмом та проблеми лідерства тощо); 3) вдоскона

лення функціонування механізму державного адміністрування — розроб

лення теорії прийняття державних рішень та політичного лідерства, методів

адміністративнодержавного управління в кризових і конфліктних ситуа

ціях тощо.

У науковому пізнанні теорії адміністративнодержавного управління іс

тинним повинен бути не тільки кінцевий результат, а й шлях який веде до

нього, тобто метод, яким виступає система правил і прийомів дослідження

суб’єктів і об’єктів адміністрування з метою отримання об’єктивної істини.

335

Арсенал дослідницьких засобів та інструментів теорії адміністративнодер

жавного управління можна поділити на три групи.

1. Загальнологічніметоди. Серед них найбільш важливими є:

• абстрагування (під час абстрагування суб’єкт подумки фіксує будьяку

суттєво важливу для нього в певній пізнавальній ситуації властивість

об’єкта адміністрування, відсторонюючись від решти властивостей з ме

тою спрощення ситуації та вивчення управлінського процесу в чистому

вигляді);

• аналіз (розчленування адміністративної діяльності на підсистеми і еле

менти для їх всебічного вивчення);

• синтез (мислене об’єднання раніше виокремлених складових ад

міністративного менеджменту в певну систему теоретичних знань);

• індукція (загальний висновок ґрунтується на окремих посиланнях. От

римана індуктивним шляхом істина завжди неповна, тому індукція по

винна доповнюватись дедукцією);

• дедукція (за допомогою цього методу із загальних посилань згідно із за

конами логіки робиться висновок конкретного характеру);

• моделювання (вивчення явищ, суб’єктів та об’єктів адміністративного

менеджменту шляхом створення і дослідження їх копій (моделей), що

замінюють оригінал в певних аспектах, які цікавлять дослідника);

• аналогія (спосіб пізнання, за якого на підставі подібності об’єктів за од

ними ознаками роблять висновок про їх схожість);

• класифікація (поділ усіх досліджуваних об’єктів адміністрування на

окремі групи згідно з певними важливими для дослідника ознаками)

та ін.

2. Теоретичні методи. Провідне місце серед них належить системному

аналізу, оскільки багатоаспектність державного адміністрування зумовлює

необхідність осмислення фактів у їх сукупності та взаємообумовленості. Ме

тодологічна специфіка системного підходу визначається тим, що головним

поняттям його виступає певний ідеальний об’єкт, що розглядається як склад

не цілісне утворення. Позаяк одну й ту саму систему можна досліджувати з

різних точок зору, системний підхід передбачає виділення насамперед певно

го системотвірного параметра, що зумовлює пошук сукупності елементів, ме

режу зв’язків і відносин між ними — її структуру.

Сукупність методів, що входять до складу системного аналізу, дає змогу

розробляти та обґрунтовувати рішення у різноманітних, складних проблемах

державноадміністративного управління. При цьому головним є створення

узагальненої моделі, що відтворює усі взаємозв’язки реальної менеджментсь

кої ситуації, які можуть з’явитися в процесі реалізації рішення.

Загалом системний підхід орієнтує дослідників на розгляд управлінських

процесів, явищ насамперед як відкритих саморегулюючих соціальних ціннос

тей, що постійно взаємодіють з навколишнім середовищем. Застосування цьо

го підходу засноване на використанні таких загальнологічних методів, як

аналіз — мислене розчленування системного цілого на різнорівневі за ступе

нем складності складові (підсистеми, компоненти, елементи) та синтез — роз

гляд інтегральних якостей цілісності, яких складові її елементи не мають).

Серед принципів системного дослідження адміністративнодержавної

сфери визначальне місце посідає структурно-функціональний аналіз. За

336

своєю теоретичною сутністю метод подібний до системного підходу. Він по

лягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, які підлягають осмислен

ню, та визначенні їх місця і функцій у системі адміністрування. Завдяки

структурнофункціональному методу можна розкрити регуляторний харак

тер механізмів адміністративнодержавного управління; дослідити зв’язок

між внутрішньою структурою управління як усією системою в цілому, так і

окремими її елементами й виконуваних функцій; осмислити механізм

розроблення структури органу управління залежно від виконуваних функ

цій; визначити необхідну чисельність управлінського персоналу відповідно

до потреб виробництва.

У методології теорії адміністративнодержавного управління слід особливу

увагу звернути на ситуативний підхід, який фактично є логічним продов

женням структурнофункціонального аналізу. Це спосіб осмислення органі

заційних проблем та з’ясування шляхів їх розв’язання. Завдяки ситуативно

му аналізу менеджери організацій мають змогу визначати найоптимальніші

структуру або варіант управління, які відповідають конкретній ситуації, а та

кож передбачати структурні інновації, впровадження яких збереже ефектив

ність функціонування організації.

Ключова роль в дослідженні теорії адміністративнодержавного управлін

ня належить історичному підходу, який передбачає вивчення процесу ад

міністрування у його послідовночасовому розвитку, в тому числі виявлення

взаємозв’язку у цій сфері між минулим, сьогоденням й майбутнім. Цей підхід

набув поширення і застосування у західній та вітчизняній науковій думці. Як

принцип підходу до вивчення дійсності, що змінюється у часі та розвиваєть

ся, він був висунутий і розроблений у філософських системах Ф. Вольтера,

Ж.Ж. Руссо, Д. Дідро, Й. Фіхте, Г. Гегеля, К. СенСімона, О. Герцена та ін.

За допомогою історичного підходу теорія адміністративнодержавного управ

ління розглядається як у ретроспективі, так і в різні конкретноісторичні пе

ріоди існування людства.

Широкого застосування в дослідженні теорії адміністративнодержавного

управління набув діалектичнийметод, який дає змогу визначити внутрішні

суперечності процесу адміністрування як джерела його саморозвитку, вияви

ти основні тенденції, пріоритети в системі адміністративнодержавного уп

равління, розглянути їх у динамічному розвитку, органічному зв’язку із со

ціальноекономічною, політичною, духовнокультурною сферами.

Чільне місце у дослідженні адміністративнодержавного управління від



водиться порівняльному (компаративному) методу. Його важливість поля

гає в тому, що він відкриває можливість максимально використати багато

манітність міжнародного досвіду адміністрування з метою побудови

оптимальних моделей для порівняння з реальним станом існуючої системи

адміністративнодержавного управління в Україні, що потребує реформу

вання. Вченими цей метод цінується як перспективний за широкий спектр

методологічного інструментарію порівняльного аналізу процесу адміністру

вання, який ґрунтується на принципах зіставлення подібності законодавс

тва України у сфері адміністративнодержавного управління міжнародно

правовим нормам.

3. Емпіричні(біхевіористичні)методи. В осмисленні теорії адміністра

тивнодержавного управління їм надається вагоме значення. До цих методів

337

належать: безпосередній нагляд; конвентаналіз документів та інформацій

них потоків; експеримент, анкетне опитування; інтерв’ю тощо.

Сутність і структура державного управління. Державне управління як ба

гатоваріантний вид суспільної діяльності є:

1) особливим типом соціального управління, що характеризується всеза

гальними владними повноваженнями і функціями, які зумовлені як потреба

ми усіх видів суспільних ресурсів, так і різноманітними сферами публічного

життя;

2) цілісною системою органів і установ адміністративного апарату, яка

функціонує скоординовано на національному, регіональному та місцевому

рівнях з різним ступенем централізації та децентралізації з метою розроблен

ня державної стратегії розвитку, вдосконалення усіх сфер суспільного життя,

здійснення внутрішньої і зовнішньої політики.

Державне управління у своїй структурі містить два види управління:

• управління адміністративним персоналом, сутність якого полягає у вста

новленні нормативних актів, що регулюють статус державного службов

ця, і створення системи відбору і набору адміністративних кадрів;

• управління суспільними сферами соціуму, яке охоплює економічну, со

ціальну, духовнокультурну галузі життєдіяльності держави, оборону,

національну безпеку та міжнародні відносини.

Суб’єктами державного управління є керівники вищої, середньої та ниж

чої ланок, еліта і організації, а об’єктами — окремі особи, групи, організації,

інститути, сфери та галузі суспільного життя, на які спрямований організую

чий вплив держави.

Англоамериканські вчені у системі адміністративнодержавного управ



ління виділяють дві групи службовців:

• урядовуслужбу (government service); до неї належать вищі державні чи

новники, які отримують посади за політичні заслуги, і термін їхнього

перебування на посаді залежить від терміну перебування при владі полі

тичного лідера, якого вони підтримують;

• громадськуслужбу (public service), до складу якої належать професійні

службовці, які працюють на постійній основі й не можуть бути відсторо

нені від посад за зміни державного керівництва.

Державне управління у сфері свого впливу охоплює об’єкти як державного

сектору — державну власність, державні органи й організації, так і суспіль-

ного, зокрема ті, що стосуються суспільноекономічного, духовнокультурно

го розвитку, забезпечення захисту прав і свобод громадян тощо.

У наукових працях державне управління розглядають у широкому ро

зумінні, що охоплює три гілки влади — законодавчу, виконавчу і судову, та

вузькому, де воно поширюється лише на виконавчу. Втім слід зазначити, що

жодна гілка влади не може діяти без управлінського процесу. У сфері зако-

нотворчої діяльності сутність управління полягає в тому, щоб забезпечити

послідовну, цілеспрямовану законотворчість, змістовну організацію роботи

апарату законодавчого органу, механізм контролю виконавчої влади. Парла

мент, зокрема, впливає на управління суспільними процесами опосередкова

но шляхом участі разом з главою держави у формуванні органів виконавчої

влади; створення законодавчої бази для регулювання політичних, соціально

338

економічних, духовнокультурних відносин; визначення правового статусу

органів державного управління; здійснення парламентського контролю за ад

міністративновиконавчими органами.

Сутність управлінського механізму в системі судової влади полягає у до

борі кадрів для судових органів, організації судового процесу, процедур роз

гляду апеляційних і касаційних скарг, контролю за виконанням судових рі

шень і вироків. Створюючи ефективний та надійний механізм захисту прав

громадян, судова влада цим змушує органи виконавчої влади дбати про сус

пільні інтереси через організацію функціонування сучасної цивілізованої дер

жавної управлінської системи.

Основні принципи державного управління. Дієвість вирішення завдань

державного управління залежить від використання усіма органами держави

основних принципів державного будівництва, серед яких головними є:

1) пріоритетність політики щодо інших сфер життєдіяльності суспільства, що

дає змогу через державну політику концентрувати зусилля на вирішенні на

гальних потреб розвитку економіки, соціального та духовного життя суспіль

ства з урахуванням насамперед своєрідності соціального цілого на кожному

конкретному етапі його існування; 2) принцип провідної ланки, що надає

можливість суб’єктам державноадміністративного менеджменту розробляти

управлінські рішення й завдання у контексті їх пріоритетності, значущості та

етапності у процесі реалізації, місця у досягненні мети, способу і терміну ви

конання; 3) принцип відповідності суб’єкта об’єкту, який полягає в тому, що

обсяг владних повноважень і відповідальність державного суб’єкта, який

приймає рішення, в ідеалі повинен відповідати характеру інтересів та пріори

тетів керованого соціального об’єкта; 4) принцип зворотного зв’язку та само

корекції рішень, що визначає порядок, за яким управлінці або колективні

органи постійно взаємодіють із своїм об’єктом управління (молоддю, безробіт

ними, представниками малого бізнесу тощо); 5) принцип діалектичного поєд

нання кінцевої мети розвитку з цілеспрямованими зусиллями, спрямованими

на вирішення поточних завдань; 6) принцип послідовної наступності, коли

менеджери державного управління впливають на соціальний розвиток шля

хом вирішення певних послідовних завдань, спираючись при цьому на досяг

нення попереднього періоду.

Функції адміністративно-державного управління. Функція (лат. functio —

виконання, звершення) трактується як робота, діяльність з виконання пев

них завдань. У державному управлінні під функціями розуміють основні за

вдання, які виконують державні органи, їх структурні підрозділи й посадові

особи з організації, регулювання і контролю діяльності громадян та їх інсти

тутів в економічній, соціальній, політичній і духовнокультурній сферах сус

пільства. У навчальнометодичній літературі пропонуються різні підходи до

аналізу функцій державного управління. Наприклад, французький політолог

Бернар Гурне (Гурне Б. Державне управління — К.: Основи, 1993) запропону

вав групувати функції, взявши за основу змістовний критерій, розподіливши

їх на три типи: основні, допоміжні та командні.

Основні управлінські функції. До них належать ті, що здійснюються ад

міністративними службами і виконуються безпосередньо на замовлення сус

пільства, а саме економічні, соціальні, культурні, правові, поліцейські тощо.

339

Перелік цих функцій у процесі розвитку цивілізації розширявся за рахунок

нових, зокрема таких, як забезпечення екологічної безпеки і охорони навко

лишнього середовища тощо. Для достатньо розвинутої країни основні функції

управління можуть бути умовно поділені на кілька видів.

Серед основних функцій виділяють чотири групи: Першагрупа — функції

верховної влади, завданням яких є:

• оборона (підготовка проведення бойових дій, економічна мобілізація

суспільства);

• підтримання міжнародних зв’язків (представництво уряду за кордоном,

захист прав своїх громадян; здійснення дипломатичних переговорів);

• поліцейська служба (захист осіб і майна;

• охорона громадянських прав;

• політична поліція (СБУ);

• постачання уряду політичної інформації;

• судочинство (цивільне і кримінальне);

• громадянський стан;

• стосунки з релігійними установами;

• функціонування політичних інституцій (організація та матеріальне за

безпечення національних і місцевих виборів, функціонування держав

ного та місцевого парламентів, проведення референдумів);

• регламентування засобів інформації.

Другагрупа

— економічні функції:

• організація грошового обігу;

• загальне координування економічної політики;

• діяльність у галузі прикладних економічних досліджень і розробок (опо

даткування, грошова емісія, капіталовкладення, кредит, ціни, зовніш

ня торгівля, продуктивність тощо).

Третя група — соціальні функції:

• діяльність у сфері охорони здоров’я, гігієни, життя та урбанізації, за

хист прав та інтересів найманих працівників;

• перерозподіл прибутків (на користь багатодітних сімей, бідних, вете

ранів війни, літніх людей тощо);

• охорона і благоустрій природного середовища.

Четвертагрупа— освітні та культурні функції:

• організація досліджень у галузі фундаментальних наук;

• загальна, технічна, мистецька освіта, спортивне виховання дітей та під

літків;

• підвищення кваліфікації працівників;

• організація дозвілля, спортивних змагань;

• розповсюдження інформації неполітичного характеру;

• мистецтво і культура.

Допоміжні управлінські функції. Вони зумовлені внутрішньою потре

бою самої управлінської системи і застосовуються на відміну від основних

(визначальною особливістю їх є істотна відмінність від інших) в усіх ад

міністративних службах. Цільова їх спрямованість дає змогу визначити се

ред них такі:

• функція управління персоналом (добір і навчання кадрів, оцінка ефек

тивності їх діяльності тощо);

340

• функція придбання майна та обладнання (визначення потреб у ньому та

придбання, управління ним);

• функціяуправління бюджетною сферою та організація бухгалтерського

обліку; розроблення пропозицій щодо коригування бюджетною сферою;

• функції юридичні та пов’язані із судовими позовами;

• функція документування (пошук, збереження, аналіз і розповсюдження

інтелектуальної інформації, необхідної персоналу адміністративних ус

танов для здійснення своїх повноважень).

Командніфункціїдержавногоуправління.Ці функції пов’язані із засто

суванням влади певними адміністративними органами і окремими чиновни

ками. До них належать: організація досліджень поточних фактів реального

стану об’єктів державного управління;

• здійснення і розроблення довготермінових та короткотермінових про

гнозів суспільного розвитку в усіх його сферах;

• розроблення програм і управлінських рішень;

• оперативний аналіз як метод розв’язання адміністративних завдань;

• організація окремих процедур і акцій (зокрема таких, як вибори);

• організація контролю всередині адміністративних служб;

• зв’язки з громадськістю.

Поширеною у навчальнометодичній літературі є класифікація функцій

державного управління, яку виклав Глен Райт у своїй книзі “Державне уп

равління”. За ним слід виділяти такі функції: планування, організування,

комплектацію кадрами, мотивацію та контроль.

Функція державного планування. Цей процес реалізується через урядові

програми, концепції різноманітних напрямів суспільного розвитку і рефор

мування, розроблення і затвердження державного бюджету; проектування за

конотворчої діяльності; директивні перспективні плани соціальноекономіч

ного розвитку країни; послання президента та ін. Функція державного

планування передбачає визначення насамперед векторів і цілей майбутнього

розвитку та обґрунтування правових, організаційних і ресурсних засобів їх

досягнення.

Функціяорганізування.Щоб втілити в життя різні види державного пла

нування, слід застосовувати функцію організування виконання ухваленого

рішення, прийнятого при плануванні. Тобто тут починають функціонувати

різноманітні структури державних управлінських органів, а також розпо

чинається процес виконання ними ухвалених рішень. Структура та функ

ції державних управлінських органів становлять поняття “організація”.

У сфері державного управління такою організацією є бюрократична струк

тура.

У західній соціалістичній і політологічній думці адміністративнодержав

ний апарат дістав узагальнену назву — бюрократія (франц. — влада канце

лярії). Вчені розглядають бюрократію як ієрархічну систему державних інс

титуцій та чиновниківадміністраторів, яка забезпечує чіткість і ефективність

діяльності адміністрації та раціоналізоване управління суспільством.

Бюрократична організація функціонує на таких засадах:

• розподіл функцій між чиновниками згідно із законами та статутами;

• захищеність офіційних осіб при здійсненні своїх функціональних

обов’язків;