Рубель В.А. Історія середньовічного сходу. Курс лекцій
Подождите немного. Документ загружается.
побудована за звичними традиціями всіх східних деспотій. “Старші чиновники відали
справами лише цивільного населення, темники (“генерали”) очолювали військову владу, а
податкові управління розпоряджалися грошовими й натуральними податками і... всі вони
не керували одне одним - і тоді ж це було впроваджено у твердий закон”6.
Для відбудови бюрократичного апарату відновили систему екзаменів, але згідно з
принципом “розділяй та володарюй” вищих чиновників з Далекого Сходу відправляли
служити в Середню Азію (де апаратом заправляв кераїт Чінкай), а до Китаю прибули
честолюбні мусульманські сановники - Абд ар-Рахман, Махмуд Ялавач, Кадак тощо. Тоді
ж зусиллями ремісників-бранців із завойованих країн на р. Онон було збудовано величну
імперську столицю - Каракорум (“Чорний трон”), розкіш якої з подивом описували
європейські мандрівники (Гільйом де Рубрук, Плано Карпіні, Марко Поло та ін.).
Монголам, як панівному етносу обширної імперії, зажилося сито й привільно, але вони не
звикли прощати образи, й 1235 р. курултай вирішив добити половців та покарати Волзьку
Булгарію і Русь. Почався великий похід на “вечірні країни”, який очолив онук Чінгіс-хана
від старшого сина Джучі (таємниче вбитого в 1227 р.) хан Бату. Його найпершим
радником став непереможний Субудай, який у безперервних баталіях втратив око й руку,
паралізовану після тяжкого поранення, був кульгавим від удару ворожої шаблі, проте за
все життя не знав поразок і жодного разу не переступив жорстких настанов Великої Яси.
Протягом 1236 - 1241 рр. військо Бату й Субудая завоювало Волзьку Булгарію,
Половецький степ, Крим, більшу частину Русі, переможно пройшло вогнем і мечем
дорогами Польщі, Чехії, Угорщини, Австрії, Хорватії, Боснії, Сербії, Болгарії, вийшло на
береги Адріатики. Монголи дощенту розорили Булгар, Біляр, Сувар, Рязань, Володимир,
Торжок, Суздаль, Москву, Чернігів, Переяслав, Київ, Володимир-Волинський, Галич,
Люблін, Сандомир, Краків, Буду, Пешт, Бреславль, сотні інших міст і містечок.
Паніка охопила всю Західну Європу: папа римський Григорій ІХ (1227 - 1241) утік до
Ліона, германо-римський імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен (1211 - 1250) сховався на
Сицилії, а богобоязливий французький король Людовик ІХ Святий (1226 - 1270) своєрідно
“втішив” своїх підданих: “Поб'ємо ми татар, чи самі будемо побиті ними, ми все одно
підемо до бога, або як віруючі, або як мученики”.
Проте величезні людські втрати й смерть у грудні 1241 р. великого кагана Угедея змусили
Бату-хана повернути назад: на нього чекав курултай, де назрівала кривава боротьба за
престол, тому для Бату важливіше було зберегти армію, а не завоювати нові землі. В
імперії монголів назрівав розкол.
Бойові генерали, соратники Чінгіса, були вкрай невдоволені засиллям чиновної
бюрократії, забуванням степових традицій, переродженням орди в деспотію. Після смерті
Угедея вони організували заколот (очолений братом Чінгіс-хана - Темуге), але були
викриті й страчені. Під ніж пішли ветерани, творці імперії, останні герої з “людей довгої
волі”, а з ними занепав і авторитет “чорної віри”. Армію очолили вчорашні офіцери з
кара-киданів, найманів, кераїтів, які симпатизували християнству-несторіанству.
Несторіанська бюрократична партія, продовжуючи політику Єлюя Чуцая, шукала
підтримки у християнських князів Русі - й саме вона на курултаї 1246 р. посадовила на
каганський престол Угедейового сина Гуюка (1248 - 1251), який відверто вороже ставився
до Бату. Проте в Каракорумі великого володимирського князя Ярослава Всеволодовича
отруїли за доносом боярина Федора Яруновича, і союз несторіан із православною Руссю
провалився, а 1258 р. й сам Гуюк загадково помер.
Тепер, як “старший у роду Чінгісидів”, умови диктував Бату. В 1251 р. каганом став його
приятель і кузен Мунке (1251 - 1259) - людина “поважна, рішуча. Мало говорив, не любив
бенкети... мав жагу до звіриного полювання, та до нестями вірив волхвам і ворожбитам”7.
Прибічників Гуюка стратили, й монголи продовжили військові походи.
Один із братів кагана - Хулагу з 30-тисячним добірним військом продовжив розгром
мусульман. У 1256 р. був завойований Іран, 1258 р. впав Багдад - і лише в 1260 р.
непереможних монголів зупинили єгипетські мамлюки. На землях Близького Сходу,
поневолених монголами, поступово склався автономний (а потім і незалежний) улус
(“держава”) Хулагуїдів, історія якого пов'язана з історією Ірану й Іраку.
Нарешті, в 1259 р., монголи змогли зосередитись на завоюванні Південного Китаю, де в
1231 - 1232 рр. сунці зарізали під час переговорів монгольського посла Джуб-хана.
Розгром Південносунської імперії відстрочила смерть Мунке (1259 р.) від випадкової
стріли під час облоги китайської фортеці.
Степняки обрали в Каракорумі каганом Арік-буку, проте армія, що воювала в Китаї,
проголосила каганом іншого брата Мунке - Хубілая (1260 - 1294), який завершив у 1279_
р. завоювання Китаю та заснував Юаньську імперію, до складу якої ввійшли Китай,
Монголія, Тибет і Корея. Чвари з несторіанськими поборниками “степових звичаїв”
завершилися перемогою військово-бюрократичного курсу Хубілая. Арік-бука, розбитий у
1264 р., помер за гратами, а його наступник Хайду так і не зумів повернути хід історії. У
1303 р. монгольський степ остаточно підкорився юаньським імператорам.
Жертвами монголо-юаньської агресії стали також Корея і Тибет, а Японія, В'єтнам, Бірма
та Індонезія відстояли свою незалежність у кривавих зіткненнях з жорстокими
юаньськими ордами, причому не останню роль у поразках агресора відіграли
несприятливі природні умови: джунглі та океанські тайфуни виявилися “не по зубах”
монгольським вершникам.
Колосальна територіальна експансія, знайомство з цивілізаційними здобутками інших
народів не могли не відбитися на розвитку монгольської культури. Скарбницю світової
літератури й історіографії поповнив анонімний епос про Чінгіс-хана “Приховане
сказання” (або “Таємна історія”). Була створена, але не збереглася, масштабна історія
Монголії - “Алтан дептер” (“Золота книга”). У 1204 р. в монголів з'явилась писемність (на
основі уйгурської), а в 1269 р. її доповнило алфавітне “квадратне письмо” (створене на
основі тибетських знаків). Пишністю вирізнялася імперська столиця Каракорум, будівлі
якої прикрашали гранітні колони, дерев'яна й кам'яна різьба, чеканка та ліпний декор.
Монголія після епохи “великих завоювань”. За все треба платити. Монгольський етнос
поневолив половину цивілізованого світу і... розвалився на ворогуючі субетноси. Цвіт
нації, її найенергійніша і найздоровіша молодь укрила безвісними могилами землі від
Тихого океану до Середземного моря. Юаньські імператори швидко окитаїлися, хани
західних улусів - прийняли іслам, а корінні степи Монголії, де найпопулярнішим
ненадовго стало несторіанство, обезлюдніли, ставши дикою периферією блискучої
юаньської держави. На заході монголи поступово розчинилися в персах, тюрках, слов'янах
та арабах і зникли як народ, а з Китаю їх вигнали в 1368 р. (імперія Мін). “Активна
боротьба” за “правду і справедливість” у межах “чорної віри” підірвала сили
монгольського етносу, збагачення через пограбування й звірства над сусідами породили у
відповідь ненависть серед поневолених народів, а коли в 1388 р. останній юаньський хан
Тогус-Темур (1378 - 1388) загинув у боях із китайцями, надія повернути панування над
світом для монголів остаточно зникла.
Наростав конфлікт між монголами-степняками (східними) і монголами, що втекли з
мінського Китаю (західними): перші боронили кочів'я, другі - билися за місце під сонцем,
а звичай кровної помсти остаточно поховав спогади про спільне коріння. Півстоліття в
степах панувала повна політична анархія, і лише в 1434 р. хан ойратів (західних монголів)
Дайсун за допомогою свого першого міністра Тогона силою зброї ненадовго возз'єднав
Монголію. Син і спадкоємець Тогона Есен у 1449 р. навіть спробував відвоювати Китай,
але в 1451 р. посварився з Дайсуном, і війну зовнішню заступила війна внутрішня.
Після дворічної усобиці Дайсун загинув, а Есен проголосив себе “великим юаньським
ханом”, не приховуючи своїх амбіційних задумів щодо мінського Китаю. Проте
посилення централізації стурбувало ханів племен, а ворожнеча між західними й східними
монголами призвела до нової внутрішньої війни, в якій Есен загинув у 1455 р.
Після 30 років усобиць новим возз'єднувачем Монголії став хитрий і жорстокий Чінгісид
Бату-Мунке (1479 - 1543), відомий в історії під іменем Даян-хана. Його царювання було
останнім спалахом кривавої монгольської військової слави. “Держава була спокійною,
люди возз'єднані, й шість великих племен (халхаси, чахари, тумети, ойрати, дербети,
олети) насолоджувалися спокоєм”8.
Степи на той час знову висохли, перетворюючись на пустелі й напівпустелі. Проте, на
щастя номадів, одночасно кризу переживала й імперія Мін, і грабіжницькі набіги на Китай
годували збіднілих степняків. Для успішних воєн необхідні єдність і внутрішня
стабільність, тому сам інстинкт самозбереження змушував кочовиків миритися з
централізаторською політикою Даян-хана. Та степ продовжував висихати, мусони лилися
на тайгу, а пустеля Гобі розширювалася й, урешті-решт, розділила Монголію на північну
та південну. Після смерті Даян-хана (1543 р.) сама природа розрубала його державу
навпіл, після чого ослаблені посухою північні монголи знову розділилися на західних
(ойратів) і східних (халхасців), які пригадали колишні образи, а південні (тумети, ордосці
й чахари) визнали сюзеренітет Китаю.
Монголи втрачали грунт під ногами. Степ висихав, худоба гинула, племена й роди
гризлися між собою за землю й воду. Не дивно, що в такому пеклі кочовики перестали
довіряти власним традиційним богам, і наприкінці ХVІ ст. Монголія пережила зміну віри,
запозичивши з Тибету буддизм у формі ламаїзму.
Ламаїзм не розв'язав господарські проблеми, не повернув добробут і не припинив війни,
зате дарував людям моральний спокій, віру в щастя за майбутніх “перевтілень”, а його
пропаганда стримувала тотальне перманентне насильство. На нових релігійних засадах
почала оживати середньовічна монгольська культура, вершиною якої вважається
творчість халхасця Дзанабадзара (1635 - 1723) - письменника, скульптора, художника,
науковця, освітянина, автора нового монгольського алфавіту сойомбо. Гордістю незвичної
для Монголії храмової архітектури були сотні величних ламаїстських храмів, серед яких
виділялися монастирі Їх-Хуре (1654 р.) та Ердені-Цзу (1586 р.). Здобутками історико-
літературної традиції стали літописні повісті “Історія Убаши-хунтайджи”, “Алтан-тобчі”
(“Золоте сказання”) тощо. Видатним філософом, істориком і перекладачем Азії був Зая-
Пандіта (1599 - 1662).
Проте політичне роздроблення тривало і не залишало монголам шансів перед
маньчжурською агресією. У 1634 р. маньчжури силою підкорили південних монголів, а
1689 р., замордовані набігами ойратів, владу маньчжурів добровільно визнали халхасці.
Лише найзатятіші вороги Цинської імперії не захотіли жити під маньчжуро-китайським
протекторатом і віддалися під заступництво Росії - від них пішов етнос бурятів.
Джунгарське (Ойратське) ханство (1635 - 1758). Останнім осередком монгольської
державності на схилі середньовіччя стало ханство ойратів (Джунгарія), яке являло собою
централізовану конфедерацію чотирьох західномонгольських племен (чорос, хошоут,
торгоут і дербет). Це була остання ординська держава середньовічної Монголії. Її творцем
став чороський хан Батор-хун-тайджи (1635 - 1654), політика якого була спрямована на
припинення усобиць, укладення кодексу законів і поновлення грабіжницьких набігів на
сусідів (завдяки яким джунгари-ойрати сподівалися вижити в умовах засухи й падежу
худоби). Кодекс законів (“Іх цааз”) загальноойратський курултай схвалив у 1640 р., а
спільні війни зміцнили єдність джунгарів, але агресивна зовнішня політика посварила
ойратів з усіма сусідами (казахами на заході, халхасцями на сході, уйгурами на півдні).
Орда, як тип держави-хижака, вичерпала свій ресурс і не мала більше шансів на існування.
З поширенням вогнепальної зброї військова технологія осідлих народів остаточно
перевищила всі можливості степняків. Кочовики перестали перемагати у війнах, і
принцип “немає тюрка без тата” перестав працювати, а без нього орда як специфічно-
номадичний тип розвиненої державності не могла існувати. Потрапивши в цивілізаційну
пастку, кочовики змушені були повернутися до родоплемінних вождівств, які годували
себе власним тваринництвом, внаслідок чого втратили повнокровні державні інститути
(публічна професійна влада, система податків, адміністративний розподіл територій
тощо). Втративши орду, кочовики залишилися без управлінського апарату, постійного
війська, могутніх фінансових ресурсів і стали жертвою маньчжуро-китайської (ойрати) чи
російської (казахи) колоніальної експансії.
Агонія Джунгарської орди тривала століття, аж доки в 1755 - 1758 рр. Цини остаточно
знищили ойратське ханство, вирізавши всіх джунгарів (!). Сотні тисяч ойратів були
знищені і зникли як етнос. Цей кривавий геноцид поставив крапку в середньовічній історії
народів Великого Євразійського Степу. Кочове суспільство збереглося, але його
цивілізаційний регрес став невідворотним. Так і не ступивши в нову епоху, світ номадів
упав у колапс постсередньовіччя без найближчих перспектив виходу з перманентної
кризи, культурно-господарського й політичного занепаду.
1Сокровенное сказание монголов / Пер. с монг. С.А. Козина. Улан-Удэ, 1990. С. 24.
2Мэн-да бэй-лу (“Полное описание монголо-татар”) / Пер. с кит. Н.Ц._Мункуева. М.,
1975. С. 70 - 71.
3Там само. С. 48 - 49.
4Цит. за: Кычанов Е.И. Очерк истории тангутского государства. М., 1968. С. 312.
5Цыбиков Г.Ц. Буддист-паломник у святынь Тибета // Избранные труды: В 2 т.
Новосибирск, 1991. Т. 1. С. 49.
6Цит. за: Кычанов Е.И. О татаро-монгольском улусе ХІІ в. // Восточная Азия и соседние
территории в средние века. Новосибирск, 1986. С. 98.
7Цит. за: Гумилев Л.Н. В поисках вымышленного царства. С. 164.
8Лубсан Донзан. Алтан тобчи (“Золотое сказание”) / Пер. с монг. Н.П._Шастиной. М.,
1973. С. 289.
Лекція 5
Корея
Природно-кліматичні умови
Етногенез корейського народу. Середньовічний корейський етнос
Корея на світанку середньовіччя
Возз'єднання Кореї. Корея в “епоху Сілла”
Держава Корьо (920 - 1392)
Держава Чосон
Природно-кліматичні умови. Корейський півострів замикає собою східний край
Азіатського континенту і є одним із найбільших на Далекому Сході.
З трьох боків Корея омивається водами Жовтого та Східно-Китайського морів і
знаходиться в зоні тектонічного розлому: в хроніках зафіксовано до 2000 землетрусів
(щоправда, більшість із них невеликі). Річок у країні багато, але всі вони малі і
здебільшого несудноплавні. Рельєф в основному гористий (70 % території займають гори
або сопки). Лише низини, розташовані уздовж річок та морського узбережжя, придатні
для сільського господарства, тому тут із давніх часів концентрувалась більша частина
населення (але й у низинах природні грунти не дуже родючі). Практично відсутні на
півострові корисні копалини, а береги сильно порізані бухтами й затоками, що сприяло
розвитку рибальства та мореплавства.
Клімат мусонний, як і в Китаї, але більш вологий. Влітку стопроцентна вологість і
цілодобова спека сприяють розмноженню всіляких шкідливих комах, що перетворює
життя аборигенів на справжнє пекло. Зими сухі, але морозні й малосніжні, і лише весна та
осінь здаються тихим раєм. Частими гостями в Кореї бувають тайфуни.
Досить своєрідною є корейська флора (10 % рослин - ендеміки), а тваринний світ майже
повністю зосереджений в гірських лісах. У середні віки тут водилися тигри, ведмеді,
вовки, кабани, косулі, зайці й навіть екзотичні горили, мускусні олені та дикі собаки
чіндоке. Особливо багатим був пташиний світ. Корейці завжди намагалися жити в
гармонії з природою, тому екологічні катастрофи їм не загрожували. Із дикої природи
максимально й необмежено брали лише женьшень і дари моря: рибу, їстівні водорості та
безхребетних (делікатесних крабів, кальмарів, трепангів тощо).
Природно-кліматичні умови на Корейському півострові не були занадто суворими, але
сприятливими для життя вони ставали лише після наполегливої та копіткої праці, а
тайфуни та посухи (останні траплялися в середньому раз на вісім років) не давали
середньовічним корейцям “розслабитися”.
Етногенез корейського народу. Середньовічний корейський етнос. Етногенез корейського
народу - проблема заплутана й остаточно не з'ясована, але деякі її аспекти вважаються
незаперечними. Серед таких усталених концепцій переважає думка, що в формуванні
корейського етносу брали участь три групи племен: палеоазійська, алтайська та
аустронезійська, серед яких першість належала протоалтайцям.
Вважається, що кілька тисяч років тому протоалтайські племена прийшли до Південної
Маньчжурії та Кореї з району Алтаю й Центральноазіатської рівнини. На нових землях
вони потіснили й асимілювали місцеві племена палеоазійців (предків сучасних ескімосів) і
вступили в контакт з аустронезійцями, які в той час населяли Південну Корею та південь
Японського архіпелагу (народи ідзумо, тенсон та ін.).
Саме із суміші цих трьох етнічних субстратів із вкрапленнями китайців, японців і мохе
склався, а на рубежі ІХ - Х ст. остаточно сформувався та самовизначився середньовічний
корейський етнос, який за антропологічними рисами належав до східноазіатського
расового типу великої монголоїдної раси.
Синкретичним є походження надзвичайно своєрідної корейської мови, причому її єдиний
наддіалектний тип теж склався досить пізно - не раніше VІІІ ст. В ранньому середньовіччі
на півострові панували чотири основних діалекти: когурьо (північ), махан (південний
захід), чінхан (південний схід) та пьонхан (південь). Усі вони дуже різнилися між собою, і
лише після об'єднання племен, що населяли півострів, під владою єдиної держави Сілла, її
діалект (чінхан) поступово почав переростати в загальнокорейську наддіалектну мову, а в
літературі, науці та державному діловодстві довгий час узагалі панувала китайська.
Середньовічна корейська мова досить незвична, її гіпотетичні зв'язки до кінця не
з'ясовані, й більшість науковців вважають її ізольованою. Граматично ця мова не знала
родів, майже не знала числа (воно ставало зрозумілим виключно з контексту), а залежне
слово в реченні завжди стояло перед головним. Зате у середньовічних корейців було
чотири часи (два минулих і два майбутніх) і десятки відмінків (із них дев'ять головних і
безліч складових).
Надзвичайно міцним у середньовічній Кореї був інститут сім'ї, більше того: всі, хто мав
однакове прізвище, вважалися родичами. Кожний сімейний клан мав докладно розроблену
генеалогію, яка звичайно, як і вся родина, базувалася на патріархальному принципі. Згідно
з глибинними традиціями, підкріпленими конфуціанством, навіть у стосунках родичів
зберігалася чітка ієрархія та беззаперечне панування глави родини. Священним обов'язком
вважалося підтримувати близькі стосунки з родичами, брати участь у похованнях,
весіллях, святкуваннях народження дитини тощо. Вірність сина батькам і дружини
чоловікові розглядалася як найвищий закон моралі й етики. Дівчина, якщо її наречений
помирав до весілля, не повинна була виходити заміж, зберігаючи пам'ять про єдиного в
своєму житті хлопця. При цьому долю молодих, як правило, вирішували батьки шляхом
заручин.
Становище корейської жінки в сім'ї було ще більш принизливим, ніж у Китаї. Вона мала
все життя коритися батькові, потім чоловікові, а якщо той помирав - старшому синові чи
братові. Отже, жити поза сім'єю кореянка не могла. За тими ж принципами, що й у Китаї,
існувала в Кореї полігамія, але в значно скромніших масштабах.
Провідною галуззю традиційної корейської економіки було орне землеробство, а
основною сільськогосподарською культурою - рис. Його вирощування не виснажувало
грунтів, а навпаки, збільшувало їхню родючість (формуючи шар штучних, так званих
рисових, грунтів), що в умовах середньовічної Кореї мало неабияке значення. А якщо
згадати про шалені мусонні дощі влітку, стає зрозумілим, чому рис ідеально прижився на
півострові.
Поширеними були також деякі бобові та просяні культури (сорго, чумиза), а з технічних -
женьшень, кунжут, коноплі, бавовник. Середньовічні корейці вирощували дині, кавуни,
плодові культури (яблука, груші, персики тощо), а з овочевих на півдні переважали
гарбуз, цибуля й батат, на півночі - огірки. Найдавнішою галуззю господарства було
шовківництво, яке, на відміну від Китаю, базувалося на культивації не тутових дерев, а
дуба, листям та рициною котрого годували гусениць-шовкопрядів.
Тваринництво завжди відігравало другорядну роль, причому розводили здебільшого
велику рогату худобу (яку використовували для оранки і лише в крайньому випадку
різали на харчі) і свиней, менше - овець, пташину й собак. У приморських районах
важливу роль відігравали рибальство, збирання водоростей та морських тварин
(каракатиць, крабів, креветок, трепангів, молюсків). Серед традиційних ремесел
найпоширенішими були виробництво кераміки, лакових виробів із перламутровою
інкрустацією, плетіння з соломи тощо.
Основою традиційної корейської їжі протягом усього середньовіччя залишався зварений
на пару і без солі рис із приправами, до якого додавали м'ясо (найчастіше свинину або
собачатину), рибу (часто сиру) та квашені овочі (насамперед, кімчі - перчену засолену
капусту зі спеціями). Вживали також сою, папороть, молодий бамбук, безліч дарів моря.
Улюбленою стравою вважалася також кукса (лапша з рисового чи пшеничного борошна з
приправами). Їли паличками або плоскими дерев'яними ложками, а всі напої (зокрема
рисову горілку) підігрівали, як і китайці; але, на відміну від китайської кухні, де основна
увага приділялася смаковим якостям страви, в корейській головною вимогою до їжі була
максимальна корисність і мінімальна шкода для здоров'я.
Традиційний корейський одяг складався у чоловіків з халата, кольорової куртки та білих
(узимку на ваті) штанів, які заправлялися в білі шкарпетки. Жіночий одяг складався з
короткої кофти з вузькими рукавами, халата і широкої спідниці, яка підв'язувалася на
грудях широким поясом. Узувалися в сандалі, зроблені із соломи, шкіри чи шовку або
дерев'яні черевики на високих підставках (під час сезону дощів, щоб урятуватися від
багнюки). Жінки пов'язували голову хустиною, а чоловіки носили кат - бриль із широкими
сітчастими полями.
Корейське національне житло вирізнялося надзвичайною лаконічністю. Найпоширенішим
типом житлової споруди був каркасно-стовповий будинок із глинобитними стінами та
дерев'яною підлогою, під якою обов'язково споруджувався ондоль - своєрідний димохід
домашнього вогнища й, одночасно, система опалення домівки. Тепла підлога в
корейських хатах завжди була бездоганно чистою, по ній ходили тільки босоніж, на ній
же спали.
Складні природно-кліматичні умови (обмеженість природних ресурсів, бідність грунтів,
переважання гірського ландшафту над рівнинним і досить висока сейсмічність), а також
тисячолітній культурно-цивілізаційний вплив Китаю сприяли формуванню у корейців
відповідних рис менталітету: працелюбність, наполегливість, терпимість, витриманість,
повага до влади й старших узагалі, чиношанування, раболіпство перед вищими та зневага
до підлеглих, консерватизм, а також іще більший, ніж у “Піднебесній”, родоклановий
сепаратизм, сімейність, потяг до автохтонності та самоізоляції.
Корея на світанку середньовіччя. Традиція пов'язує коріння корейської державності з
“державою” Давній Чосон та її засновником легендарним Тангуном (2335 р. до н.е.), але
всі протодержавні утворення (“вождівства”), які почали складатися на півострові, були в
ІІІ - ІІ ст. до н.е. ліквідовані Ханьською імперією.
На рубежі н.е., в умовах кризи ханьського Китаю, у Кореї почали зароджуватися початки
незалежного політичного життя: на півночі виникло “царство” Когурьо (37 р. до н.е.), на
південному сході півострова - Сілла (57 р. до н.е.), а на південному заході - Пекче (18 р. до
н.е.), які на світанку середньовіччя (ІІІ - ІV ст. н.е.) перетворилися на повнокровні
державні формування східного типу на конфуціанський кшталт (далися взнаки
цивілізаційні наслідки китайської окупації). В історії країни почалася “епоха Троєцарства”
(рубіж н.е. - 60-ті роки VІІ ст.).
Найбільшим із “тріумвірів” було Когурьо, столицею якого (після кількох перенесень) з
472 р. став Пхеньян. Особливістю господарського укладу когурьосців була відносно
висока (на тлі південнокорейських царств) роль скотарства.
Пекче (творцями якого були племена махан і пуйо) займало території з відносно м'яким
кліматом і родючими (за корейськими мірками) грунтами, тому тут незаперечне лідерство
в господарстві належало поливному рисівництву, на базі якого уже з ІІІ ст. сформувалися
всі елементи державності та розквітла система чиновної ієрархії. Столицею Пекче
спочатку була фортеця Хансон, а з 538 р. - місто Сабі, розташоване в гирлі річки Кимган.
Провідною галуззю в господарстві Сілла також було землеробство, проте через
несприятливі природно-кліматичні умови тут, окрім рису, вирощувалися й інші, не такі
врожайні, зате витриваліші культури, а рис вважався ласощами. Плем'я Сілла було лише
одним із багатьох могутніх субетносів на південному сході Кореї, тому особливістю
сілланської державної машини залишалася її надмірна мілітаризація (без якої утримати
панування в регіоні сілланці не могли). Відносно жорсткішою була в Сілла централізація
влади, тіснішою етнічна спільнота власне сілланців (на відміну від сісан, кочхільсан, ісо,
апток та ін.), досконалішою структура управлінського апарату. Столицею держави став
Кьонджу.
Правителі всіх ранньокорейських держав носили титул ван (кит. “цар”).
Три корейські “царства” динамічно розвивалися й активно розсували свої кордони. В них
функціонували десятки шкіл, а в Когурьо у 372 р. навіть відкрився перший
конфуціанський вуз - Техак. Китайці свідчили, що “в Когурьо традиційною є любов до
книг. Навіть у родинах торговців і конярів. На кожному перехресті споруджуються великі
будинки. Їх називають “храмами просвіти”. Молоді люди до одруження вдень і вночі
читають книги й навчаються стрільбі з лука”1. Справжнім культурним скарбом стали
поховання когурьоських ванів, увінчані пірамідами та прикрашені всередині унікальними
фресками.
Сілланці більше прославилися спорудами для живих, особливо своїми містами,
спланованими за китайським зразком (прямокутне планування й чітка симетрія кварталів)
і прикрашеними храмами, пагодами, палацами, навіть обсерваторіями. А коли славетний
сілланський художник Соль Го (Сор Ге) намалював сосни на стіні храму, птахи
розбивалися об цю стіну, намагаючись сісти на їхні гілки.
Під впливом буддизму, що прийшов до Кореї у ІV - VI_ст. із Китаю та Індії, в країні
з'явилися печерні храми, вирубані, за індійськими традиціями, просто в скелі, а в Пекче
високого рівня досягло мистецтво дерев'яної та бронзової з позолотою скульптури на
буддійські мотиви. З'явилися в Кореї також географічні та етнографічні (!) карти.
Але в V ст. необмежена експансія ранніх корейських держав припинилася, оскільки їхні
кордони наблизилися впритул один до одного, а південний край півострова (район
Мімана) окупували японці. Почалися внутрішньокорейські війни за об'єднання “Країни
Вранішньої Свіжості” (поетична назва Кореї) під скіпетром єдиної династії. Кожна з трьох
держав претендувала на право стати об'єднувачем усього півострова й шукала союзників.
Урешті-решт Пекче (750 тис. населення) почало спиратися на підтримку Японії, Сілла
зробило ставку на союз із китайцями, а Когурьо (700 тис. підданих) спробувало діяти
самостійно.
Спорадичні війни з перемінним успіхом тривали в Кореї майже два століття, але жодна зі
сторін так і не здобула суттєвої переваги (щоправда, вдалося витіснити з Мімани японців).
Однак на рубежі VІ - VІI ст. у корейські справи втрутився Китай. У 598 р. похід на
Когурьо організував суйський імператор Ян Цзянь, але китайські стратеги виявили повне
незнання місцевих природних умов, бо потрапили точно в сезон дощів. У сухопутних
військах інтервентів почався голод, виникли епідемії, а флот загинув від шторму на морі.
Похід провалився, але в 612 р., після титанічної підготовки, напад на Когурьо повторив Ян
Гуан, сухопутні сили якого налічували 1,1 млн вояків і стільки ж обозних, а 40-тисячний
флот мав захопити Пхеньян.
Ворожий флот когурьосці розбили досить легко. Генерал Конму спеціально залишив на
березі багато коштовностей, які помітили з кораблів китайці. Коли суйські десантники
накинулися на здобич і почали різати один одного, їх раптово атакували корейці,
розтрощивши суйський флот.
Боротьбу з основними силами агресора очолив воєначальник Ильчі Мундок. Заманивши
ворога вглиб країни, когурьосці зненацька атакували суйців під час форсування ними
річки Сальсу: втративши вбитими, потонулими та полоненими 300 тис. вояків,
здеморалізовані інтервенти знову відступили. Крах корейської авантюри спричинив зміну
династії в Китаї, але Когурьо також було знесилене війною, тому в пошуках підтримки
уклало союз із Пекче (а через нього - з Японією). Та далекогляднішими виявилися
сілланці, які продовжували орієнтуватися на могутній Китай.
Прийшовши до влади в Китаї (618 р.), нова династія Тан поновила експансію проти Кореї,
але чотири лобових походи на Когурьо завершилися нічим.
У 645 р. фортеця Ансінсон завдяки героїчним зусиллям своїх захисників витримала 80-
денну облогу, а коли китайці здобули перевагу, наступила зима. Мороз та голод
знекровили танську армію і вона змушена була відступити. Так само безрезультатно для
Танів скінчилися три наступні походи, хоча обидві сторони зазнали величезних втрат.
Лише стратегічний талант непереможного танського генерала Су Дінфана, якого спішно
відкликали на корейський фронт із Центральної Азії, змінив ситуацію на користь
агресорів. Узгодивши свої плани з сілланцями, він у 660 р. переправив у Південну Корею
через Жовте море 135_тис. вояків для завоювання Пекче, де їм на допомогу прийшло 50-
тисячне сілланське військо на чолі з талановитим воєначальником Кім Юсіном.
Спільними зусиллями союзники розсіяли 70-тисячну пекчеську армію й оточили столицю
Сабі, після чого пекчеський ван Ичжа капітулював і був відправлений до Китаю як
полонений.
Туди ж окупанти погнали 20 тис. мешканців столиці, й лише гарем боягузливого короля
не здався агресорам: три тисячі придворних красунь, не бажаючи потрапити до рук
ворога, кинулися з високої скелі просто у води ріки Кимган, де й потонули, залишившися
вічним докором своїм малодушним чоловікам. Місце їхньої загибелі назвали “стрімчаком
упалих квітів”. Останні надії пекчесці покладали на союзників, але Когурьо було
знесилене війнами, а похід японців не змінив ситуацію.
Пекче звернулося за підтримкою до японців: із цією метою до Японії відбув син
пекчеського вана принц Пхун, але допомога, яку він отримав, виявилася замалою для того,
щоб воювати з непереможними Танами. В битві на р.Пеккан (662 р.) китайці знищили 32-
тисячне військо японців і спалили 400 їхніх кораблів. Боягузливий Пхун здався в полон.
Когурьо опинилося наодинці з ворогом, тому шансів вистояти у північнокорейського
царства не зосталось. Держава була знесилена 60-річною війною з Китаєм, до того ж у
політичній верхівці почалися чвари: в 666 р. помер Перший міністр Когурьо Йонке
Сомун, а три його сини перегризлися за владу. Результат усобиць виявився сумним для
північнокорейського царства: у 668 р. об'єднана тансько-сілланська армія Лі Шицзі та Кім
Юсіна після місячної облоги змусила капітулювати столицю країни Пхеньян. Короля
Почжана, всю знать та 200 тис. мешканців міста загарбники погнали до Китаю, а невдовзі
Тани захопили всі 176 міст Когурьо.
Держави Когурьо і Пекче перестали існувати, а на їхніх землях китайські інтервенти
створили свої намісництва. Така політика абсолютно не влаштовувала Сілла.
Возз'єднання Кореї. Корея в “епоху Сілла”. Войовнича сілланська верхівка на чолі з ваном
Мунму (661 - 681) претендувала на загальнокорейське панування і не бажала ділити лаври
переможця з Танами, тим паче, що Китай повів себе на півострові надзвичайно зухвало.
Сілла не отримала від союзника жодного клаптика землі зі спільно завойованих територій.
Більше того, Мунму дістав із Чан'аня “вказівку” спорядити для Танів флот, який китайці
мали намір використати для походу на Японію. На захоплених землях танці ввели
жорстокий режим китаїзації. Отож, щодо Сілла великодержавна політика окупантів
виявилась явно непродуманою. Кращі сили танських військ були в цей час зосереджені на
тибетському фронті, а політичну верхівку імперії роз'їдали етнодинастичні чвари. Тож,
коли у 670 р. Сілла розпочало антитанські бойові дії, підтримки з Китаю 20-тисячний
окупаційний корпус Сюе Женьгуя спочатку не отримав. За кілька місяців Тани втратили
92 фортеці.
Занепокоєний імператор Лі Чжи довів кількість окупаційних військ до 200 тис., але було
вже пізно: проти інтервентів повстала вся Корея, і в 676 р. пануванню Танів на