Рубель В.А. Історія середньовічного сходу. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

Хуанхе (“Жовта річка”) - одна з найбільших річок не лише Китаю - за довжиною (5,5 тис.

км) і площею басейну (75,5 тис. км2) вона посідає п'яте місце у світі. Хуанхе надзвичайно

вузька (місцями до 50 - 70 метрів), але швидка течія робить її серйозною перешкодою для

форсування. Проте сумну славу “Жовтій річці” здобула інша її особливість: береги

Хуанхе містять переважно м'які грунти бурого кольору. Тому у воді постійно присутні

пісок та мул, які під час паводка становлять до 46 % водопотоку. В результаті, у пониззі

Хуанхе її дно постійно замулювалося, і в середні віки, як і в давнину, річка неодноразово

міняла русло, що кожного разу супроводжувалося природними катаклізмами з десятками,

сотнями тисяч, а іноді й мільйонами жертв.

Китайці боролися (й борються досі) з цим лихом, будуючи дамби і греблі, але це

призводило до того, що вже починаючи з Кайфину дно Хуанхе внаслідок намивання

піднімалось на кілька метрів вище оточуючої місцевості, і це “висіння” у залізних лапах

дамб урешті-решт знову проривалося ще катастрофічнішою повінню. Тому загроза повені

залишалася постійним “головним болем” навколишнього населення.

Блакитна Янцзи (“Блакитна річка”) - повна протилежність брудним потокам Хуанхе. Ця

грандіозна водна артерія (до 5 км завширшки) - найбільша в Азїї і четверта в світі за

об'ємом стоку. З часом вона стала не менш важливою для середньовічного Китаю

річковою магістраллю (і як транспортний шлях, і як джерело води для зрошування). Проте

до початку н. е. Янцзи не входила в обрій китайської цивілізації, і лише на світанку

середньовіччя, внаслідок переважно політичних чвар у Північному Китаї, “ханьці” почали

освоювати її долину. Цей процес продовжувався протягом усього середньовіччя.

Інші річки - Хуайхе, Чжуцзян, Хайхе, Ляохе - теж відігравали певну роль у природно-

господарській системі традиційного Китаю, а після завершення будівництва Великого

каналу (VII ст.) були об'єднані разом з двома ріками-колосами у спільну водну

транспортно-іригаційну систему, яка працювала відтепер як єдиний гідромеханізм.

Грунти в Китаї не дуже родючі, але за умови чіткого сезонного поливу (мусонними

дощами), щедрого cонця, досконалої іригації тисячолітньої землеробської культури

(добрива, сівообмін тощо) дають непогані врожаї. Клімат теплий, субтропічний з

переходом в екваторіальний на південь від Янцзи, мусонний: із сухою та холодною зимою

(коли мусони дмуть з континенту) і вологим та жарким літом (коли мусони дмуть з моря).

Відповідно до клімату в Китаї сформувався рослинний і тваринний світ. Долини річок

колись були вкриті вічнозеленими субтропічними, тропічними і субекваторіальними

лісами, де жило безліч мавп, крокодилів, тигрів, левів, слонів, змій, птахів, панд,

леопардів, інших екзотичних тварин, але ще в давнину в районі Хуанхе, а протягом

середньовіччя і навколо Янцзи їх змінив майже повністю антропогенний ландшафт із

оброблених полів, міст, садів, парків і гідросистем, в яких дикими залишилися хіба що

риби (теж не всі, бо саме з Далекого Сходу пішла традиція розводити у ставках та

акваріумах одомашнених “золотих рибок”). Решта тварин “негосподарчого призначення”

була зведена майже нанівець знищенням їхніх природних ландшафтів і залишилась або в

зоопарках імператора та знаті, або ще в не вирубаних до кінця лісах Півдня.

Середньовічний китайський етнос. Середньовічні китайці (самоназва “хань”) вважали

себе єдиним етносом, але в антропологічному плані були неоднорідними. Це було

наслідком бурхливої історії середньовічного Китаю, його інтенсивних контактів з тюрко-

монгольськими та тунгусо-маньчжурськими народами на півночі; тибето-тангутами і

согдійцями на заході; тайцями (мань), малайцями (юе), бірманцями (лоло) та в'єтами на

півдні. В результаті, серед північних китайців більшість становили представники

тихоокеанської гілки великої монголоїдної раси, а серед південних - переважали елементи

південноазіатської гілки тої ж самої раси.

Так само не було єдиної китайської мови, хоча офіційно наддіалектна мова

(середньокитайська) існувала і науковці відносять її до сіно-тибетської мовної сім'ї (разом

з мовами тибетців, тангутів, бірманців і бутанців).

Мова ця - складова, ізолююча (слова не змінюються, тобто не мають граматичних форм),

відрізняється музичним наголосом (4 тони) та жорстко фіксованим граматично значимим

порядком слів. Письмо - ієрогліфічне, де кожен знак-ієрогліф відповідає певному

тонованому в чотирьох регістрах складу. Але процеси, що розмили китайську

антропологічну єдність, породили безліч місцевих діалектів, які поділяються на

надзвичайно різні південну та північну групи.

Етнічну єдність середньовічних китайців забезпечували, по-перше, ієрогліфічна

писемність; по-друге, давньолітературна мова “веньянь” (не плутати з наддіалектною

офіційною середньовічною усною мовою), що склалася в середині I тис. до н. е., але вже в

середині I тис. н.е. стала незрозумілою на слух (що не завадило їй до початку XX ст.

використовуватись як єдино правильна літературна мова); і, по-третє (що найважливіше),

- особливості психологічного складу, ментальність середньовічних “ханьців”. _Мешканці

тогочасного Китаю вважали свою країну “Серединною державою” (“Чжун Го”),

центральною і єдиною цивілізацією Всесвіту, “Піднебесної” (“Тянь Ся”), а себе - єдиним

культурним народом на Землі. Всі інші народи вважалися “варварами”. Останні

поділялися на “заспокоєних” (поневолених імперією) і “тимчасово бунтуючих” - тих, хто

не визнавав світового панування китайського “Сина Неба” (тяньцзи) - “імператора”,

причому до другого типу відносили персів, арабів, індійців, японців, а з розширенням

географічних знань у Китаї - африканців і європейців.

Іноді на ці землі навіть призначалися губернатори, які за це отримували платню, мали

певний штат чиновників, але, звичайно, ніякого відношення не мали до, приміром,

“губернії Персія” (Боси). Усі дари, з якими приїздили до Китаю іноземні посли чи купці,

розцінювались офіційною пропагандою як данина. Лише свій спосіб життя китайці

вважали єдино культурним, а всі інші - “варварськими”.

Основу соціальної організації середньовічних китайців складала велика патріархальна

родина (цзунцзу) - група споріднених сімей, що мали спільного предка по чоловічій лінії,

певну господарську єдність і єдине прізвище, яке у китайців завжди стоїть на першому

місці - за ним іде особисте ім'я.

Для тогочасних китайців було характерним міняти особисте ім'я людини протягом життя:

в дитинстві всім давалося “молочне ім'я” (жумін), після повноліття - основне (мін),

нарешті, після певної важливої події в житті, як правило, ще й друге ім'я - цзи.

Сімейний статус середньовічної китаянки був, як правило, дуже низьким. Щоправда,

Китай бачив жінок при владі, і навіть у статусі імператора, але це сприймалося скоріше

відхиленням від норми... Гаремна полігамія була поширена в середньовічному Китаї не

менше, ніж у стародавньому, а кількість жінок і наложниць залежала лише від особистої

волі та соціального статусу (а отже, й фінансових можливостей) чоловіка. Найбільші

гареми тримали тяньцзи.

Одружувались рано, причому, як правило, вирішували цю проблему батьки шляхом

заручин. Нормальним вважалося, коли нареченому виповнювалося 15 років, а нареченій_ -

14. Якщо ж хлопцю чи дівчині виповнювалося 17 і вони не мали “суженого”, вважалося,

що потрібно негайно шукати йому (чи їй) пару, бо їхній час уже минув. Народжуваність

завжди була високою, але й смертність сягала жахливих розмірів.

Крім того, бурхлива історія часто-густо руйнувала сім'ї і плодила сиріт, тому по всьому

середньовічному Китаю, у тому числі в столицях, поширилася мережа дитячих будинків

для покинутих дітей та сиріт.

Висока народжуваність давала можливість швидко компенсувати наслідки воєн, епідемій

та стихійних лих, але й призводила водночас до надмірної експлуатації природних

ресурсів країни. В Китаї, як ніде на середньовічному Сході, відчувався тиск людини на

природу, що врешті-решт спричинило на початку II тис. н.е. другу екологічну кризу в

історії “Піднебесної”.

Основою економіки в епоху середньовіччя, як і в давнину, залишалося сільське

господарство, переважно - орне землеробство. Спочатку пануючими культурами були

пшениця, просо і гаолян, але після господарського освоєння долини р. Янцзи з її теплим

кліматом і достатком води з середини I тис. н.е. там почали масово вирощувати рис, який

з тих часів став для китайців основним продуктом харчування. Саме успіхи рисівництва та

пов'язаної з ним грядкової системи рільництва остаточно сформували визначальні риси

китайського національного характеру - терплячість, працьовитість, скрупульозність до

дрібниць у роботі, практицизм і критичне ставлення до будь-яких новацій.

З технічних культур вирощували переважно тутовий шовкопряд, чайні кущі, з часом -

бавовник. Досить поширеним в Китаї було садівництво й городництво. На півночі

вирощували яблука, персики, хурму, на півдні - цитрусові, банани, ананаси, лічжи. З

городніх культур - огірки, цибулю, часник, боби тощо.

Справжню революцію на світанку середньовіччя пережила китайська система харчування.

Окрім уже згаданого рису, ширше стали вживати рибу, овочі та м'ясо (биків, свиней, кіз,

баранів, птиці, а для соціальних низів - собак та віслюків). Причому, на відміну від

сучасної китайської кухні, яка обов'язково передбачає термальну обробку всіх продуктів,

у ранньому середньовіччі, особливо на півдні країни, популярними були страви із “сирих”

продуктів (у тому числі м'яса й риби). Страви поділялись на чжуши (“основна їжа”), з

крупи чи тіста (пшениця, просо, рис), та фуши (“другорядна їжа”) з овочів, риби чи м'яса з

приправами. Надзвичайно поширеною була китайська лапша, яку вживали між фуши та

чжуши.ли, як і раніше, паличками з бамбуку, слонової кістки, срібла або з рогу носорога

(бо вони, за повір'ям, рятували від отрути). Майже не вживали “ханьці” молока й особливо

кисломолочних продуктів, підкреслюючи тим самим свою відмінність від кочових

“варварів”; серед напоїв особливою популярністю користувався чай, який, щоправда,

варили, а не заварювали як зараз. Пили також імпортні вина, рисову горілку і гаолянове

вино (самогон), які вважали за необхідне підігрівати й пити теплими, бо вірили, що

холодні спиртні напої погано впливають на здоров'я; причому спочатку пили чай, а потім -

вино.

Одяг складався із штанів і розпашної куртки з поясом, яка запиналася тільки направо (теж

на противагу кочовикам, які запиналися наліво).

За кроєм жіночий одяг майже не відрізнявся від чоловічого, чого не скажеш про зачіски.

Чоловіки носили досить довге волосся, з якого робили за допомогою шиньйону зачіску

“ковбасою”, покриваючи її путоу_ - головною пов'язкою, що вважалася обов'язковою для

“сильної статі”. Лише до одруження хлопці просто носили довге волосся без зачіски.

Жінки робили з довгого волосся найрізноманітніші зачіски й ходили, переважно, з

непокритою головою, а дівчата до одруження зачісок не носили і ходили з волоссям,

зібраним у пучок. Лише монахи голили голову. Мали місце в середньовічному Китаї і

досить екзотичні звичаї: так, дівчата з царства Шу (південний захід Китаю) голили голову

наголо, а із свого волосся робили шиньйон, мазали обличчя смальцем1. В епоху Тан (VII -

IX ст.) і Юань (XIII - XIV ст.) в Китаї модними були степовий одяг та юрти, але мода

минала - і поверталися давні звичаї.

_ Жінки із заможних сімей та представниці “розважальних професій” туго бинтували ноги

з дитинства. Така стопа переставала рости і навіть у дорослих жінок залишалася дуже

маленькою. Ходити такими ніжками було, звичайно, нелегко.

Традиційне китайське житло (фанза, фанцзи) мало каркасно-стовбову конструкцію. Стіни

в ньому будувалися після даху і не несли основного навантаження. Будови зводились із

сирцевої чи обпаленої цегли, трамбованої глини чи бамбука (переважно на півдні). Дерева

не вистачало, тому його використовували лише у храмовому та палацовому будівництві.

Основним будівельним матеріалом для спорудження фортець, палаців і храмів був камінь.

Особливості природно-кліматичних умов (обмеженість ресурсів) і господарської

діяльності (рисівництво) разом з конфуціанською етикою виховали в середньовічних

китайцях невтомну старанність, терпеливість, звичку вдовольнятися малим, повагу до

старших у сім'ї і в державі (до імператора включно), покірливість перед начальством,

вишукану ввічливість, шану до предків, але вони ж виробили в китайців прагматизм, що

межував із користолюбством, лицемірство, раболіпство перед вищими та чванливість

щодо нижчих, зашореність, відсутність ініціативи, шокуюче сластолюбство і неабияку

національну зверхність.

Китай на світанку середньовіччя. Китай вступив в епоху середньовіччя, успадкувавши від

давнини досить високу матеріальну й духовну культуру і розвинену державність, проте

нерівномірність культурно-господарського розвитку різних районів великої території

країни та деструктивні наслідки непродуманої агресивно-експансіоністської політики

ханьських імператорів (що зробило ворогами імперії всіх її сусідів і виснажило внутрішні

ресурси Китаю) спричинили глибоку соціально-політичну й економічну кризу в державі.

Наприкінці II ст. н.е. імперія Хань переживала глибокий занепад економіки, кризу влади

та зовнішньополітичної могутності.

На перший погляд цивілізаційні успіхи імперії Пізня (Східна) Хань (25 - 220 рр.) були

вражаючими. У 105 р. євнух імператорського палацу Цай Лунь розробив дешевий спосіб

виготовлення паперу (з кори дерев, коноплі, ганчір'я і старих рибальських сіток), що

удешевило державне діловодство і зробило доступнішими для простого люду знання:

раніше книги на елітарному шовку були надзвичайно дорогими, а дешевшу книгу,

написану на бамбукових паличках, могли перевезти лише кілька волів. Великий

винахідник Чжан Хен склав першу на планеті карту зоряного неба і створив перший у

світі сейсмограф, а ім'я історика Бань Гу обезсмертила його славетна “Хань шу” (“Історія

династії Хань”). Щоправда, чесних істориків ніколи не любили, тому Бань Гу помер у

в'язниці.

_ Видатними вченими епохи були математики Чжан Цан і Ген Шоучан, філологи Ян Сюн і

Сюй Шень, філософ Ван Чун. Високого рівня розвитку досягла ханьська медицина, яку

прославив лікар Хуа То із Цзяоцзюня. Він лікував травами, гімнастикою, припіканнями,

проколами й навіть робив хірургічні операції, використовуючи для анестезії відвар

коноплі, але і його життя закінчилося трагічно.

_ На селі ширше стали використовувати для оранки волів, а винахід у 31_р. Ду Ши

плавильних печей з повітряним піддувом забезпечив виробників масовими й дешевими

залізними знаряддями праці. Проявили свої таланти славетні ханьські агротехніки (Ван

Цзін, Фань Шеньчжи), а в галузі ремесел з'явились нові, небачені досі технології: для

видобутку чавуну й випарювання солі почали застосовувати як пальне природний газ. Але

економічне піднесення залишалося відносним.

При врожайності в середньому в 3 даня (180 кг) з одного му (0,05 га) село, внаслідок

дефіциту родючих земель, завжди голодувало: сім'я з 4 - 5 осіб отримувала ділянку,

розміри якої не перевищували 25 му, а для нормального харчування однієї людини

потрібно було 1,5 - 2 даня зерна на місяць2. Прогресуюче зубожіння підданих примусило

владу скоротити податки до 1/30 врожаю і ліквідувати подушну подать у 120 монет з

людини3. Для забезпечення фінансових потреб держави застосовувався продаж

державних рангів і посад, що набув велетенських масштабів. Це, звичайно, аж ніяк не

сприяло високому професіоналізму чиновництва. Й хоча загальна кількість службовців

становила майже 150 тис. осіб, порядку в державних справах більше не стало.

Навіть у мирний час пізньоханьська економіка не могла похвалитися великими успіхами.

До того ж лаври “володарів світу” не давали спокійно спати імператорам Східної Хань, і

непомірні військові витрати доруйнували продуктивні ресурси країни. Навіть чиновникам

(крім високопоставлених) зарплати перестало вистачати на життя, що породило масову

корупцію й продажність апарату, а конкретне виробництво в умовах економічного

розвалу, воєн і процвітаючого хабарництва стало повністю нерентабельним - і всі (як це

завжди буває, коли економіка гине) кинулися в торгівлю, спекуляцію або в “рекет”.

Ханьський учений Ван Фу так описує тогочасний Китай: “Зараз усі кидають землеробство

та шовківництво і прямують у торгівлю. Запряжені волами й кіньми вози заповнили

шляхи, нероби, що шукають удачу, заполонили міста...”4 Різко зменшилася кількість

посівів, а без сільськогосподарського виробництва почали вимирати міста (кількість

останніх скоротилася більше як у два рази). В країні запанував голод і канібалізм, коли

“дружини поїдали чоловіків, а... чоловіки поїдали дружин”5. Загальну військову

повинність давно скасували, але професійна армія не стала дешевшою, а війни -

переможними. До всіх бід додався розклад політичної верхівки суспільства, державні

справи почали вирішувати через гарем євнухи.

Слід зазначити, що в тих випадках, коли кастрація не була повною, то часто-густо євнух,

позбавлений можливості мати дітей, усе ж міг потішати нудьгуючих наложниць.

Зрозуміло, що такі євнухи були цілком задоволені своєю долею, а їхнє слово ставало

законом для наложниць, бо конкуренція серед жінок значно перекривала можливості

гаремних наглядачів-слуг. У 102 р. вперше в історії Китаю євнух Чжен Чжун став

“князем” (хоу), а в 135 р. євнухам дозволили мати приймаків з усіма правами законних

дітей. “Родичі” євнухів ставали впливовими чиновниками, а кастрацію вилучили з

переліку покарань. Справа доходила до абсурду: ті, хто мріяв про швидку кар'єру, іноді

добровільно себе калічили, щоб потрапити на службу до гарему.

Запеклу боротьбу проти клік євнухів повело чиновництво, але їхнього лідера Лян Цзі

(середина II ст.) хроніки змальовують людиною з хижою, як у сови, головою, злим

поглядом і млявою мовою, алкоголіком і азартним гравцем за державний кошт. Хабарі та

безконтрольне марнотратство стали масовими, а доноси й експропріації - нормою життя.

Гризня євнухів і продажного чиновництва остаточно “звільнила” двір від чесних і

талановитих спеціалістів, а ті, хто залишився, мріяли про наживу, а не про славу держави.

Остаточно розклалася армія, куди замість патріотів йшли “молоді негідники”. Це змусило

ханьський двір спочатку платити “відкупні дари” сусідам (на ці потреби витрачалося до 7

% бюджету), а потім - брати кочовиків на службу. “Варваризація” війська зробила

непотрібними архаїзмами в армії поняття “патріотизм” і “батьківщина”. Чиновники та

євнухи по черзі писали один на одного доноси, терор став масовим явищем.

Ідейною зброєю чиновників були книги великих конфуціанців (Кун-цзи, Мен-цзи, Дун

Чжуншу тощо), й тому, шукаючи ідеологічну противагу, євнухи звернулися до даосизму

та екзотичного буддизму: у 160-х роках культи Лао-цзи і Будди офіційно ввели при дворі.

Але прагматикам-китайцям не сподобалися незрозумілі проповіді буддійських місіонерів

про ілюзорність світу та нірвану, тому криза державної конфуціанської доктрини

породила в народі не тотальну буддизацію, а ренесанс даосизму, з яким пов'язаний крах

ханьської державності.

Авторитет одержавленого конфуціанства катастрофічно занепадав, буддизм був чужим, а

самітники-даоси свій народ лікували, допомагали у випадках, коли потрібно було когось

приворожити або отруїти, виступали акушерами й захисниками від банд мародерів,

використовуючи секрети даоських шкіл єдиноборств.

Наприкінці II ст. н.е. ситуація в низах суспільства максимально загострилася, й водночас

різко зріс авторитет опозиційних релігійних сект, серед яких найвищий успіх випав на

долю даоської “Тайпіндао” (“Шлях великої рівності”) та її вождя Чжана Цзюе із провінції

Хебей.

Чжан Цзюе був потомственим даосом-лікарем, на початку 170-х років, під час епідемії,

здобув неабиякий авторитет і популярність серед простолюдинів і почав проповідувати

свої погляди на суспільний устрій Китаю. Він пророкував близьку загибель неправильних

ханьських порядків, які називав “Синім Небом”, і перемогу “Жовтого Неба”

справедливості, причому початок нової ери, на його думку, мав наступити в 184 р., який у

Китаї називався роком “дерева-миші” (цзя-цзи) - першим роком 60-річного циклу

(своєрідного китайського “століття”). Із своїх наелектризованих адептів Чжан Цзюе

створив воєнізовану релігійну секту з 36 братств - фанів _(майбутніх військових загонів)

із залізною дисципліною та чіткою ієрархією.

_ Від простих сектантів вимагалося брати участь у “богослужіннях” (возливанні

жертовного вина), платити податок на утримання сектової верхівки, готуватися до війни

за “Жовте Небо Справедливості” та виконувати команди начальника фану (“Возливателя

жертовного вина”), над яким стояв сектовий “генералітет” (“головні возливателі”) на чолі

з Чжан Цзюе. Від усіх сектантів вимагалася беззастережна віра у свого вождя і повна

відвертість. Порушників закону тричі прощали, а якщо ті не виправлялися,_ - страчували.

Повстання готувалося 10 років. У листівках Чжан Цзюе стверджувалося, що “Синє Небо

уже загинуло. Повинно встановитися Жовте Небо, це відбудеться в рік цзя-цзи; у

“Піднебесній” запанує тоді велике благо”6. Проте напередодні запланованого початку

повстання зрадник Тан Чжоу доніс про це уряду. Після масових арештів власті виявили і

стратили понад 1000 сектантів (серед них двох євнухів із безпосереднього оточення

імператора). За цих обставин Чжан Цзюе наказав достроково розпочати повстання, яке

увійшло в історію під назвою повстання “жовтих пов'язок”, бо повстанці пов'язували собі

голови жовтими пов'язками, символізуючи цим мрію про “Жовте Небо Справедливості”.

За десять днів “уся “Піднебесна” відізвалася на повстання, а Лоян (столиця Китаю)

затрепетав”7. Лише Центральна армія Чжан Цзюе налічувала 360 тис. бійців, але й

ханьський двір не гаяв часу.

На придушення “жовтих пов'язок” імперія мобілізувала усі наявні сили (400 тис. вояків),

кращі армії та полководців. У країні оголосили амністію усім злочинцям за умови вступу

до урядового війська. Й хоча загальна кількість “жовтих пов'язок” перевалила за мільйон,

ханьська армія за 10 місяців запеклих боїв розбила повсталих, із їхніх відрубаних голів

(сотень тисяч!) по всій країні будували жахливі вежі.

Китай обезлюднів, іригація занепала, Хуанхе змінила русло, голод, епідемії та масовий

канібалізм знекровили країну. Залишки “жовтих пов'язок” продовжували боротьбу до 208

р., поряд з ними почали діяти й інші повстанські організації (“Чорні гори”, “Жовтий

дракон”, “Білі ворони”, “Великий потоп” тощо), а реальна влада в провінціях перейшла

від імперської адміністрації до місцевих воєначальників. Імперія Хань доживала свій вік.

Падіння дому Хань. Китай в епоху Троєцарства. У травні 189 р. помер покровитель

євнухів імператор Лін-ді. На престол служителі гарему посадили його малолітнього сина

(від фаворитки Хе) Шао-ді, дядько якого (старший брат фаворитки Хе Цзінь) дістав

звання регента та посаду командувача армії. Батько Хе Цзіня був простим м'ясником, тож

євнухи, піднявши його на вершину влади, сподівалися на вдячність свого протеже, але під

тиском генералітету Хе Цзінь почав готувати антиєвнухську змову. Чутки про неї невдовзі

дійшли до гаремників, і ті відрубали 22 вересня 189 р. Хе Цзіню голову, але спіраль

заколоту вже почала розкручуватися. На чолі перевороту став генерал Юань Шао, який

того ж вечора повів гвардію на штурм імператорського палацу.

Вояки оточили й вирізали 2 тис. євнухів. “Були чоловіки без борід, яких зарубали

помилково. Деякі, щоб уціліти, змушені були роздягатися”8. Решта євнухів у пошуках

порятунку кидалися в Хуанхе і тонули в бурхливих водах річки.

Гвардійці покінчили з владою гаремників, але за попередніми планами змовників до

столиці прибула регулярна армія на чолі з Дун Чжо, який посадив на трон свого

ставленика Сянь-ді. Розбещена гвардія не могла протистояти бойовій армії, і Юань Шао

втік на схід, де розпочав війну з Дун Чжо за владу. Саме в цей момент від Юань Шао

відійшов 34-річний гвардійський офіцер Цао Цао - вояк, велетенський на зріст, з

маленькими очима й довгою бородою, батько якого був прийомним сином двірцевого

євнуха. Але, розуміючи, що його час ще не настав, Цао Цао на власні кошти навербував 5

тис. найманців і став вичікувати.

У 190 р. Дун Чжо наказав спалити Лоян, а столицю перенести в Чан'ань (сучасний Сіань),

куди батогами перегнали всіх лоянців, але в 193_р. генерала Дун Чжо заколов власний

охоронець, і в 195 р. імператорський двір спробував повернутися назад, та Лояна як міста

вже не існувало. “Усі палаци й будівлі Лояну були знищені вогнем. Чиновники

укривалися бур'яном і жили серед голих стін. Провінційні правителі мали сильні армії і не

присилали коштів. Придворні сановники були виснажені голодом... Деякі з них померли з

голоду серед голих стін, деяких убили солдати”9.

Перебуваючи у відчайдушному становищі, імператорський двір звернувся за допомогою,

але жоден з генералів не захотів годувати й захищати цих дармоїдів, і тоді зійшла зірка

Цао Цао. Він єдиний погодився взяти на себе турботи про Сянь-ді, який переїхав разом із

двором під заступництво Цао Цао до м. Сюй (пров. Інчуань). І тут усі оцінили хитрість та

політичне передбачення Цао Цао: із дрібного регіонального ватажка він перетворився на

представника законної влади, опору й захисника трону, а всі інші раптом стали

бунтівниками й узурпаторами. Проявив Цао Цао й неабиякий талант полководця, по черзі

погромивши всіх своїх конкурентів, а коли в 202 р. приголомшений поразками помер з

горя Юань Шао, Цао Цао відчув себе повновладним диктатором.

Крах партії Юань Шао довершила його вдова Лю, яка після смерті чоловіка наказала

стратити п'ятьох улюблених наложниць покійного. А щоб вони навіть після смерті на

тому світі не сподобались Юань Шао, веліла поголити їхнім трупам голови, порізати

обличчя й покалічити. Потім вирізали усіх родичів нещасних наложниць (побоюючись

помсти з їхнього боку), після чого решта колишніх прибічників Юань Шао від жаху

розбіглась.

Цао Цао проголосив, що він краще ображатиме інших, аніж дозволить ображати себе, і

терором та палицями примусив тремтіти підлеглих. У боротьбі за владу залізний диктатор

утратив сина, племінника й два передніх зуби, тому за саму лише підозру у змові не жалів

нікого. Стабільність його режиму забезпечила також вдала внутрішня політика:

організація військових поселень (що дало змогу зменшити витрати на утримання армії),

досягнення завдяки терору дисципліни серед чиновників і нормалізація податкової

системи (з селян брали 50 - _60 % зібраного врожаю). Та Цао Цао підкорились лише

північні райони Китаю, а південь поділили між собою інші актори цієї кривавої

всекитайської трагедії.

Першим серед них був Лю Бей - збіднілий аристократ, далекий родич ханьських

імператорів, який у дитинстві заробляв собі на життя плетінням циновок. Він

контролював південно-західну окраїну Китаю, на землях якої пізніше заснував царство

Шу (або Хань, бо Лю Бей був дядьком Сянь-ді). В південно-східних районах країни

лідером став нащадок славетного китайського військового теоретика Сунь-цзи (VI - V ст.

до н.е.) генерал Сунь Цюань, якого “природа обдарувала квадратним підборіддям і

великим ротом, блакитними очима та темно-рудою бородою”10. Володіння Сунь Цюаня

стали пізніше імперією У.

Китай розколовся на три держави, але Цао Цао, як розпорядник імператорського

ханьського двору, мріяв про всекитайське панування.

Він проголосив себе ваном (“царем”), завів власну гвардію (“Загін тигрів” - 25 тис.

вершників), за вияв непокори наказав забити киями до смерті вагітну імператрицю, а її

батька і двох царевичів - стратити на ринковому майдані столиці (Лояну); після чого

заляканому Сянь-ді дали нову імператрицю - дочку диктатора.

Відчутними були зовнішньополітичні успіхи Цао Цао. Об'єднавши весь Північний Китай,

він успішно відбив напади “північних варварів” (кочовиків Великого Степу), погромив

також західних цянів (предків тангутів).

Цяни вважали священним білий колір, тому Цао Цао сформував спеціальний корпус

кінноти на білих конях. Перелякані цяни вирішили, що їх переслідують розгнівані боги, і

в паніці залишили поле бою. Більше вони не чіпали китайців.

І тоді Цао Цао наважився на південний похід. Шлях на Шу перетинали високі гори, а на У

- ріка Янцзи, тому Цао Цао, побудувавши величезний флот, рушив з 830-тисячним

військом на У. Сунь Цюань зумів виділити для відсічі лише 60 тис. бійців, але це була

битва “слона” з “китом”. Південні китайці вважалися непоганими мореплавцями, а

північні - лише сухопутними вояками, тому коли флот Цао Цао у 208 р. наблизився по

Янцзи до “Червоної Скелі” (Чібі, провінція Хубей), воїни У спалили його кораблі

брандерами. Залишки “північного війська” в паніці розбіглися.

Звичайно, Цао Цао не змирився з поразкою, але на схилі літ великого войовника почали

турбувати приступи жахливого головного болю. Викликали видатного лікаря Хуа То,

який дійшов висновку, що болісний нарив міститься в черепі й запропонував полководцю

операцію із застосуванням снотворного (розчин коноплі) і трепанацією черепа. Цао Цао,

який панічно боявся змовників, запідозрив Хуа То у спробі вбити його таким своєрідним

способом і наказав стратити лікаря. Невдовзі (у 220 р.) й сам 66-річний Цао Цао помер у

кривавому кошмарі.

Побоюючись народної помсти за смерть славетного лікаря (розриття могили й наруги над

трупом), для диктатора збудували 72 могильних кургани, щоб ніхто не дізнався, де він

похований.

У тому ж 220 р. син покійного диктатора Цао Пей завершив ліквідацію ханьської династії

- скинув Сянь-ді з престолу й оголосив себе імператором новоствореної імперії Вей (весь

північний Китай) із столицею в Лояні. Через кілька місяців звістка про цю подію надійшла

до Лю Бея. Як родич ханьського імператорського дому, він проголосив себе (у 221 р.)

імператором Хань-Шу (столиця - м. Ченду Південно-Західний Китай). Трохи пізніше (у

229 р.) й Сунь Цюань проголосив себе імператором У [столиця Цзяньє (сучасний Нанкін)].

Найрозвинутішим і наймогутнішим із трьох царств було Вей, територія якого охоплювала

корінні землі долини Хуанхе. Політичний та військовий талант Цао Цао сприяв

відродженню вейської економіки, а 700-тисячне військо гарантувало внутрішню

стабільність режиму й спокій на кордонах. Проте вейському господарству хронічно не

вистачало робочих рук, а спроба возз'єднання усіх земель Піднебесної під скіпетром Цао

Пея скінчилася плачевно: під час походу на У, що відбувся в 223 р., в армії Вей

спалахнула епідемія, від якої вимерло до 70 % вояків.

Таким же безрезультатним виявився похід на У імператора Лю Бея, а коли 68-річний Лю

Бей (останній із “тріумвірів”, які претендували на всекитайське панування) помер у 223 р.

від шлункової хвороби, політична ситуація на певний час стабілізувалася. Усі три царства

ввели власні літочислення, на кордонах організували митниці та прикордонну службу і

зосередились на своїх внутрішніх проблемах.

Обидва південні царства переживали ще більшу скруту, ніж далекий від процвітання Вей.

Процес “ханьської” колонізації долини Янцзи лише розпочався, і китайців тут було мало,

а місцеві народи мань, юе та лоло вороже ставилися до пришельців.

Видатну роль в історії царства Шу-Хань відіграв славетний воєначальник і талановитий

політик Чжуге Лян. Він зменшив податки (що сприяло зміцненню податкової дисципліни,

економічному піднесенню й нормалізації фінансів), реорганізував армію (запровадив

систему військових поселень), державним втручанням зменшив лихварський процент,

сприяв освоєнню нових орних земель, щедро надаючи їх власникам податкові пільги.

Сунь Цюань (правитель У) обрав інший шлях до процвітання. Спираючись на сильну

армію (230 тис. вояків), здійснив тотальну воєнізацію країни, а проблеми фінансів і

нестачі робочих рук розв'язував шляхом воєн з “варварами” Ляодуну та юе. Звідти він

отримував данину, військову здобич і полонених, яких наділяли землею як державно-

залежних селян.

Проте господарські потреби єдиного іригаційно-землеробського комплексу, ментально-

психологічне відчуття загальнокитайської етнічної єдності, політичні традиції спільної

державності, а також загроза іноземних навал нагально вимагали відновлення

загальнокитайської державної єдності. За своїми потенційними можливостями (велика

територія, етнічна однорідність підданих, глибокі традиції державності) царство Вей

значно переважало своїх південних конкурентів, але їхню агонію гальмували чвари

всередині вейської верхівки.

У 226 р. захворів і раптово помер Цао Пей, а його наступник Цао Жуй вирішив здивувати

світ блискучою столицею, для чого зігнав десятки тисяч підданих до Лояну на

будівництво величних храмів і палаців. Навіть чиновників примусили тягати колоди й

землю, а коли гігантські будівельні роботи завершилися, рясно укривши окраїни Лояну

безіменними могилами, Цао Жуй переніс свою активність на фронт кохання. Імператриця

спробувала протестувати, за що й поплатилася життям. Але вбивство тихої та вірної

дружини не минулося безкарно. Вночі Цао Жуя почали переслідувати кошмари,

центральне місце в яких займала покійна імператриця, що вимагала його життя. Заляканий

та знесилений муками совісті у 239 р. Цао Жуй помер від нервового приступу. Його

спадкоємцем став 8-річний син Цао Фан, але реальну владу в державі захопив регент з

роду Сима.

Останньою спробою відвоювати владу для Цао став заколот 254 р., але Сима швидко

розкрили цю змову. Після короткого слідства імператрицю “повісили на шовковому

шнурку”, а на місце бунтівливого Цао Фана посадили покірного Цао Мао, проте й цього

Сима здалося замало. У 260 р. за наказом регента якийсь Чен-цзи зарубав імператора.

Диктатор Сима Чжао вирішив “зберегти обличчя” і наказав заарештувати вбивцю, якому

спочатку вирізали язик, а потім прилюдно відрубали голову.

Після подвійної екзекуції влада Цао стала зовсім номінальною, а диктатор Сима Чжао

дістав можливість повністю зосередитись на вирішенні воєнних конфліктів із

південнокитайськими “схизматиками”, які на той час опинилися в досить-таки скрутному

становищі. У державі Шу в продовження найгірших ханьських традицій владу,

спираючись на гарем, захопили євнухи. Тому, коли у 263 р. після важкого 20-денного

переходу безлюдними горами вейська армія на чолі з генералом Ден Аєм з'явилась під

Ченду, держава Шу-Хань упала майже без опору.

Нагородою для Ден Ая за цю блискучу перемогу стала смерть, бо Сима Чжао,

побоюючись його популярності, наказав знищити талановитого полководця.

Наступною жертвою стала вейська династія. Щоправда, це сталося вже після смерті Сима

Чжао: у 264 р. він раптово онімів і невдовзі помер (судячи із симптомів, його вразив

інсульт). На політичну авансцену вийшов Сима Янь (старший син Сима Чжао) -

“хлопчище величезного зросту, з довгим жорстким волоссям і руками нижче колін. Він

мав неабиякий розум і був надзвичайно хоробрим”11. У 265 р. Сима Янь скинув

безвладного імператора Вей і оголосив себе “Сином Неба”, назвавши свою династію

Цзінь (265 - 316).

Тепер ніщо не могло врятувати У, де імператор Сунь Хао узаконив доноси і проявив себе

бездарним правителем, жорстоким, підступним, розбещеним. За 9 років свого правління

він стратив понад сорок найвищих сановників (їм здирали з обличчя шкіру або

виколювали очі). Не дивно, що коли у 280 р. на У рушила цзіньська армія, уське військо

розбіглося, не бажаючи класти життя за кривавого деспота.

У 280 р. епоха Троєцарства скінчилася, єдиним володарем Китаю став Сима Янь -

засновник імперії Цзінь, першої всекитайської середньовічної держави.

Імперія Цзінь (280 - 316). Виникнення державної надільної системи. Епоха селянських

бунтів та усобиць Троєцарства завершилася, але її наслідки були жахливими. Населення

країни зменшилося з 60 млн до 7,7 млн чол., повний розвал і занепад переживала

економіка. Світ вступав у середні віки, і для Китаю пологові муки нової епохи виявились

нелегкими. Лише надзвичайна терплячість, працьовитість і витриманість дали можливість