Рубель В.А. Історія середньовічного сходу. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

генерал помер, не доживши до повного краху своїх честолюбних задумів. А коли 1683 р.

маньчжурський десант захопив й окупував Тайвань (вигнавши звідти європейців),

завоювання Китаю маньчжурами завершилося.

Наслідки навали були жахливими. Маньчжури лютували не згірше монголів. Від агресії

загинуло 10 млн китайців, а в країні було встановлено окупаційний режим національного

гноблення. Жорстоких утисків зазнала китайська культура, яка уже на схилі мінської

епохи переживала явний регрес.

Так, у літературі на зміну романам-епопеям прийшли явно деформовані естетичні канони:

найвідомішим твором початку XVI ст. був еротико-побутовий анонімний роман “Цзінь,

Пін, Мей” з явним ухилом до порнографії.

_ Відповіддю на маньчжурське поневолення стало поширення патріотичного “езопового”

стилю у класичному китайському живописі (Юнь Шоупін, 1633 - 1690), а в літературі -

поява сатири. Прикладом цього жанру можуть слугувати фантастичні за формою, але

сатиричні за змістом новели Пу Сунліна (1640 - 1715), який в коротких оповідях, що

розглядалися як “читання для відпочинку”, досяг рівня високої прози. Жорстоких утисків

зазнала китайська наука, особливо в галузі історичних знань.

Сутінки середньовіччя були кривавими для “Піднебесної”, але, навіть перебуваючи на

зламі епох, Китай не міг сподіватися, що в наступні часи його історія зміниться на краще.

1 Очерки истории Китая (с древности до “опиумных” войн). С. 327.

2 Там само. С. 363.

3 Там само. С. 367.

4 У Хань. Жизнеописание Чжу Юаньчжана / Пер. с кит. М., 1980. C._21.

5 Там само. С. 63.

6 Там само. С. 147.

7 Ли Юй. Двенадцать башен. Повести / Пер. с кит. Д. Воскресенского. М., 1985. С. 268.

Лекція 3

Великий Степ

Природно-географічні умови й клімат Великого Євразійського Степу. Особливості

кочових цивілізацій

Великий Степ на світанку середньовіччя. Протодержава сяньбі (156 - 235)

Каганат жужанів (350 - 555)

Великий каганат тюркютів (552 - 651)

Хазарський каганат (651 - 966)

Другий тюркський каганат кок-тюрк (“блакитних тюрків”, 678 - 742)

Уйгурський каганат (747 - 847)

Держава Бохай (698 - 926)

Держава киданів (907 - 1125)

Чжурчженьська імперія Цзінь (1115 - 1234)

Природно-географічні умови й клімат Великого Євразійського Степу. Особливості

кочових цивілізацій. Те, що зручно для Європи, не завжди підходить для Азії, тим паче

для Великого Степу - неозорих рівнин, що тяглися широкою смугою від Карпат до Тихого

океану, від тайги й лісів Північної Європи до Великого Китайського муру, пустель

Середньої Азії, гір Тибету й Кавказу, вод Каспію та Чорного моря. Нині - це холодний,

сухий, а місцями пустельний чи напівпустельний степ із різко континентальним, сухим

кліматом, але так було не завжди. Так уже склалося, що протягом тривалого історичного

періоду, клімат у районі Середземномор'я майже не змінювався, й це породило спочатку в

європейській, а потім і у світовій науці помилкову думку про незмінність основних

кліматичних параметрів по всій планеті за останні 5 тис. років. Проте далекосхідний

регіон і степові простори переживали за той же період і глобальні потепління, й

похолодання, засушливі епохи, й часи масштабних опадів. Навіть за 1,5 тис. років доби

середньовіччя (ІІІ - ХVІІ ст.) кліматичні коливання неодноразово міняли не лише

природні ландшафти, а й господарську та етнічну карту регіону. Єдине, що зберігалось у

Великому Степу без змін_ - це рівнинний рельєф, різкі континентальні коливання

температур протягом року та панування трав, зелених улітку і висушених, а тому

багатокалорійних узимку, на яких цілий рік могла пастися худоба.

Місцевий тваринний світ складали переважно дикі й одомашнені копитні та безліч

гризунів, серед хижаків переважали вовки, а в нечастих тут лісових масивах (гаях та

перелісках) та долинах озер мешкали ведмеді, тигри й єнотоподібні собаки. В пустелях і

напівпустелях (які дедалі частіше траплялися південно-західніше сучасної Монголії,

зокрема пустеля Гобі) росли посухостійкі карагач і верблюжа колючка котрими

годувалися верблюди, джейрани і гризуни, а в прирічкових лісах мешкали тигри й

гобійські ведмеді.

Клімат степів визначали, як і в Китаї, мусони, але до них додавалися й континентальні

особливості температурних коливань. Улітку, коли в регіоні панували дощові мусони

океану, степ зеленів, а іноді місцями навіть вигорав під жарким сонцем. Узимку ж, коли

погоду визначали сухі континентальні мусони, опади ставали рідкістю, морози <%-

2>сягали 20<198> - 40<198>С. Малосніжні (хоча й морозні) зими давали змогу худобі

розгрібати тонкий сніговий шар копитами й знаходити суху калорійну траву, що давало

можливість вести масштабне класичне кочівництво (на відміну від степів Східної Європи,

де снігу взимку вдосталь, а тому для годування худоби тваринники змушені заготовляти

сіно на зиму. За таких умов цілорічне кочівництво у південноукраїнських степах

неможливе, а місцевих номадів можна назвати тільки напівосілими).

Природно-кліматичні умови в районах Великого Степу завжди були суворими. Майже

цілорічно на цих теренах панували вітри, корисні копалини були дуже обмеженими (лише

залізна руда траплялася в достатній кількості), а дерево, без якого неможливо виготовляти

юрти, стріли, вози тощо, завжди вважалося неабияким дефіцитом (тому за кожен гайок чи

підлісок кочовики билися на смерть). До цього треба додати жахливі зимові морози та

літню грозу, котра в степах вважалася прокляттям богів, бо сховатися на голій рівнині від

блискавки (що вдаряє, як відомо, в кожен предмет, який здіймається над травами)

неможливо, і жертвами “небесного струму” стають люди, вівці, коні, воли, вершники...

Життя в степах було нелегким і виховувало в номадах самостійність, уміння покладатися

тільки на себе, родоклановий корпоратизм, взаємодопомогу між своїми і, за умов

обмеженості ресурсів, жорстоку боротьбу за “своє” з усіма чужинцями. Єдиним гальмом,

що стримувало номадів від перманентної війни всіх проти всіх, залишався звичай

“кровної помсти”, без якого життя кочовиків могло перетворитися взагалі на тотальне

пекло. Та тільки-но Європа дізналася про унікальні властивості шовку - все змінилося.

Шовк - це єдина тканина, в якій не живуть комахи, - і в умовах тотальної антисанітарії

тільки шовковий одяг рятував людей від докучливих вошей. Європа, Близький Схід, Індія

готові були платити за тканину-дезінфектора будь-які гроші, але через гори Тибету й

Гімалаїв, джунглі й болота Бірми просуватися важко, а шлях морем - довгий та

небезпечний (шторми, пірати, тайфуни...), тому каравани з Китаю на захід рушили через

степ, і на рубежі н.е. склався “Великий шовковий шлях”.

Прямували купці через терени, підконтрольні кочовикам, тому транзитне мито

перетворило степовиків із пасинків цивілізації на її законних співтворців. Лавиноподібно

зросли доходи номадів, фантастично збільшилися обсяги додаткового продукту, що, в

свою чергу, активізувало державотворчі процеси: на зміну родоплемінному вождівству

(яким, наприклад, у давнину була “імперія хуннів”) прийшла повнокровна система

кочової державності - орда.

Великий Степ вступав у середньовіччя.

Великий Степ на світанку середньовіччя. Протодержава сяньбі (156 - 235).

Існує думка, що степ населяли дикуни-горлорізи, єдиною мрією яких були варварські

набіги на багатий цивілізований Китай з метою пограбунку, що осілі етноси - це осередок

культури, а степ - його нецивілізована кровожерлива периферія, проте зважений науковий

аналіз спростовує подібні твердження. Кочовики були не менш обдарованими, ніж їхні

сусіди. Вони подарували світові штани (без яких нині важко уявити не лише чоловічий, а

й жіночий одяг), чоботи, коляску й віз на колесах, криву шаблю (яка набагато зручніша й

легша від прямого меча), довгий складаний лук (стріла якого летить на 700 м!) та ідеально

пристосовану для їхнього клімату й способу життя житло-юрту. Високою виявилася

продуктивність тваринницького господарства, яке з самого народження вирізнялося

досконалістю і майже не потребувало змін (на відміну від рільництва), бо вівці, кози й

коні паслися, а батіг і собака допомагали людині належним чином цей процес

організувати. Біда степовиків полягала в тому, що залишки їхньої матеріальної культури

(повсть, вовна, шкіра, дерево, хутро) - нетривкі й зберігаються гірше аніж камінь, а вироби

з металів (зброя, побутове начиння, вироби мистецтва) десятками разів ішли в переплавку

при зміні хазяїв. Культура кочовиків переживала свої занепади і свої “золоті віки”, але в

будь-якому випадку її носії не належали до “трутнів людства”.

В перших століттях нашої ери політична історія Степу розвивалася в руслі грандіозної

боротьби за гегемонію між двома народами: прототюркомовними хуннами й

протомонголомовними сяньбійцями. Хунни панували над Степом із ІІІ ст. до н.е., але в

середині ІІ ст. н.е. у сяньбі з'явився вождь, який не знав поразок. Звали його Таншихай.

Біографія Таншихая нагадує авантюрний роман чи казку. Він народився в 141 р., коли

чоловік його матері вже три роки відбував службу далеко від рідних кочовищ у

хуннському війську воїном. Повернувшися додому, “служивий” з подивом побачив свого

“сина” і зажадав від дружини пояснень, а та розповіла, що одного разу вона йшла

дорогою, почула гуркотіння грому, підняла голову... - і в цю мить їй до рота впала

градинка, від якої народився син. Чоловік виявився скептиком і хлопчика своїм не визнав,

але “син грому” швидко проявив унікальні здібності воїна, політика й полководця, за що в

156 р. (15-літнім!) був обраний старійшиною свого роду, а потім силою зброї та

дипломатичним хистом зібрав під свій скіпетр усі сяньбійські племена (які раніше жили

окремими родами, постійно ворогували між собою й вирізнялися надзвичайною

войовничістю та неорганізованістю). Протягом десяти наступних років об'єднані сяньбі

розбили хуннів, здійснили “великий пограбунок” у Китаї, а потім підкорили весь степ від

Маньчжурії до Уралу й Волги.

Сяньбі перемогли, а хунни по-різному пережили свою поразку. Частина змирилася з

пануванням сяньбійців, 130_тис. залишилися васалами китайської імперії Хань, близько

200 тис. осіли в гірських лісах Чорного Іртишу (де <%-2>спочатку пересиділи сяньбійську

навалу, а наприкінці ІІІ_ст., завоювавши Семиріччя, створили там хуннську державу

Юебань), але 20 - 30 тис. найстійкіших бійців, відбиваючи наскоки сяньбійців, рушили на

захід, здійснили стрімкий марафон у 2600 км, відірвалися від переслідувачів і вийшли на

південний Урал.

Тут, у межиріччі Уралу й Волги, хунни породичалися, змішалися й, урешті-решт, злилися

з місцевими угромовними народами в новий, єдиний етнос гуннів. На 200 років про них

забули, а в ІV ст. цей новостворений народ розгромив ущент держави аланів і готів, у V

ст. гунни на чолі з Аттілою завдавали могутніх ударів Риму, аж доки їх не зупинили

римляни в 451 р. у грандіозній битві на Каталаунських полях.

Сяньбі стали господарями степу, а коли в 177 р. проти них виступили замордовані

набігами степовиків китайці, протомонголи зустріли ханьців не по-хуннському (тактикою

випаленої землі й виснаженням противника голодом і партизанщиною), а по-

сяньбійському - стрімким і несподіваним для китайських генералів ударом. 30-тисячне

ханьське військо було знищене.

Незважаючи на перемоги, життя кочовиків залишалося нелегким. За екстенсивного

кочового тваринництва (тобто господарства, що мало привласнювальний натуральний

характер) певна територія могла прогодувати обмежену кількість людей, що входили в

регіональний геобіоценоз як верхня завершальна ланка. Загроза виснаження природних

ресурсів змушувала степняків максимально обмежувати приріст населення (так, узимку

новонародженого кидали у сніг, а потім закутували в кожух: якщо він виживав - із нього

виростав богатир, але більшість гинула), а коли й це не допомагало, починалися жорстокі

війни з сусідами. Степи Східної Азії в засушливі часи ІІІ ст. н.е. могли прогодувати не

більше як 500 тис. кочовиків, тому легенда про “мільйони варварів”, що нападали на

“беззахисний” Китай, є міфом.

Сяньбі, як і їхні сусіди (хунни, ухуані та ін.), залишалися кочовими тваринниками, пасли

коней, дрібну й велику рогату худобу, промишляли рибальством і ловами. Державотворчі

процеси в сяньбійському суспільстві так і не <%-2>вийшли за межі вождівства

(протодержави або “чіфдома”)_ - початково структурованого суспільства, яке поділялося

на вождів і воєначальників з дружинами, жерців, вояків та членів їхніх сімей. Найнижчий

статус займали представники завойованих народів. Знали сяньбі інститут патріархального

рабства, та межі між усіма соціальними прошарками залишалися ще досить аморфними, а

створити повнокровну державу (що визначається певною територією з адміністративним

поділом, існуванням професійної публічної влади й системою податків, за рахунок яких

ця публічна влада утримується) сяньбі завадила обмеженість продуктивних сил. Це не

давало змоги створювати в достатньому обсязі додатковий продукт, який можна було б

вилучити у безпосереднього виробника як податок, не боячись, що цей виробник загине

від голоду, а без систематичних податків не можуть існувати інститути державної

публічної влади. Соціально-майнова диференціація у сяньбійців відбувалася, але,

розселившися на неосяжних територіях (раніше вони мешкали в степах Південної

Маньчжурії), протомонголи розгубили зародки державності, а з ними почала

розвалюватись і їхня етнічна спільність.

У 181 р. 40-річний Таншихай несподівано помер, а його “пожадливий та розпусний”1 син

Холян загинув під час облоги ханьської фортеці від стріли китайського самостріла. Після

недовгої усобиці єдність і могутність протомонголів відродилася за правління Кебінина,

та після його смерті (235 р.) степова сяньбійська імперія остаточно розпалася.

Ситуацію ускладнила грандіозна засуха, що вразила степ у III ст. Тихоокеанські мусони

змінили свій шлях північніше, літні дощі виливалися на сибірську тайгу, а в степах гинула

рослинність, висихали озера й річки, вимирала худоба, зникали рештки державності.

Протомонголи розділилися на кілька племен (сяньбі, табгач, муюн, тогон та ін.), а хунни й

ухуані звільнилися від обтяжливої опіки. Лише наприкінці III ст., коли посуха почала

відступати, у степах поновилися державотворчі процеси.

Розвал сяньбійської єдності сприяв відродженню політичних амбіцій у хуннів, а поряд

утворився іще один етнос_ - кули (цзелу - “раби”), основу яких становили колишні

хуннські раби (вони звільнилися в момент розпаду хуннської держави й розгрому її

сяньбійцями). До них приєдналися опальні чиновники, політичні емігранти, колишні

невільники й злочинці, різноманітні втікачі й бродяги, яких згуртувала в єдиний етнос

спільність долі й походження. Розмовляв цей строкатий конгломерат хуннською мовою.

Всі кочовики, знесилені засухою, усобицями за воду й пасовиська, розвалом хитких

протодержавних інститутів, мріяли про мир і спокій та бажали торгувати з явно

сильнішим Китаєм, обмінюючи м'ясо, шкіри, хутра й коней на китайські рис, вироби

ремесел, шовк і печиво, але китайці спробували використати цей сприятливий для них

момент для повного знищення степняків. Спочатку всіх бажаючих із напівголодних

номадів упустили в долину Хуанхе, примушуючи їх орати землю, вивчати ієрогліфіку та

служити в цзіньській армії, проте кочовики вперто не бажали ставати китайцями. Номади

їли з ножа (а не паличками), споживали м'ясо й молочні продукти (а не рис із

приправами), пили кумис (а не гаоляновий самогон). Вони носили халати з заходом наліво

(а не направо, як китайці), а їхні жінки працювали разом із чоловіками (а не сиділи вдома

як китаянки). Відмінностей виявилося надто багато, щоб на них не звертати уваги, й тоді

імперія Цзінь, скориставшися тим, що притиснуті до води “варвари” втратили

мобільність, перейшла до фізичного винищення кочовиків.

Довгий час степняки нічого не могли протиставити масованим походам китайських армій.

Цілими родами кочовиків вирізали чи обертали на рабів; та коли Цзіньську імперію

знесилили внутрішні катаклізми, а мусони на рубежі ІІІ - ІV ст. повернулися в степ -

номади сповна відплатили своїм кривдникам. Від дощів зазеленіли трави, відгодувалися

худоба й коні, відновилася бойова міць степняків, і в 316 р. 40 тис. хуннів захопили весь

Північний Китай, полонивши двох цзіньських імператорів. Але синтез Китаю зі Степом

дав несподівано криваві, жахливі результати.

_ Свої гареми хунни наповнили китаянками, та діти від шлюбів переможців із

переможеними, виховані матусями-китаянками в павільйонах і альтанках на китайській

поезії й філософії, розгубили степові традиції (родоклановий корпоратизм, “почуття

ліктя”, імператив вірності племені й ханові тощо) й перетворилися на розбещених

куртизанів, що розважалися людожерством, гаремно-політичними інтригами й

зрадництвом. У 350 р. китайці хуннів вигнали. Потім у Північному Китаї почергово

володарювали муюни, тибетці, тангути й, нарешті, табгачі, які від інших протомонголів

відрізнялися тим, що, запозичивши багато традицій у своїх сусідів тунгусів, заплітали на

голові косу. В Китаї народилася строката етно-політична химера - імперія Північна Вей, а

в степах “імперії” хуннів і сяньбійців остаточно канули у небуття: на рівнинах Монголії

зароджувався каганат жужанів, які започаткували інститут орди - першої повнокровної

кочової державності.

Каганат жужанів (350 - 555).

Генезис жужанів дещо нагадує походження кулів. У смутні часи посухи й розвалу імперії

сяньбі в степах блукало багато вибитих із життя людей, які постійно ворогували за вкрай

обмежені природні ресурси (воду, пасовиська, переліски тощо), проте в ІV ст. природа

стала милостивішою до степняків, а спільна праця й спільні вороги (могутні табгачі)

з'єднали їх. Туди ж тікали невільники від панів, дезертири із армій, голодні селяни від

податків тощо. Всіх їх змушувала єднатися злиденність життя та незахищеність від

воєнних нападів.

Засновником жужаньської спільноти був Югюлюй - колишній раб, що служив у

сяньбійській кінноті, де був засуджений на смерть за якусь провину. Рятуючи своє життя,

Югюлюй втік у 350-х роках через пустелю Гобі до Хангайських гір, де, зібравши близько

сотні таких же знедолених, створив первинну орду. Завершив фундацію степового

політичного організму нового гатунку наступник Югюлюя Гюйлюхой, під проводом якого

жужані дали відсіч своїм агресивним сусідам табгачам і за 30 - 40 років кривавих зіткнень

поставили під свій контроль увесь степ від Алтаю до Кореї.

Жужані не вели господарства і жили поборами з сусідів, перетворившись, таким чином, на

своєрідну публічну владу - соціальний прошарок, функцією якого стало професійне

виконання владницьких державно-політичних повноважень у відриві від безпосереднього

виробництва. Від етапу родоплемінних вождівств Степ зробив крок в епоху кочових

держав, владні інститути яких дістали узагальнюючу назву орда. Що ж до степових

виробників, які не бажали ризикувати життям у війнах за владу, жили по-стародавньому

родами й племенами та заради спокою платили жужаням ренту-податок у формі данини,

то їх називали телесцями. Так вони й уживалися: телесці жужанів годували, а жужані за

них воювали, улагоджували міжродові суперечки, підтримували в степах порядок,

боронили кордони - отже, виконували за рахунок податків усі державно необхідні функції.

Очолював жужанів каган (“великий хан”), якого обирали на все життя, мовою залишилася

протомонгольська сяньбійська. Орда поділялася на військово-територіальні округи (по

1000 жужаньських вояків у кожному), а її мілітаризовані закони передбачали нагороду за

хоробрість і смерть за боягузтво в бою. Писемності жужані не мали, а рахували зарубками

на дереві або кульками з овечого кізяка.

Політична консолідація Степу непокоїла табгачсько-китайську імперію Вей (398 - 534), і в

391 р. табгачі, розбивши жужанів, пригнали полонених “дикунів” до Північного Китаю

для посилення власної кінноти. Та жужані не для того тікали раніше на волю, щоб знову

служити чужому ханові. У 394 р. вони повстали, а їхнім союзником стало князівство Хесі

- хуннська держава Західного Китаю, реліктовий залишок постцзіньської епохи

варварських навал на “Піднебесну”. Повстанців очолив незвичайний для диких жужанів

отаман Шелунь - високоосвічена людина, математик і астроном. Вирізавши

колабораціоністів, жужані повернулися в степ, поновили владу над телесцями й відновили

каганат від Кореї до озера Лобнор.

Кульмінацією жужаньської могутності став 420 р. Здійснивши стрімкий набіг на околиці

табгачської столиці Лояну, військо кагана Датаня дощенту розграбувало їх. Подальші

жужано-табгачські війни йшли з перемінним успіхом. А от жужаньським союзникам -

хуннам Хесі - не пощастило: у 439 р. їхнє князівство було знищене вейцями. Останнього

хесійського князя Муганя полонили й стратили, і тільки 500 хуннських шатрів на чолі з

родом Ашина (“Вовк”) утекли до своїх союзників жужанів. Осівши на схилах Алтаю

(багатих металевими рудами), вони освоїли виплавку заліза, з якого виготовляли зброю.

Зрештою, змішавшися з місцевими родами телесців, вони започаткували етнос тюркютів

(“давніх тюрків”).

Змішання вимираючих хуннів з місцевими родами породило тюркютів (тюрк - “сильний,

міцний”), які були “чистими” монголоїдами, розмовляли давньотюркською мовою (що

відрізнялася від хуннської як, скажімо, мова українців від мови давніх русичів) і спочатку

ревно служили могутнім жужаням, видобуваючи руду та виплавляючи для них залізо. Над

степом жужані панували майже два століття, але існування їхньої розбійницької

хижацької орди трималося лише на воєнних перемогах, а перемоги не бувають вічними.

У 470 р. жужанів добряче побили табгачі. В 485 р. на жужаньський престол зійшов

агресивний каган Доулунь (“людина жорстока, схильна до вбивств”2), який мріяв

відродити славу жужаньської зброї і нещадно рубав голови непокірним. Проти тирана

повстала частина телесців. У 492 р. Доулуня вбили, а 100 тис. телеських шатрів утекли на

захід і створили в долині Іртиша власну державу Гаогюй, або ханство телеутів (так їх

назвали, щоб відрізняти від телесців, що залишилися під жужанями). Додала жужаням

проблем і масована буддійська пропаганда согдійських та індійських місіонерів, яка

спричинила ідейний розкол у каганаті. Жужані несамовито відстоювали свою владу, бо

вона була їхнім єдиним джерелом існування. Використавши розкол в імперії Вей, у 540 р.

жужані титанічними зусиллями розгромили ханство бунтівливих телеутів, але це був

останній успіх їхньої зброї. Як самостійна сила на політичну арену вийшли тюркюти.

Великий каганат тюркютів (552 - _651). У 551 р. тюркютський лідер Бумин звернувся до

жужаньського кагана Анахуаня з проханням віддати за нього заміж ханську дочку, але

дістав грубу відмову.

Каган зухвало заявив: “Ти мій плавильник, як ти наважився зробити мені таку

пропозицію?”3

Банальний династичний конфлікт васала й сюзерена Бумин використав як привід для

прямої конфронтації. Зарізавши жужаньського посла, він у 552 р. напав на жужанів і

розбив їх. Убитий горем Анахуань заподіяв собі смерть. До 555 р. з жужанями було

покінчено. Остаточно завершив справу черговий тюркютський хан Кушу, який прийшов

до влади після кількох загадкових смертей своїх родичів і про якого писали, що він був

твердим, хоробрим, розумним і войовничим. Почалися масштабні тюркські завоювання.

Тюркюти мали вдосталь заліза, вміли непогано його обробляти і створили латну кінноту з

вершників, закованих у залізні обладунки з голови до кінських копит. Таким

“броньованим” воякам було важко воювати в горах або штурмувати укріплені міста й

фортеці, але в степах, на голій рівнині у тюркютів не знайшлося конкурентів.

Ніхто не міг витримати удару закутої у броню тюркської кавалерії, і через три роки весь

степ від Каспійського й Чорного морів до Кореї та Маньчжурії підкорився каганові Кушу.

Та не лише зброя стала джерелом тюркютської могутності. Успадкувавши структуру

ординської державності, тюркюти не тільки зайняли в системі степової імперії колишнє

місце жужанів, а й врахували сумний досвід своїх попередників.

Більшість людей воювати не любить і натомість віддає перевагу торгівлі, потреба в якій

існувала завжди. Заходу з давніх часів бракувало шовку й прянощів, а до Китаю

надходили товари з Середньої Азії та Ірану, Вавилонії й Аравії, Сирії та Єгипту, Малої

Азії та Європи. Тож для вирішення проблем обміну купці проторили від Чан'аню через

Согд (Середня Азія) та Іран до Константинополя “Великий шовковий шлях”, подорож

яким потребувала більше як 230 діб. Спочатку хазяїв у степах було багато, й торгівля

залишалася заняттям хоча й вигідним, але вкрай небезпечним, та після об'єднання всіх

степовиків тюркютами согдійські купці відчули себе як у раю й боготворили кагана за

спокій на шляхах.

За цих обставин навіть помірковані митні збори озолотили орду тюркютів, а якщо згадати,

що данину каганові платили телесці степу, кидані й хі з Маньчжурії, тохарці й турфанці зі

Східного Туркестану, приуральські угри, прикубанські утургури, лісовики Саян і Алтаю, а

з часом і роздроблений Китай, то не дивно, що в іноземних послів очі лізли на лоба від

ханських багатств.

Чверть століття тюркютський бойовий прапор роду Ашина (на якому красувалася вовча

голова) змушував сусідів схилятися в покорі. Податкові надходження у формі поборів,

воєнна здобич і мито добре годували тюркютську орду, а весь “вовчий етнос”, як раніше

жужані, став своєрідною державно-політичною надбудовою над залежними народами.

Тюркюти майже перестали жити власним виробництвом, що засвідчує тогочасна

приказка: “Немає тюрка без тата” (“землероба, виробника, поневоленого”).

Зайвим для тюркютів торговельним посередником, який додатково накручував ціни на

шовк, виявилась держава ефталітів - памірських горян не відомої до кінця етно-мовної

належності. Крім того, в минулому ефталіти були союзниками жужанів (заклятих

тюркютських ворогів), тому тюркюто-ефталітське зіткнення було неминучим. На біду

горян, вони вже воювали на двох фронтах (з Індією, яку намагалися поневолити й

пограбувати, і з сасанідським Іраном). Тюркюти спробували укласти з Сасанідами союз,

але в 560 р. ханське посольство, яке направлялося до Ірану, ефталіти вирізали - і почалася

війна.

У 562 р. ефталітів розбили перси, а 565 р. в грандіозній битві біля Несефу (сучасний

Карши), яка тривала 8 діб (!), тюркські кінні латники зім'яли піхоту горян. Середня Азія

остаточно підпала під владу тюркютів, а залишки розбитих ефталітів розбіглися по Ірану

та Індії.

Релігією тюркютів залишалося язичництво, але своєрідно-синкретичне, що складалося з

трьох віронашарувань. Світотворцем вони вважали світового бога Тенгрі (Вічне Небо),

еманація котрого - Сонце - через своє проміння керує світом. Витоки цього вірування

коренилися в мітраїзмі - культовій системі стародавньої Середньої Азії. Крім Тенгрі,

кожен тюркютський рід мав свого бога-покровителя - коріння цих вірувань, мабуть,

лежало в системах сибірського анімізму. Нарешті, невід'ємним елементом суто кочового

прототюркомонгольського походження був тотемізм: своїми першопращурами тюркюти

вважали хуннського царевича й вовчиху (тому-то їхні чорні бойові стяги прикрашала

золота вовча голова). Степняки вірили також у безсмертя душі, загробне життя й

практикували жертвопринесення (в тому числі й людські - полоненими).

_ Синкретизм елементів мітраїзму, тотемізму й анімізму являв собою офіційний культ

Тюркютського каганату, але поряд із ним легально процвітав на грунті марновірства й

забобонів шаманізм - чаклунство, магія, наведення порчі, вигнання злих духів, гіпноз,

телепатія, близьке (іноді псевдосексуальне) спілкування з духами тощо. Однак

запозичений із Маньчжурії шаманізм залишався чужим для тюрків віруванням. Шаманів

(яда) не допускали до офіційних церемоній, але степняки користувалися їхніми послугами

для залагоджування конкретних життєвих справ: навести чи зняти порчу, повернути

коханого, вилікувати хворобу тощо.

_ Державний устрій каганату передбачав лествичну систему наслідування каганського

престолу в роді Ашина: від старшого брата молодшому, після чого каганами могли

ставати (за тією ж схемою) діти лише тих Ашина, які побували на престолі.

Політична роздробленість Китаю давала змогу тюркютам легко викачувати з нього

данину щорічно, але такий стан речей ніяк не влаштовував китайців, і 581 р. в

“Піднебесній” зародився націоналістично-конфуціанський смерч (династія Суй), а до 589

р. весь Китай об'єднав войовничий імператор Ян Цзянь. Почалися криваві тюркюто-

китайські війни.

Імперія Суй спрямувала проти степняків армії в десятки тисяч вояків, хитру дипломатію,

підкуп, шпигунів - і досить швидко досягла результатів. Коли в 597 р. спалахнула чергова

тюркюто-суйська війна, в тилу кагана діяла зрадницька прокитайська партія, на користь

якої говорили китайські шовк і золото. Крім зрадників-тюркютів (очолюваних Жангаром)

проти кагана повстали деякі телесці (зокрема, племена кібі й сеяньто), і, не витримавши

боротьби на трьох фронтах, Великий каганат тюркютів поступово розпався на

антикитайський Західний (його підтримували грішми согдійські купці) та Східний (в

якому перемогли китаєфіли), а звичай степової кривавої помсти доконав кочову єдність.

Доля цих каганатів була різною.

Жангар повівся як типовий васал. Навіть тюркський одяг і закони він збирався замінити

китайськими, та суйці відмовилися від таких привабливих для Китаю, але скороспіло-

небезпечних новацій. Зате у війнах за розширення китайських володінь східні тюркюти

зарекомендували себе вірними союзниками “Піднебесної” імперії. Проте син Жангара

Дугі був честолюбнішим аніж його батько, і в момент кризи імперії Суй, ставши каганом

під титулом Шибір-хан, звільнився від обтяжливого протекторату. Східні тюркюти

розорили Північний Китай набігами і завоювали Тогон, Гаочан, підкорили

монголомовних киданів і шивей (прототатар).

Така поведінка стурбувала Китай, і нова династія Тан поспішила ліквідувати Шибір-хана:

в 620 р. каган несподівано помер при загадкових обставинах. Перед смертю

східнотюркський володар бачив кривавий дощ та кривавий сніг, потім уночі він почув

таємничі звуки і врешті-решт “віддав богам душу”.

Останнього удару східним тюркам завдав великий танський імператор Тай-цзун (Лі

Шимінь, 626 - 649), який спрямував проти тюркютів шість армій та ініціював у тилу

каганату антитюркютське повстання телесців (байирку, бугу, тонгра, сі, татаб). У 630 р.

розчавлений ворогами каганат східних тюркютів перестав існувати, а останній їхній каган

Кат Іль-хан потрапив у полон, де “був задумливий та сумний, співав сумних пісень й

проливав сльози”4. В 634 р. Кат Іль-хан помер з туги й був спалений за тюркським

поховальним ритуалом у Чан'ані. Решту степняків (із них 190 тис. тюркютів) Тани

приєднали до імперії політикою “довгого налигача” (даючи кочовикам шовк, зерно та

прикраси в обмін на їхню покірність і військову службу).

Строкатішою й різноманітнішою виявилася історія каганату західних тюркютів. Ця

держава підкорила землі від Семиріччя до Волги й Кубані. Хоча етнічні тюркюти (у

порівнянні з іншими місцевими народами) на неозорих теренах Заволжя й Казахстану

становили явну меншість, через ці землі пролягав прибутковий “Великий шовковий

шлях”, з якого жили й багатіли согдійські купці. Політична стабільність гарантувала

караванам спокій на дорогах, тому жируючі на транзиті торгаші Согду щедро фінансували

кагана. Завдяки їхній підтримці династія Ашина беззмінно посідала ханський престол

десятиліттями, проте інші кочові племена також мріяли поживитися за владний кошт: у

604_р., скориставшися тим, що тюркютський хан був малолітнім (він ще не вмів ходити),

гегемонію в каганаті (під виглядом регентства) захопило тюркське плем'я дулу, чий вождь

Таман проголосив себе регентом.

Таман виявився жадібним і недалеким володарем. Довго не роздумуючи, він наказав

грабувати каравани. Согдійських купців це аж ніяк не влаштовувало, а оскільки тюркютів

на заході степу було мало, то свої невичерпні фінансові можливості “бізнесмени Великого

шовкового шляху” використали для підтримки іншого тюркського племені нушибі - й у

612 р. владу дулу ліквідували. Таман утік до Китаю, де невдовзі загинув. На троні Західно-

Тюркського каганату залишилися вихідці з роду Ашина, але реальним гегемоном степової

імперії стали нушибі, які створили сприятливі умови для транзитної караванної торгівлі.

Союзниками Західного каганату стали танський Китай (для якого збільшення експорту

шовку відкривало широкі можливості для завезення популярних західних товарів - цукру,

наркотиків, килимів, вина тощо) та Візантія (зацікавлена у збільшенні шовкозакупок, бо за

шовк “ромеї” наймали “варварів” служити у візантійській армії), а супротивниками -

східні тюркюти, авари (вороги Візантії) та перси (які як монополісти-посередники хотіли

максимально підвищити ціни на шовк, а як вороги Візантії - обмежити обсяги торгівлі, бо

від кількості шовку прямо залежала військова міць “Східної Римської імперії”), а також

Тогон (який боявся агресії з боку Танів і західних тюрків).

У 626 р. спалахнула грандіозна війна, яку по праву можна назвати “світовою війною” VІІ

ст. Перси й авари облягли Константинополь, східні тюркюти вдерлися до Китаю, а західні

тюрки атакували сасанідський Іран, але повної перемоги не здобула жодна коаліція.

“Ромеї” не дали можливості аварам і персам об'єднатися (зірвавши форсування Босфору) -

облога провалилася. Східні тюркюти, злякавшися танської могутності, уклали з Китаєм

мир і відступили в степ. Невдовзі Тай-цзун (Лі Шимінь) розгромив каганат східних

тюркютів, західні тюрки, пограбувавши Грузію і Вірменію, загрузнули у внутрішніх

чварах дулу й нушибі, а візантійський імператор Іраклій уклав зі знедоленим Іраном

сепаратний мир, боячись залишитися з персами й аварами наодинці.

Усобиці підточували Західно-Тюркський каганат, і 635 р. каган Ишбара Толіс-шад

зважився на глобальну політичну реформу. Посада тюркютського хана остаточно стала

номінальною, а по п'ять вождів з дулу й нушибі отримали по стрілі (як символу влади),