Рубель В.А. Історія середньовічного сходу. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

неврожаїв. Лише армійська система, оперта на загальну військову повинність, не зазнала

суттєвих змін, але великих воєн Чосон спочатку не вів.

Динамічно розвивалися наука та культура, чому сприяло створення нової, дуже зручної

для корейської мови системи письма - онмун або чоним (“правильні звуки”).

Замість надзвичайно складної системи іду, в якій для запису текстів використовували

фонетичне звучання китайських ієрогліфів, король Сечжон наказав розробити нове

письмо. Створена у 1444 р. з цією метою спеціальна комісія використала в своїй роботі

досягнення індійського (деванагарі), тибетського, монгольського (квадратного),

уйгурського та японського алфавітів, а також врахувала китайську філософську теорію

п'яти першоелементів, концепцію Інь-Ян тощо. З 1446 р. алфавіт чоним, у якому

налічувалося 28 знаків, був запроваджений в життя, а король Сечжон додав до свого імені

епітети “Великий” та “Освічений”. У королівській постанові з цього приводу говорилося:

“Я заново створив 28 знаків. Бажаю лише, щоб усім людям було легко оволодіти ними та

зручно користуватися кожного дня. Тепер навіть темний мужик чи баба зможуть легко все

зрозуміти, й тоді неодмінно з'являться і вірні чиновники, і шанобливі сини, і доброчесні

жінки...”5

На відміну від сучасної корейської писемності (в якій налічується 40 графем і пишуть,

переважно, фонетично), суто фонетична писемність у Чосоні не прижилася, й тому

користувалися письмом змішаним: повнозначні частини слова писалися ієрогліфом, а

службові слова та граматичні показники - корейськими буквами.

Запровадження зручної національної писемності створило сприятливі умови для

бурхливого культурного розвитку країни. В кожній провінції відкрито буддійські або

конфуціанські школи, кількість яких у ХVІ ст. перевалила за дві сотні. Зростала мережа

бібліотек, серед яких найбільшої слави зажили три вузівські та найбільша Центральна

двірцева бібліотека Хан'яну, де зберігалося понад 100 тис. книг. Одним із

всесвітньовідомих шедеврів архітектури вважається столичний королівський палац

Кьонбоккун, у якому за правління Сечжона встановлено перший в Кореї водяний

годинник. Дах палацу підтримували 48 гранітних колон (по 5 м заввишки), всі будівлі

прикрашала витончена різьба. Центром ансамблю був тронний зал, склепіння якого

підтримували 16 колон із коштовного червоного дерева. Славетними живописцями епохи

були пейзажисти Кан Хіан (1419 - 1466) та Лі Ам (1498 - ?).

Активно розвивалася кореємовна література. В поезії з'явилися нові жанри: тривірш сіджо

й велика поема каса, майстром яких став видатний політик того часу Чон Чхоль (1537 -

1594). Поряд із поезією розвивалася сюжетна проза, в жанрі якої зажили слави сатирик та

фантаст Кім Сісип (1435 - 1493), алегорист Лім Дже (1549 - 1587) та соціальний утопіст

Хо Гюн (1569 - 1618), автор “Повісті про Хон Гільдона”.

У ХV ст. вийшли в світ кілька фундаментальних історичних праць, серед яких

виділяються колективні “Корьоса” (“Історія Корьо”) та “Тонгук тхонгам” (“Загальний

огляд історії Кореї”). Вершиною класичної корейської географії вважається творчість Лян

Сончжи (ХV ст.) - автора унікальної докладної карти всіх провінцій країни, а основою

державного правопорядку став кодекс законів “Кьонгук течжон” (“Великий звід для

керівництва державою”, 1469 р.).

Період ХV - ХVІ ст. характеризувався значним економічним та культурним піднесенням

країни, і лише державно-бюрократичні перепони дещо стримували динамічний розвиток

продуктивних сил суспільства. (Зокрема, знову заборонили виїзд за кордон купцям, що аж

ніяк не сприяло підвищенню конкурентоспроможності корейських товарів.) Затьмарювали

загальну атмосферу в державі й чвари на “політичному Олімпі”, й саме вони наприкінці

правління сьомого вана династії Лі Сечжо (1450 - 1468) стали першими провісниками

майбутніх катаклізмів.

Кожному політологу, як правило, притаманне почуття здорового скепсису щодо дій

реальних політиків. У тогочасній Кореї роль політологів виконували науковці-

конфуціанці, центральним осередком яких стала придворна чиновницька Академія. Сечжо

прийшов до влади завдяки перевороту, скинувши й ув'язнивши свого попередника

Танчжона. Нелегітимність влади глибоко вразила схоластів-науковців, які почали невміло

організовувати антидержавний заколот з метою повернути на трон “законного Танчжона”.

Одначе “управління розслідувань” не даремно їло свій хліб. Змовників заарештували,

Академію ж закрили, після чого Сечжо розлюбив конфуціанство й сприяв новому

відродженню буддійського впливу в країні. Храмам Будди повернули землі й податкові

пільги, а для освячення влади збудували новий монастир Вонгакса, який приголомшував

своїми масштабами. Кількість вакансій для буддійських монахів була збільшена на 100

тис.

Податкові пільги та грандіозне будівництво розорили державну скарбницю, і тоді Сечжо

наказав зібрати з підданих податки на три роки наперед. Селяни змушені були віддавати

державі майже половину зібраного врожаю, що в тогочасних корейських умовах

викликало масовий голод. У 1467 р. в країні вибухнув грандіозний селянський бунт, який

очолив Лі Сіе.

Смерть Сечжо (1468 р.) дещо зменшила напруження в суспільстві, але коли до влади

прийшов у 1498 р. принц Йонсангун, політика знову знекровила економіку.

Йонсангун почав правління з чергової різанини конфуціанських науковців, кровопускання

яким принц-сатрап влаштовував і надалі. Для перебудови королівських резиденцій

диктатор зігнав тисячі селян, щоденно влаштовував дикі оргії. Державні фінанси

вичерпались до краю, але винахідливий принц придумав нові податки, здійснив масові

репресії проти надуманих змовників і конфіскував їхнє майно. Тільки коли Йонсангун

наказав зруйнувати навколо столиці всі житлові будівлі, щоб звільнити цю територію для

королівського полювання, його скинули, замінивши королем Чунчжоном, але кривавий

маятник репресій і ворожнечі не так просто було зупинити.

Державні фінанси залишалися в жалюгідному стані, тому шалені податки ніхто не

скасував. У 1519 і 1545 рр. влада ще двічі, “для профілактики”, здійснювала масове

знищення конфуціанських науковців, після чого політична верхівка розкололася на

проконфуціанську, східну (тонін) і пробуддійську, західну (соїн). Таким чином, смути

продовжувались уже в “організованому вигляді” - із двірцевими інтригами, гаремними

таємницями, зрадами і вбивствами. До податків додалися реквізиції, в провінції та

центральному апараті процвітала шалена корупція, продажність і хабарництво, а влада,

щоб зберегти свій матеріальний добробут, замінила військову службу ще одним податком.

Країна залишилася без війська (зберегли лише гвардію й таємну поліцію). “Народ

настільки виснажений, що сил у нього не більше, ніж у лежачих мерців, а дух його такий

слабкий, що важко підтримувати його навіть у мирні дні... Якщо все залишиться як є -

країна загине”, - писав конфуціанець Лі І наприкінці ХVІ ст.6 Корею заполонили масовий

бандитизм і злочинність. Жахливим фіналом кризи стала іноземна навала, яку організував

японський військовий диктатор Тойотомі Хідейосі.

Агресія розпочалась у квітні 1592 р. успішним десантуванням японських експедиційних

сил (160 тис. вояків, до 1000 кораблів та човнів) у порту Пусан на півдні півострова.

Вирізавши розпорошені корейські гарнізони, які абсолютно не чекали вторгнення,

японські армії за півмісяця пройшли переможним маршем половину Кореї і 3 травня

захопили столицю країни Хан'ян (сучасний Сеул). Ван Сончжо з усіма міністрами втік до

Пхеньяна, але в середині червня впав і Пхеньян, а корейські правителі перебралися до

міста Йиджу на самому кордоні з Китаєм.

Здеморалізована корейська армія невдовзі була розбита. Японські самураї (воїни-

професіонали) явно переважали корейських ополченців виучкою та озброєнням, одначе

інтервенти недооцінили бойовий потенціал півострівної держави, яка володіла чи не

найкращим на Далекому Сході флотом. Він значно перевершував японський і за кількістю

бойових одиниць (у японців переважали транспортні кораблі), і за виучкою матросів, але

найнеприємнішим сюрпризом для агресора стала секретна корейська зброя - кобуксон

(“черепаха”) - кораблі обшиті листами заліза, перші в світовій історії панцерники.

Національним героєм визвольної війни корейського народу проти японських інтервентів

став адмірал Лі Сунсін (1545 - 1598).

Лі Сунсін народився в сім'ї дрібного чиновника. Блискуче закінчив у 1576 р. королівське

військове училище, проявив неабиякі здібності флотоводця, і з 1591 р. обіймав посаду

командувача флоту лівого крила (одного з двох флотів Чосону). Він першим зрозумів

переваги панцерників і розробив тактику їхнього використання.

Стандартний кобуксон обшивався залізом, мав гострі залізні тарани на всіх бортах і 14

гармат (чхонтонів), вирізнявся коротким, але широким корпусом, що гарантувало високу

маневреність корабля.

З початком вторгнення Лі Сунсін організував флотські господарства на селі, чим

забезпечив морякам стабільне харчування, а для відливання мідних та бронзових гармат

конфіскував у населення весь металевий посуд. Термінові заходи зберегли автономну

боєздатність флоту в умовах повної втрати централізованих джерел постачання.

Корейські ВМС також були захоплені зненацька, але вже через кілька тижнів після

трагічного початку війни флот активізував свої дії. За перші три місяці боїв флотилія Лі

Сунсіна потопила майже 300 японських кораблів і захопила контроль над Корейською

протокою. У загарбників відбили Пусан, позбавивши їх можливості постачання

експедиційних сил із території Японії. Успіхи флоту повернули корейцям упевненість у

власних силах.

Активізувалася корейська дипломатія. Номінально Чосон вважався васалом Мінської

імперії. В період миру й спокою про це на півостові майже не згадували, та коли країну

окупували інтервенти, корейці звернулися до “сюзерена” за допомогою, і китайський

“Син Неба” Чжу Цзюнь (Шень-цзун) не відмовив, задоволений можливістю зайвий раз

продемонструвати міць імперії та підтвердити її статус “великої держави”.

Стурбовані “зухвалістю східних варварів”, Міни відправили на японський фронт 50-

тисячну армію на чолі з Лі Жусунем, яка разом із рештками корейських сил зупинила

агресора й наприкінці 1592 р. відбила Пхеньян. У тилу ворога спалахнула народна

стихійна партизанська війна ийбьон (“Армії справедливості”).

Японці розв'язали на півострові масовий терор, про ганебність якого вічно нагадуватимуть

40 тис. відрізаних у страчених корейців вух (їх привезли до “Країни Вранішнього Сонця”

як трофеї і зарили в Кіото, назвавши це місце “Мімідзука” (“Могилою вух”). Окупанти

знищували не лише людей, а й культуру - зокрема, зрівняли з землею місто Кьонджу

(колишню столицю Сілла), попаливши його безцінні архітектурні та образотворчі

пам'ятки, але тактика “випаленої землі” не дала бажаних для самураїв результатів.

Відрізані від Японії корейським флотом, у ворожому оточенні народних месників,

залишившись без боєприпасів і продовольства, інтервенти почали втрачати завойовані

території і терпіти поразки, а з ними занепав бойовий дух. Здавалося, що агресія

захлинулася, але двірцеві чвари при чосонському дворі мало не врятували японців.

Придворну камарилью налякав зростаючий авторитет Лі Сунсіна. Результатом став донос

на адмірала, поданий вану інтриганом Кім Инсоном. У 1597 р. Лі Сунсіна змістили з

посади командувача флотом “за боягузтво та невиконання наказів” і засудили до страти,

милостиво розжалувавши потім у матроси, а флот очолив бездарний Вон Гюн. Наслідком

кадрових змін стала катастрофа червня 1597 р., коли японці пустили на дно весь

корейський флот (залишилося 12 бойових одиниць) разом із його безталанним адміралом.

Захопивши контроль над морем, агресори перекинули на півострів свіжі підкріплення (140

тис. вояків).

Корейський двір одразу схаменувся і повернув Лі Сунсіну всі посади та повноваження.

Підтримали сусіда й китайці, збільшивши свій допоміжний корпус до 140 тис. бійців, але

долю війни можна було вирішити лише на морі.

Генеральна битва флотів відбулася в листопаді 1598 р. в бухті Норянчжин. Корейська

ескадра Лі Сунсіна (12 кораблів), підтримана китайською флотилією (5 тис. матросів),

завдала інтервентам нищівного удару. Японці втратили 200 кораблів (із 300), 10 тис.

матросів й останні надії на успішне завершення війни. В розпалі битви Лі Сунсін загинув.

Шануючи пам'ять свого національного героя, КНДР запровадила “орден Лі Сунсіна”,

яким нагороджують найвидатніших флотоводців республіки.

Після Норянчжинської катастрофи становище японської експедиційної армії стало

критичним, і в цей момент до Кореї надійшла звістка про смерть ініціатора вторгнення

Тойотомі Хідейосі (він помер 18 серпня). Продовження бойових дій стало для інтервентів

неможливим і непотрібним, тому їхній командувач Конісі Юкінага підписав перемир'я з

Чосоном і покинув півострів разом з уцілілими самураями.

Семирічна визвольна війна (1592 - 1598) корейського народу проти японських агресорів

завершилася повною перемогою. Чосон відстояв свою незалежність, але ціна перемоги

виявилася непомірно високою.

На 15 % скоротилося населення Кореї, а кількість оброблюваних земель зменшилася

втроє, що викликало масовий голод і неспроможність виробників сплачувати податки.

Протягом війни були втрачені всі державні запаси продовольства, вирізана майже вся

худоба. Іригаційна система була повністю зруйнована, а більшість знарядь праці

переплавлено на зброю. Країну знекровлювали епідемії. Голодували навіть чиновники, що

для далекосхідного регіону завжди означало цілковитий розвал. “Скрізь лежали трупи, але

не було кому їх поховати. Батьки мусили продавати своїх дітей, а чоловіки - дружин.

Багато лиха завдавали війни нашій країні, але ніколи ще її становище не було таким

жахливим, як тепер”7. У країні розквітнули лихварства й кабала, в яку потрапила

абсолютна більшість селян, а Сончжо, якому бракувало грошей для відбудови

королівських резиденцій та гробниць предків, обклав підданих додатковими

надзвичайними податками й позганяв тисячі селян та ремісників на реставраційні роботи.

Така політика позбавляла можливості відбудувати господарство, але це не бентежило

правлячу верхівку. Вона з посиленим ентузіазмом поринула у двірцеві інтриги. Якщо до

війни за владу гризлися дві кліки, то тепер їх стало чотири (“західна”, “південна” та дві

“північні” - “велика” й “маленька”). До всіх бід додався моральний розклад верхів:

політику стали визначати результати ворожіння, шаманські ритуали чи примхи розпусних

наложниць.

Після смерті Сончжо (1608 р.) на престол зійшов принц Кванхегун (ставленик “великих

північних”), але його курс на тісний союз із Мінами, спрямований проти молодої

маньчжурської держави, призвів до війни 1618 р., в якій степняки вирізали 30-тисячне

чосонське військо.

Зовнішньополітичним провалом скористалися “західні” (сьоїн): у 1623 р. вони скинули

Кванхегуна й проголосили ваном Інчжо. Але не минуло й року, як “західні” перегризлися

між собою, і місце Інчжо посів Хинангун.

Незважаючи на скрутні обставини, розвиток культури не припинився. У країні

продовжували творити видатні поети (Юн Сондо (1587 - 1671) і Пак Інно (1561 - 1642)),

талановиті живописці - Лі Чін (1580 - ?), Лі Чон (1541 - ?) та Чо Сок (1595 - ?). Поряд із

фарфоровим виробництвом світової слави зажили вироби з корейського селадону.

Самобутні філософи Лі Сукван (1563 - 1628) та Хан Пеккьон (1552 - 1615) пропагували в

країні “європейський підхід до знань”, дотримуючись радикальної концепції сірхак (“За

реальні науки”), тому свої твори вони підписували псевдонімами (Чібон та Куам).

Спочатку через Китай, а потім і прямо Чосон познайомився з європейцями та їхніми

цивілізаційними досягненнями. Голландці стали працювати в Кореї як військові та

морські радники, в країні з'явилися католицькі місіонери.

Вичерпавши ресурси для розвитку, Схід шукав нові шляхи, намагаючись творчо

синтезувати європейські технології з досвідом своїх предків, але всім цим експериментам

на півострові прийшов край після двох маньчжурських вторгнень.

Маньчжури здавна виявляли інтерес до корейських справ. Ще під час японської агресії

1592 - 1598 рр. маньчжурський хан Нурхаци запропонував допомогу Чосону для боротьби

з інтервентами, але Лі віддали перевагу Мінам. Продовженням промінської (а це означало

- антиманьчжурської) орієнтації Кореї стала участь чосонських військ у катастрофічній

для них антиманьчжурській воєнній експедиції 1618 р. Відповіддю на цю необачну

політику була маньчжурська агресія.

У 1625 р. загинув Нурхаци, але його наступники не стали миролюбнішими, й 1627 р. 30-

тисячне маньчжурське військо вдерлося на півострів. Для Кореї настали “чорні дні”. Вади

східної державно-економічної структури, потенціал якої на Далекому Сході вичерпався

навіть у великому Китаї (не кажучи вже про Чосон), доповнювалися наслідками

руйнівних воєн і боротьби політичних клік. За кілька днів маньчжури захопили Пхеньян.

Ван Інчжо втік, як колись Чхве від монголів, на острів Канхвадо. Лише завдяки тому, що

основні сили маньчжурів воювали з Мінами, інтервенти запропонували Чосону перемир'я,

головною умовою якого став розрив васально-союзницьких зв'язків Кореї з Китаєм.

У ще більших масштабах навала повторилася в 1636 р.: похід 100-тисячної армії очолив

особисто імператор маньчжурської династії Цин Абахай (Тай-цзун). Корейське військо

потрапило в оточення, на початку 1637 р. Цини захопили Канхвадо, а корейський ван

здався ворогові. Чосон був проголошений васалом маньчжурської імперії, півострів

окупований, а після падіння у 1644 р. імперії Мін у Китаї будь-який антиманьчжурський

опір у Кореї припинився. “Країна Вранішньої Свіжості” змирилася зі своєю долею.

Останнім підтвердженням неспроможності нормального подальшого розвитку корейської

економіки, культури, державності в межах традиційних східних цивілізаційних принципів

стала самоізоляція країни у 1637 р. За королівським указом під страхом смерті всім

корейцям заборонялися виїзд за кордон і будь-які контакти з іноземцями. Всі порушники

закону з числа підданих підлягали страті, а іноземцям, які наважувалися порушити цю

заборону, загрожувала або безжалісна смерть, або довічне ув'язнення, яке було не краще

за смерть. Усіх мешканців приморських територій переселили у внутрішні райони

півострова, а кораблі, які могли плавати в інші країни, демонтували. Лише з Японією

торгівля продовжувалася, щоправда, в мізерних масштабах (продавали женьшень,

продовольство й тканини; купували мідь, олово, сірку, фарби, прянощі та фарфор) і під

повним контролем держави. Цинам сплачували данину золотом, сріблом, шовком,

тканинами, папером, рисом. В обмежених масштабах торгували і з Китаєм (оскільки

Чосон став цинським васалом, а в 1644 р. Китай також захопили маньчжури), але всі

торговельні операції суворо регламентувалися державою.

Як і в Китаї, традиційні структури в Кореї вичерпали себе. Майже припинилося зростання

посівних площ (протягом 1639 - 1719 рр. вони збільшилися з 1, 3 млн до 1, 4 млн кьолів), а

поширення нових культур (тютюн, батат, перець) лише посилювало тягу Кореї до автаркії.

З 1619 р. на півострові знову дозволили користуватися грошима, але податки, як і раніше,

майже повністю збирали рисом. Ремесла розвивалися в мізерних масштабах і тільки для

задоволення внутрішніх потреб (бо розорені селяни купувати вироби ремісників не могли,

зовнішньої торгівлі майже не було, а після маньчжурського поневолення скоротилися й

замовлення військового відомства). І хоч апологети концепції сірхак Лю Хьонвон (Панге,

1622 - 1673) та Пак Седан (Соге, 1629 - 1703) продовжували направляти владі доповідні

записки з фантастичними планами модернізації Кореї, це не змінювало стану речей.

У літературі зародився жанр роману, геніальним представником якого був Кім Манчжуна

(1637 - 1692), у царині живопису плідно творили пейзажист Кім Сік (ХVІ ст.),

“побутовик” Юн Досу (1668 - ?) та “універсал” Чон Сен (1676 - 1759), але самобутня

корейська естетика остаточно зникла з їхніх картин - її заступили китайські канони.

Корея прощалася з середньовіччям в умовах стагнації економіки, стабільного падіння

життєвого рівня населення навіть за мирного часу, втрати державного суверенітету і

спроб зупинити час, законсервувати відживаючі традиційні порядки завдяки самоізоляції

країни від зовнішнього світу.

1 Рукописная книга в культуре народов Востока: В 2 т. М., 1988. Т. 2. С. 274.

2 Там само. С. 284.

3 Цит. за: История стран Азии и Африки в средние века: В 2 т. М., 1987. Т. 1. С. 233.

4 Цит. за: Конрад Н.И. Избранные труды. История. М., 1974. С. 442.

5 Цит. за: Рукописная книга... Т. 2. С. 284.

6 Цит. за: История стран Азии и Африки в средние века. М., 1968. С._385.

7 Цит. за: История Кореи: В 2 т. / Пер. с кор. М., 1960. Т. 1. С. 327.

Лекція 6

Японія

Природно-кліматичні умови

Середньовічний японський етнос

Японія на світанку середньовіччя

Японія в епоху Ямато. Поява буддизму

Переворот Тайка. Нарська монархія

Правління Фудзівара (період секкан)

Зародження самурайського стану

Правління інсей

Природно-кліматичні умови. Географічно Японія являє собою великий острівний

архіпелаг у західній частині Тихого океану, поблизу від материкового узбережжя Східної

Азії. Його серцевину становлять чотири найбільші острови (Хоккайдо, Хонсю, Сікоку,

Кюсю), але північний Хоккайдо не входив в епоху середньовіччя до складу японської

держави, залишаючись під контролем айнів, а невеликий, надзвичайно гористий та

лісистий Сікоку (на південь від Хонсю) залишався протягом середніх віків глибокою

політичною та культурно-господарською периферією японської цивілізації. Провідним

центром соціально-економічного й політичного життя був найбільший, центральний

острів Хонсю, на якому при переважанні гірського ландшафту знаходилися відносно

великі (за японськими мірками) долини, де проживала левова частка населення,

функціонували основні цивілізаційні центри “Країни Вранішнього Сонця”. Південно-

західний Кюсю залишався важливим осередком господарського життя, торговими й

політичними “воротами” Японії у зовнішній світ.

Більша частина території середньовічної Японії являла собою лісисті гори, надзвичайно

багаті на флору та фауну, хоча й дещо біднішу від материкової (внаслідок острівної

ізоляції), але досить своєрідну, представлену переважно дрібнішими, ендемічними

формами (японські ведмідь, вовк, олень, гірська антилопа, кабан, лисиця, макака тощо).

Птахи переважали морські або перелітні, а стрімкі гірські ріки та блакитні озера кишіли

рибою. Багатою була фауна навколишніх морів (Охотське, Японське, Східно-Китайське,

Внутрішнє Японське), рибу, водорості, молюсків, ракоподібних та ссавців, яких активно

споживали середньовічні японці. Що ж до рівнин, то їх японці уже на світанку

середньовіччя перетворили на суцільний антропогенний ландшафт, унаслідок

надзвичайної обмеженості придатних для сільськогосподарського використання

земельних ресурсів (не більше 20 % території країни).

Клімат Японії мусонний, але вологіший і тепліший, ніж у Кореї, внаслідок термального

впливу теплої океанічної течії Куросіо. Влітку мусони приносили вологу спеку, зливи й

тайфуни, взимку - снігопади і температури до 0<198>С. Природні буйства доповнювали

вулкани (серед них найвища вершина Японії - Фудзіяма (Фудзісан), щоденні землетруси

та періодичні цунамі, бо архіпелаг розташований в зоні тектонічного розлому.

Грунти в країні бідні, але за умови стабільного клімату й терпеливої, наполегливої та

сумлінної обробки давали пристойні врожаї. Серед корисних копалин у середні віки

практичне значення мали обмежені родовища срібла, міді, олова, свинцево-цинкової та

залізної руд.

Середньовічний японський етнос. Прямими предками середньовічних <%-2>японців були

монголоїдні “люди <MI>Ва<D>“ або “ямато”, що прийшли на острови в І тис. до н.е. В

результаті асиміляції ними місцевих племен різної етнолінгвістичної та расової

належності (ідзумо, тенсон, кумасо-хаято, морських циган і, частково, айнів)

антропологічні ознаки пришельців зазнали суттєвих змін, наслідком яких стало

формування синкретичного за походженням середньовічного японського етносу

перехідного расового типу: монголоїдів з елементами австралоїдів.

Генетичні зв'язки класичної японської мови (бунго) повністю не з'ясовані: в ній убачають

паралелі з алтайськими та аустронезійськими мовами, а також значне нашарування

китаїзмів.

Її вирізняє музичний наголос (два тони), бідніший від китайської мови звуковий склад,

жорсткий значимий порядок слів у реченні, майже цілковита відсутність таких

граматичних категорій, як рід та число, і два часи (минуло-сучасний та сучасно-

майбутній). Остаточне формування бунго завершилося в ІХ - X ст., і хоча з ХІV ст. жива

мова стала дуже відрізнятися від класичної, літературною залишилася класична.

Водночас, протягом середньовіччя авторитетною, а то й панівною мовою верхньої страти

японського суспільства була китайська - “латинь Далекого Сходу”. Писемність спочатку

повністю складалася з китайської ієрогліфіки, але її остаточна кодифікація пов'язана зі

створенням двох складових абеток та формуванням синкретичного ієрогліфічно-

азбучного письма. Засоби для письма також були запозичені з Китаю.

Первинним осередком соціальної організації традиційного японського суспільства

залишалася в середні віки патріархальна сімейно-кланова система, де жінка посідала

найнижчу сходинку. Шлюб під тиском конфуціанських канонів був, на відміну від

стародавніх часів, міцним, а сім'я - переважно моногамною, одначе соціально-політична

верхівка дозволяла собі тримати гареми, в залежності від суспільного статусу чоловіка.

Базою традиційного японського господарства залишалося орне поливне рисівництво.

Вирощували японці також овочі й фрукти, а в середні віки почали культивувати чай,

апельсини й, на рубежі нового часу, - тютюн. Майже все землеробство мало зрошувально-

іригаційний характер.

Основа традиційної японської системи харчування - зварений без солі рис, до якого

подавали різноманітні приправи з овочів та фруктів. Середньовічні японці майже не знали

м'яса, зате дуже активно споживали рибу, ракоподібних, молюсків і морські водорості,

причому переважно сирими. Пили воду, пиво, соки та рисову горілку саке.

Одяг (кімоно) мав чітко виражений становий характер. Простолюд носив вузькі штани,

широку куртку вільного крою, сандалії-дзорі на плоскій підошві та солом'яний бриль,

підв'язаний стрічкою (і жінки, й чоловіки). Взуття представників військового стану

(самураїв) було таким самим, але одяг складався з халата й камісімо - штанів-спідниці з

крилаткою, що одягалася поверх халата. Голову прикрашала екзотична зачіска (череп

спереду голили, а з волосся ззаду робили “кінський хвіст”). Аристократи, демонструючи

багатство, надягали по кілька кімоно (куртка і штани-спідниця), носили таку саму зачіску

й гета - дерев'яні сандалії-колодки на високих підставках. Кімоно для знатних дам

відрізнялось яскравішим кольором, курткою з обов'язковим

зах<F51008P8.5M>о<F255P255D>дом, довгими рукавами та широким поясом з великим

бантом на спині. Зачіски з довгого волосся робили будь-які, а брови вищипували та

малювали значно вище, щоб очі здавалися вужчими (цього вимагав еталон жіночої вроди).

Традиційне японське житло складалось з несучої конструкції (дерев'яної рами) й даху.

Паперово-тростинні розсувні стіни (сьодзі) водночас слугували й вікнами, а внутрішнє

планування будинку створювалось за допомогою пересувних паперових простінків -

фусума. Підлогу застеляли татамі (циновки з тростини). Меблів японці майже не знали, а

центром інтер'єру вважалася декоративна ніша (токонома), в якій поміщали сувій

живопису, рослинну композицію (ікебана) чи вазу з квітами. Влітку така будова

забезпечувала прохолоду й була дуже зручною, але взимку промерзала, і навіть переносні

печі-”буржуйки” (котацу або хібаті) не рятували, бо легкі стіни не тримали тепла.

Непрості природні умови (обмеженість ресурсів, періодичні землетруси, тайфуни)

виховали в японцях незвичайну працелюбність, організованість, винахідливість,

терплячість та воістину “філософське” ставлення до швидкоплинного людського буття, а

острівне розташування Японії породило ряд специфічних особливостей її розвитку.

Географічна віддаленість країни не призвела до її культурної ізоляції. Події на континенті

з найдавніших часів впливали на її історичний розвиток, на формування японського

етносу, господарства, писемності, релігії тощо. Середньовічні японці запозичували у

сусідів багато й з радістю, але володіли унікальною здібністю все це капітально

переробляти та перетворювати на своє, що дало можливість “Країні Вранішнього Сонця”

зберегти цивілізаційну самобутність. Вирізняли японців також клановий корпоратизм,

шана до влади, обережне ставлення до будь-яких нововведень, фанатичне обожнювання

сакральної імператорської династії (яка ніколи не переривалася), повага, на відміну від

прочиновницького Китаю, до військової служби та дисциплінована войовничість,

доведена до стану масової готовності на самопожертву заради вождя. До цього треба

додати потяг до законності та порядку, національну чванливість, віру в унікальність,

обраність та божественність своєї країни, схиляння перед начальством, культ сили та

стійкості й виняткову особисту охайність японців, які так часто милися, що це дивувало

всіх іноземців, які приїздили на острови.

Японія на світанку середньовіччя. На рубежі н.е. Японія була сукупністю протодержавних

утворень, які в науковій літературі дістали назву “чіфдом” або “вождівство”.

Протодержави являли собою групу общин, адміністративно підпорядкованих

центральному селищу, де перебувала резиденція вождя, завданням якого було забезпечити

захист “чіфдома” від нападу сусідів, створити якомога ефективнішу систему управління та

оптимально організувати виробництво для отримання максимально високого сукупного

додаткового продукту. З'явилася первинна стратифікація суспільства на вождів та їхніх

наближених, жерців, адміністраторів, дружинників і простий люд. Але межі між ними

залишалися ще досить аморфними та умовними, тому засобом політичної стабілізації

“чіфдома” стало обожнювання, сакралізація влади вождя. Народні збори поступово

втрачали свою роль, а їхні функції переходили до освячених фігур вождів, опорою яких

ставали їхній ранг першосвященика племінного культу та особиста дружина.

Технологічною базою “чіфдомів” залишалися мотика, рало та копалка епохи ранніх

металів (з міді, бронзи, каменю чи дерева).

Початок середньовіччя пов'язаний в Японії з технологічною революцією та появою на

островах перших повнокровних державних утворень, лідерство серед яких захопила

держава Ямато. У господарстві почали використовувати залізні знаряддя праці, що дало

можливість збільшити обсяг та якість обробки землі й кількість вироблюваної продукції,

поліпшити якість ремісничих виробів. Рільництво остаточно набуло рис іригаційно-

зрошувального типу, а постійне зростання виробництва продукції рослинництва створило

умови для збільшення поголів'я домашньої худоби - більше стало кормів. Мотику замінив

плуг, куди впрягали волів. Швидко зростало населення архіпелагу: від 1 млн на рубежі

н.е. до 5 млн на поч. VІI ст.

Рельєфнішою стала соціальна стратифікація японського суспільства, про що переконливо

свідчить поховальний інвентар. Поряд з безвісними кістяками з'явилися кургани,

нашпиговані коштовними предметами (дзеркала, мечі, землеробські знаряддя праці,

прикраси), а на ранній стадії - кістками принесених у жертву тварин і людей, яких потім

замінили керамічні статуетки - ханіва. Саме в курганах у труні з дерева або каменю

ховали японці на початку середньовіччя своїх царів, тому епоху Ямато (ІІІ ст. - 645 р.)

називають іще кофун (“епохою курганів”), а ханіва стали важливим свідченням розвитку

ранньосередньовічного мистецтва Японії. Крім того, вони містили багату інформацію про

розвиток її матеріальної культури (зображення одягу, знарядь війни та праці, домашніх

тварин тощо).

Прогрес господарства активізував державотворчі процеси. Японська міфологія вважає

творцем острівної цивілізації богиню Сонця Аматерасу, яка, вручивши своєму

божественному онуку Нінігі меч, яшму та дзеркало, як символи священної влади,

відправила його з Неба на Землю правити й керувати Японією. У супроводі кількох богів