Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

про благо народу. Та разом з тим кожна з цих форм держави

може, на його думку, бути шкідливою і виродитися в гіршу

форму правління. Так, монархія може виродитися в тиранію,

тобто безконтрольне панування одного, аристократія – в олі%

гархію, тобто в панування небагатьох, які захоплюють собі всі

блага, демократія може виродитися в охлократію, тобто пану%

вання юрби – черні. Сам Арістотель був прихильником правл%

іння небагатьох – аристократії. Як син свого часу, що відобра%

зив у своїх працях і його позитивні риси, і його обмеженість,

Арістотель був ідеологом рабовласницького ладу. Він вважав,

що рабство є необхідним і справедливим. Він учив, що в людсь%

кому суспільстві є володарі, котрі від природи мають здатність

панувати, і раби, які створені підкорятися.

Арістотель був також найвидатнішим естетиком Стародав%

ньої Греції. Він створив славнозвісну «Поетику» – книгу про

сутність мистецтва і поділ його на роди і види. Його «Поети%

ка» стала основою для всіх наступних вчень про природу мис%

тецтва. У працях Арістотеля відбилися здобутки і недоліки

культури того часу.

Таким чином, для філософської спадщини Арістотеля ха%

рактерні систематизм та енциклопедичне осягання проблем.

Розроблений Арістотелем понятійний апарат до нашого часу

пронизує філософський лексикон, а також сучасний стиль на%

укового мислення (історія питання, «постановка проблеми»,

аргументи «за і проти», «рішення» і т. д.).

Отже, антична філософія зуміла протиставити міфології кос%

мологічну теорію, що відмовлялась від будь%яких антропомор%

фних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обґрунту%

вання висунутих положень.

Таким чином, антична філософія мала певні загальні риси:

 насамперед, космологічно%онтологічний характер;

 існування теоретико%пізнавальної етичної проблематики

в межах онтологічної;

 підкреслення пасивної ролі суб’єкта пізнання, усвідомлен%

ня людської діяльності лише як активного перегрупуван%

ня природних речей;

Є. А. Подольська «Філософія»

 пошуки таких форм буття, що найкраще відповідали б

природній доцільності.

Проте економічний і політичний занепад Греції, закат ролі

полісу відображується у грецькій філософії. Зусилля, спрямо%

вані на пізнання об’єктивного світу (філософія Арістотеля),

активна участь у політичному житті, яка виявилась у грецьких

філософів, поступово витісняються індивідуалізмом, моралізу%

ванням, скептицизмом і агностицизмом.



Видатним мислителем елліністичного

періоду був Епікур (341–270 рр. до н. е.),

який розвивав атомістичне вчення Демок%

ріта і Левкіппа. Усі явища природи він

пояснював різними поєднаннями атомів –

неподільних матеріальних частинок, що

рухаються у порожнечі. Атоми, за його

вченням, відмінні не лише за формою і

величиною, як у Демокріта, а й за масою.

Душа теж складається з атомів – особли%

во тонких і розсіяних по всьому тілу –

вона схожа на вітер. Усі тіла з плином часу

розпадаються, у тому числі й тіло, і душа

людини. «Смерть, – учив Епікур, – не має до нас ніякого відно%

шення; коли є ми, то смерті ще немає, а коли смерть приходить,

то нас уже нема» [1].

У теорії пізнання Епікур вважав, що образи відокремлюють%

ся від тіл і сприймаються органами чуття. Він продовжував

розвивати «теорію витікання» образів із предметів, завдяки

чому ми пізнаємо світ.

За Епікуром, насолода – єдине благо для людини. При цьо%

му насолоду він сприймав як відсутність страждань. Мета філо%

софії, на думку мислителя, – навчити людину домагатись ата%

раксії (незбентеженості). Для цього потрібно, по%перше, пізнати

природу, а по%друге, звільнитися від страху смерті.

Наприкінці IV ст. до н. е. виникає стоїцизм, заснований

Зеноном (близько 333–266 рр. до н. е.), який намагався по%

єднати три частини філософії (логіку, фізику, етику) в одну

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

систему. Філософію стоїки часто порівнювали з людським

організмом, вважаючи логіку скелетом, етику – м’язами, а

фізику – душею. Стоїки стверджували, що у світі панує не%

обхідність, людина не може їй протистояти, але «мудрого

необхідність веде, дурного ж – волочить». Мудрість стри%

мує афекти за допомогою чесності (розсудливості, невибаг%

ливості, справедливості, мужності). З часом основний наго%

лос у вченні стоїків переноситься з проблеми вироблення

«мудрого» ставлення до світу (апатії, яка означає уникнен%

ня переживань) на проблему вміння по%різному ставитись

до проблем зовнішнього світу.

Стоїчна етика на вершину людських зусиль висуває добро%

чесність% єдине благо (шлях у злагоді з розумом). Стоїчний

мудрець (як ідеал людини) відзначається терпимістю і стрима%

ністю, а його щастя – «у тому, що він не бажає ніякого щастя».

У IV ст. до н. е. виникає скептицизм, заснований Пірро/

ном (близько 365–275 рр. до н. е.).

Скептицизм оголошує неможливим будь%яке істинне знання

про речі навколишнього світу: єдино правильною позицією є утри%

мання від категоричних суджень. Скептики заперечували існуван%

ня причин явищ, повторень, аргументів, ігнорували рух і виникнен%

ня – не визнавали об’єктивного («за природою») існування добра і

зла. Енесідем (І ст. до н. е.) висунув десять скептичних тропів –

аргументів проти можливості, вірогідного знання, до яких Аргіпп

додав ще п’ять. Вони закликали до атараксії, повної незбентеженості

душі; для цього потрібно ігнорувати всі почуття і страх перед смер%

тю. Відомо, що Піррон, вказуючи на свиню, яка під час шторму пе%

ред загибеллю корабля продовжувала їсти, не звертаючи уваги на

паніку, саме такий стан назвав вищою атараксією і закликав усіх

домагатися такої незбентеженості, безчуттєвості, зверхності.

Давньоримська філософія – антична філософія періоду

еллінізму (III–II ст. до н. е. – V–VI ст. н. е.) виникла на основі

стародавньогрецької філософії.

Ідеологом прогресивних верств римської рабовласниць%

кої демократії виступав Лукрецій Кар (близько 99–55 рр. до

н. е.). Послідовно відстоюючи і продовжуючи матеріалістич%

Є. А. Подольська «Філософія»

ну традицію Левкіппа – Демокріта та Епікура, він у філо%

софській поемі «Про природу речей» дав систематичний

виклад античного матеріалізму та атеїзму. Віршами, в легкій

доступній для широких кіл читачів формі Лукрецій зумів

розкрити в цій поемі найскладніші філософські проблеми.

Він створив класичний зразок науково%популярної «дидак%

тичної поезії».

Визнаючи за основу всього існуючого в світі матерію,

Лукрецій відзначав, що «з матерії все виростає і все живе

нею». Цілком підтримуючи і розвиваючи вчення Демокріта

і Епікура про атоми, Лукрецій підкреслював, що атоми –

первинне утворення матерії – вічні, незмінні, неподільні, а

тому не піддаються руйнуванню і розрізняються між собою

лише за формою. Усі багатоманітні явища природи поста%

ють внаслідок різного поєднання і зчеплення атомів:

«змінюючи свій стан, також природу змінюють вони». Ато%

ми перебувають у стані невпинного руху, просторового пе%

реміщення. Всесвіт безмежний, у нього немає «ні кінця, ні

розмірів», він «не має меж ні з якого боку». Заперечуючи

існування душі як якогось нематеріального явища, Лукрецій

все%таки припускав поняггя духу чи розуму, проте лише як

функцію людського тіла, заявляючи, що «дух і душа мають

тілесну природу». Лукрецій виступив проти вчення Плато%

на про безсмертні душі.

Філософ рішуче засуджував вади тогочасного римського

суспільства. Особливо негативно Лукрецій висловлювався

проти тих, хто використовував політичну боротьбу для осо%

бистого збагачення: «Кров’ю співгромадян, ненаситні, майно

своє множать, міри не знаючи в тім, нагромаджують вбивство

на вбивство».

У сфері етики Лукрецій послідовно відстоює епікурейські

принципи спокійного і щасливого життя. Засобом досягнення

щастя є пізнання, яке допомагає людині звільнитися від страху

перед богами.

Найбільшого поширення в Римі одержав стоїцизм (Па%

нецій, Посідоній, Сципіон, Сенека, Епіктет та Марк Аврелій).

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

У поглядах Сенеки (близько 4–65 рр.) виявляється матеріалі%

стично орієнтований дуалізм матерії і форми. Розум він вва%

жає активним принципом, який надає матерії форму. Душа –

це тонка матерія, змішування елементів вогню і повітря. Під

впливом кініків Сенека проповідування, емоційний вплив

ставить вище аргументації. Філософію він сприймає як вчен%

ня про досягнення морального ідеалу і щастя, виділяючи прин%

цип підкорення долі. Епіктет вважає філософію необхідною

у практичному житті, щоб людина могла впорядкувати своє

життя згідно з природою. Сутністю людини є розум, а у світі

править світовий розум – логос (Бог). Марк Аврелій Антоній

(121–180) вважає світ вічно плинним і змінним. Людина по%

винна підкорити себе законам природи. Взагалі стоїчне вчен%

ня, яке підкреслювало необхідність «підкорити себе» світово%

му розуму – логосу%Богу багато в чому сприяло формуванню

раннього християнства.

Популярним серед римської аристократії був і еклектизм.

Так, Цицерон, Варрон, Філон, Боецій механічно поєднували

різні філософські вчення і напрями, які навіть суперечили

одне одному. Марк Туллій Цицерон (106–43 рр. до н. е.) –

політик, оратор, засновник латинської філософської терміно%

логії – обґрунтовує гуманну сутність і високе соціальне при%

значення філософії, її зв’язок з практичним громадським

життям. У етиці він намагався примирити стоїчну самодос%

татність з принципом міри, вважаючи «зовнішні блага» «ба%

жаними» для людського щастя. Стоїчному фаталізму Цице%

рон протиставив ідею свободи волі. Кращою формою

державного управління вважав «змішану», яка б містила еле%

менти демократії, аристократії і монархії.

Занепад рабовласницького суспільства відбувся і у філо%

софії скептицизму (Енесідем Агріпп, Секст Емпірик). Надаю%

чи великої уваги аналізу суперечливості вчень інших філо%

софів, вони вбачали у скептицизмі шлях до подолання

догматизму. Висновок з їх скептичних поглядів: про ре%

альність неможливо робити ніяких суджень, заснованих на

безпосередніх даних чуття. Секст Емпірик намагався довес%

Є. А. Подольська «Філософія»

ти, що скептицизм є оригінальною філософією, яка не припус%

кає змішування з іншими філософськими напрямками.

У філософії останніх століть існування Римської імперії

панували релігійно!містичні вчення – неопіфагореїзм (по%

вернення до містики чисел), неоплатонізм (відмова від ра%

ціоналізму попереднього філософського мислення), алек%

сандрійська школа, які стали одним з ідейних джерел

християнства. Наприклад, основою усього сущого неопла%

тонік Плотін (205–270 рр.) вважає надчуттєвий, надпри%

родний, надрозумний Божий принцип, від якого залежать

усі форми буття (це абсолютне буття). Осягнути його мож%

ливо лише завдяки «відштовхуванню» думки – екстази.

Душа, за Плотіном, – це певний перехід від Божого до ма%

теріального. Тіло – це кайдани, пути душі, тому треба

звільнятися від тілесного, матеріального (зла). Це вили%

вається у Плотіна в проповідь аскетизму. Філософія Плот%

іна специфічно виявляє безвихідь і невирішеність супереч%

ностей, які стають всеосяжними. Це – провісник кінця

античної культури.

Філософія неоплатонічних шкіл своїм раціоналізмом,

огидою до всього тілесного, акцентом на аскетизм та вчен%

ням про екстаз мала великий вплив не тільки на ранньох%

ристиянську філософію, а й на середньовічне теологічне

мислення.

Таким чином, можна зробити певні висновки: в античності

формулюється класичне уявлення про метафізичний (безпере%

думовний, безпередпосилочний) характер філософії, в центрі

якого стоїть онтологія як вчення про буття. Теорія пізнання та

аксіологія поки що повністю підкорені онтологічній проблема%

тиці, проте в рамках самої онтології формуються та суперечли%

во узгоджуються натурфілософська, спекулятивно%метафізична

та антропологічна лінії.

У цілому в античній філософії абсолютне знання сприй%

мається як система першопочатків, в якості яких і виступає

перша філософія, або метафізика. Оскільки першопочатки не

можуть бути доведені або виводитися з чогось, то метафізика і

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

являє собою метанауку, яка обгрунтовує початки не окремих

наук, а наукового пізнання в цілому.

!  

 :  

, "  #$

Середні віки охоплюють пер%

іод з II по XIV ст. У V–VIII ст.

греко%римська культура зміни%

лася у Європі феодальною, ідео%

логічним стержнем якої було

християнство. Внаслідок розколу християнства в 1054 р. у

Західній Європі відбувається утвердження влади католициз%

му. Тому провідну роль у суспільній свідомості цього періоду

починає відігравати теологія як «знання» про «найдосконалі%

ше» втілення духовності – Бога; решта ж форм суспільної

свідомості, насамперед філософія, починають виступати в ролі

«служниць теології».

Протягом наступних століть у країнах Західної Європи ста%

ло швидко зростати значення римського епископа як першого

серед інших «князів церкви». З V ст. він починає іменуватись

«Папою». Середньовічна філософія відобразила спосіб життя

феодального суспільства, зміст якого в істотних рисах визначав%

ся специфікою феодальної приватної власності. Це надавало фе%

одальному способу життя вигляду сукупності «особисто%духов%

них» відносин: феодал володів не землею, а людьми, що жили

на ній; зрозуміло, що за таких обставин ключ до розв’язання

всіх, зокрема суто «земних», проблем середньовічна філософія

вбачала у сфері духу.

Середні віки – це не «темний період» у розвитку людсь%

кої цивілізації і не «крок назад» порівняно з античністю, як

це намагалися довести мислителі епохи Відродження. Уже

в V – на початку VI ст. складається система освіти середніх

віків. У V ст. Марціан Капелла зводить античну освіченість

до вивчення «семи мистецтв». У VI ст. Боецій і Кассіодор

розділяють її на два ступені: трипуття (граматика, риторика,

діалектика (логіка) та чотирипуття (арифметика, геометрія,

астрономія, музика). У ці часи великих успіхів вчені домо%

глися в астрономії, оптиці. З’явилася перша астрономічна об%

серваторія, млин, розвивалося шовкове прядівництво. Люди

Є. А. Подольська «Філософія»

дізналися про магнітну стрілу (компас). Центрами освіти

стають монастирі, при яких відкриваються школи, де, крім бо%

гослов’я, вивчаються і «сім мистецтв».

За часів Карла Великого (до 814 р.) відновлюється не тільки

Римська імперія, а й певні структури античної філософії. Так,

Карл Великий звертається до платонівської Академії. При його

дворі з’являється навчальний заклад, який отримав назву ака%

демії. З того часу академією почали називати вищі навчальні

заклади, хоч вони й не мали ніякого відношення до філософії

Платона. У XII ст. з’являються перші університети (Болонсь%

кий, Оксфордський, Паризький), які були типовими корпора%

ціями, мали свою територію, юридичні права, суд. Наука се%

редніх віків у Європі не була розділена мовними бар’єрами:

викладання велось латинською мовою.

У кінці XI ст. християнська Європа розпочинає війну з мусуль%

манською Азією. Внаслідок міжцерковних воєн відбувається знай%

омство Європи з мусульманською філософією, а через неї – з учен%

ням античних філософів (Платона, Арістотеля та ін.).

У Західній Європі в XI–XII ст. відбувається формування се%

редньовічного міста на основі відокремлення ремесла від

сільського господарства, виникнення ремісничих цехів, розвит%

ку товарно%грошових відносин.

Початковий період середньовічної філософії отримав назву

патристики [від лат. partis – отці (церкви); II–VIII ст. н. е.]. У

цей час відбувається боротьба проти античної філософії і

формуються та утверджуються фундаментальні приципи се%

редньовічної філософії на базі християнсько%теологічного пе%

реосмислення ідейної спадщини античності і старозавітної

міфології. Представники апологетики (Тертулліан, Лактацій,

Юстін, Оріген, Климент Александрійський) і «отці церкви»

(Григорій Богослов, Василій Великий, Аврелій Августин)

закликали правителів і освічених людей захищати переваги

християнського вчення.

Тертулліан заявляв у своєму основному творі «Аполо%

гетикум» («Захист») у 197 р.: «Вірую, тому що абсурдно».

Приниження знання і розуму, ворожнеча до «язичницької»

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

філософії і звеличування сліпої віри – така головна ідея

праць Тертулліана. Тертулліанове поняття віри підготови%

ло основу для підкорення філософії теології (вчення про

віру), що було характерним для всього наступного періоду

розвитку християнської філософії.

З усіх «отців церкви» найбільший

вплив на розвиток філософії мав Авгу/

стин Блаженний (354–430). Його го%

ловними творами є «Сповідь», «Про

трійцю», «Про град Божий». Він дово%

див, що Бог – найвище буття. В ньому

перебувають вічні ідеї, які зумовлюють

існуючий у світі порядок. Бог створив

світ із нічого з доброї волі, а не з необ%

хідності. Людина – це малий світ, який

поєднує в собі природу матеріальних

речей, рослин і тварин, а також має ро%

зумну душу і свободу волі. Душа людини, за Августином, є без%

смертною, «першородний гріх» Адама та Єви вразив усе люд%

ство і для порятунку в майбутньому житті недостатньо сил

людини. Необхідний примат духовної влади над мирською, бо

без церкви немає порятунку.

Августин дає принципово нове тлумачення часу, підкрес%

люючи його спрямованість у майбутнє, на відміну від цикл%

ічного уявлення про час в античності. Однак розуміння ним

проблеми часу було історично обмеженим. Історія, за Авгус%

тином, – лише короткий відрізок між двома «вічностями»:

створенням світу Богом і «тисячолітнім» царством Божим на

землі. «Людина, говорить він, – тимчасовий мандрівник на

землі, «світильник на протягу», реальне життя – лише підго%

товка до загробного. Чим швидше людина звільниться від пут

земного життя, тим швидше досягне «блаженства». Подібний

підхід містив у собі (хоч і у фантастично%ілюзорній формі)

зародок ідеї історії, історичного поступу.

Віра в Бога – вихідний момент пізнання, за Августином.

Творцем усіх ідей і понять він вважає Бога. Мислитель стверд%

 !

Є. А. Подольська «Філософія»

100





" .





жував єдність віри і пізнан%

ня, первинність віри над

розумом. Не самостійність

людського розуму, а натх%

нення релігійних догматів

є авторитетом. Церква –

єдина, безгрішна, остання

інстанція будь%якої істини.

Соціально%політична

доктрина Августина зас%

нована на ідеї нерівності.

Він софістичними аргу%

ментами захищав рабство та приватну власність багатіїв. Бідня%

кам радив любити тільки те, що не можна відняти, тобто не

багатство, а Господа Бога. У вченні Августина Блаженного ви%

явилась одна з основних тенденцій феодального світосприйман%

ня – ідея лицемірного аскетизму, зневаги до плоті, до матерії.

«Гріховному» та «тимчасовому» земному життю він протистав%

ляв вічне й «блаженне» «потойбічне» існування.

Головним напрямом у розвитку філософії феодального

суспільства була схоластика (від лат.: scholastica –

шкільний, вчений), перехід до якої завершується у працях

Боеція і Дамаскіна. Розквіт її припадає на XI–XII ст. (ран%

ня схоластика) і XIII ст. (пізня схоластика). Це філософія,

якої навчали в школах, а з середини XII ст. – в університе%

тах. У подальшому слово «схоластика» стало синонімом

такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спо%

стережень і дослідів та базувалась на некритичному насліду%

ванні переважно церковних авторитетів.

Найбільш яскравий вияв схоластика знайшла в богослов’ї.

Головною її рисою було не відкриття чогось нового, а лише

тлумачення і систематизація того, що становило зміст христи%

янської віри. «Святе письмо» і «Святий переказ» – ці головні

джерела християнського вчення схоласти прагнули підтверди%

ти, цитуючи стародавніх філософів, головним чином Арістоте%

ля. Від Арістотеля середньовічне вчення запозичило і саму