Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

101

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

форму логічного викладу у вигляді різних складних міркувань

та умовиводів.

Схоластика – це по суті неплідне мистецтво ведення дискусії,

аргументації, класифікації. Зміст суперечки ніколи не цікавив

схоласта, для нього важлива форма: дефініції визначення, розрі%

знення, підкорення, підрозділи. Схоласт не шукав нічого нового,

адже істина для нього – те, що давно зафіксоване релігією. Схо%

ластика не зацікавлена в істині, відірвана від досліду. Тривалий

час схоласти дискутували на тему: «Чи є у крота очі?», писали

трактати: «Якого віку був Адам у момент його створення Бо%

гом?», «Чи сплять янголи?», «Чи може всемогутній Бог створи%

ти такий камінь, якого сам не зміг би підняти?».

Схоластичні хитросплетіння глушили живу думку, відволі%

кали увагу людей від потреб життя та науки. Дослідницькі на%

уки у середньовічній Європі були розвинуті слабко, що пояс%

нювалось кінець кінцем застоєм виробничих сил та

економічного життя.

Отже, для схоластики в цілому найбільш характерне підко%

рення її теології, а також ідеалізм, спекулятивно!формальний

метод, лицемірний аскетизм, за яким природа є тимчасовою і

«тлінною темницею духу». За змістом схоластична логіка як

мистецтво дискусії та аргументації є наскрізь формалістичною.

Схоластика була компілятивна.

. # !

Середньовічній свідомості прита%

манна двоїстість: світ розподіляється

на духовний, небесний, божественний

і земний, плотський, гріховний. І хоча

перший (небесний) світ справжній,

істинний, людина належить і до земно%

го, гріховного світу. Тому філософія не

може не розглядати і його проблеми.

Людина середніх віків – це духовна

істота, вона створена за образом і по%

добою Бога. Ключ до розв’язання

«земних» проблем людина шукає у

сфері духовності.

Є. А. Подольська «Філософія»

102

Філософія середніх віків заперечує традиції кровно%родинних

відносин, утверджуючи критерії духовні. «Бо нема різниці поміж

юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усіх», – гово%

риться у посланні св. апостола Павла до римлян [30]; у посланні

до галатів він стверджує: «Нема юдея, ні грека; нема раба, ані

вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, – бо всі ви один у

Христі Ісусі» [30].

Духовність виступає найвищим критерієм реальності, тілесні

характеристики і потреби виступають «неістотними». Якщо

людина античності – природно тілесна істота, то для середніх

віків вона є духовною. Теологічна зовнішність тематики

філософії хоч і була зумовлена історичною специфікою фе%

одального способу життя, проте не означала припинення

(чи, принаймні, істотного уповільнення) власне філософсь%

кого розвитку.

У XI–XII ст. в Європі відбуваються палкі дискусії про при%

роду універсалій. Універсалії (від лат. universalis – загальний) –

філософський термін, який вживався для позначення загальних

понять (стіл, людина), на відміну від одиничних (даний конк%

ретний стіл, людина). Питання про те, що існує реально – уні%

версали чи окремі речі, було головним у боротьбі між номінал%

ізмом і реалізмом у філософії середньовіччя. Сама постановка

проблеми природи загальних понять (універсалій) була викли%

кана потребами теології. Церковники ніяк не могли узгодити

положення про єдність Бога і його троїстість.

 Реалісти твердили, ніби універсалії існують реально як

сутність будь%якого буття і осягаються тільки за допомо%

гою умовиводу.

 Номіналісти ж вважали, що реально існують тільки пооди%

нокі речі, а універсали є узагальненням того спільного, що

містять окремі речі даного роду; загальні поняття не існу%

ють реально, а є лише словами, іменами (звідси і їх назва,

від лат. nominalis – ім’я). Згідно з цим поглядом, наприк%

лад, «людина взагалі» як родова сутність не існує. Реаль%

но існують тільки окремі речі. «Людина» – лише загальне

ім’я, яким називається кожна окрема людина.

103

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

Видатними представниками номіналізму були Іоанн Рос%

целін, П’єр Абеляр, Дуне Скотт, Роджер Бекон, Уїльям Оккам

та інші мислителі, а реалізму – Ансельм Кентерберійський,

Гільйом із Шампо, Фома Аквінський та інші представники

теологічного напряму у філософії.

У IX–XII ст. більшість схоластів були «реалістами», найви%

датнішим з них у IX ст. був ірландець Іоанн Скотт (Еріуге/

на). Згідно з вченням Еріугени, між справжньою філософією і

релігією не може бути ніяких суперечностей. Критерієм пра%

вильного розуміння священного письма він проголошує розум.

Природа являє собою послідовність ступенів явлення Бога. У

філософській системі Еріугени поєднується неоплатонізм з

християнством. У його творі «Про розділ природи» є пантеї%

стичні мотиви, спроби поєднати природу з Богом. Поряд з

містичним натхненням Еріугена великого значення надає ро!

зуму. Все це робило його твори підозрілими з точки зору цер%

ковної ортодоксії і призвело до їх офіційного засудження як

«небезпечного вчення», яке дає натхнення «єретикам».

Видатним реалістом XII ст. був Ансельм Кентерберійський

(1033–1109). У Ансельма реалізм набуває граничної форми. На

його думку, поняття добра, істини, справедливості існують як

такі реально і незалежно від понять, які оцінюються як дійсні

поняття, і незалежно від дій людини. Ансельм доводив існуван!

ня буття Бога. Оскільки ідея Бога існує у свідомості людей, то

це значить, що існує і Бог. «Боже. Ти воістину існуєш, – гово%

рив він, – бо ми й уявити тебе неіснуючим не можемо». Такий

доказ буття Бога отримав назву онтологічного.

На противагу реалізму Іоанн Росцелін (1050–1110) висунув

позицію номіналізму, згідно з якою реально існують лише оди%

ничні, індивідуальні речі. Іоанн Росцелін завзято обґрунтову%

вав номіналізм, застосовуючи його для єретичного тлумачення

«святої трійці» як сукупності трьох окремих богів.

Номіналіст Беренгарій Турський (1000–1088) визнавав за

реальне лише те, що ми сприймаємо нашими органами чуття і

заперечував реальність загальних духовних сутностей. Він робив

єретичний висновок, що в церковному обряді – причасті люди%

Є. А. Подольська «Філософія»

104

на смакує хліб та вино, а не «тіло і кров господню», як вчить

церква. Якби тіло Христа, – писав Беренгарій Турський, – було

б велике, як башта, то й тоді б його вже з’їли до кінця.

Культура Середньої Азії – один з найдавніших витоків

людської цивілізації. Феодальні відносини почали тут скла%

датись у IV–VI ст., а в IX–X ст. народи Середньої Азії

звільнились від арабського халіфату, почали утворюватися

феодальні держави.

Арабомовна філософія середніх віків була представлена та%

кими течіями: східним перипатетизмом (арістотелізмом); вчен%

ням «Братів чистоти»; суфізмом; філософією мусульманської

ортодоксії. Так, у другій половині X ст. виникло таємне релігій%

не об’єднання «Братів чистоти». У логіці і фізиці вони опира%

лись на Арістотеля, а в медицині і психології – на Галена, в

загальних філософських питаннях додержувались неоплатоні%

зму. Людське пізнання досягає істини завдяки трьом способам:

за допомогою органів чуття, розуму та інтуїції.

Представником східного перипатетизму (IX–XI ст.) був

Аль/Кінді (800–879), який спирався на Арістотеля. Бога виз%

навав лише як «відділену причину».

Найбільш видатними та прогресивними мислителями на%

родів Середньої Азії та ближнього Сходу в епоху феодалізму

були аль%Фарабі та Ібн%Сіна. Аль%Фарабі (870–950) – знаме%

нитий математик, лікар і філософ був глибоким знавцем Арі%

стотеля. Він визнавав Бога причиною буття, але оточуючий

світ, на його думку, існує постійно і не залежить від потойбіч%

них тіл. Матеріальний світ складається з простих елементів,

мінералів, рослин, тварин, людини і небесних тіл. На Сході його

називали Мудрець, Духовний Наставник, або Голова, Прави%

тель. Та найбільш його знали під ім’ям, що об’єднувало ці два

епітети. Чому? Можливо, тому, що виховав цілу плеяду обда%

рованих філософів і був візи%рем, але можливо і тому, що як

людина об’єднав у своєму житті ці дві соціальні ролі – мудре%

ця%наставника і державного діяча. Він здавався відтворенням

ідеалу, який вперше виник у творчому уявленні Платона, при%

тягав до себе багатьох освічених людей у середньовічному му%

105

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

сульманському суспільстві – ідеал вченого, який стояв на чолі

«ідеального міста».









Ібн/Сіна – Абу%Алі (лат. транскрипція –

Авіценна) жив у 980–1037 рр.% середньові%

чний таджицький філософ, лікар та енцик%

лопедично освічений вчений. Він жив у

Бухарі та Ірані. Зберігаючи прихильність

до ісламу, Ібн%Сіна все ж таки зіграв вели%

ку роль у поширенні серед арабів, а через

них і в європейських країнах філософських

та наукових досліджень античного світу і,

насамперед, вчення Арістотеля. Ібн%Сіна багато зробив для ут%

вердження раціонального мислення та пропаганди суспільно%

наукових та математичних знань. У своєму філософському

вченні він зберіг матеріалістичну та ідеалістичну тенденції Ар%

істотеля, хоч у деяких питаннях відступив від арістотелізму в

бік неоплатонізму (реакційно%містична філософія епохи зане%

паду Римської імперії, III–VI ст.). Ідеалістична теорія ідей

Платона у неоплатонізмі набула форми вчення про містичну

еманацію (випромінювання, витікання) матеріального світу з

духовного першопочатку. Ця філософія є ворогом християн%

ства і містить численні елементи «східної магії» і міфології.

Неоплатонізм вплинув як на християнство, так і на мусуль%

манство. Ібн%Сіна самостійно розвивав логіку, фізику, мета%

фізику, визнаючи вічність матерії, розглядаючи її як причи%

ну різноманітності окремих речей та виступаючи проти

астрологічних та інших забобонів. Його основний твір –

«Книга знання» містить короткий виклад логічних і фізич%

них поглядів Ібн%Сіни, який уславився під латинізованим

ім’ям Авіценна. Найбільш яскраво виявився Ібн%Сіна в ме%

дицині та філософії. Основна його праця з медицини – «Ка%

нон лікарської науки». Це дійсно енциклопедія медичних

знань. Протягом п’яти віків «Канон» є настільною книгою

для лікарів як на Сході, так і на Заході.

Авіценну називають «другим вчителем» після Арістотеля.

Ібн%Сіною написано двісті праць, п’ятдесят з них присвяче%

Є. А. Подольська «Філософія»

106

но філософії. Філософія Ібн%Сіни – наука про буття. Пред%

мет її – це не часткові прояви буття, а буття в цілому. Він

ділить філософію на три частини: фізику (вчення про приро%

ду), логіку (вчення про закони мислення), метафізику (бут%

тя світу в цілому).

Як великий вчений, практик, лікар Ібн%Сіна визнавав існу%

вання об’єктивної природи. У своїх працях він дотримувався

точки зору фактів, експерименту, він часто покидав позиції іде%

алізму і релігії, ставав на точку зору матеріалізму. У вченні про

логіку Ібн%Сіна в основному розділяє погляди Арістотеля. Він

багато зробив, щоб представити логічне вчення великого філо%

софа. Ібн%Сіна хотів вирішити суперечку між номіналізмом і

реалізмом, доводячи, що загальне поняття існує в одиничних

предметах, загальне – це абстракція.

Центральне місце в метафізиці Авіценни посідає теорія

еманації, згідно з якою світ не створений Богом, а виник з ньо%

го природно, шляхом еманації, тобто не безпосередньо, а через

ряд породжених ним «розумів».

Філософська спадщина Ібн%Сіни мала вплив на розвиток

філософії трьох культурних ареалів: мусульманського Сходу,

мусульманського Заходу, християнського Заходу.

Видатним представником арабомовної філософії Заходу був

Ібн/Рушд Аверроес (1126–1198) – медик, що жив на території

Іспанії. Сучасники говорили: Арістотель пояснив природу, а

Аверроес – Арістотеля. Він вчив, що матеріальний світ не%

скінченний у часі, але скінченний у просторі. Бог не міг ство%

рити світ з нічого. Бог у нього тотожний природі. Все знахо%

диться в русі. Рух вічний.

Арабський арістотелізм був тісно пов’язаний з конкретни%

ми науками – медициною, астрономією, математикою, і його

меншою мірою намагалися пристосувати до Корану, ніж на

Заході – до Біблії: Фарабі, Ібн%Сіна, не кажучи вже про Ібн%

Рушда, прямо вчили про вічність.

Ібн%Рушд – засновник теорії «двоїстої істини». Істина філософії

і істина релігії не виключають одна одну, вони розглядають різні

сфери буття. Філософія – сферу теорії, релігія – сферу практики.

107

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

Вирішуючи питання про універсалі, він стверджував, що

реально існують лише окремі речі, універсали – назви речей.

Велику увагу приділяв розвитку логіки. Людина може пізнати

абсолютну істину поступово. Він не заперечував існування

релігії, але розмежовував сфери дії філософії та релігії.

Завдяки перекладам творів Ібн%Рушда латинською мовою,

аверроїзм поширився у Західній Європі. Прихильниками авер%

роїзму були Сігер Брабантський, Боецій Дакійський, Жан Жан%

ден, які у XIII і XIV розвивали ідеї Аверроеса у Франції, Іспанії

та Італії. Особливого значення вони надавали аверроїстській

теорії двоїстої істини, обґрунтовуючи незалежність філософсь%

кого знання від теології, божого натхнення.

До кінця XI ст. офіційно сформувалась специфічна філосо%

фія християнського феодалізму – схоластика, завданням якої

було обґрунтування, систематизація та захист офіційної церков%

ної ідеології шляхом штучних, формально%логічних хитросп%

летінь. Схоластика пропагувала релігійний фанатизм, нетер%

пимість до вільної науки, їй притаманні ідеалізм та формалізм.

Якщо зміст ранньої схоластики було викладено у творах

Ансельма Кентерберійського, то розробкою її форми займав%

ся його молодший сучасник – француз П’єр Абеляр (1079%

1142). Завдяки йому в межах номіналізму народилася тенден%

ція раціоналістичного філософського аналізу теологічних

положень, що об’єктивно призвела до звільнення філософії від

ролі «служниці теології». У книзі «Так і ні» Абеляр вказує на

суперечності, які є не тільки у творах авторитетних церковних

авторів, а й у самому святому письмі. Вихідним положенням

Абеляра було: «Розуміти, щоб вірити».

Роджер Бекон (1214%1294) одним з перших наполягав на

необхідності дослідницького вивчення природи. Основним зна%

ряддям і джерелом знань Роджер Бекон вважав дослід, логічне

мислення, авторитет. Цінність авторитету і навіть логічного мис%

лення залежить від досвіду. На допомогу йому повинні бути

залучені вищі способи пізнання – філософія та богослов’я.

Захищаючи тезу про реальне існування одиничних пред%

метів і заперечуючи окреме від людини існування загальних

Є. А. Подольська «Філософія»

108

понять (універсалій), номіналіст Дунс Скотт (1260–1309) по%

слідовно шукав шляхи відновлення зв’язку між матерією і ду%

хом. Дуне Скотт розглядає питання про стосунки богослов’я й

філософії. Власний предмет богослов’я – Бог, предмет філософії

(метафізики) – буття. Пізнання Бога за допомогою філософії

обмежене. За твердженням мислителя, Бог – чиста форма. Але

всі останні істоти і речі складаються не тільки з форми, а й з

матерії. Душа, згідно з Дунсом Скоттом, – це форма людського

тіла. Вона створюється Богом за народження людини і під час

її життя невідокремлена від тіла. Вона є єдиною і безсмертною.

У вченні про пізнання Д. Скотт підкреслював активність душі,

але вчив, що над усіма видами діяльності людини панує не ро%

зум, а воля, яка вища за нього.

Могутність римської церкви у XIII ст. досягла найвищо%

го рівня. У той же час посилилась ідеологічна боротьба у

формі єресі, особливо у французькому місті Альбі (рух

альбігійців). Для боротьби з небезпечною єрессю було сфор%

мовано суд інквізиції. Римська церква вирішила укріпити свою

«теоретичну» базу, створила університети, переклала на ла%

тинську мову твори Арістотеля, застосувавши їх для захис%

ту та обґрунтування католицизму.

Найбільш відомим реалістом ХІІІ ст. був Фома Аквінський,

відомий своєю працею «Сума теології», яка стала своєрідною ен%

циклопедією середньовічного світогляду. Фома Аквінський

(1225–1274) походив з італійського графського роду, отримав

освіту в Неаполітанському, а потім і Паризькому університетах.

$ 

Мета вчення Фоми – показати, що ро%

зум і віра відрізняються один від одного.

Всупереч вченню аверроїстів про двоїсту

істину, Фома Аквінський стверджує, що

суперечність, яка існує між двома поло%

женнями, означає, що одне з них хибне.

А оскільки у «Божому натхненні» не

може бути нічого помилкового, то можна

стверджувати, що помиляється розум, а

не віра, філософія, а не богослов’я. Гармо!

109

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

нія віри і розуму у розумінні Фоми Аквінського означає

підпорядкування другого першій. Він стверджував: якщо

людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути

зміст тих або інших «божественних» істин, то він повинен

«упокорено» схилитися перед вірою. Фома Аквінський виз%

нає відмінність філософії від релігії, що полягає в методах

досягнення результатів. Філософія настільки нижча від тео%

логії, наскільки людський розум нижчий від божественного.

Деякі з догматів теології, на його думку, можуть бути дове%

дені філософією (буття Бога, безсмертя душі).

Аквінський висунув п’ять доказів буття Бога.

 Перший доказ виходить із існування руху. Все, що ру%

хається, має причину руху, саморух предмету неможли%

вий, першоосновою руху є Бог.

 Другий доказ виходить із розуміння «продуктивної» при%

чини, першопричиною є Бог.

 Третій доказ існування Бога виходить із необхідності

існування всього.

 Четвертий – із існування абсолютного мірила – Бога.

 П’ятий доказ виходить із цілеспрямованості: має бути той,

хто цілеспрямовує буття світу, і це є Бог.

У своєму вченні Фома використовував ідеї Арістотеля.

Згідно з Фомою Аквінським, матерія не може існувати окремо

від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Це оз%

начає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від

вищих форм, тобто Бога, а Бог – чисто духовна сутність.

Вчення Фоми Аквінського отримало назву томізму (латинсь%

кою Фома вимовляється як Тома). За життя Фоми церква не дуже

схвально ставилася до його вчення, але уже у 1323 р. його було

зараховано до рангу святих. У 1879 р. вчення Фоми було прого%

лошено Папою Левом XIII офіційною доктриною католицької

церкви. З XX ст. на його основі розвивається неотомізм.

XIV ст. було ознаменовано новим плідним для філософії

і науки підйомом номіналізму. Видатним представником но%

міналізму цього періоду був Уїльям Оккам. Він стверджу%

вав, що універсалії існують тільки після речей, у розумі лю%

Є. А. Подольська «Філософія»

110

дини, вони відображають загальне в речах. За вченням Ок%

кама тільки чуттєве наочне знання (інтуїція) може засвідчи%

ти існування чого б то не було і тільки воно одне осягає

факти. Вчення про роль чуттєвої інтуїції і досвід в процесі

пізнання пов’язано в Оккама з вимогою простоти пояснен%

ня (принцип економії або бережливості).

Він поділив науки на «реальні» і «раціональні». Реальні на%

уки розглядають поняття з точки зору їх відношення до речей.

Раціональні ж науки – з точки зору їх співвідношення не з ре%

чами, а з іншими поняттями. Таким чином, номіналізм Оккама

був подвійним. З одного боку, Оккам розвинув плідне вчення

про досвід як джерело пізнання, а з іншого – обмежив способи

пізнання знаками. Тим самим він створив у своїй школі умови

для подальшого розвитку формальної логіки.

Оккам відкрито піддав критиці папство, вважаючи його

тимчасовою конструкцією. Папи не без гріха, вони не є намісни%

ками Христа на землі. Духовна і мирська влада мають існувати

окремо, а духовна влада має обмежитися лише церковними

справами, релігійними проблемами.

Уїльям Оккам виявляв новий філософський дух, проти%

лежний класичній схоластиці. Номіналізм Оккама практич%

но розділяє теологію і філософію, віру і науку, розриває їх

зв’язок, який протягом віків укріплювався і розвивався схо%

ластикою.

Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про бут%

тя теологізується, адже, розвиваючи тезу Арістотеля про бо%

жественний першопочаток, філософи середньовіччя вклада%

ють в це зовсім інший зміст. У Арістотеля Бог хоча і є

причиною світу, проте тільки цільовою причиною, яка задає

загальну тенденцію розвитку світу, але він не виступає пря%

мою причиною фізичних речей. У християнській же теології

Бог – творець і причина всього існуючого, це першосутність,

від якої залежать всі інші сутності. Філософія стає не просто

любов’ю до мудрості, а перш за все – любов’ю до Бога, адже

мудрість вважається знанням речей божественних. Оскіль%

ки саме божественне виступає в якості першопочатку, то