Подольська Є. А. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

111

Розділ другий. Становлення і розвиток метафізичної структури філософії

теологія спирається на абсолютну достовірність, що походить

від Бога, надаючи достовірності і іншим наукам.

Таким чином, характерними рисами філософії середньовіч%

чя можна вважати такі.

 Вона була служницею богослов’я, теології. В основі хрис%

тиянського монотеїзму лежать два найважливіші принципи:

ідея творення та ідея натхнення. Вони обумовлюють існуван%

ня єдиного особистого Бога. Ідея творення лежить в основі

середньовічної онтології, а ідея натхнення складає фундамент

вчення про пізнання. Звідси випливає залежність середньовіч%

ної філософії від теології, а всіх середньовічних установ – від

церкви. Придушування церквою свободи думки призвело до

панування авторитаризму і догматизму у середні віки.

 Філософія того періоду залишалась відокремленою, чужою

для суспільства, оскільки була відсутня вільна особа і розвинуті

товарно%грошові відносини – фактори, які складають передумо%

ви раціонального. Філософія писалася латинню, а тому залиша%

лася вченням вузького кола людей, церковників.

 Середньовічна філософія являє собою синтез двох тра!

дицій: християнського вчення і античної філософії. Стверджу%

ючись, християнство для обгрунтування своїх догматів запози%

чило античну ідею раціонального, використовувало твори

античних філософів.

 Особливістю середньовічної філософії була і боротьба но!

міналізму і реалізму протягом кількох віків як вияв давньої

боротьби матеріалізму і ідеалізму.

 Специфічною формою філософії у середні віки була схо!

ластика. Незважаючи на те що важливу роль в ній відігравало

обґрунтування догматів віри, вона все ж таки мала певне пози%

тивне значення: це, насамперед, відновлення після тривалої

перерви античної спадщини, розробка проблем пізнання, а та%

кож теорія «двоїстої істини», яка веде до звільнення філософії

з%під впливу релігії. Наука і віра, теологія і філософія почина%

ють розвиватися згідно зі своїми власними закономірностями,

що є основою усієї нової культури.

112

Розділ третій

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ТА

ОСНОВНІ МОДЕЛІ КЛАСИЧНОЇ

ФІЛОСОФІЇ

% 

 



Класична модель філософії

формувалась під впливом тих

уявлень про її сутність та завдан%

ня, які були закладені ще в ан%

тичній філософії та були суттєво

доповнені тенденціями, що почали з’являтись у культурі вже

пізнього середньовіччя. Виникнення і розвиток номіналістичних

течій, поява інтересу до дослідного пізнання природи, початок

звільнення природознавства від теології, розширення передових

матеріалістичних ідей – усе це підготувало занепад схоластики і

нове піднесення науки та філософії епохи Відродження.

Епоха Відродження визначається як історичний процес ідей%

ного і культурного розвитку, який приходить на зміну серед%

ньовіччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій.

У цілому епоха Відродження починається в XIV–XV ст. і за%

вершується в XVI–XVII ст. Епоха Відродження (фр. – Рене%

санс) є періодом подолання попередньої тривалої стагнації (за%

стою) виробничих сил. Це епоха започаткування

капіталістичних відносин, формування національних держав,

абсолютних монархій, епоха глибоких соціальних конфліктів –

Селянської війни в Німеччині, релігійних війн у Франції,

Нідерландської буржуазної революції, Реформації, католицької

реакції в Європі. У XVI ст. з’являється третій напрям у христи%

янстві – протестантизм.

Філософія епохи Відродження тісно пов’язана з розвитком

природознавства, великими географічними відкриттями, успі%

хами в галузі медицини (М. Сервет відкрив закони кровообігу,

Д. Фракастро створив вчення про причину інфекційних захво%

рювань, з’явилися праці Ан. Везалія з анатомії), механіки, аст%

113

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

рономії. Тому долі філософських вчень і долі самих філософів

не можна зрозуміти поза політичними та ідеологічними конф%

ліктами епохи.

Відмінними рисами філософії Відродження, антифеодальної

у своїй основі, є:

 її світський характер;

 гуманістичний світогляд;

 «відродження» античної традиції, античної культури

(звідси і назва);

 спрямування проти християнсько%схоластичної культури

середньовіччя.

З руйнуванням старих феодально%релігійних уявлень і ство%

ренням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній

епосі, яка зароджувалась, був пов’язаний антропоцентризм.

Центром світу проголошувалась людина, яку вважали частиною

природи, найдосконалішим її витвором. На противагу феодаль%

но%церковному аскетизмові, проповіді пасивності нова, гуман%

істична етика звеличувала людську діяльність. «Я людина, і

ніщо людське мені не стороннє», – цей старовинний вислів став

лозунгом гуманістів, їх погляди просякнуті оптимізмом, вірою

в силу людської особистості, у її право на земні радощі. Гуман!

істичний характер чітко виявляється уже на першому, ранньо%

му етапі Ренесансу (ХІV–XV ст.) і зосереджується перш за все

в Італії. Пізніше, в XVI–XVII ст. Відродження набуває природ%

ничої орієнтації.

Гуманізм (від лат.: humanus – людський) у широкому ро%

зумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідно%

го людини життя. Гуманізм починається тоді, коли людина по%

чинає міркувати про саму себе, – свою сутність і призначення,

сенс свого буття. У вузькому розумінні слова гуманізм визна%

чається як ідейний рух періоду Ренесансу, змістом якого є вив%

чення і розповсюдження античних мов, літератури, мистецтва

і культури. Гуманістичні ідеї Відродження відбивались в обра%

зотворчому мистецтві, спочатку в Італії (Джотто, Боттічеллі,

Рафаель, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі), а потім і в інших

країнах. Художники епохи Відродження у своїх творах відоб%

Є. А. Подольська «Філософія»

114

ражали силу, велич, красу енергійної ділової людини – борця з

усіма її фізичними та психологічними особливостями на тлі

реальної природи. В літературі видатними представниками були

Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, Т. Тассо та ін. Філософія в епоху

Відродження повертається до проблем людського буття. Якщо

в середні віки існувала думка, що людина створена за подобою

Бога, але вона гріховна, то гуманізм Відродження зовсім інакше

розуміє призначення людини. Людська особистість, яка нама%

гається розірвати ланцюги станового та корпоративного ладу,

постає в центрі уваги. Філософія як наука про людину рішуче

протиставляється гуманістами того часу наукам про Бога. Інди%

відуалізм епохи Відродження спрямований проти ієрархії ро%

дового аристократизму, бо доводить, що шляхетність дається не

з народженням, а досягається особистими зусиллями.

Антропологізм гуманістичної філософії означає, по%пер%

ше, першочерговий розгляд не проблем онтології, а етичних

проблем; по%друге, перебудову всієї картини світу, переос%

мислення співвідношення Божого і природного. Велику

увагу гуманісти приділяють земним проблемам існування

людини, її діяльності.

Гуманісти не відкидали тезу про створення людини Богом,

безсмертя душі; основне завдання філософії вони вбачали не

у протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті

гармонії духовних і матеріальних засад у ній. Філософія в цей

період перестала бути служницею богослов’я. Було відкинуто

церковні догми і створено новий, раціональний, життєстверд%

жуючий світогляд. Так, П’єтро Помпонацці (1462–1524) під

прикриттям двоїстої істини висловлював матеріалістично%атеї%

стичні ідеї. У трактаті «Про безсмертя душі» він стверджував,

що всі найважливіші проблеми повинні розглядатися у двох

різних планах – філософському та релігійному. Безсмертя

душі, свобода волі, можливості чудотворців не можуть бути

доведені філософією, а тому повинні бути визнані лише для

«простого люду», а істинними «богами землі» є філософи.

«Чудодійства» Помпонацці пояснює збудженою фантазією

людини або брехнею жерців.

115

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

В основу лютеранського віровчення було покладено догмат

про досягнення «небесного врятування» завдяки особистій вірі,

а не підкоренню авторитету церкви та різних пожертв на її

користь. Мартін Лютер (1483–1548) – професор теології

Віттенберзького університету 31 жовтня 1517 р. прибив до две%

рей церкви м. Віттенберг свої знамениті «богословські тези». У

дев’яносто п’яти тезах було піддано критиці офіційну католиць%

ку доктрину. Висуваючи тезу про «загальне священство», Лю%

тер по суті робив непотрібним духівництво. Лютер переклав

Біблію німецькою мовою, зробивши її зміст ближчим і зрозум%

ілішим основній масі віруючих. По%новому переосмислювала%

ся антична спадщина. Особливо поширилися ідеї пантеїзму, які

використовували в боротьбі із схоластикою.

Пантеїзм (усе Бог) – філософсько!релігійне вчення, за яким

Бог є безособовим початком, розлитим в усій природі, тотожним

з нею або з її субстанцією. Пантеїст Мюнцер вважав, що віра –

це пробудження; розуму людини. Немає потойбічного пекла,

покарання, все треба шукати в земному житті. Христос був та%

кою ж людиною, як і ми. Пантеїстичною є і філософія Нікколо

Кузанського: він стверджував, що «Бог в усіх речах, як всі вони

в ньому».

Одним із головних завоювань філософської думки був роз%

виток натурфілософії (Н. Кузанський, Г. Галілей, Н. Коперник,

Дж. Бруно, Б. Телезіо). Натурфілософія (від лат. natura – при%

рода) – система умоглядних і часом фантастичних уявлень про

природу. Обмеженість наукових знань про природу натурфіло%

софія намагалась компенсувати філософськими роздумами про

неї. В епоху Відродження натурфілософія відіграла велику роль

у боротьбі проти схоластики. Натурфілософи того часу розви%

нули низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей:

Дж. Бруно, наприклад, висунув ідею про нескінченність при%

роди і незліченність світів, що входять до її складу, Нікколо Ку%

занський – про збіг протилежностей у безмежно великому і не%

скінченно малому.

Нікколо Кузанський (1401–1464) – син німецького рибал%

ки – був кардиналом римської церкви, але став захисником

Є. А. Подольська «Філософія»

116

віротерпимості та церковної реформи. Він вважав, що Всесвіт

нескінченний, що Земля не є центром світу, а подібна до інших

планет. Визначний астроном і математик свого часу, він склав

першу географічну карту Центральної та Східної Європи.

Пізнання вищих істин досягається не шляхом схоластичних

роздумів, а на засадах досвіду. Таке пізнання Кузанський на%

зивав «вченим незнанням», на відміну від схоластичного «знан%

ня». Збіг протилежностей Кузанський ілюструє та обґрунтовує

даними математики. Разом з тим він стверджував, що тільки

інтуїтивним шляхом людина може збагнути, що у вищій

єдності світу співпадають протилежності.

% 

Великим науковим відкриттям, яке

сприяло звільненню природознавства з%

під влади релігії, було створення видат%

ним польським вченим Коперником гелі%

оцентричної системи світу. У своїй праці

«Про обертання небесних сфер» (1543)

він висунув і обгрунтував положення про

те, що центром світу є не Земля, а Сонце,

що Земля – одна з рядових планет і не є

нерухомою, а рухається довкола своєї осі

і навколо Сонця. Таким чином, було

підірвано релігійні теорії геоцентризму і

антропоцентризму, що панували протягом тривалого часу та

стверджували, що Земля перебуває в центрі Всесвіту і створе%

на Богом заради людини. Церква розгорнула шалену атаку про%

ти нової теорії Коперника, Оголосила її єрессю, а твір славет%

ного астронома включила до «Індексу заборонених книг».

У 1600 р. в Римі за вироком інквізиції був спалений на вог%

нищі мужній вчений Джордано Бруно, полум’яний прихиль%

ник і пропагандист вчення Коперника. Він висунув сміливу на

той час ідею про безкінечність Всесвіту і безмежну кількість

світів, подібних до нашої Сонячної системи, які постійно вини%

кають і гаснуть. Він стверджував матеріальну єдність світу та

об’єктивність його законів. Дійсна філософія, на думку Бруно,

повинна спиратися на науковий досвід; потрібно покінчити із

117

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

схоластикою, з її далекими від життя дефініціями, з її ворожне%

чею проти дослідницького знання. Бруно виступав проти

підкорення знання вірі. Він виступав проти теорії «двоїстої істи%

ни» і вважав за істину тільки науку.

Бруно розробив нову матеріалістичну концепцію Всесвіту.

Згідно з його теорією, Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінчен%

ний і вічний. Земля – маленька частинка у необмеженому світі.

Матеріалістичний та атеїстичний світогляд Бруно мав пантеї%

стичний характер. Основою світу він вважав єдину матеріаль%

ну субстанцію, .наділену творчою силою. Природа для нього –

це «Бог» у речах. Завдання філософії – пізнання єдиної суб!

станції як причини, початку всіх природних явищ. Згідно з те%

орією пізнання Бруно, існують три ступені осягнення істини:

відчуття, розум та інтелект». Філософія Бруно оптимістична.

Світ у цілому гармонійний та досконалий, недосконалість та

смерть притаманні лише одиничним явищам.

& &

Галілео Галілей завершив вчення

Коперника і Бруно, поклавши початок

телескопічній астрономії. Він досліджу%

вав місце Землі в Сонячній системі, роз%

крив основні закономірності будови і

розвитку Всесвіту. В розумінні матерії

Галілей близький до атомістів. Він запро%

понував ідею матеріальної субстанції як

єдиного незмінного підґрунтя природи,

яка має структуру і потребує для свого

опису виключно механіко%математичних

засобів (фігури, числа, руху). Так звані вторинні якості (смак,

запах, колір) не мають субстанціальності, ненаукові. В гносеології

вчений розвивав ідею безмежності пізнання природи.

Діяльність Н. Коперника, Дж. Бруно, Галілео Галілея та

інших вчених завдала удару церковному вченню про

Всесвіт і природу, заклала підвалини науково%дослідниць%

кого природознавста.

Однією з найістотніших особливостей епохи Відродження

була її діалектичність, що виявилась у визнанні вічного руху,

Є. А. Подольська «Філософія»

118

змінюваності буття, у вченні про «збіг протилежностей» (Н. Ку%

занський, Дж. Бруно). Для перших натурфілософів було власти%

вим захоплення магією. Природу уявляли вони таємничою кни%

гою, шифр до якої шукали у числовій символіці, у пізнанні

«світових душ» та «стихійних духів». Але магія Відродження

ставила своєю метою панування людини над природою завдяки

пізнанню її «сил». Один з типових представників ранньої натур%

філософії у її магіко%містичній формі – швейцарець Парацельс

(1493–1541). Його наукові інтереси мали три основні напрямки:

 виявлення характеру і методу наукового знання;

 оновлення медицини;

 підготовка наукової хімії.

Парацельс ввів до обігу цілу низку нових лікувальних за%

собів рослинного та мінерального походження. Разом з емпірич%

ними даними він надавав великого значення примітивній сим%

воліці. Так, він запропонував для лікування серцевих

захворювань плоди однієї рослини лише тому, що вони мали

форму серця.

На думку Парацельса, процеси в організмі людини – це

хімічні сполуки і перетворення трьох основних «начал»:

1) ртуті – відповідно до духу; 2) солі – до тіла; 3) сірки – до

душі, що поєднує дух із тілом. Усі властивості тіл він пояснює

різними пропорціями в них усіх трьох «начал». Хвороба зумов%

лена невірним поєднанням ртуті, сірки та солі. Таке розуміння

людського організму привело Парацельса до створення медич%

ної хімії, або ятрохімії. Медицина є для Парацельса дійсною

наукою, бо піклується про людину, а людина – центр Всесвіту

і кінцева мета всього творіння.

Творчість Леонардо да Вінчі (1452–1519) – це яскравий

зразок поєднання художньої та наукової діяльності. Леонардо

виступив проти духовної диктатури католицької церкви, нази%

ваючи її «розсадником брехні». Піддаючи критиці теологію та

забобони, він стверджував, що всі явища природи підкорюють%

ся об’єктивному закону необхідності. «Необхідність – настав%

ниця та улюблениця природи. Необхідність – тема та винахід%

ниця природи, і вуздечка, і вічний закон». Мислителя глибоко

119

Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

цікавили питання теорії пізнання. Він виступав проти теорії

«двоїстої істини», стверджуючи, що істина одна і належить

вона не релігії, а науці. Витоками чуття він вважав вплив на%

вколишнього світу, природи на органи чуття, а чуття – поча%

ток пізнання. Необхідно спиратися на експеримент, який є

істинним підґрунтям науки. Леонардо намагався поєднати ем!

піризм та раціоналізм; спираючись на досвід, встановлювати

причинний зв’язок явищ природи, «починаючи з досвіду та з

ним вишукувати причину». Стихійною діалектикою просякнуті

міркування Леонардо про можливість і дійсність, про перехід

матерії з одного стану в інший. Не втратили свого значення і в

наш час визначні здогадки Леонардо про єдність науки та прак%

тики, хоча практику він розумів дуже вузько, лише як наукову

та художню діяльність.

Серйозний крок у розвитку філософії в Італії зробив Бер/

нардіно Телезіо (1509–1588), пропагуючи дослідницьке вивчен%

ня природи. У своєму основному творі «Про природу речей

згідно з їх власними принципами» він відзначав, що об’єктив%

но існує вічна і незмінна матерія, однорідна, нестворювана та

незнищувана. Разом з тим він вважав, що всі природні сили

живі. У ролі джерела рухомості матерії він вбачав протилежність

тепла та холоду.

Іспанський вчений Хуан Луїс Вівес (1492–1540) у своїх

творах «Про науки», «Про початок, розподіл та користь філо%

софії», «Дороговказ до мудрості» та ін. виступає як гуманіст,

пристрасний поборник прогресу та науки. Філософія Вівеса ду!

алістична, бо поряд з матеріальною субстанцією він визнає ду%

ховну – Бога і стверджує, що існують такі священні речі, в які

Бог заборонив проникати людині. Дуалізм Вівеса виявляється

у його вченні про протилежність душі та тіла. Тілу притаманні

здоров’я, сила, красота та їх протилежності – хвороба, слабкість,

каліцтво. У душі є знання і чесноти та їх протилежності – не%

уцтво та хиби. Якщо вища частина душі керується розумом,

волею, то нижча – різними афектами.

Боротьба проти схоластики та мракобісся за нову, гумані%

стичну культуру провадилася в XV–XVII ст. також і в Нідер%

Є. А. Подольська «Філософія»

120

ландах. Письменник%сатирик Еразм Роттердамський (1466–

1536) у своєму творі «Похвала Глупоті» впроваджує ідею роз!

повсюдження освіти як засобу для виправлення усіх соціальних

прикрощів. Він висміює вади феодального суспільства, якими,

на його думку, опікується «цариця Глупота». Він виступає за

миролюбні стосунки між народами. У творі «Скарга Миру» він

стверджує, що у війні зацікавлені тільки ті, чий добробут зале%

жить від людського горя.

XVI ст. у Франції ознаменувалося великим піднесенням

художньої літератури, політичної публіцистики, культури вза%

галі. Видатний французький філософ того часу П’єр де ла Раме

(Рамус) (1515–1572) вважав єдиним джерелом знань не божу

щиросердність, а «природну мудрість» і розум людини. Щоб

досягти досконалості в науках, він вважав за необхідне виро%

бити правильний метод, який пов’язував з математикою. Раме

намагався створити логіку, що була б вільною від середньовіч%

ної схоластики.

Із закликом до віротерпимості виступив французький філософ

Мішель де Монтень (1533–1592). Його філософії був притаман%

ний скептицизм. Змінюються люди, говорив він, а з ними зміню%

ються і погляди; кожна думка є плід індивідуального розвитку

людини, і тому непотрібно надавати цим поглядам об’єктивного

значення. Відчуття, головне джерело наших знань, – облудні та

недостовірні. Скептицизм Монтеня спрямований проти серед%

ньовічної схоластики. Він розповсюджується і на політичну

сферу. Він виступає проти революційних нововведень, за дот%

римання законів, співчуває бідним. Його ідеалом є людина,

вільна від феодально%станових ланцюгів, релігійного гноблен%

ня, ідейної та політичної диктатури церкви. У центрі його філо%

софії – людина як вільна індивідуальність. «Я розмірковую про

самого себе», – говорить Монтень. Другим пунктом його про%

грами є культ природи. Закономірний і постійний плин приро%

ди, незалежний від людської мінливості стан речей – ось що

викликає захоплення Монтеня.

Філософські праці П’єра Шаррона (1541–1603) «Про

мудрість», «Короткий трактат про мудрість» присвячені аналі%