Онуфрієнко Г.С. Науковий стиль української мови

Подождите немного. Документ загружается.

РОЗДІЛ 1. АЛҐОРИТМІЧНІ ПРИПИСИ

В КОНТЕКСТІ ДІЯЛЬНІСНОЇ ТЕОРІЇ НАВЧАННЯ НАУКОВОЇ МОВИ

— 11 —

Гуманітарні професії потребують від студента глибокої лінгвіс-

тичної освіченості, оскільки мовлення у їх подальшій практичній ді-

яльності виступатиме джерелом і носієм інформації, засобом впливу

й переконання, а тому обов’язково має бути нормативним і доско-

налим. Мовленнєва компетентність фахівця виявляється у різних

формах спілкування: усне й писемне мовлення, внутрішнє і зовніш-

нє, діалогічне, монологічне й полілогічне, повсякденне (побутове) і

професійне, підготовлене й непідготовлене (спонтанне) тощо. Так,

зокрема перекладачі, менеджери, юристи, працюючи з різними дже-

релами професійної інформації та складаючи різноманітні тексти й

документи, шукають і мають віднайти нормативні та найдоцільніші

мовні засоби для адекватного вираження результатів свого мислення,

надання рекомендацій та пропозицій. Писемне мовлення фахівця має

відповідати всім сучасним чинним нормам і, як правило, передавати

знання, сприяючи переходу їх у переконання. Відтак, кожному сту-

дентові конче необхідно досягти високої і мисленнєвої, і загальної, і

фахової, і комунікативної, і мовної/мовленнєвої культури. Усне і пи-

семне мовлення фахівця за змістом має бути науковим, об’єктивним,

переконливим, а за формою — логічним, цивілізованим, яскравим,

відповідним до чинних норм національної мови. Переконливості (а

саме ця ознака мови фахівця є однією з найголовніших!) можна до-

сягти завдяки бездоганному володінню насамперед мовою спеціаль-

ності, що неможливе без знання фаху та мовних норм на всіх рівнях

її ієрархічної системи.

Мовна/мовленнєва культура студента формується за різних взає-

мо пов’язаних умов, як-от: шанування державної мови; читання різних

джерел, якими репрезентоване стилістичне розмаїття рідної мови (нау-

кова, художня, публіцистична, офіційно-ділова, юридична література);

стеження за змінами норм української літературної мови, які фіксують-

ся новими редакціями правопису та лексикографічними виданнями;

усвідомлення специфічності національних норм у фаховій терміноло-

гії кожної з мов, якими він послуговується, з метою уникнення інтер-

ференційних помилок на тлі аналогій та подібностей у фактах рідної

й нерідної/іноземної мов; критично-творче ставлення до написаного і

вимовленого, вироблення навичок самоконтролю й самокорекції з опо-

рою на мовні/мовленнєві норми та практику визнаного зразка.

Теперішнім етапом підготовки фахівців в Україні і для потреб та

майбутнього України об’єктивно актуалізовано проблему філологічної

НАУКОВИЙ СТИЛЬ Галина

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ОНУФРІЄНКО

— 12 —

парадигми у вищій освіті, чим сфокусовано увагу філологів і осві-

тян, науковців і практиків на питаннях мети, ролі, функцій, завдань,

змісту, структури та специфіки лінгвокультурологічного компонента

саме в професіограмах гуманітаріїв, в їх інтелектуально-креативній

діяльності. Розв’язанням цих проблем, по-перше, проектується гар-

монізація професійних знань та належної мовної/мовленнєвої осві-

ченості як фундаментальної засади професіоналізму у гуманітарній

галузі комунікативно-діяльнісної сфери. По-друге, модернізація

освітньої діяльності в Україні у контексті європейських вимог пе-

редбачає у спектрі визначальних критеріїв її в рамках Болонського

процесу насамперед піднесення якості підготовки і конкурентоспро-

можність фахівців, відповідність європейському ринку праці, ство-

рення умов для вільного переміщення студентів на теренах України

і Європи. Відтак, актуалізована завданнями часу, державною мовною

політикою в Україні та процесами європейської інтеграції проблема

якості професіоналізованої мовної/ мовленнєвої освіченості студент-

ської молоді, зокрема тієї, що здобуває гуманітарний фах, потребує

нагального конструктивного розв’язання як на рівні змісту, кінцевої

мети й квантитативних характеристик її, так і пріоритетних та пер-

спективних стратегій лінгводидактики і прикладної лінгвістики.

Останніми роками у фахових статтях посилено акцентується

увага практиків та викладачів вищої школи на важливості ґрунтовної

філологічної підготовки студентів економіко-гуманітарних спеціаль-

ностей. Будучи складним поняттям і очевидно вагомим, актуальним,

гнучким та динамічним компонентом професійної компетентності,

філологічна освіченість гуманітарія, і зокрема перекладача, менедже-

ра, економіста-міжнародника, історика, дипломата, філософа, юриста,

ґрунтується на гармонійній, збалансованій, узгодженій взаємодії, як

мінімум, п’ятьох ключових складових (мовна



мовленнєва



тер-

мінологічна



комунікативна



риторична компетентність), послі-

довність яких визначається кінцевою метою навчально-пізнавальної

діяльності, виявляючись у здатності фахівця мобілізовувати в синте-

зі та на якісному рівні засвоєні знання для розв’язання професійних

завдань у різних контекстах чи ситуаціях.

Проблема навчання мов упродовж ХХ століття набувала оче-

видної та об’єктивної актуалізації завдяки інтенсивному розвитку

і масштабним досягненням психології, нейрофізіології, фізіології

нервової діяльності, соціології, кібернетики, теорії комунікації та по-

РОЗДІЛ 1. АЛҐОРИТМІЧНІ ПРИПИСИ

В КОНТЕКСТІ ДІЯЛЬНІСНОЇ ТЕОРІЇ НАВЧАННЯ НАУКОВОЇ МОВИ

— 13 —

яві нових інтердисциплінарних галузей прикладних наук, передусім

психолінгвістики, соціолінгвістики, комунікативістики, математич-

ної лінгвістики, інженерної лінгвістики, комунікативної лінгвісти-

ки, комп’ютерної лінгвістики, прикладної лінгвістики, юридичної

лінгвістики тощо. Процесом інтегрування різноманітної наукової

інформації, на засадах якої окреслилися вимоги до інтелектуально-

професійного рівня фахівця, імпульсувалася поява та введення в на-

уковий обіг таких нових понять, як комунікативна компетентність,

лінгвістична компетентність, філологічна компетентність*. Саме

з цими видами компетентності найчастіше пов’язують надто склад-

ний феномен опанувати мову спеціальності, враховуючи дихотомію

мова/мовлення та теоретичні лінгводидактичні засади навчання спіл-

куванню рідною та/або нерідною мовою професійного спрямування

в обох (усній та письмовій) її формах.

Розробкою тлумачення феномену мовна компетентність тра-

диційно опікуються психолінгвістика, лінгводидактика, загальне,

порівняльне і прикладне мовознавство. У сенсі, зокрема, навчання

другої/нерідної мови їх нараховується чимало у проекціях різних

лінгвістичних напрямів та шкіл. Так, на думку прихильників струк-

турної лінгвістики, володіння мовою є питанням суто практичного

її використання, бо ж навіть знання механізмів мови без тривалого

тренування не дозволяє засвоїти форми цієї мови у тих кількісних

параметрах і на такому якісному рівні, щоб вільно та швидко до авто-

матизму їх відтворювати.

Іншу, на відміну від структуралістів, точку зору, хоча теж одно-

бічну, знаходимо в твердженні засновника генеративної лінгвістики

Н. Хомського: “Мовна компетенція засвоюється завдяки існуванню

вродженої, генетично успадкованої універсальної граматики, єдиної

для всіх мов”

, а звідси опанувати мову — це засвоїти систему певних

правил, які керують мовною поведінкою. Цю тезу явно позбавлено

належних соціокультурних та психологічних чинників, котрими де-

термінується реальна мовленнєва комунікація. Втім, уже в сімдесяті

* У загальному розумінні компетентністю визначається “особливий тип

організації предметно-специфічних знань, який дозволяє приймати ефектив-

ні рішення у відповідній галузі знань” (Холодная М.А. Психология интеллек-

та. — 2-е изд., перераб. и доп. — С.-Пб., 2002. — С. 244).

Див. за: Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — Вид. друге, пере-

роб. і доп. — К., 1996. — С.15.

НАУКОВИЙ СТИЛЬ Галина

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ОНУФРІЄНКО

— 14 —

роки XX ст. було експериментально доведено, що рівня досконалого

користування мовою не можна досягти лише заучуванням зразків і

знанням правил формального маніпулювання її одиницями, оскільки

це не розкриває механізмів опановуваної мови, а відтак, не забезпечує

шляхів до реальної і спонтанної комунікації.

Прихильники граматико-перекладного методу, який домінував

у методиці на початку і майже до середини минулого століття, вва-

жали, що опанування мовою досягається знанням історії її розвитку,

граматичних правил та вмінням ілюструвати останні і перекладати

іншою мовою та/або з іншої мови на цю. З аналізованого поняття,

таким чином, фактично вилучалася усна форма мовлення.

Суттєвий вплив на розробку тлумачуваного поняття мали нео-

лінгвістичні та психолінгвістичні наукові теорії, завдяки чому “опа-

нувати мову” почало означати й обов’язкову інтелектуальну та твор-

чу діяльність.

У світлі зазначеного зміст поняття оволодівати мовою форму-

ється усвідомленим, коректним, вільним і адекватним здійсненням

ефективної комунікативної діяльності певною мовою. Отже, ваго-

мою складовою комунікативної компетентності фахівця і, зокре-

ма, гуманітарія є лінгвістична (мовна) компетентність, визначення

котрої як комплексного поняття ще і досі не набуло єдиного та до-

статньо коректного вербального формулювання ані у вітчизняній,

ані в зарубіжній лінгвістиці. Більшість дослідників кваліфікує її як

сукупність знань про систему мови, котрі дозволяють конструювати

та аналізувати речення (Н. Хомський); як уміння послуговуватися

мовною системою для комунікативних цілей, досягати вербальними

засобами невербальних поведінкових ідей (Меленк); як знання пра-

вил аналізу й синтезу мовних одиниць (А. Арутюнов); як потенціал

лінгвістичних (мовознавчих) знань людини, її здатність спілкуватися

(В. Костомаров, О. Митрофанова), бо зазвичай людина знає значно

більше того обсягу, яким користується в комунікації, а відтак, мовна

компетентність ширша за традиційне розуміння граматики мови і не-

віддільна від інших інтелектуальних здібностей людини; як знання

мови, тобто правил, за якими породжуються правильні мовні кон-

струкції та речення (І. Штерн).

Від яких же чинників залежать якість та квантитативні (кількіс-

ні) параметри компетентності з нерідної/опановуваної фахової мови?

Безумовно, від ступеня володіння взагалі цією мовою, але в першу

РОЗДІЛ 1. АЛҐОРИТМІЧНІ ПРИПИСИ

В КОНТЕКСТІ ДІЯЛЬНІСНОЇ ТЕОРІЇ НАВЧАННЯ НАУКОВОЇ МОВИ

— 15 —

чергу від рівня компетентності особистості з рідної мови, оскільки в

аналізованому понятті завжди виокремлюється універсальна частина

мовних знань як обов’язковий компонент не однієї і навіть не кількох,

а абсолютної більшості мов світу.

Мовна компетентність (linguistic competence) студента як його

здобуток, що обумовлює і користування мовою, і формується через

неї, виявляється у засвоєнні ним категорій та одиниць відповідної

мови/мов і їх функцій, в усвідомленні закономірностей та правил,

що відносяться до категорій і функцій, системно-структурних утво-

рень семантичного, синтаксичного, морфологічного і фонологічно-

го характеру, необхідних не тільки для сприйняття, але й побудови

адекватного мовлення спеціального призначення, у здатності ро-

зуміти і реалізовувати граматичну природу висловлювань, у тому

числі тих, що раніше не зустрічалися. При цьому, завдяки мовній

компетентності, складається і вдосконалюється програма мовлен-

нєвої поведінки, через що мовну компетентність В. Костомаров та

О. Митрофанова визначають ще як “особливу граматику сподіван-

ня, ймовірностей”.

З поняттям мовної компетентності логічно, в сенсі причинно-

наслідкової парадигми та діалектичного зв’язку між загальним й

окремим, теорією й практикою пов’язане поняття мовленнєвої компе-

тентності (linguistic performance), оскільки природною в лінгвісти-

ці є дихотомія мова/мовлення. Засвоєння мовної системи як певної

множини мовних структур не є кінцевою метою. Студентові потрібно

опанувати закономірності і функціонування мовних форм у конкрет-

них мовленнєвих ситуаціях, і використання їх у різних продуктивних

видах фахової мовленнєвої діяльності в сенсі ідей Л. Щерби, тобто

при аудіюванні, читанні, говорінні, письмі, оскільки мовне повідо-

млення як складова мовного спілкування “є не лише індивідуальним

явищем, а водночас і явищем суспільним, соціальним”

У наукових дослідженнях останніх десятиліть (А. Бондарко,

С. Кац нельсон, О. Леонтьєв, В. Ярцева та ін.) обґрунтовано доведено,

що специфічні риси мов якнайбільше та якнайяскравіше виявляються

у сфері їх функціонування, коли мовні структури трансформуються у

відповідні мовленнєві форми, що обумовлене і внутрішніми процесами

внаслідок дії внутрішньосистемних чинників, і екстралінгвістичними,

Див. за: Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — Вид. друге, пере-

роб. і доп. — К., 1996. — С. 16.

НАУКОВИЙ СТИЛЬ Галина

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ОНУФРІЄНКО

— 16 —

зокрема культурно-історичними, соціальними тощо. Пригадаємо за-

уваження Г. Винокура, що “мова взагалі є тільки тоді, коли вона ви-

користовується, тобто в реальній дійсності будова мови виявляється

тільки в тих чи інших формах її використання, … коли, з огляду на

усталені в цьому суспільстві мовні звички та норми, з наявного за-

пасу мовних засобів здійснюється певний відбір, не однаковий для

різних умов мовного спілкування”

Наступний крок у набутті студентами-гуманітаріями філоло-

гічної освіченості пов’язаний із формуванням ключової компетент-

ності для фахової діяльності — термінологічної. Суттєво поглиблені

загальномовні знання та скориговані й професійно скеровані мов-

леннєві навички під час опанування дисциплін екстраполюються на

мову фаху, передусім на її термінологічну систему.

Підпорядковуючи собі мовну, мовленнєву і термінологічну ком-

петентності, узгоджуючись із знанням та функціонуванням системи

мови взагалі й системи мови для спеціального призначення зокре-

ма, комунікативна компетентність набуває ознак провідної, вищої

за рівнем і статусом, а відтак, акумулює ключове поняття у навчанні

мови спеціальності. Комунікативною компетентністю традиційно

називають суспільно й історично детерміновану соціальну поведінку,

яка реалізовується у мовленнєвих діях і слугує цілям взаєморозумін-

ня, взаємовпливу та самореалізації, бо ж мовлення і є вербальним спо-

собом досягнення певного немовленнєвого результату. Са



ме з прак-

тичною, професіоналізованою метою, а не задля самоцілі вивчається

мова у вищій школі. Втім і саме



навчання мови є навчанням спілкуван-

ню, оскільки ситуативний контекст — це внутрішня характеристика

комунікації, а ситуаційна маркованість — одна з якостей мовленнє-

вого навику. Кожен акт комунікації детермінується сферою, темою,

ситуаціями й учасниками спілкування та спектром комунікативних

завдань і залежить ще від багатьох інших чинників, таких, як соці-

альний статус, життєвий і попередній лінгвістичний досвід, ступінь

креативності особистості тощо. Отже, зміст комунікативної компе-

тентності формують знання, вміння, навики, необхідні для розумін-

ня інших/чужих і формування власних програм мовленнєвої поведін-

ки. Недооцінюванням комунікативного аспекту в опануванні мовою

спеціальності спричиняється недостатній рівень володіння різними

Винокур Г. О. О задачах истории языка // Избр. работы по русскому

языку. — М., 1959. — С. 221.

РОЗДІЛ 1. АЛҐОРИТМІЧНІ ПРИПИСИ

В КОНТЕКСТІ ДІЯЛЬНІСНОЇ ТЕОРІЇ НАВЧАННЯ НАУКОВОЇ МОВИ

— 17 —

професійно актуальними видами мовленнєвої діяльності, що призво-

дить до ситуації, коли є знання про мову та окремі її факти, проте

відсутнє вміння повноцінно, нормативно та ефективно спілкуватися

цією мовою.

Подальшою логічною ланкою у філологічній парадигмі фахової

освіти в сучасній Україні маємо назвати риторичну (лінгвокультуро-

логічну) компетентність, яку є достатні підстави розглядати як вто-

ринну граматику з культурологічною функцією. Цей статус із усією

очевидністю підтверджується і тим, що функція риторики є саме тією

частиною загального комунікативного коду (або субкоду), яка відпо-

відає за побудову комунікативних стратегій і ситуацій з естетичною

домінантою. Разом із тим ціннісна парадигма риторики (риторичний

логос, риторичний пафос, риторичний етос), обумовлена культурним

контекстом, певною національною культурою, її естетичними ціннос-

тями, набуває того авторитету, який дозволяє їй знайти шлях у всі

європейські культури в результаті своєї надуніверсальної значущос-

ті. Саме цим імпульсовано розробку новаційної та цілісної гуманіс-

тичної концепції як загальної, так і прикладної навчальної риторики

для студентів

Відсутність/недостатність риторичної культури помітно знижує

рейтинг фахівця, позбавляючи його професійної перспективи, бо зна-

ння з риторики як лінгвокультурологічної науки й мистецтва ефек-

тивної усної переконуючої комунікації (пригадаємо, що основним

завданням професійного діалогу/полілогу є переконання, котре до-

сягається завдяки аргументації), безперечно, становить фундамент

освіченості та професіоналізму.

Набута студентами-гуманітаріями під час навчання у ВНЗ фі-

лологічна освіченість уможливлюватиме високий рівень подальшої

професійної самоосвіти, сприятиме реалізації фахових знань у про-

дуктивні й цивілізовані способи мисленнєво-мовленнєвої діяльнос-

ті і, відтак, результуватиме подалі комунікативною та риторичною

культурою наукової і професійної еліти та суспільства в цілому.

Отже, опанування у ВНЗ мовою спеціальності — це засвоєння пе-

редусім наукового стилю як функційного різновиду національної лі-

тературної мови в межах обраної галузі знань, зокрема нормативних

зразків наукових текстів на всіх рівнях їх ієрархічної організації, а та-

кож формування навиків й умінь з таких актуальних видів професійної

Онуфрієнко Г. С. Риторика: Навч. посібник. — К., 2008. — 592 с.

НАУКОВИЙ СТИЛЬ Галина

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ОНУФРІЄНКО

— 18 —

мовленнєвої діяльності, як продукування та компресія наукової ін-

формації за фахом у вигляді плану, тез, конспекту, анотації, реферату,

рецензії, повідомлення, доповіді, курсової роботи, наукової роботи,

статті тощо. А оскільки термінологія — найголовніший, постійний і

визначальний компонент наукового стилю мови, то саме стан розви-

тку національної літературної мови визначає нормативність сучасної

термінології як найрухомішої, найдинамічнішої і найінформативні-

шої частини лексики мови спеціальності. При цьому “нормативність

як суттєва риса літературної мови у сфері використання виявляється

в тому, що на перше місце, поряд із загальноприйнятністю викорис-

тання, висувається кодифікація — письмові приписи, правила, вказівки

до застосування, зафіксовані спеціальними довідниками, посібниками,

словниками”

1.2. Наукова література як основне джерело фахових знань

Сучасна українська мова, як природний вербальний резервуар

інформації, має розгалужену систему функційних різновидів — сти-

лів, які обслуговують різні потреби комунікації: повідомлення, ін-

структаж, з’ясування, пояснення, обґрунтування, переконання, обго-

ворення, пропаганда, діяння, вплив тощо. Функції мови виявляють її

сутність, призначення, дію. Комунікативна (мова як засіб спілкуван-

ня) і когнітивна (мова як засіб мислення і пізнання) функції мови є

найголовнішими (базовими).

Національна наукова мова забезпечує зв’язок між концептуаль-

ною (логічною) і вербальною (мовною) картинами світу під час піз-

нання. Відомо, що власне лінгвістичне вивчення мови науки почало-

ся з часу виходу в світ (середина ХХ ст.) книги англійського вченого

Т. Сейворі “Мова науки”.

Творення української наукової мови відбувалося за нелегких

умов як через необхідність розв’язання внутрішньомовних терміно-

логічних проблем, так і через вплив екстралінгвальних (позамовних)

факторів, що виявлялися в постійній боротьбі українців за права рід-

ної мови. Вийшовши на орбіту науки, українська мова наочно оживи-

Крыжановская А. В. Сопоставительное исследование терминологии

современных русского и украинского языков. Проблемы унификации и ин-

теграции. — К., 1985. — С. 6.

РОЗДІЛ 1. АЛҐОРИТМІЧНІ ПРИПИСИ

В КОНТЕКСТІ ДІЯЛЬНІСНОЇ ТЕОРІЇ НАВЧАННЯ НАУКОВОЇ МОВИ

— 19 —

ла запрограмований у ній раціоналізм як високу здатність до вербалі-

зації логічних категорій мислення і пізнання.

Науковий стиль української мови має свої особливості. Його

основна функція — інформативна (повідомлення, пояснення, з’ясу-

ван ня, обґрунтування, роз’яснення, класифікація понять, система-

тизація знань, аргументований доказ); завдання — передавання на-

укової інформації; обставини мовлення — офіційні. Досить широким

є діапазон його використання — наукові праці (дисертації, моногра-

фії, статті, доповіді, реферати, рецензії, анотації, тези), підручники

і навчальні посібники для ВНЗ, науково-популярні журнали тощо.

Загальні ознаки наукового стилю мови — поняттєвість, об’єктивність,

точність, логічність, доказовість, аргументованість, переконливість,

узагальнення, абстрагованість, висновки; мовні ознаки — усна і пи-

семна форми, широке використання термінів та іншомовної лекси-

ки, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків,

цитат, переважання складних речень; форма тексту — монологічна

(опис, міркування). Як функційний різновид високорозвиненої літе-

ратурної мови, науковий стиль репрезентує багатство виражальних

можливостей української мови, забезпечуючи спілкування у важли-

вих сферах суспільного життя.

Активно функціонуючи в різних формах вираження наукової

думки (найчастіше — у письмовій, рідше — в усній), науковий стиль

розгалужується, за традиційною класифікацією, на чотири основні різ-

новиди: власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний,

науково-публіцистичний

Кожний із цих різновидів має специфічні номінативно-вира-

жальні засоби поряд із засобами, спільними для наукового стилю в

цілому. Так, суто науковий текст містить інформацію, призначену

для фахівців певної галузі знань; науково-навчальним стилем подають

лекційний матеріал, готують підручники, навчальні посібники, довід-

ники та іншу літературу, призначену для закладів освіти; науково-

популярний стиль представлений у наукових статтях, брошурах, мета

яких — зацікавити новою науковою інформацією широке коло читачів

незалежно від їх фахової підготовки; науково-публіцистичний стиль

широко репрезентований у газетах і журналах, де наукова проблема

Деякими джерелами виокремлюються як різновиди наукового стилю

науково-методичний і виробничо-технічний (див.: Пономарів О. Д. Сти ліс-

тика сучасної української мови: Підручник. — К., 1993. — С. 12.).

НАУКОВИЙ СТИЛЬ Галина

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ОНУФРІЄНКО

— 20 —

висвітлюється з погляду публіциста і з метою активізації інтелекту

читачів та формування масової свідомості при обговоренні нових до-

сягнень науки й техніки або гострих, дискусійних проблем.

В інтелектуальному житті фахівця і, безумовно, того, хто здо-

буває вищу гуманітарну освіту, чільне місце посідає самостійна ро-

бота з науковими джерелами, представленими різними як формами

(письмовою й усною), так і жанрами (наукова доповідь, повідо-

млення, стаття, фахова інструкція, науковий огляд, проспект науко-

вої роботи, план, анотація, рецензія, відзив, реферат, автореферат,

дисертація, монографія, підручник, посібник, науковий коментар

тощо). Кожен із наукових жанрів, поряд зі спільними (загальни-

ми) стильовими рисами, виявляє й індивідуальні. Так, зокрема, у

рефераті спосіб викладу матеріалу, як і в іншому жанрі наукової лі-

тератури, є формально-логічним, але, на відміну від, скажімо, жан-

ру статті, в ньому немає тієї наукової ґрунтовності викладу, що є

обов’язковою ознакою наукової статті.

Основні функції наукового стилю мови — повідомлення і переко-

нання. Вони реалізуються у формі обґрунтування концепції, гіпотези,

доведення істинності теорії, узагальненої інформації про результати до-

слідження, класифікацій, пояснення явищ, систематизованого викладу

певних знань, досягнень, висновків, рекомендацій, пропозицій тощо.

Специфіка наукової мови обумовлена відмінністю науки від

мистецтва, що виявляється навіть “не в змісті, а виключно у способі

обробляти цей зміст...”: і вчений, і поет “переконують, тільки один —

логічними доводами, інший — образами”

. Відтак, спосіб викладення

матеріалу в науковій літературі визначають як формально-логічний

(колективний)

. І саме він обумовлює вибір системи мовних (лек-

сичних, граматичних) засобів для створення наукового тексту як за-

вершеного комунікативного акту, організованого за законами і чин-

ними нормами цієї мови.

Робота з навчальним текстом, який разом з лекціями є основним

джерелом науково-професійної інформації, дозволяє самостійно здо-

бувати, систематизовувати й структурувати знання та вдосконалюва-

ти навички зі смислового аналізу тексту засобами різних видів читан-

ня (суцільного, оглядового, пошукового, реферативного).

Белинский В. Г. Полн. собр. соч. — М.; Л., 1950. — Т. 10. — С. 311.

Див.: Пумпянский А. Л. Введение в практику перевода научной и тех-

нической литературы на английский язык. — М., 1965. — С. 11.