Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

Інфраструктура журналістики

ЦК КП (б)У від 1 квітня 1922 року на базі реорганізованої Вищої

партійної школи ЦК КП (б)У в Харкові для підготовки керівних

партійних і профспілкових кадрів. Спочатку університет мав

два відділи (факультети) – основний і лекторський. Згодом було

створено відділи журналістики і підготовчий. Термін навчання

становив три роки. Для підвищення теоретичного рівня керівних

працівників при університеті діяли річні курси підвищення

кваліфікації.

У 1926 році на базі факультету журналістики Комуністичного

університету імені Артема було створено спеціальний вищий на-

вчальний заклад для підготовки працівників преси – Український

комуністичний інститут журналістики (УКІЖ) з терміном на-

вчання також три роки. Він мав так званий робітфак. В УКІЖі як

основні фахові курси викладалися такі дисципліни: теорія і прак-

тика радянської журналістики, основи поліграфії та видавничої

справи. В інституті навчалися такі журналісти й письменники,

як Олекса Борканюк, Федір Мицик, Анатілій Хорунжий, Мико-

ла Зарудний, Микола Шаповал, Микола Нагнибіда

. У 1933–

1939 рр. в УКІЖі викладачем української мови працював видат-

ний український учений в галузі філології Ю. В. Шевельов. Свою

роботу в УКІЖі він описав у мемуарах «Я – мене – мені… (і довкру-

ги)»

. УКІЖ у 1941 році при наближенні німців до Харкова був

евакуйований до Алма-Ати і влитий як факультет журналістики

в Казахстанський університет. З того часу більше до Харкова він

не повернувся

Крім вищого навчального закладу, у 1930-х рр. у нашому

місті існував Харківський технікум журналістики імені Ми-

коли Островського, який готував фахівців для низової ланки

Як і зараз, тоді студенти-журналісти мріяли про літературну творчість,

непереборний потяг до чого засвідчив альманах: Літературний УКІЖ: Збірник

літературних творів студентів Українського комуністичного інституту журна-

лістики. – Харків: Б. в., 1939. – 88 с. На титульному листі книжки, що зберігаєть-

ся в ЦНБ ХНУ імені В. Н. Каразіна чорним олівцем виведений вицвілий напис

“Изъять”. Не довіряла радянська влада українським журналістам, навіть під-

готовленим в комуністичному інституті.

Шевельов (Шерех) Ю. В. Я – мене – мені… (і довкруги)/Ю. Шевельов (Юрій

Шерех). – Х. – Нью-Йорк: Вид-ня часопису «Березіль». Вид-во М. П. Коць, 2001. –

Т. 1: В Україні. – 431 с.

Див. цікавий мемуарний твір про розпуск партійним керівництвом набору

до УКІЖа 1938 року: Доломан Є. «Випадкові свавілля», або «ЦеКа играет челове-

ком»/Євмен Доломан//Літературна Україна. – 1996. – 8 лют.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

радянської преси: відомчих і районних газет. У ньому в 1934–

1937 роках навчався Олесь Гончар.

Відповідно до вже названої партійної постанови 1944 р. про

перенесення підготовки майбутніх журналістів в університети

у Харківському державному університеті імені О. М. Горького

(так він тоді називався) на філологічному факультеті в 1947 р.

було відкрите відділення журналістики й створено кафе-

дру журналістики, першим завідувачем якої був кандидат

філологічних наук доцент П. П. Вербицький (1947–1949), а потім

відомий письменник Ю. Ю. Шовкопляс (1949–1951). Обидва

на той час вже мали великий журналістський досвід, зокрема

військових кореспондентів. Це відділення здійснило два випу-

ски: в 1952 і в 1953 рр. Потім воно партійним рішенням було

переведене до Київського державного університету імені Тараса

Шевченка, де з 1947 р. так само на філологічному факультеті

існувала спеціальність «Журналістика». Шляхом злиття двох

відділень був утворений 1953 р. перший в Україні факультет

журналістики.

У 1953 р. засновано спочатку відділення журналістики

на філологічному факультеті, а в 1954 р. – факультет журналістики

у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Ці

журфаки в двох українських університетах і здійснювали в 1950–

1980-ті роки підготовку фахівців для нашої країни.

Місто ж Харків, яке по праву може вважатися колискою

журналістської освіти в Україні, було залишене без жодного

навчального закладу, де б формувалися й виховувалися кадри

для роботи в галузі журналістики. Фахівців, що готували два

українські факультети журналістики, було замало для величезної

республіки, тому кадровий склад журналістів в Україні форму-

вався з випускників різних спеціальностей (хоча переважно

філологічних) українських вищих навчальних закладів, а та-

кож із залученням значної частки випускників Московського,

Ленінградського, Воронезького, Ростовського-на-Дону та інших

університетів Росії, що завдавало відчутних втрат українському

інформаційному простору.

Підготовлені як спеціалісти фактично в іншій державі, що

мала по відношенню до України свої агресивні інтенції, такі

журналісти прибували в нашу країну як представники панівної

нації, ставали провідниками великодержавної російської

Інфраструктура журналістики

політики. Багато з них не сприйняло української незалежності,

виявили нерозуміння волевиявлення українського народу жити

у власній державі і на сторінках своїх видань ще й зараз почасти

борються за відновлення померлого своєю смертю Радянського

Союзу, виступають проти державного статусу української мови

та здійснюють інші руйнівні кроки щодо молодої держави. Тому

у суспільній свідомості назрівало розуміння того, що підготовка

спеціалістів для масово-інформаційної діяльності в Україні му-

сить здійснюватися в українських вищих навчальних закладах,

де молоді люди разом з аспектами професійної майстерності

вивчатимуть історію України, українську мову та практичну

стилістику, слухатимуть українською мовою базові навчальні

дисципліни, виростатимуть патріотами своєї Батьківщини й

вірними синами свого народу.

А відтак з демократизацією суспільного життя і прийняттям

Верховною Радою Закону України «Про освіту» журналістська

освіта як найбільш престижна почала поширюватися в

університетах держави. Ще в 1991 р. підготовку фахівців для

мас-медіа на факультеті систем і засобів масової комунікації роз-

почав Дніпропетровський державний університет, у 1995 р. –

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна і

Східноукраїнський національний університет імені В. Даля

(що в Луганську). Процес створення в різних навчальних за-

кладах України відділень і факультетів журналістики триває й

зараз. На січень 2011 р. за даними Науково-методичної комісії

з журналістики Міністерства освіта та науки України у нашій

державі вже існує близько сімдесяти осередків, що згідно з

державним ліцензуванням та акредитацією ведуть підготовку

фахівців за професійним спрямуванням «Журналістика». У бага-

тьох університетах вже розгорнута підготовка студентів і за но-

вими спеціальностями: «Видавнича справа та редагування»,

«Реклама» та «Зв’язки з громадськістю».

Як акт великої історичної справедливості сприймається

відновлення в Харківському національному університеті імені

В. Н. Каразіна відділення журналістики на філологічному

факультеті. Таке величезне місто і значний культурний центр

мусить мати високоякісних журналістів, підготованих у дер-

жавному навчальному закладі, який має майже двохсотлітню

історію.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Отже, журналістська освіта – власне надбання ХХ століття.

З розвитком журналістської освіти пов’язане виникнення й нау-

ки про журналістику. Студентам знадобилися підручники, ви-

кладачам наукові степені й учені звання, які неможливо здобути

без наукових і методичних праць. Сама журналістика, нарешті,

стала відігравати таку істотну роль у життя суспільства, що за-

лишати її й далі поза поважними науковими дослідженнями

не було ніякої можливості.

На сьогодні в світі склалося три типи підготовки журналістів,

кожен з яких заснований на певній домінанті в навчальному

процесі.

1. Школа інструктажного навчання поширена в країнах з

тоталітарними режимами. Підготовка журналістів здійснюється

на засадах партійності, узгоджується з ідеологією правлячої

партії. Організації масової інформації в таких державах та-

кож партійні, тобто узалежнені від правлячої партії та служать

захистові її політичної доктрини. Вільна журналістика за та-

ких умов відсутня, усі газети й журнали є органами партійних

комітетів різного рівня.

Освіта журналіста в цих умовах полягає не стільки в набутті

майбутнім спеціалістом якоїсь системи знань, скільки

у вихованні в ньому певного добровільного вірнопідданства

партії, готовності виконувати інструкції низового партійного

комітету чи центрального органу партії. Питання про методи

збирання інформації, журналістську майстерність у такій школі

журналістики не стоїть. Головний предмет вивчення складають

партійні постанови та виступи партійних лідерів, у текстах яких

відшукуються як відповіді на філософські, буттєві проблеми, так

і безпосередні вказівки до дії.

Саме на таких засадах була сформована журналістська

освіта в республіках колишнього СРСР (включаючи, зрозуміло,

й Україну), фашистській Німеччині і зараз продовжує залиша-

тися на Кубі, в Північній Кореї та в деяких інших тоталітарних

країнах. На жаль, до такої моделі повертається й нинішня

Росія.

2. Школа виховання інформатора поширена в частині

країн Західної Європи, переважно на її півночі: Англія, країни

Скандинавії. З Великобританії ця традиція поширилася й

у США. Домінанта цієї школи полягає в сповідуванні гасла:

Інфраструктура журналістики

журналіст працює з фактами, а не коментарями. Його обов’язок –

всебічно висвітлити перед реципієнтом факт, але витлумачува-

ти, пояснювати цей факт – не його завдання. Це мають робити

фахівці (високопоставлені урядовці, політичні діячі, незалежні

експерти, письменники, науковці та ін.), спеціально запрошені

журналістом для цієї місії. Журналіст зобов’язаний інформувати

і не зобов’язаний пояснювати. Він завжди повинен пам’ятати,

що в суспільстві є фахівці в кожній галузі життя – політиці,

економіці, культурі, спорті, екології, науці, – які завжди глибше

за нього знають і розуміють певну проблему і можуть дати їй

більш кваліфікований, ніж він, коментар.

Навчальна домінанта цієї школи має своїм джерелом не стільки

недовіру до власної думки журналіста, скільки пов’язана з певни-

ми ментальними особливостями англійського та американського

суспільства. Прагнення будь-що-будь досягти піднесення накла-

ду, перетворити газету на бізнесове прибуткове підприємство,

забезпечити їй пріоритетне становище в конкурентній боротьбі

з іншими періодичними виданнями штовхають журналістику

інформативного типу на пошук сенсаційних повідомлень, «сма-

жених» фактів із життя знаменитих осіб, на щоденну боротьбу

за першість у поданні новини саме на сторінках свого видан-

ня.

Іншим джерелом формування концепції інформаційної

журналістики було невігластво американських журналістів,

яке дотепно висміяв Марк Твен у сатиричних оповіданнях

«Журналістика в Теннессі» і «Як я видавав рільничу газету», де

зображений негативний, гідний осміяння образ журналіста.

Герой (антигерой) оповідань береться з справу, нічого не тям-

лячи і ній і не маючи найменшого уявлення про фахові аспекти

висвітлюваної в газеті тематики. Цілком очевидно: така без-

грамотна людина не могла виступати інтерпретатором фактів,

аналізувати й пояснювати для читачів події. Їй можна було

доручити тільки сумлінне збирання точних фактів; іншого,

більш складнішого завдання, професійно виконати вона просто

не могла. Звідси й народилася відома концепція американських

редакторів газет: новини без поглядів.

Аналітика – справа стратегічна, факт – справа тактич-

на. Аналітичну статтю можна буде надрукувати й завтра,

а повідомлення про новину – тільки сьогодні, бо завтра вона

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

втратить свою свіжість, «зіпсується», перестане бути новиною.

А відтак тут підтримувався культ репортерської журналістики,

професійність якої вимірюється оперативністю, негайністю по-

дання інформації про факти дійсності на сторінки мас-медіа.

Зайнятість людей у світі бізнесу спричинює те, що їм бракує

часу на читання газет і журналів, а відтак в інформаційній

журналістиці особливо цінується уміння повідомити про нови-

ну стисло, «вичавити» з неї сутність у ліді, найголовніше подати

на початку тексту, максимально скоротити тим самим час чи-

тача, який він витрачає на ознайомлення з новинами.

Журналістська ж освіта в системі цієї школи передбачає

уміння знаходити джерела інформації, працювати над їх «роз-

кручуванням», перевіряти правильність інформації, а часом

і створювати сенсаційні повідомлення з пересічних, рядових

на перший погляд фактів, писати стисло, економно, зосереджую-

чи великий зміст у мінімальній кількості газетних рядків.

3. Школа виховання аналітика поширена в частині

країн Західної Європи, переважно центральної та південної:

Німеччина, Франція, Іспанія. Наприклад, головна вища школа

з підготовки журналістів у Німеччині називається Німецький

інститут публіцистики, в самій назві ототожнюючи журналістику

з найбільш аналітичним родом діяльності фахівців мас-медіа –

публіцистикою.

Пошлемося на авторитетну думку авторів підручника «Осно-

ви масово-інформаційної діяльності». «Емпіричні дослідження

підтверджують, – свідчать вони, – що існують значні відмінності

у журналістській культурі США та Німеччини (та й взагалі

в континентальній Європі)»

. Ці відмінності полягають у тому,

що в США культивується модель «нейтральної журналістики»,

у Німеччині ж – модель «адвокатської» (або «місіонерської»)

журналістики.

В Америці існують певні правила, яких має дотримува-

тися журналіст при подачі новин. Вони зводяться до тако-

го: по-перше, тут діє етичне правило правової відчуженості,

яке забороняє журналістові виявляти своє ставлення щодо

висвітлюваної проблеми; по-друге, тут існує суворий рольовий

Москаленко А. З. Основи масово-інформаційної діяльності: підручник/

А. З. Москаленко, Л. В. Губернський, В. Ф. Іванов. – К.: Б. в., 1999. – С. 176.

Інфраструктура журналістики

розподіл на амплуа: репортера, що тільки збирає інформацію, і

оглядача, що пише редакційні статті; по-третє, усі матеріали

підлягають редакційному контролю з метою примирення позицій

сторін. «У США повсюди зустрічається модель внутрішнього

плюралізму»

. Це означає, що множинність думок мусить бути

репрезентована на сторінках одного видання.

У Німеччині ж тимчасом працює модель зовнішнього

плюралізму, яка передбачає наявність органів масової інформації,

що посідають свою власну позицію і активно відстоюють її

перед читачами. «Більша частина німецьких журналістів, –

відзначають автори названого підручника, – віддає перевагу

моделі «адвокатської журналістики», у порівнянні з американсь-

кими. Німецькі журналісти (майже 70 %) бажають пропагувати

певні загальнолюдські цінності, що являє собою місіонерський

тип журналістики»

Домінантою навчального процесу в школі виховання аналітика

є підготовка журналіста, здібного до власного погляду на фак-

ти, до їх інтерпретації. Поруч із збиранням інформації його на-

вчають відбирати (сортувати) факти, розуміти повідомлення і

вміти їх пояснити, встановити причиново-наслідкові зв’язки між

окремими життєвими явищами, показати історію виникнення

та перспективи розвитку певного процесу.

Журналіст мусить вивчати свою тему і ставати в ній глибоким

знавцем. Його погляди, судження й коментарі прирівнюються

за вартістю до думок спеціаліста. Але на відміну від науковця,

який наділений глибокими знаннями, журналіст, окрім цьо-

го, володіє ще легким загальнозрозумілим стилем, здатністю

викладати свої погляди для масової аудиторії. Він має широ-

кий світогляд, глибокі знання, володіє вмінням доступно для

читача-неспеціаліста висловити складну концепцію, наполе-

гливо працює над вдосконаленням свого стилю.

Ідеологи цієї школи виходять з того, що сучасний індивід –

читач газет і пересічний громадянин суспільства – нездібний

самотужки впоратися з величезним обсягом масової інформації,

що надходить до нього через різноманітні комунікативні кана-

ли. Тому ним особливо цінуються журналістські матеріали, що

Там само.

Там само. – С. 175–176.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

упорядковують для нього світ, розставляють хаотичні факти

в струнку логічну систему. Адже об’єктивний світ – це ілюзія;

насправді кожна людина користується не своїм власним обра-

зом світу, а нав’язаним їй наявним описом світу. Таким чином,

соціальне довкілля – не об’єктивна константа, а його суб’єктивна

інформаційна картина. Наймогутнішим способом створення

у мільйонів громадян образу описаного світу і є журналістика.

На користь концепції аналітичної журналістської освіти

працює і той факт, що сучасна людина живе в такому напруже-

ному світі, що загальножиттєвий цейтнот не дає їй можливості

щодня стежити за послідовним перебігом хоча б кількох но-

винарних сюжетів. Вона воліє для орієнтації в світі один раз

на тиждень подивитися авторитетну аналітичну телепрограму

або прочитати роз’яснювальну статтю знаменитого журналіста,

якому довіряє, аніж щодня стежити за численними окремими

інформаційними повідомленнями про новини у світі.

Досвід показує, що відомими журналістами, яких знає загал,

стають саме аналітики й публіцисти. А ті працівники медіа, які

займаються збиранням емпіричних фактів, так і лишаються

нікому не відомими репортерами, чиї імена, хоч і звучать у но-

винарних випусках, але враження на публіку не справляють.

Авторитет завойовують ті, хто пропонує читачам (глядачам) свої

погляди, ділиться переконаннями й сам переконує, захоплює

логікою й стилістикою викладу.

Зрештою, у підсумку необхідно сказати, що з трьох шкіл

підготовки журналіста цілком вичерпаною виглядає лише шко-

ла інструктажного навчання. Дві ж інші школи (інформативна

та аналітична) орієнтуються на реальні типи активно

функціонуючої в сучасному світі журналістики. Як ми прагнули

показати, у кожному з типів є свої позитивні й негативні боки.

Часто прихильники цих двох концепцій апелюють до одних і

тих же аргументів (наприклад, посилаючись на відсутність часу

в сучасного споживача новин), захищаючи правильність своїх

підходів до журналістики. Але з однакових тез вони роблять

відмінні висновки. Це свідчить тільки про те, що названі на-

прямки в журналістиці не є взаємовиключними, мусять роз-

глядатися не як бінарна опозиція (на засадах «або – або»), а як

доповнювальні один одного (на засадах «і – і»). Інформаційна та

Інфраструктура журналістики

аналітична журналістика забезпечують свої потреби у фахівцях,

виступаючи перед вищими навчальними закладами формуваль-

никами запиту на певний тип журналістів.

З-поміж трьох існуючих у світі шкіл журналістської освіти го-

ворити про український вибір, очевидно, поки що рано. Поки що

можна переконано твердити, що в нас покінчено з інструктажним

навчанням. Слушно також сказати при цій нагоді, що національні

традиції української журналістики налаштовують на вибір тре-

тього варіанту підготовки фахівців для мас-медіа, тобто школи

аналітиків, оскільки в українській культурі завжди була сильною

хвиля публіцистики, а журналістика сприймалася як важливий

чинник суспільної свідомості.

ІІ. Творчі організації та спілки журналістів. Так само, як

журналістська освіта, творчі спілки та об’єднання журналістів

виникли в ХХ столітті. Первісно вони відгравали роль профспілок,

тобто призначалися для захисту професійних інтересів

працівників мас-медіа, узгодженню їх взаємин із засновниками

газет. У 1926 р. в Парижі була заснована Міжнародна Федерація

Журналістів (МФЖ) як об’єднання національних журналістських

профспілок і організацій. У 1952 р. ця організація перезаснова-

на, що пов’язано з перервою в її діяльності під час Другої світової

війни, і здобула нову, що діє й дотепер, структуру.

МФЖ – найбільша організація такого профілю, об’єднує

журналістів більш ніж 90 країн світу. МФЖ бореться

за соціальні права журналістів, що працюють у різних типах

масової інформації. Федерація визнана ООН та Міжнародним

профспілковим рухом як представницький орган журналістів

усього світу. МФЖ має штаб-квартиру в Брюсселі (Бельгія) та

регіональні офіційні представництва в Азії, Європі, Латинській

Америці.

У 1946 році засновано як альтернативу МФЖ Міжнародну

організацію журналістів (МОЖ) з штаб-квартирою в Празі.

На відміну від МФЖ, що об’єднувала журналістів західного,

демократичного світу, МОЖ була створена як журналістська

організація соціалістичних країн. Організація об’єднувала

національні спілки й групи журналістів. Налічувала 150 тис.

членів з 120 країн світу. З 1953 року видавала англійською,

іспанською, французькою, російською та угорською мовами

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

щомісячний журнал «Демократичний журналіст». З 1958 р.

щорічно 8 вересня відзначала Міжнародний день солідарності

журналістів. З розпадом соціалістичного табору МОЖ припи-

нила існування.

В Україні перше творче об’єднання, до якого входили й

журналісти, виникло в 1925 році у Львові. Називалося воно

«Товариство письменників і журналістів ім. Івана Франка»,

або скорочено – ТОПІЖ. Воно об’єднувало близько 60 членів і

кандидатів. Від 1933 р. влаштовувало конкурси і присуджувало

нагороди за найкращі літературні твори року. У різний час То-

вариство очолювали А. Чайковський, В. Стефаник, В. Щурат,

Б. Лепкий, Р. Купчинський, що був головою Товариства з 1934 р.

Ця професійна організація існувала до 1939 р. й була розпущена

радянською владою.

У 1959 р. заснована Спілка журналістів України (тоді в складі

Спілки журналістів СРСР, тепер – самостійна організація). Шо-

стий позачерговий з’їзд Спілки журналістів УРСР (1990) прого-

лосив себе Першим Установчим з’їздом спілки як самостійного

об’єднання співробітників українських мас-медіа. На пропозицію

групи журналістів, від імені яких виступив тодішній декан фа-

культету журналістики Львівського національного університету

імені Івана Франка професор В. Й. Здоровега, з’їздом була

ухвалена резолюція про реорганізацію спілки в незалежну,

позапартійну організацію

З’їзд прийняв Статут, у якому проголосив Спілку журналістів

України вільною, незалежною, добровільною організацією твор-

чих працівників газет, журналів, видавництв, інформаційних

агентств, телебачення, радіомовлення, інших засобів масової

інформації, що діє на засадах повного самоврядування,

самофінансування і самоокупності. Керівництво Спілкою

журналістів України здійснюють лише її виборні органи, що

обираються демократичним шляхом. Над Спілкою не існує

вищестоячих органів. Будь-які форми нагляду і контролю з

боку держави, окрім покликаних стежити за дотриманням

конституційної законності, рішуче відкидаються. У 1993 р.

Див. про це у спогадах: Лубкович І. М. Уроки в школі Здоровеги/Ігор Луб-

кович//Збірник праць кафедри української преси. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка,

2000. – Вип. 3. – С. 11.